Салтівська культура

Размещено на http://www.allbest.ru/

Салтівська культура

Салтівська культура була поширена у степах та лісостеповій смузі Прикаспію, Нижнього Поволжя, Подоння та Східного Криму. На території України її пам'ятки охоплюють переважно басейн Сіверського Дінця у межах Харківської, Донецької та Луганської областей.

Салтівська, або солтівсько-маяцька, культура стала об'єктом дослідження на початку XX ст., коли у басейнах Дона і Сіверського Дінця почали досліджувати Маяцьке городище, Салтівський катакомбний та Зливкинський ямний могильники (розкопки В. О. Бабенка, В. О. Городцова, М. О. Макаренка). Великий внесок у дослідження цих пам'яток зробили також Д. І. Ба галій, О. С. Федоровський та ін. У передвоєнний та повоєнний періоди були проведені розкопки на городищах: Правобережному і Лівобережному Цимлянських, Саркельському, Маяцькому, Верхньосалтівському (М. І. Артамонов, І. І. Ляпушкін, С. О. Плєтньова, Д.Т. Березовець); могильниках: Волоконівському, Нетайлівському, Дмитрієвському, Сухогомольшанському та інших пам'ятках у Подонні та Криму (С. О. Плєтньова, В. К. Міхєєв, І. А. Баранов, К. І. Красильников та ін.). На сьогодні відомо близько 1000 пам'яток. Серед них кочові та сезонні стійбища, постійні поселення, городища, оточені земляними валами і ровами, замки з кам'яними стінами, міста, а також підкурганні поховання, ямні та катакомбні могильники з інгумаціями та кремаціями.

Прикладом потужної фортеці є Верхньосалтівське городище, розташоване поруч із могильником площею 120 га і великим неукріпленим посадом. Воно поділялось на дві частини й було обнесене земляним валом та ровом. Цитадель у південній частині городища мала прямокутну форму. її розміри -- 140 х 100 м. Очевидно, стіни цитаделі з кам'яними баштами сягали 10--12 м у висоту і 4 м у ширину. З обох сторін вони були облицьовані прямокутними плитами вапняку.

Своєрідним салтівським форпостом на слов'янській території було Битицьке городище, про що йшлося вище. Значна кількість знарядь, прикрас і зброї представлена речами волинцевських і салтівських типів. Городище було також центром гончарного виробництва: саме тут виготовлялися горщики "волинцевського типу" з високими вертикальними вінцями, прикрашені пролощеними і врізними лініями.

Салтівські житла поділяються на три групи: юрти, напівземлянки та наземні. Юрти, характерні для степових районів Приазов'я та Подоння, мають круглу основу діаметром 3-4 м, заглиблену в землю на 0,2--0,5 м. Уздовж стін простежуються ямки від каркаса, у центрі -- сліди вогнища. Напівземлянки, поширені у Лісостепу та на Нижньому Дону, мають прямокутну форму, їх площа не перевищувала 20 м², стіни зводилися з плоту чи дощок на стовпах. Обігрівалися вони печами або вогнищами. Стіни наземних прямокутних будівель обмащувалися товстим шаром глини, всередині влаштовані одне-два вогнища. У Криму, Приазов'ї та Дагестані відомі також споруди з сирцевої цегли на кам'яних цоколях.

Безкурганні могильники нерідко сягають значних розмірів. Серед них найкраще вивчені Салтівський і Дмитрієвський. Зокрема, у Верхньому Салтові досліджено близько 300 катакомб (всього у могильнику налічується не менш як 30 000 поховань). Салтівські поховання поділяються на два основні типи. Катакомбні мають довгий дромос і купольну поховальну камеру. У кожній катакомбі ховали від одного до шести небіжчиків. Супроводжувальний інвентар -- прикраси, деталі одягу, інколи зброя або знаряддя праці. Від ритуальної їжі залишилися кістки тварин, глиняний посуд. Трапляються й поховання коня, нерідко зі збруєю.

На ґрунтових могильниках, на відміну від катакомбних, поховано більше вершників із кінською збруєю, прикрашеною срібними бляшками. Прикметною рисою Нетайлівського могильника є так звані вторинні поховання, в яких спостерігається відсутність скелетів в анатомічному порядку. Можливо, ритуальна руйнація скелетів зумовлювалася страхом перед покійником. Відомі також підкурганні поховання та тілоспалення. Останні досить широко представлені на могильнику у Сухій Гомольщі.

Більшість салтівської кераміки виготовлена на гончарному крузі, проте використовувався і ліпний посуд. Опуклобокі кухонні горщики прикрашені лінійним та хвильовим орнаментом, рифлінням, відбитками штампу. Столову кераміку представляють різноманітні глечики, кухлі, миски, кубушки з червоно-або сіролощеною поверхнею, прикрашеною пролощеними лініями, тарну -- великі піфоси і глеки, а також імпортні амфори кримського або малоазійського виробництва.

Добре відомі осередки гончарства з двоярусними випалювальними печами і металургії із залізоробними колбоподібними горнами так званого ютанівського типу, а також майстерні з ковальськими горнами, інструментами та напівфабрикатами. Вироби із заліза представлені широким асортиментом знарядь землеробства і обробки дерева (лемехами, череслами, серпами, косами, мотижками, теслами, різцями, кліщами тощо), побутових предметів, зброї, кінського спорядження. Серед останніх категорій слід згадати шаблі, бойові сокири, наконечники списів та дротиків, вудила і стремена, пряжки. Використовувалися також кам'яні жорна і бруски, пряслиця із глини, черепків, кістки та каменю. З кістки та рогу виготовлялися яйцеподібні обушки, пряжки, проколки, руків'я ножів, футляри для голок, горла для бурдюків.

Із бронзи та срібла виготовлені салтівські прикраси, що походять переважно з поховань: каблучки, персні, сережки, браслети, підвіски, пряжки, бубонці, бляшки для поясів та кінської збруї, намиста. Поширеними були амулети з кісток та зубів лисиці, зайця, вовка, а також підвіски, пов'язані з солярним культом. Можливо, функції останніх виконували також круглі металеві люстерка з різноманітною рельєфною орнаментацією, що досить часто супроводжували небіжчиків.

В усьому ареалі культури трапляються написи, виконані рунічним письмом і сотні тамгоподібних знаків, малюнків-графіті на цеглі, обробленому камені, кераміці, кістці.

У похованнях Нетайлівського, Дмитрієвського та Верхньосалтівського могильника знайдено арабські дирхеми, причому з останнього походить близько 100 монет. Ці знахідки, а також речові аналогії дають можливість визначити період існування салтівської культури у межах середини VIII-- початку Хет. Інколи окремо виділяють період формування культури -- від середини VII до середини VIII ст. Питання походження салтівської культури ще не вирішене остаточно, хоча більшість фахівців вважає, що районом формування культури був Північний Кавказ.

Чимало дослідників звертали увагу на неоднорідність салтівських пам'яток різних регіонів, виділяючи різні локальні варіанти. Для України, зокрема, характерні верхньодонський, приазовський і кримський варіанти. Найбільш вивченим є верхньодонський, в межах якого широко досліджено такі відомі нам ятки, як Салтів, Маяки, Мохнач, Дмитріївка, Волчанськ, Нетайлівка, Суха Гомольша та ін. Для лісостепових пам'яток Подоння характерні городища із земляними і кам'яними стінами, чотирикутні напівземлянки з печами, катакомбні та ямні інгумації, поховання з тілоспаленнями. Кочів'я набули поширення у Приазов'ї, крім того, салтівські шари фіксуються у приморських містах (Таматарха, Фанагорія). Для цього варіанта типовими є житла на кам'яних фундаментах із кам'яними стінами, підбійці підкурганні поховання, оточені ровиками. Окремий варіант салтівської культури був поширений у степах Полоння. Для нього характерні великі відкриті поселення зі слідами виноградарства, зокрема численними уламками тарного посуду. Саме тут поселення захищали кілька потужних фортець-містечок, у тому числі відомий Саркел-Біла Вежа.

Можна припустити, що відмінності між локальними варіантами пов'язані з поліетнічним характером салтівської культури. Це підтверджується також антропологічними даними. Вважається, що основним населенням верхньодонського варіанта були переважно алани північнокавказького походження, котрі користувалися катакомбними могильниками. Ймовірно, до них у другій половині IX ст. приєдналися деякі угорські групи. Ямні поховання на півдні та в Лісостепу належали тюркам-болгарам.

Окрім кочового тваринництва, типового для болгар, значна частина салтівського населення (передусім гданського) займалася орним землеробством, що засвідчено численними знахідками землеробських знарядь. Активні торговельні зв'язки підтримувалися між групами населення салтівської культури, що спеціалізувалися на різних галузях господарства, а також із сусідніми слов'янськими племенами, Візантією і Сходом.

Вважається, що салтівська культура існувала у рамках однієї політичної організації -- Хозарського каганату.

Пам'ятки кочовиків (гунів, аварів, болгар та ін.) поширені на величезній території від Центральної Азії до Західної Європи. На теренах України старожитності степовиків гунської доби (кінця IV--V ст.) представлені порівняно невеликою кількістю знахідок, оскільки центр "держави Аттіли" містився у Паннонії. Протягом останніх десятиліть їх вивчали І. П. Засецька і А. К. Амброз. На думку І. П. Засецької, гунські поховання за обрядом поділяються на три групи: поховальні пам'ятки зі спаленням або з культом вогню, трупопокладення під курганним насипом з конем або без нього, трупопокладення без насипу з конем або без нього. Найчисленнішими є поховання першої групи. У вогнищах знаходять кістки жертовних тварин, посуд. Най відомішим є спалення поблизу с. Новогригорівка на території сучасного Запоріжжя, досліджене Д. Я. Самоквасовим у 1884 р. Під кам'яними викладками були виявлені зброя, палені кістки людей і тварин, прикраси, посуд для тризни тощо.

Обряд трупопокладення у прямокутних ямах із досить багатим інвентарем походить від кам'яних склепів римського часу в Криму. Новацією у поховальному обряді є тюркський звичай уміщення у могилу шкури коня з кінцівками та черепом.

Різноманітна зброя гунів представлена довгими двосічними мечами, часто прикрашеними поліхромною інкрустацією. Панівною формою лука стає склад поскладена, про що свідчать кістяні обкладки середніх та кінцевих частин лука. Такій потужній зброї відповідали важкі трилопатеві наконечники стріл. Типовими для кінського спорядження є вуздечкові набори з накладок, бляшок ромбоподібних блях, наконечники. До гунської доби належить і поширення сідла жорсткої конструкції, про що свідчать різноманітні пластинчасті обкладки.

Основною рисою мистецтва цього періоду є ювелірні вироби поліхромного стилю, виготовлені з бронзи, обтягнутої тонкою золотою бляхою з кольоровими вставками зі скла та напівдорогоцінних каменів. Серед них прикраси головного убору -- діадеми-вінці, колти, кулони, сережки, персні, наконечники гривен і поясів. Прикметними рисами убрання гунської доби є також пряжки з довгим язичком, масивні браслети та люстерка з центральною петлею. На території гунського союзу племен також набули поширення своєрідні казани -- клепані, з тонкої бляхи, чи масивні литі, з рельєфним орнаментом і грибоподібними закінченнями ручок.

Після розпаду об'єднання Аттіли в середині V ст. основна частина гунської орди повернулася в Північне Причорномор'я, де писемні джерела згадують утигурів, кутригурів, болгар та ін. Вважається, що ці племена були частково або повністю тюркизованими уграми.

Пам'ятки кочівників VI--VII ст. представлені похованнями так званого сивашівського типу, яких налічується близько 30. Більшість пам'яток виявлено у Миколаївській, Херсонській та Запорізькій областях. Матеріали систематизував та частково увів до наукового обігу Р.С. Орлов.

Використовувалися переважно дві конструкції поховальних споруджень: фунтові ями овальної чи прямокутної форми з перекриттям на заплечиках та підбій, дно якого розміщувалося нижче, аніж дно вхідної ями овальної форми. Перекриття виготовлялося з кам'яних плит (Нова Одеса) або з дерева (Сивашівка). Вхід до могили закривався деревом чи кам'яним закладом.

Орієнтація похованих -- найчастіше головою на північний схід. Під небіжчиком на дні ями зрідка трапляються каркасні носилки або ложе. Майже завжди до могил за тюркським звичаєм клали чучело (шкура) коня, від якого залишали череп та кінцівки. Його розміщували на дерев'яному перекритті могили або у вхідній ямі перед підбоєм. Зрідка трапляються поховання цілого коня. У деяких похованнях зафіксовано тільки горщик (кухоль, глечик) поблизу голови, одну-дві пряжки, поясний наконечник, ніж, зрідка намисто, зброю (лук та стріли).

Такі пам'ятки зафіксовано не лише на півдні, а й на лісостеповому Лівобережжі. Вони представлені кількома поодинокими похованнями і невеликим кочівницьким могильником Рябівка 3 на Ворсклиці, що складався із п'яти поховань і перекривав більш раннє поселення пеньківської культури. Поховання Рябівки належали простим кочовикам (за антропологічними даними, тюркського походження). Вони майже безінвентарні, лише на двох скелетах виявлено бронзові браслети. Над чоловічими похованнями покладено кістки коня або частину кінської туші.

Інша група кочівницьких поховань вирізняється багатством інвентарю (Сиваське, Портове, Виноградне, Костогризове). Тут присутні зброя (палаші з Р-подібними петлями на піхвах так званого перещепинського типу, трилопатеві наконечники стріл, кістяні обкладки луків, берестяні колчани) та кінська збруя. Значно ширше представлено деталі костюма: "геральдичний" поясний набір із срібла, прикраси, взуття. Наявність у похованнях високохудожніх речей, прикрашених зерню та скляними вставками, фахівці пов'язують із участю болгарського в основі населення в аварських війнах із Візантією. салтівський культура мистецтво кримський

Особливу групу пам'яток Подніпров'я становлять так звані скарби з Малої Перещепини, Вознесенки, Глодос тощо. У Вознесенці на території сучасного Запоріжжя В.А. Гринченко у 1930 р. повністю розкопав чотирикутну ділянку розміром 82x51 м, обнесену валом із землі та каміння. Усередині огорожі у двох ямах знайдено "скарб", що складався із 58 залізних стремен, 40 вудил, 139 пряжок, семи стріл, ножів та ін. Ближче до дна лежали золоті та срібні речі (оздоби поясів, піхов та руків'їв шабель і кинджалів, бубонці, фігурки орла та лева -- навершя візантійських штандартів). Усі ці речі було простромлено трьома шаблями.

Глодоський "скарб" у басейні Південного Бугу містився в ямі між двома паралельними лініями ровів. Тут виявлено золоті прикраси: ланцюг із медальйонами візантійського походження, браслети, персні, сережки, прикраси пояса, оздоблені сріблом деталі шаблі й кинджала, кінської збруї, дорогий срібний посуд тощо. Деякі з речей випалені у вогні. Поруч із дорогоцінностями виявлено кальциновані людські кістки.

У 1912 р. на околиці с. Мала Перещепина поблизу Полтави був знайдений скарб, що містив 25 кг золотих та 50 кг срібних виробів (усього їх налічувалося кілька сотень). Серед них -- коштовний сасанідський і тюрко-согдійський посуд, зброя, предмети убрання, кінське спорядження, у тому числі й аварських типів, а також 69 золотих візантійських монет. Монограми на перснях "Куврат" і "Куврата патрикия", тобто кагана Куврата, дають підстави припустити, що частина скарбу належала Куврату або його нащадкові. Перещепинський комплекс вважають похованням, кенотафом або пожертвою.

На думку А. К. Амброза, усі зазначені вище комплекси є залишками казанських поминальних храмів, аналогії яким відомі у Монголії. В цілому вони датуються другою половиною VII ст. Взагалі, наявність трьох комплексів у компактному районі Полтавщини (Макухівка, Мала Перещепина, Нові Санжари) дає підстави припустити, що тут розміщувалася одна зі ставок каганів Великої Болгарії.

У зв'язку з "болгарською проблемою" варто згадати відоме Пастирське городище, що неодноразово досліджувалося археологами, зокрема В. В. Хвойкою. Пам'ятка датується кінцем VII -- першою половиною VIII ст. Крім 50 напівземлянок і господарських споруд, в одній з яких було знайдено велику кількість обвугленого зерна, тут виявлено майстерні ковалів, ювелірів, гончарів. Феномен Пастирського, певним аналогом якому є Битицьке городите на Сумщині, пояснюється дослідниками по-різному. На думку О. М. Приходнюка, мешканці Пастирського городища були нащадками тих слов'ян, які в VI--VII ст. колонізували Нижнє Подунав'я та північно-східну частину Ватіканського півострова. З приходом туди болгар у 680 р. частина слов'ян змушена була повернутися на свої прадавні території, заснувавши Пастирське городище. І. О. Гавритухін і А. М. Обломський вважають, що Пастирське було ремісничим центром у складі Великої Болгарії, де мешкало слов'янське і кочове населення.

Крім Пастирського, у Степу відомо також два гончарні центри, де виготовлялася кераміка північнокавказьких типів. Неподалік від Запоріжжя, в балці Канцирка було досліджено 18 двоярусних горнів, де виготовлялися триручні глеки, одноручні кулясті глеки, глеки з роздутим тулубом і великі піфосо-подібні посудини. Подібні горни відкриті також на Полтавщині поблизу с. Мачухи. Дані центри найімовірніше діяли протягом VII ст., обслуговуючи кочові племена Великої Болгарії. Утім, не виключено, що вони продовжували функціонувати й пізніше, упродовж першої половини VIII ст., за часів Хозарського каганату.

Комплексів часів хозарської експансії кінця VII -- першої половини VIII ст. у Причорномор'ї виявлено небагато. У селищах Яси новому на Миколаївщині та Портовому в Криму досліджено два поховання вершників із кіньми. Як відомо, Хозарський каганат був утягнутий у тривалу війну з арабами, яка тільки у 737 р. завершилася мирною угодою. За цей час частина болгарських племен разом із аланами відійшла у лісостепові райони Лівобережжя і в степи Приазов'я. Розпочався перехід до нового способу господарювання і формування нової культури -- салтівської, про що йшлося вище.

Размещено на Allbest.ru