Размещено на http://www.allbest.ru/

ТИПОЛОГІЯ КУЛЬТУРИ

Передбачення І. Канта цілком справдилось у XX ст. Бурхливий розвиток техніки призвів до уповільненого розвитку культури. Цивілізація, позбавлена духовної суті, породжує небезпеку самознищення всього живого. Німецький соціолог О. Шпенглер у книзі "Занепад Європи" показав розбіжності між культурою і цивілізацією та їх несумісність. Книга Шпенглера мала величезний успіх, хоч сама концепція філософа була піддана різкій критиці. Цивілізацію О. Шпенглер вважав ознакою смерті культури, оскільки вона спирається на стереотипи, шаблони, масове копіювання, а не на творчість нового, незнаного. Цивілізація є вершиною культури й одночасно фазою занепаду та розпаду культурно-історичного типу. культура мистецтво духовний регіональний

Культура, на думку О. Шпенглера, як живий і зростаючий організм дає простір для розвитку мистецтв, літератури, творчого розквіту неповторної особистості й індивідуальності. У цивілізації ж немає місця для художньої творчості, в ній панує техніка і бездушний інтелект, вона нівелює людей, перетворюючи їх на безликих істот.

Концепція циклічного культурно-цивілізаційного розвитку А. Тойнбі характеризується тяжінням до емпіризму в поясненні механізму функціонування всіх людських культур. Історичний процес, на його думку, це коловорот "локальних цивілізацій", заміна однієї цивілізації іншою. "Локальна цивілізація" - це стійка єдність людей, яка виникає в певному регіоні й базується на певних архетипах і спільних духовних цінностях та традиціях. Як наслідок, всесвітня історія набуває вигляду мозаїчного панно, складеного багатолінійним розвитком суверенних культур, які розташовані паралельно в часі і співіснують поруч.

Рушійною силою цивілізацій, за А. Тойнбі, є не лише Провидіння, Доля, "генетичний код", а й людський фактор - творча еліта, яка відповідає на виклик природного і соціального середовища і веде за собою пасивну масу. Коли творча маса вироджується, то вона прагне ствердити свою владу насильством. Тоді на арену виходить "внутрішній пролетаріат", - пише А. Тойнбі, - спільнота, яка нездатна ні до праці, ні до захисту батьківщини, але завжди готова до протесту з будь-якого приводу (К. Маркс назвав таку спільноту "люмпен- пролетаріатом"). По-сусідству з'являється "зовнішній пролетаріат" - це народи, які з певних причин не змогли піднятися до рівня цивілізованості. Відокремлення "внутрішнього пролетаріату" від правлячої еліти штовхає його до пошуку союзу з варварами ("зовнішнім пролетаріатом"). Встановлення такого союзу призводить до руйнування і, насамкінець, до загибелі локальної цивілізації. Прогрес людства А. Тойнбі вбачав у духовній досконалості і сходженні до єдиної синкретичної релігії.

Класичною в цьому сенсі є загибель давньоримської цивілізації.

На відміну від О. Шпенглера, який цілісно розглядав російську культуру, включаючи в неї й інші східнослов'янські культури, в тому числі й українську, А. Тойнбі відводив українському й білоруському культурно-історичному типам місце посередника між західно- і східнохристиянською локальними цивілізаціями. А. Тойнбі довів, що попри всю відмінність і несхожість культур різних народів усі вони належать до єдиної цивілізації і в своєму розвитку рано чи пізно проходять ідентичні етапи, для яких характерні однакові риси, а якщо й мають свої особливості, суть їх - єдина. Роблячи акцент на духовному аспекті "локальних цивілізацій", вчений вважав релігію головним і визначальним її елементом. Усі цивілізації являють собою гілки одного "древа" - світової релігії.

Польсько-американський дослідник О. Галецький у своїх працях виділив у Європі декілька спільнот. Зокрема, до Середньосхідної Європи як культурно-історичного регіону з його функціями та особливостями він включив Польщу, Чехію, Україну, Білорусь та країни Балтії, відмежовуючи їх від євразійського регіону, де відчутний ще досить великий вміст азіатських елементів. Цим він порушив досить поширену схему Схід - Захід, що склалася під впливом Шпенглерової концепції цивілізаційного розвитку. О. Галецький, так само як і А. Тойнбі, виокремив Україну з російського культурного простру, розглядаючи її як складову європейської цивілізації.

Концепції цивілізаційного розвитку дають підстави виділити такі основні підходи до визначення поняття "цивілізація": 1) цивілізація трактуєтьсяяк певний рівень розвитку людського суспільства (Л. Морган, Ф. Енгельс); 2) під цивілізацією розуміється певний культурно-історичний цикл у розвитку народів. У даному випадку цивілізація є синонімом культури (А. Тойнбі, М. Данилевський);

3) цивілізація позначає вищий ступінь розвитку культури, що пройшла свій апогей і стала на шлях занепаду. Такий підхід різко протиставляє цивілізацію і культуру (О. Шпенглер).

Якщо цивілізація заснована на розумі і поклонінні техніці та машині, то культура базується на духовності та апелює до людського духу. Вона виступає потужним інтеграційним чинником. Тому людське життя внаслідок несумісності характеру культури і суті цивілізації постає суперечливим. Суспільний занепад народів завжди починається з того, вплив чого люди дедалі більше відчуватимуть пізніше. Основні ідеї Просвітництва - природна рівність усіх людей, неповторність особистості, погляд на людину не як на засіб, а як на мету розвитку суспільства та інші - це доробок європейської культури XVIII ст. Під гаслом цих ідей пройшла творчість просвітителів України, Білорусі та Росії. І тільки наприкінці XIX - початку XX ст. ідеї просвітництва починають панувати у Східних культурах (Індії, Китаї, Японії), відбиваючи їхню самобутність. Парламент - феномен розвитку англійської політичної культури; поширившись у всіх країнах світу як елемент демократії, він став невід'ємним фактором сучасної цивілізації.

Існування різних підходів до визначення поняття "цивілізація" зумовлене різним змістом, що вкладається в його тлумачення. Відповідно до змістовного наповнення сутності цивілізації та критеріїв їі оцінки визначається тип цивілізації. У житті дуже часто трапляється термін "тип": типова задача, тип передачі руху, типова ситуація, типова помилка, тип характеру, тип особистості тощо. Отже, тип - це те, що об'єднує предмети або явища за спільністю ознак в одну групу.

У культурології низку культурно-історичних об'єктів, пов'язаних спільністю рис, елементів, закономірностями розвитку, також можна поєднати в певні типи. Зокрема, в 1958 р. в Чикаго відбулася широка дискусія, що мала на меті визначити спільні риси та ознаки цивілізації. Попри все розмаїття існуючих точок зору на цивілізацію, вчені були одностайні щодо таких її найважливіших характеристик: 1) створення писемності; 2) відокремлення ремесла від землеробства; 3) розшарування суспільства на класи; 4) поява міст; 5) виникнення монументальної архітектури; б) формування держави. Наявність цих ознак практично всі визнають обов'язковими. Якщо навіть узяти до уваги перші чотири риси, то вони вже характеризують цивілізацію як соціокультурний та економічний комплекс.

Поява писемності вказує на можливість фіксувати інформацію, а не зберігати її в пам'яті, та характеризує відокремлення розумової праці від фізичної, що дало змогу зосередити зусилля окремих груп людей на розвитку мистецтва і різних форм позитивного знання. Міста являли собою осередки, навколо яких панували первісні форми суспільного життя кочових племен. Вони виконували специфічні суспільні функції: були центрами сільськогосподарського виробництва, ремесел, торгівлі, а також ідеологічними форпостами. Саме в епоху перших цивілізацій систематизована й централізована ідеологічна сфера стала справді величезною силою духовного впливу на маси, сформувавши теоцентричний тип суспільної свідомості. Це підтверджують і пам'ятки монументальної архітектури (величезні палаци, піраміди, зікурати), що свідчать про потужний виробничий потенціал суспільства, яке їх створило.

Принциповою позицією вчених радянського періоду було виділення формаційних типів цивілізації: давньосхідних деспотій, рабовласницького, феодального, буржуазного суспільств. Такий підхід відрізнявся від поглядів багатьох західних учених, які в основному спираються на концепцію А. Тойнбі, що пояснювала одночасно хід розвитку всіх людських культур, застосовуючи поняття "цивілізація" до особливостей розвитку народів і культур різних регіонів і країн.

В осмисленні цивілізації і формаційний, і локальний підходи мають як сильні, так і слабкі сторони. Перевагою формаційного підходу є висновок про те, що кожний етап цивілізації має свої культурно- історичні епохи. Однак при цьому не враховувалося, що протягом однієї формації може змінюватися духовна атмосфера в суспільстві та існувати декілька культурно-історичних епох. Наприклад, у межах первісного суспільства існувало два типи культури: 1) культура збиральництва і мисливства; 2) культура раннього землеробства і скотарства. У межах феодальної цивілізації виділяють періоди раннього християнства, готики, ренесансу, барокко і рококо. Локальний підхід, навпаки, не враховує цілісний характер розвитку окремих культур у конкретно-історичний період.

При семіотичному підході за критерій виділення культурно- історичних епох береться розвиток мови, через яку засобами своєрідної системи знаків моделюється та відображається дійсність. Існують мови з переважно динамічним (дієслівним) зображенням дійсності, але є й мови з переважанням статистичного (іменного) визначення понять. Мовні й навіть алфавітні відмінності накладають значний відбиток на культуру народів у цілому. Такий підхід для лінгвістики досить правомірний.

За основу типології цивілізацій можна брати риси соціально- економічної еволюції: 1) аграрно-традиційний етап розвитку, притаманний рабовласницькому і феодальному суспільствам; 2) індустріальний етап еволюції, пов'язаний із капіталізмом. У сучасній літературі активно розробляється ідея, відповідно до якої приблизно з кінця 50-х років XX ст. бере початок третя стадія цивілізації - постіндустріальна. Вона спричинена науково-технічною революцією і високими технологіями, яким відповідає постіндустріальне, інформаційне суспільство.

За типом господарської діяльності можна виділити приморські та континентальні цивілізації (європейська); за типом природно- географічного середовища - закриті та відкриті цивілізації, інтравертні та екстравертні. Деякі вчені пропонують розділити всі цивілізації на два типи: техногенна, що характерна для Західної Європи; психогенна, або традиційна, притаманна східним країнам, наприклад індійська цивілізація минулого. Іноді до цивілізації відносять матеріальну культуру, а під власне культурою розуміють лише духовну культуру.

Існують і інші типології. Так, залежно від масштабу розгляду цивілізація може бути глобальною, тобто світовою, національною (французька, англійська), регіональною (північноафриканська). Інакше дивляться на типологію цивілізацій учені-сходознавці, які вважають, що споконвічно цивілізація розпалася на два "древа" - Захід і Схід. Ці цивілізації мають свої неповторні шляхи розвитку, з яких "природним" і "нормальним" визнається східний, а західний розглядається як мутація, відхилення. Західна і східна! цивілізації відрізняються розумінням сутності людини, природи, влади, особистості та загальнокультурних універсалій. Проте, як би не відрізнялись підходи до цивілізацій, вони існують паралельно в часі і разом становлять цілісність сучасного світу.

Культура виступає, насамперед, духовним виміром цивілізації, її духом, основою та фундаментом людської історії. Під цивілізацією ж розуміється певний етап культурної еволюції людства, що являє собою якісну межу на еволюційному шляху.

Нині одні вчені розцінюють зустріч культури із сучасною цивілізацією як кризу культури, навіть як її катастрофу, інші вбачають у цьому народження нової культури і, відповідно, нового етапу цивілізації. Так, розбіжність, що виявилася між культурою і цивілізацією в XX ст., помітив російський філософ М. Бердяев (1874-1948). Стурбований нестримною технізацією людського життя, вчений вважав, що питання техніки - це питання про долю людства, оскільки культура втрачає свою "живу душу", своє природно-органічне начало. Культура має сакральне, релігійне коріння, її досягнення несуть тавро божественності, оскільки культура виросла з культу. Техніка ж примітивна за своєю суттю. Вона народилася поза храмом, у боротьбі людини з природою. Техніка не має унікальної неповторності й самобутності, що притаманні культурі. Навпаки, це те, що повторюється, надаючи однакові послуги, сервіс, комфорт, знаряддя та зброю. Слова М. Бердяева не втратили сенсу на межі тисячоліть. Тепер саме духовні цінності визначають долю людства та прогрес цивілізації.

Уже академічним став у науковій та навчальній літературі висновок російського вченого І. Шафаревича про "технічну цивілізацію" як загрозу для існування культури. Він пише: "В історії бувають лінії розвитку, які закінчуються невдачею. Здається, що такою є й лінія розвитку технічної цивілізації, яка заснована на науково-технічній утопії... її невдача загрожує загибеллю не тільки локальній культурі, а й усьому людству й усьому живому на Землі".

Такі вчені, як В. М. Межуєв, Е. С. Маркарян, П. С. Гуревич, вважають, що варто дивитися на культуру і цивілізацію не як на ворогів, а як на союзників, адже цивілізація виникає з культури і свідчить про її нові якісні риси, а тому спроба відірвати культуру від цивілізації перетворює на утопію ідею подальшого розвитку людства. Більш актуальноює теза про те, що в сучасному світі культура повинна адекватно відповідати умовам розвитку цивілізації, а сама цивілізація - наповнюватися культурним змістом. Учені навіть зазначають, що культура потребує цивілізації, як душа потребує тіла. Тому неправомірним є твердження Ф. Шиллера про те, що, відірвавшись від природи, людина опинилась у штучно створеному і замкненому нею світі культури, тобто в цивілізованому світі.

Якщо культура має природне походження і визначається як внутрішній стрижень історичного розвитку людства, який духовно наповнює і збагачує кожну наступну епоху цієї історії, то цивілізація - це тіло культури, її матеріальна оболонка, яка має не природне, а соціальне походження. Отже, цивілізацією можна назвати певний етап розвитку суспільства в єдності соціально-економічних, науково- технічних і культурних виразів.

Цивілізація перебуває в постійному розвитку; її рівень залежить від розвитку техніки, наукового потенціалу, релігії, моралі, рівня добробуту населення, його самосвідомості, сталості духовних цінностей. Тому цивілізація може бути показником зрілості суспільства, або ж суспільство, яке здатне забезпечити людям нормальний розвиток та існування, і є цивілізацією.

Таким чином, культура виступає як сукупність духовних можливостей суспільства, а цивілізація - як сукупність умов, необхідних для реалізації цих можливостей. Якщо культура визначає зміст і мету суспільного та особистісного буття, то цивілізація забезпечує форми та технічні засоби їх втілення.

Цивілізація - явище об'єктивне, як і об'єктивним є те, що людство застосовує її плоди як засіб створення штучних культурних витворів для задоволення власних матеріальних потреб. Бездуховна цивілізація - жахлива річ, проте й культура, позбавлена своєї фізичної оболонки (цивілізації), - річ неможлива. Людство вже не повернеться до свого первісного природного стану, воно повинно творчо й критично поставитися до набутого попередніми епохами досвіду для свого подальшого розвитку.

Сучасна цивілізація специфічна. Формування масового споживача культури проявляється в стандартизації його життя, в його однобічності. Цивілізоване життя одномірне, шаблонне, орієнтоване не на творчість, а на споживання типових стандартів: нових шаблонних думок, будівель, одягу та зразків для наслідування. Нерідко цивілізована маса чинить опір культурі, тобто творчості, саме тому, що остання ламає певні шаблони буття. На відміну від органічності культури цивілізація має демократичний характер. її характерною рисою є механістичність. Цивілізація - це сфера переосмислення та повторення вже створеного раніше.

Цивілізація урбаністична: саме в містах уперше виникає потреба масового повторення здобутків культури, в містах створюються й кращі умови для добору і збереження зразків минулих культур. Із міст ці твори потім поширюються в сільській місцевості. Тому цивілізація - це своєрідний, актуально діючий музей культури. Несучи свої досягнення з міст до селищної периферії, вона створює місцеву - містечкову цивілізацію, при цьому руйнує витоки побутової народної культури. Проте спостерігається й зворотний процес: носії периферійної культури, намагаючись зберегти її народний, традиційний характер, активно залучаються до здобутків сучасної цивілізації, які їм цікаві та зрозумілі - і це також об'єктивний процес. Адже і в наші дні живуть і конкурують, наприклад, наукова медицина, традиційна медицина і знахарство, плуг і трактор тощо.

X. Ортега-і-Гассет, аналізуючи сучасну цивілізацію, вказує на те, що вона заснована на суперечностях, які містяться всередині розвитку самої культури. У своїй книзі "Повстання мас" основною суперечністю він показує суперечність між високою (елітарною) і низькою (масовою) культурами. Обґрунтовуючи виникнення цієї суперечності і розкриваючи її сутність, філософ протиставляє культуру еліти як творця духовних цінностей і культуру мас як споживачів культури. У процесі споживання культурних цінностей народ перетворює справжню культуру на "ширвжиток", тобто масову культуру. Остання має утилітарне призначення і є бездуховною за своїм змістом. Вторгнення масової культури у сферу елітарної розцінюється як наступ "варварства в культурі", або "контркультури".

Аналізуючи внутрішньокультурні суперечності, X. Ортега-і-Гассет протиставляє культурі науку, яка виявилась найбільш стійкою і живучою серед різноманітних видів духовної діяльності людини. її істини незалежні від людини, вони в наш час набули великого значення в усіх сферах духовного життя; значно зросли технічні засоби поширення досягнень науки і культури в цілому. Усе це, на думку вченого, призводить до деградації гуманістичної культури.

"Ми занадто цивілізовані, але ще не достатньо культурні", - так на початку XIX ст. оцінював І. Кант стан сучасної йому Європи. На його думку, шлях від цивілізації має вести до вищої культури, пов'язаної з моральною досконалістю кожної людини. "Ми занадто цивілізовані, щоб бути культурними",- заперечував О. Шпенглер, дивлячись на цивілізацію як на смерть культури. Як і О. Шпенглер, А. Тойнбі гостро критикував західну цивілізацію за втрату духовності і надмірний розвиток меркантильних інтересів та споживацької психології. Нестримна індустріалізація і мілітаризація, на його думку, призведе до загострення екологічної кризи й посилення боротьби за сировинні ресурси. Він передбачав зіткнення індустріальних країн з ворожою позицією технічно відсталих країн, що неминуче завершиться глобальним конфліктом, наслідком якого стане економічний занепад.

Будь-яка цивілізація реалістична, це її характерна риса. Сучасна цивілізація - явище об'єктивне. Проте не треба забувати, що існує межа, за якою цивілізація, заснована сучасною культурою, може обернутися непоправним лихом для суспільства. Так, здобутки культури (наукові відкриття, технічні винаходи, нові засоби мистецтва тощо) при перетворенні у факти цивілізації (надмірна індустріалізація, засоби масового знищення, атомні реактори, глобальна інформатизація тощо) завдають шкоди екології і загрожують існуванню світу та людини.

Питання розвитку техніки, її взаємозв'язку з культурою і людиною стало предметом поглибленого інтересу і філософського аналізу порівняно недавно - наприкінці XIX ст. Ця проблема лежить у руслі взаємин між культурою і цивілізацією, оскільки техніка - найхарактерніший атрибут сучасної цивілізації. Для більшості сучасних людей поняття науково-технічного прогресу є синонімом цивілізації взагалі.

Техніка (від грец. techne або technike - мистецтво, майстерність) трактується як вміння, мистецтво створення будь-якого предмета з досконалістю. Якщо у вузькому розумінні техніка - це певні машини, механізми, пристрої, зокрема такі, як військова, побутова, електронна, промислова техніка тощо, то в широкому - це результат майстерності людини, за допомогою якої вона оволодіває природою. Саме з її допомогою суспільство встановлює стосунки з природою. Для техніки характерні стійка цивілізація, малорухливість, інерція, порядок і дисципліна. Вона прагне до загальності й універсальності, що особливо помітно виявляється останніми роками, коли на наших очах на основі новітніх технологій створюється єдина всесвітня інформаційна цивілізація.

У певному розумінні виникнення техніки випереджає появу самої людини, точніше - сучасної людини, оскільки, згідно з теорію еволюції, спочатку з'являється homo erectus, тобто мавпа, що ходить на двох кінцівках і стоїть прямо, потім - homo faber - людина, що створює, фабрикує певні необхідні для себе речі, тобто техніку, і лише після неї - homo sapiens - людина розумна.

Мета створення техніки - досягнення найбільшого результату за найменшої затрати сил. Тут ми маємо на увазі не лише знаряддя праці чи машини, а й професійні навички, духовні надбання - техніку мислення, живопису, управління і т. ін.

Отже, техніка - це синонім культури. Вона нерозривно пов'язана з виникненням самої культури і сучасної людини. Розвиток техніки прийнято поділяти на ряд етапів. Найтривалішим є період панування ручних знарядь: від згадуваного вже homo faber до кінця XVIII ст. - завершення ери мануфактурного виробництва. Як писав О. Шпенглер у своїй праці "Людина і техніка", до Наполеона техніку не помічали, не надавали їй особливого значення порівняно з мораллю чи освітою. У цей час, на думку філософа, людина була творцем своєї тактики життя, техніка життя людини була свідома, мінлива, особистісна, винахідлива. Пристрій служив лише одному методу і задуму людини, був знаряддям культури в її руках.

На межі XVIII-XIX ст. відбувся справжній переворот у машинній техніці. Поворотним пунктом вважають створення парового двигуна та електромотора. Протягом трохи більше ніж півстоліття до завершення промислового перевороту (друга половина XIX ст.) техніка стала панувати в цивілізованому світі, забезпечивши колосальний приріст його продуктивних сил і ресурсів.

Технічний прогрес (саме так називають цю стадію розвитку техніки) виявив і разючі контрасти та суперечності в житті суспільства, людини, в культурі. Загострилися суперечності між найрозвиненішими країнами в боротьбі за поділ світу, зростали експансія, мілітаризація виробництва, гостро постали екологічні проблеми, проблеми соціальної і культурної нерівності.

Перші форми протесту проти такого стану помічено ще в середині XIX ст. з-поміж англійських інтелектуалів та митців (Т. Карлейль, Дж. Рескін, У. Моріс, художники "прерафаеліти" та ін.), які закликали відмовитись від машин, повернутися до мануфактурного виробництва, ремесла, очистити повітря Англії від диму та смороду заводів, а душі людей - від визиску та практицизму.

На межі XIX-XX ст. проблему "техніка - природа - людина" не обійшов майже жоден із видатних діячів культури. Окремі твори цій темі присвятили Ф. Ніцше, О. Шпенглер, М. Бердяев, В. Розанов та ін. У багатьох працях висловлюються песимістичні погляди з приводу залежності людини від техніки, "диявольської влади" техніки над людською душею. "Техніка, - писав В. Розанов, - приєднавшись до душі людської, дала їй всемогутність. Однак вона ж її і розчавила. Вийшла "технічна душа"... без натхнення творчості".

"Ми стоїмо перед основним парадоксом, - підкреслював М. Бердяев, - без техніки неможлива культура, [...] однак остаточна перемога техніки в культурі, вступ у технічну епоху веде культуру до загибелі". У розділі "Машина" своєї праці "Занепад Європи" О. Шпенглер змалював символ людської техніки взагалі - це образ сучасного робітника, який стоїть біля розподільчого щита з рубильниками й написами і простим порухом руки спричинює до дії велетенські сили, не маючи про їх сутність щонайменшого поняття (як тут не згадати про "експерименти", які здійснювали біля рубильників Чорнобильської АЕС). Пропонувались і виходи із цього технічного відчуження. На думку Шпенглера, за технікою йдуть гроші, а владу грошей подолає лише меч та кров - тобто насильство і диктатура, загибель цивілізації. М. Бердяев, як і більшість російських релігійних філософів межі століть, закликають повернутись обличчям до Бога, заглибитись у власну духовність.

Новий етап розвитку техніки, що розпочався із середини XX ст., отримав назву науково-технічного прогресу, або науково-технічної революції (НТР). Сутність НТР - в об'єднанні зусиль виробництва з наукою, коли остання стає безпосередньою виробничою силою. Таким чином, людство переходить з індустріальної (машинної) в постіндустріальну еру свого розвитку, коли панує не стільки механізм, скільки інтелект, зокрема штучний інтелект. Епоха НТР, особливо нинішня її стадія, коли комп'ютер та інтернет входять у повсякденне життя мільйонів людей, породжує масу питань і суперечностей.

Роль техніки полягає вже не у вивільненні фізичних сил людини, полегшенні її праці, а у фактичній заміні людських зусиль у галузях інтелектуальної, аналітичної, а можливо, й духовної діяльності. Академік М. Амосов в останні роки життя неодноразово підкреслював, що сучасна наука має вже досить серйозні розробки в галузі штучного інтелекту і, можливо, не за горами його створення. Вже постають питання про етичні норми наукових розробок у галузі комп'ютеризації та генетики.

Чимало видатних учених, що ведуть фундаментальні наукові дослідження, відкрито заявляють, що пошук істини не може бути аморальним, отже дослідження в цих галузях будуть поглиблюватись. Оскільки науково-технічний прогрес розвивається і на приватній основі, то очевидно, що створення біоробота не така вже й фантастична ідея. Але зараз проблема лежить, здається, дещо в іншій площині. У наш час виникає небезпека роботизації людини, організації її матеріального і духовного життя за чисто технічною ознакою.

Інтенсифікація праці багатьох людей, вузька спеціалізація, постійне занурення у світ техніки призводять до фізичного і морального виснаження. У такому стані подекуди починають діяти лише інстинкти. Розвиток засобів масової комунікації, реклами, попкультури показують, що свідомістю багатьох людей вже сьогодні можливо маніпулювати, насаджуючи певні стереотипи поведінки та психології. Небезпечною тенденцією розвитку суспільства, особливо в розвинутих країнах, є включення людей у процес бездумного споживання матеріальних благ, далеких від реальних потреб. Філософ Р. Емерсон писав про західну цивілізацію, в якій "речі вскочили в сідло і поганяють людством", як про марнотратство людських сил і матеріальних ресурсів, тоді як значна частина населення земної кулі перебуває за межею бідності.

Чи зможе людство подолати залежність від техніки, гармонізувати її розвиток зі своєю природою та культурою, чи воно приречене на науково-технічний апокаліпсис, що так яскраво зображений у найпопулярніших серед молоді фільмах "Термінатор", "Матриця" та ін.? У згаданих фільмах-застереженнях, як здається, проводиться одна важлива думка: здатен вистояти той, хто має, насамперед, сильний духовний стрижень, хто не втратив у собі людських якостей - віри, стійкості, надії, кохання. "Усе залежить від того, що зробить людина з техніки, чому вона буде служити,.. - писав К. Ясперс. - Все питання в тому, що за людина підкорить її собі, як проявить себе з її допомогою".

На думку вченого, техніка не самоціль людства, а лише один з елементів його культури, який найдинамічніше розвивається в наш час, забезпечуючи загальний розвиток культури. Нинішнє людство дивиться на науково-технічний прогрес з меншою часткою песимізму, ніж на початку XX ст. Правда, надмірний оптимізм із приводу наслідків НТР, що спостерігався в 60-х роках XX ст. і був пов'язаний з виходом людини в космос, змінився більш тверезими, реалістичними поглядами. Ера панування технократів та технократичного мислення, здається, відійшла в минуле. Натомість серед науковців, особливо серед молоді, зростає інтерес до гуманітарних знань. Трансформується й образ сучасного технократа. Нині це людина, якій, окрім свого фаху, необхідно володіти широким спектром культурних надбань - гнучкістю мислення, вмінням контактувати з людьми, переключатися на різні види суспільної діяльності, бути готовою до перекваліфікації та самоосвіти, інтенсивної розумової праці. Сучасний світ стає все більш комунікабельним, а його здобутки належать кожній освіченій і культурній людині. Отже, суспільство, в якому панують ідеї гуманізму, демократії, національні традиції, творча особистість і духовна еліта, спроможне контролювати техніку, забезпечувати подальший прогрес людства.

Iсторична типологія культури

Історична типологія культури - класифікація культур за типом та визначення місця конкретної культури в культурно-історичному процесі. Продуктивним дослідницьким методом у цьому питанні вважається поєднання діахронного і синхронного підходів. Діахронний підхід - аналітичне дослідження культури на основі вивчення та порівняння різних явищ, процесів, рис, зокрема їх перебігу у часі. Синхронний підхід - система класифікації повторюваних культурних рис, притаманних конкретній культурі як унікальній моделі або комплексу елементів. Різні концепції культурно- історичного процесу можуть обиратися в якості методологічної основи класифікації культур за історичним типом. Йдеться, зокрема, про:

1) еволюційні концепції: а) еволюціонізм XX ст.; б) концепція універсальної еволюції Л. Уайта, Г. Чайлда; в) концепція мультилінійної еволюції Дж. Стюарда; г) концепція специфічної еволюції М. Салінса, Е. Сервіса);

2) формаційний підхід;

3) циклічний або цивілізаційний підхід.

Вибудовані також типологічні теорії, в яких культурно- детермінована поведінка індивіда розглядається як структурна основа для виокремлення того або іншого типу культури (А. Кребер, Дж. Фейблман, Дж. Мердок). Кожен із зазначених підходів має свої особливості. Зокрема, представники класичного еволюціонізму XIX століття прагнули виокремити загальні, універсальні у своїй основі стадії розвитку культури (Г. Морган, Г. Спенсер, Е. Тайлор та ін.). Концепція універсальної, загальної еволюції давала змогу з'ясувати основні закономірності культурно-історичного процесу, його загальну тенденцію розвитку, розвитку основних культурних форм, підсистем, векторів культури. Так, Л. Уайт запропонував "енергетичну" типологію культури в діахронному аспекті. Енергія, енергетичний чинник обирається критерієм для визначення стадій культурного розвитку, для порівняльного аналізу культур. Цивілізація або культура - форма організації енергії, а весь шлях людства - "від дикості" через "варварство" до "цивілізації" - це історія освоєння енергії. Концепція специфічної еволюції (вивчення локальних культур у діахронному аспекті) увиразнила конкретні культури, доповнила універсальну концепцію.

У марксистській (радянській) традиції набув поширення формаційний підхід як ще один із варіантів досліджень у діахронному аспекті. Суспільно-економічна формація розглядалася як тип суспільства, а в основу покладався певний спосіб виробництва, який змінювався історично, визначаючи логіку та сходинки прогресивного поступу людства - від первіснообщинного ладу через рабовласницький, феодалізм, капіталізм, соціалізм аж до комунізму. Формаційна типологія культури включає культуру первісного суспільства, культуру рабовласницького суспільства, культуру доби феодалізму, буржуазну (капіталістичну) культуру тощо. У західноєвропейській філософії видатний представник "філософії життя" О. Шпенглер відкидає схему лінійного розвитку, започатковує "некласичні концепції" історичного процесу. Концепти про визначальну роль у розвитку суспільств особливостей "життя" (Ф. Ніцше), "волі" (А. Шопенгауер), "наджиття" та "більш ніж життя" (Г. Зіммель) тощо, а в першу чергу положення Й. Гете про "прафеномен" стали основою доктрини цивілізаційного підходу, сформульованого у двотомному трактаті О. Шпенглера "Захід Заходу" (1918, 1923 pp.). Принагідно зауважимо, що проблема правильного перекладу ще й досі залишається відкритою; в російському варіанті перекладу традиційна назва "Закат Европы" також не відповідає німецькому оригіналу. Правда, ще в 70-х pp. XIX ст. російський неослов'янофіл М. Данилевський у дослідженні "Росія і Європа" здійснив оригінальну спробу розділити історію людства на 12 культурних типів, до чого пізніше і, як вважають дослідники, незалежно від М. Данилевського підійшов О.Шпенглер. Цивілізаційний підхід демонструє свій варіант класифікації культур за історичним типом. Поняття "культура" і "цивілізація" не є тотожними, але взаємопов'язані, бо цивілізація - певний рівень розвитку культури, а також певний тип культури з характерними рисами. У такому розумінні цивілізація є певною характеристикою народів світу й макроодиницею в дослідницьких проектах. Поняття "цивілізація" як соціокультурна цілісність - одиниця для вивчення світової культури - отримувала різні назви й використання в концептуальних дослідженнях,зокрема: "культурно-історичні типи" - М. Данилевський, "високі культури" - О. Шпенглер, "цивілізації" - А. Тойнбі, "соціокультурні суперсистеми" - П. Сорокін, "великі культури" - М. Бердяев, "культурні системи" або "світові культури" - Ф. Нортроп тощо. Характерними ознаками цивілізаційного підходу є синкретичність і універсальність, а тому його методологія може застосовуватися і для аналізу українського культурно-історичного типу, бо український феномен має дійсно специфічні, унікальні, тільки йому притаманні закономірності, які дають змогу увиразнити оригінальний український прафеномен (чи архетип - у термінології відомого психоаналітика К. Г. Юнга). У контексті стратегій національного вибору України, пошуків самоідентифікації в глобалізованому світі варто згадати ще одинваріант типології, який нині призабутий, але може викликати інтерес з погляду теоретичного осмислення українського культурно-історичного феномена. Йдеться про теорію елементів К. Шмітта ("Земля і море", 1942), в якій на основі просторової диссиметрії, зокрема відмінностей культуроґенези континентальної та морської, виокремлюються два протилежні за сутнісними ознаками типи цивілізацій - таласократія і телурократія. Таласократія - уособлення морської могутності (вода, текучість, демократія); для неї характерними є кочівництво (особливо морське), торгівля, дух індивідуального підприємництва, рухливість етичних та юридичних норм. Цивілізації цього типу швидко розвиваються і легко міняють зовнішні культурні ознаки. Телурократія - втілення сухопутної могутності (суша, постійність, ідеократія);вона пов'язана з фіксованим простором, стійкістю його якісних орієнтацій і характеристик. Ознаками цього типу цивілізацій є осілість, консерватизм, закостенілість, наявність могутнього впливу ідеології, репресивність колективістської етики тощо.

Цінності - породження таласократичної цивілізації (геополітичний простір - узбережжя Атлантичного океану), якою є західноєвропейська індивідуалістично-корпоративна культура з її основоположними принципами - Свобода-Справедливість-Солідарність - та реально забезпечуваним правом - на життя, на свободу, на власність. У телурократичній цивілізації цінності існують у вигляді ідеологічних імперативів, ієрархічних за значенням та тотальних за своїм впливом. Ідеї та ідеології є основоположними для євразійської цивілізації, геополітичний простір якої пов'язаний з Росією, Білоруссю, Україною та Східною Європою. На межі тисячоліть Україна здійснює свій вибір у цивілізаційних координатах таласократія - телурократія. Україна - "геополітичне серце" Європи, а здійснення вибору на користь таласократичної культури - це відновлення історичної справедливості. Адже культура Київської Русі - таласократична, бо визначається глибинними архетипами (індивідуалізму, працелюбства, індивідуальних цінностей, рухливості етичних і юридичних норм тощо), що принципово не співпадала з нав'язаною російською культурою телурократії. У часи кризи Київська Русь через нерішучість і недалекоглядність своєї еліти поплатилася століттями рабства. З погляду видатного українського кінорежисера Юрія Іллєнка, в 2004- 2005 pp. в Україні відбулася національна революція, а не так звана "помаранчева", бо це є перекручування та підміна термінології на основі семантики кольору. Насправді це була боротьба української нації за свої права, це був свідомий культурний вибір у бік вистражданих цінностей таласократичної цивілізації - індивідуального підприємництва, професіоналізму, корпоратизації, правової держави і права, етики й культури, миру і громадянської злагоди. Цивілізаційний або культурологічний підхід, репрезентований такими авторитетами, як О. Шпенглер, А. Дж. Тойнбі, А. Вебер, К. Ясперс, П. Сорокін, серед російських авторів - М. Данилевсышй, К. Леонтьев, А. Гумільов, серед українських - Д. Донцов, А. Кульчицький та інші. Попри всю різницю філософських позицій адептів цивілізаційного підходу, спільною залишається орієнтація на традиції "філософії життя", представленої іменами Ф. Ніцше, В. Дільтея, Г. Зіммеля, Г. Віндельбанда, ідеї яких ґрунтувалися на положеннях

А. Шопенгауера, С. К'єркегора, Н. Г. Гердера, Дж. Віко та інших про пошуки найтиповіших глибинних основ тих чи інших культурно- історичних типів. А. Кребер - автор "стилістичної" концепції культури - застосовує до вищезазначених типологій ("систематичної" типології П. Сорокіна, "прасимволічної" типології О. Шпенглера, "архетипічної" типології М. Данилевського) запозичений із мистецтвознавства термін "культурний стиль", надаючи йому значення "типу культури" або "типу цивілізації". Він розглядає три взаємозалежних варіанти становлення культурних стилів (або стилі культури). Зрозуміло, що будь-який стиль у межах цілісної культури є незавершеним, оскільки є різні чинники, як внутрішні, так і зовнішні, зокрема і впливи інших культур. Впливи культур одна на іншу - різноманітні і не завжди руйнівні. До складу однієї культури можуть одночасно входити елементи інших культур. Стиль власної культури виробляється поступово й послідовно. Період виникнення, росту, становлення своєрідної культури, тривалість життя такого утворення, час розвитку характерного стилю взаємопов'язані. Три види діяльності: зростання культури, творчість (креативність) і стиль розвитку - розглядаються як три аспекти одного цілісного процесу. Створення нового змісту культури, асиміляція зовнішніх культурних елементів, поступове просування вперед характеристик стилю, зростання узгодженості між різними елементами і частинами - усе це разом у підсумку приводить до створення завершального стилю культури. Для американського дослідника Ф. Нортропа (1893-1975) основою культурної типологізації служать методи пізнавальної діяльності. Протилежність філософських позицій визнається основою "ідеологічного конфлікту" між східним і західним типами культури. Східній культурі притаманні інтуїтивне, ірраціональне світосприйняття, ціннісний підхід, а західній культурі - методи наукового, раціонального пізнання. Типологія культури за методами пізнавальної діяльності споріднена з класифікацією культур за формами мислення. У даному разі виокремлюються домінантні в культурі форми мислення: "партикуляризм - універсалізм", "асоціативність - абстрактність". Партикуляристські культури зосереджують увагу на специфічному, індивідуальному, універсалістські - на узагальненні, загальних категоріях. У партикуляризмі домінує асоціативність, знання здобуваються повільно й поступово на основі безпосереднього чуттєвого досвіду. Універсалізм передбачає абстрактні форми мислення. Під кутом зору вище зазначених взаємодоповнювальних типологій західна культура може описуватися через категорії "універсалізм" і "абстрактність", а східна - "партикуляризм" і "асоціативність". Принагідно зауважимо, що один з основоположників глибинної психології, К. Г. Юнг зовнішньо проявлені відмінності між західною й східною культурами концептуально обґрунтовував архетипічними особливостями колективного несвідомого, зокрема, виокремлюючи культури- екстраверти та культури-інтроверти. У цьому контексті, але вже під кутом абсолютно іншої методології - структуралізму-варто згадати і типологізацію культури, запропоновану відомим французьким етнологом, культурологом К. Леві-Строссом. К. Леві-Стросс в основу так званого поділу культур на "гарячі" і "холодні" покладає поняття "структура", "текст". Сучасні культури - "гарячі" культури: вони пам'ятають усі вже створені тексти ("текст" у широкому значенні слова - будь-яка знакова система - книги, музика, графіка тощо), прагнуть створити нові тексти, несхожі на попередні. У минулому протягом тисячоліть домінували культури "холодні", що відзначалися прагненням до точного відтворення вже існуючого "тексту"(на ранніх стадіях - священного гімну богам, моральної, правової формули тощо). У "холодних" культурах історична пам'ять потрібна для збереження в незмінному вигляді від раніше утворених текстів; тут важливе значення отримують форми ритуалізованої поведінки, зокрема система очищувальних ритуалів та табу, а в системі відношення "традиція-новація" основоположною та беззаперечною визнається традиція, простежується прямий зв'язок ідеології з практикою. У "гарячих культурах" простежується абсолютно протилежна тенденція, тому що історична пам'ять тут необхідна для створення оригінального, несхожого "тексту", наголошується на інноваціях, а в таких суспільствах є багато різних ідеологічних систем, підсистем (офіційно-народна, церковно-світська тощо). Культурно- антропологічна різниця між "гарячими" і "холодними" культурами є такою. "Гарячі культури" - "холодні культури": зорієнтовані на пошуки нових "текстів", креативність - відновлення стандартних "текстів", репродуктивність; постійне винахідництво, інновації - винахідництво - в минулому (боги, культурні герої), традиція. В основі синхронної типології культури лежить система класифікації повторюваних культурних рис, притаманних конкретній культурі як унікальній моделі або комплексу елементів. Прагнення зрозуміти причини схожості та відмінностей між культурами уможливили створення концепції "універсальної культурної моделі". Універсальна модель культури - концепція єдиного плану побудови культури, вироблена в XX ст. в антропології на основі порівняльного аналізу. Досліджено декілька сотень конкретних культур (більше 600, World Ethnographic Atlas), виокремлено повторювані риси, які отримали назву спільних. У всіх досліджуваних культурах зустрічалися такі спільні елементи: віковий поділ, календар, організація суспільства, системи спорідненості, приготування їжі, спільна праця та її поділ, декоративне мистецтво, освіта, етика, свята, фольклор, табу, похоронні ритуали, ігри, подарунки, гостинність, житлове будівництво, заборона інцесту, закон, імена, релігійні культи і т.п. Дж. Мердок проголошує тезу: всі культури будуються за одним основним планом універсальної культурної моделі, а спільні риси культури - це схожість класифікацій як категорій елементів історії культури й поведінки. Наприклад, поведінка людини під час одруження, отримання освіти, турботи про хворих за багатьма аспектами відрізняється у різних суспільствах. Проте всюди вони групуються в три категорії: шлюб, освіта, медицина. Спільною основою різних культур, що уможливлює їх порівняльний аналіз, визнається постійна система класифікацій.

Дж. Мердок показав, що кожна культура має мову, яка складається з однакових компонентів: фонем, слів, граматики. Похоронні обряди у всіх культурах переважно є виявленням скорботи, включають ритуали, що захищають від злих сил тощо. При цьому, незважаючи на виявлену схожість (наявність спільних рис і компонентів), розрізнявся конкретний культурний зміст. Було узагальнено, що дійсні спільні риси (спільний знаменник культур) - це не ідентичність змісту, а схожість класифікацій. Універсальна модель існує у всіх культурах: простих і складних, стародавніх і сучасних, а її основа прихована в особливостях біологічної природи людини та умовах людського існування. У моделі Мердока таким спільним знаменником визнається "культурна звичка" та основні фактори у становленні цієї структури, що визначає універсальну модель. Культурна звичка й традиція у певному соціальному контексті уможливлюють взаємодію, котра вносить у культуру принцип обмежених можливостей, надзвичайно важливий для визначення універсальної культурної моделі. Цей принцип створює варіативність, притаманну конкретній культурі. Модель Мердока - "універсальний" спосіб виявлення спільного і відмінного у культурах на основі культурно-детермінованої поведінки людини, в узагальненій підсумковій універсальній схемі (1967) налічувалося 47 спільних культурних рис. Дж. Стюард, критично проаналізувавши уже існуючі системи класифікацій, визнав їх недосконалими. Релятивістські концепції, засновані на теорії культурних ареалів, були статичними, а класифікація тут приписувала однакове значення всім культурним елементам. На такій основі було створено безліч різноманітних класифікаційних схем для однакового етнографічного матеріалу. Отже, класифікація культур за культурними ареалами - описова, а покладені в її основу культурні елементи - нерідко випадкові. Із таких самих причин, за переконанням Стюарда, недосконалою є і концепція культурного типу Данилевського.

Розроблені також типології на основі спільності (загальності) характерних рис культури, зокрема паттерни культури (Бенедикт), національного характеру (Мід) та інші, але вони ігнорують кросс- культурні сюжети. Таксономічна схема більш широкого значення повинна включати не лише опис спільного ядра культури, але й аналіз культурних паралелей у часі та просторі. Подібний типологічний підхід, що ґрунтується на концепції мультилінійної еволюції, отримав назву "культурний тип" (Стюард).

За визначенням Стюарда, "культурний тип" - це сукупність окремих та функціонально взаємопоєднаних рис, притаманних двом або більше культурам, але не обов'язково всім. Саме цим культурний тип відрізняється від культурного ареалу, бо останній враховує всі елементи культури. Отже, з точки зору Стюарда, культурний тип - сукупність рис, що з'являються як наслідок адаптації до навколишнього середовища та утворюють ядро культури і є характеристикою однакового рівня соціокультурної інтеграції.

Прикладами такого "культурного типу" можна назвати східну деспотію Віттфогеля (1938, 1940) - тип суспільства, що будується на основі усталеного взаємозв'язку між соціокультурного структурою та іррігаційною економікою; феодальне суспільство, свого часу характерне для Європи і для Японії, тощо. Дж. Фейблман обґрунтовує свою концепцію "типів культури", де внутрішня специфіка культури визначається особливостями культурно-детермінованої поведінки індивіда. Він розглядає культуру як спосіб існування людини, виокремлює п'ять типів, прогнозує можливість існування ще двох. Йдеться, зокрема, про до-первісний, первісний, військовий, релігійний, цивілізаційний, науковий та постнауковий типи культури. Зазначені типи - ідеальні моделі, котрі не тотожні реальним культурам, оскільки реальні культури - динамічні утворення, у складі яких може бути декілька типів культури. Віднесення конкретної культури до одного з ідеальних типів - завжди умовність, а використання категорії типів культури дає змоіу пояснити особливості конкретних культур.

Основні культурні форми

Культура може існувати в різних формах. Основними серед них є елітарна, народна та масова культура. Розглянемо кожну із цих форм культури.

Елітарна культура - це висока культура, створена кращими творцями духовних цінностей, орієнтована на привілейовані групи суспільства, яка характеризується принциповою закритістю, духовним аристократизмом і ціннісно-смисловою самодостатністю.

Поняття елітарної культури тісно пов'язане з теорією еліт, що розроблялася італійськими вченими В. Парето, Г. Моска й Р. Міхельсом. Згідно з теорією еліт (від франц, elite - краще, відбірне, вибране), необхідними складовими частинами будь-якої соціальної структури є вищий привілейований прошарок або прошарки, що здійснюють функції управління і розвитку культури. Визначення еліти в західній науці неоднозначне, але в усіх випадках еліта протиставляється масі. Еліту порівняно з масами характеризує високий ступінь діяльності, продуктивності, активності.