Мистецтво XIX століття. Романтизм, реалізм

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ВСП ТЕХНОЛОГІЧНИЙ КОЛЕДЖ НУ «ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА»

САМОСТІЙНА КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З дисципліни: «Історія мистецтва»

на тему: «Мистецтво XIX століття РОМАНТИЗМ, РЕАЛІЗМ»

Виконала студентка групи ПММ-31

Сембрат Вікторія Андріївна

Перевірила викладач

Секержинська О. О.

Львів 2016

Романтимзм (фр. romantisme) -- ідейний рух у літературі й мистецтві, що виник наприкінці 18 століття у Німеччині, Великій Британії й Франції, поширився на початку 19 століття в Російській імперії, Польщі й Австрії, а з середини 19 століття охопив інші країни Європи та Північної і Південної Америки.

Характерними ознаками романтизму є заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини; увага до особистості, її індивідуальних рис; неприйняття буденності й звеличення «життя духу»; наявність провідних мотивів самостійності, світової скорботи (національної туги) та романтичного бунту, нескореності; історизму та захоплення фольклором.

Виникнення

Романтизм, що виник після французької революції, був реакцією проти раціоналізму доби Просвітництва і застиглих форм, схем і канонів класицизму та подекуди проти сентименталізму. Філософську базу романтизму заклав німецький філософ Фрідріх Шеллінг. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчення історичного минулого, інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів -- балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.

Романтизм співіснував з пізнім класицизмом, академізмом. Мав впливи на сучасні йому: історичний живопис, портрет, гравюру, архітектуру, музику, літературу.

Історичні передумови

Романтизм сформувався на тлі суспільної кризи, як прояв незгоди з тенденціями кінця XVIII ст. Вже тоді почалися процеси проторомантизму в мистецтві Франції (особлива схвильованість в деяких портретах, потяг до незвичних ситуацій, прихід в мистецтво представників народу без ідеалізації їх бідності, їх соціального стану). Особи з соціального низу піднімаються до рівня учасників історичного процесу попри монополію аристократії на політику і культуру.

В Європі буржуазія стає окремою соціально-політичною силою, внаслідок чого змінилася структура суспільства, зруйнувалися традиції спадкової монархічної влади. Відбулася низка буржуазних революцій, що призвело до формування конституційної монархії або до відновлення республіканського правління. У 1649 відбулася буржуазна революція в Англії, в 1789 -- буржуазна революція у Франції. Негатив революційних змін (страти, голод, військові дії, політична нестабільність) призвели до бажання втекти від реальності, бо вплинути на неї не було можливості.

Посилилася роль міст, зросли їхні розміри. Це викликало потяг до первинного стану людини, до природи і малої залежності пересічного громадянина від утисків суспільства.

Першою особою епохи, що значно вплинула як на політичні, так і на мистецькі події того часу, став Наполеон Бонапарт, що особистим прикладом продемонстрував важливість особистої ініціативи, дієвості.

Церква і надалі втрачає свої позиції в суспільстві, формується чисто світська культура 19 століття. У 1804 році, коли Наполеон став французьким імператором, Німеччина лишалася політично відсталою країною, в якій панувала феодальна роздробленість, кріпацтво, середньовічне законодавство. Раніше низка німецьких князівств воювали проти революційної Франції. У 1805 р. імператор Австрії Франц ІІ покинув престол. В липні 1806 р. Священна Римська імперія припинила існування, замість неї проголосили Рейнський союз.

У Франції в 1789 році особиста залежність селян, деякі дворянські привілеї й церковна десятина були скасовані. 26 серпня 1789 року прийнята «Декларація прав і свобод людини». В липні 1790 введено громадянський шлюб. У вересні 1791 приймається перша Конституція.

У 1792 році Англія вступила в війну Французької республіки і Бельгії. У 1797 році до війни з Францією додалися внутрішні народні заворушення, заколот матросів.

В Ірландії продовжуються виступи проти англійської колоніальної влади. Незважаючи на це, у 1799 англійський і ірландський парламент було офіційно об'єднано.

В Італії виникає ідея національної єдності, що призвело до політичного об'єднання Апеннінського півострова. У 1799 році Наполеон прийняв на себе титул короля Італії. Попри те, що відносну політичну самостійність незабаром було втрачено, ідея єдності італійців продовжувала розвиватися і реалізувалася зі створенням об'єднаного королівства Італії.

Живопис

Найпослідовніші позиції романтизму виробили митці Франції. Саме там до болю гостро відчувався розрив між гуманістичним ідеалом та жорстокою дійсністю країни, що вела безкінечні війни, страждала від нівелювання особистості і практичного винищення молодого покоління у військових авантюрах Наполеона, розчарування у частих змінах політичної влади і відсутності перспектив стабільності. Романтизм Франції (на відміну від інших національних шкіл) мав також патріотичну, суспільну складову, яку яскраво втілили Теодор Жеріко в картині-спротиву «Пліт Медузи» та Ежен Делакруа -- в картинах «Свобода, що веде народ» та «Винищення греків турками на Хіосі» («Різанина на Хіосі»). Унікальним явищем французького і європейського романтизму став барельєф «Марсельєза» на Тріумфальній арці в Парижі (скульптор -- Франсуа Рюд).

Лише з часом патріотична складова французького романтизму зійшла нанівець, а митці перейшли на позиції індивідуального спротиву брутальній буржуазній дійсності (Ежен Делакруа, Альфред Мюссе, Жорж Санд, Стендаль, Віктор Гюго, в Британії -- Джордж Гордон Байрон та ін.)

Дещо хворобливі форми мав романтизм Британії, де відомі його представники зосередились на відтворенні фантастичних чи фантасмагоричних картин розпаленої свідомості (Вільям Тернер, Генрі Фюзелі, Вільям Блейк, частково Джон Констебл).

Романтизм в архітектурі

В архітектурі романтизм відбився в значній зацікавленості готикою. Показовою стали кампанія реставрації готичних споруд Віолле-ле-Дюком, перебудова в готичній стилістиці колишніх барокових соборів (ре-готизація). В добі романтизму корениться і стиль неоготики, що охопив декілька європейських країн і США, докотившись до початку XX століття, коли в Європі вже пройшла зміна декількох історичних стилів.

Вестмінстерський палац у Лондоні - найвідоміша в світі споруда в неоготичному стилі

В архітектурі романтизм не виробив єдиного стилю. Йдеться швидше про сукупність «романтичних» стилів, притаманних добі. В Британії це насамперед неоготика, на континенті -- «романтичний історизм», неогрек, неоренесанс та неовізантійський стиль. Певною мірою усі ці стилі всередині XIX сторіччя були переосмислені у дусі академізму, внаслідок чого перехід від романтизму до академізму відбувався менш конфліктно, аніж у живописі та літературі.

Розвиток за країнами

У Франції найкращі досягнення зроблені в живописі та літературі. А французька музика романтизму значно зміцнила свої позиції після прибуття в Париж емігранта з підросійської тоді Польщі -- Фредеріка Шопена (1810-1849).

Романтизм в Німеччині мав досягнення у філософії і, частково, в живописі, де розвинулись споглядальні, меланхолійні чи містичні настрої окремої особистості наодинці з величчю природи, з уламками величного минулого, з непізнаванністю смерті чи Бога (меланхолійні портрети Отто Рунге, світські, нецерковні одинаки Каспара Давіда Фрідріха, заглиблені в минуле персонажі Шпіцвега). В німецькому романтизмі годі й шукати суспільно-політичну складову, притаманну французьким митцям. «Ми можемо в цьому світі тільки меланхолійно чекати, тільки жити очікуванням полум'я майбутнього. Справжня дія -- не в дійсності» -- проголосив Тік у «Мандрах Франца Штернбальда». Думка, що життя особи може минути, а вона так і не дочекається «полум'я майбутнього», до Тіка так не дійшла. Невідомо також було, навіщо цьому «полум'ю майбутнього» особи, нездатні на активні дії.

Романтизм у Російській імперії мав обмежений характер і найбільше виявив себе в живописі Ореста Кіпренського, в портретах Карла Брюллова та в літературі. Почесне і унікальне місце в літературі доби посів Михайло Лермонтов, в творах якого яскраве відтворення знайшли і богоборчі, і патріотичні, і осудливо-бунтарські позиції автора («Прощай, немытая Россия», «Люблю отчизну я, но странною любовью!», «Нет, я не Байрон, я -- другой»).

Два найкращі представники романтизму в мистецтві Бельгії, яка щойно виборола державність, -- Луї Галле в живописі та Шарль Де Костер в літературі. Через звертання до героїчного минулого Фландрії XVII століття обидва закликали сучасників до патріотичного служіння новоствореній країні, до пам'яті про героїв минулого. Але цього не було в романтизмі Британії, Німеччини, Польщі, що потонув в дріб'язкових проблемах індивідуалізму.

Гойя. Вони йдуть вперед, не знаючи шляху, аркуш № 70, «Лихоліття війни»

Пам'ять про минуле взагалі відігравала значну роль в настановах романтизму. Відмова від стилістики класицизму вимагала створення нової стилістики. Однак її створено не було, а в живописі почав домінувати бурхливий, нестримний рух персонажів, що нагадував призабуте бароко.

Пам'ять про минуле відігравала значну роль в настановах романтизму, але й ставлення до минулого було різним. Нещодавні війни і Європі і авантюри Наполеона викликали значну хвилю негативізму і розчарування. Постулат «Минуле було величним і прекрасним» підпав під нищівну критику. «Мені соромно брати участь в суспільному житті» -- казав персонаж роману Сенанкура «Оберман», і його наслідувала більшість. Саме ця більшість була так травмована небезпеками реальності, що втратила здібність жити без відчаю, образ та страху. Панівні пригнічені настрої доби і відбило мистецтво романтизму.

У ЗО-40-х рр. XIX ст. нарівні з романтизмом у мистецтві затверджується реалізм, який у середині XIX ст. стає домінуючим напрямом в європейській культурі.

Реалімзм (від лат. realis -- «суттєвий», «дійсний») -- стиль і напрям у літературі та мистецтві, які ставили метою правдиве відтворення дійсності в її типових рисах. Панування реалізму слідувало за добою романтизму і передувало символізму. Термін «реалізм» вперше вжив французький літературний критик Жюль Шанфльорі в 50-х роках XIX століття для позначення мистецтва, що протистоїть романтизму і академізму.

На відміну від романтизму, який зосереджував увагу на внутрішньому світі людини, основною для реалізму стає проблема взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування духовного світу (характеру) особистості. Замість інтуїтивно-почуттєвого світосприйняття на перше місце в літературі висувається пізнавально-аналітичне начало, а типізація дійсності утверджується як універсальний спосіб художнього узагальнення.

Визначальні риси реалізму

· раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);

· правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;

· принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;

· характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;

· конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;

· вільна побудова творів;

· превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;

· розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.

Реалізм в літературі

Маніфестом реалізму у літературі вважають передмову Оноре де Бальзака до «Людської комедії» (1830). Саме Бальзак став засновником нового напряму у французький літературі та найбільш яскравим його представником -- поруч із Проспером Меріме, Стендалем (останній, правда, називав себе романтиком) та Гюставом Флобером.

В англійській літературі першим реалістичним романом вважають «Посмертні записки Піквікського клубу» Чарлза Діккенса (1836-1837). Окрім Діккенса найвидатнішими британськими письменниками-реалістами вважають Вільяма Теккерея та Шарлотту Бронте.

В російській літературі до реалістичного напрямку належали Іван Гончаров, Федір Достоєвський та Лев Толстой.

Реалістичній літературі притаманний певний тип автора. Автор -- це завжди певний погляд на зображуване, концепція зображуваного, вираженням якої є художній твір. Ґ. Флобер порівнює автора з Богом, який має бути у творі, як Бог у світобудові -- всюди і ніде. Письменники-реалісти, які відчували себе деміургами, не завжди були «невидимими» у своїх творах. Вони вважали, що інтуїція і розум митця можуть проникнути в усе суще і адекватно його відтворити. Цей митець тяжіє до колективної «свідомості епохи», її інтелектуальної частини, що володіє необхідними знаннями у різних сферах. Деміургізм реалістичної літератури є авторською позицією, в основі якої світоглядно-епістемологічна парадигма епохи.

Реалізм в живописі

Народження реалізму в образотворчому мистецтві найчастіше пов'язують з творчістю французького художника Гюстава Курбе (1819-1877), який відкрив в 1855 році в Парижі свою персональну виставку «Павільйон реалізму», хоча ще до нього в реалістичній манері працювали художники барбізонської школи (Теодор Руссо, Жан-Франсуа Мілле, Жюль Бретон). Курбе вважають і першим теоретиком реалізму, адже він у передмові до каталогу виставки обґрунтував програмові засади напряму. Розробку теоретичної бази продовжив Жюль Шанфльорі на сторінках журналу з промовистою назвою «Реалізм» (1856-1857). В Італії реалістичний живопис був відомий під назвою веризму, в Росії -- під іменем передвижництва.

У 1870-і роки розвиток реалізму призвів до появи натуралізму та певною мірою втратив свої позиції з появою імпресіонізму, неоромантизму та символізму.

Формування реалізму в мистецтві

романтизм реалізм живопис архітектура

Формування реалізму в мистецтві Сандро Боттічеллі

Передумови для розвитку мистецтва Відродження раніше всього складаються у Флоренції. Риси піднесеної поетичності, витонченості, і аристократичної вишуканості, властиві Флоренції XV століття, за часів правління Лоренцо Медічі, знаходять найбільш яскраве втілення у творчості Сандро Боттічеллі (1445-1510). Леонардо да Вінчі у своєму трактаті з живопису назвав по імені тільки одного із сучасників - Сандро Боттічеллі, одного з найбільш емоційних і ліричних художників Відродження. Сандро - це лише прізвисько, а насправді він називався Філіпеня. Боттічеллі було ім'я золотих справ майстри, до якого він спочатку потрапив у вчення. У середині XV століття Боттічеллі черпав натхнення в сучасних йому творах, писаннях Данте (він був першим ілюстратором божественної комедії) і Боккаччо, релігійні події у Боттічеллі пронизані хвилюючим трепетом особистого переживання, значно переростають рамки придворної культури двору Медічі, і відображають протиріччя того часу. Ранні твори Боттічеллі відрізняються м'яким ліризмом і безтурботністю. Його найбільш прославлені зрілі картини - "Весна" (бл. 1485 р.) І "Народження Венери" (бл. 1484 р., Обидві - Флоренція, галерея Уффіци).

Весну уособлює увінчана вінком молода жінка, тендітна, струнка, в сукні, затканим квітами. Її обличчя з тонкими рисами одухотворено глибокою думкою: вона йде легко і стрімко, розсипаючи квіти. У центрі композиції мрійливо сумна Венера, з право від неї ведуть хоровод три грації, варто Меркурій, ліворуч - Флора, що рятується від Зефіру. Але зображений свято весни і любові овіяний ніжною сумом і занепокоєнням. У "Народженні Венери" Ботічеллі досягає органічного поєднання чуттєвої краси і високою одухотвореності. На картині ми бачимо у світлій ранкової тиші - довгий мис, спадаючий в море. Люди приходять і йдуть, роблячи свою справу до самого вечора, але вона, богиня, прокинулася раніше людей і можна подумати, що смуток на обличчі її навіяна думкою про майбутній день.

Не підлягає сумніву меланхолійний настрій, в якому Боттічеллі зображає богиню насолоди, як велику розпорядниця долями людини. Картина "чотири сцени з життя св. Зиновія "сповнена великого драматизму та виразності. У ній послідовно зображені чотири епізоди з релігійного додання: загибель хлопчика під колесами воза, оплакування померлого хлопчика, диво св. Зиновія, воскресивши дитини, і смерть святого. У цьому творі тонкість і натхненність образів завжди притаманна мистецтву Боттічеллі, ускладнюється сильним драматичним напруженням. Боттічеллі користується сюжетом лише як допоміжним приводом, до того, щоб дати вираз своїм власним уявленням, думкам і настроям. Настрій це він втілює тілесної виразно, надає образам людську правдивість, що і робить картини Боттічеллі реалістичними

Леонардо да Вінчі

Справжнім основоположником стилю "високого Відродження" був Леонардо да Вінчі (1452-1519), геній, чия творчість знаменувало грандіозний якісне зрушення в мистецтві. У його нотатках і малюнках - геніальні прозріння в самих різних областях науки і техніки. Він був не тільки великим художником, але і великим математиком, механіком і інженером, якому зобов'язані важливими відкриттями самі різноманітні галузі фізики. Він втілював собою новий тип художника - ученого, мислителя, що вражає широтою поглядів, багатогранністю таланту. Відмовляючись від жанровості і ретельної деталізації, властивих творінням майстрів раннього Відродження, Леонардо да Вінчі поглиблює характеристики, пов'язує фігури з природою, з неосяжним світом, в якому панує людина, він прагне до передачі глибини людських почуттів і переживань. Перехід на службу до міланського герцога Моро виявився плідним. У цей період створено для монастиря Санта-Марія делла Грація в Мілані найбільш прославлене твір Леонардо да Вінчі - знаменита "Таємна вечеря". Цей розпис в цьому своєму нинішньому вигляді представляє руїну була виконана між (1495-1497). До Міланській розпису Леонардо да Вінчі готувався ретельно і довго. Він виконав безліч начерків, в яких вивчав пози і жести окремих фігур. "Таємна вечеря" привернула його можливістю розгорнути перед глядачем велику людську драму, показуючи різні характери, розкрити душевний світ людини і точно і ясно окреслити його переживання. Звівши до мінімуму окреслення обстановки трапезній, нарочито зменшивши розміри столу, він зосереджує увагу на драматичній кульмінації події, на контрастних характеристиках людей різних темпераментів, на прояві складної гами почуттів, що виражаються і в міміці, і в жестикуляції, якими апостоли відповідають на слово Христа: " один з вас зрадить мене ". Контраст апостолам складають образи зовні спокійного, але сумно-задумливого образу Христа, і зрадника Іуди, грубий хижий профіль якого занурений в тінь. Сум'яття, підкреслене жестом руки, судорожно стискає гаманець, похмурий вигляд виділяють його серед інших апостолів. Психологічні засоби вираження Леонардо да Вінчі в "Таємній вечері" досягають такої досконалості й глибини, рівних яким марно було б шукати у всьому італійському мистецтві XV століття. "Таємна вечеря" - нове слово в мистецтві, вона вражала і вражає не тільки правдивість деталей, але і вірністю "у відтворенні типових характерів у типових обставинах", тобто тим, що Енгельс вважав основною ознакою реалізму. Картина не дожила до нашого часу. Причина швидкого псування, що дала про себе знати в 1517 році полягала у своєрідній техніки, що поєднувала масло з темперою.

Рафаель Санті

Уявлення про самих світлих і піднесених ідеалах гуманізму Відродження з найбільшою повнотою втілив у своїй творчості Рафаель Санті (1483-1520), молодший сучасник Леонардо, який прожив коротке, але надзвичайно насичене життя. Рафаель створив свій ідеал прекрасного, гармонійно розвиненої людини. Учень Перуджино - Рафаель сімнадцятирічним юнаком виявив справжню творчу зрілість, створивши ряд образів, повних гармонії та душевної ясності. У Рафаель був запрошений працювати в Рим, до двору папи Юлія II. Ідеали загальнонаціонального порядку створили грунт для творчого підйому. Рафаель отримує замовлення на розпис парадних кімнат Ватиканського палацу (з 1509 по 1517 р.). На стінах контати Станце делла Сеньятура (кімната друку) розміщені композиції "Диспут, Помірність і Сила", "Афінська школа", "Парнас" і "Мудрість". Об'єднання в розписах образів християнської релігії і язичницької міфології свідчило про поширення серед гуманістів того часу ідеї примирення християнської релігії з античною культурою і безумовної перемоги світського начала над церковним. У "Диспуті" серед учасників церковного спору можна дізнатися Данте, Фра Анджеліко - поетів і художників.

В "Афінській школі" прославляння розуму, античної науки і філософії. Розпис сприймається як втілення мрії про світле майбутнє. У центрі мислителів Платон, і впевнений натхненний Аристотель, засновники ідеалістичної та матеріалістичної філософії. Внизу, зліва біля сходів схилився над книгою Піфагор, оточений учнями, праворуч - Евклід, і тут же, біля самого краю, Рафаель зобразив самого себе - молоду людину з ніжним привабливим обличчям. Всі персонажі фрески об'єднані настроєм високого духовного піднесення, глибокої думки.

Одне з найбільших творів світового мистецтва XVI століття - "Сікстинська Мадонна", написана Рафаелем між 1515-1518 рр.. для монастиря св. Систо в П'яченці. Ця картина завжди служила головною метою паломництва в Дрезден художників і любителів мистецтва.Вона принесла Дрездену світову славу. Створений художником образ мадонни сповнений глибокого змісту. У цьому образі ніжність і любов матері поєднуються з почуттям обов'язку перед людством. Ніжно притискаючи до себе сина, мадонна в той же час несе його людям, знаючи про його трагічну долю. Представлення епохи про ідеально прекрасну людину знайшли своє вираження в чистому і благородному образі мадонни, повним великий моральної сили і краси. Перед Сікстинської мадонною, за виразом Герцена, "людина зупиняється з благоговінням, зі сльозою, зворушений, вражений до глибини душі, очищений тим, що бачив...". Крамськой, який назвав її "портретом того, що думали народи", вважав, що Марія у трактуванні Рафаеля заступниця людства, образ справжнього людського достоїнства і високої душевної чистоти. У великих, широко розкритих очах мадонни втілення доброти і лагідності, її босі ноги ледве стосуються пронизаного світлом хмари. Це надає надзвичайну легкість її ходи. В образі маленького Христа Рафаель крізь дитячу крихкість розкриває риси героїчного. Його очі дивляться не по-дитячому твердо і прозорливо.

Творчість Альбрехта Дюрера

Зміст грізної майбутньої епохи, її ідейні досягнення знайшли глибоке відображення у творчості Альбрехта Дюрера, великого митця - мислителя Німеччини. Він узагальнив реалістичні пошуки попередників і сучасників у цілісну систему художніх поглядів і тим поклав початок новому етапу в розвитку німецького мистецтва. Допитливість розуму, різнобічність інтересів, спрямованість до нового ставлять його поруч з великими італійцями - Леонардо да Вінчі, Рафаелем, Мікеланджело. Потяг до ідеальної гармонійної краси світу, прагнення знайти шлях до пізнання законів природи пронизують його творчість. Схвильовано сприймаючи бурхливі події сучасності, Дюрер створював глибоко національні типові образи людей своєї країни, сповнені внутрішньої сили і сумнівами, вольовий енергії та роздумами. Що жив на межі двох епох, Дюрер відобразив у своєму мистецтві трагізм соціальних криз, що закінчилися розгромом селянської війни.

Дюрер вивчав математику, перспективу, анатомію, гуманітарні науки. Створив трактат "Чотири книги про пропорції людини 1528". У своїх трактатах Дюрер вважав, що в мистецтві необхідно спиратися на точні наукові знання. Дюрер писав портрети, закладав основу німецького пейзажу, вкладав у біблійний сюжети новий життєвий зміст. У його гравюрах - образи селян, городян, лицарів.

Вища творче досягнення цих років - серія гравюр на дереві на тему Апокаліпсису, популярного серед народних мас Німеччині того часу. У цій серії Дюрера спліталися середньовічні релігійні погляди з тривожними настроями мас. Страшні сцени загибелі і кари, описані в Апокаліпсисі, придбали в передреволюційної Німеччини злободенне сенс. У 1500 р. у творчості Дюрера стався перелом: пафос і драматизм ранніх робіт змінилося врівноваженістю і гармонією.

Вивчення творів Італійських майстрів вплинуло на Дюрера: він знову звернувся до гостро індивідуальним образам. У гравюрах на міді "Лицар, смерть і диявол", "Меланхолія" Дюрер узагальнив уявлення гуманістів того часу про різні сторони духовної діяльності людини. Гравюра "Лицар, смерть і диявол" розкриває світ конфліктних відносин людини з навколишнім середовищем, його розуміння обов'язку і моралі. З похмурої хащі лісу навперейми вершникові скачуть примари - диявол, смерть з пісочного годинника, нагадуючи про швидкоплинність усього земного, про спокуси життя. Не звертаючи на них уваги, рішуче слід по обраному шляху вершник. У його зовнішності - воля, розум, моральна краса людини, вірного боргу. У 20 - ті роки XVI ст.

У творчості Дюрера стали сильнішими відчутні віяння грізної епохи селянських воєн і реформації. У його портретах виступали люди могутнього духу, спрямовані в майбутнє. У їх поставу - напруга волі, в особах - схвильованість почуттів і думок. Його портрет "молодої людини" дає образ яскравої вольової особистості нової людини епохи Відродження.

Творчі пошуки Дюрера завершили "Чотири апостоли". Дюрер зобразив вольового, мужнього, але похмурого Павла, флегматичного і марудного Петра, Іоанна та збудженого Марка. Образи їх індивідуальні. У них втілені риси передових людей епохи німецької селянської війни, яка "пророчо вказала на прийдешні класові битви" (Ф. Енгельс, "Діалектика природи").

Творчість Пітера Брейгеля Старшого

Ідеї художника лежать у самому центрі соціальних, ідеологічних і політичних устремлінь його епохи. Зміст соціальних криз визначає мистецтво Дюрера. Творчість Пітера Брейгеля Старшого, прозваного Мужицьким (бл. 1525-1569) підсумок складної еволюції Нідерландського мистецтва XV-XVI ст. Продовжуючи традицію Босха, Брейгель розширив тематику жанрової живопису, яскраво розкрив у своїх творах єдність людини і природи. Сам виходець із селян, він знав їх життя і потреби. Брейгель не міг залишатися байдужим свідком того, що відбувається. Він показав напруженість передреволюційної пори, національний характер народу, в першу чергу селянства, його типи, звичаї, життєвий уклад, невичерпну енергію його святкове світовідчуття. Селяни Брейгеля повні енергії, діяльні, клопітно, працелюбні. Брейгель побачив, що вони гідні кращої долі, здатні відстояти свої права на життя. Брейгель був високо освіченою, освіченою людиною, він був далекий від ідеалізації дійсності. Він глибоко співчуває народного руху в Нідерландах, але добре бачить, що одне селянство не в силах вирішити всіх життєвих протиріч. Насмішкувате зображення дійсності стає на довгі роки головною рисою відносини художника до світу. Звертаючись до народних прислів'їв Брейгель створює сатири на сучасне суспільство. Скупість, тупість, обмеженість, боягузтво, обжерливість - втілюється в образах живих людей ("Прислів'я", Берлін, державний музей).

Роки творчої зрілості протікають в умовах наростаючої революційної ситуації. І художник долає скептичне ставлення до світу. Відображення світу стає безпосереднім, реальним. Масивні фігури, згорблені спини, грубі одягу, але Брейгель бачить у народі енергію, працьовитість, цілісність. У роботах відображені жорстокі події сучасності. Під виглядом "Перепису у Віфлеємі", 1566 г. зображено стягування іспанцями податків з фламандського народу. У "Побиття немовлят" представлено напад іспанського карального загону на мирну фламандську село. Найтрагічніші образи беззахисних селян, безпорадних перед обличчям жорстокої сили. Інквізиція лютувала в Нідерландах. Іспанці вогнем і мечем придушували повстання, що охопило країну.

Похмурі роздуми переповнюють останні роки життя художника. Переконання в сліпоті не відає своєї долі людства було виражено ним в картині "Сліпі". Показаний безтурботний сільський пейзаж, пасеться корова, весело кружляють стрижі. Але люди бредуть своїм шляхом, як сліпі, чіпляючись один за одного, спотикаючись на кожному кроці, і варто поводирю впасти до ями, впаде і вся паства за ним. Брейгель не побоявся поглянути на темні сторони людини, він слідував заповітам правдивого відтворення життя. Ось чому великі реалісти XVII століття так високо шанували його.

У літературі кращі реалістичні твори написані авторами, які є всесвітньо відомими - це Бальзак, Меріме, Стендаль, Мопассан, Флобер.

В образотворчому мистецтві реалізму дуже активно розвивалися жанри пейзажу, натюрморту, портрета побутового характеру. Відображення буденного життя простої людини стало однією з провідних тем живопису. У Франції реалістична направленість закріпила свої позиції у творчості Ж.Ф. Мілле, який створив цикл реалістичних картин із життя селян («Збиральниці колосся»), які прославляють людину, її працю.

Твори художників-реалістів характеризуються загострених психологізмом, соціальною та класовою спрямованістю, високою майстерністю, трагічним у цілому поглядом на дійсність.

Размещено на Allbest.ru