Коеволюційність сакрального мистецтва

Метою статті є визначення коеволюційного значення християнського сакрального мистецтва для віруючої людини.

Нам імпонують погляди на сутність та причини походження сакрального мистецтва, як соціально- релігійного феномена, А. Савкіной. Вчений розглядає сутність цього феномену, з точки зору соціологічного знання, досить широко і різнопланово. Так, в якості мотивації, що штовхає людство до створення сакральних речей та змушує звертатися до них, А. Савкіна вбачає відсутністьулюдини чіткихсоціально доцільнихорієнтирів індивідуальної та групової поведінки. Автор доводить, що сакральне - це «елемент соціального уявленого, який відноситься до цінностей певної соціальної групи, яка характеризується використанням у комунікації символів з особливим способом сенсоутворення, існуванням не-для- усіх, приватністю, з чим пов'язана його функція як основи для формування «поля довіри» групи, його здатність «освідчувати» інститути і пограничним, межовим характером, виключністю, особливим просторово- часовим маркуванням, ірраціональними компонентами, експресією, емоційним загострюванням, що робить його доступним для естетичної форми пізнання» [9, с. 11-12].

Розкриваючи поняття сутності сакрального, А. Сав- кіна пов'язує причину його походження з мотивацією людини, що живе у суспільстві, та яка опинилася у певних труднощах свого повсякденного буття, а тому вимушена звертатися до сакрального як елементу соціального уявленого. Згідно позиції автора, такий елемент уявленого виконує функцію специфічного орієнтиру у взаємовідносинах з іншими людьми. З точки зору закономірностей соціальних та соціокультурних коеволюційних процесів, які актуалізуються у статті, вважаємо важливою позицію А. Савкиної, згідно якої, уявлення людства про сакральне мають тенденцію до змінювання: «уявлення про сакральне змінюються в залежності від умов їх формування. Тому риси сучасної цивілізації відображаються в образах сакрального,

і, навпаки, уявлення про сакральне, які слугують інтеграції та дезінтеграції, сприяють вибудовуванню системи орієнтирів людиною, її ідентифікації себе у навколишньому світі, впливають на суспільство в цілому, частково визначаючи процеси, які йдуть у ньому» [9, с. 3].

З точки зору проблеми коеволюційних змін у процесі впливу творів сакрального мистецтва на свідомість людини, важливим є ефект його неосяжності, який є сенс розглядати в якості базової характеристики сакрального. Так, доводиться, що сакральне як неосяжне завжди презентується в знакової системі, тобто через символ. Сприйняття суті цього сакрального символу людиною обов'язково викликає у неї специфічний священний трепет [4, с. 58]. З посиланням на Г Гриненко, А. Савкіна деталізує цей характерний для явища сакрального ефект: «Воно визначає деякий досвід, який переживає людина, і детонує ті об'єкти, до яких воно застосовується, а також виражає переживання інтерпретатора, релігійного віртуоза (у веберівському сенсі) або священний текст, релігійну традицію. Десигнат сакрального знака - сакральна (нумінозна) сутність, причому під час передачі сакрального досвіду колективу у нього виникає спільний десигнат сакрального, який сприяє згуртуванню. Щодо сакрального знака крім детоната (екстенсіонала) і десигната (інтенсіонала) можуть бути виділені експресивне і магнетичне значення» [9, с. 12].

Знак і символ досить складно розмежувати, і тому, фактично завжди, вони виступають у тісному взаємозв'язку. С. Аверінцев виходить з того, що «символ є образом узятим в аспекті своєї знаковості і що він є знаком, наділеним усією органічністю міфу та невичерпною багатозначністю образу. Символ акцентує увагу на виході образу за власні межі, присутність певного смислу, інтимно злитого з образом, але йому не тотожного» [1, с. 178]. Символ поєднує у собі предметний образ і глибинний сенс, що наділяє його колосальним потенціалом внутрішнього змісту, який презентує надприродне.

Святоотецька традиція сформувала онтологічну теорію символу, яка наголошує, що символом невидимого світу є світ реальний, тому пізнати надприродний світ людина може тільки завдяки засобам символічного зображення. «Господь сотворив світ за законами краси, за художнім принципом, навіть, насмілимось сказати, за художньо- символічним принципом» [7, с. 69]. Діонісій Ареопагіт зауважував, що символ розкриває можливості духовного сприйняття, тобто він ототожнював поняття символу з поняттям образу; Григорій Палама символ пов'язував тільки з чуттєвим світом. Таким чином, вірянин сприймає земний світ як іконічне, образне, символічне зображення вищої духовної реальності.

Символізм християнського сакрального мистецтва має колосальне значення для віруючої людини, так як вона не тільки відчуває, але і переживає його присутність: символ не просто замінює образи, але й створює відчуття їх присутності у собі. За допомогою знака-символа відбувається обмін інформацією між об'єктом і суб'єктом сприйняття, що яскраво презентовано у християнському сакральному мистецтві.

В. Іванов стверджував, що Божественна всеєдність усього у світі і зв'язок «его» з божественним порядком розкриваються у символах: «символізм - мистецтво, засноване на символах. Воно утверджує свій принцип, коли розвінчує свідомості речі як символи..., розкриваючи в речах навколишню дійсність символів, тобто значення іншої дійсності,. дозволяє усвідомлювати зв'язок і сенс існуючого не тільки в сфері земної емпіричної свідомості, але і в інших сферах. Так, істинне символічне мистецтво торкається сфери релігії, оскільки релігія є перш за все почуття зв'язку усього сущого і сенсу всілякого життя» [5, с. 237].

Для В. Іванова «символ є життя безпосереднє і опосередковане, не форма, яка утримує, але форма, через яку тече реальність» [6, с. 255], крім того, цей символ «надіндивідуальний за своєю природою, чому і має силу перетворювати інтимне мовчання індивідуальної містичної душі в органи вселенського єдиномислення і єдинопочуття...» [5, с. 259].

В. Головей доводить, що «онтологічна специфіка культового образу-символу полягає. у здатності виражати трансцендентність абсолютного виміру священного через іманентне - матеріальну субстанцію художнього витвору. Сила естетичного впливу цих образів визначається не стільки їх художніми достоїнствами та зовнішньою «красивістю», скільки їхнім унікальним духовним потенціалом, потужною аурою, наявністю завдяки онтологічному зв'язку зі священним абсолютом» [3, с. 445-452]. Автор висвітлює основну квінтесенцію функціонального призначення сакрального мистецтва, яка полягає не у тому, щоб надати людині можливість отримати стан катарсису та естетичного задоволення, а її головне призначення полягає в активізації у віруючої людини духовного просвітління та відчуття піднесення завдяки прийняттю ірраціонального як дійсно існуючого в реальності. Це стає можливим за умови сприйняття людиною релігійного символу-знаку. Таким чином, у творах сакрального мистецтва органічно поєднуються священний первообраз і художній образ, що є колосальним інструментом впливу на емоційно-почуттєву сферу не лише вірянина, а навіть, і світської людини. Разом з тим, вважаємо: «Якщо уникнути цієї єдності, всі твори священного мистецтва стануть тільки художніми творами, а деякі речі просто перейдуть до статусу предметів. Релігійні образи повинні відсилати віруючого, як це відбувається в іконописі, до «першообразу» і не можуть оцінюватися з позицій їх сприйняття в парадигмі «творів мистецтва», яка почала домінувати в європейській культурі з часів Відродження. Звідси випливає, що релігійний зміст підпорядковує художню форму сакрального мистецтва, тих творів, що намагаються відтворити та покращити сприйняття потойбічного» [6, с. 112].

У процесі сприйняття людиною змісту творів сакрального мистецтва механізм екстраполяції релігійної ідеї реалізовується на основі формування психологічної установки довіри щодо існування ірраціонального світу та сил, а також в те, що ці сили, можуть впливати на її реальне життя. Така психологічна установка довіри формується завдяки визнанню людиною авторитетності Бога і на основі відповідних закономірностей психофізичного характеру забезпечує стабільність її психологічного стану. Фактично, в якості психологічної підстави такої стабільності виступає соціально-психологічний механізм конформізму.

У наукової літературі предметом розгляду є походження, подальший розвиток та функціональне призначення мистецтва, зокрема, сакрального, та релігії як соціокультурних феноменів. Так, М. Мельничук доводить різність соціально-психологічних основ, що в свій час зумовили зародження і подальший розвиток мистецтва та релігії. Відповідно, зародження мистецтва було пов'язане з потребою людства в реалізації свободи, а релігії, навпаки, з необхідністю її певного обмеження [8]. Важливою є позиція вченого стосовно органічної єдності мистецтва та релігії, що реалізовується у посилені ролі мистецтва щодо активізації сугестивних, пізнавальних та морально-естетичних функцій християнської релігії, що з часом стає характерним саме для творів сакрального мистецтва. Більш того, визначаючи саме сакральність в якості пріоритетної особливості християнства, автор підкреслює значення мистецтва щодо адаптації, тобто фактично до пристосування статики її елементів «до викликів мінливого й динамічного світу» [8, с. 9]. За його висновками, сакральність мистецтва саме у християнстві, зумовлюється наповненням твору релігійного мистецтва суто ідейно-догматичним підґрунтям, що, на наш погляд, будучи головним призначенням християнського сакрального мистецтва, саме і забезпечує таємничість та неосяжність сутності сакральних релігійних символів. Сутність мистецтва, функції та механізми його пристосування, у різні часи, до потреб християнської релігії, аж до повного підпорядкування її, визначають і інші науковці [2].

Отже, «сакральне» є явищем соціально- психологічного походження, яке матеріалізується в символах, ірраціональних за змістом. Виникнення та формування феномена «сакральне» у соціально- культурному середовищі суспільства зумовлювалось потребою людства у забезпеченні стабільності існування. Така стабільність забезпечувалася шляхом об'єднання груп людей, що приймають та погоджуються з сутністю конкретних символів. Компенсаційний сенс сакральних символів реалізовується у прийняті людиною їх ірраціональної сутності та реалізується шляхом конформізму.

Однозначно, сакральність у християнському мистецтві має власну специфіку, яка розкривається у змісті релігійних християнських символів. Разом з тим, зміст цих символів домінує над художньою формою його виразу. Головною метою християнського символу є формування та закріплення у свідомості людини, на основі механізму екстраполяція психологічної установки на погодження з існуванням потойбічного, ірреального світу, факту неосяжності та таємничості Абсолюту.