Діяльність київських театральних установ в контексті соціокультурних змін 80-90-х років ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КЕРІВНИХ КАДРІВ

КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства

ДІЯЛЬНІСТЬ КИЇВСЬКИХ ТЕАТРАЛЬНИХ УСТАНОВ В КОНТЕКСТІ СОЦІОКУЛЬТУРНИХ ЗМІН 80-90-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ

Спеціальність: Теорія та історія культури

Биструшкін Ярослав Олександрович

Київ, 2009 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Сучасний стан українського суспільства визначається кількісними та якісними трансформаціями, які, безперечно, впливають на культурну сферу та її складові чинники.

Серед них і сфера театральної діяльності, де суспільні зміни позначаються чи не найяскравіше. До того ж саме театральне мистецтво України з часів «перебудови» зазнало чимало перетворень. У дослідженні на основі наукового узагальнення і систематизації фактажу здійснюється аналіз процесу реформування національного театрального мистецтва у контексті загальних соціокультурних трансформацій в Україні з останньої чверті ХХ століття до сьогодення. Визначається місце і роль національного театрального мистецтва в сучасному соціокультурному поступі суспільства, з урахуванням нових соціальних реалій, що суттєво впливають на творчо-виробничу діяльність мистецьких колективів та досліджується процес взаємовпливу та взаємозалежності культурної та соціальної сфер в добу розбудови української державності.

Реформування театральної сфери в Україні зі свого початку розгорталося в декілька етапів, кожний з яких мав свої ідеологічні, організаційні та художні виміри, що були опосередковані соціальними реаліями свого часу. В цьому процесі за останні десятиріччя національна культура набула чимало нових форм її економічного, організаційного та творчого існування. Перебудовчий процес, що розпочався наприкінці 80-х років з початком театрального експерименту та студійного руху в м. Києві, зачепив всі аспекти театральної діяльності. Тому для розуміння засад театральної реформи, її основоположних рис, важливим є знання її передумов, визначення ситуації в українському театральному мистецтві, що склалася напередодні вступу в дію театрального експерименту. Реформа, що набула самостійне творче та організаційне обличчя, виявила нові форми та засоби існування театральних угруповань, призвела до появи цілої низки нових нормативних актів та документів, які закріпили ці нові явища мистецького життя дієвість яких потребує на сьогодні свого наукового осмислення. Постала необхідність проаналізувати та закріпити цей досвід не тільки на рівні емпіричних уявлень, а вивести його на рівень науково обґрунтованих тверджень.

Важливою мотивацією здійснення зазначеного дослідження є й той факт, що театральна реформа, яка була розпочата в Україні наприкінці 80-х років ХХ століття, продовжується до теперішнього часу. За конкретно окреслений перехід вона встигла пройти, як мінімум, два етапи. З початком 90-х років, з поступовим набуттям Україною незалежності та реформуванням всіх сфер суспільного життя, цей процес визначається новими якостями та явищами, що за десятиріччя стали очевидними та придатними для наукового аналізу. Отже, численні організаційно-творчі проблеми багатоманітного художньо-творчого розвитку й адміністративного становлення українського театру, зокрема театральна ситуація в столиці незалежної України - Києві, в якій своєрідно віддзеркалюються багатогранні соціокультурні процеси та фінансово-економічні негаразди 90-х років і початку нинішнього століття, вимагають уважного вивчення й узагальнення насамперед в аспекті взаємодії театральних колективів і міських адміністративно-культурних структур. Саме ці проблеми постали в дослідженні в якості головних поруч з метою наукового узагальнення численних фактів та явищ реформи театрального процесу в Україні наприкінці 80-х років по сьогодні, її передумови, та її економічного, організаційного і мистецького контексту.

Визначаючи стан дослідження проблеми важливо зауважити, що театральний експеримент кінця 80-х років значною мірою був підготовлений і, навіть, «спровокований» науковцями-організаторами театральної справи. Їх комплексна та ґрунтовна оцінка і аналіз ситуації, що склалася в театральному мистецтві Радянської доби перед «перебудовою», а також рекомендації щодо шляхів виходу з кризового стану, в якому перебувало мистецтво сцени, було покладено в основу як при розробці положень театральної реформи, так і при введенні їх в дію: І. Безгін, Г. Дадамян, В. Житков, О. Семашко. При цьому, театральна реформа як явище, що проходило й розвивалося перманентно, не мала достатньої кількості всебічних науково узагальнених обґрунтувань, що могли б бути підґрунтям для даного дисертаційного дослідження.

Процес відповідних наукових розвідок українських театрознавців пожвавився з середини 80-х років, коли було опубліковано видання, в яких полемічний пафос поступився місцем переконливим узагальненням з таких проблем, як «співвідношення художньої та наукової творчості», «техніка і мистецтво», «використання методів природничих наук у мистецтвознавстві», «кількісні виміри в дослідженні мистецтва» та ін.

На цьому етапі часто пріоритетними ставали методи та методика, залучені з інших наукових сфер. Але в подальшому стало зрозумілим, що використання аналітичних підходів інших наук тільки доповнює та не відміняє традиційні мистецтвознавчі методи досліджень. Так само, як і передбачає залучення та соціальних, соціофілософських досліджень, організаційних аспектів художнього життя, що і в даному випадку були в колі інтересів дослідника.

Головною метою досліджень постає театральний експеримент у контексті перебудови театральної справи, вплив нових методів роботи, в першу чергу нових схем управління та самоуправління, змін у структурі глядацької аудиторії та підведення перших підсумків експерименту.

Все це й обумовило вибір теми дисертаційної роботи: «Діяльність київських театральних установ в контексті соціокультурних змін 80-90-х років ХХ століття».

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано згідно з програмами і планами наукової діяльності кафедри організації театральної справи Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження - виявити основні засади та наявні сучасні параметри театральної реформи, показати об'єктивно її надбання та прорахунки, спромогтися надати рекомендації щодо подальшого її проведення.

Практичне значення одержаних результатів дисертації зумовлене тим, що її матеріал може слугувати для вироблення рекомендацій щодо подальшого поступу театральної реформи, винаходження нових форм економічної, фінансової та організаційної діяльності існування театральних колективів різних форм, поліпшення методів управління театральною справою в м. Києві.

Сформульовані в дисертаційній роботі основні теоретичні положення і висновки можуть стати теоретичним підґрунтям у науково-дослідницькій та викладацькій роботі, при розробленні й викладанні спеціалізованих курсів з теорії та історії культури, театрознавства, організації театральної справи, а також використані в роботі управлінських структур та ін.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дослідження оприлюднені у формі доповідей на Всеукраїнських науково-практичних конференціях: «Інтеграція українського мистецтва у європейський і світовий культурний простір» (27 квітня 2005 р., м. Київ), «Видатні постаті науки, культури і освіти України» (30-31 жовтня 2008 р., м. Київ), звітних щорічних науково-практичних конференціях Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого: «Питання взаємодії кафедр університету в процесі виховання мистецьких кадрів» (3 лютого 2006 р., м. Київ), «Сценічні та екранні мистецтва у контексті суспільного розвитку», до 100-річчя КДІТМ імені І.К. Карпенка-Карого (4-5 лютого 2003 р., м. Київ), «Вдосконалення викладання профільних дисциплін» (3 лютого 2006 р., м. Київ) та засіданнях кафедри організації театральної справи КНУТКТ імені І.К. Карпенка-Карого.

Публікації. Основні результати дисертації викладено у 7 публікаціях, з них 4 - у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України за напрямком «мистецтвознавство», та матеріали 3 науково-практичних конференцій.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, двох розділів, вісім підрозділів, висновків, списку використаних джерел (192 найменування). Загальний обсяг роботи - 166 сторінок, з них - 151 сторінка становить основний текст.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовані мета і завдання дисертаційної роботи, об'єкт і предмет, охарактеризовано методи дослідження, виявлені наукова новизна й практичне значення отриманих результатів, наведені відомості щодо апробації дослідження, публікацій автора і загальної структури дисертації.

У першому розділі «Театральна реформа кінця 80-х - початку 90-х років ХХ століття: передумови, виникнення. завдання та загальна характеристика процесу», що складається з трьох підрозділів, розглядається соціокультурні передумови театральної реформи, її сутність та основні параметри «комплексного експерименту» в сфері театрального мистецтва, студійний рух як складова театральної реформи, творчі, організаційні та економічні новації в діяльності театрів-студій, основні етапи розвитку театральної реформи, «комерційний театр» і «салонне мистецтво: позиціювання та експериментальний пошук оптимальних форм діяльності.

У статтях в центральних періодичних виданнях провідних теоретиків та практиків театру автор знаходить найтиповіші риси тогочасного театрального процесу, визначаючи стан театрального мистецтва на середину 80-х років ХХ століття як кризовий.

Послідовно аналізуються пропозиції мистецтвознавців, режисерів, директорів театрів щодо пошуків виходу з естетичної та економічної стагнації, у якій перебувало мистецтво і зокрема театр за часів Радянської доби і зроблено висновок про нагальну необхідність реформування мистецької сфери в країні, про потребу кореневих змін по всій її вертикалі.

Автор ставить театральну реформу в контекст загальних перебудовчих процесів в тодішньому Радянському Союзі у другій половині 80-х років, доводячи її органічний зв'язок з політичними, економічними та соціальними трансформаціями того часу. Відтак стає зрозумілим, як підготовлена «знизу» провідними фахівцями в галузі мистецтва і науки про нього реформа розпочинається наказами «зверху». В роботі дається перелік нормативних документів Міністерства культури СРСР та УРСР, підвідомчих установ щодо засад та шляхів реалізації, цілей та завдань театрального експерименту.

Розглядаючи перший етап театрального експерименту, який стосувався творчо-виробничої діяльності «великих» театрів, дисертант свідомо уникає подальшого аналізу його ходи у конкретних колективах - учасниках цього етапу експерименту й лишає для аналізу зокрема ті аспекти реформи, що знайшли продовження на другому її етапі, який, власне, й становить поле уваги в роботі. Ключовим моментом для автора є комплексний характер театрального експерименту, заявлений з самого його початку, реформування не тільки художньої, але можливо навіть першочергово, організаційно-економічної сфери діяльності театральних колективів та їх адміністративної частини. Оцінюючи зміни в театральній царині, що далися взнаки через короткий час після введення в дію театрального експерименту, автор зосереджує увагу на рисах демократизації в театральній ситуації, а також у змінених взаєминах театральних колективів з владними структурами, що опікувались їх діяльністю.

Найбільш характерними тут є, з одного боку, розширення самостійності театрального колективу у складанні репертуару, значно більша ідеологічна та творча свобода творців спектаклю, і, з другого, суттєве зменшення звітних показників щодо економічно-фінансової діяльності.

У розділі розглядаються спроби змінити структуру управління в театрі, розподілити адміністративно-керівні обов'язки між директором, художнім керівником та художньою радою. Розглядаючи Положення про художню раду та безпосередню практику його дії у «великих» театрах, автор доходить висновку, що однобічне збільшення повноважень творчого колективу через його представництво у художній раді хоч і виглядало прикладом демократизації театрального життя, натомість призводило до розпорошення керівних функцій та обов'язків, а отже було не на користь стабільності та творчій послідовності у діяльності театрального колективу. Часткові зміни, внесені до Положення про художню раду, перерозподіл обов'язків та відповідальності, збільшення повноважень головного режисера теж на тому етапі не покращили адміністративну ситуацію в театральних колективах.

Не став «панацеєю» запропонований можновладцями від культури та введений в дію перехід від двох осібного до одноосібного владарювання в ТВП: сумісництво посад генерального директора та художнього керівника театру. Прорахунки цієї пропозиції показала вже діяльність театрів-студій, для яких власне на початку другого етапу театрального експерименту вона й була запропонована. 1987 рік став початком студійного руху в Україні. Першість тут, як і на початку театральної реформи, була за столицею - Києвом. В дисертації дається перелік основних юридичних та економічних і фінансових засад, якими керувалися театри-студії при своєму заснуванні. Автор аналізує введення в дію нового для господарської діяльності в театральній сфері принципу госпрозрахунку, що, з одного боку, дозволяв театрам-студіям практично всі зароблені кошти лишати у власному розпорядженні, а з іншого, пускав їх у «вільне плавання» без фінансової підтримки з боку держави.

В розділі визначено творче обличчя, стильові відмінності п'яти найперших театрів-студій: «Експериментальний театр аматорів під керівництвом В. Іващенка, театр «Гротеск» під керівництвом О. Левіта, «Театр-студія на Андріївському узвозі» під керівництвом В. Малахова, «Театр-студія пантоміми» В. Мішньова, «Експериментальний театр-студія» В. Пилипенка, а згодом і наступних п'ятнадцяти колективів, що долучились до театрального експерименту у 1988-1989 роках. Автор аналізує «Положення про театр-студію» - документ, яким керувалися театри-студії в своїй організації, а також розглядає нововведені економічно-фінансові засади, що базувалася діяльність театрів-студій. Їх осереддя становив метод «колективного підряду», який передбачав закріплення за колективом його статутного фонду, самостійну фінансову діяльність театру у системі госпрозрахунку, відсутність планової державної підтримки, мінімізований державний податок (5%), можливість створення фонду додаткової оплати, який дозволяв більш гнучко оплачувати творчий склад театру.

Водночас, на місцеві органи культури покладався обов'язок допомогти новоутвореним театрам-студіям у формуванні обігових коштів, придбанні основних фондів та необхідного для практичної діяльності обладнання.

Там само дисертантом визначені нові для театральної системи країни принципи самоврядування, що значно розширили участь колективу у прийняті найважливіших рішень щодо діяльності театру-студії, і введення принципу виборності керівництва.

Для дисертанта незаперечним є той факт, що саме серед першої двадцятки керівників театрів-студій, які витримали умови театрального експерименту, зросли керівники «малих» театрів, до сьогодні працюючих в столиці. Практичну діяльність В. Малахова, О. Кужельного, В. Шестопалова та інших автор розглядає на двох рівнях: комплекс організаційно-творчих дій у середині мистецького колективу та у взаємовідносинах з керівними органами культури столиці, яка складалася в міру набуття студійним рухом об'єму та поступу. Вочевидь, з самого початку головним принципом керівних органів у цих двосічних взаєминах був нагляд та мінімальний контроль. Першочергово, це позначилося на кадровій політиці, адже керівники театрів-студій отримали право самостійно звільняти та набирати творчий і технічний склад, у взаємодії з художньою радою визначати розміри кінцевої оплати праці та преміювання.

В творчому плані театри-студії були також самостійними, не затверджували в інстанціях репертуар, але формували його та складали план випуску вистав згідно з постановою колегії Мінкультури.

Як стає видимим з перелічених умов організаційно-творчої діяльності театрів - учасників експерименту, їх можна визнати сприятливими для самостійного і плідного творчого існування. Практично єдиною умовою залежності театрів-студій на початку їх утворення лишився глядач, який, купуючи квитки на вистави, уможливлював основний прибуток колективу. Висновки автора підтверджує, першочергово, дуже швидке кількісне зростання театрів-студій - тільки в Києві за декілька років їх стало втричі більше. Особливо процес утворення мистецьких угруповань пришвидшився відколи право їх відкриття було передано Спілці театральних діячів та її відгалуженню - Союзтеатрові і відділам культури районних адміністрацій міста. Характеризуючи детально студійний рух в Києві наприкінці 80-х - початок 90-х років минулого століття, дисертант доходить висновку, що більшість колективів, які влилися в його річище в ході експерименту, на жаль, не мали виразного творчого обличчя, чи програмних художніх настанов, а їх керівники не були обізнані навіть з початками системної творчо-виробничої діяльності в театральній сфері. Тому значна частина театрів-студій, хоч їх склад становили переважно професійно освічені режисери, актори та адміністратори, так і не піднялись вище рівня середніх за своїми творчими і художніми якостями угруповань.

Наочною картина студійного руху стала під час першого фестивалю-огляду, організованого Головним управлінням культури та Спілкою театральних діячів. В його роботі взяли участь практично всі новоутворені театри-студії і провідні фахівці в галузі театральної справи. Дисертантом розгляднуто хід, репертуар та проаналізовані критичні відгуки на вистави фестивалів. Здається, головною метою першого і наступних двох фестивалів-оглядів було з'ясувати дійсний стан речей в даній сфері, а також винайти шляхи покращення ситуації та поліпшення форм організації діяльності театрів-студій та керування загальним процесом їх утворення, творчого життя і фінансової його підтримки. Розглядаючи більш детально серед великого розмаїття театрів-студій очевидних фаворитів цього руху, що їх виявили саме фестивалі-огляди, та їх достатньо стабільне творчо-виробниче існування впродовж декількох років з'ясовується, за яких умов і причин на початок 1990-х з великої кількості театрів-студій, яким могло похвалитися місто, лишилося всього декілька творчих угруповань, що отримали визначення «малі» театри і повернулися 1994 року під патронат ГУК, отримавши при цьому постійну фінансову підтримку з бюджету міста, тобто ставши стаціонарними міськими театрами камерного типу. У висновках розділу автор наголошує на тому, що театральна реформа на своєму першому етапі дозволила, по-перше, вивільнити театри з-під надмірної і часто малопрофесійної опіки державних структур, по-друге, значно змінити систему взаємовідносин театрів і керівних органів культури, винайти нові шляхи цих взаємовідносин, по-третє, на наступному етапі ввести у театральний ландшафт Києва (й України в цілому) численні нові театральні угруповання, що вивели досі не виявлену національним театром драматургію як українську, так й зарубіжну, ціле режисерське, акторське покоління. Саме в царині театрів-студій були апробовані декілька нових форм організації та ведення театральної справи та інших варіантів взаємин закладів культури і адміністративних органів, що нею опікуються.

Вперше в історії українського мистецтва і культури творчий рух, від початку дозволений «зверху», в своєму подальшому розвитку був вільним, інколи навіть занадто неконтрольованим. Але звідси можна сказати, що уповільнення ходи, а потім і припинення студійного руху на початку 90-х років мало не тільки об'єктивні (постійне погіршення економічної ситуації в країні), але й суб'єктивні причини: невміння вести справу й блідість творчих настанов значної частини мистецьких керівників нових театральних угруповань. Водночас, пройшовши через «горнило» театрального експерименту, «малі» театри, які він лишив місту, зміцніли в боротьбі за існування, вивірили свої творчі засади, знайшли відмінності власних способів господарювання та отримали постійних прихильників своєї творчості як серед глядацького активу міста, так і серед критиків.

Другий розділ «Сутність художніх здобутків та організаційно-економічних інновацій театральної реформи в контексті соціокультурних реалій другої половини 90-х років ХХ століття», що складається з п'яти підрозділів, аналізується особливості життєдіяльності театральних установ в системі «театр - місто», завершення проекту «театральний експеримент» та нові тенденції репертуарної діяльності київських театрів, приватні театральні проекти, творчі ініціативи та економічні новації, естетизація комерції в діяльності театрів-студій А. Жолдака та М. Гринишина, автор висвітлює театральний фестиваль як інваріант в організаційно-фінансовій системі «місто - театральний проект», конкурс «Київська пектораль» як віддзеркалення взаємовідносин міських управлінських структур і мистецької громади. Столична економічна ситуація охарактеризовується автором у її перетинах з сферою культури, зокрема театру. При цьому розглянуто подальший мистецький шлях низки «малих» театрів, що з 1994 року перейшли під «патронат» Головного управління культури держадміністрації Києва, ставши міськими театрами. У найхарактерніших рисах змальована творчо-виробнича діяльність Театру на Подолі, театру «Колесо», майстерні театральної майстерності «Сузір'я», театру «Актор». Автор аналізує цю діяльність у двох вимірах: безпосередньо творчо-виробничу практику зазначених колективів та систему взаємовідносин цих театрів з місцевими керівними органами, адже значна частина спектаклів та мистецьких проектів в даний період були організовані та здійснені за принципом «держзамовлення». Визначаючи загальну економічну ситуацію впродовж 1990-х років як вкрай несприятливу для розвитку культури, дисертантові лишається поцінувати систему взаємовідносин «малих» театрів та органів міської влади як систему «виживання», що ні в якому разі не відповідає шляху розвитку та творчої плідності, для якого зазначені театри мали й потенціал, й власні естетичні та організаційні вектори спрямування.

Після краху студійного руху в Києві були також театри, що у змінених економічних умовах, намагалися продовжувати принципово студійну роботу. Розглядаючи діяльність Малого драматичного театру та «Свободного театру», автор вказує на організаційну спорідненість їх діяльності з світовою практикою трупи під окрему виставу та повноцінну відмову від традиційної для минулих часів практики репертуарного театру. Водночас з'ясовуючи причини наочної уповільненості творчо-виробничої діяльності зазначених мистецьких угруповань, автор визначає однією з найсуттєвіших мало плідні та слабкі зв'язки адміністративного складу театрів з керівними органами культури міста, практично не розроблену систему таких зв'язків в складі заходів ГУК м. Києва. Намагаючись якомога повніше змалювати картину взаємовідносин мистецьких угруповань з міськими органами культури, автор звертається до одночасно з другим етапом театральної реформи заснованих мистецьких проектів, також керованих і здійснюваних при організаційній та фінансовій підтримці ГУК. Йдеться про театральну премію «Пектораль» та міжнародний театральний фестиваль «Київ Травневий». На думку автора, ці мистецькі заходи є одним підтвердженням кореневих змін у системі взаємовідносин «театр - місто»: обидва вони є особистими ініціативами, підтриманими головним органом управління культурою столиці, характер зв'язків тут є переважно професійним, бо і щорічна премія, і фестиваль більшою мірою звернені до мистецького загалу міста, ніж до його глядацького активу, їх здійснення йде переважно силами професійної театральної громадськості. театральний соціокультурний мистецтво

У роботі проаналізовано структуру «Київської пекторалі», систему висування кандидатів на здобуття премії, критерії відбору кандидатів, відтворено репертуар фестивалів «Київ Травневий» декількох років, систематизував за напрямками вистави театрів-учасників, а також визначив основні параметри PR та рекламної кампаній фестивалю.

Процес становлення пойменованих творчих інституцій дозволяє зробити висновок про необхідність більш чіткої та системної організації безпосередніх заходів «Київської пекторалі» та «Києва Травневого», про більш широке залучення професіоналів-органі-заторів до їх роботи, про необхідність професійної рекламної і PR кампанії обох заходів, про покращення системи залучення спонсорської підтримки. В дослідженні розглядається організація та становлення першого в Україні приватного театру «Браво!» Любові Титаренко та питання координації роботи цього мистецького угруповання з програмою культурного життя в місті Головного управління культури. На думку автора, зазначений колектив за десять років свого існування пройшов складний, але загалом плідний шлях становлення справжнього театру, що має власну репертуарну політику, поступово сформував свій режисерський та акторський склад.

Проаналізовано в цілому успішну організаційно-фінансову діяльність театру «Браво!», враховуючи повну відсутність державної підтримки і незначну підтримку спонсорів, особливо у останні роки. Автор дійшов висновку, що базовим принципом цієї діяльності можна визнати «розумну достатність», яка дозволяє Л. Титаренко не тільки утримувати свій театр «на плаву», але й примножувати його успіхи. В якості нових форм організації театральної справи розглянуто низку інших творчих ініціатив: діяльність антрепризи «Срібний острів», «Свободного театру», мистецькі проекти А. Жолдака та М. Гринишина. На прикладі злетів та падінь на звивистому шляху цих дуже різних за своїм мистецьким обличчям осередків автор доводить, що тільки чітка, у всіх деталях продумана, гнучка за своїми формами організація театральної справи може дозволити мистецькому проекту вижити в загальних несприятливих економічних та соціальних умовах, що ними характеризується українське сьогодення.

ВИСНОВКИ

У висновках підсумовані результати дослідження:

1. На основі аналізу стану театральної справи за умов реалій 80-х років доведено об'єктивну необхідність організаційно-творчих та управлінських змін театрального життя України, докорінної перебудови діяльності театрів;

2. З'ясовано сутнісні ознаки та нові грані мистецько-творчого прогресу на початку театральної реформи, та на прикладі діяльності київських державних театральних установ і театрів-студій проілюстровано багатовекторність художньо-творчих, експериментально-організаційних та господарчо-управлінських новацій в діяльності цих закладів культури;

3. Проведено аналіз ефективності організаційних творчих та управлінських новацій, що з'явилася з початком реформування театральної справи в колі театральних закладів, театрально-творчих колективів та театрів-студій, та критично розглянуто дієвість та результативність новітніх схем впливу органів державного та громадського управління театральною справою;

4. Виокремлено проведено порівняльне співставлення систем державного управління театральною мережею Києва періоду початку театральної реформи та її сучасного стану. На підставі конкретних фактів щодо діяльності театральних закладів доведено, що театральна реформа кінця 80-х початку 90-х років незважаючи на цілий ряд окреслених недоліків та прорахунків, в цілому мала позитивний вплив на розвиток художньо-творчої та громадської активності театральних закладів, надала нові можливості щодо розширення їх фінансово-економічних та організаційно-управлінських можливостей і повноважень;

5. Відзначено, що процес реформування системи управління театральною мережею за період кінця 80-х років ХХ століття до сьогодення надав практичний та відповідний науково-аналітичний досвід щодо реалізації завдань для подальшого удосконалення системи управлінських структур театрів. Доведено, що процес перебудови адміністративного механізму театральної мережі має перманентний характер і потребує подальших змін та оптимізації відповідно до динаміки процесів загальнодержавного демократичного розвитку;

6. На підставі всебічного аналізу впливу театральної реформи на розвиток художньо-творчих, фінансово-господарчих та адміністративно-управлінських механізмів діяльності театральних закладів, новітніх форм і видів їх діяльності, та експериментальних новацій пропонується розгалуження позитивного досвіду та можливостей театральної реформи та її конкретних практик;

7. Висвітлюється нова роль реклами та громадських зв'язків, зокрема київських театрів, на подальший розвиток процесів її творчої діяльності.

Здійснене дослідження не вичерпує проблемне поле в межах одного дослідження і вимагає подальших наукових розвідок.

ГОЛОВНІ ПУБЛІКАЦІЇ

1. Биструшкін Я.О. Театр і місто: організаційно-творчі проблеми діяльності сучасних міських театральних колективів Києва (80-90-і роки ХХ ст.) / Я.О. Биструшкін // Культура і сучасність: альманах. - К.: ДАКККіМ, 2003. - № 2. - С. 88-95.

2. Биструшкін Я.О. У пошуках нових підходів до театральної справи / Я.О. Биструшкін // Культура і мистецтво у сучасному світі: зб. наук. праць. - К.: Видавничий центр КНУКіМ, 2003. - Вип. 4. - С. 93-98.

3. Биструшкін Я.О. Трансформації організаційної діяльності театрів в Україні у період 80-х-90-х років ХХ століття / Я.О. Биструшкін // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: зб. наук. праць. - К.: Міленіум, 2006. - Вип. ХVІІ. - С. 80-87.

4. Биструшкін Я.О. Студійний рух в театральному Києві 80-х років ХХ сторіччя / Я.О. Биструшкін // Актуальні культурно-мистецькі проблеми. Організаційний аспект: зб. наук. праць / Під ред. І.Д. Безгін та ін. - К.: ІВЦ Символ-Т, 2001. - С. 200-212.

5. Биструшкін Я.О. Організаційно-творчі проблеми створення міжнародних театральних фестивалів у м.Києві / Я.О. Биструшкін // Інтеграція українського мистецтва в європейський та світовий культурний простір: зб. матеріалів Всеукр. наук. практ. конф. 27-28 квітня 2005 р. / Під ред. Лягущенка А.Г., Швачка Т.О. - К.: Головне управління культури і мистецтв, Київський факультет хореографії, училище хореографічного мистецтва «КМУАТ», 2005. - С. 65-66.

6. Биструшкін Я.О. Театр-студія як явище театрального руху кінця 1980 - початку 90-х років / Я.О. Биструшкін // Нова соціокультурна реальність в Україні: теорія, методологія, практика: зб. матеріалів Всеукр. наук. практ. конф. 22-23 квітня 2008 р. - К.: ДАКККіМ, 2008. - С. 291-293.

7. Биструшкін Я.О. Українське соціокультурне середовище 80-90-х рр. ХХ століття як передумова комплексного театрального експеременту / Я.О. Биструшкін // Україна: від самобутності - до соборності: зб. матеріалів Всеукр. наук. практ. конф. 22-23 травня 2008 р. - К.: ДАКККіМ, 2008. - С. 125-127.

Размещено на Allbest.ru