Творчість Марії Заньковецької

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Марія Заньковецька була окрасою національної сцени, зіркою у театральному просторі на зламі XIX-XX ст. Вона увійшла в історію театру як видатна українська трагедійна актриса, що у створюваних сценічних образах уособлювала символ української жінки.

Марія Заньковецька - людина високого інтелекту і культури, натура невичерпного темпераменту й життєвого оптимізму, виняткової пам'яті, спостережливості, працездатності. Жінка незвичайної краси і чарівності.

Легендарна актриса прожила сповнене страждань і випробувань життя. Однак у створюваних нею сценічних образах, яку б трагедію вона не грала, - завжди відчувалося оптимістичне начало, адже Заньковецька побудувала свою особисту і творчу долю на любові - до театру, до своїх героїнь, до Миколи Садовського, до України

1. Основні події із життя та творчості

22 липня 1854 року, в селі Заньки Ніжинського повіту Чернігівської губернії народилася Марія Костянтинівна Заньковецька (справжнє прізвище - Адасовська). Вона була п'ятою дитиною в сім'ї збіднілих поміщиків Адасовських.

1864 рік. Марія почала навчання у приватному пансіоні в Чернігові. Дівчинка з легкістю і задоволенням поринула у світ знань, але більше за все любила імпровізувати зі своїми подругами на уроках танців, занять пантомімою. Дівчатка самі собі ставили невеличкі п'єси, різні етюди і з великим задоволенням їх виконували.

Сім'я Адасовських відзначалася гостинністю. У них завжди збиралося багато молоді, приїжджали студенти - товариші братів по навчанню. Батько Марії мав чудовий голос, соковитий баритон, а Марія - сильне мецо-сопрано. Удвох вони часто влаштовували для гостей сімейні концерти. На великі храмові свята батько запрошував до себе студентів з Ніжина. Збірним хором вони розучували концертні номери, особливу увагу приділяли творам духовної музики.

Справжнім потрясінням для селян ставали ті виступи, коли хор під керівництвом Костянтина Адасовського розпочинав церковні співи. Краса і гармонія голосів, поєднуючись з урочистістю літургії, викликала сльози замилування і благоговіння.

1870р. Марії виповнилося шістнадцять років. Постало питання про подальше серйозне навчання. Марія прагнула вступити до консерваторії, аби професійно вчитися співу. Але батьки й слухати не хотіли про майбутню кар'єру дочки як співачки.

1871 р. Поривання вродливої дівчини до артистичного світу відзначив свого часу і молодий офіцер Хлистов, який бачив її на ніжинських виставах. Наобіцявши підтримки й допомоги, він домігся руки юної красуні. Тут Марія вперше зустріла піхотного офіцера Миколу Карповича Тобілевича, який згодом став одним з найвидатніших українських акторів, виступаючи під псевдонімом Садовський.

Згодом чоловіка перевели служити в Свеаборг, і у Марії з'явилася можливість їздити до Гельсінгфорса і брати уроки співу в місцевому відділенні Петербурзької консерваторії, у професора Гржималі. Всі захоплювалися її чудовим голосом, але, на нещастя, уже у першій рік праці на сцені вона захворіла, і після хвороби тембр колись такого сильного мецо-сопрано значно погіршився. Порятунком лишалася сцена. Через деякий час саме ця найсильніша пристрасть її життя змусила порвати з сім'єю і всю себе присвятити сцені.

Марія жадібно вивчала українську та світову літературу, готувала себе до омріяних з дитинства виступів на сцені. Не зважаючи на категоричну заборону батьків та чоловіка виступати на сцені, Марія рвалася до неї. Для цього довелося залишити родину та розлучитися з чоловіком.

1887 р. Церковний шлюб з Хлистовим було розірвано, але при розлученні їй довелося взяти всю провину на себе, а це, за тодішніми законами, позбавляло жінку права вийти заміж удруге. Вона ніколи не могла стати «законною» дружиною Садовського - єдиного чоловіка, якого кохала все життя.

Хоча Костянтин Адасовський і був спочатку проти сценічної кар'єри доньки, однак побачивши Марію в ролі Олени в п'єсі «Глитай, або ж Павук», не міг не визнати її таланту, адже грала вона дійсно чудово.

27 жовтня 1882 року відбувся її сценічний дебют в Єлисаветграді (нині Кіровоград), де вона виконувала роль Наталки.

Пізніше Марія Заньковецька (вона взяла цей псевдонім на згадку про минуле і щасливе дитинство в улюблених Заньках) працювала в найпопулярніших і найпрофесійніших українських трупах М. Кропивницького, М. Старицького, М. Садовського, П. Саксаганського, І. Карпенка-Карого.

Сценічне мистецтво Марії Заньковецької відзначалося щирістю переживань, глибоким проникненням у суть образу, високим рівнем майстерності, художньою переконливістю. Її творчість мала велике значення для формування національного театрального мистецтва, розвитку драматургії, створення школи сценічної майстерності для наступних поколінь українських митців.

Після повернення з гастролей Заньковецька і Садовський придбали невеликий хутір Жердова поблизу залізничної станції Бобрик (нині Київської обл.). У будинку, який вони назвали «Марусиним куренем», пройшли найкращі роки життя Марії Костянтинівни. Тут завжди було людно: часто приїжджали родичі, друзі і знайомі, відпочивали літні товариші по сцені. Потім обставини склалися так, що актриса мусила продати свій хутір, а 1902 р. змогла придбати будиночок у Ніжині.

1905 р. М. Садовського запросили до Галичини очолити театр «Руська бесіда». Через деякий час туди приїхала і Заньковецька.

1907 р. на основі ніжинського аматорського гуртка, організованого Марією Костянтинівною невдовзі після повернення з Галичини, було створено Перший український стаціонарний театр М. Садовського.

Незабаром розпочалися негаразди і в особистому житті Марії Костянтинівни: влітку 1909 р. вона змушена була залишити трупу Садовського. Трагічно й неймовірно, що така надзвичайна актриса і цікава жінка залишилася самотньою. Цей розрив став також великою втратою і для українського мистецтва: навряд чи можна було знайти у театрі подібний приклад творчої співдружності, коли виконання жіночої та чоловічої ролей наповнювалося такими справжніми почуттями й пристрастю.

У 1909-1915 рр. Заньковецька виступала з різними трупами, які мандрували провінцією, але до складу жодної з них не входила. Зрідка грала в Києві, гастролювала у Москві.

1912 рік. Під час московських гастролей Марію Заньковецьку бачив Лев Толстой у ролі Олени з драми Марка Кропивницького "Глитай, або ж Павук". Письменник був так захоплений грою акторки, що попросив її подарувати йому червону хустку з своїх плечей.

1915 р. Вона вступила до трупи під назвою «Товариство українських артистів за участю М. Заньковецької і П. П. Саксаганського під орудою І. О. Мар'яненка». Трупа була дуже сильною. Всю осінь з великим успіхом вона виступала в Одесі, у театрі «Гармонія». А наступного року Заньковецька повернулася вже зі своїм новим колективом, який дуже сподобався глядачам. Режисером був П. Саксаганський, але йому багато в чому допомагала і Марія Костянтинівна.

1917р. Після революції Марія Заньковецька брала активну участь у становленні нового українського театру. Будучи відомою актрисою вона дуже багато робила для розповсюдження знань і досягнень передової театральної культури серед трудового люду. З її допомогою в Ніжині було створено народний хор, симфонічний оркестр. Вона очолювала Народний театр у Ніжині.

1922 року разом з Саксаганським Марія Заньковецька організувала Народний театр у Києві, на базі якого було створено Театр ім. Заньковецької (тепер Львівський український драматичний театр ім. Марії Заньковецької).

1923 р. Марія знялася в одному з перших українських кінофільмів - «Остап Бандура», зігравши роль матері.

Після того, як через тяжку хворобу Марія Костянтинівна мусила залишити театр, її квартира у Києві стала своєрідним творчим клубом, де часто збиралися друзі, колеги, учні та знайомі. Тут були артисти П. Саксаганський, Ф. Левицький, І. Мар'яненко, Г. Юра, Н. Ужвій, академіки О. Богомолець, Д. Заболотний, художники І. Їжакевич, О. Фомін та інші. Тут пройшли останні 16 років життя актриси, і пізніше будинок № 121 по вулиці Великій Васильківській було перетворено на музей-квартиру М. Заньковецької.

4 жовтня 1934 року велика артистка померла. Поховали її на Байковому кладовищі поряд з соратником по сцені і чоловіком Миколою Садовським.

2. Велич таланту

Як відомо, батько Марії, поміщик Костянтин Костянтинович Адасовський, був категорично проти театральної кар'єри дочки. Проте, дізнавшись про успіх дочки на Петербурзькій сцені, приїхав особисто побачити її гру. Марія грала в "Наймичці". Зал був переповнений, але Маруся грала лише для одного чоловіка - для "папеньки". Після спектаклю він знайшов за кулісами свою дочку, обняв її і твердо сказав: "Дійсно, твоє покликання - сцена".

Артистка створила блискучу галерею сценічних образів: знедолену, безталанну, багатостраждальну українську жінку, наймичку-кріпачку, оганьблену "покритку". Всі вони сповнені духом протесту проти тиранії і жорстокості. "Я люблю своїх убогеньких", - казала Марія Костянтинівна і ставала на захист покривджених, але улюблених героїнь.

Сама зовнішність актриси справляла незабутнє враження. Ось як її описував В. Василько у своїй книзі «Театру віддане життя»:

«Жінка середнього зросту, гарної статури, вся її постать трохи нахилена вперед, рухлива, пластично виразна, особливо руки. Не стільки красива, скільки чарівна, одухотворене бліде обличчя з високим чолом, рівний ніс із трохи розширеними ніздрями. Виразний чіткий малюнок вуст із опушеними вниз куточками. Рівні, високо підняті брови. Над усім обличчям панують великі, молоді, дуже красиві темно-карі очі».

Заньковецька була напрочуд гармонійна в драмі і комедії, їй оданоково доступні були природа трагедійного і комедійного.

У комедійних ролях М. Заньковецька захоплювала зал легким, природним гумором, дивовижною звабливістю її щирого сміху, якимось неймовірним фізичним здоров'ям, надзвичайною жвавістю рухів, грайливим словом, танцем.

Гримерка актриси нагадувала оранжерею прекрасних квітів. Ій дарували подарунки, писали листи. Ось фрагмент листа від великої княгині Єлизавети Федорівни: «Милостива государиня Марія Костантинівна. Її Імператорська Величність за люб'язну вашу участь у спектаклі в Маріїнському театрі виражає щиру подяку, на знак якої має честь перепровадити Вам ім'ям її Високості брош, на пам'ять 25 січня 1887 року.»

З року в рік зростала майстерність Марії Костянтинівни як драматичної актриси. В її репертуарі більше 30 ролей на сцені. Це - переважно драматично-героїчні персонажі.

Вона „пережила” жіноче безталання:

§ Харитини („Наймичка” І. К. Карпенка-Карого);

§ Олени („Глитай, або ж Павук” М. П. Кропивницького);

§ Ази („Циганка Аза” М. П. Старицького);

§ Катрі і Цвіркунки („Не судилось”, „Чорноморці”, його ж);

§ Шевченкової Галі („Назар Стодоля”);

§ Квітчиної Уляни („Сватання на Гончарівці”);

§ Аксюші з „Лісу” О. Островського;

§ Йо із „Загибелі Надії” Гейєрманса.

З юних років Марія виступала в аматорських виставах і концертах, дуже любила імпровізувати.

Першу роль дівчинки-сирітки з казки "Донька Кащея" дав їй сам Леонід Іванович Глібов, знаменитий байкар, що тоді очолював драматичний гурток Чернігівського пансіону.

Дівчина робить перші кроки на аматорській сцені у Ніжині, дебютує в «Наталці Полтавці» І. Котляревського, виступає в російських водевілях. Панночка Марія всіх вражала особливою артистичністю. Пізніше вона згадувала, що ще в дитячі роки їй особливо запам'яталося, як плакала сільська наймичка - «я поклялась, що піду на сцену і розповім про ті сльози».

У Чернігові Марія Адасовська вперше побачила гру професійних акторів, які ставили п'єсу І. Котляревського «Наталка-Полтавка». Незабутнє враження справив на неї чудовий виконавець трагедійних і мелодраматичних ролей - відомий актор М.К. Милославський.

3. Подвижниця театру

творчість заньковецька актриса драматичний

"Мій дебют на українській сцені був у Єлизаветграді… Я виступила в "Наталці Полтавці". Я хвилювалася у першій дії, не чула свого голосу, коли співала "Віють вітри". За кулісами я від хвилювання впала і пам'ятаю, як заметушилися усі навколо мене, Михалча (лікар) підніс мені краплі, Карпенко-Карий - вина. У другій дії я вже оволоділа собою і твердо вела свою роль"

27 жовтня 1882 року на сцені міського театру в Єлисаветграді (нині Кіровоград) Марко Кропивницький поставив драму І. Котляревського “Наталка Полтавка”. Дебют Марії Заньковецької на професійній сцені почався саме з головної ролі Наталки Полтавки. Далеко не кожна з найвідоміших світових актрис дебютувала з таким успіхом.

Так розпочалася історія професійного театру корифеїв, який досяг класичних вершин акторської та режисерської майстерності й набув світової слави.

Театр корифеїв - унікальне явище того часу! Засновниками його стала сім'я Тобілевичів - сузір'я видатних митців Миколаївщини: три брати, відомі під псевдонімами Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський і Панас Саксаганський, та їхня сестра Марія Садовська-Барілотті.

Мистецтво корифеїв, серед яких Марія Заньковецька була яскравою зіркою, мало велике значення для формування українського національного театру, розвитку драматургії, створення школи сценічної майстерності для наступних поколінь українських митців.

Провідні актори театру корифеїв творили славу українського театру. К. Станіславський у 1911 році писав: “Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський - блискуча плеяда майстрів української сцени, увійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва…”

Театр корифеїв мав величезний успіх не лише в Україні та Росії, але й у Молдові, Польщі, на Закавказзі. Величезна популярність митців, творчість яких була уособленням народного естетичного ідеалу вражала навіть прискіпливу Петербурзьку публіку.

У репертуарі корифеїв найбільший успіх мали п'єси з українського життя:

§ "Наймичка",

§ “Наталка Полтавка”

§ “Чорноморці”

§ "Глитай"

§ "Назар Стодоля"

§ "Суєта"

§ "Сава Чалий"

Особливу радість актрисі доставляла гра в дешевих виставах для простого люду. 'Прості люди, як діти, - казала вона, - вони вірять у правду всього того, що ми їм показували. Грати для них найвища для мене приємність'.

Протягом всього творчого життя Марія Костянтинівна була зразком для молодого покоління акторів з якими вона працювала в театрах О. З Суслова, Ф. П. Волика за участі М. Кропивницького, у театрі М. К. Садовського, в "Товаристві українських акторів".

Вражали її простота, щирість і якась безмежна глибина почуттів. В антрактах спектаклів за її участю, вдячні шанувальники приходили дякувати актрисі за високу естетичну насолоду яку давала її гра.

Усе, що вона робила на сцені, було ніби просте і ясне, але за цією простотою ховалася наполеглива праця. Так, великого значення у роботі над образом Заньковецька надавала костюмам, які шилися за її особистими ескізами і повністю відповідали певній ролі. Наприклад, деталі до костюма циганки Ази - срібні монети, сережки, браслети - актриса знаходила у циган.

Марія Костянтинівна одухотворювала матеріал для своїх ролей, вдихала в них живу душу, вкладала частину свого серця. Це була життєва правда, але опоетизована, очищена генієм Заньковецької.

Спілкуючись з різними суспільними кругами, Марія Костянтинівна вивчала людей, любила людей, знала їхню психологію, мала звичку скрізь і завжди спостерігати і збирати матеріал для своєї творчості.

Серед її друзів були як творча інтелігенція, меценати, вчені, журналісти, адвокати, лікарі, службовці, так і прості робітники, селяни.

Вона вміла завойовувати серця людей, надихати їх на служіння мистецтву. Так, меценат Ф. П. Волик, великий прихильник таланту актриси, надав значну матеріальну допомогу на утримання трупи М. К. Садовського, під час гастролей трупи в Петербурзі, а з часом сформував власну трупу, в якій зіркою була Марія Костянтинівна.

Все своє життя боролась актриса за соціально значимий репертуар. Мистецтво Марії Заньковецької привертало інтерес до долі українського села, інтерес до України, її музики та мистецтва.

Марія Заньковецька ніколи не захоплювалась політикою, але для народного мистецтва і свого народу вона зробила те, чого не змогли досягнути найвідчайдушніші революціонерки.

Саме завдяки їй, вперше в історії Києва, на театральній сцені звучала українська мова. Для цього їй прийшлося витримати характер і довести київському громадянському губернаторові Льву Тамарі, що рідна мова і її акторська майстерність заслуговує права на визнання київської публіки.

До останніх днів свого життя видатна актриса цікавилася драматургією і розвитком вітчизняного театру, як дбайлива господиня завжди уболівала за його долю, жила його інтересами, раділа з успіхів, болісно переживала формалізм на сцені, відхід від реалістичного напрямку.

Сучасники називали Заньковецьку «царицею української сцени», нащадки - «зорею української сцени». Велику актрису вважають продовжувачем традицій Тараса Шевченка, його духовною дочкою. Вона підняла на високий щабель духовну і моральну красу української жінки. Життєва правда зіграних нею героїнь вражала.

Талант М.К. Заньковецької був відомий не тільки на Україні, а й далеко за її межами. Єлисаветград, Полтава, Київ, Чернігів, Харків, Ростов-на-Дону, Житомир, Одеса, Петербург, Москва...

Про велич і неповторність хисту Заньковецької відгукувалися: Толстой і Чехов, Тичина і Рильський... Та хто міг залишитись байдужим до знедолених героїнь талановитої актриси. Вона жила і вірила в краще майбутнє рідного краю та в нове, вільне, національне мистецтво. Високо оцінив гру Марії Костянтинівни К. Станіславський: „Талант винятковий, свій, національний. Я б сказав - істинно народний”.

Мистецтвознавці ставили Заньковецьку на рівень світових театральних зірок: італійки Елеонори Дузе, француженки Сари Бернар і росіянки Віри Комісаржевської. І не дивно, що Леся Українка вважала М. Заньковецьку єдиною актрисою, здатною втілити її задум на сцені, зокрема, образ Люби Гощинської у п'єсі „Блакитна троянда”. Марії Заньковецькій, першій із українських акторів, присвоєно почесне звання Народної артистки України.
15 січня 1908 р. відбулося урочисте святкування 25-річного ювілею сценічної діяльності М. Заньковецької. Привітання надіслали М. Грушевський, С. Єфремов. М. Коцюбинський, І. Франко, Ф. Красицький та інші.

Будинок-музей Марії Заньковецкой був відкритий в 1960 році у Києві на другому поверсі будиночка по вулиці Великою Васильківською, 121, де доживала свої роки відома актриса. Експозицію музею склали документи, афіші, фотографії, сценічні костюми, особисто передані в 1923 році Марією Костянтинівною. Але, на жаль, будинок згорів. І лише завдяки самовідданості музейних співробітників удалося врятувати унікальні експонати.

Згодом будиночок знесли, але в 1982 році почалася робота по відтворенню музею, а в 1989 році будинок-музей Марії Заньковецкой відродився в реконструйованому приміщенні. Його будівництво велося точно відповідно до планів згорілої садиби.

У музеї розміщені матеріали про життя і творчість актриси, про її непрості взаємини з другим чоловіком, великим актором Н.Садовським, а також її меморіальна квартира і театральна вітальня.

В Маріїнському парку Києва встановлено статую актриси (скульптор Г. Кальченко).

Хочеться відмітити прекрасну експозицію присячену Марії Заньковецькій в музеї театрального, музичного та кіномистецтва України, що знаходиться на території Києво-Печерської Лаври.

І на Чернігівщині пам'ятають М. Заньковецьку. І не дивно, саме з Чернігівщиною пов'язаний незабутні моменти життя та творчості Марії Заньковецької.

Cтавши зіркою першої величини і заслуживши світове визнання, М. Заньковецька ніколи не цуралася і не забувала рідної землі, багато зробивши для становлення і розвитку театрального мистецтва Чернігівщини.

1888 році Марія Заньковецька вперше у ранзі професіональної актриси виступила на ніжинській сцені. На запрошення членів місцевого „Музично-драматичного товариства” (виникло у 1887 р.) Марія Костянтинівна разом із М. Садовським та Л. Манько зіграла у спектаклях „Наталка Полтавка” та „Кум-мірошник”, які пройшли з небаченим успіхом.

Починаючи з цього часу, життя і творчість актриси знову на довгі роки виявились пов'язані з Ніжином. У 1900 році разом з трупою М. Кропивницького вона побувала тут на гастролях. А у 1902 році оселилася в Ніжині, де купила невеликий будинок у Сучковому провулку (тепер вулиця М. Заньковецької). Тут, у Ніжині, зустріла початок революції 1905 року.

Її ім'ям названо вулицю у Ніжині. Встановлено пам'ятники - в с. Заньки (1964, скульптор Ю. Станецький) та Ніжині (1993, скульптор О. Скобликов). У Ніжинському краєзнавчому музеї демонструється експозиція, присвячена геніальній актрисі.

В 1964 році створено меморіальний музей в с. Заньки.

Згідно Постанови Верховної Ради України в 2014 році, на державному рівні відзначатиметься 160-річчя з дня народження Марії Заньковецької

Висновок

Дослідивши вплив Марії Костянтинівни на театральне мистецтво, її особисте життя, драматургію, сценічний образ, я дійшла висновку, що лише одного навчання у школах мистецтва не достатньо для досягнення таких високих успіхів. Треба матір талант, який бі давши змогу розпоряджатися своїми почуттями, емоціями.

У кожній галузі мистецтва є свій гігант. Так було в українській літературі Тарас Григорович Шевченка, в театральному житті таким гігантом є Марія Заньковецька.

Раніше я думала, що у акторів досить легке життя. Коли вони ніколи не буває проблем. Та дослідивши життя та творчій шлях Марії Костянти нівни зрозуміло, що це зовсім негаразд. За своє життя їй пришлюся знести велику кількість перепон, витримувати дуже багато образ, тім самим підірвавши своє здоров'я. Та все одне вон залишалась дуже доброю, чуйною людиною. Змалку вона дуже любила простий народ й ця любов залишилась у її серці до кінця життя.

Гадаю, що моя науково - дослідницька робота надасть змогу багатьом учням й вчителям детальніше дізнатися про „найкращу із кращих” - Марію Костянти нівну Заньковецьку.

Нехай ж у пам'яті нашого народу вічно живе спомин про цю акторку. З прапором боротьби за щастя свого народу вона виступила на подвиг у найжорстокіші часи царського свавілля

Список використаних джерел

1. Чоговец У. „Життя й сцена”.1956.

2.Гунчак Т. Петлюра. Енциклопедія українознавства у 10 т. - Львів, НТШ, 1996. - Т. 6. - С.2029 - 2030.

3.Петлюра С. Статті, листи, документи. - Нью-Йорк, 1956. - С.157.

4.Хлібцевич Є. Український драматичний театр у 2-х т. - К.: Наук, думка, 1967. - Т1. - С.390.

5.Єлісовенко (О.П. Вітчизняний театр XIX століття// Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: 36. наук, праць у 2-х частинах. - Ч.І. - Вип. ІV - V. - К., 2000. - С. 145 - 153.

Размещено на Allbest.ru