Європейське мистецтво XVIII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Європейське мистецтво XVIII ст.

Світовідчуття рококо народилося у Франції на поч. XVIII ст. і було пов'язане з аристократичним середовищем. Змістова сутність рококо - в утвердженні “природної людини", концепцію якої розвинув у своїх творах француз Ж.-Ж. Руссо й англієць Д. Дефо у романі “Робінзон Крузо”. Улюблені жанри рококо - інтер'єр будуару, інтимний портрет, пастораль, галантний роман, камерна музика, романс.

Ідеалом рококо стала приватна людина, яка живе почуттями. Це зумовило інтерес до індивідуального, неповторного, характерного, буденного. Героєм аристократичного суспільства був італійський авантюрист Дж. Казанова, котрий присвятив своє життя пошукам любовних пригод. Стилем соціальної поведінки став гедонізм, філософією - сенсуалізм, улюбленою темою - кохання як утвердження “природності” людини. Кавалер де Гріє, герой роману Прево “Манон Леско”, відмовився від свого соціального статусу заради куртизанки. Юлія, героїня роману Ж.-Ж. Руссо “Юлія, або Нова Елоїза”, покарана ранньою смертю за відмову від кохання. Хоча витончене рококо супроводжувало бездіяльне життя зніженої та манірної знаті, воно пронизане вільнодумством, дотепністю, грайливістю, насмішкуватістю.

Ідеал рококо містив важковловлювану амбівалентність. Гедонізм мав зворотну сторону у відчутті ефемерності людського буття. Життєстверджуючі мотиви опери В.А. Моцарта “Чарівна флейта” обернулися глибоким трагізмом “Реквієму”. Скандальновідомі твори маркіза де Сада представили “природну людину” в усій її жахливій тваринності.

Архітектурне рококо, хронологічними рамками якого є 1720- 1740-ві роки, не внесло в будівництво суттєво нового, орієнтуючись в основному на досягнення декоративних ефектів витонченого розкошу. Величний палац поступився місцем невеличкому отелю, єдність інтер'єру та екстер'єру - пануванню вишуканих приватних покоїв, парадність і ваговитість форм - їх легкості та невимушеності, анфіландне планування - вигадливості асиметричного розташування кімнат. Зникає логічна ясність і раціональність композиції, доцільність форм, симетрія об'ємів, прямі лінії та площини. Всюди використовується примхливе відозмшення елементів ордерної архітектури, численні балюстради, розкреповані фронтони, ліпна орнаментація у вигляді завитків, рослинних гірлянд, масок, фестонів, черепашок. Інтер'єри рококо характерні акцентуванням криволінійних форм, домінуванням пастельних відтінків декору (ніжно-рожевих, блакитних, сріблястих), плинністю його форм і ритмів, що позбавляють стіну матеріальності.

Типовий зразок архітектури рококо - отель Субіз (1730-ті р.) французького архітектора Ж. Боффрана (1667-1754). Лейтмотив плинної форми овалу об'єднав планування кімнат, їх фізичні контури, м'які закруглення переходу від стіни до плафону стелі, форми дзеркал, арок, вікон, декоративних рам, живописних панно. Примхливий ритм характерний для плетива рослинного декору, що розтікається по поверхні стіни. Розташовані один навпроти одного дзеркала увиразнювали ситуацію примарної гри, балансування на грані реальності й ілюзії. Інтер'єр щедро наповнювали численними дрібничками - інкрустованими комодами, маленькими консольними столиками, м'якими візерунчастими кріслами та диванами на гнутих ніжках, кришталевими люстрами та бра, срібними підсвічниками, табакерками, шкатулками тощо. Риси стилю рококо проступають також в архітектурі палацу Сан-Сусі у Потсдамі (1745-1747) архітектора Г. Кнобельсдорфа, розкішне ландшафтне середовище якого втілювало ідею гармонії між людиною і навколишнім середовищем.

ЖивописРазмещено на http://www.allbest.ru/

рококо відрізнявся камерністю, витонченою декоративністю, примхливою грою форм. Його образи орієнтувалися на вічну молодість і красу, галантну меланхолійну витонченість, втечу від реалій недосконалої дійсності, а теми - на пасторалі, буколіки, галантні свята, де необтяжені тяготами життя персонажі займаються фліртом на лоні сільських ландшафтів.

Яскравим представником рококо в живописі був Франсуа Буше (1703-1770), талановитий декоратор, майстер міфологічних та історичних картин, пейзажу та жанрових сцен. У його пасторалях на зміну античним богам і богиням приходять пастушки, селяни, служниці, які віддаються святу життя, витонченим насолодам на тлі вишуканих ідилічних пейзажей. У картині “Купання Діани" (1742) володарює настрій безтурботності, створений кокетливими героїнями, їх фарфоровими тілами з манірно-граційними рухами, ефектними бганками, хвилеподібним композиційним ритмом. Чуттєвості образам надає характерний для Буше колорит в стилі “перлинної гармонії”, де складна колірна домінанта визначає витончену єдність морської та смарагдової зелені, лазурного та блідо-синього, коралового, тілесно-рожевого і перлисто-сірого.

Утвердженням реальної земної чуттєвості відзначена творчість учня Буше Жан Оноре Фрагонара (1732-1806), який поєднав характерну для рококо камерність форми з жанровістю легкодумного веселого жарту. Сюжет його картини “Гойдалка” (1767) грайливо-еротичний: молода дама, злітаючи на гойдалці, у захваті скидає маленький черевичок; знизу з-під кущів нею милується її коханець; кам'яний Купідон, притиснувши палець до губ, немов просить нас не видавати джентельмена, який, причаївшись в кущах, так старанно розгойдує гойдалку. На тлі густої зелені саду коралова пляма сукні юної спокусниці сяє переливами барвисто-насичених нюансів. Примхливість сюжетного ходу, легкі композиційні ритми, м'які трепетні тіні, гармонія теплих відтінків створюють емоційне середовище, сповнене чуттєвої млості, любовного томління, ефектно поєднаних з живим лукавством і зухвалістю.

Творцем галантного жанру в живописі по праву вважають французького художника Антуана Ватто (1684-1721), який відкривав внутрішній світ своїх персонажів у чарівливій атмосфері лицедійства і перетворень, знаходив матеріал для тонких психологічних начерків у буденних ситуаціях, захоплено поетизував мить, що зникає, ефемерну плинність буття. У його “Капризулі” (1718) проявилися дивовижна спостережливість і правдивість художника, який уловлює невловиму складність стосунків вальяжно напівлежачого біля ніг дами кавалера, який байдуже вислуховує її докори, та самої кирпатої й пухкенької спокусниці з упертим виразом обличчя та міцно стиснутими кулачками. Листя дерев Ватто писав довгим і м'яким пензлем, деталі - швидкими і впевненими його дотиками, рожево-червонувата підкладка живопису облич надавала їм теплого сяяння.

Отель Субіз. Арх. Ж. Боффран. 1730-ті

Характерний для композицій Ватто ефект сценічної площадки з обрамленням кулісами-деревами використано і в програмній картині "Паломництво на острів Кіферу" (1717). На тлі сповненого легких вечірних сутінок витонченого пейзажу одна за одною слідують пари закоханих, хвилеподібна лінія їх руху спрямована в таємничу далечінь уявної країни вічного кохання і щастя Кіфери. Тонкі психологічні етюди стосунків, що зароджуються, кохання, що зазнає сумнівів, сповнюють картину меланхолійного смутку, ледь вловимого відчуття примарності сподівань і неможливості знайти ідеальний притулок любові. Угасання осіннього золота пожовклого листя, фігура жінки в центрі картини, яка оглядається назад, ще більше посилюють щемливе почуття нездійсненості мрії.

Витонченість живопису зумовлена прозорістю фарбового шару.

Меланхолійні настрої творчості Ватто відобразилися в картині “Жиль" (1720), де представлено персонажа французького ярмаркового театру Жиля - сумного невдаху і мрійника. Художник будує картину на контрасті яскравого натовпу акторів біля ніг героя і монохромності його фігури, їх численності - його одинацтва, їх жвавої балакучості - його тихого стриманого мовчання, підкреслюючи тему самотності людини на святі життя точкою зору знизу, гірким пародіюванням ренесансної портретної композиції. Неповторності цій роботі надає психологічність стриманого обличчя та знервованих пальців, а також витончений живопис білого балахона Жиля з нюансами сріблястого, світло-оливкового, попелясто-фіолетового.

Палац Сан-Сусі у Потсдамі. Арх. Г. Кнобепьсдорф. 1745-1747

З середини XVIII ст. стиль рококо з його меланхолійністю, чуттєвістю, витонченою примхливістю поступається місцем ідеям раціоналізму, суспільного служіння, що повернулися у мистецтво. Просвітницькі ідеали ототожнювалися з філософською творчістю Вольтера, Дідро, Монтеск'є. Доба Великої французької революції покликала до життя громадянські цінності. Античні традиції означали ситуацію служіння республіканським ідеалам. Риси класицизму перш за все вплинули на архітектуру, яка повернула собі суворі закономірності ордерної системи, порядок і симетрію, завершеність і гармонічну рівновагу, простоту і конструктивність. Французький архітектор Жак-Анж Габріель (1699-1782) спроектував площу Людовіка XV (тепер площа Згоди), що стала зразком класицистичного містобудівництва. Пафос чіткого порядку та організованості читався у взаємодії прямокутної в плані площі з трьома променями алей з розвернутими по горизонталі колонними фасадами споруд державного призначення.

Побудований ним же Малий Тріанон у Версальському парку (1762- 1768) став зразком садиби з класичним портиком, що об'єднував два поверхи. Чіткі геометричні членування, гармонія пропорцій, органічний зв'язок із ландшафтним середовищем створили ідеальний простір для “природньої людини”.

Пафос просвітництва, громадянськості очевидний в паризькому Пантеоні, закладеному архітектором Жаком Суфло (1713-1780) в 1758 р. та перетвореному на некрополь видатних людей Франції. Хрестоподібна в плані будівля увінчана грандіозним куполом на барабані, оточеному колонами. Головний фасад акцентовано шестиколонним коринфським портиком з фронтоном. Класична орнаментика та рельєфи, коринфські колони, що підтримують склепіння, чітко ритмізують впорядкованість внутрішнього простору храму.

Прекрасні зразки класицистичної архітектури створені в другій половині XVIII століття в Росії. “Камеронова галерея” в Царському Селі (1783-1785) архітектора Ч. Камерона (1730-ті pp. - 1812) вражає пропорційністю та архітектонічністю єдності могутнього стилобату з тонко прорисованими сходами та легкого класицистичного павільйона, оточеного іонічною колонадою. Таврійський палац (1783-1789) архітектора І. Старова (1783-1789) має два бокові крила, що утворюють парадний двір, і центральний корпус, акцентований плоским куполом і шестиколонним портиком під фронтоном. Урівноваженістю мас, чистотою пропорцій, спокійною архітектурною гармонією відрізнялися споруди Дж. Кваренгі (1744-1817) - Англійський палац у Петергофі (1781- 1789), будівля Асігнаційного банка у Петербурзі (1783-1790), Смольний інститут у Петербурзі (1805-1809). Співрозмірність колон і архітектурних елементів, які вони несуть, створювала головний художній ефект архітектури, втілюючи її естетичний зміст: ідею розумної сили, що вільно виконує свої високе і відповідальне призначення. Стриманість і простота екстер'єру становлять контраст з розкішшю інтер'єру Круглого залу будинку Сената у Кремлі (1776-1787) архітектора М. Казакова (1738-1813): кесонований купол велично підноситься над центричним залом, втілюючи мрію про ідеальний світоустрій згоди та розуму. європейський мистецтво рококо класицизм

Засновником класицизму в європейському живописі по праву вважають Жака Луї Давида (1748-1825). Сюжет його картини “Клятва Тораціів" (1784) запозичено з давньоримської легенди. Трьом братам з роду Гораціїв довелося вийти на смертний поєдинок з друзями дитинства братами Куріаціями задля того, аби покласти кінець чварам між містами Римом і Альба-Лонгою, чиї патріціанські роди вони представляли. Три сини при повній бойовій викладці простерли руки назустріч батькові в традиційному жесті мужньої клятви. Батько благословляє їх піднятими мечами. Мати та сестри сповнені стриманого печалю. Мотив повтору числа три в композиції - три арки, три групи персонажей, три меча, три руки - підсилює ясність основної ідеї картини - все особисте повинно бути принесене в жертву громадянському обов'язку. Прямота непохитної однозначності вибору героїв підкреслена лаконізмом і виразністю жестів, стриманим лінійним ритмом, енергійним рисунком, запозиченням профільної композиції античного барельєфа, стисненим простором сценічної площадки, чітким світлотіньовим моделюванням, насиченістю локальних колірних плям.

В основу картини “Смерть Марата” (1793) покладено реальну історичну подію вбивства під час прийому лікувальної ванни вождя якобинського перевороту Жана Поля Марата дворянкою Шарлоттою Корде. Композиція картини вирішена як пам'ятник жертві: в основу її композиційних ліній покладено хрест; ванна нагадує саркофаг, порожній сутінковий простір символізує вічність, скривавлений ніж сприймається уособленням знаряддя мучеництва, перо і папір - атрибутами державного служіння. Монументальність образного рішення підкреслена простотою обстановки, сильним вираженням стриманого страждання на обличчі Марата, чіткістю світлотіньового моделювання, обмеженням колористичної палітри, драматичною виразністю.

Ж.О. Фрагонар. Гойдалка. 1767

Портретні работи Давида - “Портрет мадам Рекам'є” (1800), "Портрет Луїзи Трюден” (1792) та інші - також несуть на собі вплив античності, проте водночас і точного спостереження натури.

Мистецтво портрета займало особливе місце в класицистичній традиції другої половини XVIII століття, поєднуючи риси світської парадності з психологічною достовірністю. Для англійської портретної школи характерне поєднання піднесеності образу в дусі класицизму з елементами стилістики рококо та живих відвертих почуттів сентименталізму кінця XVIII століття, прибічники якого вважали головним у людині не розум, а почуття, утверджуючи цінність людської особистості. Так, у “Портреті Сари Сіддонс в образі музи трагедії” (1784) англійського художника Джошуа Рейнолдса (1723-1792) знаменита трагічна актриса зображена на троні серед хмар; по обидва боки від неї - фігури муз. Поза Сіддонс гордовита і велична, обличчя осяяне натхненням, контраст світла і тіні надає напруження, насичений колорит підсилює драматизацію - створюється враження, що героїня грає роль на театральній сцені. Портрет перетворено художником на живописний символ акторського мистецтва.

Натомість “Портрет Неллі О'Брайен” (1763) написано художником легко і невимушено: сонячні промені крізь листя дерев осяюють її розкішне плаття, маленьку собачку на колінах, ніжне обличчя, ледь затінене крисами шляпи. Портрет приваблює свободною граційністю рухів пензля і створює враження сміливої імпровізації: мазки накладаються художником чистою фарбою, не змішуючись на палітрі, один поруч з одним, чим зберігається інтенсивність окремих кольорів.

Якщо у Рейнолдса формою парадного портрета виражено просвітницьку віру в розумну людину, що вимагало розкриття образу через активність персонажа, то його співвітчизник Томас Гейнсборо (1727-1788) виявляв у людині здатність відсторонюватись від зовнішнього, існувати відокремлено від суєтного світу. В його інтерпретації актриса Сара Сіддонс на портреті 1784-1785 р. не трагічна муза, а виточено-благородна дама, яка замріяно дивиться у далечінь. Стриманий візитний костюм, чорна шляпа з пір'ям, муфта на колінах підкреслюють її чарівність і вишуканий смак. Але перш за все - вона особистість, за зовнішньою стриманістю якої ховається внутрішня зібраність і могутній інтелект. Сміливо використані художником на передньому плані холодні кольори підкреслюють неординарність і силу образу.

Відкриття експресивних можливостей холодних кольорів як домінантних у картині стало одним із досягнень Гейнсборо. Такий досвід представляє серія “блакитних” портретів художника - “Хлопчик у блакитному" (1770), “Портрет герцогині де Бофор” (1770-ті pp.), де він віортуозно виявляє в блакитному сріблястість, перлинність, перламутровість, ліловість, смарагдовість тощо. Образ герцогині де Бофор зіткано художником з ледь вловимих рухів: мрійливий погляд, губи, що готові посміхнутися, злегка помітний поворот голови, блакитний шарф, що сповзає з плечей, трепет напудреної зачіски, увінчаної маленьким капелюшком зі страусовими пір'ям і блакитною стрічкою. Вишукана холодна тональність палітри, особлива мальовнича манера накладання фарб рідким напівпрозорим шаром, темпераментні мазки тонкого пензля, надають образу англійської аристократки одухотвореності та витонченості.

Ж.Л. Давид. Клятва Гораціїв. 1784

Глибокі почуття об'єднують героїв портрету Гейнсборо “Ранкова прогулянка” (1785). Подружня пара повертається з прогулянки, стривожена свинцевими хмарами та поривом вітру, що передвіщують грозу. Пальці жінки довірливо і міцно охопили руку її чоловіка. Маленький білий песик - традиційний символ вірності - ластиться до господині, доповнюючи цю ідилічну картину подружнього щастя, душевного благополуччя, внутрішньої згоди. Теплота стосунків людей, зумовлена їх близкістю природі повною мірою відображає ідеали просвітників і сентименталістів. Рішучі швидкі рухи пензля, стримані домінантні блакитний, білий і чорний кольори характерні для творчої манери художника.

Російська портретна школа другої половини XVIII ст. також розвивалася спочатку під впливом чуттєвого рококо, потім прийняла стилістику класицизму та програмні засади сентименталізму. Портрети Федора Рокотова (1735-1808) відзначалися одухотвореністю образів і повітряністю письма. Гордовита постава голови, напівприкриті очі, м'яка посмішка характерні для героїв його портретів - Струйської (1772), Санті (1785), “Невідомої в рожевому” (1770). Овальні форми полотен, пом'якшені контури, пастельна колористична гама, проникливість образів зближують творчу манеру Рокотова зі стилістикою рококо.

Майстерність художника Дмитра Левицького (1735-1822) сформувалася в Україні, в Росії він утвердився як творець галереї портретів, які втілювали основну ідею європейського просвітництва - позастанової цінності людини, її гідності та сили. У портреті О. Кокорінова (1769) він представляє президента і архітектора Російської Академії мистецтв як впливового діяча культури, який усвідомлює своє місце в історії. У портреті П. Демідова (1773) він сміливо поєднує парадний задник із завісою, що відкриває побудовану його коштом споруду Виховного будинку в Москві, з іронічно-насмішкуватим героєм у домашньому халаті та ковпаку. Квіткові горщики натякають на соціальну благодійність, ідею суспільного виховання, оскільки виховання дітей подібне до вирощування квітів.

Ідеї просвітництва прозвучали і в циклі портретів вихованок Смольного інституту (1773-1776). Ця серія стала новим різновидом жанру - “портрет у ролі”. Картинам притаманна ефектна видовищність, оскільки вихованки представлені в театральних костюмах на сценічних майданчиках і на тлі мальовничих лаштунків. У портрети смольнянок художник вносить сюжетне начало, показує людину в дії, коли розкриваються риси її характеру, а не просто фіксуючи модель, яка позує нерухомо. “Благородні дівиці” співають, грають на арфі, танцюють, розігрують пасторалі, проводять наукові досліди. Так, у маскарадній сцені О. Хованської та О. Хрущової блискуче передано боязку грацію однієї дівчини та сором'язну чарівливість іншої. О. Нелідова зображена під час виконання менуету на тлі декорації з пейзажним парком: її поза - миттєвий перехід від одного танцювального па до іншого. У манірності дівчат відчувається справжнє захоплення виставами та непідробні дитячі веселощі. Композиція картин побудована на використанні низького горизонту. Граційність рухів і витонченість силуетів набули виразності завдяки нюансам колориту, витриманого в сірувато-рожевій і оливковій гамі.

Натомість пасивна меланхолійність характерів органічна для іншого портретиста Володимира Боровиковського (1757-1825), талант якого також сформувався в Україні. Улюблений мотив художника - зображення людини, яка мрійливо усамітнилась на лоні природи. У портреті М. Лопухіної (1797) художник втілив образ, сповнений безтурботної млості. Жінка стоїть у саду, спираючись на стару кам'яну консоль. Контур, що оточує її фігуру, то губиться, то виникає тонкою, гнучкою лінією, викликаючи в пам'яті контури античних статуй. Фігура Лопухиної оточена повітряним серпанком пейзажу; тонко моделює форми і неяскраве світло. Колосся стиглого жита, ніжна зелень, волошки, зів'ялі троянди - все покликане підкреслити мрійливий настрій. Фарби на ґрунт художник накладав щільним тонким і рівним шаром, досягаючи своєрідної вібрації холодних кольорів - бузково-жовтих, білих, блідо-блакитних, зелених, попелястих.

Г. Гейнсборо. Портрет актриси Сари Сіддонс. 1784-1785

У камерних сентиментальних портретах художник досягав багатоманіття сокровенних почуттів.

Російський портрет XVIII ст., як справедливо зазначив М. Алленов, завжди портрет героя “в образі”, де особистісне підкорене певній типовій, ідеальній нормі, а благородство розуміється як дотримання соціально належного, що змінюється в часі - від служіння обов'язку до милосердя.

Повернення чуттєвості та емоційності художніх образів наприкінці XVIII ст. свідчило про те, що класицистичний ідеал громадянськості не витримав зіткнення з реальністю. Німецький філософ І. Кант пише “Критику здатності судження”, констатуючи недовершеність розуму. Поема І. Котляревського “Енеїда”, яка розпочинає нову українську літературу, із сміховим, карнавальним переспівом класичного Вергілієвого твору як семіотичного еталона імперської ідеї маніфестує національне, утверджує внутрішню цілісність низового життя, просякнутого відчуттям свободи. Трагічним підсумком віку раціональності стає “Фауст” І. Гете з грандіозною картиною Всесвіту, який підкоряється розумній дійовій особистості, яка платить за це високу ціну руйнуванням власного внутрішнього світу.

Дм. Левицький Портрет П. Демідова.

Размещено на Allbest.ru