Мистецтво сарматів. Художні особливості

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Львівська Національна Академія Мистецтв

Контрольна робота

по предмету: Історія українського мистецтва

на тему: Мистецтво сарматів. Художні особливості

Виконала:

Березовська Христина

Львів 2016

Зміст

Вступ

1. Культура сарматів на території України

2. Повсякденне життя сарматів

3. Художні ідеї

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Наприкінці ІІІ ст. до н.е. величезні простори причорноморського степу були майже вільні від кочового населення. Залишки скіфів осіли в долині Дніпра та в Криму, створивши об'єднання, відомі з праці Страбона як "Мала Скіфія". Змінилася господарська основа пізньоскіфського суспільства -- кочове та напівкочове скотарство поступилося скотарсько-землеробській економіці. У степу з'явилися нові господарі, що прийшли з-за Дону, -- кочові племена сарматів. Тому в давній історії України період з ІІІ ст. до н. е. по IV ст. н.е. має назву "сарматська доба". Вона збігається з кількома великими періодами світової історії. Початок її припадає на фінал еллінізму, більша частина сарматської доби збігається з римським часом, а заключна фаза захоплює початок доби Великого переселення народів. Саме через це сарматська доба має певні, притаманні тільки їй, особливості.

Головною з них є зайшлий, міграційний характер сарматської культури України. Вона формувалася поза межами Північного Причорномор'я, куди сармати прибували зі сходу своєрідними міграційними "хвилями". Таким чином, історія та археологія сарматів Північного Причорномор'я тісно пов'язана з історією та археологією східних сарматських земель -- степів від Дону до Уралу.

Сармати -- споріднені зі скіфами кочовики східно-іранської мовної групи. Вперше ці численні племена згадуються у праці Геродота під назвою "савромати". На думку філологів, грецьке слово "савромат" походить від давньо-іранського "saoromant", що означає "оперезаний мечем" або "той, хто носить меч". Геродот подає також вельми романтичну легенду про походження савроматів від шлюбів скіфів та амазонок (Herod., IV, 110--116). Оселившися разом, амазонки та молоді скіфи подалися за річку Танаїс, "а потім три дні йшли на схід від Танаїса та три дні на північ від Меотиди. Прибувши до місцевості, де живуть і нині, вони оселилися там (за такими координатами це степи межиріччя Дону й Волги -- авт.). Відтоді савроматські жінки здавна живуть у такий спосіб: вони їздять верхи на полювання з чоловіками та без них, виходять на війну та носять однаковий з чоловіками одяг. Савромати розмовляють скіфською мовою, але здавна зіпсованою, позаяк амазонки не оволоділи нею остаточно", -- писав Геродот. Ця легенда підтверджує доведену на археологічних матеріалах спорідненість скіфів та савроматів.

Найдавніші пам'ятки савроматів, що датуються VI ст. до н.е., знайдені в приуральсько-поволзьких степах, які й були їхньою батьківщиною. Савроматська археологічна культура поділяється на два варіанти: самаро-уральський та волго-донський. Перший пов'язується археологами з ісседонами, а другий -- із савроматами Геродота. Територія донських савроматів межувала на заході зі Скіфією. Незважаючи на спорідненість та безпосереднє сусідство зі скіфами, савромати майже не залишили археологічних слідів в Україні.

У давньогрецьких авторів кінця IV ст. до н.е. Псевдо-Скілака та його попередника Ефора серед мешканців степів біля Танаїса (Дону) названі якісь сірмати. Можливо, це перша згадка про сарматів у письмових джерелах. Однак постійно слово "сармати" починає вживатися в письмових джерелах з II ст. до н. е. Поява в античних джерелах назви "сармати" збігається з виникненням нової археологічної культури -- ранньосарматської, або прохоровської. Її ареал частково збігається з ареалом савроматської, а деякі риси свідчать, що в генезі її брали участь пізні савромати та прибулі з районів Монголії та Західного Китаю споріднені з савроматами і раномовні кочовики. Носіїв прохоровської культури вже можна вважати сарматами письмових джерел. Отже, сармати були якоюсь мірою нащадками Геродотових савроматів, але з переважанням у генезі східних компонентів.

1. Культура сарматів на території України

На межі ІІІ та ІІ ст. до н. е. сарматські племена мешкали на величезній території степів від Західного Казахстану до Дону. Осередки археологічної культури ранніх сарматів досліджені у Південному Приураллі, в степах між Волгою та Уралом, в пониззях Волги та Дону, в басейні Кубані.

Найдавніші відомості про назви окремих сарматських племен або племінних союзів містяться у праці Страбона "Географія", яку вчений написав наприкінці І ст. до н. е. та доповнював ще напочаткуІ ст. н. е. Вважають, що дані Страбона про племінний склад сарматів запозичені з більш ранніх джерел.

За Страбоном, на Танаїсі (Дон) мешкають аорси, а далі на схід, на Волзі та у Прикаспії, -- верхні аорси. "По Ахардею", тобто, на Кубані, живуть сіраки (Strabo, XI, 1, 2, 5, 8). На території України Страбон локалізує два сарматських угруповання -- язигів та роксоланів. У середині І ст. н. е. в полі зору античних авторів з'являється ще одне сарматське угруповання -- алани. Йосип Флавій (Ios. Flav., VII, 7, 4) називає їх "частиною скіфів, що мешкає навколо Меотійського озера" (Азовське море). Пліній Старший розташовує аланів вже на території сучасної України, разом з роксоланами. Проте власне алани не були племенем або якимось окремим народом. Скоріш за все, це назва міцного та заможного аристократичного роду або клану далекого східного походження (ймовірно, з районів Алтаю та північно-західної Монголії). Алани набули політичної гегемонії над рештою сарматських угруповань, і з кінця ІІ ст. н.е. в письмових джерелах фігурує тільки їхнє ім'я. У другій половині ІІІ ст. н.е. вони, за АмміаномМарцелліном, поділялися на "аланів-танаїтів", що кочували навколо Танаїсу, та "європейських аланів" -- мешканців Подунав'я.

Перша міграційна хвиля сарматів на територію сучасної України датується першою половиною ІІ ст. до н. е. До її складу входили роксолани та язиги. Ці угруповання перелічені у праці Страбона "Географія": "...найпівнічніші [племена], які займають степи між Танаїсом та Борисфеном, звуться роксоланами" (Strabo, VII, 3, 17).

Археологічними пам'ятками роксоланів вважаються впускні поховання ІІ ст. до н. е. -- середини ІІ ст. н. е., орієнтовані у північному секторі давніших могил. Поховання з такими ознаками, які датуються ІІ--І ст. до н. е., зосереджені в степах лівого берега Дніпра, лише кілька поодиноких могил розташовані одразу на правому березі.

Друга сарматська міграційна хвиля на територію сучасної України -- перехід роксоланів та язигів на правий берег Дніпра. Наприкінці І ст. до н.е. Страбон писав: "Уся країна, розташована вздовж узбережжя між Борисфеном та Істром, складається, по-перше, з пустелі гетів, по-друге, з області тірогетів, за якою йде область язигів, сарматів так званих царських та ургів..." (Strabo, VII, 3, 17). З середини І ст. н. е. могили роксолан з'являються у степах понизь Дністра та Дунаю, відбиваючи напрямок їхнього руху на захід. Просуватися далі сарматам заважала гетська держава Буребісти, який загинув 44 р. до н. е. "Царських язигів" у Північному Причорномор'ї, крім Страбона, згадує Аппіан (App., Mithr., 15), який називає їх серед союзників Мітрідата VI Євпатора у третій Мітрідатовій війні (74--63 рр. до н. е.).

Важливим джерелом для локалізації язигів є твори Публія Овідія Назона. Він був засланий до маленького містечка Томіс (сучасна Констанца в Румунії), куди прибув 8 р. н. е. У своїх "Листах з Понта" та "Сумних елегіях" Овідій постійно писав про язигів (називаючи їх то савроматами, то сарматами), що або нападали на місто, або загрожували нападом. Незважаючи на те, що тексти Овідія сповнені перебільшень, метафор та є, власне, "літературною фікцією", вони впевнено свідчать про мешкання язигів на дунайському кордоні Імперії вже напочатку нової ери.

Археологічними пам'ятками язигів вважають впускні та ґрунтові поховання І ст. до н. е. -- першої половини І ст. н. е., орієнтовані у південному секторі могил давнішого періоду. Але вони (могильники Острівець, Киселів, Буряківка, Товсте, поховання у Безенах, Біляївці, Холмському) розташовані переважно на півночі Молдови або в лісостепу між Дністром та Прутом. Скоріш за все, язиги приходили під мури Томіса та інших міст провінції Нижня Мезія зі степів на північ від Дунаю. Рядки Овідія свідчать, що, як і татари у XVI--XVII ст., язиги виходили в наїзди взимку, коли скуті кригою річки не перешкоджали переправі кінноти та возів.

У 50 р. н. е. цар германського племені квадів Ванній, що воював з сусідами на півночі сучасної Угорщини, звернувся до язигів по допомогу. Їхня кіннота перетнула Карпати та взяла участь у війні. За воїнами до Угорської низовини перекочувала й решта племені, і з середини І ст. н. е. язиги стали мешканцями західного кінця поясу євразійських степів в Угорщині. мистецтво сармат міграція повсякденний

В цей час етнічна мапа Північного Причорномор'я істотно змінилася. Відбулася третя міграція сарматів до Північного Причорномор'я -- перекочівляаорсів та аланів. Ось які відомості подає Пліній Старший (до 79 р. н. е.): "Загалом на північ від Істру усі племена скіфські, але місця, які прилягають до узбережжя [Понта], посіли різні народи: в одних знаходяться гети, яких римляни звуть даками; в інших -- сармати, грецькою -- савромати (серед них амаксобії або аорси), у третіх -- звироднілі скіфи-троглодити, що походять від рабів, а ще алани й роксолани" (Plin., NH, IV,80).

У знайденому біля підніжжя Мангупа у Криму мармуровому ольвійському декреті середини І ст. н. е. йдеться про посольство до "найвеличніших царів Аорсії". Ця Аорсія мала бути десь біля Ольвії -- декрет оповідає про події початку 60-х рр. І ст. н. е., а в цей час на колишніх землях аорсів у Подонні вже панували алани.Вперше в Північному Причорномор'ї вони згадуються, крім цитованої праці Плінія Старшого, у Сенеки (Thyest, 627--631): "Тут Істр, що надає шлях до втечі диким аланам". Треба зважити на поетичну специфіку джерела, але безсумнівно одне -- алани Сенеки мешкали на північ від Дунаю, через який "тікали" після наїздів на Мезію, - тобто, на території сучасної України.

Отже, міграційна хвиля середини І ст. н. е. спрацювала за "принципом доміно". Алани з Дону натиснули на аорсів; ті, просунувшись за Дніпро, змусили язигів відкочувати ще західніше, до Угорської низовини.

Археологічним відлунням цих подій стало різке збільшення впускних сарматських поховань другої половини І ст. н.е. на захід від Дніпра. В обряді та начинні деяких з них (переважно, могил знаті) фіксуються яскраві східні елементи, що свідчать про походження нових мігрантів з сарматського середовища Подоння. Ще одна зміна на сарматській археологічній мапі другої половини І ст. н.е. -- поява у басейнах Орелі та Самари, в Приазов'ї та на Запоріжжі курганних могильників з основними похованнями (Підгородне, Усть-Кам'янка, Виноградне, Ново-Пилипівка-Аккремень та ін.). Такі пам'ятки типові для середньосарматської культури Подоння-Поволжя, яку пов'язують з аланами.

У середині ІІ ст. н.е. з поволзько-донских степів до Північного Причорномор'я прибула четверта міграційна хвиля аланів -- носіїв пізньосарматської культури. Частина їх жила на сході України, ближче до кочівель донських родичів, а частина пішла до Криму, пониззя Дунаю й у Молдову. Там, перемішавшися з роксоланами, нові прибульці швидко втратили свою східну культуру й утворили своєрідний західний варіант пізньосарматської культури (могильники Аліяга, Холмське, Василівка, Петрешть тощо).Нарешті, п'ята міграційна хвиля зі сходу датується третьою чвертю ІІІ ст. н.е. Пізні сармати з Нижнього Дону (алани-танаїтиАмміанаМарцелліна) посунули на захід. Частина їх повернула до Криму, де у передгір'ях утворила своєрідну культуру зі склеповими могильниками типу Дружне-Нейзац. Інша орда аланів-танаїтів дісталася понизь Дунаю, де вони стали відомі як "європейські алани" (могильники Курчі, Владичень. Кубей та ін.). У цей час центральну частину України займали готи (черняхівська культура), тому пам'ятки фінальної фази пізньосарматського періоду групуються в Донбасі-Приазов'ї, передгірському Криму та Нижньому Подунав'ї.

2. Повсякденне життя сарматів

Економічною основою сарматського суспільства було кочове скотарство. За Страбоном, "вони йдуть за своїми чередами, вибираючи завжди місцевість з гарними пасовиськами -- узимку в болотах біля Меотиди, а влітку -- й на рівнинах" (Strabo, VII, III, 17). Виходячи зі знахідок кісток тварин у могилах, сармати розводили, переважно, коней та овець. Тільки ці домашні тварини можуть переносити постійні перекочівлі, не втрачаючи ваги і життєвих сил.Крім того, коні здатні тебенювати, тобто, добувати пашу з-під снігу, розбиваючи його копитами. Після коней на це пасовисько пускають велику рогату худобу, а далі - овець. Такому складу череди відповідає досить рухливий тип кочування, коли все населення пересувається разом з худобою, зупиняючись тільки для зимівлі.

Сарматські коні були аборигенного степового типу, близькі до казахського або монгольського коня: невисокі на зріст, з короткою шиєю та великою головою, на міцних коротких ногах. Дещо стилізоване зображення такого коня являє собою ручка срібного келиха з поховання біля с. Пороги.

На плечі та стегні фігурки навіть нанесено мініатюрні знаки-тамги, що демонструє наявність у сарматських конярів практики таврування коней.

Чудовий опис таких коней подає автор ІІ ст. н. е. Арріан: "...скіфських (тобто, сарматських -- авт.) коней... спочатку важко розігнати, так що можна поставитися до них з повною зневагою, якщо побачити, як їх порівнюють з конем фессалійським, сицилійським, пелопоннеським, проте вони витримують які завгодно труднощі; і тоді можна бачити, як той прудкий, гінкий та баский кінь вибивається з сил, а ця малоросла й шолудива шкапа спочатку наздоганяє того, а потім залишає далеко позаду" (Arr., Kyn. 23, 2). Втім, на розписах боспорських склепів та надгробках сарматського часу зображені коні дещо іншого типу: високі на зріст, з довгою шиєю та тендітною маленькою головою, що нагадують ахалтекінських огирів.

Дотепер не з'ясовано, чи осідала на землю якась частина сарматів. Етнографічні приклади свідчать, що кочовики дуже неохоче переходили до осілого способу життя. Це відбувалося за однієї умови -- крайнього збідніння, браку худоби. Однак, як тільки рід чи родина ставали на ноги і здобували хоча б мінімальну кількість худоби, вони відразу ж поверталися до кочування. Це був не тільки економічно зумовлений, але й традиційно престижний спосіб життя, який свідчив про заможність та "справжність" номада. Отже, питання про осідання сарматів на території України залишається поки відкритим.

Скотарство у чистому вигляді нездатне повністю забезпечити кочове суспільство сталим економічним приростом та бути єдиною базою формування надлишкового продукту. Худоба є власністю, яку легко втратити. Екологічні або кліматичні негаразди, епізоотії, хижаки або напад ворогів могли за один сезон перетворити степового багатія на старця. До того ж, відносно повільне відтворення поголів'я, низька продуктивність степових порід та примітивний рівень селекції значно знижували економічні можливості кочового скотарства. Інакше кажучи, тільки одне скотарство не давало змоги швидкого та відносно стабільного збагачування суспільства.

Ці особливості сприяли тому, що основним шляхом отримання надлишкового продукту у кочовиків стала зовнішньо-експлуататорська діяльність (екзоексплуатація). Головним чинником її реалізації була військова сила, тому екзоексплуатація поширилася, насамперед, у тих кочовиків, які мали тварин для їзди верхи (кінь у євразійських степах та верблюд у пустелях Аравії та Північної Африки). Першими кроками екзоексплуатації були прямі воєнні дії: війни, напади, пограбування караванів тощо. Продемонструвавши в такий спосіб невеселі перспективи конфронтації, кочовики пропонували купити мир за рахунок контрибуцій, данини, політики протекціонізму у торгівлі тощо. Засобом екзоексплуатації, що давав швидкий та стабільний надприбуток, була регулярна данина. Тому данницькі відносини зайняли провідне місце в арсеналі екзоексплуататорських засобів кочовиків.

Не складали винятку й сармати, як це випливає з письмових джерел. За Тацітом, язигам Угорщини сплачували данину кельти -- котіни та ози. У Нижній Мезії римляни за Марка Аврелія сплачували данину роксоланам, за свідченням ЕліяСпартіана. В ольвійському декреті кінця ІІІ ст. до н. е. на честь Протогена записано, що час від часу до Ольвії навідувався цар саївСайтафарн по "дарунки". Така прихована форма данини теж відома у кочовиків. Є багато підстав вважати, що саїСайтафарна -- сарматське плем'я, якому сплачувала данину Ольвія. Не виключено, що зарубинецькі та пізньоскіфські племена Наддніпрянщини також сплачували данину сарматам, хоча прямих свідчень цього немає.

На час появи у північно-причорноморських степах сармати були ранньокласовим суспільством, з майновим розшаруванням і виділенням чільної верхівки. Політична влада перебували в руках вождів племен або орд. Про існування в сарматському суспільстві панівного (а, отже, і підвладного) прошарку населення свідчать історичні джерела, у яких часто згадуються "цар", "проводир", "знать", "скіпетроносці" й інші представники паівної верхівки. Найкращою ілюстрацією цього є археологічні пам'ятки, у яких представлені, з одного боку, найбагатші "царські" поховання типу Порогів, Ногайчинського кургану, Соколової Могили, а з іншого -- маса посполитих поховань, інвентар яких обмежується одним-двома горщиками, скромними прикрасами чи декількома стрілами.

Письмові джерела до певної міри висвітлюють на характер верховної влади у сарматів Причорномор'я. Автор І ст. н. е. Полієн записав легенду про сарматську царицю Амагу, яка перейняла царську владу від свого п'яниці-чоловіка та, перемігши скіфів, віддала владу над їхніми землями синові вбитого скіфського царя (Pol., VIII, 56). В епітафії легата провінції Нижня МезіяПлавціяСільвана йдеться про синів сарматських царів, узятих у заручники. Таким чином, наведені дані відбивають практику успадкування влади у сарматів.

Терміни "цар", "володар" тощо, що вживаються у джерелах стосовно сарматів, свідчать, що, найімовірніше, їхня державність була типовим для кочовиків ранньокласового рівня військово-політичним об'єднанням типу "кочової імперії" з такими атрибутами, як загальна територія, верховна влада, визначена соціальна стратифікація суспільства. Археологічними свідченнями існування у сарматів України якихось угруповань може бути топографія пам'яток вищої знаті другої половини І ст. н. е. Вони концентруються у Середній Наддніпрянщині, в басейні Середнього Дністра та на півдні, в басейні Південного Бугу. Можливо, ці аристократичні некрополі фіксують центри племінних угруповань.

Як будь-яке кочове суспільство, сарматське було, насамперед, воєнізованим. Сармати на час свого приходу до причорноморських степів становили собою так званий "народ-військо", де всі чоловіки були воїнами. У такому суспільстві професійного війська не було, а воєнні підрозділи відповідали родо-племінному устрою.

Головним (якщо не єдиним) типом військ причорноморських сарматів була легка кіннота, озброєна луками, списами та клинковою зброєю -- мечами й кинджалами. Знахідок сарматського обладунку на території України немає, але відомі бронзові італійські шоломи. Корнелій Таціт згадує, що у "ватажків та всієї знаті" сарматів, які напали 69 р. н. е. на Нижню Мезію, були панцири "із залізних пластин або дуже товстої шкіри" (Tac., Hist. I, 79). Отже, за загальним правилом, знать складала важку кінноту. Це цілком природно, враховуючи великі кошти, необхідні на обладунок та коней доброї породи.

Археологічний матеріал дозволяє реконструювати принаймні два різних за складом комплекси озброєння сарматів Північного Причорномор'я: степовий сарматський та гото-аланський. Перший був поширений з ІІ ст. до н. е. до середини ІІІ ст. н. е. у степових кочовиків. До його складу входили лук "скіфського" (зрідка -- "гунського") типу, стріли із залізними черешковими вістрями, спис та клинкова зброя -- меч або кинджал.Після інтеграції частини пізньосарматських племен ("європейських аланів") до готської держави Германаріха у другій половині ІІІ ст. н. е. у сарматів передгір'їв Криму під впливом готів сформувався гото-аланський комплекс озброєння. Для нього характерні довгі широкі мечі, германські щити з залізними умбонами, списи та бойові сокири. Знахідки луків або вістер стріл невідомі. Проте, сармати, навіть озброєні на кшталт готських піхотинців, залишалися вершниками -- до готоаланського комплексу входить сарматське кінське спорядження, доповнене готськими острогами.

Специфічною рисою військової справи сарматів була участь жінок у бойових діях. Ця гіпотеза базується на свідчення античних авторів (Ps.-Hipр., Deaero, 24; Mela, I, 114) та жіночих похованнях зі зброєю, яких у сарматів не так вже й багато (на території України невідоме жодне поховання озброєної сарматської жінки). Проте жінки брали зброю до рук лише у крайньому разі -- у бою з ворогом, що кількісно переважав, або у відсутність вояків-чоловіків. Виходячи з повідомлення Помпонія Мели та археологічних даних, сарматські "амазонки" були легкоозброєними -- з луком або арканом.Тактичні принципи та способи ведення бою у сарматів були зумовлені складом їнього війська, у якому, як і в інших номадів, переважала легка кіннота. Одним з основних видів бойових дій були різноманітні за тривалістю, відстанню та складом учасників рейди. Вони мали за мету не стільки фізичне винищення супротивника, скільки захоплення здобичі й демонстрацію військової сили з метою подальшого встановлення данницьких відносин. Крім захоплення здобичі, наїзди підвищували рівень військової підготовки кочовиків, були своєрідним вишколом для молодих воїнів.

Організація рейдів була різноманітною -- від нападу невеликої групи волонтерів на запрошення приватної особи до походів силами племені або кількох племен. АмміанМарцеллін підкреслював роль рейдів як способу ведення війни сарматами: "Ці племена бiльш вправні для ґвалту, ніж для відкритої війни" (Amm. Marc., XVII, 12, 2). Вирушаючи в похід, сармати, як і більш пізні кочовики, мали запасних коней. Про одного, а іноді й двох запасних коней у сарматів повідомляли Амвросій (Ambr., V,1) та АмміанМарцеллін (Amm. Marc., XVII, 12,3). Використання запасних коней було звичайним для кочовиків прийомом, який значно підвищував їхню мобільність. "Вони долають величезні простори, коли переслідують ворога або тікають самі, сидячи на прудких та слухняних конях, ще й кожен веде за повід запасного коня, а іноді й двох, щоб, пересідаючи з одного на іншого, зберегти сили коней та, даючи їм відпочинок, відновити їхню бадьорість", -- зазначав АмміанМарцеллін. В легенді про Амагу йдеться, що цариця "дала кожному по три коня у похід" (Polyain., VIII, 56). Міняючи коней, сармати могли швидко долати значні відстані. Так, за добу загін Амаги здолав майже 190 км.

Було б помилкою вважати, що кочовики в цілому і сармати зокрема обмежувалися тільки розведенням худоби та війнами. Найперше питання, що виникає, -- де вони брали зброю для цих війн? Етнографія номадів подає достатньо прикладів наявності у них таких ремесел як зброярство, ювелірна справа, торевтика. Неабияку роль у поширенні цих ремесел в кочовому суспільстві відігравали мандрівні майстри-ковалі.Наявність у сарматських похованнях від Уралу до Дунаю безлічі мечів, списів та стріл однакових типів виключає гіпотезу про виготовлення їх для сарматів у якомусь осілому центрі -- таких центрів було б надто багато.До того ж, неймовірно навіть припускати залежність номадів від зброярів чужого племені, які у будь-який час могли залишити вояків без зброї. Безсумнівно, свої мечі, кинджали, вістря списів та стріл сармати кували самі. Ще впевненіше це можна стверджувати про виготовлення кінського спорядження.

Цікаву деталь сарматської історії надає Таціт. Він писав, що германські племена котіни та ози сплачують данину язигам залізом, тобто сировиною. Звісно, якщо в сарматів і була ковальська справа, то видобутку ними заліза очікувати не варто -- історія не знає таких прикладів щодо кочовиків. Але розповідь Таціта свідчить про цілком несподівані шляхи вирішення питання про ковальську справу у сарматів.Знахідки сарматських литих та кутих казанів і сліди рихтування на імпортних бронзових посудинах передбачають існування у сарматському суспільстві фахівців бронзоливарної справи та торевтики. Про те, що серед сарматів були і ювеліри, свідчать оригінальні форми деяких прикрас, які не мають аналогій серед античних коштовностей. Проте витоки загальної схеми та техніка виготовлення сарматських прикрас сягають античних зразків, із якими сарматські майстри, напевно, були знайомі.

Етнографічні паралелі дають змогу передбачати наявність у сарматів таких традиційних для номадів ремесел, як шорництво і лимарство, виготовлення вовняних тканин (знахідки прясел) і повсті, дерев'яного та шкіряного посуду (знахідки дерев'яних ритуальних чаш із зооморфними ручками). Сарматські жінки для потреб родинного господарства виготовляли ліпний посуд і культові предмети (курильниці, жертовники). У цілому ж ремесло в сарматському суспільстві мало допоміжний характер і рівень його розвитку визначався традиційними потребами кочового побуту.

Важливе місце в економіці сарматів мали торговельні зв'язки з навколишнім світом. Традиційними статтями сарматського експорту були худоба та продукти скотарства, а також раби з численного військового полону. Найбільш активними і найближчими контрагентами для них були античні міста Північного Причорномор'я. Там сармати отримували необхідні їм продукти землеробства: маслинову олію, вино, хліб, городину, ремісничі вироби певних видів (вишукані ювелірні прикраси єгипетського або італійського походження, предмети туалету -- флакони-піксиди, туалетні скриньки, люстра, віяла, дорогі тканини або одяг із них тощо).У сарматських могилах України знайдено багато зразків античної продукції: ювелірні прикраси, червонолакова, сіроглиняна і червоноглиняна кераміка, амфори, металевий посуд. Основні центри, з яких до сарматів потрапляв імпорт, -- це Боспор та Ольвія (прикраси, столовий посуд), Мегара, Пергам та інші міста Малої Азії (червонолаковий посуд, амфори), римські провінції Близького Сходу (ювелірні вироби, скло) та Європи (металевий посуд, фібули). Імовірно, з Пантікапею й Ольвії до сарматів потрапляли дзеркала, фібули, флакони-піксиди, намиста та інші дрібні предмети особистого побуту. Із далекої східної батьківщини алани принесли до Північного Причорномор'я китайські і центральноазіатські речі: люстра з білої бронзи, нефритові оздоби мечів, лакові туалетні скриньки.

Імпортні речі окреслюють напрямок торгових зв'язків сарматів: античні міста Північного Причорномор'я, європейські (бронзовий і скляний посуд, певні типи фібул, вироби з емаллю) та азіатські (скляні вироби в техніці мілефйоре, срібний посуд, ювелірні поліхромні вироби, єгипетський фаянс) провінції Римської імперії.Із праці Страбона відомо, що помітну роль у торгівлі зі Сходом відігравали аорси, що "провадили караванну торгівлю індійськими й вавілонськими товарами, одержуючи їх у вірмен та мидян і перевозячи верблюдами" (Strabo, XI, 5, 8). Однак усупереч поширеному погляду про особисту участь аорсів у торгових операціях, вони, скоріш за все, тільки конвоювали каравани через свої степи та брали платню за це частиною товарів. Як свідчать етнографічні дані, кочовики іноді навіть змушували купців погодитися на таке конвоювання під погрозою звичайного грабунку, що було одним із видів екзоексплуатації.

3. Художні ідеї

Мистецтво сарматів, як і більшості кочовиків, було прикладним. На різних етапах розвитку сарматської культури, відповідно до різного походження племен та мінливості зовнішніх впливів, витоки й художні особливості образів сарматського мистецтва були різними.

Образи власне сарматського мистецтва включені здебільшого в золоті прикраси. На жаль, час і земля не зберегли для нас речі з органічних матеріалів килими, ковдри, повсті, які, як показує приклад Пазирикських курганів, безсумнівно, були щиро орнаментовані та могли б явити нам образотворчу палітру сарматського мистецтва. На матеріалах Пазирикських курганів ми можемо стверджувати, що сармати використовували гаптування й аплікацію з фарбованої повсті та шкіри. Поодинокі знахідки в сарматських могилах різьблених дерев'яних речей й численні аналогії з тих же Пазирикських курганів дозволяють стверджувати, що серед видів сарматського прикладного мистецтва було й різьблення по дереву.

Основою образотворчої системи сарматського мистецтва був звіриний стиль, характерний для всіх іранських кочових суспільств Євразії. Найраніші вироби у цьому стилі походять з могил V--IV ст. до н. е. і належать савроматам. Савроматський звіриний стиль за набором образів, іконографією та технікою був подібний до скіфського. Звіриний стиль ранньосарматського часу (II--І ст. до н. е.) подібний до савроматського, хоча в цілому в цей період спостерігається зниження його популярності. Вироби савроматського та ранньосарматського звіриного стилю, знайдені на сході Сарматії -- у Приураллі та Поволжі, на Україні вони не відомі.

Після встановлення культурних і політичних контактів ранніх сарматів із греко-бактрійським світом наприкінці ІІ ст. до н. е. сарматське мистецтво зазнає близькосхідного або греко-бактрійського впливу. Вироби у цьому стилі із сарматських пам'яток становлять собою головним чином срібні золочені прикраси кінської збруї -- фалари. Зображені на типових для цієї стилістичної групи фаларах зі Старобільська звірі поєднують у собі реалізм еллінського мистецтва зі східною стилізацією та варварським спрощенням.

Наприкінці II ст. до н. е. у сарматів стають популярними фалари, декоровані рослинним і геометричним орнаментом. Речі виконувалися зі срібла у техніці карбування та гравірування. Готовий виріб золотився. Такі фалари знайдені в насипах курганів біля Балаклії (Харківська обл.), Янчокрака (Запорізька обл.), Старобільська (Луганська обл.), Булаховки (Дніпропетровська обл.).

У І ст. н. е. відбувається своєрідний ренесанс звіриного стилю, що знову поширюється у сарматському середовищі. Вироби цього стилю виготовлені зі щирого золота високої проби або складалися з бронзової чи залізної основи, плакованої товстою золотою платівкою з рельєфними зображеннями. Характерною рисою є інкрустація окремих частин тіла тварин (очей, вух, м'язів, хвостів) бірюзою або іншими мінералами блакитного кольору та сердоліком, гранатом або коралом, що створює дивну блакитно-зелено-червону гаму. Цей стиль влучно названий "бірюзово-золотим". В іконографії цих виробів є помітний вплив китайського (монголоїдні риси деяких персонажів, образ дракона) та центральноазійського мистецтва. Схоже, "бірюзово-золотий" стиль виник у кочовому суспільстві, що на рубежі нашої ери тісно контактувало з Китаєм, хунну (пізніше відомими як гуни) та культурами їхніх впливів. Найімовірніше, це були алани.

Своєрідним є асортимент предметів, прикрашених у "бірюзово-золотому" стилі. Це, насамперед, речі, пов'язані з інвеститурно-сакральною та культовою сферою і знайдені в похованнях представників найвищих верств населення: парадні зброя та вузда, атрибути влади (гривни, набірні пояси, коштовний посуд), вбрання жриць (діадеми, амулети). Всі речі "бірюзово-золотого" стилю справляють враження стародавніх реліквій, що походять із прабатьківщини сарматів у Внутрішній Азії. В Україні чудові зразки "бірюзово-золотого" стилю знайдені в Порогах (поясна гарнітура, гривна), Запорізькому (поясні пряжки) та Ногайчинському (гривна) курганах.

Із появою у другій половині ІІ ст. н. е. на території України пізньосарматських племен з'являються зразки іншого напряму у прикладному мистецтві. Нові прибульці принесли із собою традиції геометричної орнаментації, відомої переважно на металевих виробах. Популярним стає фацетування наконечників ремінців і рамок пряжок, прикрашання їх карбованими прямими або зиґзаґоподібними лініями. Цікаво, що у другій половині ІІ -- першій половині ІІІ ст. н. е. у могилах переважають срібні наремінні гарнітури та фібули, а нечисленні золоті поліхромні прикраси з них виготовлені десь на півстоліття раніше.

Новий яскравий стиль у прикладному мистецтві сарматів з'являється в середині III ст. н. е. Через застосування у центрі орнаментальної композиції вставок великих пласких сердоліків він отримав назву "сердоліковий". Вироби цього стилю (головним чином це срібні фалари вузди й поясні платівки) виготовлені з золоченого срібла та прикрашені карбованим геометричним орнаментом і вставками сердоліків та кольорового скла.

Наприкінці ІІІ ст. н. е. у сарматському ювелірному мистецтві з'являється стиль клуазоне або перегородчастої інкрустації: орнамент, утворений вставками емалі або камінців у маленьких гніздах між золотими перегородками. В Україні вироби у цьому стилі нечисленні (золота, інкрустована сердоліком фібула з могильника Фрікацей, обойма пряжки з могильника Кубей). З'явившись у пізньосарматський час, стиль клуазоне став пануючим у гунів дещо пізніше, в V ст. н. е. Відмінність гунського клуазоне від пізньосарматського - лише в матеріалі вставок: у гунів використовувалися виключно альмандин і гранат.

Фінал сарматської доби в Північному Причорномор'ї пов'язаний із навалою гунів на початку370-х рр. Згідно з АмміаномМарцелліном, вони, скоривши аланів-танаїтів, розгромили готську державу Германаріха. Сармати (алани) були почасти винищені, а почасти увійшли до складу гунської орди. Разом із гунами алани рушили на захід і дісталися берегів Атлантичного океану.

Висновки

Сармати були типовими кочовиками, тому їхні пам'ятки представлено лише похованнями. Хоча сарматський період значно триваліший, аніж скіфський, кількість сарматських поховань набагато менша. За даними О. В. Симоненка, відомо близько 1300 поховань. Сарматські кургани за своїми розмірами також поступалися скіфським.

Проникнення сарматів на територію нашої країни засвідчується появою на Лівобережжі Дніпра впускних поховань у давніші кургани у вигляді видовжених (вузьких) ям. Трупопокладення орієнтовані головою на північ. Ці поховання, датовані 11--1 ст. до н. е., засвідчують формування Європейської Сарматії. Супровід їх доволі строкатий і включає не лише сарматські речі, а й імпортні. Судячи з поховань, сарматські воїни були озброєні кинджалами й мечами з серпоподібним навертям або зі штирем для насадки руків'я, лише зрідка трапляються залізні наконечники до стріл. У похованнях знаті трапляються ще й шоломи південногрецьких та північноіталійських зразків, кінські вуздечки, до складу яких входили й фалари -- круглі, напівсферичної форми, срібні з позолотою бляхи. Серед інших речей -- люстерка зі штирем для насадки руків'я або й без ручки, ліпний (горщики, кухлі, миски) та гончарний античний посуд (канфари, бальзамарії, кухлі тощо), а ще бронзові латенські (кельтські) фібули -- доволі поширені за тих часів.

Наприкінці І ст. до н. е. сарматські поховання з'являються також на Правобережжі Дніпра і згодом сягають Молдови та Мунтенії (історична область у Румунії), а на півночі -- широти Києва. З'являються курганні могильники, поховальний обряд стає різноманітнішим: могили у вигляді вузьких ям доповнюються квадратними (небіжчиків у них покладено по діагоналі), підбоями й катакомбами. Супровід доповнюється римськими речами, зокрема металевим посудом провінційно-римських зразків (корці, тазки, цідилки, кухлі), курильницями (прикметна риса сарматської культури), мечами нових типів -- з кільцевим навершям, виробами із золота з голубими вставками (золотаво-бірюзовий стиль). Нерідко речі помічено тамгами -- значками, які становлять ще одну прикметну рису сарматської культури. Особливою розкішшю вирізняються царські поховання: Ногайчинський курган у Криму, Соколова могила на Південному Бузі, курган поблизу с. Пороги на Дністрі, в якому, можливо, поховано Інісмея та його дружину (рис. 19).

Усі ці зміни засвідчують нові хвилі сарматської експансії, які тривали й надалі і проявилися, зокрема, в поширенні на пізньому етапі речей, виконаних у "сердоліковому" стилі (або поліхромному). Центральне місце в оздобленні металевих застібок, накладок на паски, вуздечні ремінці тощо посідає сердолікова вставка, яка виділяється на тлі рельєфного орнаменту з голубими чи зеленими скляними вставками.

Попри багатий і своєрідний комплекс сарматської матеріальної культури, ми майже нічого не знаємо про їхній внутрішній світ -- звичаї, релігію. Мабуть, відсутність інтересу давніх авторів до цього народу можна пояснити ворожнечею сарматів і римлян.

Список використаних джерел та літератури

1. Борисенко В.Й. Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття. 2-ге вид.: Навч. посібник. -- К * Либідь 1998. - 616 с.

2. Величко С.В. Літопис. Т. 1. / Пер. з книжної української мови, вст. стаття, комент. В.О. Шевчука; Відп. ред. О.В. Мишанич.-- К.: Дніпро, 1991; Історія Русів. / Пер. І. Драч. -- Київ, 1991.

3. Вязьмітіна Марія Іванівна. Золота балка. Поселення сарматського часу на нижньому Дніпрі. -- К.,1962;

4. Губарев В. К. ИсторияУкраины. Д.: БАО, 2004. - 384с.

5. Енциклопедичне видання у 6-ти томах «Україна: хронологія розвитку», видавництво «Кріон».

Размещено на Allbest.ru