Дифузний стан образів, символів, культурних кодів

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДИФУЗНИЙ СТАН ОБРАЗІВ, СИМВОЛІВ, КУЛЬТУРНИХ КОДІВ

Образи роблять історію видимою, констатує російський дослідник З. Чеканцева. Але як це відбувається? Що таке образ і як він функціонує? Хоч чітких відповідей на ці запитання історична епістемологія поки що не дала, сфера уявленого стала об'єктом прискіпливої уваги соціогуманітаріїв саме в контексті історії ментальностей. В основі поняття репрезентації, яке увійшло в активний науковий обіг внаслідок візуального (піктуального) повороту 90-х рр. минулого століття, лежить ідея не стільки представлення, скільки зображення - творення образів як символічного товару в рамках певного культурного поля. «За всяким образом стоїть поділ, комунікація, система відносин, яка робить образ придатним для сприйняття» .

Коли йдеться про територію, яка протиборчим сторонам уявляється спірною, її образ конструюється на основі бінарних протиставлень, альтернативізму з негативним змістом, за допомогою культурно-епістемологічних фільтрів, які «відсепаровують» саме ті факти, які «працюють» на ту чи іншу модель. Майже неминучим став «спір двосторонніх тенденційностей» (В. Вжосек).

Нині вже можна констатувати концептуальне оформлення наукового напряму, який в аналізі просторових явищ виходить не з фізикалістських уявлень чи картографічних моделей, а з образно- географічних інтерпретацій, включно з метафоричними образами. У формуванні територіальних ідентичностей когнітивні образи (тєпіаіітадєз) відіграють не меншу роль, ніж історично сформовані особливості соціокультурного досвіду.

Українська історія, доводить С. Плохій, дає змогу говорити не лише про існування рухомих фронтирів, але й про розвиток потужної міфології, пов'язаної з фронтиром. В Україні міф козацтва відіграв роль, подібну до тієї, яку мала міфологія фронтиру у творенні образу американської нації. «Загалом неточний і навіть дещо фантастичний у репрезентації досвіду прикордоння», цей міф, однак, став інструментом, за допомогою якого нація визначає засади власного буття, творить свою систему моралі й цінностей. «Попри запеклі історичні дебати, які тривають в українському суспільстві сьогодні, міф козаччини залишається єдиним незаперечним на рівні масової ідентичності елементом історичної пам'яті».

Із С. Плохієм багато в чому солідаризується С. Леп'явко. Він також вважає, що історія українського козацтва є історією фронтирної і прикордонної спільноти. Утім, якщо брати тернерову теорію у вузькому сенсі, то вона не зовсім придатна для дослідження історії Центрально-Східної Європи Чеканцева З.А. Нужна ли историку теория образа? // Историческое познание и историографическая ситуация на рубеже ХХ-ХХІ вв. - М., 2012. - С. 25-26. «Поверх кордону»: концепція прикордоння як об'єкт дослідження. - С. 62-70..

Серед дискутантів на сторінках «України модерної» (про цю дискусію ішлося у І розділі) найбільш категоричною виявилася американська дослідниця Правобережної України Кейт Браун: «Тернерова теорія фронтиру недоречна для української історії». Термін прикордоння їй теж уявляється неоднозначним, хоч вона й застосувала його у назві своєї книги «Біографія місця, якого немає: від етнічного прикордоння до українського осердя» (2004). На думку К. Браун, логіка концепту прикордоння на практиці призводила до нищення етнічних громад як нелояльних до влади. Історики й етнографи, створюючи класифікації для обґрунтування націоналістичних прагнень, на ділі «відіграли провідну роль у знищенні українського прикордоння» Там само. - С. 66-68. Рудницька М. Жити - значить ніби бути... Філософське есе. - Львів, 2011. - С. 75-86, 351-366..

Хоч і недосить виразно, у міркуваннях цієї дослідниці простежується мотив зворотного зв'язку між творенням образів і політичними настроями, які львівський філософ Марина Рудницька позначає формулою «поведінковий ірраціоналізм». Буттєвий настрій людини часто з'являється для неї якось несподівано, ніби поза її волею. Настрій самотності майже завжди захоплює зненацька, і стосується він, як правило, значно більшого, ніж безпосередні особисті інтереси. «Самотність охоплює людину не тому, що нікого немає поряд, а тому, що присутні навколо її не помічають або до неї байдужі». Життя може уявлятися їй просто декорацією, ілюзією, уявною виставою. Якщо сторони, які вступають у взаємодію, суперечні за своєю суттю, то скільки б одна сторона не вкладала себе в іншу і чимось жертвувала для неї, «вона не отримуватиме взаємного відгуку, і будь-які її благі наміри зустрічатимуть лише грубу відсіч» .

Якщо підходити з такими критеріями до оцінки привабливості в очах місцевих мешканців тих чи інших сегментів іміджу південного регіону, доведеться звернути увагу на величезний діапазон ментальних настанов - причому не лише у просторовому, але й у часовому вимірі. Значною мірою завдяки радянській пропаганді позитивний імідж прибережних зон міцно укоренився у суспільній свідомості, як, до речі, і усвідомлення особливої притягальної сили Донбасу, який для багатьох був уособленням кращих людських якостей («Донбасс порожняк не гонит»). Розхитування міфологем відбувалося спочатку в процесі відчутної економічної деградації, а потім і під впливом загострення до крайніх меж ціннісних конфліктів. Сьогодні визначити «культурний код» регіону надзвичайно складно внаслідок переплетення загострених «гібридною війною» різноспрямованих тенденцій. На думку Л. Лойка, дискусійність та хамелеоноподібні властивості теоретичних конструкцій, що використовують концепт ідентичності, вже на початку ХХІ ст. призвели до того, що їхня «кольорова гама нагадує не веселкову співдружність, а вибухонебезпечну суміш хімреактивів або отруто-хімікатів» .

Неординарні пояснення величезного діапазону коливань в українській ментальності - від одчайдушної хоробрості до повної деморалізації, соціальної та політичної пасивності - пропонує В. Котигоренко. Війни, депортації, голодомор не тільки травмували етнічну психіку, але й суттєво скоротили пасіонарний пласт суспільства. В результаті у ментальності середнього українця домінують своєрідні захисні механізми від політики центральної й місцевої влади і погіршення життєвих реалій. «Йдеться про байдужу спостережливість, низький тонус соціальної життєдіяльності, загострений інстинкт самозбереження... «Середньому» українцеві притаманний гіпертрофований песимізм (катастрофізм) або «фобія гіршого», що змушують його миритися з існуючими політичними реаліями як меншим порівняно з невідомістю злом. Ще одна риса - неохоче сприйняття «нових» цінностей відкритої ринкової економіки і громадянського суспільства. Нарешті, ментальність «середнього» українця проявляється в схильності до негромадянських уявлень і моделей поведінки» .

Суспільні настрої - поняття хоч і широко вживане, але доволі розмите й неконкретне. Прийнято вважати, що саме суспільні настрої є індикаторами політичної поведінки, але при цьому виноситься «за дужки» наявність пасивної маси, яка, маючи певні свідомісні пріоритети, у спокійний час у поведінковому сенсі нічим себе не виявляє. Коли ж поляризація соціуму різко посилюється, питома вага негативізму у суспільній свідомості зростає. Як правило, він спрямовується проти влади, але в принципі його об'єктом може стати будь-хто і будь-що.

Неспівпадіння або неповну відповідність суспільних настроїв і політичної поведінки психологи позначають поняттям «обмежена раціональність». Крах ілюзій, як правило, підживлює індивідуальний ірраціоналізм, і тоді людина діє так, щоб завдати реальному чи Лойко Л. Етнічні меншини в політичній нації: визначення, теорії, парадигми // Етнополітологія в Україні: здобутки, проблеми, перспективи. - К., 2004. - С. 72. Котигоренко В. Етнічні протиріччя і конфлікти в сучасній Україні. - С. 418. уявному ворогові якомога більшої шкоди. Але поза раціональні рамки легко виходить і групова свідомість, особливо за наявності відповідних пропагандистських зусиль. Суспільна свідомість на Донбасі завжди була роздвоєною, орієнтованою як на російську, так і на європейську систему цінностей. Нині ця амбівалентність сягнула критичних величин: на всілякі референдуми й псевдовибори люди поспішають не тому, що хочуть реально впливати на політичний процес у напрямі його вдосконалення, а тому, що в такий спосіб вони можуть реально продемонструвати власні протестні настрої. Усвідомлення помилковості такої поведінки зрештою приходить, але, як правило, запізно. фронтир суспільний репрезентація міфологія

Соціальні самопочуття сучасної людини, доводять соціологи, великою мірою залежать від страхів, зокрема, від страху очікувань негативних подій і процесів. «Тривога перед невідомим і непоясненим глибоко вкорінена в людському мисленні, а деякі страхи, ймовірно, можуть закріплюватися і передаватися навіть на генетичному рівні» Мартинюк І., Соболєва Н. Соціальне самопочуття в умовах модернізації українського суспільства // Вектори змін українського суспільства. - С. 435-438. Міфотворчі механізми регіональної ідентичності (на прикладі формування культурного образу Донеччини) // Режим доступу: http://experts.in.ua/baza/analitic/ іМех.рИр.. Високий рівень тривожності й аномії, різноманітних страхів посилюється на фоні розхитаності моральних засад суспільства, непослідовного, суперечливого, затяжного характеру суспільних трансформацій, неокресленості соціальних пріоритетів. За таких умов культурологи уже у 2008 р. активно фіксували на Донбасі характерні симптоми формування «неоконсервативної ідентичності», «провінційного ізоляціонізму», навіть «самостійної регіональної духовності». Міфопоетичне моделювання нового регіонального образу культури накладалось на ідеологему «другого» народження краю («низового культурогенезу»). Однак «підйомна сила» таких міфів була неспроможна заповнити порожнечі у технізованій картині того, що відбувалося насправді. А домінування «кланових», надетнічних культурних сегментів, значною мірою індиферентних до регіональних особливостей, робило субкультурну ідентичність слабо опосередкованою територіально і такою, що демонструвала відносно низький, нестійкий рівень культурного укорінювання суб'єктів .

Говорячи, зокрема, про кримську ідентичність, не можна обійти увагою той факт, що її тривале і вправне підживлювання з боку РФ утворило там густу концентрацію проросійських настроїв.

Дослідженнями Центру Разумкова було ще у 2009 р. переконливо доведено, що ідеї «русской исконности» в Криму дістали поширення не лише завдяки демографічному переважанню російської етнічної спільноти на півострові. Майже 74% кримчан - етнічних українців - схильні були вважати себе представниками єдиної з росіянами етнокультурної спільноти, об'єднавчою ідеологемою якої стали версії «русского мира» . Не в останню чергу внаслідок саме такої розстановки сил кримська автономія опинилася у стані своєрідної «етнічної анізотропії» - три етнічні спільноти демонстрували різні устремління, аж до вибору зовнішньополітичних пріоритетів.

Російській Федерації вдалося оволодіти Кримом «без єдиного пострілу» завдяки потужній (хоч і не завжди відчутно озвучуваній) підтримці з боку місцевих бізнесових кіл. На фоні хронічної неуваги офіційного Києва до проблем Криму російські інфраструктурі проекти й ініціативи в освітній сфері сприймалися як вияв «братньої допомоги». Російська пропаганда доволі спритно обіграла ідею «повернення після 60-річного розставання», і більшість місцевих мешканців підтримала ідею «Кримнашу». Свою роль відіграли й додаткові економічні вливання: пенсії, приміром, істотно зросли, і хоча ріст цін спостерігається протягом усього часу умовної належності Криму до РФ, споживча спроможність мешканців лишилася задовільною.

Одеська субрегіональна ідентичність незмінно демонструє високий рівень амбівалентності. Британський публіцист Анатоль Лівен, який перебував в Одесі у 1996 р., зауважував, що невеликі російські національні групи в місті «дивляться на українську владу вельми спокійно, хоч і без особливої любові й поваги». Розпад СРСР завдав Одесі чималої шкоди, але водночас збільшив можливості особистого збагачення - не для всіх, зрозуміло. Одеса - це комерційний центр, для більшості людей гроші тут і на першому, і на другому, і на третьому місці. «Людям може й не подобатися українська держава, але вони ніколи не будуть настільки дурні й відчайдушні, щоб затівати проти неї якусь революцію» Кримський соціум: лінії поділу та перспективи консолідації // Національна безпека та оборона. - 2009. - № 5. - С. 4. Ливен А. Россия и Украина. - М., 1997. - С. 240..

У 1996 р. Лівен ще не помітив в Одесі доволі агресивного українського націоналістичного середовища. Але в наступні роки воно проявилося досить виразно, що засвідчила полеміка місцевого історика О. Музичка з Я. Грицаком на сторінках газети «День». Емоційно звинувачуючи галичанина Грицака у браку патріотизму, Музичко уже в 2011 р. категорично відкидав ідею будь-якого компромісу етнічних українців і «фашизоїдних проросійських сил» - аж до цілковитого заперечення толерантності у міжетнічних відносинах . Чим обернулася на практиці проповідь міжетнічної конфліктності, показала трагедія 2 травня 2014 р. В Одесі доволі часто реєструються терористичні акти й прояви хуліганства на ґрунті незбігу інтересів і ціннісних орієнтацій.

За оцінкою експерта-політолога П. Ковальова, Одеса «існує фактично в декількох вимірах. Оскільки ідея Одеської Народної Республіки виявилася непопулярною, концепт одеської «осібності» постулюється через ідею відновлення «порто-франко» як вільної економічної зони і шляхом пропаганди федералізації. А виразною особливістю Одеси є те, що місто опинилося на перехресті інтересів низки найбільш впливових політичних фігур країни. Боротьба між ними накладається на суперництво місцевих кланів, що мають свої виходи не лише на Київ, але часом і на Москву. «Кожен із цих кланів, в разі перемоги, здатен змінити історію міста і навіть України в цілому, враховуючи військово-економічну значущість «південної столиці». Без Одеси не буде ні «Новоросії», ні інших проросійських проектів. Без упевненого контролю над Одесою не буде і остаточного домінування владної «вертикалі» нинішнього Києва». «В цілому одеська політика і бізнесова верхівка перебувають у перманентному чеканні. Можливість розширення театру бойових дій нависає над містом постійною тінню і змушує багатьох приховувати свої дійсні світоглядні симпатії» Музичко О. Хто такі українські історики і чого вони хочуть // День. - 2011. - 2526 березня; він же: Україна як аксіома і теорія // Там само. - 21 квітня. Ковальов П. Одеса... придивляється // День. - 2015. - 19 березня..

Нагромадження потенціалу регіонального егоїзму, зародження небезпечних для розвитку держави сепаратистських тенденцій зареєстрував у південно-західній частині Одеської області ще 2009 р. І. Зварич. Крім впливу історичних та етнічних факторів його увагу привернула й така обставина: «приклад створення Гагаузької Республіки у складі Республіки Молдова, а також Придністровської Молдавської Республіки, яка вийшла з-під влади Кишинева» ЗваричІ.Т. Етнополітика в Україні: регіональний контекст. - С. 141..

На думку одеського політолога Ярослава Католика, одеські громадські активісти мають небагато шансів перемагати на місцевих виборах - бо люди звикли голосувати «за гречку». «Більшість населення досить пасивна, люди шукають, хто б їм відремонтував дах або дитячий майданчик, а не тих, хто міг би будувати правильну систему, за якою депутатам не треба ремонтувати дахи» Генова Є. «Ідеальний список» // День. - 2015. - 30 липня..

Доволі промовистий факт: 2 листопада 2015 р. в Одесі відбувся траурний мітинг на Куликовому полі. Своєрідно зреагували на нього «націонал-патріоти», анонсувавши свій захід на тому ж місці - «з шашликом і виконанням патріотичних пісень». Неважко було передбачити потасовку, яка сталася. Але, за свідченням очевидців, цей «патріотичний сплеск» супроводився спаленням прапора з фотографіями жертв трагедії 2 травня Крылов К. Нет поджога Дома профсоюзов без «исключения» // «2000». - 2015. - 13-19 ноября..

Дніпропетровська ідентичність формувалася в радянські часи під значним впливом ідеологеми «ракетного щита Батьківщини» (тут розміщувалися провідні підприємства ракетно-космічної галузі) і дніпродзержинського походження Л. Брежнєва. Надалі тут дістала яскравий прояв гостра конкуренція місцевих еліт і фінансово- промислових груп «Інтерпайп», «Приват», бізнес-структур П. Лазаренка та Ю. Тимошенко. Конкуренція існувала і на рівні трьох міст - Дніпропетровська, Дніпродзержинська та Кривого Рога. Упродовж 2010-2013 рр. гостро конкурували залишкова радянська та картинно-козацька ідентичність. Під впливом подій 2014 р. активізувалися проросійські сили, але зусиллями тодішнього глави облдержадміністрації І. Коломойського вони були значною мірою нейтралізовані.

Після відставки Коломойського і 9 глав районних адміністрацій ситуація змінилася: політичні оглядачі оцінили масові акції на честь Дня перемоги 2015 р. як спробу регіоналів узяти реванш. 9 травня паралельно проходили марші, організовані, з одного боку, «Опозиційним блоком» та «Спілкою радянських офіцерів», а з другого - активістами Євромайдану. У Кривому Розі день Перемоги відзначили за радянською традицією: учасники мітингу вийшли на вулиці о 4-ій ранку. Марш Перемоги, урочистий мітинг, техніка часів війни, театралізована вистава, солдатська каша - все це свідчило про суттєве «полівіння» суспільних настроїв після відставки І. Коломойського. Організований опозицією марш відбувся і у Дніпропетровську, у ньому взяли участь близько тисячі осіб Рижков В. «Спроби реваншу неодмінно будуть» // День. - 2015. - 14 травня..

У цьому контексті М. Розумний констатував наявність у регіоні численного прошарку людей, орієнтованих на інші цінності, гасла, політичні традиції, ніж ті, що сьогодні декларуються державним керівництвом. «Хоч шанси «Опозиційного блоку» стати тут владною силою невеликі, багато залежить від того, «в якому річищі почне рухатися цей процес» .

Запорізька ідентичність підживлюється «козацькою енергетикою» і останнім часом дедалі частіше демонструє оптимістичне світобачення. Обмін думками в газеті «День» представив немало свідчень того, що навіть в умовах війни, за 150 км від лінії фронту, можна відчувати себе щасливою людиною. «Усе добре в моєму житті я б назвала «неймовірним» - це думка бібліотекаря Г. Дворної, яка пишається тим, що на базі їхньої бібліотеки реалізуються проекти, спрямовані на адаптацію переселенців та підтримку духу воїнів. «Війна стала нашим найстрашнішим випробуванням, але вона принесла нам сили для боротьби і для збереження своєї Батьківщини», констатує політолог Г. Цвятова. Протягом останнього року місто Запоріжжя стало українським парадоксом - «ми живемо і в мирний, і у воєнний час одночасно». «Кожен із нас усвідомив, що гідний більшого і що ми не маємо права дозволити, щоб життя, покладені на вівтар свободи, були втрачені даремно». Обнадіює оптимізм лідера музичного гурту М. Білика: «Мені особливо приємно, що моє місто зараз надзвичайно жовто-блакитне, в прямому і переносному сенсі. Надзвичайно тішить, що наші голови «свіжішають», скільки запорожців здійснюють волонтерську місію, скільки їх готові віддавати особисте заради спільного» Розумний М. «Я не вважаю, що в “Опозиційного блоку” є шанс реалізувати альтернативні політичні рішення» // День. - 2015. - 14 травня. Андронік В. «Наші голови свіжішають» // День. - 2015. - 7-8 серпня..

Виразною своєрідністю відзначається Буджак. Це 9 районів Одеської області, розташованих між Дністром та Дунаєм. Упродовж століть це було місце притулку для численних втікачів від гноблення та експлуатації - греків, кримських степових татар, румунів, болгар, німців, вірменів, циган. ХХ століття обернулося для регіону безліччю трагедій - спочатку радянська влада депортувала й масово розстрілювала румун, німців і всіх, кого вважала класовими ворогами. З 1941 по 1944 р. режим Антонеску розправився з євреями, циганами і всіма, кого підозрювали у симпатіях до радянської влади. Репресії тривали і після її відновлення, проте встановити точну кількість жертв складно. «Російський, український, турецький, румунський, болгарський і гагаузький погляди на кількість жертв, чисельність діаспор і права власності принципово розходяться. Кожен намагався використати і переосмислити історію у своїх політичних цілях, і, говорячи про одне, замовчує інше» Прилипко О. Буджак: кут - не глухий // День. - 2015. - 10-11 квітня.. Нині інтерес до цього регіону, вразливого з географічної точки зору, виявляє Росія, висуваючи ідею «Бессарабської Народної Республіки».

Інструментом нарощування російського впливу обрано гагаузьку автономію у сусідній Молдові, де главою автономії навесні 2015 р. стала Ірина Влах. Слоган, з яким вона ішла на вибори - «Бути разом з Росією у наших силах» забезпечив їй підтримку 51,11% виборців. Про намір створити «Буджацьку республіку» й об'єднатися з молдавською Гагаузією у незалежну державу було заявлено на з'їзді т.зв. народної ради Бессарабії, який відбувся у Білгороді-Дністровському (листопад 2015 р.) Лосєв І. Процес пішов... // День. - 2015. - 13-14 листопада. Фуйор В. Гагаузький пасьянс // День. - 2015. - 27-28 березня..

Гагаузька автономія у складі Молдови, зазначає з цього приводу правозахисник Валерій Фуйор, це не штучне Придністров'я і не фейкова Новоросія. У статусі невизнаної республіки Гагаузія пробула недовго (1990-1994 рр.). У грудні 1994 р. парламент Молдови ухвалив Закон «Про особливий правовий статус Гагаузії» (Гагауз Ері), що наділив регіон з компактним мешканням гагаузів на півдні Молдови правами автономії, які були закріплені в Конституції Молдови після адміністративної реформи. Москва зробила Гагаузію інструментом політики, спрямованої на реставрацію радянської імперії. Небезпеку для України створюють досить тісні зв'язки між молдавськими й місцевими гагаузами (в Україні їх проживає більше 30 тисяч), яких розділяє лише кордон. Україна не проявляє належної уваги до цього регіону, вважає правозахисник. Співпраця з автономним територіальним утворенням гагаузів у Молдові - «це стратегічно важливе питання, яке треба розв'язувати на користь українських інтересів. Адже «обійми «русского мира» завжди закінчуються однаково» .

Автори книги «Буджацький злам» А. Ганжа та М. Пундик уважно простежили процес перетворення Буджака на депресивний і дотаційний регіон, дійшовши сумного висновку: «Україна втрачає Дунайсько-Дністровське межиріччя». Ренійський район стає не просто частиною трансконтинентального коридору по транзиту наркотиків, але й їх вирощування й виробництва. З трьох дунайських портів (Рені, Ізмаїл та Усть-Дунайськ) лише Ізмаїл тримається на плаву. Загалом тут «зламано усе: від уявлення про місце Буджака в структурі українських територій і можливості захисту цього місця до дунайського русла, доріг, водоводів, кораблів і доль. І це вже не економічна депресія, а довготривала криза. Тут уже є елементи психічної депресії - песимізм, загальмованість, низька самооцінка» .

Занепокоєння фахівців-етнополітологів викликає той факт, що народи Придунав'я, особливо етнічні меншини болгар, гагаузів, молдаван, створили упродовж післявоєнних років своєрідний модус мислення регіону на основі «замкнутого середовища» - відтворення класичного автохтонного життя своїх народів у дисперсних розселеннях. Ще наприкінці ХХ ст. етносоціокультурні дослідження в Ізмаїльському районі Одеської області чітко виявили тенденцію до поширення моделей етнічної маргінальної свідомості - з явищами психологічної, моральної амбівалентності та подвійної етнічної самоідентифікації і, водночас, з явним небажанням частини респондентів відповідати на питання про «етнічну дистанцію» за шкалою Богардуса. Зазначалося, зокрема, що міжетнічні та інтегративні процеси в регіоні, з одного боку, сприяють створенню феномена інкультурації - засвоєння психоетичних та соціопобутових орієнтацій, психокультурних укладів та норм життя домінуючих етносів, а з другого - свідчать про закорінення стереотипів «етнічної компетентності» .

Щодо специфічності ідентичності Донбасу можна впевнено стверджувати лише те, що у будь-яких своїх проявах вона доволі довго мала на собі виразний відбиток залишкової «радянськості». Німецька дослідниця К. Ціммер уважно дослідила її специфіку у праці «У полоні минулої слави. Самоідентифікація й самосимволізація в Донбасі». Праця містить наголос на двох ключових рисах місцевого самосприйняття - уявленні про унікальність Донбасу і його особливій ролі та пріоритеті саме регіональної ідентичності (репрезентованої не в етнічних, а в соціально-економічних термінах) серед інших критеріїв самоідентифікації. Порівнюючи останні з відповідними критеріями німецького Руру та південного сходу Великобританії, К. Ціммер недвозначно наголошувала: той «полон минулої слави», в якому опинилася більшість мешканців краю, створює додаткові ризики гальмування розвитку регіону . Ганжа А.И., ПундикН.В. Буджакский излом. - Одесса, 2013. - С. 71, 87, 90, 102. Ануфрієв О. Етносоціокультурна свідомість народів українського Придунав'я // ІІІ Міжнародний конгрес україністів. Політологія, етнологія, соціологія. - Харків, 1996. - С. 10-13. Zimmer K. Trapped in past glory. Self-identification and self-symbolisation in the Donbas // Re-Constructing the Post-Soviet Industrial Region: the Donbas in Transition. - London-New-York, 2007. - P. 97-121.

Підкреслено інтернаціоналістський тип самосвідомості мешканців Донбасу з високою питомою вагою успадкованих від радянського часу уявлень зафіксували матеріали санкціонованого владою «дорадчого опитування», яке проводилося у Донецькій і Луганській областях одночасно з першим туром парламентських виборів 27 березня 1994 р. Чотири запитання мали прояснити ставлення мешканців цих областей до закріплення в Конституції федеративно-земельного устрою України, функціонування російської мови як державної (принаймні на території цих двох областей), повноправної участі України в структурах СНД. При доволі високій явці виборців (72-75%) підтримка кожного з чотирьох пунктів по обох областях варіювалася в межах 80-90%. Але попри те, що опитування було санкціоноване Президентом, його результати серйозної суспільної уваги не привернули .

Проведене майже 20 років по тому центром О. Разумкова соціологічне опитування показало, що суспільні настрої в регіоні упродовж цього часу змінилися невеликою мірою. Загалом по східних областях (крім Донецької й Луганської, фіксувалися уподобання мешканців Дніпропетровської, Запорізької та Харківської областей станом на першу половину 2013 р.), вступ до ЄС підтримували лише 32,2% респондентів, не підтримували 45,3%, не визначилися 22,6% опитаних. Водночас понад половина респондентів регіону - 50,8% - висловилася за вступ України до Митного союзу Алексеенко Ю. Что или кто является основой государственности Украины? // «2000». - 2015. - 9 октября. Донбас в етнополітичному вимірі. - С. 432..

Сьогодні ідентичність Донбасу явно «не вписується» у ту структуру ідентичностей, яка склалася на пострадянському просторі. Інколи здається незбагненною така готовність до насильства й руйнування систем власного життєзабезпечення, яка підлягає оцінюванню лише в межах «соціального божевілля». Але не можна не визнати: навіть якщо у Донбасі воюють кілька тисяч добре озброєних російських найманців, без підтримки місцевого населення стільки часу вони не протрималися б. Ненависть мешканців не- підконтрольних Києву територій набула характеру хронічної хвороби, яку можна пояснити лише в термінах науки про психопатологічні стани. Не може не дивувати позиція місцевих олігархів. Здається, мають рацію ті, хто вважає: супербагаті «намагалися приготувати шашлик, а в результаті спалили власний будинок» Капсамун І., Дубровик-Рохова А., Білоусова Н., Кривцун Д. «Коли чекати «очної ставки» олігархів? // День. - 2015. - 18 березня..

Дивовижну подібність фейкової ДНР до геніально зображеної Льюїсом Керролом «Країни Чудес» на прикладі Горлівки показав публіцист К. Кузьменко. У місті не працює промисловість - заводи й фабрики законсервовані внаслідок нестачі кадрів та електроенергії. Жорсткий кадровий голод відчувається повсюди - фактично працює лише одна лікарня, з 28 опорних пунктів міліції лишилося 5. Але фонтани з підсвічуванням працюють. Влада заохочує мешканців (половина квартир у місті закрита) переселятися у будинки, залишені вимушеними переселенцями, і нові «господарі» відповідають неприхованою агресією на зауваження, що законні власники можуть повернутися. У пенсійному забезпеченні й розподілі «гуманітарки» - повний хаос; хтось ухитряється одержувати пенсії і від «ДНР», і від України (і навіть від Росії), але ніхто не рахував (і не збирається це робити) тих, хто не в силі добратися до пенсійних служб і залишився зовсім без засобів існування. Ще більше недоладностей в системі освіти - вивчається переважно історія Росії за російськими підручниками; катастрофічно не вистачає вчителів фізики, математики, інформатики, української мови (чимало сепаратистів із соцмереж вимагають взагалі прибрати з навчального процесу «бидлячу мову»).

Попри всі ці негаразди «новітнього задзеркалля» молодь Горлівки відверто радіє переходу на «стандарти РФ». Майже 12 тисяч молодих горлівчан стали членами громадської організації «Молода Республіка», ще майже 10 тисяч перебувають у молодіжному крилі правлячого руху «Донецька республіка». У місті постійно проходять якісь святкування, флешмоби, концерти. А у соцмережах можна зустріти заяви такого змісту: «Люди згодні потерпіти ще задля того, аби бути з Росією... До складу України вже явно не збираємося» Кузьменко К. «До складу України не збираємося», або вибори в Країні Чудес // День. - 2015. - 6 жовтня..

Доволі показовими виявилися результати місцевих виборів 2015 р. у Слов'янську, який до звільнення понад рік тому українськими військовими вважався оплотом бойовиків і російських диверсантів (колишній мер міста Неллі Штепа перебуває під слідством за звинуваченнями у посяганнях на територіальну цілісність України). Набравши вже у першому турі понад 50% голосів, новим мером став представник «Опозиційного блоку» з явно неоднозначною репутацією В. Лях, який на своїх бордах закликав городян «любити Слов'янськ, як Неля». «Опозиційний блок», що складається переважно з колишніх регіоналів, матиме більшість і у міськраді. «На перший погляд - театр абсурду, - констатує у цьому зв'язку

А. Руденко. - Якщо проаналізувати, перемога забезпечена холодним розрахунком на тлі «просідання» проукраїнського фронту». Варто мати на увазі, що свій вибір у місті зробили менше 28% виборців, а це переважно пенсіонери. «Частка людей із настроями та переконаннями, що місто обстрілювали українські війська, нікуди не зникла... Вони затихли, проте голос у них ніхто не забирав, і на виборах він проявився» Руденко А. Вибори у Слов'янську. Розчарування чи надія? // День. - 2015. - 29 жовтня..

Вражаючий ірраціоналізм таких поведінкових моделей доволі часто пояснюють посиланнями на вже згадувані висновки Г. Куромія про особливості донецької ментальності, для аналізу якої не підходять ані національні, ані класові критерії. Відштовхуючись від них, І. Дзюба наголошував, що «особливий дух неслухняності», незгідливості, нонконформізму, непокори, що не раз завдавав клопоту різним владам», не варто розглядати у контексті політично артикульованої свободи. Йдеться «про той складний комплекс природних людських інстинктів, що сформувався в мало контрольованому адміністраціями степу, під впливом козацької вольниці, в середовищі переселенських мас, за умов неймовірно тяжкої праці, жорстокої експлуатації та неминучого стихійного опору владі. Ця своєрідна донецька осібність з елементом анархічної непокірливості й інстинктивного волелюбства як компенсації відсутнього громадянського суспільства складалася історично і в різних формах нагадує про себе і почасти в нові часи» Дзюба І. Донецька рана України. - С. 65..

Риси «залишкової радянськості» у мешканців Донбасу фіксує О. Кривицька. За висловленим нею припущенням, «її носії - це люди з такими атрибутами імперської свідомості радянського зразка, як нетерпимість до всього національного (яке завжди подавалось як націоналістичне); як манія державної величі; як ворожа налаштованість до Заходу». Звідси звичка дивитися як на «чужих» на всіх носіїв української національної ідентичності Кривицька О. Історична пам'ять як маркер полярності ціннісних орієнтацій українського суспільства // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. - 2013. - № 2. - С. 80..

Проблеми ціннісних розмежувань, які постійно педалюються в Україні, зазвичай представляються як незбіг ідентичностей, зокрема української і російської. Утім, як вважає Я. Грицак, проблема тут в іншому - в різних регіонах територіальну ідентичність визначають різним набором ознак. Насправді лінія розмежувань всередині українського суспільства пролягла не між українською й російською ідентичностями, а між різними тлумаченнями української ідентичності різними суспільними стратами .

На те, наскільки різко проявляються розбіжності між російськими та українськими версіями історії, звертає увагу А. Каппелер. По-перше, по-різному трактується спадщина Київської Русі; в Україні домінуючою є версія її належності виключно до вітчизняної історії, тоді як у Москві її вважають предтечею Російської імперії. Подруге, фігурою розколу є гетьман Мазепа: для Києва він символізує прагнення звільнити Україну від «проросійського гноблення», у той час як в Росії цей історичний персонаж відомий як зрадник, який перебіг на сторону шведів перед Полтавською битвою. По-третє, голодомор трактується в Україні як акт геноциду проти українського народу, а в РФ - як спільна біда всіх радянських народів. По- четверте, Росія вважає фальсифікацією історичної правди політику нинішніх українських властей (як і «помаранчевої» коаліції) щодо реабілітації Української повстанської армії та Організації українських націоналістів, які боролися проти СРСР Грицак Я. Страсті за націоналізмом: стара історія на новий лад. Есеї. - К., 2011. - С. 171-186. Kappeler A. Ukraine and Russia: Legacies of the imperial past and competing memories // Journal of Eurasian Studies. - 2014. - № 5. - P. 107-115..

Датовані кінцем 2014 і 2015 р. оціночні констатації й прогнози неодноразово вже цитованого В.Торби теж не вселяють оптимізму. Схід насправді не хотів воювати, доводить він у книзі «Я - свідок». Занадто кисільним він був, занадто хворим, і цікавила його не війна, а пайок. Але комплекс меншовартості, цей гнилий черв'як, «точив Донбас зсередини і примушував шукати компенсацію в ототожненні себе з чимось великим. Таким великим і надійним, потужним і непереможним для багатьох на Донбасі став образ Росії». Українських патріотів у Луганську була меншість, і вони не дістали підтримки ні з боку місцевої влади, ні навіть від київської. Як підсумок - Донбас перетворився на територію «між часом, епохами, світоглядами, баченням майбутнього. Донбас наразі - це чорна діра, де гине чи не все життєдайне» Торба В. «Поклик звіра» // День. - 2014. - 24 грудня.. Колишній мирний луганчанин став терористом, спокусившись тим, що свого часу за штурм будівель в Луганську платили від 200 до 500 доларів за день. Нині такі люди «воюють вже і не за гроші, і не за «ідею», і не за Росію, і не заради помсти вигаданому ворогу. Вони воюють за інерцією, зупинитися - для них означає замислитися. А це небезпечно. Туман може розсіятися, і перед очима постане реальність». Їм потрібен якомога густіший туман, в якому не видно перш за все себе Торба В. Туман в головах // День. - 2015. - 3-4 квітня. Гузенков С. Образ історії краю в освітньому просторі Запорізької області // Наукові записки Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Гру- шевського НАН України. - Т. 19. - Кн. ІІ. - Ч. 2. - К., 2009. - С. 350-360. Дзюба І. Донецька рана України. - С. 70-74..

Фахівці, які відтворюють історичний образ Східної України в освітньому й інформаційному просторі, констатують, що ще до початку збройного конфлікту вихідним постулатом у його конструюванні став акцент на насильстві, війнах, битвах. Читача не полишало у таких конструкціях відчуття «неповноцінності» місцевої історії по відношенню до національної. Поєднання козацького минулого й індустріального сьогодення здійснювалося за всіма канонами міфотворчості; переважно на основі стереотипізації, а шкільні традиції подекуди нагадували магічні ритуали .

Здається, однак, що значно більшою мірою, ніж козацький спадок і відповідні міфи, на ментальність населення півдня України впливає успадкована поліетнічність з притаманним їй «ефектом міксації». Портові міста сформувалися як космополітичні і лишаються такими донині. Ще більшою мірою це стосується Донбасу, який довго виступав у ролі своєрідного «плавильного казана».

За точним спостереженням І. Дзюби, масові міфи зазвичай бувають симетричними. Паралельним до міфу про «западенців» як бандерівців був міф про Донбас як спонсора України. Ні фінансово- економічні, ні людські капіталовкладення всієї України в економіку Донбасу до уваги не бралися. Радіокеровані міни закладалися підміною понять - «інтернаціоналізмом» називали державну русифікацію, «дружбою народів» - політику уніфікації. Культивуючи «пещерну класову ненависть», працювали над створенням «нової історичної спільноти». Непіддатливість уніфікації, збереження власного обличчя називалося «націоналізмом», а з усіх націоналізмів найлиховіснішим був український. «Антифашистський» фашизм українофобів виріс на ґрунті десятиліть спільної роботи Брехні і Ненависті... Потрібен соціологічний аналіз, потрібні будуть тривалі зусилля демографів, психологів, психоаналітиків, медиків, статистиків, - щоб відтворити сумарний образ тієї людності, на яку спираються «ДНР» і «ЛНР» або яку нібито репрезентують». На Донбасі, «крім російських спеців», є свій соціум, хоч і не знати, наскільки представницький і життєздатний. І він не вичерпується «бандитами» .

Мабуть, ще доволі довго українському соціуму доведеться рахуватися з сумною констатацією, зробленою О. Калакурою на підставі аналізу реалій 2009-2010 рр. «Сучасний Донбас залишається слабо інтегрованим у загальноукраїнські процеси, розмовляє переважно російською, слухає і дивиться здебільшого російські та місцеві канали, читає російські і місцеві періодичні видання, має власних місцевих лідерів, шанує російських, радянських героїв і лідерів та не виявляє потреби змінювати стан речей. Регіональний патріотизм мешканців Донбасу у більшості випадків позбавлений українського етнічного змісту. Отож і місцевий політичний клас у боротьбі за «Київський престол» не вбачав за актуальне підтримувати інтеграцію регіону у загальноукраїнський контекст, україноцентричне бачення розвитку регіону. Натомість консервувалося пострадянське статус-кво у царині науки, культури, освіти, пропагувалися ідеї децентралізації системи управління в державі (включно з перетворенням унітарного устрою на федеративний), збільшення повноважень регіонів, запровадження другої - російської - державної мови поряд з українською. Політичні ігри, прагнення сподобатися, догодити пересічному виборцю і водночас використати ідеологічні та історичні стереотипи спровокували етнокультурну напругу в регіоні та ізоляціоністські настрої» .

Що дістали у підсумку Україна і Росія, приречені на довгі роки лишатися сусідами із певним ступенем залежності одна від одної? Коли у листопаді 2014 р. центр «Соціальний моніторинг» провів дослідження на тему «Чи виправдані всі наші втрати та жертви нашими здобутками?» лише третина опитаних вважали жертви виправданими, понад 50% відповіли на це запитання негативно Донбас в етнополітичному вимірі. - С. 287. Кривцун Д. «Влада і «чорне дзеркало» // День. - 2015. - 25 лютого. Бекешкіна І. «Влада повинна налагодити прямий діалог з людьми та пояснювати, що відбувається» // Там само.. Під час опитування, проведеного фондом «Демократичні ініціативи імені І.Кучеріва» у грудні, лише 10% респондентів готові були терпіти заради реформ скільки завгодно, ще 37% готові були чекати рік .

Упродовж 2014 р. різко погіршився рівень взаємосприйняття українців і росіян: 26% українців взагалі не хотіли б пускати росіян до своєї країни. У баченні І.Бекешкіної це явище вже дуже схоже на русофобію. Спроби знайти з обох сторін достатню кількість однодумців і проводити «круглі столи» на теми українсько-російських відносин під час конфлікту поки що можуть бути успішними, але, як показує практика, хтось із учасників таких дискусій обов'язково тиражує в їхньому ході версії «русского мира» і наполягає на безальтернативності федералізації для України Яковенко І. Як ми думали разом крізь війну // День. - 2015. - 26 лютого..

Стрімко змінювані події «русской весны» у південному регіоні України, констатує Л. Якубова, попервах дезорієнтували навіть досвідчених європейських експертів, які «набили руку» на дослідженні європейських конфліктів кінця ХХ - початку ХХІ ст. Лише поволі приходить, переважно до вітчизняних дослідників, усвідомлення неспроможності аналізу подій у Донбасі за допомогою усталених позитивістських термінів і схем. Неможливо втиснути всю феєрію цих подій у парадигму російсько-українського конфлікту, а тим більше - громадянської війни. На перешкоді цьому стають об'єктивні неспростовні факти: симетричне представництво росіян і українців як у стані сепаратистів (в російській інтерпретації - «повстанців» та «ополченців»), так і захисників українського суверенітету (в російській інтерпретації - «військової хунти»), катастрофічна нестача ідейних захисників постулатів «русского мира» в середовищі донбасівців. Головний парадокс полягає у тому, що «ідеї «русского мира» стали каталізатором громадянського протистояння попри те, що не мали жодного стосунку до дійсних проблем населення Донбасу» Якубова Л. Етнополітична історія Донбасу. - С. 99-100..

Специфічність регіональної ідентичності Луганської області, що зазвичай позиціонує себе як «східні ворота України», значною мірою сформована відмінностями між її північною і південною частинами. Більш урбанізовану південну частину області фахівці беззастережно відносять до Донбасу, тоді як її північні території історично сформувалися як частина Слобожанщини. Звертаючи увагу на неоднозначну природу місцевої ідентичності (або навіть на відсутність чіткої етнічної або лінгвістичної ідентичності) Кравченко О.В. «Схід» як чинник української національно-культурної ідентифікації // Культура України. - 2014. - Вип. 46., вони наголошують на тому, що процеси самовизначення після 1991 р. тут формувалися у ході конструювання «внутрішнього Іншого» під виразним впливом «російського чинника». Належність Луганщини до своєрідної турбулентної геопатогенної зони стала очевидною ще у 2004 р., після з'їзду депутатів усіх рівнів у Сєверодонецьку. Під час політичної кризи 2014 р. остаточно з'ясувалися відмінності у ставленні її південних і північних районів до сепаратизму - на півночі області, у переважно сільськогосподарських районах, його підтримка була мінімальною. Однак якщо брати область в цілому, то вона не уникла своєрідної переструктуризації етнокультурних маркувань території, насамперед перенесення центру ваги з етноінтегруючих чинників на етнодиференціюючі.

Не можна у контексті аналізу суспільних настроїв у південному регіоні України обійти увагою проблему почастішання випадків ксенофобії, зокрема антисемітизму. Мова має йти, зокрема, про численні випадки вандалізму на єврейських кладовищах. Вакханалія нищення й паплюження єврейських меморіалів, розпочата ще в 2013 р. у Бабиному Яру, дістала продовження у багатьох містах Півдня України. У лютому 2014 р. в Олександрії Кіровоградської області на пам'ятнику жертвам голокосту вандали намалювали свастику з образливими написами, у березні жовтою фарбою був залитий аналогічний пам'ятний знак на виїзді з Новомосковська Дніпропетровської області, у квітні спаплюжено одразу кілька пам'ятників жертвам голокосту в Одесі. Від пляшок із запалювальною сумішшю постраждали у тому ж році будівлі синагог у Запоріжжі й Миколаєві. Внаслідок нечіткості відповідної статті у кримінальному кодексі такі випадки зазвичай кваліфікуються як хуліганство і лишаються безкарними. Від проявів ксенофобії страждають іноземці різного етнічного походження - лише за перші 9 місяців 2015 р. мережа «Ініціатива розмаїття» зафіксувала 10 випадків насильницьких дій з підозрою на расову мотивацію .

Оскільки насильство повсюди в світі знов стає домінантою міждержавних, міжрегіональних та інших відносин, фахівці-між- народники у прискореному темпі виробляють оптимальні підходи до порятунку міжнародної безпеки, з одного боку, і України, з другого. Французький політолог, автор книги «Геополітика емоцій: як культура, страх, приниження та надія змінюють світ» Домінік Муазі відшукує історичні корені сьогоднішньої ерозії світового порядку і вбачає можливість балансу між легітимністю і владою у активізації зовнішньополітичного потенціалу Китаю, дотриманні верховенства закону, переоцінці функціонування впливових міжнародних інститутів. Його турбує пожвавлення націоналізму в діяльності національних урядів, часто в найбільш реваншистський формі, зі звинуваченнями у власних проблемах зовнішнього ворога Ребров С. Без просвета и прогресса // «2000». - 2015. - 20 ноября. Муазі Д. Відновлення світового порядку // День. - 2015. - 7 липня..

Про майбутнє України в цьому контексті розмірковує голова постійної комісії Мюнхенської конференції з безпеки Волфганг Ішінгер. На його думку, цьому майбутньому загрожують дві речі - з одного боку, ризик затяжного конфлікту та поділу території, з іншого - загроза банкрутства та економічного безладу. «Над усім цим тяжіють відносини країни з Росією». І для Заходу, і для України, доводить він, важливо почати діалог із Росією. Адже навіть за умов холодної війни було доведено ефективність дипломатичних та політичних зусиль для посилення архітектури європейської безпеки Ішінгер В. Врятувати Україну // Там само..

В українських політиків та інтелектуалів бачення цієї проблеми дещо інше. «Сподіватися на якесь замирення з путінською Росією у найближчі роки не доводиться», - вважає академік НАН України Микола Жулинський. «Очевидно, що Путін не має наміру відступати. Йому потрібна «переможна війна», і її радо привітає залюблений у свого вождя російський народ... Хоч як боляче це визнавати, але путінська Росія буде лише нарощувати військовий, економічний та інформаційно-комунікативний тиск на Україну» Лубчак В. Як урятувати найдорожче // День. - 2015. - 26 серпня. Кульчицький С. Ми та північний сусід // День. - 2015. - 13-14 листопада..

Агресора треба зупинити - констатує очевидну істину С. Кульчицький. Але він виразно бачить і головну перешкоду на шляху до цієї мети: «російська загроза українській державності та й самому існуванню української нації йде не тільки від правлячого класу, який тримає свій народ в інформаційному рабстві, а й безпосередньо від населення. У листопаді 2014 р. соціологи московського «Левада- центру» запитали своїх респондентів, чи має Росія визнати незалежність «Донецької та Луганської народних республік?» «Так» або «швидше так» відповіли 63%, «Ні» або «Швидше ні» - тільки 12% опитаних .

Час покаже, скільки ще триватиме виснажливе протистояння і в якому руслі будуватимуться українсько-російські відносини після його завершення. Очевидне одне: Україна вистоїть, збереже незалежність і суверенітет лише за умови реальної (а не імітованої) боротьби з корупцією на всіх рівнях і забезпечення партнерської моделі відносин між владою і громадянським суспільством.

Размещено на Allbest.ru