Фольклорна діяльність

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Відомості про місце проходження практики

Багато в Україні є красивих міст і сіл, але найбільше мені подобається не велике місто Василівка, Запорізької області. В цьому місті живуть мої бабуся та дідусь. Саме від них та інших мешканців я дізналася багато цікавої інформації про історію та звичаї цього мальовничого, гарного та повного таємниць - міста. У 1775 році після розпаду Запорізької Січі почався процес розподілу Запорізьких земель у власність поміщикам. Одним з перших у черзі на нові землі, на лівому березі річки Кара-Чокрак, був Василь Степанович Попов - управляючий канцелярією князя Г.О. Потьомкіна. У 1784 році В.С. Попов за указом Катерини ІІ отримав землі, які було розмежовано. Безсумнівно, варто згадати те, що всього Попов отримав 43 тисячі десятин землі. Хочеться підкреслити те, що і в честь імені їхнього власника виникає слобода Василівка, поселення Янчекрак, Карачекрак, Гори, Маячки, Еристівка і інші. З 1791 року в слободі Василівка почалося активне будівництво.

У 1831 році, як центр управління всіма землями Попова, Василівка була переведена в розряд містечка.

Одним з самих відомих місць Василівщини була, є і мабуть буде Садиба Попова. Це єдине поміщицьке замкове спорудження Запорізької області, що дійшло до нашого часу є помітним будівельним монументом 19 ст.

Із садибою пов'язано багато історій і легенд про життя людей, які відіграли значну роль у долі регіону

Будівлі поєднують в собі елементи романського, готичного стилів, барокко. Мало хто знає, що оригінальний був палац і зсередини. У ньому знаходилися імениті дзеркальна і механічна кімнати.

Садиба будувалася схожою на Воронцовський палац в Алупці (Крим) за проектом мелітопольського архітектора Агеєнко А.Н.

Причиною будівництва у Василівці такого незвичайного по архітектурі і якості будівельних робіт архітектурного комплексу були прекрасні мисливські угіддя в дніпровських плавнях під загальною назвою «Великий Луг».

Чому я згадала насамперед про Садибу Попова, бо зараз це музей історико-архітектурний музей-заповідник «Садиба Попова» у м. Василівка Запорізької області створено у січні 1993 року на базі районного краєзнавчого музею, який не працював вже 11 років, а його фонди були пограбовані та майже втрачені.

Створення заповідника відбулося завдяки діяльності місцевого історико-культурного товариства «Спадщина», яке, починаючи з осені 1989 року наполегливо вимагало від усіх рівней влади прийняти заходи про збереження залишків палацово-паркового ансамблю колишнього ма-єтку «Васильєве», яке належало родині дворян Попових.

Фактично музей-заповідник розпочав свою діяльність з березня 1993 року. За цей час, незважаючи на відсутність фінансування, на кошти пожертвувань розгорнуто експозиції з історії краю і садиби, з етнографії, з історії району в період окупації І94І-І943 років, обладнано виставковий зал, де постійно проводяться персональні виставки творів майстрів декоративно-ужиткового мистецтва та художників. Фонди музею налічують близько 9 тисяч одиниць зберігання. Проведено велику дослідницьку і пошукову роботу по уточненню історії краю в дореволюційний період і в період Великої Вітчизняної війни. Експозиції музею не обтяжені догмами радянської історіографії. В них тільки те, що здобуто співробітниками нашого музею в архівах, бібліотеках, фондах інших музеїв, які показують історію цього краю.

У склад музею-заповідника «Садиба Попова» входять два комплекси: історичний та архітектурний.

Не могла обійти стороною ще одне видатне місце «Лиса гора», площею 700 га. Лиса Гора - це гористий мис на березі Каховського водосховища - захоплюючий монумент лісівництва (штучні лісопосадки), геології (багатометрові прибережні обриви з захоплюючими оголеннями пластів різних порід) та археології (численні стоянки кам'яного віку та скіфські поселення). А скільки легенд береже в собі Лиса гора. Пам'ятні місця Василівщини можно перечисляти довго, Це і скифські кургани, і Велику кучугури і т.д.

2. Відомості про виконавців фольклору

Під час збирання фольклорних зразків мені допомогло багато людей, а саме:

1) Заруднєва Валентина Василівна - 1957 р.н., народилася у м. Василівка, має середню освіту бухгалтера, працює у місцевому магазині продавцем.

2) Заруднєв Сергій Георгійович -1955 р.н., народився у м. Донецьк, має середню освіту, працює таксистом.

3) Якименко Олександр Сергійович, 1960 р.н., народився у с. Першотравневе, Василівський р-н, має вищу освіту, працює водієм.

4) Коломоєць Оксани Миколаївни, 1978 р.н., народилася у м. Василівка, має вищу освіту. Приватний підприємиць.

5) Якименко Ульвія Петеровні, 1960 р.н., народилася у м. Талін, Естонія.

6) Корнєєвої Ніни Іванівни, 1955 р.н., народилася у м. Днепропетровськ, має середню освіту. Працює бухгалтером.

7) Губа Анжеліка Анатоліївна, 1965 р.н., народилася у місті Василівка, Запорізької області. Приватний підприємиць.

8) Клименко Василь Данилович, 1927 р.н., народився у місті Василівка, Запорізької області, має середню освіту. Вже на пенсії, раніше працював водієм.

9) Клименко Марія Гаврилівна, 1934 р.н. у селі Першотравневе, Василівського району, Запорізької області. Має вищу освіту. На пенсії, раніше працювала вихователькою у місцевому дитячому садочку. Була улюбленою вихователькою діточок.

3. Відповіді на запитання програми з текстами

Зимовий цикл

Свята Введення (4.12)

Свята Введення в храм Пресвятої Богородиці є одним із дванадцятьох найбільших свят року, які відзначає християнська Церква. Це свято святкують 21 листопада за старим стилем і 4 грудня за новим. Предпразднество відзначається від 20 листопада (3 грудня), а віддання празника - 25 листопада (8 грудня). Особливість свята Введення полягає в тім, що це єдине свято в Типіконі, віддання якого єднається із службою Всіх Святих.

Свята Введення є одним із найбільш шанованих у літургійному році, оскільки оповідає про дитячі і юні літа Пресвятої Богоматері, про її батьків та передчуття сповнення Господнього промислу - народження Спасителя. За своїм походженням це свято є апокрифічним і опирається на Протоєвангеліє Якова і Псевдо-Євангеліє Матвія, проте відсутність у канонічних Євангеліях згадки про Введення не применшувало значимості події. З історичних джерел знаємо, що празник Ввведення почали святкувати ще в перших століттях християнства, оскільки є відомості про побудову св. царицею Оленою (IV ст.) храму на честь Введення в храм Пресвятої Богородиці. В IV ст. згадка про празник з`являється в творах Григорія Ніського, з кінця VII ст. збереглося передання про присутність на цьому празникові св. Андрія Критського в Єрусалимі, в VIII ст. гомілії про цей день свята оголосили константинопольські патріархи Герман (715-730) і Тарасій (784-806). На Заході це свято було встановлене значно пізніше Папою Григорієм ХІ і вперше святкувалось в Авіньйоні в 1374 році.

Події свята Введення можна коротко описати наступним чином: батьки Діви Марії, праведні Йоаким і Анна, молились, просячи Бога подарувати їм дитину і дали обітницю, що віддадуть це дитя на служіння Господеві. Вимолена молитвами своїх праведних батьків Пресвята Діва Марія до трьох років перебувала з ними, але з малого віку знала, що її місце в Божому храмі, де вона матиме змогу виховуватись і вивчати Святе Письмо, сповняючи Божу Волю.

День великомучениці Катерини (7.12)

7 грудня (24 листопада за старим стилем) - день пам'яті святої великомучениці Катерини Олександрійської, так само шанованої як Православною, так і Католицькою церквою.

Серед численних жіночих свят, що сповідувалися лише представницями слабкої статі, найзнаменнішим є свято святої великомучениці Катерини, що припадає на 7 грудня. Дослідники християнських вірувань вважають, що в давнину це було свято дівочої долі, але згодом церква пов'язала його зі святою Катериною («чиста душею» - так перекладається її ім'я з грецької).

В Україні ставлення до Катерини, як і до інших святих великомучениць, було особливим: довірливим. Отже, невипадково свято Катерини називали святом дівочої долі. Наші пращури свято вірили, що при народженні людини Бог неодмінно посилає їй і долю - добру чи лиху.

Найчастіше до своєї долі зверталися дівчата, щоб вона порадила й ощедрила їх щасливим подружнім життям, та жінки, в котрих не зладнався родинний затишок.

Дівчата ворожать, закликаючи свою долю, а парубки напередодні цього дня повинні постувати - тоді доля пошле їм гарну дружину.

Ось як дівчата намагаються впізнати своє майбутнє. До сходу сонця слід піти до саду, зрізати гілочку вишні. По поверненні до хати треба поставити цю гілочку у воду й чекати на свято Меланки. Якщо до Меланки гілочка засохне - поганий знак, що віщує таку й долю, цього року не буде весілля. А якщо вишня зацвіте - і доля дівоча так само цвістиме, шлюб цього року буде укладений обов'язково.

Проте найцікавіші дійства відбувалися на Катерину. Зранку незаміжні дівчата вскладчину зносили до однієї з осель продукти (крупу, овочі тощо) та готували з них борщ та кашу - вечерю. Ввечері дівчата влаштовували вечорниці. На спільну трапезу мали право приходити парубки без запрошень.

При цьому годилося розміщатися парами.

За вечерею молодь веселилася, співала пісень, переважно колядових, у яких згадувалося про долю.

Тільки танцювати цього вечора не можна було, оскільки триває піст. Перед тим як заспівають перші півні (опівночі), дівчата загортали спільно приготовлену вечерю новим рушником і прямували до воріт «закликати долю». По черзі кожна дівчина залазила на ворота з «вечерею» в руках і три рази закликала долю: «Доле, доле, іди до мене вечеряти!» Якщо у відповідь заспіває півень, значить, доля відгукнулася, що, відповідно, пророкує заміжжя та спокійне життя в достатку протягом року. Якщо півень не заспівав, значить, доля не чує дівочого голосу. У цьому разі дівчина сумувала, проклинаючи долю: «Щоб ти зозулі не чула, блуднице моя!». Найгірше ж, якщо у відповідь на дівочі закликання зірка з неба падає. Це може віщувати важку хворобу, негаразди в родині тощо. А ще напередодні Катерини дівчата клали під подушку листочки з різних дерев, помічаючи таким способом кількох хлопців. Серед них мав бути: яблуневий листочок - для дівчини. Лягаючи спати, дівчина читала молитву долі, аби та змилосердилась над нею, а вдосвіта прохала найменшого в родині хлопчика витягти одного з листочків: який витягне, за того й вийде заміж, а як випаде листочок з яблуні, то доведеться ще подівувати.



День Андрія Первозванного (13.12)

13 грудня православні і греко-католики святкують День святого Апостола Андрія Первозванного. Водночас в народі День Андрія - велике зимове молодіжне свято, цього вечора дівчата ворожать на судженого. Також в цей день дівчата «посівали» - набравши жменню насіння, виходили на двір та промовляли:

Я, святий Андрію,

Конопельки сію.

Дай же, Боже, знати,

З ким весілля грати…

Записано від Коломоєць О.М. у м. Василівка, Запорізької області Стольніковою Крістіною 20.01.2015 р. Стольніковою Крістіною.

Різдво

День перед Різдвом одержав назву «святвечір», і слово це походить від ритуальної їжі, яку їдять в цей день - куті, каші з червоної пшениці або ячменю, іржі, гречки, змішаної з медом і з мигдалевим і маковим соком.

Їжу в святвечір не можна було приймати до першої зірки, на згадку про Віфліємську зірку, що сповістила волхвам про Різдво Христове. А коли наступали сутінки та спалахувала перша зірка, сідали за стіл і ділилися облатками, бажаючи один одному всього доброго і світлого. Проте, їсти все підряд було заборонено не тільки до першої зірки, але і потім - річ у тому, що різдвяна трапеза, хоча і проголошує про кінець 40-денного Філіпового поста, насправді - це його фінал.

Правилам поведінки в Святий вечір не одна сотня років, і за останні роки ніхто нічого нового не придумав. Вдень, поки він не наступив, всі їли кутю, а з першою зіркою сідали за стіл.

Український різдвяний стіл відрізняється особливим убранням. Тут кожна деталь - це символ. Згідно старовинного звичаю стіл посипається сіном або соломою на згадку про ясла немовляти Ісуса. По краях спершу кладуть по зубчику часнику - щоб відлякував нечисту силу, а його потім накривають нарядною скатертиною. У деяких будинках під святковий стіл ставлять який-небудь залізний предмет. Всі присутні за столом по черзі повинні поставити на нього ноги, щоб не хворіти протягом всього майбутнього року, адже залізо символізує фортецю і здоров'я.

За старою українською традицією готувалися до великого свята зазделегідь і відповідально.

Колядування

Здавна наші предки шанували традиції. Колядування на Різдво чудова релігійна традиція, що бере свій початок ще з дохристиянських часів і збереглася до наших днів. Господарі завжди з радістю зустрічали колядників. Колядники, заходячи до оселі, славили господарів та їх дітей, бажали їм щастя, здоров'я, щедрого врожаю та достатку. Вважалося, чого колядники побажають, те й збудеться. Тому за гарну колядку господарі щедро пригощали гостей, а інколи навіть запрошували їх до столу. У давнину колядників пригощали гречаними млинцями, горіхами, цукерками.

Дуже рідко давали гроші. Просити гроші або щось інше вважалося неввічливо. Зараз же, навпаки, у юних колядників у моді такий вислів: «Дайте, дядьку, пятака».

Найпоширеніші колядки у місті Василівка, Запорізької області:

Добрий вечір тобі, пане господарю, радуйся,

Ой, радуйся, земле, Син Божий народився.

Застеляйте столи, та все килимами, радуйся,

Ой, радуйся, земле, Син Божий народився.

Та кладіть калачі з ярої пшениці, радуйся,

Ой, радуйся, земле, Син Божий народився.

Бо прийдуть до тебе три празники в гості, радуйся,

Ой, радуйся, земле, Син Божий народився.

А перший же празник: Рождество Христове, радуйся,

Ой, радуйся, земле, Син Божий народився.

А другий же празник: Василя Святого, радуйся,

Ой, радуйся, земле, Син Божий народився.

А третій же празник: Святя Водохреща, радуйся,

Ой, радуйся, земле, Син Божий народився.

Щастя, здоров'я господарю бажаємо.

Щедрий вечір, хато-світлице,

Сійся-родися, житечко, пшениця!

Сію, вію, посіваю,

З Новим роком вас вітаю.

Коляд, коляд, колядниця,

Добра з медом паляниця,

А без меду не така,

Дайте, дядьку, п`ятака.

Одчиняйте скриньку

Та давайте сливку.

Одчиняйте сундучок

Та давайте п`ятачок.

Коляд, коляд, колядниця,

Добра з медом паляниця,

А пісна не така,

Дай, діду, п`ятака.

А ти, бабо, гривню,

Бо всю воду вип`ю

Колядин-дин,

Я, бабусю, один.

Винеси мені пиріжок

Та поклади у мішок

З руками, з ногами,

Щоб бігав за нами.

Колядую-дую,

Ковбасу чую,

А ще мало,

Дайте сало.

Сало велике,

Тягну за лико,

Лико порвалось,

Сало зосталось.

Добривечір!

Колядин, колядин,

Я в батька один.

Як діждем Різдва,

Так буде нас два.

Як діждем різдвяних свят,

Так буде нас п`ять.

Записано від Корнєєвої Ніни Іванівни у м. Василівка, Запорізької області, 5.01.2015 р. Стольніковою Крістіною.

Щедрий вечір

Напередодні Нового року в Україні відзначали Щедрий вечір. Цим самим завершувався період «Святих вечорів», який тривав з 6 до 12 січня, коли не годилося виконувати господарську роботу (окрім догляду за худобою). Протягом цього тижня люди влаштовували святкові застілля, ходили один до одного в гості й обов'язково співали колядки.

У день 13 січня українці починали готуватися до нового циклу різдвяно-новорічних свят. Господар ретельно прибирав все обійстя, вичищав і добре годував домашню живність, а господиня готувала все необхідне для Щедрої вечері: святкові страви і чистий одяг для родини. Люди вважали, що цього вечора з неба сходить Щедрий бог, оглядає все господарство і входить до хати. Там його зустрічають духи предків та дух-Ладо, які вже з Святого вечора перебувають в оселі (в Рай-Дідухові, сіні та соломі). Побачити Щедрого бога може ще й домашня живність, яка в цю пору має здатність розповідати Богові про те, як господар її утримує та годує. Тоді як Святвечір був дякою за минулорічний урожай, то 13 січня, встелена сіном домівка, мала символізувати Щедрому богові багаті хлібні ниви та луки, які від нього очікуватимуть в Новому році.

Водохреща (19 січня)

Водохреще - це третє найбільше свято, яке завершує цикл Різдвяних свят. Християнський світ відзначає свято Водохреща 19 січня. Його ще називають Йорданом - від назви ріки Йордан у Палестині - народна назва християнського обряду освячення води. В цей день у всіх містах і селах, де є церкви, святять воду. Віддавна в народі посвячену на Водохреще воду вважають своєрідним спасінням від багатьох недуг. Її дають пити тяжкохворим, нею освячують храми, домівки і тварин. Залишається загадкою той факт, що водохрещенська вода не псується, не має запаху і може зберігатися протягом року. Дехто схильний вважати, що цьому сприяє срібло від хреста, який священик занурює в воду під час обряду.

Напередодні Водохрещі святкується «Голодна кутя», або другий Святий Вечір. Увесь цей день віруючі люди нічого не їдять - постують. Сідають вечеряти, коли вже засяє вечірня зоря. На вечерю подають пісні страви - смажену рибу, вареники з капустою, гречані млинці на олії, кутю та узвар. Після вечері всі кладуть свої ложки в одну миску, а зверху - хлібину, «щоб хліб родився».

На другий день зранку ходять до церкви святити воду. Цією свяченою водою починається трапеза, нею ж кожний господар кропить усіх членів сім'ї, хату, інші будівлі, криниці.

За давньою традицією, церемонія освячення води відбувалася під відкритим небом, на берегах річок, струмків, озер. Ще напередодні Йордана, з льоду вирубували великий хрест («йордан») і ставили його поруч з ополонкою. Скульптурне зображення хреста встановлювали вертикально і нерідко обливали буряковим квасом, від чого воно набирало червоного кольору. Було прийнято також прикрашати хрест барвінком і гілками сосни.

Після Водохреща розпочинався новий весільний сезон, який тривав до Великого посту. Це був час веселощів і дозвілля. Молодь збиралась на вечорниці, сім'ї влаштовували складчини та ходили один до одного в гості з метою наблизити весну.

Під час Водохреща у місті побутують такі прикмети:

- на Водохрещi день ясний - хліба будуть чисті, а якщо похмурий - буде у хлібі повно «сажки»;

До Водохрещ жінки намагалися не полоскати у воді білизни, бо «там чорти сидять і можуть вчепитися». Натомість дівчата у посвячену воду клали калину чи коралі і вмивалися, аби щоки були рум'яними.

Загалом до Водохрещ протягом всіх свят жінки не ходили по воду, це мали робити лише чоловіки.

Весняний цикл

Цикл весняних свят в Україні, супроводжується піснями, іграми, хороводами. До весняного календаря наші прадіди зараховували й свято Стрітення (15 лютого), яке вважалось перехідним містком від зимового до весняного обрядового циклу: це був день першої зустрічі зими з літом. Ця зустріч була пишна і радісна, водили хороводи, співали пісні які прославляли родючу землю і весняну працю, проганяли зиму, прославляли рідну природу, що прокидається від зимового сну.

Стрітення відзначали наші бабусі і дідусі. Ще це свято називають Зимобором або Громниці. Назва цього свята походила від стародавнього звичаю освячення цього дня громничних свічок, яким приписувалась велика магічна сила. Але справжній прихід весни пов'язувався з появою перших птахів: прилітаючи з вирію, вони на крилах несуть весну-літо, а в образі птахів прилітають душі новонароджених та прабатьків, які охороняють врожай.

Але за народним календарем весна починалася від дня Преподобної мучениці Євдокії (14 березня), або Явдохи.

Одним з найцікавіших звичаїв стародавніх слов'ян, а в першу чергу наших предків, є закликання весни.

Народна уява створила поетичний образ весни у вигляді дівчини - «паняночки», що «десь у садочку шиє сорочку», а інколи і у вигляді молодиці, що вже має або повинна мати дочку. Вона, ця вродлива дівчина або молодиця, дуже багата, від неї люди сподіваються щедрих дарів, а тому й виглядають її рано-вранці, до схід-сонця: вибігають на горби, стать на воротях, лізуть на дах комори - і запрошують, закликають її піснями:

садиба культурний фольклор заповідник

Прийди весно, прийди,

Прийди, прийди, красна,

Принеси нам збіжжя,

Принеси нам красок (квітів).

Закликають весну звичайно жінки, дівчата і діти. Іноді це відбувається на «сорок мучеників», іноді - на Теплого Олекси, іноді - на Явдохи, а то й напередодні Благовіщення. Імовірно, що час закликання весни залежить від місцевості і від кліматичних умов року - ранньої чи пізньої весни.

Закликання весни, приносниці життя, поєднане з вигнанням зими - смерти. У стародавніх слов'ян навесні відбувалась урочиста тризна з жертвоприношенням на честь померлих. Ще й досі зберігаються залишки того урочистого весняного свята, коли оспівується кінець зими і при цьому палиться солом'яне опудало.

З закликнням весни кінчається перший період, період виглядання весни, що обіймає собою перший весняний місяць - березень.

Вербна неділя

Вербну неділю або Вхід Господній в Єрусалим в християнському календарі відзначається як одне з найсвітліших свят. У християнській традиції в цей день прийнято згадувати, як Ісус Христос напередодні своєї останньої Пасхи в'їхав верхи на ослику в місто Єрусалим. Підготовка вербні гілок була особливим обрядом - напередодні Вербної неділі йшли ламати вербу, зростаючу саме на берегах річок. Якщо погода не сприяла цвітінню верби, її гілки попередньо ставили у воду, щоб до свята вони могли распуститися. Верба здавна шанувалася слов'янами як священне дерево, а її гілки наділялися магічними властивостями. Прийшовши з церкви, освяченою вербою злегка хльостали один одного, примовляючи: «Верба хлест, бий до сліз. Не я б'ю, верба б'є. Будь здоровий, як верба». Вважалося, що дерево має передати здоров'я, силу і красу людині.

Також у Вербну неділю дітей будили пучком освяченої верби, примовляючи: «Верба червона, бий до сліз, будь здоров!» Якщо дитина хворіла, його купали у воді, в яку опускали освячені гілки.

При головному болю гілочку верби прикладали до верхівці або носили під головним убором. При суглобових болях і ревматизмі гілки примотували до хворих місць. Нирки освяченої верби їли безплідні жінки, щоб завагітніти. Сережок верби також приписувалася цілюща сила. Наприклад, щоб вилікуватися від лихоманки, треба було з'їсти дев'ять вербні сережок.

Великдень

Великдень - у цей день християни святкують Воскресіння Ісуса Христа, що сталося на третій день після його смерті, при чому день смерті вважається першим днем. Свято називають також Пасха або Паска. Вважається найважливішим християнським святом, котре виказує радість з приводу перемоги Божого Сина над Смертю та вічним Забуттям. У Воскресінні бачать підтвердження життя після смерті, що і є головним змістом святкування.

До Великодня віруючі готуються протягом семи тижнів Великого Посту - одного з найсуворіших постів - саме стільки часу провів Ісус Христос у пустелі. Вважається, що у ці дні душа віруючого повинна прислуховуватися до страждань Господа, котрі пережив Ісус Христос в людській подобі в останні дні. Цi сім тижнів називаються седмицями. Останній тиждень перед Пасхою називається Страстна Седмиця. Особливе значення має Страстний Четвер - день, коли Ісус разом зі своїми учнями під час Таємної Вечері розділив останню трапезу. Цей день ще називають Чистий Четвер, і всі православні по можливості намагаються причаститися. Ввечері в церкві читають 12 Євангелій, де розповідається історія Христових Страждань. В цей день треба обов'язково помитися з ніг до голови (як на Водохреща). В Страсну П'ятницю з церкви виносять плащаницю - шматок тканини, в яку було загорнуто тіло Христа після зняття з хреста, та на котрій зображено його в гробу. В цей скорботний день приписується нічого не їсти. В давніші часи християни після суботньої літургії не йшли з церкви, а залишались там до ночі, харчуючись хлібом і вином. Під час служби священики міняють буденний одяг на святковий. В ніч Воскресіння Христа, проводиться святкове богослужіння (Великодня Служба Божа), святяться паски, яйця та інші страви. Таким чином церква благословляє віруючих після тривалого посту знову вживати «скоромне», тобто їсти непісні страви. Багатий великодній стіл є символом небесної радості і символом вечері Господньої.

Великодня Служба Божа триває всю ніч. Її найурочистіший момент настає опівночі, коли священик сповіщає «Христос воскрес!», а всі присутні відповідають «Воїстину воскрес!» Після служби процесія тричі обходить навколо церкви, а потім починає процес освячення обрядових пасхальних страв: пасок, крашанок, ковбас, хріну та інших страв (залежно від місцевості). Господині збирають їх у кошики прикрашені вишиваними рушниками, барвінком і свічками. Після церковної служби розходяться по домівках і починають «розговлятися». Розговляються насамперед освяченим яйцем. Окрім паски та яєць (крашанок та писанок), серед освяченого може бути смаженина, ковбаса, риба, сир, часник, полин, хрін, сіль та вино.

У давнину в місті Василівка були поширені такі цікаві звичаї: перед тим, як з'їсти свячене самому, господар йшов з освяченим насамперед поміж худобу, христосався (цілувався) з нею, сповіщав «Христос Воскрес!», а хтось із присутніх відповідав за худобу: «Воістину Воскрес!». Тоді господар торкався тричі свяченим кожної худобини і вимовляв: «Аби ся так не брало вівці (чи корови, чи чого), як ніщо не візьметься свяченої паски».

На Великдень всі мають веселитися, бо хто буде сумувати в цей день, сумуватиме і весь рік. Якщо хтось помирає на Великдень, то вважається, що його щаслива душа піде просто до неба, бо того дня «небо отворено».

Після розговін починали дзвонити на дзвіниці, - а хто перший задзвонив, той найперший обробить жнива і буде в нього найкраще збіжжя. Дзвонили в дзвони ввесь день, а потім ще й другого та третього дня.

Великодні свята закінчуються поминанням мертвих - молитвою і тризною «на горбках». У могильні горбки закопують яйця та шкаралупу від з'їдених яєць, кості зі освяченого м'яса, освячену сіль, тощо. Виливають і чарку горілки: «їжте, пийте й нас, грішних, поминайте». Часом цокаються крашанками об могильний хрест, надбивають їх, а потім віддають перехожим.

Записано від Якименко Ульвії Петрівни, у м. Василівка, Запорізької області, 5.01.2015 р. Стольніковою Крістіною.

Літній цикл

Літні прикмети, повір'я

Літо і зима уявляються живими істотами: літо - у вигляді молодої дівчини, а зима - у вигляді бабусі, з великими зубами і кістлявими пальцями. Дівчина-літо дуже щедра і багата, а бабуся-зима надзвичайно скупа і бідна.

Іде літо проти зими і несе квіточку таку гарну-пре-гарну; а зима несе казанок льоду. Літо як тільки показало свою квіточку, так лід отой в одну хвилину і розтав. А на зиму - уже іде зима проти літа у кожусі і червоних чоботях, у капелюсі і в рукавицях; як показала свій лід, так тая квіточка в одну мить і обсипалась.

Не їдять до Купайла ягід, бо коли хто буде їсти, то його померлі кревні на тім світі не будуть їсти ягід через те, що їхню пайку на цім світі з'їли живі. Через це ж не можна їсти яблук і грушок до Спаса.

Купальську вербу ламають і кидають по грядках, по огірках, - щоб рясно родили.

Не треба у перший день петрівки полоти, бо нариватиме пальці.

Коли починає ячмінь висипати, то зозуля перестає співати, бо то вона вдавиться ячменем;

коли зозуля перестане співати задовго до Петра (12 липня), то буде осінь холодна, а як після Петра, то - тепла.

Зозуля кує тільки до Петра, а потім мандрикою вдавиться.

Як іде на Петра дощ, то буде гнити картопля

До Іллі (2 серпня) мужик купається, а після Іллі з рікою прощається.

До Іллі сіно і під кущем сушать, а після Іллі на кущі не сохне.

12 серпня - день Сили. Вважали, що жито, посіяне на Силу, родиться сильне.

Прийшов Спас (19 серпня) - пішло літо від нас.

Як прийде Спас, комарам урветься бас, а як прийде Пречиста (28 серпня) - забере їх нечиста.

Записано від Якименко Олександра Сергійовича у м. Василівка, Запорізької області, 24.02.2015 р., Стольніковою Крістіною

Прислів'я та приказки про літо

Бджоли раді цвіту, люди - літу.

Улітку один тиждень рік годує.

Два рази в році літо не буває.

Коли влітку не ходив по малину, узимку вже пізно.

Садок улітку - Як кожух узимку.

Літо запасає, а зима з'їдає.

Літо зиму годує.

Одне літо ліпше, ніж сто зим.

Хто влітку ледарює, той узимку біду чує.

Що влітку родиться, то взимку згодиться.

Готуй сани влітку, а воза взимку.

Записано від Губи Анжеліки Анатоліївни, 1965 р.н., у м. Василівка, Запорізької обл., Стольніковою Крістіною Дмитрівною 23.02.15.

Свято Івана Купала

Івана Купала - це день літнього сонцевороту, шо тепер сходиться з християнським святом Різдва Святого Пророка Предтечі і Хрестителя Господнього Івана, 24-го червня за старим календарем, або 7-го липня - за новим.

Як народне свято, день Івана Купала відбувається з багатьма своєрідними обрядами та піснями.

Цього дня, за прадавнім звичаєм, наші предки брали шлюб.

В основі купальських обрядів лежать культи вогню, води і рослинності. Вогонь виступає символом сонячного світила, яке в ніч на Івана Купала досягає своєї зрілості й набував найбільшої життєвої сили. Давній звичай, що раніше побутував на території всієї України, - добування вогню для купальського вогнища тертям - за смислом споріднював дерево із сонцем як із джерелом вогню. Дерево купальське уособлює Прадерево, або Дерево життя. Сонце у купальських іграх переноситься на землю у вигляді колеса, яке обвивається соломою і спалюється або запалене пускається з горба у воду. Це пускання колеса утверджує перехід від сонцестояння літнього до зменшення життєвої сили сонця.

Місце для розпалювання вогнища вибирали на околиці села у лісі чи біля річки, як правило, на пагорбах, що давало змогу підняти священний вогонь найближче до сонця. Вогонь у давні часи розпалював найстарший з роду.

Найважливіший момент купальського свята - стрибання молоді через вогонь, що нібито сприяло очищенню від хвороб і гріхів. Інколи багаття розкладали так, щоб, перестрибнувши через нього, відразу потрапляти у воду, тобто здійснювався ритуал подвійного очищення. Вогонь і вода зв'язували пари - начебто благословляли їх шлюб, обіцяли здоров'я і багатодітність. Вогонь купальського багаття виконував ще й очищувальну магічну функцію - у ньому спалювали речі хворих, вірячи, що це принесе їм одужання.

Дівчата ворожать

Звичайно це вже буває пізньої ночі. Дівчата дістають з-за пазухи заздалегідь приготовлені свічі, запалюють їх, і кожна ліпить до свого вінка, а потім ті вінки пускають на воду. І ось у темну купальську ніч на спокійній поверхні води пливуть десятки вінків із золотистими вогниками, віщуючи дівочу долю. А дівчата в цей час ідуть понад річкою й співають:

В гаю зелененькім соловейко щебече,

Соловейко щебече;

Там дівчина мила віночок пустила

З барвіночку, з барвіночку.

Плинь, плинь, віночку, гарний з барвіночку,

За миленьким, за миленьким…

Існує вірування, що в ніч напередодні Івана Купала дерева переходять із місця на місце й шумом гілля розмовляють між собою. Хто має цвіт папороті, той може бачити, як розходяться дуби й чути, як ведуть вони свою тиху розмову; може зрозуміти мову всякого створіння; може бачити, де заховані в землі скарби і здобувати їх.

Наші стародавні предки про спорові рослини, мабуть, нічого не знали, а тому й вірили, що кожна рослина повинна мати квітку, а що в папороті квітки ніхто ніколи не бачив, то й виникло багато легенд про таємничу квітку папороті.

В Літинському повіті на Поділлі існує вірування, що чоловік, здобувши цвіт папороті, стає всезнаючим і всебачучим. Папороть цвіте дуже короткий час, тільки одну мить уніч під Івана Купала, а тому й здобути цю квітку дуже тяжко; тим більше, що той цвіт бережеться від людей самою нечистою силою. Отже, хто хоче здобути цвіт папороті, той мусить перемогти самого чорта.

Помітивши заздалегідь кущ папороті, звичайно десь у лісі, відважний чоловік, як розповідає переказ, ввечері напередодні дня Івана Купала повинен піти до того куща, розістлати скатерку, на якій святили паски на Великдень, свяченим ножем накреслити коло, окропити кущ свяченою водою і починати молитву. Як уже стемніє, то чорт пробує різні засоби, щоб налякати чоловіка: стріляє, кидає каміння, шпурляє паліччям… Радять не боятися чорта, бож він має силу тільки до кола, що окреслене свяченим ножем, а в колі - ні, і чоловік там може сидіти безпечно. О 12-тій годині вночі папороть ніби розцвітає і блискуча квітка, як жарина, зразу ж падає на розстелену скатерку, яку треба швиденько звинути і заховати за пазуху.

В Грубешівському повіті вірять, що чорт завжди перешкоджає людям здобути цвіт папороті, і при цьому розповідають таку казку. Один чоловік загубив свої воли і коли він шукав їх, ходячи по лісі, йому в личак упав цвіт папороті; чоловік зразу ж побачив, де його воли пасуться, ба більше, він зразу ж побачив, де в лісі заховані скарби. В той час, як чоловік ходив по лісі та плянував, як він здобуде ті скарби й розбагатіє, підійшов до нього якийсь пан, добре одягнутий, і запропонував свої блискучі чоботи на личаки міняти. Чоловік зразу ж погодився, він сів на пеньок, скинув свої вже старі личаки, взув чоботи й пішов. Як тільки чоловік скинув личаки, то про все забувся: забув, де його воли пасуться, забув і про скарби. А пан той зник, бо то був не пан, а нечиста сила.



Свято Петра і Павла

Цей святодень пов'язаний з літнім сонцестоянням, Найурочистіше його відзначали пастухи. В карпатському регіоні власники тварин організовували святковий обхід (Петрівку) на вигоні.

Напередодні Петра і Павла пастухи та всі інші підлітки на толоках викопували квадратні канавки такої глибини, щоб можна було спускати в них ноги. Землю скидали поруч на купку й прикривали дерном. Середину обкопаного місця, яке правило за стіл, застеляли скатертиною і клали на неї принесені з дому продукти (переважно пиріжки з сиром, капустою та іншою зеленню), а також безалкогольну наливку. Кожен намагався почастувати інших смаковитим їством. Нерідко й самі готували зі сметани та сиру пиріжки-мандрики.

Розмова точилася неквапом. Згадували цікаві бувальщини, забавні історії. Брати участь у таких дійствах було за велику честь для підлітків. До свого товариства приймати не всіх, і вважалося великою ганьбою, якщо когось залишили «поза гуртом». Натомість старші чи однолітки нерідко намагатися засипати Петра, а тому за ямкою вели постійний нагляд.

Петропавлівське свято мало і свій пісенний цикл.

Крім того, на Петра і Павла виготовляли з ячного борошна нового врожаю обрядовий хліб і несли його до церкви на посвяту. Священик розламував книшки і причащав, наче проскурками, всіх присутніх. В такий спосіб жінки віддячували Петрові, що запровадив цей недовготривалий піст.

Маковія

Чотирнадцятого серпня за новим стилем святкується день семи святих мучеників Маковеїв, або, як звичайно кажуть в народі, «Маковея». В цей день у церквах святять воду, квіти й мак. Ранком лине до церкви цілий карнавал осінніх квітів. Дівчата, жінки, хлопці й чоловіки - всі по-святковому вбрані йдуть до церкви й несуть на посвяту великі китиці жовтих купчаків, чорнобривців, васильків та великі достиглі голівки маку. Після посвяти квіти й голівки маку кладуть за образами і це все там зберігається аж до весни. Весною мак розсівають по городі, а сухі квіти на Благовіщення дівчата вплітають до своїх кіс, - «щоб не випадало з голови волосся».

Існує переказ, що в Києві до року 1890-го жила старенька бабуся, що називалася Козелецька; вона вже тоді мала сто двадцять років і на диво добре зберегла свої сили: до самої смерти вона могла дещо робити в хаті. Пам'ять її теж добре збереглася, Козелецька пам'ятала ті часи, коли на місці теперішнього Хрещатика були малодоступні хащі, що поросли віковими дубами та осокорами. Вона ж розповідала, що тоді існував у Києві звичай - на «Маковея» всі кияни сходилися та з'їжджалися на Дніпро святити воду. Все чоловіче населення повинно було з'являтися на водосвяття в козацькому одязі».

Свято Маковея ще називається в народі «Першого Спаса», або «Спаса на воді». Хворі пропасницею купаються в річці, бо вода в цей день вважається цілющою.

Яблучний Спас

Дев'ятнадцятого серпня за новим стилем є свято Преображення Господнє, або Спаса. В цей день у церкві святять груші, яблука, мед і обжинкові вінки або жмут колосся жита й пшениці.

Колись правовірні селяни до цього дня не їли садовини, бо це вважалося гріхом. Повернувшися з церкви, родина, звичайно, врочисто сідала за стіл і розгівлялася: їли яблука з медом і запивали виноградним або яблуневим вином, - «щоб садовина родила».

В середній смузі України від цього дня вже можуть починатися приморозки, а тому й кажуть: «Прийшов Спас, держи рукавиці про запас!»

Перед Спасом є два тижні посту - «спасівка». Існує легенда, що спасівка - це є продовження Великого посту. Бог призначив для Великого посту дев'ять тижнів, а святі отці почали просити Бога, щоб щось із тим зробив, бо для людей затяжко витримати такий довгий піст. Тоді Бог розділив той піст на дві частини: сім тижнів весною перед Великоднем і два тижні в кінці літа перед Спасом. Ось чому за народнім віруванням у спасівку треба так само постити, як і у Великий піст.

Спаса - це день поминання мертвих родичів; за народньою мітологією, це третій виступ мерців на світ у весняно-літньому сезоні: мерці з'являються на Страсний Четвер, на Зелені Свята і на Спаса.

Размещено на Allbest.ru