Духовність суспільства і людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРАКТИЧНА РОБОТА №1

На тему: Духовність суспільства і людини.

План роботи

Вступ

1. Факторирозвиткулюдського в людині

1.1 Призначення і смисл життя людини

1.2 Духовна криза суспільства, її сутність і причини

1.3 Проблеми виживання людства

духовний соціальний цінність криза

Вступ

Життя суспільства - складний, цілісний процес активно-творчої діяльності людей, яка спрямована на засвоєння та перетворення світу, створення, збереження, примноження, засвоєння культури, у ході чого задовольняються, виробляються, розвиваються людські потреби. Світ культури - це світ предметів, наповнений ідеальним змістом та значенням, у яких закодована, акумульована соціальна інформація, досвід багатьох поколінь. У світ культури, в якому розгортається життя суспільства, входять цінності та норми, ідеї та образи, звичаї та традиції. У реальному суспільному житті щільно переплетені та рівно необхідні матеріальне, речове та ідеальне, духовне. Духовне просякає усі сфери суспільного життя - економічну, соціальну, політичну, суто духовну. Адже у будь-якому виді діяльності людина прагне задовольнити не тільки матеріальні, але й духовні потреби, переслідує ту чи іншу мету, реалізує конкретні плани, використовує певні ідеальні схеми діяльності, спирається на ціннісно-нормативну інформацію, що закодована у ідеальних образах. Цей процес виробництва та використання закодованої інформації і є духовним життям суспільства.

Духовне життя суспільства та окремої людини -- це активно-творча діяльність людей - засвоєння та перетворення світу, яка є у виробництві, зберіганні, розподілі, споживанні духовних цінностей та ідеального змісту. Духовне життя суспільства зв'язане з задоволенням духовних потреб, функціонуванням свідомості (суспільної та індивідуальної), стосунками між людьми, багатоманітними формами їх спілкування. Духовне життя суспільства охоплює не тільки ідеальні явища, але й суб'єктів духовного життя, які мають певні. потреби, інтереси, ідеали, а також соціальні інститути, що займаються виробництвом. Розподілом та зберіганням духовних цінностей (клуби, бібліотеки, театри, музеї, навчальні заклади, релігійні та суспільні організації тощо). Ось чому не можна зводити духовне життя суспільства лише до функціонування суспільної свідомості. Стан духовного життя визначається усіма його складовими.

Духовне життя суспільства має і другий аспект. Воно виступає і як відносно самостійна сфера суспільного життя. Розподіл праці та соціальна диференціація суспільства привели до того, що духовна діяльність відокремилася в самостійний вид виробництва і стала заняттям окремих спільностей людей. Так виникла духовна сфера суспільного життя - один з рівнів духовного життя суспільства, що зв'язаний з спеціалізованим духовним виробництвом, спрямованим на задоволення переважно духовних потреб, з функціонуванням спеціалізованих соціальних інститутів, що професійно зайняті створенням, зберіганням та поширенням духовних цінностей. Зрозуміло, що і в таких умовах зберігаються непрофесійна духовна діяльність та стихійна система розподілу, споживання духовних цінностей.

1. Фактори розвитку людського в людині

- спадковість

- середовище

- виховання

Встановлено також, що процеси і результати розвитку людини визначаються спільною дією цих факторів.

Спадковість. Основу утворюють природжені природні особливості людини, які називаються “спадковістю”. Спадковість - це передача від батьків до дітей певних якостей і особливостей. Носії спадковості - гени. Сучасна наука довела, що властивості організму зашифровані у своєрідному генному коді, який зберігає і передає інформацію про властивості організму. Генетика розшифрувала спадкову програму розвитку людини.

Спадкова програма розвитку людини включає детерміновану (тобто постійну, незмінну) і змінну частини, які визначають те загальне, що робить людину людиною, і те особливе, що робить людей несхожими один на одного. Деермінована частина програми забезпечує перш за все продовження людського роду, а також задатки людини як представника людського роду, а саме - мова, прямоходіння, трудова діяльність, мислення. Від батьків до дітей передаються зовнішні ознаки: особливості статури, конституції, колір очей. Волосся і шкіри. Генетично запрограмовані поєднання в організмі різних білків, визначені група крові, резус-фактор.

До спадкових властивостей відносяться також особливості нервової системи, які обумовлюють характер, особливості протікання психічних процесів. Недоліки нервової системи, в тому числі і патологічні, які викликають психічні розлади, хвороби (наприклад, шизофренію) можуть передаватися нащадкам. Спадковий характер мають хвороби крові (гемофілія), цукровий діабет, деякі ендокринні розлади - карликовість, наприклад. Негативний вплив на нащадків здійснюють алкоголізм, наркоманія батьків.

Змінна частина програми забезпечує розвиток систем, які допомагають організму людині пристосуватись до змінних умов її існування. Широкі незаповнені області спадкової програми надані для наступного виховання. Кожна людина заповнює цю частину програми самостійно. Цим природа надає людині виключну можливість для реалізації своїх потенцій шляхом саморозвитку і самовдосконалення. Таким чином, необхідність виховання закладена в людині природою.

Що успадковують діти від своїх батьків - готові здібності до розумової діяльності чи тільки задатки, потенційні можливості? Експериментальні дослідження довели, щоуспадковуються не здібності, а тільки задатки. Успадковані людиною задатки можуть потім розвиватися або залишитись нереалізованими. Все залежить від того, чи отримає людина можливості для переходу успадкованих задатків у конкретні здібності, і визначається обставинами: умовами життя, вихованням, потребами людини і суспільства.

Всі нормальні люди отримують від природи високі потенційні можливості для розвитку своїх розумових і пізнавальних сил і здібностей практично до необмеженого духовного розвитку. Педагоги всього світу признають, що може бути несприятлива для розвитку здібностей спадковість.

Окрім задатків до інтелектуальної діяльності успадковуються спеціальні. Спеціальними називаються задатки до певного виду діяльності. Вони можуть виявлятися ще в ранньому дитинстві, якщо людині надаються необхідні умови. Спеціальними задатками є музичні, художні, математичні, лінгвістичні, спортивні та інші.

Середовище. Крім спадковості, на розвиток людини суттєво впливає середовище - реальна дійсність, в умовах якої відбувається розвиток. Це зовнішні умови, у тому числі географічні, соціальні, шкільні, сімейні. Одні з них стосуються всіх дітей даного регіону (географічні фактори), інші відображають особливості місця проживання (напр., місто чи село), треті мають значення тільки для дітей тієї чи іншої соціальної групи, четверті пов'язані із загальним добробутом народу.

За інтенсивністю контактів виділяють близьке та далеке середовище. Коли педагоги говорять про вплив середовища, то мають на увазі перш за все середовище соціальне (далеке) та домашнє (близьке). Близьке середовище - це сім'я, родичі, друзі. Домашні фактори визначають розвиток даної дитини, і рівень його розвитку говорить перш за все про те, як у сім'ї налагоджено його харчування, чи дотримується режим занять і відпочинку, чи вірно дозуються фізичні та розумові навантаження. В поняття “соціальне середовище” входять такі загальні характеристики, як суспільний устрій, матеріальні умови життя та інші. Звичайно, людина досягає більш високого рівня розвитку там, де близьке та далеке середовище надає їй найбільш сприятливих умов.

Величезний вплив на розвиток людини, особливо в дитячому віці, здійснює домашнє середовище. В сім'ї звичайно проходять перші роки життя, вирішальні для становлення, розвитку і формування людини. Дитина звичайно доволі точне відображення тієї сім'ї, в якій вона росте і розвивається. Сім'я здебільшого визначає коло інтересів і потреб, поглядів і ціннісних орієнтацій. Сім'я ж надає і умови, в тому числі і матеріальні, для розвитку природних задатків. Моральні і соціальні якості теж закладаються в сім'ї.

Що важливіше - середовище чи спадковість? Думки спеціалістів розділились. Одні вважають, що вплив середовища може досягати 80% від загального впливу всіх факторів. Інші, навпаки, вважають, що на 80% розвиток особистості визначається спадковістю.

Розвивається кожна людина по-своєму, і “частка” впливу спадковості і середовища у кожної людини своя. В яких пропорціях переплетуться причини, до яких результатів приведе їх взаємодія, залежить і від багатьох випадкових факторів, дії яких не можна ні врахувати, ні виміряти.

Виховання. Вплив спадковості і середовища корегує виховання. Виховання - головна сила, здатна “підправити” недоліки природи і негативний вплив середовища. Саме виховання може дати суспільству повноцінну особистість. Ефективність виховання у цілеспрямованому, систематичному і кваліфікованому керівництві. Слабкість виховання у тому, що воно грунтується на свідомості людини і вимагає її участі, тоді як спадковість і середовище діють несвідомо і підсвідомо. Цим визначається роль, місце, можливості виховання. Вихованням можна домогтися багато чого, але повністю змінити людину не можна. У долі людей виховання робить різний внесок - від найнезначнішого до максимально можливого.

Одне із найважливіших завдань виховання - виявлення схильностей і обдарувань, розвиток людини у відповідності з її здібностями і можливостями. Педагогічні дослідження показали, що виховання може забезпечити розвиток певних якостей, тільки спираючись на закладені природою задатки.

1.1 Призначення і сенс життя

Найважливішими характеристиками зрілої особистості є: цілеспрямованість, самостійність, динамічність, цілісність, конструктивність, індивідуальність. Однак ці атрибути особистості не дані, а скоріше задані, і ступінь їх актуалізації залежить від певних умов - передусім саме від того, які у особистості складуться взаємини з двома іншими силами. Причому, відповідно до вихідною позицією віри в природу людини, актуалізуюче творче начало визнається в першу чергу за організмом, внутрішнім світом, в якому спочатку закладений потужний потенціал, "головна рушійна сила життя" і розвитку людини - прагнення до зростання, до розкриття здібностей і посиленню можливостей, до більшої ефективності, зрілості і конструктивності (за К. Роджерсом "тенденція до актуалізації"). І тому для особистості визначальними відносинами є саме з внутрішнім світом, з самим собою. Це одна з центральних ідей особистісно-центрована підходу: якщо людина (особистість) вільна і має можливість прислухатися до себе і опертися на себе як на цілісну природну істоту, точно і повно відображаючи, що відбувається в ній самій, то "тенденція до актуалізації " діє в повну силу і забезпечує рух людини - незважаючи на можливі помилки і труднощі - до більшої зрілості, до більш повноцінного життя. Дуже важливо, що ця тенденція визнається закладеною в природі людини як потенціал, який актуалізується за певних умов, але не формується і не управляється зовнішніми силами: «це внутрішня тенденція, вона не мотивується ззовні, і навчити цьому неможливо» (Лендрет Г.).

Відносини особистості з зовнішнім світом - особливо з миром інших людей - куди складніші, неоднозначні й драматичні. З боку особистості є сильна зацікавленість у контакті з іншими людьми. Людина, як стверджує К. Роджерс, "невиліковно соціальна; вона має глибоку потребу у взаєминах". Більш того, центральний компонент особистості - "Я" має дуже сильну потребу в самоповазі, яка спочатку (в дитинстві) задовольняється в першу чергу через отримання поваги, визнання і любові від інших людей (насамперед - значущих дорослих). Іншими словами, особистість дитини не просто орієнтована на взаємини з соціальним світом, а виявляється в істотній залежності від них.

Сенс життя являє собою осмислення людиною свого призначення, "самовиправдовування" своєї життєдіяльності. Він містить у собі цілі, ідеали, установки, умонастрій та лінії поведінки людини. Сенс життя не заданий людині одвічно. Людина змінюється у зв'язку із змінами в суспільних відносинах, в особистому житті, у формах життєдіяльності; разом з цими змінами змінюється і сенс життя. До того ж людина існує в багатьох формах буття, тому сенс її життя багатомірний.

В історії духовних пошуків людства можна виділити три головні підходи до вирішення цієї проблеми.

1. Сенс життя знаходиться за межами світу - в об'єктивних порядках вищого буття, у надособистісних цінностях, у Богові. З цієї точки зору, єдиним, що робить життя усвідомленим, що надає йому абсолютного сенсу, є дійова співучасть у житті, що спрямовується надприродними силами.

2. Цінність і сенс життя - у самому житті, тому людина здатна перебудовувати світ на засадах добра та справедливості. Ця прогресивна мета і надає сенсу людському існуванню.

3. Сенс життя задається самою людиною завдяки її зусиллям щодо самореалізації. Життя саме по собі не має заданого сенсу, тільки людина завдяки своїй діяльності свідомо чи несвідомо, доцільно чи стихійно творить свою людську сутність.

Сенс життя пов'язаний з об'єктивно значущими цінностями, що усвідомлюються індивідом як необхідні, споріднені його сутності, бажані, як вища ціль його діяльності та намагань. До ціннісної основи смислу життя входить життєво важлива, емоційно прийнята ціль, яка не тільки об'єктивно доцільна, але й суб'єктивно стверджена, особисто визнана такою. В цілому смисл життя є сутнісним, фундаментальним атрибутом суб'єкта життя, що свідомо та цілеспрямовано вибудовує свій життєвий шлях і розгортає власне покликання та призначення.

Смисл життя усвідомлюється та формується людиною на певній світоглядній (філософській або релігійній) основі. Звідси нерозривний зв'язок творення людиною смислу життя з її власною філософською та релігійною творчістю. Суть цього зв'язку в тому, що смисл життя постає своєрідною інтеграцією системи цінностей, що функціонують у певному суспільстві; цінностей, що належать світовій людській культурі в цілому; цінностей, які сама людина здатна творити в реальності свого безпосереднього самобуття.

Й.Г.Фіхте вказує на проблему смислу життя як на основу для філософських розмірковувань. Істинно людський смисл життя він убачає в досягненні індивідом повного порозуміння із самим собою, у розумі, у свободі, в діяльності, в тому, щоб людина "з простого продукту природи стала вільною розумною істотою". Розуміння смислу життя базоване на певній концепції природи людини: кожна тварина є те, що вона є; тільки людина первісно -- ніщо. Тим, чим вона повинна бути, вона має зробитися, і зробитися сама собою, своєю свободою. "Я можу бути тільки тим, чим я себе зроблю сам", -- провідний моральний імператив Фіхте. Смисл життя полягає в розвитку людини, що є адекватним її власній природі. Смисл життя -- власне у становленні людини особистістю. Але цей процес, ця складна діяльність не є замкненою в індивіді; вдосконалюючись, сама особистість удосконалює світ.

Глибинна сутність осмислення людиною світу та власного "Я" полягає в тому, що смисл речей, за М.О.Бердяєвим, "відкривається не входженням їх в людину, при пасивній її установці щодо речей, а творчою активністю людини, що проривається до смислу через світ безглуздя. В предметному, речовому, об'єктному світі смислу немає. Смисл розкривається з людини, з її активності і означає відкриття людиноподібності буття. Позалюдське ідеальне буття безглузде. А це означає, що смисл відкривається в духові, а не у предметі, не в речах, не в природі, тільки в духові буття є людяним... Творча активність людини зовсім не означає конструювання. Смисл не в об'єкті, що входить у думку, і не в суб'єкті, що конструює свій світ, а в третій, не об'єктивній і не суб'єктивній сфері, в духовному світі, в духовному житті, де все є активністю і духовною динамікою. Якщо пізнання відбувається щодо буття, то в ньому активно виявляється смисл, відбувається просвітлення темряви буття. Пізнання є саме духовне життя. Пізнання відбувається з тим, що пізнається".

1.2 Духовна криза суспільства, її сутність і причина

Як ми розуміємо сьогодні ідеальний образ людини? Що являє собою її духовність? На думку відомого психолога-гуманіста Абрахама Маслоу, “у кожного століття, за винятком нашого, був свій ідеал -святого, героя, аристократа, лицаря. У нас залишилася тільки “людина без проблем”, яка вміє добре пристосовуватися, блідий і сумнівний сурогат ідеалу”. “Хворі люди створені “хворою” цивілізацією. Значить, “здорових” людей створює “здорова” цивілізація. Водночас не менш істинним є й інше: “хворі” індивіди роблять свою цивілізацію ще більш “хворою”, а здорові - більш “здоровою”.

Протягом тисячоліть людство намагалось зрозуміти духовну сутність людини, звести її до однозначного визначення, поняття. В літературі не існує однозначного тлумачення поняття “духовність”. Духовність розглядають як всебічний розвиток особистості, формування високоморальної, естетично розвиненої особистості, що вміє творити за законами краси; як внутрішню якість особистості, один з чинників свідомості людини. Духовність розуміють, як творчу здатність особистості до самопізнання, самовдосконалення і самореалізації. Під духовністю також розуміють такий рівень розвитку інтелектуальної, емоційної і вольової сфер, який надає людині можливості для формування і реалізації потреби у цілеспрямованому пошуку та пізнанні істини, усвідомлення єдності зі Всесвітом, усвідомлення і ствердження загальнолюдських етичних та естетичних цінностей.

Оскільки духовність є багатовимірним феноменом, на наш погляд, її не можна визначити за допомогою звичайної логічної дефініції -через рід і видові ознаки. Духовність виступає як ідеал, до якого прагне людство, і виявляється у потребі творити Добро, Красу, відкривати Істину і набувати Мудрості.

На мою думку духовність народу та його культура закладені і на генетичному рівні і, водночас, на рівні духу. Напевне тому протягом тривалого часу в нашій країні інтелігенція, як носій духовності і культури, піддавалась репресіям, блокувався доступ до істинних знань з бібліотечного архіву, обмежувався доступ до зарубіжних видань гуманістичної, екзистенціальної та езотеричної спрямованості, замінено азбуку на алфавіт, замість фактів розвитку людства надавалась інтерпретація подій.

Як відомо, еволюція людини відбувається за двома напрямками: досконалення форми та збагачення свідомості. В результаті ушкодження духовно-культурного генетичного коду відбулися зміни розвитку форми, відбуваються зміни свідомості, що виражаються у проявах гомосексуалізму, наркоманії, алкоголізму, проституції, невігластві, немотивованій жорстокості, різних формах фізичного і психічного насильства. Саме занепад духовності призводить до деградації людини, як особистості. Відбувається руйнація морального почуття - совісті. За спостереженнями психолога Володимира Слободчикова, це “призводить до зниження здібностей, руйнує моральну пам'ять (фундамент інтелекту). Моноліт розуму без цементу совісті розпадається на фрагменти (блоки). До певного часу ці блоки лишаються достатньо крупними. Тому глибинна руйнація здібностей до істинної творчості, пов'язана з духовно-моральним станом, відбувається в прихованій (непомітній) формі”. Як відомо творчість є способом вияву внутрішнього світу і засобом саморозвитку, а духовність її спрямовує. Лишившись здатності творити людина втрачає здатність розвиватись як вища сутність. Духовність спрямовується духом, який і є життєдайною силою людини, “дух -свідомість, мислення, психічні здібності, те, що спонукає до діяльності, начало, що визначає поведінку, дії”. Дух проявляється через духовні переживання, людські учинки, творіння культури і є проявом Надсвідомості.Християнство також дотримується трискладової сутності людини: “Дух”, “Душа” і “Тіло”. За словами апостола Павла “є тіло земне, є тіло душевне, є тіло духовне”. Відповідно до цього істинний розвиток людини можна розуміти як творчий процес в якому набувають гармонійної єдності “Дух”, “Душа” і “Тіло”, тобто наближення людини до “образу і подоби Творця”.

Олена Блаватська, Аліса Бейлі, Микола Еріх, згідно стародавніх вчень, розглядають людину як духовну сутність. Мета людини - стати свідомою на усіх планах буття. За час існування на Землі людині еволюційно необхідно опанувати фізичне і емоційне тіла, план відчуттів і почуттів, план конкретного розуму, план розуму абстрактного і план інтуїції.

Отже, людська душа - вмістилище духу, “Божеського в людині”. Дух і душа - не одне і теж. Дух вічний і неосяжний. Душа ж - інформаційно виражена (охоплююча) частина Духу, представлена в помислах, почуттях, вчинках, справах людини, тобто в різних “знаках”. Ця частина Духу, яку людина утримує у своїй свідомості, а отже, і в душі, коливається в дуже великих межах, “неомірно”, як говорить Ф. Затворник. Грубо кажучи,- науці не піддається.

Багато філософів приходять сьогодні до висновку про неможливість мислити «чисту» науку, жорстко демаркировав її від цінностей. Х. Лейсі, спеціально досліджував питання про співвідношення цінностей і наукового пізнання, показує, що, хоча когнітивні цінності (неупередженість тощо) засвідчують істинність результатів пізнання, самі по собі вони ще не ставлять напрями наукового дослідження. Практика пізнання включає вибір пізнавальних стратегій, а на цей вибір впливають моральні та соціальні цінності, а не тільки чисто когнитивливі фактори. Ми приймаємо теорію, співвідносячи її з когнітивними цінностями, але вона отримана в результаті застосування методологічних стратегій, що мають соціальну обумовленість. Х. Лейсі робить висновок, що "цінності "просочують" і мають "просочувати" форми наукової практики, а також у значній мірі визначають вибір напрямку досліджень та область можливостей".

1.3 Проблеми виживання людства

Духовний простір знищено в науці. Самостійно українська наука вже не може відважитися на фундаментальні перетворення. Без духотворних зусиль ззовні науки її чекає загнивання та перетворення на труп.

Духовний простір знищено в мистецтві. Перервався зв'язок поколінь, і молоді не в змозі вийти на духовну позицію самостійно, хоча деякі з них і намагаються.

Духовний простір постійно звужується всередині релігії.

Багатосотлітнє ігнорування необхідності своєї Реформації призвело до жалюгідної ситуації, яку конфлікт між конфесіями тільки погіршує.

Духовність швидкими темпами втрачається в мові. Не встигаючи освоювати в нових словах нові явища та нові уявлення і тим самим будучи неспроможною розширювати свою синонімічну потужність, українська мова не витримує конкуренції з іншими мовами, наповнюється суржиком та прямими запозиченнями і мертвіє.

Духовний простір не відтворюється в освіті. Запозичуючи чужі теорії, концепти, освітні практики та підходи всередині мотивацій споживацтва, продукуємо духовних калік з інтерпретативним мисленням і обмеженими творчими здібностями.

Політика втратила духовні орієнтири і зайнята телеімітаціями. З часу отримання незалежності в Україні не зроблено жодного перетворення фундаментального рівня в жодній сфері життя. Українство зазнає пригнічення духу і стає бездуховним.

Список літератури

1. Агацци Э. Человеккак предмет философскогопознания //О человеческом в человекеПодобщ. ред. И.Т. Фролова. М.: Изд-вополит, лит-ры. 1991. 384 с.

2. Антоненко Т.Л. Психологія духовності //Духовність особистості: методологія, теорія і практика. Збірник наукових праць. Випуск 4(10). Луганськ: видавництво Східноукраїнського університету ім. В. Даля, 2005, С. 15 - 18. (Міжнародна конференціячервень 2005 р.).

3. Антоненко Т.Л. Методологічні підходи до проблеми розвитку ціннісно-смислової сфери особистості //Вісник післядипломної освіти: зб. наук. Праць /Ун-т менедж. освіти АПН України, Асоц. безперерв. освіти дорослих; редкол: О.Л. Ануфрієва та ін. Вип. 9. К.: Геопринт, 2008. С. 124-134.

4. Бубер М. Два образа веры. М.: АСТ, 1999. 592 с.

5. Дацюк С. Щотакедуховність та навіщо вона потрібна? //Українська правда. 16 червня 2009.

6. Кутырев В.А. Человек 21 века: уходящая натура… // Человек. 2001. №1. С. 9-16.

7. Маслоу А. Мотивация и личность. СПб.: Евразия, 1999. 478 с.

Духовностьчеловека: педагогикаразвития: учеб. пособие / Н.В. Михалковича. Мн.: Тесей, 2006. 400 с.

8. Леонтьев Д. А. Психологиясмысла: природа,строение и динамикасмысловойреальности. М.: Смысл, 2003. 487с.

10. Роджерс К. Взгляд на психотерапию, становление человека: Пер. с англ. М.: Прогресс, 1994.

11. Франкл В. Человек в поисках смысла: Сборник / Пер. с англ. и нем. Д. А. Леонтьева, М. П. Папуша, Е. В. Эйдмана. М.: Прогресс, 1990. 368 с.

12. Швейцер А. Культура и этика. М.: Прогресс, 1973. 343 с.

13. Эфроимсон В.П. Генетика этики и эстетики. СПб: Талисман, 1995. 288 с.

14. Ясперс К. Смысл и назначение истории. М.: Политиздат, 1991. 572 с.

Размещено на Allbest.ru