Національно-культурний розвиток русинів-українців Східної Словаччини (друга половина ХVІІІ - перша половина ХХ століття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ

КЕРІВНИХ КАДРІВ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

26.00.01 - теорія та історія культури

НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК РУСИНІВ-УКРАЇНЦІВ СХІДНОЇ СЛОВАЧЧИНИ

(друга половина ХVІІІ - перша половина ХХ століття)

ФІЛІНА Тетяна Вікторівна

Київ - 2011

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

національний культурний русин словаччина

Актуальність теми дослідження. Процеси українського державотворення стимулюють вивчення історії і культури українських етнічних територій. До таких належить Східна Словаччина, де мешкають русини-українці, які протягом століть перебували в культурній та політичній ізоляції від України, а український національно-культурний рух активізувався тут лише на початку ХХ ст. Зростання інтересу до проблем національно-культурного розвитку русинів-українців зумовлений також сучасною соціально-культурною ситуацією в Східній Словаччині. Тенденції останніх десятиліть демонструють стрімку асиміляцію меншини, однією з причин якої є розділення її представників на два табори - український та русинський. На сучасному етапі назріла потреба об'єктивно проаналізувати національно-культурний розвиток русинів-українців Східної Словаччини у другій половині ХVІІІ - першій половині ХХ століття, коли відбувалося формування головних напрямів національно-культурної орієнтації.

Проблеми історичного розвитку русинів-українців стали предметом наукового вивчення наприкінці ХVІІІ - початку ХІХ ст. У працях, написаних латинською мовою, представники меншини розглядаються як автохтонне населення, що має слов'янське походження (І. Базилович, М. Лучкай). У середині ХІХ ст. з'явилися роботи російською мовою, в яких русини-українці досліджувалися як частина російського народу (І. Орлай, Ю. Гуца-Венелін). Надалі увага дослідників зосереджувалася на популяризації народної творчості, національної історії та культури (Я. Головацький, О. Духнович, А. Кралицький). Першою спробою науково систематизувати історію Закарпаття та Східної Словаччини від найдавніших часів до ХІХ ст. стала праця І. Дулішковича “Историческіе черты Угро-Русских” (1875-1877), у якій автором русини-українці були віднесені до малорусів.

Наприкінці ХІХ - початку ХХ століття представники Наукового товариства ім. Тараса Шевченка вивчали історію (Ю. Целевич), літературу (І. Франко), фольклор та етнографію (В. Гнатюк) Закарпаття та Східної Словаччини. Галицькими дослідниками було обґрунтовано українську приналежність русинів-українців, що мало значний вплив на розвиток наукового зацікавлення історією та культурою рідного краю місцевою інтелігенцією (Ю. Жаткович, І. Данькевич, Г. Стрипський).

У другій половині ХХ ст. сформувалися основні наукові центри українського карпатознавства: на Україні це Ужгородський державний університет, де здійснювалися наукові дослідження історичного, культурного, етнічного, політичного, релігійного розвитку русинів-українців (М. Болдижар, І. Гранчак, І. Мигович, В. Гомоннай, Д. Данилюк, О. Мазурок, В. Микитась, М. Тиводар, В. Фенич). Висвітленню цих проблем присвячено дисертаційні дослідження М. Кашки, П. Ференца, В. Фенича. В цілому, українськими вченими проблеми культурно-історичного розвитку русинів-українців Східної Словаччини розглядаються як частина історії Закарпаття.

Словацька історіографія проблеми ґрунтується навколо Пряшівського університету ім. П. Й. Шафарика та Словацької академії наук (І. Ванат, Л. Гараксим, П. Шворц, С. Конєчний, М. Гайдош, М. Мушинка, О. Зілинський, М. Сополига, Й. Сірка, Ю. Бача, О. Рудловчак, Т. Байцура, М. Мольнар, М. Неврлій). Наприкінці ХХ ст. у Словацькій Республіці розгорнулася дискусія з приводу визнання русинів за самостійний четвертий східнослов'янський народ, а в 1995 р. було кодифіковано русинську мову. Причому частина дослідників наголошувала на тому, що українська меншина сформувалася з автохтонних мешканців Східної Словаччини - русинів.

Подібної думки дотримуються окремі українські і російські славісти. Підтвердженням цьому стало проведення в 2009 р. в Словаччині наукового круглого столу “Карпатские русины в славянском мире: актуальные проблемы”, в якому взяли участь вчені Словаччини, Чехії, Росії, України, Угорщини, Сербії. В резолюції круглого столу зазначалося, що русини є самостійною східнослов'янською національністю нарівні з російською, українською та білоруською. Окремо в цьому напрямі слід виділити наукові доробки канадського дослідника П. Р. Магочія та історика І. Попа, які в численних публікаціях, в тому числі енциклопедичного характеру, обґрунтовують самостійність русинського етносу.

Теоретична частина дослідження проводилась на основі вивчення наукових теорій та праць українських і закордонних філософів, культурологів та етнологів (В. Андрущенко, Ю. Богуцький, Л. Губерський, М. Михальченко, Ю. Римаренко, М. Тиводар, В. Чернець, А. Шевцова, В. Шейко, В. Бачова, Я. Ботік, М. Грох, М. Мушинка).

Втім, незважаючи на велику кількість досліджень, у сучасній українській історичній науці ще не здійснено комплексне узагальнююче дослідження, яке б давало системну характеристику процесу національно-культурного розвитку русинів-українців Східної Словаччини в історичній ретроспективі шляхом аналізу всіх його складових: національно-культурної орієнтації, національної свідомості, розвитку мовного питання та діяльності національної інтелігенції. Це зумовило необхідність здійснити комплексне історико-культурологічне дослідження на тему: „Національно-культурний розвиток русинів-українців Східної Словаччини (друга половина ХVІІІ - перша половина ХХ століття)”.

Зв'язок роботи з науковими програмами, темами. Дисертація виконана як складова програми досліджень проблем української культури Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв відповідно до комплексної теми “Культура і мистецтво в сучасному державотворчому процесі” (протокол Вченої ради НАКККіМ № 2 від 12.03.1994 р.).

Мета дослідження - визначити специфіку національно-культурного розвитку русинів-українців Східної Словаччини у другій половині ХVІІІ - першій половині ХХ ст.

Поставлена мета зумовила необхідність вирішення таких завдань:

· з'ясувати стан наукової розробки проблеми та проаналізувати джерельну базу дослідження;

· на основі вивчення концепцій українських та словацьких вчених уточнити зміст категорій, що застосовуються при дослідженні національно-культурних процесів;

· виокремити найбільш значущі чинники, які вплинули на національно-культурні процеси розвитку русинів-українців Східної Словаччини;

· простежити вплив національно-культурних рухів слов'янських народів Австрійської імперії, а саме - чехів, словаків та галицьких українців на формування національно свідомої русинсько-української інтелігенції Східної Словаччини у другій половині ХVІІІ - ХІХ ст.;

· проаналізувати формування основних напрямків національно-культурної орієнтації русинів-українців Східної Словаччини у другій половині ХVІІІ - першій половині ХХ ст.;

· виявити особливості та тенденції розвитку мовного питання в русинсько-українському середовищі другої половини ХVІІІ - першої половини ХХ століття;

· дослідити основні напрямки культурно-просвітницької діяльності національної інтелігенції на Східній Словаччині у першій половині ХХ ст.

Об'єкт дослідження - культурно-історичні процеси на Східній Словаччині.

Предмет дослідження - національно-культурний розвиток русинів-українців Східної Словаччини у другій половині ХVІІІ - першій половині ХХ ст., що виявились у формуванні національно-культурної орієнтації, національної свідомості, розвитку мовного питання, культурно-просвітницькій діяльності національної інтелігенції.

Методи дослідження: історичний - дозволив дослідити виникнення, формування і розвиток національно-культурних процесів та подій в хронологічній послідовності з метою виявлення зовнішніх і внутрішніх зв'язків, закономірностей та суперечностей; системно-структурний - уможливив розгляд процесу національно-культурного розвитку як цілісної системи; аналітичний - застосовувався для виокремлення фактів, необхідних для характеристик окремих складових національно-культурного розвитку у варіантах їх культурно-історичних трансформацій; історико-порівняльний - використаний для розкриття в окремих елементах національно-культурного розвитку наявних рис спадкоємності; за допомогою методу термінологічного аналізу були уточнені поняття, які вживаються в український та словацькій науці при вивченні національно-культурних процесів; теоретичний метод використовувся при підведенні підсумків дослідження.

Хронологічні межі дослідження охоплюють другу половину ХVІІІ - першу половину ХХ століття. Нижня межа зумовлена початком національних процесів в середовищі слов'янських народів, що пов'язані з періодом освіченого абсолютизму в Австрійській імперії - період правління Марії Терезії (1740-1780) та Йосипа ІІ (1780-1790). Верхня - період Першої Чехословацької республіки (1918-1938) - визначається завершенням формування основних напрямів національно-культурної орієнтації русинів-українців Східної Словаччини - великоруського, русинського та українського.

Географічні рамки дослідження охоплюють територію північно-східних комітатів Угорщини - Земплинського, Шаришського та Спишського, які в сучасності є частиною Словацької Республіки (Пряшівський і частина Кошицького країв).

Джерельну базу дослідження становлять матеріали українських та словацьких архівів: Державного архіву Закарпатської області (ДАЗО): Ф.64 - “Мукачівський чернечий монастир отців Василіан” та Ф.151 - “Правління Мукачівської греко-католицької єпархії”; Словацького національного архіву (SNA) в Братиславі: Ф. ЪЉB - “Vэchodnй Slovensko a „Priaљevska Rus” - матеріали періоду Першої Чехословацької республіки (1918-1938), що стосуються Земплинського, Шаришського та Спишського комітатів; Державного краєвого архіву (ЉOBA) в Пряшеві: Ф. GKB - “Grйckokatolнcke biskupstvo” - матеріали Пряшівського греко-католицького єпископства.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що:

· на основі вивчення архівних матеріалів та історіографічних джерел вперше в українській історичній науці здійснено комплексне історико-культурологічне дослідження національно-культурного розвитку русинів-українців Східної Словаччини другої половини ХVІІІ - першої половини ХХ ст.;

· уточнено зміст основних категорій, які застосовуються при дослідженні національно-культурних процесів у словацькій та українській науці;

· простежено вплив національно-культурних рухів чехів, словаків та галицьких українців на формування національно свідомої русинсько-української інтелігенції у другій половині ХVІІІ - ХІХ ст., що проявився у закликах до спільної діяльності та науковому вивченні народної культури;

· проаналізовано процес формування основних напрямів національно-культурної орієнтації русинів-українців Східної Словаччини у другій половині ХVІІІ - першій половині ХХ ст., який був зумовлений іноетнічним оточенням, поширенням ідеї слов'янської взаємності, теорії австрославізму та москвофільства в Австрійській імперії, асиміляційними процесами та конфесійною свідомістю русинсько-української інтелігенції;

· охарактеризовано особливості розвитку мовного питання в русинсько-українському середовищі як важливої складової процесів національного усвідомлення;

· узагальнено комплекс висновків історично-культурного розвитку русинів-українців Східної Словаччини другої половини ХVІІІ - першої половини ХХ ст.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Наукові результати дослідження можуть бути використані при вивченні особливостей національно-культурного розвитку населення інших українських етнічних земель. Матеріали дисертації можуть бути використані при написанні наукових праць з історії Закарпаття та Східної Словаччини, при підготовці загальних та спеціальних навчальних курсів.

Апробація результатів дослідження. Основні результати дослідження оприлюднювалися на міжнародних та всеукраїнських конференціях: “Теорія і практика переходу до ринку: економіко-правовий, міжнародний та інформаційно-технологічний аспекти” (Ужгород (Україна), Сніна (Словаччина), 10-12 квітня 2002 р.); “Українська освіта у часовому часопросторі” (Київ, 22-23 жовтня 2009 р.); “Участь молоді у розвитку економіки та суспільства України” (Київ, 10 березня 2010 р.); “Культура і суспільство ХХІ століття: духовні, культурологічні, соціальні виміри” (Київ, 27-28 травня 2010 р.).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження відображені у 11 одноосібних публікаціях, 4 з яких надруковані у виданнях, затверджених ВАК України як фахові з історичних наук.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи - 236 сторінок, з них основний текст становить 194 сторінки, список використаних джерел складається з 376 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету та завдання, визначено об'єкт, предмет і методи дослідження, обґрунтовано наукову новизну, окреслено хронологічні межі, практичне значення одержаних результатів.

Перший розділ “Культура русинів-українців як об'єкт наукового дослідження” присвячено огляду української та зарубіжної (словацької, чеської, української діаспори) наукової літератури, аналізується джерельна база та основні категорії дослідження.

Важливою частиною історіографічних джерел, які були вивчені, є праці, що стали першими історичними дослідженнями проблеми. Такі роботи написані у другій половині ХVІІІ - першій половині ХХ сторіччя. Їх аналіз дозволяє простежити основні питання, які цікавили тогочасних науковців і визначити національну прихильність авторів. Можна відзначити, що до середини ХХ ст. в історіографічній літературі з огляду проблеми окреслились наступні основні напрями: історико-культурний (М. Лучкай, І. Орлай, Ю. Целевич, І. Дулішкович), громадсько-культурний (О. Духнович), етнографічний (А. Кралицький, Л. Головацький, В. Гнатюк). Представники цього напряму складають найчисельнішу групу дослідників. Їх об'єднує наукове переконання про спільне слов'янське етнічне походження русинів-українців. У світлі історіографічних знахідок вказаного періоду виникають мовно-літературний (І. Франко, В. Гнатюк, І. Данькевич, І. Панькевич, Ф. Тихий) та національно-культурний (Г. Стрипський) напрями досліджень. Предметом уваги цих вчених стали питання діалектології, фольклору, етнографії, літератури, історії русинів-українців. Зокрема, народознавчі праці В. Гнатюка, його фольклорні публікації, дослідження історії, суспільної думки, мови, літератури стали основою українського карпатознавства, демонструючи українську модель культури на Закарпатті та Східній Словаччині в її історичному розвитку.

Починаючи з другої половини ХХ ст., дослідники, поряд з висвітленням соціальної, економічної та політичної історії зупиняються на питаннях національного розвитку. Домінування марксистсько-ленінської ідеології в радянські часи негативно вплинуло на дослідження національних процесів, які вважалися другорядними. Незважаючи на це, у другій половині ХХ ст. словацькі та українські науковці здійснили ґрунтовні дослідження, важливість яких полягає в об'єктивності та джерельній основі. Таким чином, історіографічна література другої половини ХХ - початку ХХІ ст. апелює до висвітлення проблематики в наступних аспектах: історико-культурному (І. Гранчак, Л. Гараксим, І. Ванат, Д. Данилюк, Т. Байцура), де увага науковців спрямована на узагальнення архівних та історіографічних джерел з приводу висвітлення економічних та соціальних процесів, політичного життя, матеріальної та духовної культури; історико-політичному (М. Болдижар, С. Віднянський, М. Панчук, І. Поп); історико-соціальному (С. Конечний, М. Гайдош, П. Шворц), де аналізуються економічні, соціальні, культурні та релігійні події, які мали вплив на національно-культурний розвиток русинів-українців; соціально-культурному та літературному, де висвітлюються питання становлення літератури, шкільної освіти, книгодрукування, культурних зв'язків (О. Мишанич, М. Неврлій, В. Микитань, М. Мольнар, Ю. Бача, О. Рудловчак, Л. Бабота, Й. Шелепець); історико-релігійному (О. Мишанич, А. Пекар, О. Баран, Ю. Коссей, В. Фенич); історико-мистецькому (М. Сополига, П. Магочій); етногеополітичному (М. Тиводар, М. Мушинка, О. Нельга, О. Дулеба), де акцентується на оригінальності матеріальної і духовної культури русинів-українців, їх культурних та етнічних традицій, обумовлених геополітичним розташуванням Закарпаття та Східної Словаччини, відокремленістю цих територій від Східної та Західної Європи.

На особливу увагу і критичний аналіз заслуговують узагальнюючі праці українських дослідників історії Закарпаття, зокрема, “Нариси історії Закарпаття” у трьох томах (перші два тома вийшли за редакцією І. Гранчака) (Ужгород, 1993, 1995) та “Закарпаття в етнополітичному вимірі” за редакцією М. Панчука (К., 2008), в яких висвітлено культурно-історичні процеси на Східній Словаччині. Окремо необхідно виділити праці словацьких вчених: “До соціальної та культурної історії українців в Словаччині до 1867 року” Л. Гараксима (Братислава, 1961) та двотомне видання І. Ваната “Нариси новітньої історії українців Східної Словаччини 1918-1948” (Пряшів, 1990), в яких на джерельній основі систематизовано процес історичного розвитку русинів-українців та введено в науковий обіг обширний документальний матеріал. Окремої уваги заслуговує праця М. Мушинки та А. Мушинки “Національна меншина зникає?: статистичний перегляд русинсько-українських поселень в Словаччині в (1773) 1881 - 2001 рр.” (Пряшів, 2011), в якій на основі архівних джерел та даних переписів населення представлено статистику кінця ХVІІІ - початку ХХ століття. Автори розглядають русинів та українців як одну національну меншість, важливим показником національної приналежності вони визначають конфесійну приналежність - греко-католицьку та православну.

В дослідженні використано довідниково-енциклопедичні видання, серед яких: “Краєзнавчий словник русинів-українців Східної Словаччини” за редакцією Ф. Ковача (Пряшів, 1999) та “Енциклопедія історії та культури карпатських русинів” (укладачі П. Р. Магочій та І. Поп) (Ужгород, 2010).

Вивчення матеріалів Державного архіву Закарпатської області (Ф. 64 “Мукачівський чернечий монастир отців Василіан”, Ф. 151 “Правління Мукачівської греко-католицької єпархії”) дозволило розкрити зміст просвітницької та наукової діяльності будителів ХІХ ст. (О. Духновича, М. Лучкая, А. Кралицького, В. Довговича, С. Павловича, О. Митрака, Ю. Венеліна-Гуци, А. Дешка, І. Зейкана та ін.). Аналіз преси кінця ХІХ - першої половини ХХ століття (“Церковный вестникъ для Русиновъ Австрійской державы”, “Церковная газета в пользу восточно-католической церкви, соединенной съ римскимъ патриаршескимъ престоломъ”, “Сборникъ”, “Слово”, “Русинъ”, “Наша земля”, “Podkarpatskй Hlбsy”, “Podkarpatskб Rus”) допоміг визначити зміст національно-культурного життя русинів-українців.

В Державному обласному архіві (ЉOBA) в Пряшеві зберігаються менш відомі для української історіографії матеріали, які стосуються Пряшівської греко-католицької єпархії і дозволили дослідити місце церкви у житті Східної Словаччини та зв'язки русинів-українців з діячами словацького відродження. У Фонді GKB зберігається Пастерський лист єпископа Й. Гаганця від 18/30 березня 1865 р., в якому сповіщається про смерть О. Духновича, а також лист словацького національно-культурного діяча Янка Францісці-Римського, датований 23 вересня 1861 р. (у адресованому закарпатським русинам листі автор закликає підтримати Меморандум словацьких національних зборів в Мартині (6-7 червня 1861 р.), що був надісланий австро-угорському уряду).

У сховищах Словацького національного архіву (SNA) в Братиславі представлені матеріали всіх комітатів Словаччини, в тому числі і східних. У них зосереджений багатий фактичний матеріал, зокрема періоду Першої Чехословацької республіки, вивчення якого дозволило простежити процеси боротьби за національно-культурні права русинів-українців. Також в архіві зберігається “Меморандум до президента республіки д-ра Е. Бенеша”, написаний 10 травня 1938 р. у Пряшеві членами Народного комітету та представниками культурно-освітніх товариств.

Необхідно зазначити, що архівні матеріали, які стосуються культурного та релігійного життя, освіти, епістолярної спадщини інтелігенції, досліджуються і в Словаччині, і в Україні. Частина з них опублікована в додатках до монографій, у Науковому збірнику музею українсько-руської культури у Свиднику та часописі “Дукля” (Пряшів).

У розділі проаналізовано основні категорії дослідження. Зазначається, що словацькі і українські вчені при розгляді національно-культурних процесів важливого значення надають етнічному розвитку. У словацькій науковій літературі найважливішим показником етносу є етнічність, яка розглядається як сукупність властивостей, знаків та символів, що відображають спільне походження, мову, культуру, етнічну свідомість та етнонім, за допомогою яких суб'єкти усвідомлюють свою приналежність до етносу та водночас неподібність до інших етнічних спільнот. Етнічність репродукується внаслідок передачі її складових із покоління до покоління, тим самим забезпечуючи стабільність етнічно важливих явищ (Я. Ботік, В. Бачова).

Втім, співвідношення етнічного і національного у розвитку етносу залишається дискусійним (В. Чернець, Ю. Римаренко, Л. Губерський, В. Андрущенко, М. Михальченко, Ю. Богуцький, В. Шейко, М. Тиводар, А. Шевцова). Процес національного усвідомлення неможливий без остаточного формування етнічності. Про національний розвиток можна говорити тоді, коли відбуваються соціальні процеси, одним з найважливіших процесів є рух за задоволення державно-політичних інтересів (В. Бабаков).

Невід'ємним компонентом етнічних і національно-культурних процесів, який розглядається у словацькій і українській науковій літературі, є релігійне життя. Релігійна приналежність в окремих випадках залишається єдиною можливістю збереження етнічної культури, яка, закріплюючись в релігії, переживає складні періоди існування етносу і продовжує існувати, зберігаючи національну неповторність (В. Липинський).

Важливе значення для національно-культурних процесів має поява національно свідомої інтелігенції, діяльність якої впливає на процеси національного усвідомлення і сприяє пожвавленню національно-культурного життя. Чеський вчений М. Грох поділив розвиток національного руху на три основні фази. Перша пов'язана з появою патріотів-інтелектуалів, які займаються науковим вивченням мови, історії та культури свого народу. Друга фаза характеризується патріотичною агітацією, яка здійснюється на основі наукової діяльності, на думку Гроха, ця фаза є найважливішою у процесі формування нації. Третя фаза - це масовий національно-культурний рух. Вчений вважає, що не всі національно-культурні рухи проходять у своєму розвитку всі три фази. В окремих випадках націєтворчі процеси зупиняються на другій і не переходять у третю фазу, про що свідчить національно-культурний розвиток русинів-українців Східної Словаччини другої половини ХVІІІ - першої половини ХХ століття.

Важливим джерелом, що застосовувалось при аналізі основних категорій дослідження, стала “Енциклопедія етнокультурознавства” у 6 томах за редакцією В. Чернеця та Ю. Римаренка, в якій розглянуто етнокультурну форму суспільного розвитку в контексті життєдіяльності людини та нації, процеси функціонування національної культури.

Таким чином, дослідження національно-культурного розвитку русинів-українців Східної Словаччини другої половини ХVІІІ - першої половини ХХ ст. проведено на широкій філософській, історіографічній та джерельній основі.

У другому розділі “Історичні передумови формування національно-культурних рухів русинів-українців” подано короткий огляд основних подій давньої історії русинів-українців. У роботі зазначено, що вагому роль у національно-культурному розвитку мали наслідки Ужгородської унії (1646 р.). Завдяки їй русини-українці зберегли Юліанський календар, що вплинуло на процес збереження і передачі народних традицій та кириличної писемності, що мало провідне значення для вирішення мовного питання. Таким чином, унія перешкоджала асиміляційним процесам. Православне духовенство отримало соціальні та економічні вигоди, а згодом очолило національно-культурні процеси. При чому, переважна більшість священиків, які брали участь в укладенні унії, походили зі Східної Словаччини.

Важливим історичним етапом культурно-історичного розвитку русинів-українців є період просвітницького абсолютизму королеви Угорщини Марії Терезії (1740-1780) та імператора Йосипа ІІ (1780-1790). Аналіз джерел дає підстави стверджувати, що завдяки проведеним реформам, зокрема шкільній, та діяльності єпископа Мукачівської єпархії А. Бачинського (1773-1809) на закарпатських землях почали відкриватися початкові школи з викладанням зрозумілою для дітей мовою - місцевим діалектом. Це мало великий вплив на процес формування національної свідомості. Завдяки діяльності єпископа в Ужгороді було засновано бібліотеку і відкрито єпархіальний архів. За безпосередньої участі греко-католицької церкви населення краю отримало можливість підтримувати контакти із Заходом та здобувати якісну для свого часу релігійну освіту.

Культурно-просвітницькі реформи А. Бачинського уможливили появу освічених особистостей, які активізували національно-культурне життя. Початком цих процесів можна вважати діяльність греко-католицького священика І. Базиловича (1742-1821). Його праця “Короткий нарис фундації Федора Корятовича” (1799-1805) присвячена висвітленню історії русинів-українців. У ній наголошується на автохтонності, приналежності до східних слов'ян, а також аналізуються культурно-історичні етапи розвитку. Все це сприяло тому, що І. Базилович став “першим будителем”.

У розділі досліджуються причини еміграції представників освіченої інтелігенції до Російської імперії (І. Орлай, В. Кукольник, Ю. Гуца-Венелін, М. Балудянський, П. Лодій) у першій половині ХІХ ст. Завдяки своїй діяльності у російській освіті та науці вони сприяли активізації національно-культурних процесів в русинсько-українському середовищі. За їх участі формувалося мовне москвофільство.

У роботі доведено, що для розвитку національно-культурних процесів на Східній Словаччині важливе значення мали наукові теорії, сформовані мукачівським священиком М. Лучкаєм (1789-1843). Учень слов'янського філолога Й. Добровського, він створив лінгвістичну теорію, в якій ототожнив мову русинів-українців з церковнослов'янською. Теорія обґрунтовувала народовецький мовний напрям та була спрямована на зменшення впливу мовного москвофільства. М. Лучкай першим почав видавати свої праці: у 1830 р. “Слов'яно-руську граматику”, а в 1831 р. проповіді у 2-х томах. Ці видання заохочували інтелігенцію до друку праць. М. Лучкай підтримував контакти із передовими представниками слов'янства, зокрема Я. Головацьким. Важливість діяльності М. Лучкая для слов'янських народів оцінив Я. Коллар у епічній поемі “Slбvy dcera”.

Таким чином, у розділі доведено, що важливим для національно-культурного розвитку русинів-українців було збереження східного обряду, кириличної писемності, поширення просвітницьких ідей, створення системи народної освіти, наукової діяльності перших будителів.

У третьому розділі “Вплив національно-культурного відродження слов'янських народів на русинсько-українську інтелігенцію” проаналізовано історичні події, які відбулися в період національного піднесення слов'янських народів середини ХІХ ст. Зосереджена увага на трансформації ідеї слов'янської взаємності та теорії австрославізму.

Національне піднесення слов'янських народів істотно вплинуло на формування інтелігенції, яка згодом почала створювати національні програми та проводити агітацію. Домінуючою стала ідея австрославізму, яка серед русинів-українців не мала прихильників. Тому на „Слов'янському конгресі” (2-12 червня 1848 р.) меншина не була представлена, а спільна програма була викладена словацькою делегацією у “Ћiadostiach Slovбkov a Rusнnov uhorskэch”.

Досліджені матеріали дають підставу стверджувати, що національна свідомість русинів-українців залишалася конфесійною, а інтелігенція, яка була релігійною, не усвідомлювала важливості створення власної політичної програми.

Головним ідеологом першої національно-політичної програми русинів-українців був перший представник світської інтелігенції А. Добрянський (1817-1901). До створення програми він залучив представників греко-католицького духовенства: О. Духновича, В. Добрянського, Й. Шолтеса, А. Яницького. Група Добрянського походила зі Східної Словаччини, що можна пояснити впливом словацького оточення, яке мало досвід політичної боротьби. Саме тому Пряшів став осередком національно-культурного життя.

Створена програма отримала назву “Памятникъ угорскихъ Русиновъ”. В десяти пунктах було викладено вимоги меншини, серед яких: створення русинських окресів, організація державного шкільництва та друкарні з кириличним шрифтом, переклад законів, друкування газет. В жовтні 1849 р. їх було представлено австрійському імператору. Втім, всі отримані переваги були тимчасовими. Історична заслуга групи А. Добрянського полягає в тому, що вони підняли політичні вимоги русинів-українців на рівень політичних вимог слов'янських народів Австрійської імперії.

Складовою національно-культурного розвитку стала діяльність освіченої молоді, що виступила за утвердження народного духу культури. Такий рух у слов'янських народів прийнято називати “Будительством”. На закарпатських землях він активізується у ХІХ ст.

У розділі простежено трансформацію мовного питання. У середині ХІХ ст. будителі О. Духнович, О. Павалович, А. Кралицький підтримали ідею створення літературної мови для галицьких і угорських русинів. Це зустріло опір з боку прихильників великоруського мовного напряму - А. Добрянського, І. Раковського, Ю. Ставровського-Попрадова, І. Сільвая, О. Митрака, Є. Фецика, які вбачали майбутнє слов'янства в об'єднанні навколо Росії. На їх думку, російська літературна мова повинна була стати мовою загальнослов'янського вжитку. Таким чином, сформувалася думка про те, що розмовна мова має вживатися у популярній літературі та початковій освіті, а російська - у науці та літературі.

В розділі визначено місце і значення у національно-культурному піднесенні русинів-українців постаті О. Духновича (1803-1865). Він став засновником “Літературного заведенія Пряшевского” (1850-1853), головними завданнями якого було: укладення та видання книг; пропагування і розповсюдження літератури власного видання або інших, передусім галицьких, публікацій; активізація і зосередження творчих сил навколо організації. Після смерті О. Духновича у 1865 р. закінчився короткий період національно-культурного піднесення русинів-українців Східної Словаччини. Цей процес відрізнявся від подібних процесів у інших слов'янських народів імперії.

Таким чином, з початку до середині ХІХ ст. русини-українці пройшли власний шлях національно-культурного розвитку. В зазначений період не були вирішені питання національного існування - мовне та національної ідентифікації. Головною національною ознакою залишалася конфесійна приналежність, домінуючим мовним напрямком став москвофільський.

У четвертому розділі - “Національно-культурний розвиток русинів-українців Східної Словаччини в період 1867-1938 рр.” висвітлено процеси, які відбулися після підписання австро-угорської угоди у 1867 р. та Першої Чехословацької республіки (1918-1938).

В розділі проаналізовано вплив мадяризації на національно-культурне життя русинів-українців. Закон Угорського уряду від 6 грудня 1868 р. обмежував права національних меншин і закріплював принцип єдиного угорського політичного народу; шкільні закони А. Трефорта від 1879 р. вимагали викладати в школах угорською мовою та звільняти вчителів, які нею не володіли. Статистичні дані підтверджують дієвість мадяризації і засвідчують зменшення кількості русько-українського населення.

В 70-х рр. ХІХ ст. національно-культурним центром став Ужгород, де діяло “Общество св. Василя Великого” (1866-1902), а в учительській та богословській семінарії викладалися предмети місцевим діалектом. Пожвавлення суспільного руху відбулося внаслідок перебування на Закарпатті М. Драгоманова у 1875 та 1876 рр., який засудив угорську національну політику, наголосив на важливості розповсюдження на закарпатських землях демократичних ідей та закликав галицьких українців турбуватися про угорських русинів.

На такий заклик відгукнувся вчений секретар Наукового товариства ім. Тараса Шевченка В. Гнатюк, який здійснив шість подорожей до Угорського королівства (1895-1903), результатом яких стали шість томів “Етнографічних матеріалів з Угорської Руси” (1897-1911). Вчений науково обґрунтовував українську приналежність русинів-українців.

Наприкінці ХІХ ст. активізувалися національні рухи слов'янських народів. Із протестом проти національного утиску русинів-українців в Угорщині виступив І. Франко. У 1896 р. у зв'язку із святкуванням тисячоліття Угорщини він разом з В. Гнатюком та М. Павликом написав статтю-протест “І ми в Європі”, в якій піддавалася критиці політика національного гноблення в Угорщині.

Незважаючи на підтримку галицької інтелігенції, соціальна та економічна ситуація в русинсько-українських жупах залишалася важкою, наслідком чого стала масова еміграція. Статистичні дані дають підставу стверджувати, що значну частину емігрантів становили русини-українці Східної Словаччини.

Денаціоналізаторська політика зазнала кульмінації на початку Першої світової війни (1914). На русинсько-українських землях було замінено кириличне письмо латинським, а юліанський календар григоріанським, що відбувалося за безпосередньої участі Пряшівського єпископа С. Новака (1879-1932). Своєрідною формою протесту проти посилення політики мадяризації став перехід греко-католиків до православ'я.

Таким чином, період Австро-Угорської дуалістичної монархії (1867-1918) позначився національним утиском та асиміляцією. Разом з тим в цей час зросло зацікавлення українських національних діячів проблемами русинів-українців, що позитивно вплинуло на розвиток національних процесів.

Заснування Першої Чехословацької республіки (1918-1938) зумовило підвищення політичної активності інтелігенції. Народні ради виникали на Закарпатті, Пряшівщині та серед емігрантів в Америці. Їх політичне та національно-культурне спрямування було різним. Розглядалися варіанти автономії русинсько-українських областей у складі Угорщини, проголошення незалежності Закарпаття, приєднання русинсько-українських територій до об'єднаної України, автономії Закарпаття у складі Чехословацької республіки та приєднання Закарпаття та Пряшівщини до Росії.

У 1918 р. русинсько-українська автономія із назвою Підкарпатська Русь у складі Чехословаччини була гарантована Сен-Жерменським мирним договором. Територіально вона розташовувалась на Закарпатті. Пряшівщина адміністративно підпорядковувалась Словаччині. Втім, кордону так і не було встановлено, в зв'язку з чим русинсько-українське питання існувало у двох площинах: як проблема Закарпаття і як проблема русинсько-українського населення Східної Словаччини.

Культурно-просвітницькі організації та політичні партії, які з'явилися на Східній Словаччині, позитивно вплинули на перебіг національно-культурного життя русинів-українців. У населення краю вперше з'явилася змога замислитись над національною приналежністю не за релігійним принципом.

Найпопулярнішим на Пряшівщині було “Русское культурно-просветительское общество им. А. Духновича” (1923-1945). Під його патронатом діяли бібліотеки, драматичні та хорові гуртки, видавалися часописи та газети. Основною метою товариства була популяризація російської мови і культури.

Однією з найвпливовіших організацій на Закарпатті стала “Просвіта”, яка мала 10 філій, у тому числі у Пряшеві та Братиславі. Мета товариства полягала у поширенні української культури та мови, освіти, економічних знань. Великий резонанс на Пряшівщині мали заходи “Просвіти”, організовані з нагоди 71-х роковин Т. Шевченка (20 березня 1932 р.) та 540-х роковин князя Ф. Корятовича (30 червня 1932 р.)

У міжвоєнний період активно розвивався жіночий рух на Східній Словаччині, пов'язаний з ім'ям І. Невицької (1886-1965). Досліджений матеріал дозволяє стверджувати, що діяльність Невицької мала важливе значення у формуванні української національно-культурної орієнтації на Східній Словаччині. Вона заснувала “Союз русскихъ женъ у Пряшева” (1922) та організувала виставку народного мистецтва (1927), сприяла заснуванню філії товариства “Просвіта” в Пряшеві (1930), редагувала першу україномовну газету на Східній Словаччині “Слово народа” (1931-1932).

Важливою подією для русинів-українців Пряшівщини стало відкриття у Міжлаборцях у 1931 р. першої державної міщанської школи з російською мовою викладання та відкриття 1 вересня 1936 р. в Пряшеві Державної російської гімназії. Зросла кількість самодіяльних музичних і хорових колективів, які включали в репертуар українські та російські народні пісні. Цьому сприяла Кошицька радіостанція, створена у 1927 р., на якій з 1 грудня 1934 р. почала діяти Карпаторуська секція.

В цілому, ліберально-демократичний режим і національна політика Першої Чехословацької республіки об'єктивно сприяли прискореному розвитку національно-культурного життя русинів-українців і, водночас, виникненню і загостренню суперництва різних національно-культурних орієнтацій, що, поряд з іншими факторами, призвело наприкінці ХХ ст. до поділу автохтонного населення Східної Словаччини на русинів і українців.

ВИСНОВКИ

1. Доведено, що у сучасній історичній науці відсутнє дослідження, яке б всебічно висвітлювало національно-культурний розвиток русинів-українців Східної Словаччини у контексті історико-культурних процесів другої половини ХVІІІ - першої половини ХХ ст.

На основі аналізу історіографічних та архівних джерел здійснено комплексне історико-культурологічне дослідження національно-культурного розвитку русинів-українців Східної Словаччини другої половини ХVІІІ - першої половини ХХ ст. У дисертації визначено, що на формування головних напрямів національно-культурної орієнтації, вирішення мовного питання та формування русинсько-української інтелігенції вплинули внутрішні та зовнішні чинники. Вони мали позитивне і негативне значення для досліджуваних процесів і сприяли витворенню власного шляху національно-культурного розвитку русинів-українців Східної Словаччини.

2. З'ясовано, що українські і словацькі вчені національний розвиток пов'язують з етнічним. Словацькі науковці головним показником етносу визначають етнічність, складовими якої є спільне походження, мова, культура, етнічна свідомість та етнонім. Для початку національних процесів остаточне формування всіх компонентів не є обов'язковим. Словацькі і українські дослідники наголошують на важливості релігійного компонента в етнічному житті.

Комплекс національно-культурного розвитку включає: мовне питання, вирішення якого сприяє формуванню національної свідомості; створення власної політичної програми і боротьбу за національно-культурну автономію або державність; розвиток соціально-економічних відносини в суспільстві, що впливає на форми та методи ведення національної агітації та інтенсивність поширення національних рухів; формування свідомої освіченої інтелігенції, діяльність якої спрямована на наукове вивчення та популяризацію народної культури, створення літературної мови, системи народної освіти. Діяльність інтелігенції є визначальною у формуванні нації як суспільного культурного організму, здатного до самостійного політичного і культурного життя, спроможного протистояти асиміляційним процесам та засвоювати загальнолюдські культурні надбання та інтегрувати в них власну культуру.

3. Доведено, що важливими чинниками, які вплинули на національно-культурні процеси на Східній Словаччині стали: конфесійна свідомість, яка визначала етнічну приналежність; створення системи народної освіти, формування якої відбувалося завдяки Мукачівському єпископу А. Бачинському; національно-культурні рухи чехів, словаків та галицьких українців, що найбільшої активності зазнали під час Угорської революції (1848-1849), а також процес урядової мадяризації, пов'язаний із проголошенням дуалістичної Австро-Угорської монархії (1867-1918), що негативно вплинуло на національно-культурні процеси і характеризувалося денаціоналізацією і асиміляцією національних меншин в Угорщині.

4. Визначено, що національно-культурні рухи чехів, словаків і галицьких українців вплинули на формування національної русинсько-української інтелігенції. Представники словацького національного відродження підтримували контакти із русинами-українцями в середині ХІХ ст., звертаючись із закликами спільного ведення національної боротьби. Чеські національні діячі дотримувались думки про етнічну спорідненість українців Наддніпрянщини, Галичини та Закарпаття. П. Й. Шафарик у праці “Slovanskэ nбrodopis” (1842) відніс карпаторусів до малоруського народу і окреслив територію його проживання, що охоплює сучасне Закарпаття та Східну Словаччину. Зв'язки із галицькими українцями з'явилися у ХІХ ст. Найбільш активними були контакти із представниками Наукового товариства ім. Тараса Шевченка. Відбувалося це внаслідок зацікавлення галицьких діячів вивченням фольклору Закарпаття та Східної Словаччини. Важливе значення мали подорожі В. Гнатюка, який відстоював позиції української приналежності карпатських русинів і вплинув на формування молодшої генерації русинсько-української інтелігенції, яка починає цікавитись українською літературою та культурою загалом.

5. З'ясовано, що головними напрямами національно-культурної орієнтації русинів-українців, що сформувалися у ХІХ - початку ХХ ст., стали великоруський (москвофільський), русинський (народовецький) та український.

Розвиток великоруського напряму пов'язаний з діяльністю представників русинсько-української інтелігенції (І. С. Орлай, В. Г. Кукольник, Ю. І. Гуца-Венелін, М. А. Балудянський, П. Д. Лодій) та поширенням москвофільських ідей в Австрійській імперії.

Русинський напрям формувався в середовищі греко-католицького духовенства. Головним консолідуючим чинником серед його представників стала конфесійна свідомість, усвідомлення слов'янського походження та теза про автохтонність.

Становлення українського напряму відбувалося завдяки науковму вивченню русинсько-українського фольклору, історії та культури чеськими та українськими дослідниками у ХІХ - на початку ХХ ст. Він був найменш популярним на Східній Словаччині. Напрям існував за підтримки чехословацького уряду, завдяки контактам із Закарпаттям, присутність українських емігрантів та місцевої свідомої української інтелігенції.

6. Визначено, що на розвиток та вирішення мовного питання на Закарпатті та Східній Словаччині другої половини ХVІІІ - першій половині ХХ ст. вплинуло збереження кириличної писемності та традиції створення представниками слов'янських народів Австрійської імперії літературних мов. Протягом національно-культурного розвитку мовне питання мало наступні варіанти вирішення: впровадження галицького варіанта літературної мови - української; створення власної літературної мови; використання російської літературної мови. Російський мовний напрям став домінуючим на Східній Словаччині. Російську мову використовувала більшість будителів - О. Духнович, А. Добрянський, О. Павлович, Ю. Ставровський-Попрадов та ін. Викладання в русинсько-українських державних освітніх установах на Східній Словаччини у 1918-1938 рр. здійснювалося російською мовою.

7. Встановлено, що культурно-просвітницька діяльність національної інтелігенції на Східній Словаччині в період Першої Чехословацької республіки (1918-1938) стала важливим компонентом національно-культурного життя русинів-українців і виявилась в організації культурно-просвітницьких товариств, що популяризували різні культурні та мовні напрями. Найвпливовішими на Пряшівщині були “Общество им. А. Духновича” (1923-1945), яке мало російський мовний та культурний напрям, та товариство “Просвіта” (1920-1939), яке підтримувало українську культурну орієнтацію. Обидві організації відігравали важливе значення у культурному, соціальному та політичному житті Східної Словаччини.

Здійснене дослідження показало, що процес національно-культурного розвитку русинів-українців Східної Словаччини другої половини ХVІІІ - першої половини ХХ ст. є складовою загальноукраїнського культурно-історичного процесу. Український національно-культурний елемент на Східній Словаччині в зазначений період існував і розвивався разом з великоруським і русинським.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Філіна Т. Будительство - період боротьби за утвердження української національної культури / Т. Філіна // Культура народов Причерноморья. - Симферополь, 2001. - № 24. - С. 140-143.

2. Філіна Т. Еволюція мовного питання русинів-українців / Т. Філіна // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. - К.: Міленіум, 2009. - № 1. - С. 90-94.

3. Філіна Т. Еволюція основних національних питань русинів-українців / Т. Філіна // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. - К.: Міленіум, 2009. - № 2. - С. 132-135.

4. Філіна Т. Проблеми національної ідентифікації на Закарпатті та Пряшівщині у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. / Т.Філіна // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. - К.: Міленіум, 2008. - № 2. - С. 106-109.

5. Філіна Т. Висвітлення культурологічних проблем у працях українських і зарубіжних авторів / Т. Філіна // Культура і суспільство ХХІ століття: духовні, культурологічні, соціальні виміри: зб. матеріалів Всеукраїнської наук.-практ. конф., (Київ, 27-28 травня 2010 р.). - К.: НАКККіМ, 2010. - С. 91-93.

6. Filina T. Vplуv nбrodnйho obrodenia na Slovensku, v Haliиi a na Ukrajine na obrodenskй procesy na Zakarpatsku a Vэcodnom Slovensku / T.Filina // Культура народов Причерноморья. - Симферополь, 2004. - № 51. - С. 85-88.

7. Філіна Т. Діяльність русинсько-української інтелігенції Закарпаття і Пряшівщини в період мадяризації / Т. Філіна // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. - К.: Міленіум, 2007. - № 1. - С. 58-63.

8. Філіна Т. До питання генезису українського народу / Т.Філіна // Українська освіта у часовому просторі: матеріали ІІІ Міжнародного конгресу (м. Київ, 21-22 жовтня 2009 р.). - К.: Українське агентство інформації та друку (Рада), 2009. - Книга І. - С. 351-355.

9. Філіна Т. Історичні передумови виникнення греко-католицької церкви на території закарпатського регіону та причини її знищення / Т. Філіна // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури. - Київ: Міленіум, 2005. - № 14. - С. 121-127.

10. Філіна Т. Культурно-історичний розвиток русинів-українців Східної Словаччини (1918-1939 рр.) / Т. Філіна // Участь молоді у розвитку економіки та суспільства України: зб. матеріалів Всеукраїнської наук.-практ. конф. студентів, аспірантів і молодих учених, (Київ, 10 березня 2010 р.) / за ред. С. О. Гуткевич, Т. Л. Мостенської. - К.: НАКККіМ, 2010. - С. 285-286.

11. Філіна Т. Особливості національно-культурного відродження русинів-українців Закарпаття та Східної Словаччини / Т. Філіна // Теорія і практика переходу до ринку: економіко-правовий, міжнародний та інформаційно-технологічний аспекти: матеріали Міжнародної наукової конференції, ((Ужгород (Україна) - Сніна (Словаччина), 10-12 квітня 2002 р.). - Ужгород, 2002. - С. 220-222.

Размещено на Allbest.ru