Йосип Стадник: маловідомі сторінки творчої біографії (1941-1942 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стаття

на тему: Йосип Стадник: маловідомі сторінки творчої біографії (1941-1942 рр.)

У статті вперше в українському театрознавстві аналізується творча діяльність відомого актора і режисера Галичини кінця ХІХ -- поч. ХХ ст. Йосипа Стадника в часи Другої світової війни у Львові (1941-1942 рр).

Ключові слова: актор, режисер Йосип Стадник, творча діяльність, Український театр міста Львова -- Львівський оперний театр, Друга світова війна.

В статье впервые в украинском театроведении анализируется творческая деятельность известного актера и режиссера Галичины конца ХІХ -- нач. ХХ в. Иосифа Стадника в период Второй мировой войны во Львове (1941-1942 гг.)

Ключевые слова: актер, режиссер Иосиф Стадник, творческая деятельность, Украинский театр города Львова -- Львовский оперный театр, Вторая мировая война.

For the first time in Ukrainian theatre studies, this article investigates directing and performing activity of Yosyp Stadnyk, the outstanding theatrical figure of the late nineteenth and early twentieth century, during the period of his work in Ukrainian theatre of Lviv City -- the Lviv Opera Theatre in 1941-1942.

Keywords: artist, Yosyp Stadnyk, directing and performing activity, Ukrainian theatre of Lviv City -- the Lviv Opera Theatre, Tow World War.

Режисерська, акторська діяльність видатного театрального діяча кінця ХІХ -- першої половини ХХ століття Йосипа Стадника (18.03.1876, с. Валява, тепер Підкарпатське воєводство, Польща -- 8.12.1954, Львів), зокрема, в Українському театрі міста Львова -- Львівському оперному театрі (1941-1942 рр.) та часів Другої світової війни і до сьогодні ґрунтовно не досліджена в українському театрознавстві. Найновіші видання, зокрема енциклопедичний довідник «Митці України» (Київ, 1992) та біографічний довідник «Мистецтво України» (Київ, 1997, обидва -- за редакцією А. В. Кудрицького), що їх видало Всеукраїнське державне спеціалізоване видавництво ім. М. П. Бажана «Українська енциклопедія» вже в роки незалежності України, про Й. Стадника пишуть таке: «Закінч. польськ. драм. студію. 1894-1913 -- актор і режисер Руського нар. т-ру у Львові (1906-13 директор), 1917-18 -- Т-ру М. Садовського, 1913-39 (з перервами) керував укр. профес. трупами в Галичині, Т-ром ім. I. Тобілевича (1933-35), Укр. драм. т-ром ім. Лесі Українки у Львові (1939-41), драм. т-ром у Дрогобичі (1944-45), Т-ром мініатюр у Львові (1945-47) <...>. Викладав у ^Муз-драм. школі ім. М. Лисенка в Києві (1917-18) і в драм. школі при Вищому муз. ін-ті ім. М. Лисенка у Львові (1922-24), ін. студіях і школах. Серед учнів -- А. Бучма, М. Крушельницький, Є. Коханенко, Я. Геляс»¹. Тотожну інформацію з вилученням років діяльності в часи Другої світової війни подано також і про інших членів династії: дружини Софії Стадникової, доньки Стефи Стадниківни, сина Яреми Стадника.

Отже, в одному з найавторитетніших столичних видань України і далі продовжує творитись міф, породжений радянською ідеологією. Не згадується факт незаконного арешту митця, неправильно вказані й роки праці в Дрогобичі (там Стадник працював із 1943 року).

Нашим завданням є повернути викреслені з біографії видатного українського театрального діяча ті етапи, які були «забуті» радянським театрознавством. Трагічна доля митця, якого в 1947 р. незаконно заарештували та безпідставно засудили органи МДБ СРСР за «антирадянську діяльність» із позбавленням волі на десять років, як бачимо, стала причиною довготривалого замовчування його імені в радянському театрознавстві.

Феномен творчості Й. Стадника досліджували його сучасники: Дмитро Антонович, Степан Чарнецький, Григор Лужницький, Михайло Рудницький, Валеріян Ревуцький. У 50-60-х рр. ХХ ст. ім'я Й. Стадника було повернуто історії національного театру у двотомному виданні «Український драматичний театр» (де Ю. Костюк в 1959 р. у другому томі друкує розділ «Створення нових театральних колективів у західних областях УРСР», а академік Р. Пилипчук у 1967 р. в першому томі цього ж видання публікує розділ «Театр на західноукраїнських землях» (зокрема, наприкінці ХІХ -- на початку ХХ ст.), в якому простежує діяльність Й. Стадника як актора, режисера і директора Руського народного театру Товариства «Руська Бесіда» у 1894 -- 1913 рр. Перу Р. Пилипчука належать також статті в «Театральной энциклопедии» (Москва, 1965. -- Т 4,), 2-му виданні УРЕ (Київ, 1984. -- Т 2) та інших виданнях.

Однією з перших до творчості Й. Стадника звернулася львівська дослідниця Леонтина Мельничук-Лучко («Тернистим шляхом».--

Львів, 1961). Принципове значення для повернення імені митця мала стаття Мар'яна Крушельницького, народного артиста СРСР, надрукована 9 вересня 1962 р. в газеті «Радянська Україна», але через недогляд не вміщена у збірникові «Мар'ян Крушельницький : спогади, статті» (Київ, 1969), який упорядкував В. Русанов. У статті вдячний і талановитий учень Й. Стадника -- М. Крушельницький, оминаючи увагою роки діяльності свого вчителя в часи німецької окупації та факт арешту, віддає належне майстрові національної сцени. Стадника він ставить поруч із постатями І. Гриневецького, К. Рубчакової, В. Юрчака, С. Стадникової. «Війна перервала творчу діяльність митця, а в післявоєнний час йому довелось недовго працювати в одному з новостворених львівських театрів», -- читаємо в «Радянській Україні», органі ЦК Компартії України². Автор змушений був удавати, що йому невідомий факт творчої діяльності Й. Стадника в роки Другої світової війни.

Низку статей надрукував у періодичних виданнях Петро Медведик. Михайло Рудницький, відомий український письменник, перекладач і вчений, професор Львівського університету, присвятив постаті Стадника окремі нариси у своїх мемуарних книжках «В наймах у Мельпомени» (Київ, 1963) та «Непередбачені зустрічі» (Львів, 1969), де, зрозуміло, не згадував років його роботи під час німецької окупації. Львівський музикознавець Оксана Паламарчук про постави митця воєнного періоду пише у книжці «...А музи не мовчали» (Львів, 1996) та у виданні «Львівська опера» (співавтор Василь Пилип'юк. -- Львів, 2000). Валерій Гайдабура у книжці «Театр, захований в архівах» (Київ, 1998) уперше відкриває окремі епізоди з останніх років життя митця, його ув'язнення після війни, коротко цитує фрагменти кримінальної справи Й. Стадника. Олена Боньковська у праці «Львівський театр Товариства “Українська Бесіда”. 1915-1924» (Львів, 2003) подає ґрунтовне дослідження музично-драматичного репертуару майстра сцени періоду 20-х років ХХ ст. Згадано Й. Стадника як працівника Інституту народної творчості за часів німецької окупації у книжці Сергія Шнерха «Незмовкна пісня» (Львів, 2001) та в 5-му томі «Історії української музики (1941-- 1958)» (Київ, 2004).

На основі публікацій у львівській пресі 1941-- 1944 рр., окремих статей діаспорних видань, зокрема колективної монографії «Наш театр» (1975--1992. -- Т 1--2) та розвідки С. Максименко «Josyp Stadnyk, Director and Actor of the Ukrainian Theatre of the City of Lviv in 1941--1942» (у перекладі на англійську Т. Закидальського) в канадському науковому збірнику «Journal of Ukrainian Studies» (Toronto, 2006. -- N. 1--2. -- P. 117-- 134), а головне -- на матеріалах кримінальної справи Й. Стадника (П -- 19658 з архіву УСБУ у Львівській області), які вдалося вперше опрацювати (за дозволом і згодою наймолодшої доньки Й. Стадника Софії Заболоцької) і фрагментарно опублікувати в журналі «Просценіум» (Львів, 2001. -- Чис. 1. -- С. 20--35) та в Записках наукового товариства імені Шевченка (Львів, 2003. -- Т ССХLV : Праці Театрознавчої комісії. -- С. 641--665), з'ясовуємо маловідомі обставини та особливості роботи Стадника згаданого періоду.

Дивовижно трагічна доля митця, на жаль, продовжує список уже відомих історій родини Крушельницьких, М. Куліша, Леся Курбаса (які творили в інших географічних, політичних, часових вимірах одного століття) -- жертв сталінського режиму. Життєпис одного з найвідоміших українських театральних діячів першої половини ХХ століття Йосипа Стадника та його родинної акторської династії і до сьогодні в українському театрознавстві належно не досліджений.

Об'єктивно осягнути усю повноту і значення доробку майстра можна лише абстрагувавшись від його симпатиків та опонентів, які творили за життя Й. Стадника не завжди об'єктивні історичні версії. Надто яскравою і впливовою особою був Йосип Стадник, надто сильним творчим конкурентом!

Історик театру та сучасник режисера Григор Лужницький у своїй статті «Йосип Стадник», опублікованій уперше в журналі «Київ» (Філадельфія, 1955. -- Чис. 5. -- С. 225-228), про воєнний період роботи режисера пише таке: «По упадку Польщі в 1940-1943 рр. Стадник працює як режисер і актор у Львівському Оперному Театрі, але внаслідок непорозумінь покидає його 1943 р. (насправді в червні 1942 р. -- С. М.) і приймає керівництво українського театру в Дрогобичі. За другої окупації Західних земель України большевиками немає докладніших відомостей про Стадника»³. Тут же автор визнає, що Стадник «не мав за свого життя особливих симпатій», і подає прізвища Д. Антоновича, С. Чарнецького, які «трактували його дуже різно, але ніхто з них не був уповні об'єктивний і справедливий»⁴. В іншій статті -- «З історії українського театру», що вийшла друком 1953 р. в журналі «Київ» (Філадельфія) -- Гр. Лужницький пояснює: «Не любили його актори, бо він, як “антрепренер”, не завжди виповнював свої зобов'язання, не любили його “антрепренери”, бо він був супроти інших безоглядний, не любили його, врешті, і визнавці правдивого мистецтва, бо Стадник, бажаючи “зробити касу”, не раз пускав на сцені так звану популярну “шміру”. Але сьогодні, з перспективи стількох років можна сміло сказати, що без Стадника просто не можна собі уявити українського театру»⁵.

Історія Українського театру міста Львова 1941 року розпочалась саме з двох постав Йосипа Стадника: «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака- Артемовського (цією виставою відкрився театр 19 липня 1941 року) та «Ой, не ходи, Грицю» М. Старицького. Обидві протримались у репертуарі театру від його першого до останнього дня, були улюбленими для універсального глядача, а блискучий драматичний актор Іван Рубчак у басовій партії Карася ввійшов до історії національної сцени в Галичині ще з початку ХХ ст. (школа синтетичного актора Стадника!) і як оперний виконавець.

Звиклий до екстремальних умов праці в мандрівному театрі, Йосип Стадник зумів мобілізувати новостворений колектив та в умовах початку Другої світової війни у Львові підготувати до показу глядачеві (зрозуміло, за згаданих обставин, не бездоганні) дві перші вистави.

«Ще за совєтської влади ми мали підготоване сценічне оформлення до “Ой, не ходи, Грицю...”, яке проєктував мистець Борисовець. Тепер же Стадник докінчив свою поставу, і незабаром львівські глядачі мали змогу побачити на сцені цю п' єсу. Найбільшою цінністю в ній були дуже гарні декорації Борисовця, зокрема перша дія, яка просто хапала за очі. Не менш гарні були й народні костюми, дуже вірні стилево і дбайливо підготовані. Щодо самої постави цієї п' єси, то про неї можна було дуже сперечатися. Та й не всі актори справлялися із своїми ролями задовільно. Особливо ж талановитий Геляс не зумів перемогти всіх труднощів ролі Гриця, в чому було, мабуть, чимало вини й самого режисера. Та, незважаючи на деякі режисерські й акторські недоліки, п'єса мала немалий успіх і втрималася в репертуарі цілих три роки»⁶, -- визнає Володимир Блавацький.

На жаль, на початках діяльності Українського театру міста Львова -- Львівського оперного театру, в 1941 р., у львівських часописах натрапляємо на здебільшого короткі інформаційні повідомлення щодо вистав. Розгорнуті статті, рецензії з'являться пізніше, з середини 1942 року, після активної діяльності театру, вже перейменованого німцями (у серпні 1941 р.) на Львівський оперний: більш «нейтрально». Тому Стадникові, який працював у ньому саме в 1941-1942 рр., і тут «не пощастило».

Про вдалий старт новоствореного театру писали «Краківські вісті», зокрема рецензент під псевдонімом Львовянин, 7 вересня 1941 року: «На перший вогонь пішли вистави таких популярних п'єс, як “Запорожець за Дунаєм”, “Ой, не ходи, Грицю”, “Наталка Полтавка” і “Маруся Богуславка”, що, хоч які старі, стягають завжди багато публики і роблять касу. Подобаються вони також німецьким воякам, що ходять на українські вистави в доволі поважному числі і гарно поплескують українські пісні й танці (курсив наш -- С. М.)»⁷.

28 серпня 1941 року на сцені Львівського оперного театру вперше була показана драма Івана Франка «Украдене щастя» в постановці Йосипа Стадника. Одна з перших рецензій на прем'єру у «Львівських вістях» 30 серпня 1941 року містить і розуміння автором статті режисерської концепції, і її сучасне (з погляду реципієнта ХХІ століття) тлумачення Франкової драми, дія якої відбувається «коло 1870 року в підгірськім селі Незваничах» (як зазначав сам драматург у ремарці).

«Можна б багато сперечатися про те, кого вважати позитивним типом, як і про те, хто тут найбільше завинив, якщо про яку-небудь вину тут взагалі можна говорити. Це клаптик життя, такого справжнього життя, в якому пульсує кров, і в якому людські пристрасті не притишені любов'ю до свого ближнього, але навпаки, розбурхані егоїзмом, що намагається ущасливити себе -- хоч би тільки на хвилину і коштом чужого щастя <...> Ганна Задорожна у самій появі та інтерпретації п. Лужницької повністю виправдовувала ту рідко бачену палкість почування, з якого колишній її коханий, Михайло Гурман, намагається вирвати її з рук нелюбого чоловіка. Пан Сорока створив цікавий тип добродушної людини, що прожила б у спокійній праці все життя, якби доля не кинула її у чорторий людських пристрастей. М[ихайло] Гурман п. Геляса -- зразок людини, що вміє бути послідовна у тому, щоб “відікрасти своє щастя”. Всі три ролі витримані на високому рівні. Досконалою парою сусідів були п. Паздрій, як Олекса Бабич, і п. Сердюкова, як його жінка, Настя. Неодин справжній війт позавидував би п. Рубчакові його вигляду й “урядування”. П[ан] Яковлів, як звичайно, дуже добрий. Молодиці, хлопці і дівчата творили мальовниче тло для трагедії у трьох людей. Постанова дир. Стадника дуже дбайлива (курсив наш -- С. М.)».

Рецензент Осип Боднарович, який заховався за криптонім «об», виявив надзвичайно цікаве сучасне трактування Франкової драми, яка 1941 р. зазвучала як трагедія усіх трьох героїв, котрі волею долі (фатуму) стали її «заручниками». Намагання «відкрасти» втрачене призводить до невиправного. Чим не нова концепція добре відомого і глядачам, і режисерові Стадникові твору?

Схвальну оцінку згаданій виставі дали і «Краківські вісті»: «З черги пішла вже поважна річ -- драма на 5 дій !вана Франка “Украдене щастя” під режисерією Й. Стадника. Треба признати, що постанова “Украденого щастя” дуже дбайлива, виконавці головних роль (п-ні Лужницька, п. Сорока і п. Геляс) створили досконалі типи. Так само на свому місці виконавці поменших роль: п. Паздрій і п. Сердюкова як пара сусідів, п. Рубчак у ролі Війта і п. Яковлів. Були побоювання за фреквенцією (відвідуваністю -- С. М.), але показалося, що вони були безосновні: публика виповнила вщерть салю на обох перших виставах цієї драми»⁹.

Відомо, що «Украдене щастя» Й. Стадник ставив у березні 1940 р. у Львівському державному драматичному театрі ім. Лесі Українки. До постави Франкової драми цього ж року звернувся й Г Юра в Київському театрі ім. І. Франка. Відомий український театрознавець Валентина Заболотна авторці цих рядків розповідала про безперервний творчий і людський контакт між Амвросієм Бучмою, учнем Й. Стадника, та своїм учителем. Вона й висловила припущення про спільність концептуального (очевидно, підказаного Стадником Бучмі) трагедійного трактування ролі Миколи Задорожного у знаменитій виставі франківців.

Постановка оперети «Циганський барон» Й. Штрауса стала четвертою режисерською роботою Йосипа Стадника. Її прем'єра відбулася 14 жовтня 1941 року. Вона підтвердила універсальний хист митця (після вже згаданих успішних різножанрових постав). Постановочна група: лібрето Й. Шніцера за М. Йокаєм, музика Й. Штрауса, переклад Є. Олесницького, Й. Стадника, диригент Я. Барнич, хормейстер Н. Горницький, режи- сер-постановник Й. Стадник, асистент режисера О. Яковлів, танці О. Суховерської та Р. Геринович, музичний керівник Л. Туркевич.

Осип Боднарович у «Львівських вістях» після вистави подає захоплену статтю, де стверджує, що прем'єра «Циганського барона» «перейшла всі наші сподівання». Рецензент приписує Стадникові повернення на львівську сцену вартісної європейської оперети, але головне -- «прищеплення» українській аудиторії смаку і розуміння творів Й. Штрауса: «”Циганський барон” -- одна з найкращих і одночасно найважчих оперет Штрауса через свої мелодичні, гармонічні й ритмічні багатства, тому й нелегко вивести її як слід. Український львівський театр вийшов переможно з усіх труднощів. Важко вирішити, що саме наперед треба вирізнити, бо всі сцени, поодинокі ролі, музика, декорації, балєт -- все було згармонізоване в одну мистецьку цілість (курсив наш -- С. М.). Без сумніву, успіх вистави першою мірою залежав від музичного керівництва, що із свого завдання вив'язалось бездоганно. Як хор, що являється найбільшою прикрасою цілої опери, так орхестру допроваджено до високого мистецького рівня, в чому безсумнівна заслуга диригента Я. Барнича і хормайстра Н. Горницького. Загалом усі збірні сцени поставлено на такій висоті, що ними можуть повеличатися й найкращі театри (курсив наш -- С. М.)»¹¹. Рецензент насамперед відзначає чудове меццо-сопрано Л. Черних (в ролі циганки Чіпри), «великі співацькі можливості» Є. Поспієвої (в ролі Сафі), Й. Полякова (в ролі Циганського барона). «Завжди однаково веселий

іжартівливий I. Рубчак у ролі Кальмана Жупана мав особливо багато нагод для свого гумору й дотепів. Б. Паздрій -- артист із скалею всіляких можливостей. У ролі Конте Карнеро ми подивляли не тільки його здібності коміка, але й металічний тенор його голосу. Сильветку маєстатичного графа Гомоная добре відтворив Я. Геляс. Молодечим чаром, привабливістю і вмілістю сценічної штуки вирівнювала деякі голосові недотягнення О. Бенцаль-Карп'якова. Майже без закиду були теж інші артисти, як В. Карп'як (у ролі Оттокара), Н. Лісновська (в її інтерпретації може трохи пересадно зарисована постать Мірабеллі), I. Гірняк (у ролі Палі) та В. Шашаровський (Йоші). Окремо треба ще згадати про виступ балету, що змагається ще з труднощами розвоєвого етапу, але своїм складом молоденьких свіжих сил заповідає гарну майбутність ».

Рецензент констатує небувалий глядацький успіх вистави як серед українців, так і німців. «Заля виповнена по береги публикою, в склад якої входили також чільніші українські громадяни і представники військової та цивільної влади, часто нагороджувала гру артистів рясними оплесками», -- завершує свою рецензію на прем'єру дописувач «Львівських вістей»¹³.

Під час візиту до Львова 21 жовтня 1941 р. генеральний губернатор Ганс Франк із губернатором Ляшем та почтом відвідував виставу «Циганського барона». 19 червня 1944 р. вона стане останнім спектаклем в історії Львівського оперного театру.

Очевидно, резонанс постановки Й. Стадника був таким великим, що через три дні вже згаданий часопис знову подає статтю, цього разу -- композитора Бориса Кудрика: «I оце від дня 14 ц. м. з особливішими почуваннями слухаємо відновленого “Циганського барона” під орудою капельника п. Я. Барнича і в виконанню частинно наддніпрянських сил, осілих у Львові за совіцької неволі, частинно старих і молодих місцевих сил. Усп іх чималий і справді гідний твору».

Володимир Блавацький у «Спогадах» цю виставу стримано визнає «поза деякими застереженнями до масових сцен... вдатною. Слабше поставив Й. Стадник “Циганське кохання”, та все ж ці дві оперети мали чималий успіх, а “Циганський барон” досягнув навіть рекордової кількості ви- став»¹⁵, -- констатував директор театру. Очевидно, він лукавить, згадуючи 1939 рік, -- час утворення у Львові радянською владою Театру імені Лесі Українки. «Незважаючи на негативне наставлення до нього (Стадника -- С. М.) з боку акторів, я вирішив притягнути його до нового будівництва театру, міркуючи, що в такий момент не слід думати про минулі непорозуміння»¹⁶.

Матеріали кримінальної справи Стадника № П-19658 з архіву УСБУ у Львівській області (які подаємо у книжці окремо) засвідчують протилежне. Актори на допитах НКВС називали Стадника авторитетним майстром сцени, який користувався заслуженою, легендарною славою...

На час спільної роботи у ЛОТі взаємостосунки Блавацького -- Стадника зазнали кардинальних змін: з учня В. Блавацький виріс у керівника колективу. До того ж бачення моделі театру, методи роботи з актором у двох майстрів були різними. Й. Стадник сповідував акторський театр (вибудовуючи вистави здебільшого на ансамблі досвідчених акторів), Блавацький в 1941-1944 рр. мріяв зреалізувати свою давню мрію про режисерський театр, яким захопився під час річного перебування у «Березолі» 1927-1928 рр. Львівський період їх короткої спільної праці можемо назвати й конфліктом поколінь: Володимир Блавацький досягнув вікової зрілості (йому минув 41 рік), Йосип Стадник перейшов межу пенсійного (65 років) віку. стадник актор режисер

З нагоди ювілейної, 200-ї вистави ЛОТу кореспондент «Львівських вістей» помістив інтерв'ю із керівником літературної частини (тоді ця посада називалась «літературний референт») Григором Лужницьким. По суті, це невеликий творчий звіт, в якому Лужницький наводить такі оцінки і факти. «Першим ішов наш старовинний “Запорожець за Дунаєм”. Це було 19 липня минулого року. Ставив цю виставу відомий наш театральний діяч і сеніор наших акторів Йосиф Стадник. А дотепер ця вистава йшла на нашій сцені 14 разів. “Циганський барон” -- 19, “Ой, не ходи, Грицю” -- 15» ¹⁷.

Отже, за статистикою, постави Стадника ко - ристувались найбільшою глядацькою любов' ю (хоч каса -- не завжди показник якості), а причиною їх успіху була (виходячи із суперлятивів рецензентів) професійність постановника, який у добре відомому матеріалі (до реалізації цього твору Штрауса звертався не вперше) був вірний своєму професійному почерку: акторському ансамблеві. У «Циганському бароні» Й. Стадник поєднав оперних виконавців (Л. Черних, Є. По- спієва), блискучого драматичного і оперного виконавця I. Рубчака та молодого драматичного актора Я. Геляса, формуючи на перспективу універсальність і синтетичність ЛОТівських акторів. Перелічуючи кращі акторські сили львівського театру в сезоні 1941-1942 рр., Лужницький у цій же статті зазначає: «Рубчак і Стадник -- це сеніори нашого Драматичного Театру. Тут ще й таю прізвища, як Л. Кривицька, В. Блавацький, А.Совачева, Н. Лужницька, В. Левицька...»¹⁸.

Спочатку В. Блавацькийзапропонував Й. Стаднику перейти на посаду актора, а коли він не погодився -- звільнив з роботи у червні 1942 року.

«Краківські вісті» за 7 липня 1942 року в рубриці інформацій подають цікаву статистику: «З 1 липня ц. р. уступили зі свого становища директор Львівського Оперного Театру п. Петренко, режисер п. Йосиф Стадник, диригент Я. Барнич, артисти Голіцинська, Лісновська, Гірняк Марія, Горняткевич Йосафат, співаки Дмитраш Олена й Ол. Грицик і коло 20 осіб членів хору, балету й технічного персоналу»¹⁹.

Важко перевірити точне число і справжню причину звільнення такої кількості осіб із театру в час війни, коли актори не мали за що жити, а праця в театрі давала бодай мінімальний шанс на прожиття. Помилився дописувач, вочевидь, і стосовно Ярослава Барнича. За словами Володимира Блавацького, «диригентом оперети був увесь час майже виключно Я. Барнич»²⁰.

Прем'єра оперети Ф. Легара «Циганське кохання» (16 травня 1942 р.) стала останньою режисерською роботою видатного майстра сцени Й. Стадника у Львові часів Другої світової війни. Постановники: художник М. Іршов, балетмейстер Є. Вігілєв, костюми Є. Олесницької, диригент Я. Барнич, концертмейстер О. Голинська.

Кореспондент «Краківських вістей» негативно оцінив виставу. Він зазначив, що вперше Йосип Стадник ставив цю оперету у 1910 році. Можна припустити, що постановник зробив «копію» згаданої вистави, а може, переживав творчу кризу, пов'язану з майбутнім звільненням? Немає підстав не довіряти рецензентові, який не бачив у виставі новизни прочитання.

«Застаріле, банальне лібрето, в якому дотепів, як кіт наплакав, вже не може нікого захопити. Тому вистава такої оперетки вимагає тепер більших, як коли-небудь, добрих, дзвінких голосів, просто оперної обсади. З цього боку нова вистава оперетки Легара сильно недомагала. Торкається це в першу чергу обсади мужеських партій, спеціяльно головної партії цигана Йовжі, яку співав В. Карпяк, що може й має який голосовий матеріял, але голос його сирий, невишко- лений і до оперетки просто не надається. А вже чудову пописову арію при кінці першої дії, за яку кожний співак збирає гураган оплесків, почули ми в такому виконанні, що прийшлось затикати вуха <...>. Як це не дивно, але найбільше життя й верви та опереткового настрою внесли на сцену виконавці менших, епізодичних партій: завжди знаменита, одинока в своїм роді Стефа Стадниківна в партії п' ятнадцятилітньої Йолян ураз зі своїм молодим партнером С. Залєським (Каєтан) та безконкуренційний І. Рубчак у партії Мігаля. Стадниківна в ролі смотрика захоплювала молодістю й темпераментом, Рубчак своїм акторським талантом і тубальним басовим голосом. З виконавців мужчин назвемо ще Б. Паздрія, що в ролі дідича Драготіна відповів свому завданню»²¹. Артистці О. Кальченко рецензент радить «дальше працювати над собою, зокрема над вишколом голосу у високих тонах та над поглибленням сценічної гри». Провідній актрисі драматичного гурту Вірі Левицькій (роль вдови Ільони) побажав стати «оперетковою дівою», адже в неї для цього є «всі дані»²². У масових сценах рецензент наголошує їх статику. Лише хори, за його словами, звучали «сильно й певно»²³.

Оперета «Циганське кохання» стала останньою режисерською роботою Йосипа Стадника у Львівському оперному театрі.

У 1941 р. Стадникові виповнилось 65 років -- вік професійної зрілості, усталеного почерку, вільного володіння професією, період, коли вже час працює на людину, а не навпаки. «Він не був тим штампованим режисером, що змушує актора сліпо слухати режисерських вказівок. Навпаки, кожний актор для Стадника-режисера мусів бути акторськи творчим, мусів себе виявляти індивідуально. Це був початок школи акторів-професіо- налістів»,²⁴ -- пише Григор Лужницький. Тут же театрознавець зауважує, що «з такої настанови ко - ристали тільки сильніші одиниці», які згодом стали «визначними постатями української сцени»²⁵.

За неповний рік праці: від 19 липня 1941р. до 1 червня 1942 р. -- Й. Стадник здійснив п'ять постав, що підтвердили як високий професіоналізм майстра сцени (який не дивував новаторством, але забезпечував стабільний гідний професійний рівень постав усіх жанрів: від драми до оперети), так і мобільність драматичного сектору ЛОТу, частина якого сформувалась під впливом Стадника: I. Рубчак, С. Стадникова, Л. Кривицька, В. Блавацький та ін. Хоча названі вистави не були прапрем 'єрами (режисер ставив їх раніше в мандрівних театрах Галичини), але творчий підхід майстра сцени, несподівані концептуальні рішення класики (як у випадку з «Украденим щастям» I. Франка), стабільний касовий успіх вистав забезпечували театрові вже з перших днів його існування високий творчий рейтинг.

Кількість ролей Й. Стадника-актора, про які вдалося знайти відомості у львівській пресі за 1941-1942 рр., є мінімальною за рахунком: дві. Але обидві стали показовими для усвідомлення масштабу акторського таланту Стадника. Цими ролями митець довів (усупереч уже зацитованим у розділі про Стадника-режисера твердженням) жанрову різнобічність і високу професійну майстерність акторського й режисерського ремесла.

Ролі Гарпагона у мольєрівському «Скупарі» та Князя Меншикова у «Батурині» за Б. Лепким (обидві -- у режисурі В. Блавацького) не обійшли увагою рецензенти, які, власне, на початках діяльності Українського театру міста Львова -- ЛОТу часів Другої світової війни обмежувались, як правило, лише інформативними публікаціями в газетах. З нагоди постави «Скупаря» з'являються дві статті, одна з яких присвячена виключно аналізові роботи Стадника в ролі Гарпагона, яку актор грав по черзі із В. Блавацьким, де рецензент віддає перевагу саме Стадникові!

Прем'єра комедії Ж. Б. Мольєра у драматичній секції театру в поставі В. Блавацького відбулась 27 вересня 1941 року. Роман Сливка у «Львівських вістях» дає зрозуміти, що Стадник-Гарпагон був цікавішим у виставі за

В.Блавацького. «Хоч змінюються часи й люди, змінюються літературні напрямки й ідеї, та людські хиби завжди остаються незмінними: злоба, лицемірство, скупість <...> “Скупар”, що його виставив у подвійній обсаді Український Театр, є справді прегарним виявом високомистецьких ціннощів, що його вніс наш театр у культурне життя Львова. Зокрема, не можна промовчати великого успіху, що його осягнув у цій комедії корифей українського театрального життя і театральної творчості Галичини п. Йосип Стадник. Адже Гарпагон у виконанні Стадника під час вистави 29 ц. м. (вересня 1941 р. -- С. М.) -- це такий наскрізь життєво реальний тип, що, оглядаючи мо- льєровську комедію, мимохіть відшукує глядач знайомі йому постаті з свого буденного життя: не підмальовані театральною характеризацією, але безсердечно брутальні своїми людськими хибами. Стадник не філософує на сцені, не намагається вишукувати психологічного виправдання для мольєрівського героя, не підкреслює його, щоб викликати ненависть глядача до негативного типу. Гарпагон у виконанні Стадника живе, і тому глядач не відчуває до нього нехоті, як до т. зв. “чорних характерів”, але приймає цю постать такою, якою її зробило життя, якою її змалював актор. Висміяти тип скупаря, де б він не був і ким він не був би! а це Стадникові вдалося в 100 %. Довгий монолог при кінці 4-ї дії, а монологи засадничо бувають скучні і дають найбільше мороки найздібнішим акторам, в інтерпретації Й. Стадника вийшов чи не найкращим місцем комедії. Гру п. Стадника нагороджувала публіка часто заслуженими оплесками при відкритій сцені»²⁶.

Без сумніву, творча удача актора Стадника привернула увагу публіки і спричинилася до вдалого старту театру, але головне -- перекреслила домисли недоброзичливців Стадника про відсутність у нього акторського таланту. Як можна зрозуміти з рецензії Р. Сливки, новизна у трактуванні Гарпагона полягала, власне, у граничній органіці існування митця на сцені. Стадник заперечував тут твердження Пушкіна з його закидом, що у Мольєра Скупий лише скупий, та й годі!

Можна припустити, що такий погляд на мо- льєрівського героя у Стадника виник під впливом відомого польського актора Людвіка Сольського, який у 1924 р. у Львові в Малому театрі ставив цю комедію Мольєра і сам виконував заголовну роль. Вона була однією з найкращих у доробку майстра польської сцени.

«Kurjer Lwowski» 5 червня 1924 року (чис. 128) з цього приводу писав: «Сольський у ролі Гарпагона -- наче слимак, замкнутий в шкаралупі пристрасті. Торкається світу, але не опановує ним; дивиться, але не бачить, споглядає те, чого нема; діє, але безрезультатно. Це досконала школа пристрасності, збагачена, оживлена, доведена і майстерно вибудована. На тлі створеної постави і гримаси -- зігнуті коліна, страшне кульгання, зморщене обличчя, підозрілий, вічно стурбований, голодний, жадібно-поглинаючий погляд -- створює Сольський цілий ряд психічних змін, показує цілу гаму відтінків і жовчне задоволення, люб'язні загравання, короткозоре лукавство, покірність і бунт розпачу -- голосіння, а цілісність конфлікту високомайстерно вирішує в преамбулі драми, до якої лише причиняє двері, притримуючи і гармонізуючи комедійне і серйозне характерним тоном цілості».

Вдалося знайти фото видатного польського актора Людвіка Сольського в цій ролі у фондах Центрального театрального музею у Варшаві. Навіть світлина 1924 року вражає граничною правдою: таке обличчя запам'ятаєш на все життя. Його неможливо забути. Можна лише констатувати: актор дивовижним, Богом даним, чуттям проникнув у суть свого персонажа, «реінкарнував» (як сказали б ми сьогодні) Скупого. На ньому, як на восковій масці, відбилося тавро погоні за наживою.

Ця роль Сольського стала легендою ще за життя актора, і Стадник не міг пропустити нагоди, щоб не побачити її у Львові, а можливо, й кілька разів. Тут не йдеться про копію -- геній Сольського міг послужити для майстра Стадника підказкою, ключем до розуміння природи скупості, яка з людини робить карикатуру, патологію, трагіфарсову фігуру. Навіть недоброзичливці довголітнього керівника українських театрів у Галичині твердили: така вдала роль Гарпагона пояснюється тим, що в ній Йосип Стадник нічого не грав, а жив у запропонованих обставинах як театральний антрепренер. Кращої «рецензії» годі сподіватися!

У своїй книжці спогадів «Повість про моє життя» (два видання: Київ, 1958 і Київ, 1965) Леся Кривицька, якій довелося працювати разом з режисером Стадником і бути його сценічною партнеркою у «Скупарі», наводить опис образу, який створив Стадник у мольєрівській виставі. Зрозуміло, у згаданих виданнях не могло бути прямої мови про Український театр міста Львова: за радянської влади ця тема була заборонена. Але саме акторські спостереження і фрагментарний опис бодай окремих сцен є дуже красномовним фактом. «Важко сказати, актором якого амплуа був Стадник в молодості, коли він одночасно грав Хлестакова й Моора, Голохвостого й Освальда, Тартюфа й Жадова. Коли ж мені довелося з ним працювати, він грав уже характерні ролі і з особливим успіхом. Ніколи не забуду такого його справді художнього сценічного витвору, як Гарпагон у комедії Мольєра “Скупий”. Мені довелося багато років виступати у цій п'єсі разом зі Стадником. Я грала тут і Елізу, і Маріанну, і Фрозіну, а Стадник, скільки я його пам'ятаю, завжди виконував роль Гарпагона. Це був дійсно самозабутній скнара, маніяк, раб своєї єдиної пристрасті -- пристрасті до золота, фанатик накопичення. Артист глибоко прочитав роль з точки зору характеру персонажа і знайшов цікавий виразний зовнішній малюнок ролі»²⁷.

Артистка Кривицька описує зовнішній рисунок ролі Гарпагона-Стадника на початку вистави та в процесі розвитку дії. Так, у першій дії: «Трохи зігнута постать, блукаючі маленькі, як у зайця, очиці, зморщені старі руки, які він весь час тре, наче вони в нього змерзли. На голові якась стара, заяложена чорна шапочка, залізні окуляри на кінчику носа, розпатлане сиве волосся»²⁸.

«Стадник зразу починав свій перший діалог зі слугою Клеанта Лефлешем у надзвичайно стрімкому темпі. Слова, фрази сипалися, наче горох з торби, причому цей темп усе прискорювався і на кінець сцени, починаючи від слів Гарпагона: “У кого вкрав?” -- діалог перетворювався на якийсь мовний феєрверк, у якому, однак, кожне слово було чітким, виразним, зрозумілим, -- дикція у артиста була бездоганна»²⁹.

Стадник зіграв ще одного негативного персонажа -- ворога українського народу князя Меншикова -- в інсценізації «Батурина» за Б. Лепким. Автор статті, який сховався за криптонімом Мет. у «Львівських вістях» 1941 р. в інформації про виставу писав: «Про гру майже всіх артистів можна говорити тільки словами признання. Тут передовсім треба згадати про Б. Паздрія, що в ролі Носа добре відтворив наказного прилуцького полковника, та й про Й. Стадника, який із властивим йому темпераментом віддав кровожадного й жорстокогоМеншікова (курсив наш -- С. М.)»³⁰.

Величезна популярність вистави і закладена в ній ідея спротиву українського козацтва поневолювачам налякала німців. Після 12-ї вистави «Батурин», за вимогою відділу німецької пропаганди у Львові, був знятий з репертуару. Можливо, у такому ворогові, якого створив Стадник, німці прочитали небезпечну аналогію?

Повідомлення в тогочасній пресі про акторські роботи Йосипа Стадника у Львові 19411942 рр. можуть лише пунктирно позначити (через брак повнішого матеріалу) нереалізований (через важкі умови життя) творчий потенціал митця.

«Стадник як актор піднявся на вершини лише кілька разів. Такими його мистецькими креаці- ями були: “Скупар” Мольєра, ”Урієль Акоста” Гуцкова і Токерамо в “Тайфуні” Ляндела. В цих ролях Стадник був справді творчим, він нікого не наслідував, а інтерпретація образів була його власна і перфектна» (досконала -- С. М.), -- писав театральний критик Григор Лужницький³¹.

«Стадник був дуже добрий, любив нас, студентів. Ніколи на нас не кричав, навіть, як ми того вартували. Все тільки просив на заняттях з майстерності актора: “Зроби так, я знаю -- ти можеш!” Хіба після того ми, фактично 15-16 річні діти, не старались!? Стадник був нам, як батько, добрий батько, але вимогливий. Студенти любили його найбільше з викладачів», -- згадувала студентка акторської студії 1940 року у Львові Тетяна Шустер³².

У нарисі про Йосипа Стадника «Шукач скарбів» у книжці спогадів М. Рудницький писав, що митець був людиною життєрадісною, «невиправним» оптимістом, а ще -- мріяв написати книгу своїх споминів. «Протягом багатьох років він робив нотатки, зафіксовуючи прізвища артистів, назв вистав і тих триклятих місць, де “його” театр зупинявся на гастролі. Він провадив систематичний облік вистав, які йшли з незмінним успіхом, записував, коли аншлаги можна було завдячувати талантові або популярності актора, коли -- рекламі або ж просто люб'язності публіки, яка незалежно від якості п'єси, щовечора відвідувала вистави»³³.

У книжці «В наймах у Мельпомени» Михайло Рудницький визначає розуміння акторської індивідуальності Йосипа Стадника: «У молоді роки він миттю переодягався за парубка в народних п'єсах, підстрибував у танці і підспівував. З такою самою легкістю він умів причепити собі довгу бороду, коли хтось із старших акторів несподівано захворів. Тексти п'єс він пам'ятав чудово, як усі цифри бюджету. Це вражало тим більше, що його дикція, дбайлива і чітка, подавала кожне слово, як на тарілці. Професійна рутина часто нехтувала зусиллям поглиблювати сценічний образ. Проте глядач, який хотів передусім чути те, що говорять на сцені, схвалював сумлінність актора», -- наголошував М. Рудницький³⁴.

Період праці Й. Стадника у ЛОТі (19411942), не осяяний яскравими творчими відкриттями (через низку згаданих причин об' єктивного та суб'єктивного характеру), можна назвати періодом стабільного рівня майстра реалістично-побутового театру, який, у свою чергу, реалізовувався через синтетичного актора. Я. Мамонтов, аналізуючи течії в українському театрі поч. ХХ ст., зокрема театру М. Садовського, зазначає: «Цей театр, будучи в своїй основі реалістично-побутовим, не ламав театральних традицій (як не ламав їх і Московський] Х[удожній] Театр), а лише повільно переходив до нових форм, поволеньки “європеїзувався »³⁵.

Можемо стверджувати, що на виставах Й. Стадника (1941-1942 рр.) «європеїзувався» універсальний глядач у Львові, виховувався синтетичний актор драматичної сцени (молодь -- на досвіді майстрів, що їх сформував Стадник), закладались підвалини тієї моделі нового європей- ськогоукраїнського театру, який прагнув створити і створив у ЛОТі В. Блавацький (навіть через заперечення досвіду свого колишнього вчителя Й. Стадника).

Література:

1. Мистецтво України : біографічний довідник ; упор. А. В. Кудрицький, М. Г Лабінський ; [за ред. А. В. Кудрицького]. -- К. : «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1997. -- С. 556.

2. Крушельницький М. Життя, віддане мистецтву // Радянська Україна. -- Київ, 1962. -- 9 верес. (№ 214 (12470). -- С. 3.

3. Лужницький Г Йосип Стадник // Український театр : наукові праці, статті, рецензії : зб. пр. : у 2 т. -- Львів, 2004. -- Т 2 : Статті, рецензії. -- С. 9

4. Лужницький Г. З історії українського театру // Український театр : наукові праці, статті, рецензії : зб. пр. : у 2 т. -- Львів, 2004. -- Т. 2 : Статті, рецензії.

5. Блавацький В. Три роки «Львівського Оперного Театру» // Ревуцький В. В орбіті світового театру / Вид. М. Коць. -- Київ ; Харків ; Нью-Йорк, 1995. -- С. 187. -- С. 191.

6. Львовянин. Театральна справа у Львові // Краківські вісті. -- Львів, 1941. -- 7 верес. -- Ч. 197 (352). -- С. 4.

7. [Боднарович О.]. Український Театр м. Львова. «Украдене щастя» / об // Львівські вісті. -- Львів, 1941. -- 30 серп. -- Ч. 19. -- С. 4.

8. Львовянин. Театральна справа у Львові // Краківські вісті. -- Львів, 1941. -- 7 верес. -- Ч. 197 (352). -- С. 4.

9. [Метюк Г.]. З театру. «Циганський барон» / Мет // Львівські вісті. -- Львів, 1941. -- 16 жовт. -- Ч. 59. -- С. 3.

10. Кудрик Б. «Циганський барон» на галицькій сцені // Львівські вісті. -- Львів, 1941. -- 19-20 жовт. -- Ч. 62. -- С. 4.

11. Блавацький В. Спогади // Ревуцький В. В орбіті світового театру... -- С. 187.

12. Ювілей Львівського Оперного Театру : розмова з літературним керівником театру, д-ром. Гр. Лужниць- ким // Львівські вісті. -- Львів, 1941. -- 12-13 квіт. -- Ч. 78 (202). -- С. 3.

13. Закінчення сезону в оперному театрі // Краківські вісті. -- Львів, 1942. -- 7 лип. -- Ч. 145 (593). -- С. 4.

14. Блавацький В. Три роки Львівського Оперного Театру / Ревуцький В. В орбіті світового театру ... -- С. 189.

15. З театру. «Циганське кохання» Ф. Легара // Краківські вісті. -- Львів, 1942. -- 24 трав. -- Ч. 110 (557). -- С. 5.

16. Лужницький Г. Йосип Стадник // Український театр : наукові праці, статті, рецензії : зб. пр. : у 2 т. -- Львів, 2004. -- Т 2 : Статті, рецензії.

17. Сливка Р. «Скупар» // Львівські вісті. -- Львів, 1941. -- 31 жовт. -- Ч. 72.

18. Кривицька Л. Повість про моє життя. -- Київ, 1965. -- С. 91.

19. [ Метюк Г.]. З театру / Мет // Львівські вісті. -- Львів, 1941. -- 27 верес.-- Ч. 21. -- С. 3.

20. Лужницький Г. Йосип Стадник // Український театр : наукові праці, статті, рецензії : зб. пр. : у 2 т. -- Львів, 2004. -- Т. 2 : Статті, рецензії. -- С.

21. З авторизованого запису розмови із Т. Шустер 21 травня 2005 р., що зберігається в архіві авторки.

22. Рудницький М. Непередбачені зустрічі / Михайло Рудницький. -- Львів : Каменяр, 1969. -- С. 59.

23. Рудницький М. В наймах у Мельпомени / Михайло Рудницький. -- К. : Мистецтво, 1963. -- С. 237.

24. Мамонтов Я. Сучасні течії в українськім театрі // Нове мистецтво. -- 1926. -- № 18, 22 ; Дмитрова Л. Підручна книга з історії всесвітнього театру. -- Харків : Державне видавництво України, 1929. -- С. 433.

Размещено на Allbest.ru