Афінська культура освіти і виховання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Афінське освіта і виховання

2. Поезія та музичне мистецтво стародавньої Греції

3. Давньогрецький театр і образотворче мистецтво епохи еллінізму

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Особливу увагу Греція приділяла вихованню, що дозволило їм створити культуру, що встановила еталон прекрасного в архітектурі, скульптурі, музиці, літературі, повністю зберігається і в наш час. Величезним впливом у Греції користувалися філософи Платон, Аристотель, Сократ, а також близькі до них Піфагор, Евклід, Архімед, відомі нам більше як математики. У грецькій системі виховання мистецтво, наука і спорт були нерозривно пов'язані. Кволе тіло, відсутність музичного слуху і неписьменність засуджувалися, (це не стосувалося нижчих верств населення і рабів). Втіленням еллінського духу були Олімпійські ігри, що проводилися в 8-4 століттях до н. е.. і включали спортивні змагання, театральні та релігійні дії.

Метою даної роботи є визначення культурологічних обгрунтувань виховання застосовуваних у стародавніх Афінах. У цій роботі розглянута проблема виховання як частини культури стародавньої Греції. Так як стародавня Греція не була однорідним державою нами розглянута система виховання її особливості в Афінському полісі.

Зокрема в Афінах величезне значення надавалося естетичному вихованню допомогою театру та образотворчого мистецтва громадян. У класичну ж епоху провідним жанром стає драма, а обов'язковим атрибутом архітектури кожного міста - театр.

У роботі розглянуті грецька міфологія і література і її виховне значення на громадян. Платон називав Гомера "Вихователем Греції".

У даній роботі ми розглянули систему виховання в древніх Афінах як частина культури античності. Відповіді на питанням впливу на життя стародавніх греків театру та образотворчого мистецтва знайдено в джерелах: К. Куманецкий «Історія культури Стародавньої Греції та Риму», Л. Любимов «Мистецтво Стародавнього Світу», «Культурологія» під редакцією С.М. Іконникової, В.П. Большакова.

Виховання поезією і музикою А.-І. Марра «Історія виховання в античності (Греція)».

1. Афінське освіта і виховання

Афінська демократія вважається найбільш розвинутою формою демократичного ладу античних рабовласницьких держав. Формування системи політичних органів афінської демократії було результатом тривалого історичного періоду, починаючи з реформ Солона (640-635 - бл. 559 до н. Е..).

У грецьких полісах основою всієї соціально-економічної і політичної організації виступав колектив громадян. Крім них в афінському суспільстві перебували метеки, численні раби, які в сукупності складали більше половини всього населення. Однак афінська полісна система спиралася на громадянина і була створена насамперед для громадянина. Повноправним афінським громадянином міг бути житель Аттики, батьки якого мали громадянські права, а його ім'я було записано в особливому списку, що ведеться в демах. У такі списки заносилися юнаки та дівчата, які досягли 18-річного віку. До 20 років юнак закінчував курс військово-Виховного навчання і ставав повноправним громадянином.

Незважаючи на велику увагу, фізичного виховання і вивченню бойових мистецтв в афінських школах величезна увага приділялася естетичному, гуманітарної освіти. Крім граматики, арифметики, історії вивчалося ораторське мистецтво і риторика, музика і графіка.

Афінська демократія піклувалася про освіту і виховання громадян. Починаючи з Перікла (490 - 429 до н. Е..), Тобто з 40-30 рр.. V ст. до н.е., влада почала роздавати малозабезпеченим громадянам спеціальні жетони, за якими можна було пройти на театральну виставу. Таким чином, афінська демократія базувалася на широкому участю різних категорій громадян, забезпечувала її громадську активність, створювала умови для розвитку політичної самосвідомості афінського громадянина ¹.

Однак і в афінської демократії існували свої недоліки. По-перше, афінська демократія була рабовласницькою, тобто раби, також як і метеки, які постійно мешкають в Афінах, не мали громадянських прав і не брали участі в управлінні державою.

IV ст до н. е.. ознаменувався в Стародавній Греції, як століття створення різних шкіл, хоча навчання коштувало дуже дорого. Наприклад, навчання риториці, у найвизначнішого, поряд з Демосфеном, грецького оратора тієї епохи, Ісократа, варто було чи не дорожче, ніж навчання у софістів, і було доступне тільки заможної верхівки городян. Все більш численні філософські школи орієнтувалися також лише на соціальну еліту. Інтенсивна інтелектуальна, творча життя все більше зосереджувалася на одному з полюсів суспільства. Характерно, що звернене до широких мас мистецтво театру, здобула такий явне розвиток в Афінах V ст. до н. е.., вже не грало в наступному столітті колишньої соціально - Виховної ролі. Трагедія переживала занепад, комедія зазнала істотні зміни. Але якщо поезія спустилася з висот, досягнутих нею в Греції епохи Перікла, то проза, навпаки, піднялася на небувало високий рівень. Ораторське мистецтво IV ст. до н. е.. аж до останніх століть античності залишалося неперевершеним зразком літературної майстерності, правильності, чистоти і краси стилю. Ще більший вплив справила на наступні покоління, і не тільки в давнину, філософія IV ст. до н. е.., представлена ??іменами Платона і Аристотеля. Образотворче мистецтво, особливо скульптуру, прославили в той час шедеври Праксителя і Скопаса, не поступалися великим творінням Фідія, Поліклета Чудовий пам'ятник античної культури поеми Гомера «Іліада» і «Одіссея» (VI ст. До н. Е..). Колись афінська молодь заучувала їх напам'ять, що було частиною освіти. Поеми Гомера мали не тільки велике значення, як твори мистецтва, їм надавалося також важливе державне, соціальне і моральне значення. Ці поеми про людські відносини, про добро і зло, про честь і безчестя, про свободу і долю. У всі часи вони читалися, як глибоко сучасні.

Поеми вчать мирним стосункам до смерті як природної необхідності. Наводячи багато цінних спостережень. Наприклад, про те, що сильне почуття дволикий: горе і роз'єднує і згуртовує; плач одночасно несе просвітлення і т. д.

Цікаво, що все грецьке освіта побудовано на передачі майбутньому громадянинові ряду навичок, які йому знадобляться знову ж таки для особистої участі у громадських справах. Це має на увазі Виховання не професіонала в будь-якій області, а особистості. Показово, що частина навичок передається дитині рабом, тобто заздалегідь не програмується їх вживання за певним зразком (бо раб не міг бути зразком життя для громадянина).

Античне Виховання - це Виховання по Сократу (469 - 399 до н. Е..), Філософа, що поставив знання вище всіх авторитетів і думок. Цьому принципу навчав він і своїх учнів. Розповідають, що він придивлявся до обдарованим юнакам і з них готував учнів. Сократ не писав книг, вважав, що в них думка мертвіє, стає правилом, а це вже не є знання. Найбільша мудрість за Сократом, полягає в тому, щоб не спокушатися своїми знанням, не абсолютизувати його («Я знаю, що нічого не знаю»). Найганебніше невігластво - «уявляти що знаєш те, чого не знаєш». Сократ був постійно добродушний і радісний, чим дратував, викликав нападки, його били. Учні обурювалися і запитували, чому вчитель не відповідає тим же. Сократ відповідав: «Хіба я потягну до суду осла, якщо він мене брикнув?».

«Кожна людина, обдарований або бездарний, повинен за Сократом, вчитися і тренуватися в тому, в чому він хоче досягти успіхів. Особливо значимо Виховання і навчання політичного мистецтва для людей обдарованих »,-звідки робилися і політичні висновки: керівництво державою - це теж професія, і необхідно, щоб нею займалися теж професіонали. Ця концепція була абсолютно протилежна основоположним принципам афінської демократії, згідно з якою управління полісом - справа кожного громадянина. Тим самим вчення Сократа створювало теоретичну базу для олігархів, що і привело його в кінці кінців до непримиренного конфлікту з демосом, що закінчилося засудженням і смертю Сократа.

Особливістю античної культури було прагнення зробити культуру способом життя (ми це бачили на прикладі Сократа). Це стосувалося не тільки до філософів, але і до мистецтва, поезії. Грецька культура в чому заснувала подальший розвиток культури. Основними символами її були два боги: Аполлон і Діоніс, породили, як вважали древні греки, два протилежних світовідчуття і дві культури. Бог Аполлон - бог пластичного мистецтва, поміркованості, гармонії, краси і спокою. Бог Діоніс - бог розкутості і свободи, стихії природи та інстинктів, бог вина і виноробства, не спокою і надмірності. Шанування Аполлона призвело до панування пластичного мистецтва, мистецтва Гомера, епохи Ренесансу, християнської релігії. Шанування Діоніса призвело до народження грецької трагедії з її (часто неприємної) правдою життя, до філософського песимізму і нігілізму.

Греки вважали, що в культурі, як і в самому житті, має поєднуватися аполлоновское її якість і діонісійське, в іншому випадку можлива загибель культури. Панування аполлоновского в культурі призведе врешті-решт, до стагнації, застою. А возобладаніе діонісійського до руйнування, протесту заради протесту.

2. Поезія та музичне мистецтво стародавньої Греції

В основі грецького мистецтва лежать тілесні інтуїції. Мистецтво греків підпорядковане останнім у розумінні "мистецтва" і "ремесла". "Ідеалісти" - Сократ зі своїм утилітарним поглядом на мистецтво, Платон зі своїм підпорядкуванням художньої творчості релігійним і громадським завданням, Аристотель зі своєю теорією "музичного" Виховання, Плотін зі своїм підпорядкуванням художнього еросу містичного сходження і т. д., і т. д. можна уявити був погляд на чисте мистецтво як на щось цінне і навіть просто Правдоподібне. "Мистецтво для мистецтва" - неможлива річ для античності.

Культурне життя афінян в архаїчну епоху велася на так званих «бесідах» і «бенкетах», пиятиках, слудующіе за вечірньою трапезою, з певними правилами і суворим етикетом. Кожен і присутніх по черзі отримує миртових гілку, що означає його черга співати, «пісня, що переходить зигзагом від одного до іншого». Дитині, якщо він хотів надалі гідно брати участь у бенкетах і вважатися освіченою людиною, ннадо було засвоїти, поряд з деякими знаннями Гомера (VIII століття до н. Е..), Що стали на той час класикою, об'ємний запас ліричних віршів.

Успіхом користувалися гномічної поети, начебто автора «Повчань Хілон», деякі фрагменти «повчань» дійшли до нас під ім'ям Гесіода з відомого збірника елегій Фіогніда. Але справді афінський класик Солон, його Елегії звернення до співгромадян на моральні теми, які в свою чергу переслідували виховні цілі. Солона цитували в суді й у народних зборах такі оратори як Клеофонт і Демосфен ¹.

Про пластичності грецької поезії писано дуже багато. Але можна сказати, що далеко не всі дослідники однаково добре і глибоко відчувають цю пластику. Пластика грецької поезії не є щось тільки зовнішнє або тільки прикрашає. Вона суттєво організовує самий сенс і структуру цієї поезії. Можна не говорити спеціально про тои ж Гомера, так як і будь-епос більш-менш пластичний, і скрізь в епічних сказаннях тілесне зображення затуляє внутрішньо розвивається логіку суб'єкта.

Але те ж саме, однак, треба сказати і про грецьку драму. Тут також майже повна відсутність самостійної логіки подій духу; і дії виявляються майже невмотивованими. Доля тут не є іманентна логіка життя, але насильно вриваються ззовні сліпий випадок. Особливо статуарного і пластика трагедії видно на письменників, в яких кульмінує аттичний геній, на Есхіл, Софокл і Евріпід. У Есхіла (525 - 456 до н. Е..) Трагедія майже нічого спільного не має з нашою драмою.

Це - свого роду ліричні ораторії, в яких монологи і десятки, сотні віршів знищують в корені всяку внутрішню логіку і динаміку життя. Прометей висить на скелі цілу трагедію, і дія ні на крок не посувається протягом всієї трагедії. У "Семи проти Фів" епічна чергування монологів доведено до повного схематизму. Характери - одноколірні, неприступні, монолітні. Кожен герой стоїть перед нами як статуя, і ми не бачимо, а тільки віримо і здогадуємося, що між цими статуями відбувається якась драма і трагедія. Оцінка вбивства Орестом своєї матері, хоча і відрізняється більшою розлогий від простого гомерівського схвалення цієї події, все ж таки отримує остаточну форму і сенс тільки з появою Афіни. Прокляття, тяжіє над усім родом і тим послаблює або часто просто знищує драматизм дійових осіб, цілком у наявності не тільки в епосі, але і у трагіків. Розв'язка часто-густо належить богам, а не людям. Нарешті, наявність довжелезних хорів в Есхіла, наповнюють більшу частину його трагедій, вже досить говорить про відсутність у нього психології, трагедії і драми в нашому сенсі слова. Що таке хор? Це є як би об'єктивувати думка, отелесенное почуття, знеособлений суб'єкт. Це - думка, почуття і суб'єкт - у пластичній трактуванні.

Бути може, ще яскравіше позначається основна антична інтуїція на характері давньогрецької музики. Якщо західна драма ні в якому разі не може бути помещаема в один відділ з драмою античної, то музика древніх є щось вже зовсім непорівнянне з музикою західної. При нашій звичайної, ходячою "класифікації" мистецтв, де ми розподіляємо мистецтва самим зовнішнім і несуттєвим чином, тобто за родом матеріалу, з якого зроблено твір, ми повинні стати зовсім в глухий кут перед тим явищем, яке іменується грецькою музикою. Грек і тут продовжує як би обмацувати статую, хоча, здавалося б, настільки безтілесне мистецтво, як музика, і дуже мало дає для цього підстав.

Грецька музика є музика майже виключно вокальна. Інструменти нечисленні і разюче примітивні, і існують вони майже виключно для супроводу. Музика мала значення лише як придаток поезії. Вона не мала у греків самостійного значення; і для Аристотеля музика - лише "найголовніше з прикрас трагедії". Музика тільки підкреслює містяться в самій поезії мелодичні та ритмічні відносини. Це - значною мірою лише виразна декламація або ж речитатив. Грек не міг би стерпіти нашого оркестру; це для нього було б просто какофонією та неподобством, несмак. Тут діяв суворий імператив, не раз формульованої тим же Платоном: "Гармонія і ритм повинні слідувати словами, розмір і гармонія повинні рахуватися зі словом, а не слово з ними". Отже, грецька музика є мистецтво переважно вокальне і словесне, де слово підпорядковує собі ритм і мелодію і де ніякої інструмент не має самостійного значення.

Деякі історики зазначають, що Гріко прагнули перш за все бути музикантами. Їхнє мистецтво було перш за все музичним, а вже потім словесним і образотворчим. «Ліра, легкий танець і спів» - цим вичерпується зміст культури для Феогнида. Платон (428 або 427 - 348 або 347 до н. Е..) Говорить: «Той, хто не здатний брати участь в хороводі (бути одночасно співаком і танцорм), не є по-справжньому освіченою людиною». Платон пояснює, що музична освіта має значення і для моральності; навчання у кифариста, впливаючи на особистість у цілому, сприяє привчанню молодих до «володінню собою», робить їх більш культурними, поселяючи в їхніх душах евритмія і гармонію ¹.

3. Давньогрецький театр і образотворче мистецтво епохи еллінізму

Еллінізм (елліністична епоха III - II ст. До н.е.) прийнято розглядати насамперед як культурне явище, як поширення грецької культури в завойованих Македонією країнах. Культура елліністичного світу була складна й різноманітна. Вона була синтезом і різними поєднаннями грецької культури та культури країн Близького і Середнього Сходу. Для елліністичної культури характерно її грецьке оформлення і глибокі місцеві традиції. У цей період отримав широке поширення в еллінічеського світі загальгрецький мова - койне, що став засобом міжнаціонального спілкування. Греки - воїни, чиновники, ремісники, торговці, розсіяні на великих територіях елліністичного світу, долали полисную обмеженість своїх поглядів. У їх середовищі набуло широкого поширення новий світогляд - космополітизм (від грецького слова «космополітес» - «громадянин світу»).

Походження давньогрецької драми і театру. Появі драми в Греції передував тривалий період, протягом якого чільне місце займали спочатку епос, а потім лірика. Всі ми знаємо багатий героїчний епос-поеми «Іліада» і «Одіссея», повчальний епос-поеми Гесіода (VII ст. До н.е.); це твори ліричних поетів VI ст. до н.е. Народження грецької драми і театру пов'язано з обрядовими іграми, що присвячувалися богам-покровителям землеробства: Деметрі, її дочки Корі, Діонісу. Такі обряди іноді перетворювалися в культову драму. Наприклад, в місті Елевсіні під час містерій (таїнств, на яких були присутні лише присвячені) влаштовувалися ігри, під час яких зображувалося одруження Зевса і Деметри, викрадення Кори Плутоном, блукання Деметри в пошуках дочки і повернення Кори на землю.

Діоніс (або Вакх) вважався богом творчих сил природи, пізніше він став богом виноробства, а потім богом поезії і театру. Символами Діоніса служили рослини, особливо виноградна лоза. Його часто зображували у вигляді бика або цапа.

На святах, присвячених Діонісу, співали не тільки урочисті, але і веселі карнавальні пісні. Гучні веселощі влаштовували ряджені, свиту Діоніса. Учасники святкової ходи мазали особу винною гущавиною, надягали маски і козлячі шкури. З обрядових ігор і пісень на честь Діоніса виросли три жанри давньогрецької драми: трагедія, комедія і сатирова комедія (названа так по хору, що складався із сатирів). Трагедія відбивала серйозну сторону діонісійського культу, комедія - карнавально-сатиричну. Сатирова драма представлялася середнім жанром. Веселий ігровий характер і щасливий кінець визначили її місце на святах на честь Діоніса: сатировскую драму ставили як висновок до уявленню трагедій.

Трагедія, за свідетельсьву Аристотеля (384 - 322 до н. Е..), Брала початок від заспіву дифірамба, комедія-від заспівувачів фалічних пісень, тобто Пісень, в яких прославлялися плодоносні сили природи. До діалогу, який вели ці заспівувача з хором, домішувалися елементи акторської гри, і міф як би оживав перед учасниками свята.

Багато чого про походження грецької драми можуть сказати самі слова трагедія і комедія. Слово трагедія походить від двох грецьких слів: трагос-«козел» і оде-«пісня», тобто «Пісня козлів». Етоназваніе знову веде нас до сатирів-супутників Діоніса, козлоногим істотам, що славили подвиги і страждання бога. Слово комедія походить від слів комос і оде. «Комос» - це хід підхмеленої натовпу ряджених, що обсипали один одного жартами і глузуваннями, під час сільських свят на честь Діоніса. Отже, слово комедія позначає «пісня комоса».

Грецька трагедія, як правило, брала сюжети з міфології, котра добре була відома кожному греку. Інтерес глядачів зосереджувався не на фабулі, на трактуванні міфу автором, на тій суспільній і моральної проблематики, яка розгорталася навколо усім відомих епізодів міфу. Використовуючи міфологічну оболочку, драматург зображував у трагедії сучасне йому суспільно-політичне життя, висловлював свої етічскіе, філософські, релігійні погляди. Тому роль трагічних уявлень в суспільно-політичному етнічному Вихованні громадян була величезна. Вже в другій половині VI ст.до н.е. трагедія досягла значного розвитку.

Особливістю нової комедії балу її гуманно філантропічна спрямованість. У кращих творах проводилися передові ідеї елліністичної філософії. Незважаючи на відсутність політичної тематики, у новій комедії одержували відображення такі важливі проблеми, як методи виховання, ставлення до жінки, до представників різних станів, до чужоземців. Причому постійно проповідувалися більш м'які, більш гуманні відносини між людьми. Нова аттична комедія користувалася величезним успіхом у публіки. Глядачів залучало те, як розробляється навіть банальний сюжет або звична маска: пружиною дії стала спритно улаштована інтрига, розвиток якої велося тонко і майстерно. Театральні вистави вважалися школою Виховання, і держава приділяла їм велику увагу. Вистави йшли кілька разів на рік по великих святах і тривали кілька днів поспіль. Ставилися 3 трагедії і 2 комедії. Дивилися з ранку до вечора, а щоб всі жителі змогли відвідати театр, видавалися з казни спеціальні театральні гроші.

У період розквіту грецької культури (VI - V ст. До н.е.) в Афінах жили і творили найвидатніші грецькі трагічні поети, класики не лише грецької, а й світової літератури: Есхіл, якого по праву називають батьком трагедії за його безсмертні твори («Прикутий Прометей», «Перси»); Софокл, створив трагедії «Цар Едіп», «Електра», та ін; Евріпід - автор «Медеї», «Іполита», «Іфігенії в Авліді». Класиком у грецької комедії є Арістофан, написав комедії: «Світ», «Жінки в народних зборах», «Вершники» і ін

Давньогрецьке образотворче мистецтво міцно увійшло в художній розвиток наступних часів. Його елементи живуть в даний час. Ведучими архітек-турне спорудами клас-сического Греції були храми, театри, громадські будівлі. Основним архітектурним спорудженням є храм. Найзнаменитіші зразки грецької архітектури - збереглися до нашого часу в афінському акрополі храми Парфенон і Ерехтейон (421 - 426 до н.е.). У давньогрецькій архітектурі послідовно змінилися три архітектурні стилі: доричний, іонічний і коринфський. Відмінною особливістю названих стилів є форма колон - неодмінного атрибуту давньогрецьких споруд.

Грецька скульптура спочатку поступалася скульптуру древнього Сходу. Але з V ст. до н.е. досягла небувалого розквіту. Передається не лише фігура й обличчя, але і рух і навіть почуття зображуваних людей. Особливою популярністю і славою користувалися скульптори: Мирон, Поліклет, Фідій, Пракситель, Скопас, Лисипп (IV - V ст. До н.е.).

Живопис була широко поширена в стародавній Греції у вигляді фресок і мозаїк, якими прикрашають храми і будівлі, але вони майже не збереглися до нашого часу. До зразків збереглася живопису відносяться знамениті грецькі чорнофігурним і червонофігурні вази. Грецькі судини різноманітні за формою і функціями: амфори, кратери, гідрії, лекіфи, пеліки, килики. Спочатку вазопис була чернофигурной, потім вона змінилася більш досконалої червонофігурного. Основою малюнка служив силует. Крім мотивів рослинного і тваринного світу в грецькій кераміці з'являється багато сцен битв, бенкетів, полювання, міфологічних сюжетів.

Висновок

У Древній Греції виділялися дві системи виховання, Афінська - естетична і Спартанська - військова. Сучасна система естетичного виховання багато чого взяла від Афінської демократії. Деякі експериментальні сучасні школи бажаючи підкреслити їх гуманітарні спрямованість носять назви Афінських. В Афінах величезне значення надавалося вихованню допомогою театру та образотворчого мистецтва громадян. В Афінах, найбільш демократичному з полісів Еллади театр став справжнім вихователем народу, він формував погляди і переконання вільних громадян Еллади. Театр був суспільним інститутом, включеним у систему полісних свят. Театральне видовище було масовим, глядачами була більшість громадян, організація вистав - одна з найбільш важливих і почесних літургій; від часу Перікла держава давала найбіднішим громадянам гроші для оплати квитків. Театральні вистави носили змагальний характер, ставилися п'єси кількох авторів, і журі, обраний громадянином, визначало переможця. У даній роботі ми розглянули систему виховання в стародавній Греції як частина культури античності. Утвердження гідності та величі людини-громадянина стає головним завданням грецької культури епохи класики. У творах мистецтва стародавні греки оспівували образ людини-героя в усьому досконало його фізичної і моральної краси. Цей ідеал мав велике етичне і суспільно-виховне значення. Мистецтво надавало безпосередній вплив на почуття і розум сучасників, виховуючи в них уявлення про те, яким повинен бути чоловік.

До четвертого століття до н.е. в загальних рисах в Греції склалася система освіти - загальну освіту або енциклопедичну освіту, енкюкліос пайдейї, яке у своїй основі не було відкинуто ні Римом, ні християнським середньовіччям, ні християнсько-демократичним новим часом (гуманістична або класична гімназія, гуманітарна освіта). Класичні мови - давньогрецьку та латину - у формі так званої інтернаціональної лексики увійшли в усі європейські та неєвропейські мови і, будучи міжнародною мовою науки і культури, пов'язують воєдино, на століття живі нерви і кровоносні судини, сучасну цивілізацію з її цілющими джерелами - історичним досвідом і досягненнями минулого.. Ось основні підсумки які можна підкреслити з даної роботи.

Список використаної літератури

виховання античність стародавній греція

1. Культурологія: під ред. С.Н. Іконникової, В.П. Большакова. -М., 2010.

2. Куманецкий К. Історія культури Стародавньої Греції та Риму. -М., 1990.

3. Лосєв А. Ф., Тахо-Годи А.А. Життя чудових людей: Платон, Аристотель. -М., 1993.

4. Любимов Л. Мистецтво Стародавнього Світу. -М., 1971.

5. Марра А.-І. Історія виховання в античності. -М., 1998.

6. Платон. Політика чи Держава. ч. III.,-СПБ., 1863.

7. Міфи народів світу: під ред. С. А. Токарєва. -М., 1993.

8. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. Т. 1. -М., 1992.

9. Культурологія: під ред. С.Н. Іконникової, В.П. Большакова. -М., 2010.-С. 297.

10. Марра А.-І. Історія виховання в античності (Греція). -М., 1998.-С. 69.

11. Марра А.-І. Історія виховання в античності (Греція). -М., 1998.-С. 68.

12. Культурологія: під ред. С.Н. Іконникової, В.П. Большакова. -М., 2010.,-С. 301.

Размещено на Allbest.ru