Размещено на http://www.allbest.ru/

Творчість діячів культури України ХХ - початку ХХІ століття.

О. Архипенко, М. Матіос, «Плач Єремії»

Зміст

• 1. Митець-художник Олександр Архипенко. Вступ
• 1.1 Творчість митця
• 1.2 Роль О. Архипенка в українському мистецтві та визнання митця
• Висновок
• 2. Митець-літератор Марія Матіос. Вступ
• 2.1 Біографія М. Матіос
• 2.2 Творчість М. Матіос
• 2.3 Роман «Солодка Даруся»
• Висновок
• 3. Митець - музикант. Гурт «Плач Єремії». Вступ
• 3.1 Творчість гурту
• 3.2 Лідер гурту Тарас Чубай
• Висновок

1. Митець-художник Олександр Архипенко. Вступ

«Мабуть, ні один скульптор від часів Родена не наклав такої печаті на свою добу, як Архипенко. Ще в перше десятиліття своєї творчості він виробив нові закони модерної скульптури і виріс в історії мистецтва як провідник мистецької революції, що потягнув за собою багато інших» (С. Гординський).

Олександр Архипенко

Олександр Архипенко народився 30 травня 1887 року в Києві, в сім'ї Порфирія й Параски Архипенків. Його дід був малярем-іконописцем, а батько - інженером і директором лабораторій Київського університету, професором механіки. Батько тяжко переживав, що молодий Олександр не захотів стати інженером.

У 1902-1905 роках вивчав малярство та скульптуру в Київській художній школі Миколи Мурашка, звідки його виключили за відверту критику застарілого мислення і академізму вчителів. У 1906 році Архипенко організовує свою першу виставку і цього ж року виїздить до Москви. Проте Білокам'яна розчарувала молодого митця і через два роки він переїжджає до Парижу, щоб у центрі тогочасного світового мистецтва осягнути вершин майстерності. Але й паризькі навчальні заклади, до яких прагнули потрапити молоді митці з усього світу, юного українця не задовільнили. Провчившись два тижні в Академії мистецтв та набравшись оскоми від сухого академізму її професорів, Архипенко вирішує зайнятися самоосвітою. Відвідування музеїв дає йому більше користі, аніж одноманітне студіювання в стінах академії. Проте й у скарбницях світового мистецтва в нього були свої пріоритети, зокрема, у просторих залах Лувру, де, затамувавши подих, годинами побожно вистоювали новачки мистецького цеху, молодого українця зворушували не досконалі мазки великих італійців, не Венера Мілоська і не скульптури Родена, слава якого гриміла на увесь світ… Його зворушувала… наївність архаїчного африканського мистецтва зі своєю життєствердною силою життя, любові, пристрасті, торжество природних стихій і явищ.

У 1910 році разом з іншими українськими митцями, які на той час мешкали в Парижі, Архипенко виставляє шість своїх творів у Салоні Незалежних. Його твори були цілком зрілими, довершеними і виконаними у новому, незвичному стилі. І критика, якій важко було звикнути до нових проявів у мистецтві, загалом, позитивно прийняла появу нового митця, чому сприяло, безсумніву, визнання творчості українця ідеологом модернізму Аполлінером. Ще через два роки Архипенко виставляє свої скульптури на виставках поруч із творами П. Пікассо, Ж. Брака, Ф. Леже, Р. Делоне, Ж. Війона та іншими.

З вибухом Першої світової війни Архипенко переїжджає до Ніцци, де не перериває творчої роботи аж до завершення військових дій. Після встановлення миру не засиджується на одному місці, живе то в Парижі, то в Ніцці, то в Берліні, то в Берні; і в жодному з цих міст не перестає творити.

У 1921 році одружується в Берліні з Ангелікою Шміц, і відкриває в Берліні свою власну мистецьку школу. Цього ж року Музей модерного мистецтва в Нью-Йорку організовує його першу виставку у США.

У двадцяті роки Олександр Архипенко стає не лише об'єктом критики, але й вивчення - одна за одною виходять монографії М. Голубця, Е. Візе, Г. Гільдебранта про творчість митця. Про нього захоплено пише українська, французька, англійська, німецька преса. І це незважаючи на те, що його твори на венеційській Бієнале в 1920 році закликав бойкотувати кардинал Ля Фонтана, вважаючи, що митець «спотворює створену Богом подобу людини».

В 1923 році Олександр Архипенко покидає Європу і виїжджає до США з паспортом української місії в Швейцарії, де зазначено, що він громадянин України. Перед виїздом до США слава українського митця в Європі дорівнювала славі Пікассо… Покидаючи Європу, Архипенко бачив в Америці країну, не виснажену війною, відкриту для нових ідей і можливостей. Митець писав: «Америка розпалює мою уяву більше від інших країн і втілює більше гнучкості, розчинності, що визначає життя, живучості, руху»… Через 5 років Архипенко отримує громадянство США. Між цими подіями відкриття власних мистецьких шкіл у Нью-Йорку й Вудстоці, ще дві монографії про його творчість, видані в Штутгарті й Римі, власна виставка в Токіо, викладання в університетах Лос-Анджелеса, Сіетла, Чикаго, написання статей на мистецькі теми до провідних часописів…

Попри новий статус і постійну зайнятість, скульптор налагоджує контакти з українськими митцями в Європі і в Галичині, листується з дирекцією Національного музею у Львові та з митцями АНУМ.

Митець ніколи не віддаляв себе від народу, представником якого був, і від його трагедій та нещасть. Він вийшов з української землі і її культурних традицій, які в народному мистецтві тривали на незмінно високому рівні безперервно, а тому щиро переживав, коли ці традиції в підрадянській Україні взялися викорінювати найжорстокішим способом - нечуваним за розмахом Голодомором. Митець не лише приєднався до тих, хто на словах засуджував політику СРСР щодо України, а й долучився дією: в 1934 році він віддав свою бронзову скульптуру «Минуле» на головний приз лотареї, кошти від якої пішли на допомогу жертвам Голодомору в Україні.

Друга світова війна на деякий час перервала активну виставкову діяльність митця, а на початок 50-х років кількість індивідуальних виставок по всьому світу перетнула цифру 100. Відтак він був найпопулярнішим українським митцем у світі. Проте на повоєнні роки припадають і лихі часи. Почалися вони з того, що впливові у мистецькому світі Нью-Йорка (а саме туди в післявоєнний час перенісся центр світового мистецтва) кола почали ігнорувати творчість митця і його самого за незалежність і прагнення уникати контактів з власниками престижних галерей, що забирали до половини виручених за продаж творів коштів. Його стала замовчувати американська преса, яка перебувала в руках наближених до власників галерей осіб. Ігнорувала свого митця й українська вільна пресса. Слава митця вже не так лунко розноситься по всьому світу, престижні університети дедалі рідше запрошують його читати лекції. До всього цього додалася важка хвороба дружини митця… Сім'я Архипенків опинилася в злиднях. Єдиним стабільним джерелом прибутку була оплата учнів за навчання у мистецькій школі Архипенка. На ці заняття приходили люди різного віку, національності та статі з більшим або меншим досвідом. При цьому зацікавлених скульптурою було не так багато - більшість училася малярства.

В 1957 році доля завдає ще одного підступного і болючого удару - помирає дружина Ангеліка, з якою він нерозлучно ішов по житті, ділив успіх і долав незгоди. З втратою цієї найдорожчої людини митець ніяк не міг змиритися… Але час вносить свої корективи - через три роки Архипенко одружується вдруге. Його обраницею стала Френсіс Грей, скульпторка і колишня учениця. Вона не прагнула манірно погрітися у проміннях солави відомого майстра, а стала його помічницею при створенні скульптур та при організації виставок. Саме завдяки її активності в 1963 році відбулися великі ретроспективні виставки скульптур Архипенка у Римі, Мілані, Мюнхені…

Але новому подружжю доля відміряла обмаль часу на спільне життя - великий скульптор помер у 1964 році в Нью-Йорку. Його похорон відбувся під спів української капели, чого бажав сам Архипенко у своєму заповіті.

Мистецька спадщина Олександра Архипенка залишилася у руках Френсіс Грей. Вона доклала чимало зусиль, аби ще більше популяризувати його творчість. З її ініціативи пересувна виставка творів Архипенка об'їхала чимало музеїв Америки та Європи. Вдова скульптора доклала зусиль і ще до одного увіковічнення його життя і творчості - не всім відомо, що Олександр Архипенко мав колекціонерський нахил; не зважаючи на мандрівне життя, яке зовсім не сприяло збереженню пам'яток та раритетів, йому вдалося зібрати впродовж життя величезний архів - біля 20 тисяч листів, записок, вирізок із газет, журналів, каталогів, монографій, рукописів. Завдяки Френсіс Грей ці унікальні речі вдалося відзняти на мікроплівку і нині вони є доступними для дослідників у Нью-Йорку, Вашингтоні і Детройті.

1.1 Творчість митця

Серед створених ним праць є три погруддя Т. Шевченка, портрет І. Франка і монументальна скульптура князя Володимира Великого. Він боляче переніс той факт, що відповідальні органи української громади у США не зрозуміли й не відчули його творчості і не запросили виконати пам'ятник Т. Шевченку в Вашингтоні. Проте те, чого не зауважували чи не хотіли бачити критики та заздрісники, тонко підмітив американський мистецтвознавець К. Куг, чітко відмежувавши митця і від американського, і від російського коріння: «Від початку до кінця Архипенко був українською людиною, яка часто здавалася ближчою до Сходу, ніж Заходу».

«Там, де є зміни, - є життя.» - О. Архипенко.

Олександр Архипенко докорінно змінив уявлення про скульптуру, вніс у неї моделювання простору, застосував зігнуті площини, використовував нові матеріали (скло, метал, дерево, пластмасу), поєднав малярство зі скульптурою. Він першим почав експериментувати з ідеєю динамічного простору. Коли ж простір починав переважати над матерією, скульптура в традиційному розумінні перестала існувати… За це його називали генієм.

Натомість сам митець найбільшим і найвеличнішим творцем називав природу: «Ця сила не задовольняється тим, що творить сама. Свою могутність вона переносить на всі живі істоти. Зі своїх творінь вона робить творців.», а суттю його творчості було те, що мистецтво не повинно бути імітацією вже раз створених Богом речей. Митець, у його трактуванні, повинен не відтворювати, а творити: «і тому помиляємося, коли думаємо, що наближаємося до природи, якщо точно відтворюємо картоплю чи оголену натуру. Відтворення ні до чого не приводить. Єдиний спосіб, як уподібнитися до природи - це винаходити. Винаходити впродовж усього життя». При цьому митець не виключав натуралізму зі своєї творчої концепції, але вилучав будь-яку фотографічну точність деталей, якщо ті протирічили вислові характеру, який скульптор хотів представити.

Проте поряд із духовним змістом твору мистецтва не менш важливими є технічні прийоми, в чому і вбачається новаторство О. Архипенка.

Створюючи певну форму, виникає потреба посилити один момент і пригасити інший. Таким чином схожі проблеми наштовхнули митця до того, що 1912 року він винайшов скульптурний живопис. Останній має свої характерні риси, що відрізняє його від звичайної поліхромної скульптури. В естетичному плані це новий тип мистецтва завдяки його особливим взаємозалежностям між рельєфом, увігнутими формами і формами з отворами, кольорами й фактурами.

Характерним і водночас новим для творів скульптора є також взаємонакладення прозорих матеріалів, що утворює винятковий ефект глибини і простору, який притаманний третьому виміру.

Чи не найвизначнішим відкриттям скульптора є винахід, що нині відомий під назвою «архипентура». Лише 1924 року, після численних експериментів із технікою, у Нью-Йорку О. Архипенко винайшов новий метод зображення для відтворення реального руху на поверхні картин і спеціальний апарат для їх демонстрації. Архипентура - це машина, яка справляє ілюзію руху пофарбованого об'єкту, аналогічно повільному руху в кіно (запатентована 1928 року у Сполучених Штатах).

У мистецькому світі чимало з того, що придумав Архипенко, приписують іншим митцям, але обкраденим він все одно не залишається. Усі нововведення український скульптор вважав лише мистецькими засобами для відтворення краси, ідеальних форм і пропорцій, яких шукав упродовж усього життя. До чого привели ці пошуки? Ніхто краще за самого шукача їх не визначив: «Я поєднав в одній формі невловиме: простір, прозорість, світло і рефлексію».

Із вищесказаного видно, що майже вся творчість О. Архипенка - це суцільна новизна. Проте у його мистецтві проглядаються і традиційні риси, зокрема українського народу, вихідцем із якого він був. Живився майстер саме її імпульсами, культурою Трипілля, Кагарлика, Київщини. Про це свідчать навіть його слова: «Хто знає, чи думав би я саме в такий спосіб, якби українське сонце не запалило в мені туги за невідомим, якого я навіть не усвідомлюю».

О. Архипенко. «Голуба танцівниця»

О. Архипенко. «Гондольєр»

О. Архипенко. «Жінка, що вкладає волосся»

1.2 Роль О. Архипенка в українському мистецтві та визнання митця

На довгі роки Олександр Архипенко залишався прапором українського мистецтва, на який орієнтувалися як українські митці, так і критики їхньої творчості. Попри це його творчості не сприйняли ідеологи жодної із світових імперій ХХ-го століття. У 1949 році одному з конгресменів США твори Архипенка видалися прихованим марксизмом, вкрай небезпечним для «найдемократичнішого» суспільства. Гітлерівський режим їх просто знищував. У СРСР владні над кульутрою та мистецтвом державні мужі назавжди вилучали їх з музеїв, називаючи «буржуазною примхою».

Проте ми можемо говорити, що перше міжнародне визнання О. Архипенко отримує запрошенням із персональною виставкою на згаданому вже Бієннале і навічно залишається на цьому рівні.

Про важливу роль нашого митця свідчить і широке коло спілкувань, зокрема з художниками і вихідцями з України: Малевичем, Кандинським, Олександрою Екстер, Сонею Терк Делоне...

Вціліло лише те, що мужні і кмітливі музейники представили як твори невідомого автора. Йому часто приписували російську національність, його називали «молодим російським скульптором», а згодом просто «російським скульптором».Це непорозуміння щодо національного походження митця з року в рік продовжувалося як в західній пресі, так і на теренах СРСР, попри заяви самого митця і його співпрацю з українською громадськістю у США. Він був членом американського державного Інституту мистецтва та літератури, членом ОМУА, входив до викладачів Української Вільної Академії Наук (УВАН) та Українського інституту Америки. Він дуже любив українську пісню. Відбиваючи пальцями ритм пісні, Архипенко говорив: «Ритм - усе в мистецтві. Ритм української пісні належить до найкращих».

За життя і після смерті скульптор мав сотні персональних виставок у Європі та в Америці, на яких його одностайно визнали чарівником скульптури. І тільки нещодавно батьківщина митця світового рівня згадала ім'я свого уславленого сина - в Національному художньому музеї України його твори вперше (!) постали перед земляками. До того його творчістю можна було захоплюватися хіба що в репродукціях.

За словами Ольги Чмух, Олександр Арихипенко - «складна, суперечлива і в той же час виключно гармонійна людина». Усе його життя було пошуком, еспериментом, безперервною напруженою працею, ім'я якій - творчість.

Висновок

Отже, відкриття О. Архипенка самі говорять за себе: це просто геніальний, самобутній і незалежний митець, який, фактично, із нічого, із відсутнього, із неіснуючого позитивного, може створити шедевр. Його важлива роль беззаперечна. Він, перш за все, - новатор, оскільки саме він зробив безліч досліджень і феноменальних відкриттів, які змінили певним чином хід розвитку мистецтва, зокрема такого його різновиду, як скульптура. І його вплив на сучасне мистецтво варте поглибленого дослідження. І головне, він залишався українським митцем, і творив з Україною в серці.

2. Митець-літератор Марія Матіос. Вступ

Українська проза останніх десятиліть відзначається появою художніх творів, які свідчать про активний пошук митцями нових тем, засобів виразності, жанрових модифікацій. Марія Матіос належить до числа найбільш популярних і яскравих письменниць початку ХХІ ст. Проте її творчість залишається поки ще малодослідженою. Не так багато в сучасній українській літературі знайдеться письменників, які пишуть і друкуються не заради комерційного інтересу, не заради отримання премій і винагород, не заради престижу і підтримання власного іміджу, а заради читача і заради самої художньої літератури. Марія Матіос - представниця саме такої письменницької когорти у нашому мистецтві. Її називають однією з найцікавіших і найзагадковіших письменниць у сучасній українській літературі, адже вона працює у призабутій уже на сьогодні манері психологічного письма. Критика її називає як не «чортиком, що вискочив із табакерки», то «грант-дамою української літератури».

2.1 Біографія М. Матіос

Марія Матіос, 2010 рік.

Марія Василівна Матіомс народилася 19 грудня 1959 р. в с. Розтоках на Буковині. Перші вірші надрукувала, коли їй було 15 років. Протягом близько 10 років займалась журналістикою. 8 із них була редактором газети на машинобудівному заводі імені Дзержинського в Чернівцях. Керувала Чернівецькою обласною організацією Національної спілки письменників України, займалась видавничою справою, була одним із засновників науково-літературного «Буковинського журналу».

З листопаді 2005 р. до 17 вересня 2010 р. працювала заступником голови Комітету з Національної премії України ім. Тараса Шевченка (перед цим також працювала в цьому Комітеті з 2003 р.).

Відома вона насамперед своєю прозою. Саме до її творчості застосовують найчіткіші літературознавчі означення - настільки виразним є її почерк і передбачуваною тематика. Прозу Марії Матіос окреслюють як історико-психологічну, головна тема якої - події 40-50-х рр. минулого століття на західноукраїнських землях.

Прозою дебютувала лише в 33, написавши новелу «Юр'яна і Довгопол», опубліковану в журналі «Київ». Першою своєю «великою прозою» - збіркою оповідань «Життя коротке» - письменниця торкалася більше психологічних аспектів людського життя.

Сама письменниця завжди робить наголос, що «важить не час, коли відбуваються події, а людина у подіях часу». Людині в непростих історичних умовах присвячені всі книги М. Матіос, і якби їй довелося з усіх сказаних слів вибрати одне, вона б, напевне, зупинилася на слові «біль».
Історію своєї творчості письменниця починає з розповіді про власних бабусь і дідусів. Її завжди особливо цікавив «сімейний портрет». Вона знає історію своєї родини від 1790 р., коли рід Матіосів пішов із буковинського хутора Янчулова. Що ж до традиції писання, пані Марія розказує, що прямих «літературних» зв'язків не було, не було також письменників у їхній родині, проте її бабцю, усі називали Соломоном за те, що вона постійно говорила афоризмами. Інша бабця з дідом також були унікальними людьми у своєму ставленні до «життя і смерті»: не один десяток літ вони протримали вдома домовини для себе. І коли помирав хтось з родини, позичали свої...

2.2 Творчість М. Матіос

Її називають «найпліднішою» письменницею України. Марія Матіос є автором семи поетичних збірок, шести прозових книжок та автором першої в сучасній українській літературі підбірки кулінарних рецептів «Фуршет від Марії Матіос».

Збірки віршів:»З трави і листя» (1982), «Вогонь живиці» (1986), «Сад нетерпіння» (1994), «Десять дек морозної води» (1995), «Жіночий аркан» (2001), «Жіночий аркан у саду нетерпіння» (2007).

Найбільшу популярність здобули її прозові твори:»Нація» (2001), «Життя коротке» (2001), «Бульварний роман» (2003), ««Фуршет» від Марії Матіос» (2003), «Солодка Даруся» (2004), «Щоденник страченої» (2005), «Містер і місіс Ю в країні укрів» (2006), «Нація. Одкровення.» (2006), «Щоденник страченої» (2007), «Майже ніколи не навпаки» (2007), «Москалиця; Мама Мариця -- дружина Христофора Колумба» (2008), «Кулінарні фіґлі» (2009), «Чотири пори життя» (2009), «Вирвані сторінки з автобіографії» (2010), «Армагедон уже відбувся» (2011).

Твори письменниці перекладені сербською, румунською, російською, польською, хорватською, білоруською, азербайджанською, японською, китайською, єврейською мовами. Друкувалися у Канаді, США, Китаї, Хорватії, Росії, Сербії.

М. Матіос - це письменниця, яка ретельно підбирає слова. По-перше, тому, що для неї слова справді ведуть за собою долю. Вона підбирає їх, роблячи те, чого часто не робить література нашого часу.

Вона дещо забобонна. Стверджує, що сама не раз переконалася в тому, як слово письменника «повертається» до нього, тому вона намагається не культивувати неґативу, взагалі не торкаючись особистого, а покладаючись лише на свою уяву. І каже, що ніколи й за жодних умов не послуговується інтимними подробицями й життєвими історіями знайомих чи навіть незнайомих людей, які багато розказують їй про себе.

М. Матіос знана в літературі насамперед як зберігач традицій. Її творчість - це радше література з класичним підґрунтям, аніж література експериментів і тяжіння до «випробовування мови і стилів». Успіх її книг не пов'язаний з модою. Та й взагалі, зацікавлення історією України в сучасній українській літературі - немасштабне, представлене лише кількома іменами. Те, що книги Матіос знаходять відгук у читача, свідчить, що авторка добре вловлює таку історичну правду, яка зараз на часі. Письменниця в одному інтерв'ю казала: «Ви сміятиметеся, але мені дуже допомагають наші політики-шулери. Чим безвідповідальніші їхні заяви з приводу повоєнної Західної України, тим вищий читацький інтерес до „Нації” й „Дарусі”«. З цими двома книгами - романом «Солодка Даруся» і збіркою новел «Нація» - пов'язаний найширший суспільний резонанс в Україні та за її межами. Кожна з них витримала вже по чотири видання. Окремо слід сказати про переклади цих видань - польські та російські. В Україні ніхто не очікував, що якесь умовно вузьконаціональне питання може бути адекватно сприйняте за межами України, тим паче в країнах, які колись ділили з нею свою історію (скажімо те, що стосується теми УПА в книзі «Нація»). Видання були позитивно сприйняті як польськими, так і російськими читачами, і це значить, що були правильно розставлені наголоси, які постійно робить сама письменниця в кожному інтерв'ю для тих, хто десь не до кінця може розставити їх під час прочитання. Попри певну «національну вузькість», після презентації книги «Нація» в Росії тамтешні сайти аж рясніли численними інтерв'ю, повідомленнями й позитивними відгуками. На моє здивування, коли я нещодавно задала пошук в інтернеті на ім'я «Марія Матіос» ось у такій, українській літерації, найбільше - з останніх статей про авторку - мені видало саме російською мовою. Письменниця каже, що її література - це також спосіб примирення. Коли ж ідеться про історію й людину в її контексті, М. Матіос завжди наголошує на тому, що «копирсається» в історії. Часом через нестерпний людський біль, не задля роз'ятрення ран, а навпаки - щоб ці рани швидше загоїлися.

Етнічність, певна міфологізація та віднесеність до фольклору у творах Марії Матіос є природною та такою ж невідґємною частиною створеного нею світу, як специфіка західноукраїнського селянства, етнічний колорит та живе, справжнє мовлення, притаманне гуцульській народності. У своїх творах Марія Матіос вдало поєднала особливості постмодерного письменництва та фольклорні мотиви, розкривши для читача нові можливості літературного пізнання.

Як бачимо, письменниця повсякчасно прагне поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій. Дуже часто М. Матіос навмисно зіштовхує обличчям до обличчя представників абсолютно протилежних, навіть ворожих, національностей та ідеологій. Авторка спеціально схрещує їхні долі, лишаючи слід у серці кожного з них.

Письменниця, використовуючи засоби народної поетики у своїй творчості, сприяє відродженню народної самобутності та національної самосвідомості серед читацької аудиторії. Саме цьому її твори викликають читацький інтерес та жваву дискусію.

2.3 Роман «Солодка Даруся»

«… Ця річ уже сьогодні належить до видатних непроминальних творів.» - Дмитро Павличко про «Солодку Дарусю».

За роман «Солодка Даруся» Марія Матіос одержала Національну премію України ім. Т.Г. Шевченка 2005 року. «Солодка Даруся» - один з творів, які читаєш на одному диханні, а потім ще повертаєшся до них. Особисто мене, цей твір глибоко вразив і багато відкрив нового у історії нашого народу.

Обкладинка книги «Солодка Даруся»

Події, описані в романі «Солодка Даруся», сягають контроверсійних 30-70-х років ХХ століття. Це, зокрема, період насильницької колективізації на Буковині й Галичині, прихід радянської влади, появи так званих «лісових людей» - Української Повстанської Армії, яка вела відкриту і приховану боротьбу із «совєтами». Однак історичні події - не основний предмет зображення в творі: у ньому насамперед йдеться про людську душу - відкриту і заховану від стороннього ока водночас.

«Драма на три життя», як визначила жанр «Солодкої Дарусі» сама письменниця, - моральне застереження з домінантною думкою: історія і кожна окрема людина за всіх часів і режимів пов'язані однією пуповиною, а гріх і його спокута - явища майже осяжні, матеріальні. Як сказав Павло Загребельний, «цим романом авторка сміливо і рішуче відкинула правила політичної обережності й суспільних табу - і на свій страх і ризик здійснила жорстоку мандрівку в наше криваве, і не менш жорстоке історичне пекло, а безодню, куди лячно зазирати»

Повна назва роману - «Солодка Даруся. Драма на три життя». Таке жанрове визначення одразу адресує читача до тричленної організації твору, який авторка назвала «драмою». Проте йдеться не про драматичний твір, що складається з трьох дій, а роман, що має три частини, тісно між собою зв'язані. Кожна частина «драми» має свою назву. Перша називається «Даруся» (драма щоденна). Друга - «Іван Цвичок» (драма попередня). Третя - «Михайлове чудо» (драма найголовніша). Ці три драми розташовані не за принципом хронології, а в порядку смислової градації.

У «Солодкій Дарусі» розкрито трагедію сім'ї Ілащуків - Михайла, його дружини Матронки і донечки Дарусі, а в особі цієї родини - трагедію усього буковинського народу, який роками страждав, терпів, жив у страху

Спершу здається, що головною героїнею твору є Даруся, адже її ім'я винесене в заголовок і перший розділ. Потім з'ясовується, що ця дівчина - лише один з головних персонажів, бо головними героями твору є її батьки, що опинилися у вирі буремних 30-70-х рр. і мешканці маленького буковинського Черемошного у прикордонній зоні з Румунією - села, яке пережило окупацію румун, австріяків, москалів, німців. Даруся виявляється ланкою, що зв'язує різні історичні періоди, адже діє у двох часових планах, є актором двох паралельних сцен - минулого й умовного сьогодення: головним - у розділах «Даруся» й «Іван Цвичок» і другорядним, але посутнім - у розділі «Михайлове чудо». Це потрібно авторці, щоб відобразити не так людей, як епоху, яка породила злочин, і вже на її тлі розкрити людську трагедію спокутування гріха. В романі «Солодка Даруся» історія виступає у функції своєрідного дзеркала, в якому бачить себе сучасник. Пропущені крізь призму свідомості події сучасності набувають і іншого звучання. Звертання до найтрагічніших подій ХХ століття у вигляді психологічної драми виявляється ще більше художньо переконливим.

Вважаю, що кожен, хто хоче знати правдиву історію українсьго народу, повинен прочитати цей вражаючий і хвилюючий до глибини душі твір.

Висновок

Марія Матіос входить до ряду письмеників нової генерації , які творять сучасну українську літературу. Своїми творами письменниця сприяє відродженню народної самобутності та національної самосвідомості серед читацької аудиторії. Саме цьому її твори викликають читацький інтерес та жваву дискусію. На мою думку, її творчість відіграє вагому роль у розвитку культури України початку ХХІ століття.

3. Митець - музикант. Гурт «Плач Єремії». Вступ

«Плач Єремії» - один з кращих концептуальних рок-гуртів в Україні. Пісні «Плачу Єремії» - унікальне явище української рок-музики, яке важко передати словами. Це переважно серйозні, філософські вірші, що виконуються під акомпанемент рок-гурту. Саме ці музиканти творили і творять історію сучасної української музики.

Якось на концерті почула, як оголосили «Плач Єремії» - як «флагман українського інтелектуального року». Довге, але влучне визначення. Взагалі, музика гурту цілком самодостатня, це дійсно музика. Наче степовий вітер, вони приносять із собою пахощі рідних та незнаних трав, і кличуть за собою, і важко встояти тим, хто чує.

3.1 Творчість гурту

«Плач Єремії» -- український концептуальний рок-гурт. Назва групи узята з поезії Григорія Чубая, батька Тараса Чубая. Гурт здобув чимало вітчизняних нагород у номінації рок-музики. Більшість текстів «Плачу Єремії» - це поезія Грицька Чубая, Юрія Андруховича, Костика Москальця, Віктора Неборака та інших сучасних українських поетів, а також - народні тексти.

Учасники гурту «Плач Єремії»

Офіційно гурт Плач Єремії утворений в лютому 1990 року в театрі пісні «Не журись», проте найбільш стабільні його учасники -Тарас Чубай та Всеволод Дячишин грають разом ще з 1984 року. Через рік, на «Червоній руті» в Запоріжжі, Плач Єремії отримав третє місце серед рок-виконавців.

Незалежність - одна з визначальних рис команди. Вже на початку 1993 року Тарас Чубай перестане називати себе рок-музикантом - у сенсі традиційного погляду на відповідний стиль життя. Меж для хлопців не існує. Хочеться чогось більшого. Плач Єремії важко повноцінно охарактеризувати - всесторонність і неоднозначність, змінність і первинність утворюють неймовірне поєднання, притаманне лише їм.

Сама група пережила певну еволюцію, внаслідок якої викристалізувався стиль, стабілізувався оптимальний склад. Специфічною ознакою стилю є наявність духових інструментів, віолончелі і скрипки. Юрко Дуда -- наймолодший учасник команди -- створює чудові звукові візерунки за допомогою труби, Всеволод Дячишин і Андрій Надольський -- басист і барабанщик -- створюють надійний ритмічний фундамент для Тараса Чубая, який співає і грає на гітарі. До альбому «Як я спала на сені» залучено також віолончеліста Олексу Пахолківа.

Записаний в 1993 році перший офіційний альбом гурту - «Двері, котрі насправді є». За підсумками року Плач Єремії визнаний кращим концептуальним рок-гуртом в країні, а на Західній Україні команда взагалі вважається культовою. На початку 1995 року побачив світ другий альбом гурту «Най буде все як є». Завдяки цій роботі літом 1996 року Плач Єремії отримав «Золоту Жар-птицю» Таврійських Ігор як кращий рок-гурт України. Натомість музиканти приступили до запису відразу двох альбомів - «Dіe grossen zіzzen» та «Увійди до хати мовчки...». Проте через рік побачив світ тільки один - «Хата моя» - гурт різко вбавив свою активність.

У 1999 - 2000 рр. Чубай та гурт «Плач Єремії» перебралися до Києва. А вже в грудні 2002 р. в серії «Українська колекція» лейбл «Атлантик» випустив CD-збірник кращих записів гурту «Рок легенди України - Плач Єремії».

Після перевидання альбому «Світло і Сповідь» в 2005 році «Плач Єремії» записуює живі виступи з оркестром та вок.формацією «Пікардійська Терція», але альбоми не виходять через неможливість знайти видавця, який хотів би мати справу з подібним «неформатом». У 2008 р. львівський «Плач Єремії» гастролює по Португалії. На даному етапі йде робота в студії над новим альбомом в який увійдуть композиції на вірші Костя Москальця (автор пісні «Вона»), такі як «Золота Трава», «Матриця», «Вифлеєм» та ін., а також на вірші Б.-І.Антонича «Мова Гайова» і звичайно ж на поезію Григорія Чубая, батька Тараса.

Тарас Чубай та його гурт «Плач Єремії» належать до когорти тих виконавців, які під час своїх концертів збирають аншлаги. Однак, на відміну від багатьох своїх колег, гурт тривалий час не мав жодного відеокліпу, а цей продукт, як відомо, -- серйозна рушійна сила в світі шоу-бізнесу. Вони принципово не хочуть платити за прокручування кліпу чи телеефір. Раніше Тарас стверджував, що «Плач Єремії» є групою природно-популярною і не вимагає якихось штучних заходів по «розкручуванню» в електронних мас-медіа.

3.2 Лідер гурту Тарас Чубай

До речі, «Плач Єремії» у повному складі -- явище на столичних сценах доволі рідкісне. Переважно з київською публікою спілкується один Тарас: чи то йдеться про акції спільного із Скрябіним проекту «Евтерпа», чи то про участь музиканта у виставі «Арт-Велесу» під назвою «Герої Крут. Ще більше снігу срібним полем».

Лідер гурту «Плач Єремії» Тарас Чубай

Справді, ореол популярності виник навколо групи внаслідок активної концертної діяльності і, звісно, особливої харизми самого Тараса як лідера формації, доброго музиканта і романтика.

Тарамс Григомрович Чубамй (21 червня 1970, Львів) -- львівський автор-виконавець, рок-музикант та композитор. Заслужений артист України . Лідер гурту «Плач Єремії» (керівник, автор музики і текстів, вокаліст, музикант).

За роки своєї творчої діяльності, написав понад 100 пісень та видав 11 музичних альбомів. Також написав увертюру до поезо-опери «Крайслер-Імперіал» для симфонічного оркестру.

У 1999 - 2000 рр. лідер гурту записав у супроводі гурту «Скрябін» альбом різдвяних пісень «Наше Різдво» та альбом пісень вояків ОУН-УПА «Наші партизани». В листопаді 2003 р. Тарас Чубай видає свою сольну платівку «Світло і Сповідь», до запису якої доклалися камерний оркестр «Віртуози Львова», формація «Піккардійська Терція» та учасники гурту «Плач Єремії». «Світло і Сповідь» -- пісенна сюїта Тараса на вірші батька Григорія Чубая, вісім частин якої перетікають одна в одну абсолютно легко і вільно. Деякі з речей Чубай виконував вже раніше. Але в альбомному варіанті цей та інші треки аранжовані не по-роковому, а в стилістиці, близькій стилю нью-ейдж.

Сам Тарас так говорить про творчість гурту : «Озираючись назад, я розумію, що наше головне досягнення в тому, що ми не розпалися за ці 12 років. Повір -- для нонконформістської групи в Україні -- це рідкість... Наш шлях -- інший. Ми не брешемо собі, а особливо тим, кому потрібні наші пісні.»

Висновок

Гурт «Плач Єремії» є одним з небагатьох, що є зраком сучасної музики в Україні, бо їхні пісні несуть у собі глибокий філософський зміст і сприяють віждродженню національного музичного мистецтва.

Використана література

1. Матіос Марія. Солодка Даруся. -- Львів: ЛА «Піраміда», 2005.

2. Павличко Дмитро. Безодня, куди страшно заглядати // Літературна Україна. -- 20 січня 2005р. -- №2. -- С.6.

3. Марія Матіос. «Жодна книжка не допомогла жодному політикові» //Дзеркало тижня. -- 2006. -- №11. -- 25 березня. -- С.12.

4. «Наше слово» №13, 28 березня 2010 року

Використані ресурси інтернету

1. plach-jeremiji.org.ua/

2. www.facebook.com/TarasChubai

Размещено на Allbest.ru