Размещено на http://www.allbest.ru/

Японська культура

План

"Японці перетворили все життя людини на мистецтво", - писав Рабіндранат Тагор. "Для японців Краса є Істина, а Істина є Краса". Естетична культура Японії - явище багатошарове, різнопланове, неоднозначне і ще й досі до кінця не усвідомлене. Досконалістю форм, глибиною понять воно привертає до себе увагу, спонукає науковців до проникнення в саму його суть, усвідомлення неповторності естетичних феноменів. Однак японську естетику за її природою дуже важко описати, а ще важче її систематизувати. Адже прекрасне, з точки зору японців, неможливо пояснити, його можна лише відчути. Японська естетика ставить акценти, по- перше, на неіснуючому, на тому, що можна осягнути в процесі споглядання й у стані повного медитативного спокою, на доступному лише просвітленому розуму і, по-друге, на природному, простому, невибагливому. Звідси беруть початок розбіжності в естетичній термінології, критеріях оцінки художніх явищ, способах виявлення краси європейців і японців, звідси - дивовижне з точки зору людини західної орієнтації прагнення побачити "форму безформного", почути "голос беззвучного", що доступне тільки тому, хто парить над формами. Відмінності естетики японців також полягають у тому, що більшість естетичних принципів Японії розвивалися поступово, на відміну від естетичних категорій Західної Європи, де основні категорії - комічне, трагічне, героїчне і деякі інші - сформувалися в Стародавній Греції й існували довгий час, постійно ускладнюючись, набували нових відтінків, але не змінювали свого змісту.

"Моно" - річ у найширшому змісті, всі явища у всесвіті, здатні викликати захват із відтінком безпричинної туги: хмара, самотнє дерево, птиця, людина або квітка. "Зачарування речей" і є стан нестійкої гармонії (ва) між чимось зовнішнім, що привернуло погляд, і внутрішнім - душею, яка прокинулась. У японців є спеціальні ритуали милування падаючим снігом чи пелюстками сакури.

Пошук істини досягається через зачарування садом, стрільбу з лука, японські бої тощо. Через замилування та абсолютний спокій осягається істинна природа речей.

2. Синтоїзм, буддизм та конфуціанство

Синто або Синтоїзм (яп. камі но міті - "шлях богів") - стародавня політеїстична релігія мешканців Японського архіпелагу. В її основі лежать анімістичні, фетишестичні, тотемістичні вірування, які склалися в середовищі різних етнічнографічних груп Японії. Вона оформилася в релігійну систему під впливом материкової релігійно-філософської думки (буддизму, даосизму і конфуціанства) та зусиль японських політичних кіл. На відміну від світових релігій, Синто не має усталеного "священного письма". Натомість існує ціла низка кодифікованих книг, так звані "Божественні правила", до яких входять "Кодзікі*, "Ніхон сьомі", "Кого дзюі" та інші, які містять основні положення, опис церемоній та тексти молитов цієї релігії.

Об'єктом поклоніння в Синто є боги-духикамі, що заселяють увесь всесвіт. Вони умовно поділяються на небесних і земних. Важливою складовою релігії є вшанування померлих родичів та проведення свят (мацурі). Головний принцип, яким керуються віруючі, - жити "чисто, радісно, правильно і відверто".

Синто не має моралістичних концепцій подібно іншим філософсько-релігійним системам. Йдеться про цегедоністичну релігію, яка розглядає людську природу як апріорно добру. Головним кредом цього вчення є жити зараз, а не готувати себе до загробного життя.

Хоча у синтоїзмі немає абсолютних положень і догм віри, існує декілька головних правил, які скеровані на те, щоб синтоїст "жив просто і гармонійно у природі та суспільстві". Цими правилами є:

* Шанування родини і традицій (Родина є місцем накопичення, створення і передавання цих традицій. Головними святкуваннями для родини є народження і шлюб);

* Любов до природи (Пошана до богів-камі виражається, насамперед, у дбайливому ставленні до природи, яка є місцем їх проживання. Будь який природний об'єкт - чи то тварина, чи то дерево, чи то камінь - є іманацією всесвітньої животворящої енергії мусубі);

* Дотримання чистоти (Чистота тіла і духу є необхідною умовою існування і підтримання здорового і, відповідно, правильного способу життя синтоїста);

* Проведення мацурі (Для розваги і заспокоєння богів-камі обов'язковим є влаштування свят хоча б раз на рік для одного божества).

Буддизм в Японії - одна з найпоширеніших релігій, послідовники якої складають більше половини населення країни. Єдиної буддистської церкви в Японії не існує. Впродовж півторатисячолітньої історії буддизму в цій країні сформувалися чисельні буддистські течії і секти, які зосереджували свою увагу на різних аспектах вчення: одні - на філософії, інші - на культурі, трет і- на медитації, четверті - на ритуалі, п'яті - на читанні мантр. Відповідно до історичної епохи та особливостей навчання певних шкіл, ті чи інші буддистські секти були популярними серед прошарків населення - вчених, кліру, аристократії, самураїв і простого люду.

Деякі секти опираються на чернецтво, інші ж активні у соціальній сфері. Буддистські общини різних шкіл часто взаємодіють одна з одною. Навчання низки стародавніх шкіл було успадковане новими. Окремі секти сьогодні мають у своєму підпорядкуванні лише невеликі храми. В історії відомо чимало конфліктів між буддистськими общинами, які навіть переростали у багаторічні збройні війни.

Хоча більшість буддистських сект Японії походила від аналогічних сект Кореї й Китаю, вони розвивалися переважно самостійно і тепер суттєво відрізняються від материкових общин. Чимало шкіл раннього буддизму збереглись лише в Японії, тоді як в Індії або Китаї вони були поглинуті новими течіями. Вивчення буддизму в Японії дає змогу зрозуміти історію буддизму в інших країнах.

Конфуціанство-китайська етично-філософська школа - основа китайського способу життя, принцип організації суспільства, засновником якої був китайський філософ Кунфу-цзи, відомий на Заході як Конфуцій, що жив у 551-479 роках до н. е. Спираючись на давні традиції, Конфуцій розробив концепцію ідеальної людини, якій притаманні гуманність, почуття обов'язку, повага до старших, любов до людей, скромність, справедливість, стриманість тощо. Проповідуючи ідеальні стосунки між людьми, в сім'ї та в державі, Конфуцій виступав за чіткий ієрархічний розподіл обов'язків між членами суспільства. Конфуціанство вважало основою соціального устрою моральне самовдосконалення індивіда й дотримання норм етикету, проголошувало владу правителя священною, а метою державного управління - інтереси народу.

Конфуціанство має деякі риси, спільні з релігією - культ предків, ритуали, жертвопринесення.

З II ст. до н. е. і до XX ст. конфуціанство було офіційною державною ідеологією Китаю. Нині позиції конфуціанства дещо ослабли під тиском європейських філософських ідей. У різні часи конфуціанство поширювалося в Японії, В'єтнамі, Кореї.

Конфуціанство є складним комплексом філософських, етичних, релігійних поглядів, особливим способом життя, основу якого становить солідарність. Серцевину його утворює своєрідне розуміння моральної природи людини, її взаємозв'язків у родині, суспільстві, державі.

Спершу конфуціанство заявило про себе як етико-філософське вчення, а його творець бачив себе учителем мудрості, завдання якого полягало в коментуванні висловлювань давніх мудреців. Загалом конфуціанство було спрямоване на стабілізацію китайського суспільства, якому дошкуляли різноманітні міжусобиці та смути. Це спонукало Конфуція, звернувшись до давніх національних вірувань, традицій, культів, переосмислити їх відповідно до тогочасних суспільно-політичних, духовних обставин.

У вченні Конфуція важливе місце посідає поняття "лі", що можна перекласти як ритуал, правило, церемоніал. Конфуціанство вимагає неухильного дотримання лі, без якого неможлива держава. Без лі немає відмінності між небом і землею, між правителями й підлеглими, верхами й низами, літніми й юними. У свою чергу, лі визначається усталеними звичаями й традиціями. Таким чином, конфуціанство за своїм характером - консервативний, патріархальний світогляд.

Конфуціанство вважає, що добровільне дотримання людиною ритуалів набагато ефективніше виховує в ній принципи гідної поведінки, ніж зовнішній щодо людини закон, що спирається на покарання.

3. Самурайська культура

Самурайський меч і мистецтво володіння ним є основою самурайського кодексу честі бусідо (шлях воїна). Навіть сучасна Японія, яка, здавалося | б, давним-давно забула про самураїв, тріпоче при згадці про старовинний кодекс.

Недарма японський імператор цілував чоботи останньому самураю, перед усією країною демонструючи не повагу до людини, але повагу до кодексу бусідо.

Хагакуре (яп. "Приховане в листях") або Хагакуре Кікігакіяп ("Записи про Приховане в листях") - один з найавторитетніших трактатів, присвячених бусідо - неписаному кодексу поведінки самурая, що став результатом процесу кристалізації системи моральних цінностей японських воїнів протягом кількох століть.

У книзі під назвою "Хагакуре" Ямамото Цунетомо підкреслив, що шлях, яким іде воїн, прихований від більшості, що ним іде меншість і сутність його дано пізнати не кожному. У своєму творі автор виклав безліч принципів, які вчать самовдосконаленню, самодисципліні, такту, рішучості, честі й гідності. У "Хагакуре" відображається ідея служіння і вірності самурая своєму сюзерену, міститься багато норм і правил поведінки, яких самураєві слід дотримуватися в суспільстві як у мирний час, так і воєнний.

У "Хагакуре" не вказується, що бусідо - це кодекс честі самурая, хоча саме цьому присвячена дана книга. її автор говорить: "Я збагнув, що шлях самурая - це смерть". Як бачимо, термін "бусідо" пояснюється як ідеалізація смерті, оскільки шлях самурая полягає в тому, щоб померти на полю битви. Для японських воїнів така смерть вважалася справою честі. Ямамото Цунетомо, звертаючись до самураїв, закликав їх шукати свою дорогу в житті: "Відкинь думки про минуле й майбутнє і не живи повсякденними турботами... тоді Великий шлях буде відкритий перед тобою. Шлях лежить у більш високих вимірах, ніж праведність. Шлях самурая - один, це прямий шлях, який не допускає зволікання, і тому головне - діяти відразу"

Трактат містить багато порад стосовно виховання дитини в самурайській сім'ї. Так, ще з дитинства в ній заохочували сміливість, прищеплювали благородність та старалися сформувати прямоту. Наголошувалася увага на тому, що ніколи не потрібно дразнити і залякувати дитину, бо якщо вона "змалку звикне боятися, то пронесе цей недолік через усе своє життя". Підкреслюється необхідність такого ставлення до хлопчика, за якого він виросте безстрашним. Цунетомо проповідує виховання, яке спрямоване на формування сильної особистості, яка б не опускала рук під час перших невдач, не гнулася під впливом несприятливих обставин, а завжди зуміла б гідно вистояти перед випробуваннями, які поставить перед нею життя.

"Самурай може втратити життя, але не честь. Воїн мав здійснити сепукку, коли усвідомлював, що відповідно до бусідо його душа більше не може залишатися в тілі. Цей обряд ритуального самовбивства не пов'язаний із релігійними переконаннями (синтоїзмом, буддизмом чи конфуціанством) японських воїнів, хоча беззаперечним залишається і той факт, що кожна із цих релігій залишила свій відбиток на філософії Шляху воїна. Сепукку - феномен, притаманний виключно бусідо - шляху, яким іде самурай. Для японських воїнів типовим є уявлення, що загинути на полі битви і здійснити ритуальне самогубство - рівною мірою гідно.

Обряд сепукку є малозрозумілим для європейців. Це головним чином зумовлено тим, що християнська мораль, на якій великою мірою базується європейська цивілізація, забороняє людині здійснювати самогубство, вважаючи це гріхом. Слід звернути увагу й на те, що ставлення до життя і смерті у самураїв було іншим, ніж у європейців, про що вже говорилося вище. Для того щоб збагнути це явище, потрібно не тільки відчути дух епохи, в якій жили самураї, але й проникнути у внутрішній світ японських воїнів, зрозуміти їхні світоглядні переконання та систему моральних цінностей.

4. Японський сад

Традиція спілкування з живою природою особливо притаманна японцям. Це від них ми довідалися, скажімо, про свято цвітіння сакури. Але мова йде не лише про незайману природу, якої в Японії залишилося не так вже й багато. Тут споконвіків будують неповторні сади

Японський сад символізує досконалий світ земної природи, а іноді виступає уособленням всесвіту. Характерними елементами його композиції є штучні гори і горби, острови, струмки і водоспади, доріжки і ділянки піску або гравію, прикрашені камінням незвичайних форм. Пейзаж саду формується з допомогою дерев, чагарників, бамбука, злаків, трав'янистих рослин, а також моху. На території саду можуть також розміщуватися кам'яні ліхтарі, альтанки, чайні будиночки.

Японський сад був створений під впливом саду в китайському стилі, був привнесений на Японський архіпелаг буддійськими ченцями й отримав поширення при буддійських храмах, пізніше його стали розбивати при старих замках і сад став складовою частиною резиденцій аристократів.

Принципи організації японського саду були розроблені в VIII- XVIII століттях. В японській культурі сад є високим мистецтвом, він тісно пов'язаний з мистецтвом каліграфії і живописом тушшю

Традиції японського садівництва історично передавалися від сенсея до учня.

Головними елементами саду завжди були вода і каміння. Вода - символ негативної, жіночої, темної сили інь, а каміння - світлої, чоловічої, позитивної сили ян. їх вічне протистояння і нерозривна єдність є основою існування світу.

5. Японський театр від давнини до сучасності

Історія виникнення і розвитку театру в Японії дуже цікава. Перший театр у країні виник в епоху Камакура, коли в розташованій на морському узбережжі столиці всіма справами держави керував могутній сегунат. Це був всесвітньо відомий тепер театр масок Але. Однак у той час він розвивався під покровительством воїнів і феодальних князів і був виключно привілеєм військових аж до 1868 р., коли становий розподіл скасували і було визнано рівність усіх у громадянських правах. Таким чином, до цього часу театр Але був недоступний простому народу. Тоді в країні просто не було ще театральних підмостків для виступів, призначених для широкої публіки. Ситуація змінилася тільки, коли на початку епохи Токугава народився, розцвів і приніс чудові плоди перший демократичний театр Японії.

Це була так звана драма Кабукі. Свою назву він отримав від дієслова "кабуку", що означає японською "нахилятися вперед". У більш широкому сенсі "кабукі" можна тлумачити як "непохожий", "заплутаний", "той, що відхиляється від норми". Початком цього театру послужили танці та сценки, що виконуються трупою акторів під керівництвом якоїсь Окунь. У стародавніх хроніках сказано, що вона була красунею, з волоссям м'яким і довгим, як гілки верби, і на вигляд була схожа на квітку персика. Окуні була не тільки актрисою, але й жрицею сінтоістского храму в Ідзумо. Таке дивне, на наш погляд, поєднання професій пояснюється тим, що в ті часи мандрівні комедіанти нерідко показували виставу під приводом збору коштів на потреби храму. буддизм самурайський японський чайний

Окунь з її трупою вдалося здійснити мрію, майже недосяжну для інших акторів, - домогтися успіху в столиці. У трьох найбільших містах - Кіото, Осака і Едо - швидко зростало число актрис, натхнених успіхом окуні, які намагалися перейняти її манеру виступів.

Вистави, що ними виконувались, одержали назву Кабукі. Вони швидко стали улюбленою розвагою широкої публіки. Під час вистав Кабукі приміщення завжди були переповнені людьми. Популярність подібних видовищ була настільки запаморочливою, що навіть самураї до божевілля закохувались у танцівниць Кабукі. Нерідко професійні воїни влаштовували двобої між собою, щоб завоювати їхні симпатії. Справа набуда незабаром настільки серйозного характеру, що для припинення цих амурних поєдинків, що забирають життя самураїв навіть вищих рангів, уряд 1629 року вдався до крайнощів і взагалі заборонив жінкам виступати в театрі, їх на сцені Кабукі замінили хлопчики підлітки (вакасю). Вони не тільки швидко навчилися виконувати ті ж пісні і танці, але й внесли у свої виступи деякі особливі елементи, наприклад акробатичні трюки. Однак видалення жінок зі сцени не зняло в цілому проблеми. І вакасю мали своїх шанувальників, що часом викликало заворушення. У 1652 році після смерті Сьогун Іеміцу, відомого покровителя і шанувальника театру Кабукі за участю вакасю, останні у свою чергу теж були вигнані зі сцени. Відтоді жіночі ролі в театрі Кабукі стали виконувати чоловіки (оннагата).

У середині XIX століття указ, що забороняє жінкам виступати в театрі, був скасований. Однак до того часу в якомусь сенсі протиприродне мистецтво виконавців жіночих ролей чоловіками розвинулося настільки, що самі актриси вже не могли виконувати жіночі ролі з такою жіночністю, як чоловіки оннагата, витрачали довгі роки на досягнення досконалості в мистецтві перевтілення в жінок. Тому традиція оннагата в театрі Кабукі стала абсолютно необхідною і збереглася до теперішнього часу. Побічним результатом вигнання жінок і хлопчиків з театрів стало також перетворення Кабукі в істинно драматичне мистецтво.

До 1652 р. Кабукі, що відігравав уже важливу роль в історії японського театру, все ще не був пов'язаний з літературою. Ранні п'єси були, без сумніву, досить примітивними і мали на меті тільки одне - показати талант виконавців. Коли ж тільки краса актрис і юних акторів перестала залучати публіку в театр, зацікавити глядачів міг лише сюжет п'єси. Тому дія в театрі швидко стала наповнюватись істинно літературним змістом. Справжні п'єси, засновані на добротному літературному сюжеті, з'явилися на сцені пізніше. Відомо, що в 1664 р. чотири акта п'єси в театрі Кабукі вже були пов'язані між собою за змістом і складали одну цілісну річ.

Особливого розквіту Кабукі досяг наприкінці XVII - початку XVIII ст., під час підйому культури так званого періоду Тенроку (1688-1703). У той час з'являються драми, самі тексти яких дбайливо зберігалися. Цікаво, що, незважаючи на це, акторам по ходу п'єси дозволялося імпровізувати і відступати від тексту на власний розсуд.

По-справжньому говорити про літературний аспект Кабукі ми можемо починаючи саме з періоду Тенроку. Із цього часу характерним стає поділ п'єс Кабукі на дві категорії залежно від сюжету і діючих осіб. У першу входили історичні драми (дзідай моно). Ці п'єси розповідають про історичні епізоди або подвиги воїнів. Більшість із них являють собою похмурі трагедії, з кількома жвавими короткими комедійними інтригами. Оскільки уряд Токуава дуже суворо переглядав зміст кожної п'єси, перш ніж дати дозвіл на її постановку, історично реальні особи в них сильно замасковані і зустрічається багато фантастичних епізодів.

Другу групу п'єс складали сімейні побутові драми севамоно. Вони мають у своїй основі цілком життєвий сюжет. Постійними героями таких п'єс були куртизанка, її суперниця і герой, що перебуває в скрутному становищі вибору між ними.

В Японії поступово виникають справжні акторські династії. Зараз є сім'ї, в яких мистецтвом кабукі займалися представники 17 поколінь. У минулому нерідкими були випадки, коли актор виконував тільки одну роль - ту, в якій він досяг досконалості. Це призводило до того, що актор вивчав характер тільки однієї діючої особи з усього розмаїття. Нині така вузька спеціалізація акторів трапляється вже рідше, і зазвичай вони виконують різні за характером ролі.

Під час вистави Кабукі на сцені з'являються люди, які не є акторами театру. Частіше за все після відкриття завіси публіка бачить появу дивних фігур у чорному одязі та капюшонах, які займають місця позаду акторів. Їх так і називають - курок (людина в чорному). Вони переставляють предмети на сцені при відкритій завісі і виконують роль суфлерів. Курок не є діючими особами вистави; передбачається, що глядачі їх не бачать. Вистава в театрі Кабукі розігрується в особливо обладнаному для цього місці. Підняті над землею підмостки оточені балюстрадою і закриті високої черепичним дахом з увігнутими скатами. Дах спирається на чотири стовпа. Кожен із них має власну назву і призначення. Риштування облямоване широкої білою смугою крупного гравію, що означає річкову мілину, де в старовину давалися вистави. Крім цього, смуга призначена для додаткового освітлення сцени. Відображення білим піском сонячних променів допомагає створювати на сцені незвичайний світловий ефект.

Усі без винятку театри Кабукі (їх будівлі, сцена та приладдя) створюються сьогодні за західноєвропейським зразком. Проте вони зберігають деякі особливості традиційного театру Кабукі. Зокрема, до них належать "ханамічі" і "маварі бутан". Ханамічі, або квіткова дорога, - це помост, що з'єднує ліву частину сцени із задньою частиною глядацького залу і проходить на рівні голів глядачів. Він служить для виходу та догляду акторів зі сцени на додаток до виходів, які є по обидва боки сцени. Ханамічі, однак, не тільки служить для проходу, але і є частиною сцени. Саме на цьому помості актори часто розігрують найважливіші епізоди у виставі.

Маварі бутан - це сцена, яка обертається. Цікаво, що вона вперше була створена саме в Японії понад 300 років тому. Дише набагато пізніше це пристрій, що дає змогу швидко змінювати декорації, не порушуючи послідовності дії, було впроваджено за кордоном.

У театрі Кабукі існують і деякі інші характерні для нього особливості. Наприклад, авансцена нижча і набагато ширша, ніж у театрах Європи. Сама сцена являє собою подовжений прямокутник, а не майже квадрат, як в інших театрах. Завіса в театрах Кабукі зроблена з червоно-коричневих, чорних і зелених смуг бавовняної тканини. Вона не піднімається як у західноєвропейських театрах, а відсувається вбік.

Зміст п'єс театру Кабукі, що стали класичними, вже не відображає життя сучасної Японії. Незважаючи на це, Кабукі користується любов'ю народу і ще довго буде залишатися гордістю Японії. Це свідчить про те, що давнє драматичне мистецтво досягло досконалості і здатне витримати перевірку часом. Такі приклади є й у вітчизняній культурі.

6. Мистецтво чайної церемонії. Японська кухня

Японська кухня - одна з найоригінальніших і найбільш своєрідних у світі. Японська їжа дуже проста, теплова обробка мінімальна, а максимальна увага приділяється збереженню природного вигляду і смаку продукту. Часто все приготування зводиться до простого нарізування продукту, без всілякої обробки; змішування в одній страві великої кількості інгредієнтів також не в моді. Ще одна особливість - характерна ритуальність самого процесу споживання їжі: мало того, що меню повинно відрізнятися залежно від пори року, та ще й правила поведінки за столом і користування столовими приборами звичайно ставлять у глухий кут більшість європейців.

Основа японської кухні - варений рис, який зовсім не солиться, зате доповнюється різноманітними соусами і приправами. Його подають в окремому посуді практично до всіх страв як гарнір, а часто використовують і як самостійну страву, варіюючи смак за допомогою приправ. Найпопулярніша страва з рису, безсумнівно, "сусі" ("суші") - рисові кульки-рулетики з різною начинкою (більше 200 видів), а також рисові кульки "онігірі" або рисові пиріжки "моті". Не менше за рис популярний особливий сорт локшини з гречаного борошна - "соба" ("собо"), яку подають як у холодному, так і в гарячому вигляді, смажену і варену, у бульйоні і з овочами. Також гарна і звичайна локшина "удон". Улюбленими продуктами японців здавна є риба і морепродукти. Часто вони споживаються в сирому вигляді або навіть живцем, але є чимало рецептів і ретельно оброблених дарунків моря. Такі страви, як шматочки сирої риби, їжака або креветок з приправою із соєвого соусу і зеленого хріну - "сасімі", риба в клярі "темпура", рибні коржі, креветки в тісті, маленька жива каракатиця "одорі-гуї", риба- фугу, один із різновидів сусі - "чіраші-сусі", паста з водоростей, смажений вугор "унагі", рисові пиріжки із сирої риби і водоростей "норимаки" і безліч інших оригінальних страв принесли японській кухні всесвітню славу.

Рис - японський хліб, без якого не можна помислити традиційний стіл. Культура вирощування рису стала частиною національного світогляду синто: ставлення до рису має сакральний характер. Вирощування цієї культури вимагає багато ручної колективної роботи. Вважається, що саме із цим пов'язана традиція жити великими сім'ями під одним дахом та займатися спільною працею. Більшість традиційних свят та фестивалів також мають безпосередній стосунок до вирощування рису. Існує також так званий національний рисовий місяць, сама ця назва виявляє роль цієї культури в Японії. Найчастіше японці їдять рис без будь-яких приправ, масла і навіть солі, пояснюючи це тим, що рис і без того має тонкий та багатий смак. Прикладом додавання до рису інгредієнтів та приправ є суші - одна з найпопулярніших страв японської кухні. Для приготування цієї страви використовують заздалегідь приготований рис, здобрений оцтом та заправлений цукром.

Типово японською і найекзотичнішою для прибульців стравою є сашімі. Її можна скуштувати практично в кожному ресторані та кожному готелі японського типу. Приготування сашімі не забирає багато часу, оскільки це просто шматочки свіжої риби та продуктів моря, котрі їдять, вмочуючи в соєвий соус. Ікідзукурі - один із варіантів цієї страви - це ще жива риба, красиво викладена на тарілці та нарізана кухарем так, щоби її можна було розібрати по шматочку паличками для їжі. Страву при цьому прикрашають червоними шматочками м'яса японського тунця, білими шматочками свіжо нарізаного кальмара, креветками та молюсками. Часто сасимі подають з місцевим різновидом цибулі, огірками, м'ятою, японським редисом та хріном.

З релігійними заборонами пов'язана ще одна характерна риса японської кухні: японці порівняно з американцями та європейцями їдять дуже мало яловичини та свинини, а також тваринних жирів, вершкового масла та молочних продуктів, оскільки в буддизмі заборонялося вбивати та їсти тварин.

Варто зазначити, що в японській кухні доволі обмежене вживання спецій. Замість цього акцент роблять на натуральному запасі та смаку природних продуктів: риби, продуктів моря, овочів, рису, сої, бобів. Найвище мистецтво кухаря Японії - зуміти зберегти в будь-якій страві природну свіжість та смак первинних компонентів. У зв'язку із цим місцева кухня має чітко виражений природний характер. Те, що в Японії їдять влітку, навряд чи будуть їсти взимку. Якщо є вибір між замороженим та свіжим, японці віддадуть перевагу свіжому, а іще краще - найсвіжішому. Велика увага приділяється зовнішньому виглядові страв. їжа в Японії не вважається їжею, якщо не виконано три головні умови: майстерна подача та презентація, включно з прикрасами страви та певним розташуванням його складових; підбір посуду, з якого обслуговуються гості; і, звичайно ж, смак їжі. Насолодитися смаком - значить оцінити та сприйняти гармонію всіх складників.

Будь-яка японська страва має бути красивою, але красою простою та помірною, а не такою, що впадає в око та нав'язується, і завдання майстрів - втілити це в життя. Той, хто обідає, має відчути, який настрій викликає у нього та чи інша страва, і, відповідно, сформувати певний підхід до кожної страви. Усі страви японської кухні готуються безпосередньо перед прийомом, за цим процесом можуть спостерігати і клієнти. Через існуючу в японській кухні тенденцію до мінімалізму природний смак та запах страв підкреслюється лише соєвим соусом, васабі, імбиром та лимоном.

Деякі страви, які сьогодні є розповсюдженими в Японії, та стали з часом національними, виникли під впливом Заходу. Серед них дуже популярною як легка перекуска є "chicken yakitori", тобто курка, приготована на шампурах. Бамбукові палички чи шампури з нанизаними шматочками японської цибулі, перцю, курячої печінки та грудинки, заправлені соусом, вкладаються на грати та готуються на відкритому вогні.

Особливою популярністю взимку в Японії користується страва намебоно, вона готується в невисокому глиняному горщику донабе, стінки якого розширюються догори. Донабе поміщають на плитку або пальник в центрі столу, в нього заливають бульйон, заправляють різними приправами за смаком, поряд на невеликих підносах розкладають будь-які продукти в сирому вигляді, подрібнені на невеликі шматочки, це можуть бути морепродукти, м'ясо, овочі, гриби. Кожен учасник трапези бере вподобаний йому шматочок і поміщає в донабе з киплячим бульйоном на нетривалий час, недовго відварює його, виймає, заправляє соусами і приправами та їсть.

Особливе місце в японській трапезі відводиться чайній церемонії. Чай в Японії п'ють упродовж останніх 12 століть, за цей час чаювання перетворилося на міні-ритуал, тому чашка зеленого чаю в Японії є символом спілкування. До теперішнього часу велика частина споживаного чаю в країні, більше 80%, - дуже корисний зелений чай, що містить невелику кількість кофеїну. У повсякденному житті цей чай заварюють у фарфорових чайниках, заздалегідь ополоснувши їх кип'ятком, і дають настоятися.

Цікавою і важливою особливістю японської кухні, що робить її ще гармонічнішою, є сезонність, вона виражається не тільки в тому, що до столу подаються страви, приготовані з інгредієнтів, що є врожаєм даного сезону, а значить дуже свіжими, але також і в сервіруванні. Страва осіннього сезону може бути прикрашене шматочками моркви, що нагадують формою яскраве кленове листя; страви зимового сезону часто прикрашають парасольками з рисової соломки, що символізують захист японського селянина від холодних дощів.

Японці люблять давати своїм стравам екзотичні назви, співзвучні їх зовнішньому вигляду: наприклад, пишне блюдо з білої тертої редиски дайкон називається "хмари", "срібними човниками" називається рецепт м'яса у фользі, а назву "батьки і діти" отримало блюдо, в якому як інгредієнти присутні куряче м'ясо і яйця.

Ведучи розмову про особливості японської кулінарії, не можна не згадати ще про одну з них - використання паличок хасі; вони також є запозиченням із китайської культури, але за минулі століття стали невід'ємним атрибутом трапези в Японії. Нині хасі виготовляють із різних матеріалів, в основному з дерева і пластмаси. Щоб паличками було зручніше користуватися, їжу сервірують, як правило, невеликими порціями, при цьому кожен шматочок якби смакує, що дуже корисно і з фізіологічної точки зору: організм неспішно виділяє необхідну кількість шлункового соку і ферментів для повного засвоєння кожної порції їжі. Японська кулінарія стає символом здорового харчування

Однією з вершин мистецтва чаювання вважається японський ритуал.

Суть церемонії відображають чотири принципи, сформульовані її творцем Рікю: ва, кеі, сей, дзяку, що означає - гармонія, повага, чистота, спокій. Гармонія - у відносинах між людьми, гармонія людини і природи, гармонія чайного посуду та манери її використання. Повага - до всіх і кожного, що виходять із щирого почуття подяки за саме існування. Чистота - фізична і духовна. Спокій - той самий душевний спокій, який приходить із розумінням перших трьох принципів, заради якого чай і заварюється.

Момент споглядання як підготовка до мовчазно-зосередженої церемонії чаювання присутній у "чайному" саду. Уся динаміка саду, вся його архітектоніка обумовлена єдиною доріжкою, побудованою на уповільненнях і зупинках, на "таємності", напівприхованні.

Мова йде не про чорний запашний чай (ко-тя), який прибув на острови з-за кордону, а про особливий зелений чай (о-тя), який п'ють без цукру й особливо улюбленими різновидами якого є пінистий напій із наймолодших пагонів "Вусу-ча" і густий, як суп, "Кой-ча".

Існує ціле мистецтво приготування такого чаю - тя-до, перейняте строгістю буддизму і яке має на меті допомогти душі знайти спокій. Як і багато інших елементів японської культури та релігії, запозичених із Китаю, воно пристосоване до способу життя і мислення остров'ян. Століттями дотримуються правила і декорум - жести, церемоніальні вирази, предмети, які оточують людей під час чаювання.

7. Кінематограф Японії

Історія японського кіномистецтва бере початок у 1899 р. Його перші кроки зумовили появу двох принципових тенденцій, що дістали назву гепдайгеки - фільми на сучасну тематику - та дзидайгеки - історичні стрічки, в яких активно використовувалися міфологічні і фольклорні мотиви. Якщо картини першого напряму були створені під значним впливом європейського чи американського кіно (насамперед, у комедійному жанрі), то фільми другого, особливо в умовах першого десятиліття XX ст., фактично відбивали традиції театру кабукі.

Поступово в японському кіномистецтві активізується пошук нових виражальних засобів, удосконалюється кіномова, що, зрештою, зумовлює кінематографічні досягнення 20-30-х років, які, передусім, ототожнюються з творчим доробком режисера К. Мідзогуті ("Весняне шепотіння паперової ляльки", "Симфонія міста", "Батьківщина", "Елегія Наніва") та актора С. Хаякави.

У роки другої світової війни кінематографісти Японії роблять особливий акцент на розвитку документального кіно, що згодом дасть можливість розповісти про атомну трагедію Хіросіми та Нагасакі у фільмі "Наслідки вибуху атомної бомби".

Справжній розквіт японського кіно припадає на 50-ті роки. У цей час виник так званий рух незалежних, художні орієнтири якого ґрунтувалися на органічному поєднанні національної і загальнолюдської проблематики. Серед визначних творів цього періоду - фільми "Зведені брати" (режисер М. Ієкі), "Пісня візка" (режисер С. Ямамото) й одна з найвидатніших картин світового масштабу - філософська кінооповідь "Голий острів" (режисер К. Сіндо).

У цей період свій творчий шлях у кінематографі розпочав Акіра Куросава - знакова постать японського кіномистецтва, з художньою спадщиною якого, власне, й асоціюються надбання кінематографа країни другої половини XX ст. Кінодоробок митця дуже значний, тому ми зупинимося на його найяскравіших фільмах.

Всесвітнє визнання прийшло до А. Куросави після виходу на екрани картини "Расьомон", сюжетною основою якої стали оповідання японського письменника Рюноске Акутагави "У хащі" і "Брама Расьомон". Ця стрічка остаточно визначила особливості світобачення режисера - трансформацію японської національної самосвідомості у контекст загальнолюдського, що яскраво виявилось і в його наступних кіношедеврах. Саме тому через певний час представники американського та італійського кінематографа Дж. Стерджес і С. Леоне зробили римейки (кінопереосмислення) визнаних творів А. Куросави - "Сім самураїв" ("Чудова сімка") та "Охоронець" ("За жменю доларів").

Особливе місце у творчості митця посідає кіноінтерпретація європейської класики - "Ідіот" (загальновизнана найкраща в історії світового кіномистецтва екранізація твору Ф. Достоєвського), "На дні" (за М. Горьким), "Замок павутиння" (за трагедією У. Шекспіра "Макбет"), сюжети яких режисер переніс на японський ґрунт і вже під іншим кутом зору переосмислив проблему співвідношення національного й загальнолюдського.

Інші фільми, створені А. Куросавою, - "Жити", "Червона борода", "Під стукіт трамвайних коліс", "Дерсу Узала" (спільна японсько- радянська постановка), "Тінь воїна" тощо - яскраві картини, в яких аналізуються проблеми сенсу життя.

Філософська спрямованість творчості А. Куросави справила значний вплив на художні пошуки японських кіномитців нової генерації, зокрема Сьохея Імамури. Його стрічка "Легенда про

Нараяму" - метафорична кінооповідь про сенс людського життя і споконвічний конфлікт поколінь, що розгортається у відірваному від світу невеличкому японському селищі, яке живе тільки за законами природи. Відповідна спрямованість притаманна й одній з останніх робіт С. Імамури "Вугор", що свідчить про існування певної тематичної тенденції у творчості режисера.

Натомість динамічність, блискуче продемонстрована А. Куросавою в "Охоронці" та "Цубакі Сандзюро", дала дослідникам підстави вважати їх взірцями жанру бойовика і була успадкована сучасним японським режисером Такесі Кітпано. Його стрічки "Сонатина" та "Феєрверк" мали широкий глядацький резонанс.

Серед визначних персоналій японського кіномистецтва особливе місце належить акторові Тосіро Міфуне. Творчий тандем А. Куросава - Т. Міфуне дає підстави для її подальшого осмислення. Початком співпраці режисера та актора стала картина "П'яний янгол", що згодом привела Куросаву й Міфуне до визнаних творчих звершень. Немає потреби перераховувати фільми, в яких японський актор створив свої незабутні образи, оскільки ми щойно згадали їх у фільмографії А. Куросави. Наголосимо тільки на дивовижній широті мистецького діапазону Т. Міфуне, величі його таланту, що назавжди залишить ім'я видатного актора в скарбниці світового кіномистецтва.

Отже, феномен кінематографа Японії є важливою складовою культурних надбань цієї країни і невід'ємною частиною здобутків світового кіномистецтва.

Размещено на Allbest.ru