Театральне мистецтво України другої половині ХІХ - на початку ХХ століття

Етнографізм українського театрального мистецтва, як і літератури, й інших видів мистецтва, сприяв процесові національної самоідентифікації українців. С.Андрусів вважає, що процес національної самоідентифікації, особистісно індивідуальний чи національно-колективний, -- космологічний у своїй основі, бо повертає людину до першовитоків, а в момент самоосмислення відбувається відновлення, “закріплення національного образу світу на екрані пам'яті.

Театральна реформація, розпочата Лесем Курбасом у першій чверті ХХ ст., була зорієнтована на творення "інакшої" театральної моделі. Але митець не тільки категорично заперечував "революційну" думку про знищення етнографічно-побутового театру як такого, бо небезпідставно вважав, що корифеї національної сцени "дали нам такі цінності, які свою публіку матимуть завсігди", але й сам творив новий народний театр на фундаменті іншого етнофольклорного космологізму.

Реформатор національної сцени, за слушним зауваженням Н.Корнієнко, жадав відтворення діалогу театру з космоцентричним минулим культури, дорівнюючи суть театру семантичній повноті храму. Але після загибелі Леся Курбаса і М.Куліша на Соловках, "повернення" українського театру до своїх джерел і першоформ відкладалося. Це "повернення" залишається актуальним і сьогодні.

Модель "народного театру" на рубежі ХІХ і ХХ ст. була базовою, але не єдиною українською театральною моделлю. Різні її модифікації, які існували паралельно, взаємодіючи, створювали театрально-мистецьку розмаїтість, народжували, переходили й доповнювали одна одну.

Традиційні для першої половини романтично-побутова та реалістично-побутова моделі мистецького мислення породили авторську модель театру корифеїв, яку оновили й модифікували мистецькі неонародники, "європеїзатори" й модерністи (неоромантики, символісти, неореалісти). Картину українського театрального буття доповнювали західноукраїнська універсальна модель театру "Руської бесіди", фольклорно-етнографічна модель "Гуцульського театру" та інші сценічні колективи, творці яких сповідували ті чи ті естетичні принципи, ідеології, доктрини, які виростали часто-густо як контроверсійні, одна з одної.

Нові часи, нова театральна аудиторія та нові естетичні пріоритети вимагали й нового мистецтва -- мистецтва не тільки для "народу", але й у розумінні, так би мовити, інтелігентському. Недарма ж Леся Українка на порядок денний поставила питання про повернення нації її "мозку" -- інтелігенції. У цьому русі структурування українського суспільства неабияку роль відіграв і театр.

Слід зауважити, що молода мистецька генерація, творячи евентуальний театр і нібито заперечуючи національну театральну традицію, насправді по-новому її "прочитувала": відкидаючи застарілі драматургічні й сценічні форми, будувала свій театральний світ на національній архетипній основі.

Ще в першій чверті ХХ ст. Д.Антонович влучно зауважив, що Леся Українка, В.Винниченко й О.Олесь (на драматургію яких, до речі, при створенні "Молодого театру" орієнтувався Лесь Курбас) писали свої п'єси "для театру, якого ще не було, але який мусів бути".

Український театр кінця ХІХ -- початку ХХ ст., продовжуючи тяглість національної театральної традиції, джерела якої сягають дохристиянських часів, як одна з форм національного буття й самоствердження, характеризувався багатофункціональністю, бо, окрім власне естетичної, виконував низку інших функцій, як-от етнозахисну, соціоконсолідуючу, націєтворчу, ідеологічну тощо, сприяв космологічному в своїй основі процесові національної самоідентифікації українців.

аматорський театральний мистецтво український

Висновки

Театр - рід мистецтва, який відображає дійсність у художніх сценічних образах. І це дійсно так. Саме такий театр був поширений на території України. Він мав велике значення для українського відродження, адже був єдиним джерелом цього культурного життя нації.

Дослідивши і вивчивши історію розвитку професіонального театру України в другій половині ХІХ ст. та на початку ХХ ст.. я з'ясувала, що:

аматорські гуртки підготували групи для розвитку професіонального театру України;

з'ясувала, що український театр зазнав жорстких утисків з боку російського уряду; що українське професійне театральне мистецтво розвивались у дуже несприятливих умовах: не було спеціальних закладів, приміщень, належних традицій режисури й акторської гри, високохудожнього репертуару;

охарактеризувала діяльність перших професійних театрів, визначила склад різних труп, які гастролювали по Україні та за її межами.

встановила, що виступи українських артистів як в Україні, так і в Росії і Кишиневі мали неабиякий успіх;

з'ясувала, як розвивався так званий "народний театр" кінця ХІХ -- початку ХХ ст.;

охарактеризувала діяльність Леся Курбаса.

Поширенню ідей національного відродження серед широких громадських кіл сприяв розвій українського театру, який ґрунтувався на міцних традиціях корифеїв. Для української сцени було великим щастям, що зі сформуванням перших українських труп в них виступав цілий ряд високих сценічних обдаровань, які силою свого таланту надавали нової цінності старим і слабким творам, вливали сповнений життя й краси зміст навіть у наївні, невміло змальовані становища та типи, і давали публіці в цих безнастанно повторюваних одних і тих самих п'єсах високу художню насолоду. Театр залишався єдиною надією уярмленого народу на своє духовне відродження.

І далі цю надію України перш за все таки видатні українські культурні діячі, як М.Кропивницький, М.Старицький, І.Карпенко-Карий, М.Садовський, М.Заньковецька, П.Саксаганський та інші митці, завдяки яким українське сценічне мистецтво наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. було піднесено на небачений до того щабель - на вершину світової культури. Особливо велику роль у відроджені національного театрального мистецтва відіграв М. Кропивницький, якому належить заслуга у створені нового українського театру. Саме він наприкінці 1882р. заснував Товариство акторів, котрому, за словами І. Франка, судилося стати трупою "найкращих артистів світової слави". Важливість цієї події засвідчує постанова ЮНЕСКО в 1982р. про святкування історичного ювілею від часу організації М. Кропивницьким першої групи українських корифеїв.

В умовах, коли українське слово зазнавало жорстоких утисків з боку російського царизму, коли впливові шовіністи Кугель, Амфітеатров, Суворін слідом за міністром внутрішніх справ Валуєвим зухвало заявляли про те, що ніякої української мови ніколи не було, нема й не може бути, тріумф українського мистецтва в столиці Росії був чимось неймовірним. Адже уявлення про українську культуру було досить своєрідне. Вони вважали, що це не більше, як екзотика, що, можливо, якоюсь мірою й цікаве, але, звичайно ж, не має нічого спільного зі справжньою високохудожньою культурою.

Тріумф артистів української трупи, безумовно, не був випадковим. Він став можливим завдяки блискучій грі учасників трупи і перепустку, до якої входили в основному твори , які відображали життя народу. Секрети успіху українського театру "корифеїв", як справедливо писала в 1892році львівська "Зоря", полягав у тій виключній любові та щирості, з якими українські артисти і артистки віддаються своїй справі, в їх палкому бажанні показати інтелігентній Росії українське село таким, яким воно є, з його стражданнями і радощами, з усіма звичаями як в минулому, так і в сучасному суспільному житті. Саме так сприймав і молдавський демократичний глядач виступи на кишинівській сцені засновників українського критичного реалізму.

Підводячи підсумки численним гастролям засновників українського театру класичного реалізму на молдавській сцені, можна впевнено сказати, що вони заклали основу міцних і багаторічних культурних зв'язків братніх народів - сусідів. Саме гастролі однієї із найбільш славетних труп, трупи М.Старицького, яки почалися 15 листопада 1884 року в столиці Бессарабської губернії, відкрили українському театральному мистецтву шлях до сердець молдавських глядачів.

Твори М.Кропивницького, І.Карпенка-Карого, Т.Г.Шевченка, І.Франка склали основу репертуару відродженого національного театру. На їхніх п'єсах виховувались українські актори, тисячі інших національно свідомих українців, які зуміли зберегти рідну мову, всіляко сприяли відродженню культури нашого народу. Таким чином, закладалися духовні підвалини для створення незалежної Української держави.

Український театр останнього двадцятиліття ХІХ - початку ХХ століть був одним з найважливіших ідеологічних факторів у справі розбудови нації. Він "розжеврів у свідомих, і збудив у несвідомих національне почуття, […] став великим етапом і чинником в історії зростаючого національного самопізнання […]", - писала у статті "Двадцять п?ять років українського театру" Л. Старицька-Черняхівська ("Україна". - 1907. - октяб. - С.49).

Одночасно українське сценічне мистецтво того часу стало явищем мистецького порядку і сягнуло вершин світового театру, завдяки чому і здобуло визначення - "театр корифеїв". У 80-х - 90-х роках ХІХ століття у гастролюючих українських трупах формується унікальна національна театральна школа, своєрідність якої значною мірою обумовлюється музично-драматичним репертуарним спрямуванням. Цей репертуар сприяє розвитку на національній сцені режисури як професії. Наближені до оперних форм, вистави потребували жорсткої партитури спектаклю відповідно до музичного матеріалу, вимагаючи від режисера особливої дисципліни думки й фантазії (всі його бачення повинні були вкладатися в жорстку музичну форму).

Національне театральне мистецтво еволюціонувало, наче перетікаючи з романтично-побутової театральної системи у реалістично-побутову, проте в театральній практиці романтизм і реалізм ішли поряд, формуючи акторів на єдиних мистецьких засадах.

У романтично-побутовому театрі панував принцип театральності (побутовим його можна назвати тільки умовно). Вистави відображали дійсність не у формах самого життя, а вибудовуючи реальність естетичну.

Участь у наближених до оперних форм виставах, де спів і танець були органічними засобами виразності у створюваному образі, підтримувала традицію сценічного видовища, що збагачувало акторську техніку музикальністю та ритмічністю і в драматичних виставах. Музикальністю була просякнута кожна мить існування актора в ролі.

Завдяки синтетичному характерові національного театру голос актора, який володів технікою віршованих розмірів та ритмів, був здатний передати найтонші психологічні відтінки. Тіло його як професійного танцюриста було виразником психіки, а почуття та емоції вкладалися і гармоніювалися жорсткою партитурою музичної вистави.

Вистави відзначалися динамічністю і легкістю завдяки досконалому володінню такими найважливішими властивостями мистецтва актора, як здатність до миттєвого включення у запропоновані обставини, легкість переходів від однієї думки до другої, від одного емоційного стану до іншого. Рухливість, пластичність, мальовничість, музикальність, свідоме володіння своїми емоціями, модуляціями голосу, виразним тілом, тонке почуття стилю були ознаками національної театральної школи. Музично-драматична природа національного романтично-побутового театру сприяла оволодінню акторами засобами неповторності у мистецтві, багато років грана роль здавалася глядачам щоразу новою і свіжою.

Суть національної акторської природи полягала у щирому перевтіленні актора в сценічний образ (з відтворенням його психологічної правди) і яскравій театральності гри. Метою актора було створення індивідуалізованих образів-типів. Художня правда визнавалася як найхарактерніша ознака, як школа. Актори театру корифеїв були сценічними співавторами драматургів. Мета - відтворення типу - сприяла процесові роботи над роллю, виходячи з узагальненого і при тому конкретного образу, що вимагало різноманітності і яскравості відібраних деталей та забезпечувало високий рівень акторської техніки. Театральні критики на сторінках тогочасної російськомовної преси називали українських акторів художниками, а образи українських селян у їх виконанні - перлинами мистецької краси, закінченими типами, цілісними натурами на повний зріст.

Список використаної літератури

1. Абрамович С.Д., Чикарькова М.Ю. Світова та українська культура: Навч. посібник. - Львів: Світ, 2004. - 314 с.

2. Бокань В.А., Польовий А.П. Історія культури України: Навч. посібник.- К.:МАУП, 2001 - 2 - ге вид. доп.- 256 с.

3. Волицька І. Театральна юність Леся Курбаса (проблема формування творчої особистості). -- Львів, 1995. -- С. 78.

4. Галабушська І. Про Заньковецьку, побут, національність у театрі та інше // Український театр. - 1993. - №5. - С.3-5.

5. Греченко В.А., Чорний І.В.; Кушнерук В.А., Режко В.А. Історія світової та української культури. Підр. для вищих закл. освіти. - К.: Літера, 2000. - 464 с.

6. Грушевський М. Цариці української сцени // Український театр. - 1993. - №5. - С.3.

7. Довбищенко Г.В., Лабінський М.Г. На сцені “Гайдамаки": До 175-річчя з дня народження Т.Г. Шевченка. -- К., 1989.

8. Заболотна В. Повернутись до себе // Український театр. - 1993. - №5. - С.5-6.

9. Історія української культури /За заг. ред Крип'якевича І. - 4-те вид., стереотип. - К.: Либідь, 2002. - 656 с.

10. Історія української культури. Збірник матеріалів і документів/За ред. Клапчука С.М., Остафійчука В.Ф.-К., Вища школа, 2000.-606с.

11. Історія української РСР. Т. 3 / Редакційна комісія Шевелєв А.П. - К., 1978. - 606 с.

12. Кирчів Р.Ф., Макарчук С.А. Вступ // Етнографія України: Навч. посібник. -- Львів, 1994. -- С. 9-10.

13. Корнійчук В. Ave, Maria! або психологічні особливості акторської творчості Марії Заньковецької // Літературна Україна. - 2003. - 5 травня. - С.12.

14. Культура українського народу: Навч. посібник / Русанівський В.Н., Вервес Г.Д., Гончаренко та ін.. - К.: Либідь, 1994. - 272 с.

15. Курбас Л. Березіль: Із творчої спадщини. -- К., 1988.

16. Курочкін О.В. Маски в поховальних іграх українців // Родовід. -- 1992. -- № 4. -- С. 32-38

17. Ліхновська Л. Фольклорний театр: проблема термінології // Народна творчість та етнографія. - 2003. - №5-6. - С.110-115.

18. Мандрика В. На прийомі у царя // Українська культура. - 1999. - №10. - С.33.

19. Майдан О. Духовність особистості на тлі українсько-історичної епохи ХІХ ст. // Вісник НАУ. - 1994. - №9-10. - С.59-63.

20. Наулко В.І. Культура традиційна і сучасна // Культура і побут населення України: Навч. посібник / В.І. Наулко, Л.Ф. Артюх, В.Ф. Горленко та ін. -- 2-е вид., доп. та перероб. -- К., 1993. -- С. 245-246

21. Новиков А.О. З історії українського театру // Історія та правознавство. - 2004. - №6. - С.12-13.

22. Новиков А.О. Марко Кропивницький і українське театральне мистецтво // Дивослово. - 2004. - №2. - С.14-16.

23. Новиков А.О. Нариси з історії українського театру та драматургії “Батько українського театру" // Історія та правознавство. - 2004. - №13-14. - С.7-8.

24. Новиков А.О. Найкращий в Україні // Березіль. - 1994. - №8. - С.177-186.

25. Попович К.Ф. Український театр на Кишинівський сцені. - Кишинів. - 1995. - 206 с.

26. Попович К.Ф. Нарис історії культури України. - К.: АРТЕК, 1999. - 728с.

27. Садовський М. Українські артисти в Петербурзі // Хроніка - 2000. Вип. 55 - 56. - Київ. - 2003. - 807 с.

28. Статєєва В. Українська мова та український театр у другій половині ХІХ ст.. // Дивослово . - 2005. - №4. - С.60-62.

29. Українська культура / Лекції за ред. Антоновича Д. - К.: Либідь, 1993. - 592 с.

30. Українська радянська енциклопедія. Т. 11 Книга перша. - К., 1984. - 606с.

31. Черничко І. Український народний театр кінця ХІХ - поч. ХХ ст. // Народна творчість та етнографія. - 2003. - №1-2. - С.78-82.

32. Черничко І. Культура і держава. Тенденції, проблеми та перспективи розвитку взаємовідносин владних і театрально-мистецьких структур в Україні: Монографія. -- К., 1998.

33. Чорній С. Праукраїнський театр // Український театр. -- 1994. -- № 1. -- С. 14.

34. Шевнюк О. Українська культура на зламі ХІХ - ХХ ст. у структурі змісту культурологічної освіти студентів // Мистецтво та освіта. - 2001. - №3. - С.15-18.

Размещено на Allbest.ru