Характеристика народних промислів України

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Народні промисли в Україні є невід'ємною складовою української культури і однією з традиційних базових галузей народного мистецтва українців. Народна творчість входить до єдиної національної культурної спадщини через збереження духовних здобутків українського народу, його кращих традиційних цінностей. У ряді населених пунктів (Опішня, Решетилівка, Косів, Богуслав, Гавареччина, Петриківка, Діхтярі, Глиняни, Клембівка та інші) існують школи традиційного народного мистецтва. Під впливом кліматичних, природних умов, особливостей побуту українців, властивостей місцевої сировини та історичних чинників у кожному етнографічному регіоні України виробляли локальні предмети художньої образності, орнаментики, формотворення.

Протягом останніх десятиліть організаційна структура народних художніх промислів деградувала, у більшості регіонів мистецькі осередки занепали, практично втрачено їх матеріально-технічну і сировинну базу. Це призвело до припинення підготовки фахівців у спеціалізованих навчальних закладах, занепали школи майстерності та мистецькі династії. Втрачені традиційні ринки збуту продукції, зруйнована фірмова торгівля. З різних причин частина підприємств збанкрутіла і припинила існування, решта адаптувалась до роботи у ринкових умовах, як, наприклад, ТОВ „Васильківський майоліковий завод”, Центр народного мистецтва „Петриківка” (смт. Петриківка Дніпропетровської області), Решетилівська фабрика ім. Клари Цеткін (смт. Решетилівка Полтавської області), гончарні центри у смт. Опішному (смт. Опішня Полтавської області). Варто зазначити, що поряд з економічними існує низка інших об'єктивних причин, що призвели до кризи народних промислів: урбанізація, міграція молоді до міст, занепад традиційної культури села, зміни у культурних і дозвіллєвих практиках, естетичних смаках сучасних українців.

На даний час актуальною є проблема збереження та розвитку народних промислів як складової національних культурних індустрій. Формування та реалізація ефективної державної політики щодо осередків народних промислів має сприяти їх розвитку як об'єктів культурного туризму, виробників сувенірної та декоративно-ужиткової продукції, осередків естетичного і патріотичного виховання молоді та чинника регіонального розвитку.

Аналізуючи кризовий стан галузі, можна виокремити такі проблеми:

- кількісне скорочення осередків традиційного мистецтва у більшості регіонів України;

- деградація матеріально-технічної бази державних підприємств, що виробляють сувенірну продукцію, твори народних художніх промислів;

- втрата позицій продукції народних промислів на внутрішньому ринку внаслідок суттєвого скорочення реалізаційної мережі сувенірних магазинів;

- неефективність політики державної підтримки народних майстрів, стимулювання роботи їх творчих спілок та об'єднань.

Даний комплекс проблем вимагає від держави цілеспрямованих дій щодо збереження та розвитку народних художніх промислів і має розглядатися як складова державної культурної політики. І саме ці проблеми я хочу розкрити у своєму проекті, адже якщо на них не звернути належної уваги, то наша країна втратить свою неповторність і занепаде.

Багато інформації є за цією темою, багато джерел інформаційних, у яких розкриваються проблеми, показується, наскільки важливі народні промисли. Адже вони і справді відіграють велику роль у нашому житті, роблять його більш комфортним, вносячи у нього речі, такі прості, звичні і, здавалося, наскільки непотрібні, але саме без цих дрібниць наше життя вже не буде таким комфортним. Багато джерел мною було опрацьовано, таких, як „Основи законодавства України про культуру”, постанова Кабінету Міністрів України „Положенням про Міністерство культури і туризму” , Закон України «Про народні художні промисли», М.О.Швець «Народні художні промисли України». Саме у них є описи проблем з народним промислом, їх опис, варіанти розв'язання.

В Україні відсутній єдиний державний координаційний центр, який би проводив постійний моніторинг і аналіз стану осередків народних промислів. Згідно з „Положенням про Міністерство культури і туризму” (постанова Кабінету Міністрів України № 1566 від 8 листопада 2007 р.) Міністерство (далі - МКТ) „розробляє і здійснює заходи щодо створення умов для відродження та розвитку культури української нації, культурної самобутності корінних народів і національних меншин України, всіх видів мистецтва, самодіяльної творчості, осередків традиційної народної творчості, художніх промислів та ремесел”. На структурному рівні у МКТ не існує окремого підрозділу, який би займався власне функціонуванням народних промислів, окремі питання і проблеми вирішують різні управління і відділи. МКТ тісно співпрацює з Національною спілкою майстрів народного мистецтва України, яка об'єднує близько 1000 народних майстрів, сприяє відродженню і розвитку різних видів і жанрів традиційного народного мистецтва, захищає професійні, соціальні і правові інтереси своїх членів, надає творчі й методичні консультації майстрам народного мистецтва, веде підготовку творчої молоді, сприяє поповненню музейних фондів держави творами сучасних митців. У своїй діяльності спілка особливу увагу звертає на збереженості давніх традицій і технологій виробництва, аутентичності виробів з боку народних майстрів. Згідно із Законом України „Про народні художні промисли” Спілці надано право проводити державну атестацію майстрів народних художніх промислів.

Спілка об'єднує 22 обласних і регіональних осередки. При Спілці діє видавничий центр „Народні джерела”, видається щоквартальник „Народне мистецтво”. Важливим напрямом діяльності організації є проведення загальнодержавних культурно-просвітницьких заходів, улаштування всеукраїнських, обласних, регіональних і персональних виставок, етнографічно-мистецьких свят, майстер-класів, круглих столів, семінарів.

Політика держави щодо народних художніх промислів регламентується „Основами законодавства України про культуру” , Законами України „Про професійних творчих працівників та творчі спілки”, „Про художні народні промисли”. Проте виразної державної стратегії щодо підтримки цієї важливої ланки традиційної культури не було вироблено. Державна культурна політика зосереджена, передусім, на підтримці державних закладів культури, у той час, як підприємства з виробництва мистецької і сувенірної продукції у більшості своїй змінили форму власності. Роботі малих підприємств (суб'єкти народних художніх промислів) та приватним виробникам продукції не було створено сприятливих умов для роботи у ринкових умовах. Приватні суб'єкти народних художніх промислів не можуть розраховувати на державну підтримку (пільгове оподаткування, кредитування, реалізація у державній мережі галерей, салонів-магазинів).

Останніми роками держава демонструє підвищену увагу до розвитку осередків народних промислів. На це спрямовані укази Президента „Про заходи щодо відродження традиційного народного мистецтва та народних промислів в Україні” від 6 червня 2006 р. № 481/2006 та „Про додаткові заходи щодо розвитку в Україні традиційного народного мистецтва” від 26 грудня 2006 р. № 1203/2008. Даними правовими актами затверджено заходи щодо державної підтримки даної сфери національної культури: заснування щорічних стипендій для молодих майстрів народного мистецтва, створення містечок майстрів, ініціювання проведення виставок. Відповідно до розпоряджень Президента № 179/2007-рп від 15 серпня 2007 р. та № 232/2008-рп від 21 липня 2008 р. шість народних майстрів отримали персональні гранти для створення і реалізації творчих проектів на загальну суму 220 тис. грн. (четверо - по 40 тис. грн., двоє - по 30 тис. грн.). Однією з форм заохочення народних майстрів має стати премія імені Марії Приймаченко в галузі народних промислів у розмірі 5 тис. грн. (наказ МКТ № 74 від 03 грудня 2007 р.).

З метою стимулювання розвитку осередків народних промислів Постановою Кабінету Міністрів України від 23.05.2007 № 768 затверджено „Державну програму збереження, відродження та розвитку народних художніх промислів на 2007-2010 роки” з орієнтовним обсягом фінансування 86 млн. грн. Відповідно в областях були прийняті місцеві програми, з фінансуванням з обласних і місцевих бюджетів. Програма розроблялася у співпраці Національної спілки майстрів народного мистецтва України і МКТ. Вона була покликана розв'язати проблеми народних художніх промислів в Україні. Зокрема, передбачено створення Державного реєстру майстрів народного мистецтва та народних художніх промислів, утворення в м. Києві Всеукраїнського науково-інформаційного центру з питань розвитку традиційного народного мистецтва та народних художніх промислів. Утворення Центру етно-мистецьких стратегій у м. Львові, надання державної підтримки суб'єктам підприємницької діяльності у галузі народних художніх промислів, оновлення матеріально-технічної бази існуючих та будівництво нових підприємств народних художніх промислів, упровадження нових технологій виробництва. На жаль, Програма не підкріплена необхідними фінансовими ресурсами. Відтак із запланованих пунктів здебільшого реалізовані культурно-мистецькі акції за участю народних майстрів, у той час, коли системні заходи підтримки народних художніх промислів не були впроваджені. Відповідні регіональні програми також повільно наповнюються реальним змістом, хоча саме на місцевому рівні великий масив проблем народних промислів міг би знайти рішення.

Саме ці документи допомогли мені побачити, як саме держава піклується про свою народну спадщину, як намагається її захистити, допомогти. Разом з тим, я побачила, що проблем, пов'язаних з цим питанням багато, і що сама держава не впорається з їх вирішенням. Та й при нинішній ситуації у країні, це питання не є актуальним, хоча воно одне з найважливіших. Держава не бачить усієї критичності проблеми, яка у зв'язку з кризою лише погіршилась. Опрацьовуючи цей проект я побачила всю красу народних промислів, пізнала важкість у їх виготовленні, побачила, як з часом ця народна спадщина все більше занепадає, і завдяки цьому країна втрачає свою неповторність.

1. Історія виникнення промислів

Народні художні промисли України - одна з історично зумовлених організаційних форм народного декоративно-прикладного мистецтва, яка являє собою виготовлення художніх виробів при обов'язковому застосуванні ручної праці.

Художні промисли в Україні зародились за трипільської культури (V - IV тисячоліття до н.е.). У період феодалізму значними осередками розвитку художніх промислів були Київщина, Полтавщина, Поділля та інші. Предмети народного ужиткового мистецтва виготовляли в XVI - XVII ст. на Запорізькій Січі. Пізніше, в Києві, Львові, Станиславі (тепер Івано-Франківськ) організовувалися великі ярмарки, де збували продукцію ремісники.

Українське народне і професійне декоративно-прикладне мистецтво набуло широкого визнання у нашій країні та за кордоном. У його предвіковічних образах, зручних утилітарних формах і динамічних образах орнаменту містяться символи таємної, чарівної природи, складні перипетії нашої історії, особливості побуту, доброта і щедрість душі українського народу.

Між видами народних промислів існують тісні взаємозв'язки ті взаємовпливи. З'ясування специфіки кожного з них неможливе без вивчення конкретних періодів історії людства. Народні промисли виникли в процесі трудової діяльності народу і нерозривно пов'язані з його життям та побутом.

Народні промисли України - це мистецька неповторність українського народу, який постійно оволодіває дарами природи, перетворює дикий камінь, шматок дерева чи кавалок глини в потрібну для побуту річ. За віком вік вона плідно спрацьовує в усіх без винятку регіонах країнах - від гордих Карпат до тихоплинного Дону, від поліських борів до чорноморського побережжя.

З сивої давнини збереглися, піднялися з глибин, озвалися до нащадка й орнаментована солярними знаками зарубинецька сокира, і зернова яма ще черняхівської культури, і затишне, навіть у первісних негараздах, житло трипільців, і наскельних літописів кам'яних берегів Дністра та вічне дерево Буші…

Ми й досі знаходимо діаманти тисячоліть амфори чорного лаку, золоті пекторалі, царські діадеми… І священні для поколінь черепки звичайнісінького посуду. Та чи «звичайнісінькі», коли вони безцінні?

2. Бджолярство

Той еліксир вивчали Аристотель, Піфагор, оспівували в поезії Гомер, Вергілій, широко використовували у своїй практиці світила медицини Гіппократ, Авіценна, про бджільництво писав давній історик Геродот. Наш перший літописець Нестор зазначав, що в X столітті промисел цей процвітав у Київській Русі. «Хутра, віск і мед були найціннішими з того, що взагалі продукували землі Руської держави», писав М. Грушевський.

З давнини і Поділля звалося медоносним краєм за густі ліси-бори, за уквітчані сонячні галявини, за напоєні медом і росами трави, що покривали Подільські Товтри, названі народом Медоборами. Французький дослідник й археолог Блез де Віженер ще в 1573 році писав про Поділля: «...Країна на повнена медом і воском».

Ще первісна людина навчилася відбирати в диких земляних комах солодкий продукт і нищила таким чином бджіл. Крім того, ворогами бджіл були тварини і холодні зими. Саме це змусило земляних бджіл переселитися у безпечні місця - в дупла дерев. Бджолині дупла були на висоті 4-6 метрів від землі, мали вузькі льотки і, щоб дістати мед, треба було прорубувати отвір. "Видирання" меду велося, як і раніше, хижацьким способом, бо знищувалися бджоли і бортні дерева, повністю забирався мед. Бортями називали бджолині осідла, тобто ті, що знаходились у бору - сосновому лісі, а людей, що займалися цим промислом, - бортниками.

Безсистемне полювання за дикими бджолами призвело до того, що їх кількість відчутно зменшилася. А мед і віск набували дедалі більшого значення як продукт харчування і торгівлі. Тому борті стали привласнювати. Той, хто перший відстежив бджіл, робив на дереві позначку (знак, клеймо, тавро) і вже ніхто не смів зачіпати борті. Ці знаки закріплювали за тим чи іншим мешканцем бджолине дерево (борть). Бортництво набуло особливого значення: з'явилися люди, які безпосередньо стали займатися бджільництвом ("бортні люди") на узаконених лісових ділянках. Якщо ж появлялися порушники, то таких піддавали покаранню. Про це чітко сказано у першому писемному збірнику законів - "Руська правда", в якому охороні бортей присвячено аж сім пара графів - більше, ніж будь-якому іншому промислу.

Згадані історичні документи підтверджують винятково важливу роль, яку відігравав у давнину мед.

Природні дупла мали невеликі розміри й були незручні для постійного користування. Тому бортники намагалися надати гнізду, коли воно було порожнє, зручної для них форми: за допомогою сокири чи долота поглиблювали чи розширювали гніздо. За допомогою сокири та долота видовбували також штучні борті, а щоб краще сідав рій, їх кропили настоями різних трав, обмащували воском або медом.

З появою самостійних вуликів "бджільництво почало розвиватися по-новому. На величезних площах велась вирубка лісу під так зване підсічне землеробство. Разом із іншими винищувались і бортні дерева. Тому їх власники стали від'єднувати борті і окремі вулики і влаштовувати їх на вирубаних ділянках - пасіках (пасічних, висічених, а звідси й "пасіка", "пасічництво"). Так започатковувалися лісові, а згодом і домашні пасіки, що набули значного розвитку із середини XIV до XVIII століття. Акти другої чверті XVI століття вказують, що того часу в цілому Вінницькому повіті вже не було "Бортних бджіл", а були виключно "бджоли пасічні".

У період одомашнення бджіл на Україні були відомі 4 основні типи вуликів - борті, колоди, дуплянки (пні) та сапеткові. Сапеткові вулики, що були відомі й на Поділлі, - це плетені з очерету, рогози чи соломи вулики різних форм (круглі, продовгуваті, діжоподібні тощо), які всередині вимазані глиною. Мед тих бджіл, що жили в таких вуликах, використовували лише для лікування, він був найкращим. До речі, нині такі вулики почали виготовляти знову, їх охоче купують голландці. Мед з очеретяних вуликів у Європі коштує набагато дорожче, ніж звичайний.

У XIX - на початку XX століття на Поділлі були поширені 2 типи вуликів: виготовлені з дерев'яних дупляних колод, які в народі називали "пнями" або "кадлубами", та плетені з соломи ("солом'яники"). Подоляни рахували пасіки на "пні". Вулики-колоди зустрічалися у 30-х роках XX століття майже всюди на Поділлі поряд з тогочасними типами вуликів.

Хоча вже з'явилось і широко практикувалось чимало вуликів, а бджільництво залишалось варварським. Щоб добути мед, пасічники змушені були попередньо знищувати бджіл. На початку XIX століття народилося, дякуючи П.І. Прокоповичу, раціональне пасічництво. 1814 року він уперше в світовій практиці виготовив рамковий вулик. Це була справжня революція у бджільництві. Рамковий вулик дав можливість перебудувати технологію догляду за бджолами і полегшив вивчення їхнього життя. Із 32 дуплянок На Поділлі рамкове бджільництво з'явилося тільки в 1860-1870 роках, а в 1917-му становило лише 23 відсотки від загального числа. Рамкові вулики тут виготовлялися з пресованої соломи, яку зшивали дратвою в мати. З таких мат складали вулики, які зверху оббивали дошками, щоб середину вулика охоронити від мишей. Такі вулики були легкими й добре утримували тепло.

Опис цікавої пасіки подав етнограф К. Шероцький. На Поділлі місцевий пасічник розмальовував вулики сценками з сільського життя XIX століття, портретами історичних осіб, картинами з класичного живопису. Сюди залюбки приходили люди, бо пасіка нагадувала своєрідний музей - мальована пасіка. Але якомусь чиновнику це не сподобалось, і народний майстер змушений був затушувати світські картини.

Мистецтво оздоблювати вулики різноманітними фігурами, формами, малюнками побутує й нині. Живе у Слободі Дашковецькій Вінницького району Михайло Олійнич. Усе життя займається бджільництвом. А, вийшовши на пенсію, захопився створенням музею-пасіки, більшість експонатів якого -діючі вулики. Є в нього дуплянки "Козак" і "Гусар", плетений вулик з рогози. І зовсім незвичайні -замок, храм. Є вулик-хата під солом'яним дахом, з неї ніби виходить, спираючись на палицю, бджоляр і йде до колод. "Хата" вміщає 24 рамки.

Згодом традиційне бджільництво почало занепадати. Головним гальмом стало цукроваріння. У Подільській губернії відомий цукровий завод Сабановських на Ольгопільщині, виникнення якого припадає на 1825-1828 роки. У багатьох обрядових і господарських технологіях було вигідніше використовувати цукор, а замість воскових почали виготовляти свічки з лою. Поступово бджільництво перетворилося в аматорське заняття. Пасічники-любителі створювали свої спілки, товариства, час від часу збиралися для обміну досвідом. Перше товариство пасічників було створене в Одесі в 1828 році.

У перші роки радянської влади була прийнята постанова про охорону бджільництва. Індивідуальні пасіки були колективізовані, але за ними не вівся відповідний догляд. Хоча Україна мала досить сприятливі умови для розвитку бджільництва.

У роки Великої Вітчизняної війни бджільництву було завдано великої шкоди. У повоєнні роки пасічництво поволі відроджувалось. У кінці 1970 років у Радянському Союзі було близько 10 мільйонів вуликів, а в Україні - понад 2,8 мільйона, переважно у колгоспно-радгоспних господарствах. Багато пасік знаходилось в індивідуальному секторі.

При Міністерстві землеробства України було організовано управління бджільництва і працювала республіканська контора бджільництва. В областях відновили роботу бджолорозплідники, у кожному районі - племінні господарства.

Бджоли завжди були; друзями і помічниками мед та інші продукти необхідні для нашого здоров'я, а й запилювали сади, городи, луки і саме завдяки цьому були більшими врожаї.

Пасіка - це мед, віск, маточне молочко, прополи бджолина трута, які благотворно впливають на здоров'я, працездатність, довголіття людей. Лише мед, запечатаний бджолами, по-справжньому якісні. Смак цього еліксиру життя залежить від того з яких рослин беруть бджоли нектар. Серед світлих сортів відомий мед з білої акації, малиновий, липовий, соняшниковий, з кульбаби. Серед темних сортів особливо цінний гречаний мед. Є ще мед поліфлорний - з нектару різних медоносів.

Віск є другим за цінністю продуктом, який виробляють бджоли. Людина завжди цінувала його, застосовувала у ремісниці , медицині, мистецтві, літургії.

Виробництво і продаж воску відіграли значну роль в економічному, зокрема., фінансовому житті багатьох міст. А на кінці ХІV століття воскобійництво як вид промислу було широкого розповсюдження. Так, Західна Україна торгувала медом та воском із Західною Європою. Львів, де була громадська воскобійня, став головним осередком торгівлі. Як писав М. Грушевський: "Віск, що йшов з Галичини і Поділля, чи в натуральному вигляді, чи вже стоплений у так звані "капси" (великі штуки), не міг іти далі, не перейшовши через цю міську воскобійню. На знак, що перейшов контроль, він діставав у ній відтиск міської печатки, й вона служила гарантією його чистоти".

За народними віруваннями, коли розпинали Ісуса Христа і замовили цигану-ковалю зробити для цього п'ять цвяхів, щоб забити їх у руки, ноги й серце Спасителя, то цигаи, приготувавши замовлення, приніс цвяхи на Голгофу і забив тільки чотири - в руки і в ноги, а п'ятий цвях сховав у свої кучері. Так він зробив для того, щоб Ісус Христос воскрес, у що циган вірив. Розбійники помітили обман цигана і вчинили йому допит, але циган клявся, що забив і п'ятий цвях. У цей час на груди Спасителя сіла бджола. Циган вказав на неї і мовив: Ось той цвях, якого я забив, а ви не вірите мені!". Через те Господь заборонив убивати бджіл, а циганам дозволив брехати, бо циган своєю брехнею захистив Ісуса Христа.

Давня традиція вимагала, щоб на святвечірньому столі обов'язково був мед, бо за народними уявленнями, він сприяв успішному веденню господарства, приносив багатство і здоров'я родині.Широко вживалися медові напої у Київській Русі, існувала навіть така професія - медовар. У Києві 1018 року було 8 торжищ, де постійно продавали знамениту руську "медовуху". Історик М.Костомаров відзначав, що всі мандрівники, які побували на Русі, "одноголосно визнавали достоїнство нашого меду і розславили його в далеких країнах".

У першій половині 1863 року в Російській імперії працювало 150 медоварних заводів, переважна більшість яких знаходилась в Україні. А в 1893 році їх було вже 199, 166 з яких - на Україні.

Кому з нас не доводилося чути і вживати надзвичайно точні й поетичні прислів'я, приказки, порівняння, фразеологізми зі словом "мед"?! Якщо хочуть підтвердити добрі намагання, то кажуть, що "Медом води не зіпсуєш" чи "З медом і долото проковтнеш"; коли ж говорять про щось неприємне і тяжке, то кажуть, що "Не з медом було"; коли про щось дуже приємне, то "Як медом по губах". "Вашими устами та мед пити" - було б дуже добре, якби сталось так, як ви говорите. "Передати куті меду" - переборщити, вийти за межі допустимого. А перший місяць шлюбного життя називають "медовим місяцем"; улесливі слова - "медові речі".

Бджола є на багатьох гербах міст, викарбувана на монетах, медалях, красується на листівках, поштових марках і цінних паперах усіх континентів. Вона є емблемою на всіх конгресах, симпозіумах, зібраннях на її честь. Бджолина сім'я - це ідеальне суспільство, - казав один старий пасічник.

3. Збиральництво

Збиральництво передувало усім іншим заняттям наших далеких пращурів. Коли ще людина не володіла жодними звичками виготовлення знарядь праці для здобування їжі, вона знаходила її готовою у природі: збирала ягоди, трави, горіхи, гриби та інші дари лісів і степів. З розвитком хліборобства й тваринництва збирання природних продуктів харчування та лікарських рослин в Україні відійшло на другий план і стало додатковим заняттям, а в окремих місцевостях набрало форми промислу.

В Україні збирали плоди, листя, цвіт чи коріння кущів і дерев, найчастіше ягоди: суниці, малину, чорниці, брусницю, журавлину (залежно від конкретної місцевості). Найбільше заготовляли малини та чорниці, які вживали свіжими або у вигляді соку; чорниці ще й сушили на зиму. У лісових і лісостепових районах особливо поширеним був збір багатих на вітаміни шипшини, калини, глоду, терену, горобини, а також диких яблук і груш, горіхів ліщини, березового соку.

Окремі види дикорослих рослин використовували як приправу до їжі (кмин, щавель, хрін), а також спорадично вживали як страву, особливо в бідних сім'ях навесні, коли закінчувалися основні припаси їжі або в роки неврожаїв. У страшні 1933 і 1947 роки штучно організованого голодомору для багатьох сімей східних областей України лобода, щавель, кропива, лопух підбіл ставали порятунком від голодної смерті. При потребі листя лободи, вересу, липи, кору й коріння дерев, жолуді селяни додавали до розчину, з якого пекли хліб.

Букові горіхи й жолуді збирали для годівлі свиней; окремі рослини - для різних господарських занять: дикі коноплі й кропиву (лико старих стебел) - для ткацтва; лепеху, кору і коріння дерев - для плетення кошиків, личаків; смерекові, ліщинові чи березові гілки - для обручів до дерев'яного посуду; мох - для утеплення стін; хвою - для підстилки худобі.

Майже вся територія України багата на гриби, тому їх збір був дуже поширених; збирали білі гриби, підберезники, підосичники, опеньки, лисички, сироїжки, сморжі, печериці та багато інших, назви і види яких по всій Україні дуже різноманітні. Їх варили для щоденного споживання, заготовляли на зиму чи на продаж. Існували різноманітні поради щодо збирання грибів: скажімо, як відбирати їстівні гриби і як знаходити грибні місця. У багатьох селах Прикарпаття навіть не їстівні гриби збирали для їжі, а окремі отруйні гриби заготовляли для господарських потреб; мухомор - для знищення мух, губку - для кресал.

Природні умови різних регіонів України зумовили певні місцеві риси в збиральництві трав, ягід, плодів. Це стосувалося різновиду рослин, до певної міри часу їх збирання. Збиральництвом займалися з урахуванням вегетації рослин, їх смакових чи експлуатаційних якостей під впливом температурного режиму, інших чинників. Наприклад, тільки на Поліссі збирали журавлину і дикий часник, у Карпатах і на Поліссі - чорниці, у Карпатах - букові горішки, живицю. Рослини, з яких для лікування використовували корінь, найчастіше збирали ранньої осені (лопух, арніку). З лікувальною метою заготовляли також плоди, листя та цвіт кущів і дерев:шипшини, калини, сосни, берези, бузини, липи та інших, цілющі властивості яких були відомими ще в давньоруський період.

Окремі ягоди (терен, шипшину) збирали пізньої осені, після приморозків; журавлину - зимою й напровесні, бо вона добре зберігалася під снігом. Дуже важливим було не допустити перезрівання рослин, особливо при зборі лікарських трав.

Велика увага приділялася збору та заготівлі лікарських рослин, таких як бузина, папороть, полин, материнка тощо, тобто тих, що росли поблизу осель, на сінокосах, а також в степах, лісах та гірських пущах. Їм приписували крім усього ще й магічну силу. На Гуцульщині до лікарських нараховували понад 350 видів рослин, отже, збір їх мав велике значення, передусім, для тих, хто займався народним лікуванням. Певні відвари, настої, мазі з лікарських рослин уміла готувати майже кожна господиня, і тому вузлики чи віночки висушених квітів можна було побачити практично в кожній хаті.

Часом найінтенсивнішого збору лікарських рослин в Україні був день напередодні і на саме свято Івана Купала. Напередодні свята, перед заходом сонця, по лікарські трави, квіти збиралися підлітки, молоді дівчата. За звичаєм це робили тільки перед святом і вірили, що роса купальська надасть зібраним рослинам особливої сили.

У Карпатах, зокрема на Західній Бойківщині, лікарська рослини найчастіше збирали у русальну п'ятницю, вважаючи її тоді найбільш цілющими. Загалом це мало під собою раціональний грунт, оскільки зазначені дні випадали на червень - період найбільшого цвітіння квітів.

Зібрані дари у заможних родинах були ласощами, в бідніших - доповненням до щоденного раціону, а в найбідніших, коли закінчувалися харчові запаси, становили основну страву.

Збирання живиці, коріння й кори дерев, жолудів належало до занять пастухів та літніх чоловіків. Заготівля березового соку в XX ст. набула форми промислу і відбувалася організовано, певними виробничими гуртами. У степовій області України уже в повоєнний час поширеним заняттям сільських підлітків під час шкільних канікул було збирання на колгоспних полях бур'янів для годівлі домашньої худоби. Бойків чи поліщуків із довгими в'язами сушених грибів можна було зустріти у селах сусідніх регіонів, а також на великих ярмарках Одеси, Варшави, Відня, інших віддалених міст. Отже, збиральництво в Україні зумовлювалось практичними потребами, але одночасно було і певною формою дозвілля. Ця подвійна функція збиральництва збереглася й донині. До цього заняття все ширше залучаються міські мешканці, які розцінюють його як засіб поповнення індивідуальних запасів харчування і як важливу форму спілкування з природою.

На певних етапах історичного розвитку чільне місце в господарсько-виробничій діяльності українців посідали також інші види промислів і допоміжних занять - чумацтво, візникування, різноманітні лісові й мандрівниці промисли тощо.

4. Актуальність промислів в наш час

Упродовж століть десятки й сотні тисяч майстрів - килимарниці, вишивальниці, ткачі, гончарі, різьбярі по дереву, кістці та рогу, майстри декоративного розпису, склороби-гутники, золотарі-ювеліри, ковалі, майстри лозоплетіння і художньої обробки шкіри та багатьох інших професій створювали речі, необхідні людям у побуті. Кращі з них ми називаємо тепер творами народного мистецтва.

Народні художні промисли в Україні є невід'ємною складовою української культури вони увібрали в себе риси, притаманні окремим етнографічним регіонам країни. З покоління в покоління передавалися таємниці технічної та технологічної майстерності, вдосконалювалися прийоми обробки природних матеріалів. У ряді населених пунктів (Опішня, Решетилівка, Косів, Богуслав, Гавареччина, Петриківка, Діхтярі, Глиняни, Клембівка та інші) існували школи традиційного народного мистецтва. Під впливом кліматичних, природних умов, особливостей побуту українців, властивостей місцевої сировини та історичних чинників у кожному етнографічному регіоні України виробляли локальні предмети художньої образності, орнаментики, формотворення.

Та, як не прикро, без належної підтримки галузі нині простежується згасання творчої ініціативи народних майстрів, перериваються мистецькі династії. Поодинокі ентузіасти та профільна творча спілка не в змозі протистояти руйнівному потоку. Саме тому охорона, відродження, збереження і розвиток народних художніх промислів стало одним із пріоритетних обов'язків Уряду. Держава має допомогти в будівництві нових підприємств, музеїв, виставкових залів, салонів-магазинів, творчих майстерень. Таке важливе духовне спілкування людей, глибока повага до традицій та звичаїв свого народу, його мистецтва, дасть змогу відновити перервані зв'язки поколінь. Зокрема, модернізувати традиційні осередки народних промислів, знайти нові підходи для реалізації своїх творчих задумів, долучитися до загального процесу відродження національної культури.

З огляду на необхідність збереження автентичності та унікальності народних промислів України, їх охорони та подальшого розвитку розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15.06.06 №336-р схвалено Концепцію Державної програми збереження, відродження і розвитку народних художніх промислів на 2006-2010 роки.

Програмою передбачено основні шляхи розв'язання проблеми занепаду розвитку народних художніх промислів в Україні. Зокрема, передбачається надання державної підтримки суб'єктам підприємницької діяльності у галузі народних художніх промислів, оновлення матеріально-технічної бази існуючих та будівництво нових підприємств народних художніх промислів, впровадження нових технологій виробництва.

Втілення положень даної Програми створить підґрунтя для планомірного та скоординованого відродження традицій народних художніх промислів, створить умови для подальшого культурного розвитку України та духовного збагачення українського суспільства.

Свідченням того є проведення міжнародних та всеукраїнських виставок, симпозіумів, фестивалів, конференцій реалізація творчих проектів.

Наприклад, у селі Пожарському Сімферопольського району існує український етнографічний центр „Явір”, де відтворено традиційний побут українського села, працюють майстрині української вишивки, національної кухні. У сусідньому селі Кольчугіно -- етнічний центр кримських німців „Кроненталь”. А в Тепловці, Сімферопольського району можна купити вироби кримськотатарських майстринь-золотошвейок у регіональному центрі народних ремесел „Орн'ек”. Сьогодні роботи тепловських вишивальниць користуються попитом не лише в себе на батьківщині, й на міжнародних виставках-ярмарках у країнах Європи.

Важливим культурним і духовним осередком краю було і залишається місто Коломия. Населення міста й околиць створило немало перлин духовної та матеріальної культури. Скарбницею народних промислів є Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини і Покуття імені Є. Кобринського, що діє від 1935 року, музей „Писанка” оригінальної архітектури (у формі писанки), де зібрано біля 10 тис. екземплярів писанок з України та інших країн, де є українська діаспора.

Будівництво проекту буде здійснюватись на виконання Указу Президента України „Про заходи щодо відродження традиційного народного мистецтва та народних і художніх промислів”. Програма, до якої увійшли Косів Івано-Франківської області та Решетилівка Полтавської області, буде фінансуватися з державного бюджету.

На Івано-Франківщині розвинуті різні види художніх народних промислів. Під руками різьбярів, гончарів, вишивальниць, мосяжників народжуються мистецькі твори, що розходяться по світу і які можна побачити в музеях від Нью-Йорка і Торонто до Києва і Москви. Визначним центром гуцульського мистецтва є Косів. І зарубіжні, і вітчизняні туристи вважають за необхідне відвідати знаменитий косівський ярмарок та придбати для себе мистецькі вироби.

Сьогодні не просто купити справжній, високохудожній український сувенір: вишиванку, гобелен, кераміку. В той же час, на Полтавщині є два всесвітньо відомих центри народних промислів - вишивки в Решетилівці та гончарства - в Опішні. Для відродження цих мистецьких осередків у Полтавській ОДА розробили відповідні програми. Зокрема, для відродження Центру гончарного мистецтва Опішні є чотири складові: організація роботи навчальної школи-інтернату, в якій могли б навчатися ремеслу талановиті діти з усієї країни (сьогодні діє лише школа); розширення Національного Опішнянського музею; приведення комунального господарства селища у належний стан; відновлення роботи підприємства, яке б виробляло саме художню кераміку.

Аби відродити самобутні народні промисли у Решетилівці, місцева влада вирішила побудувати виставково-торговельний центр народних промислів, де б розмістилися майстерні народних умільців, щоб кожен з них орендував площу для виставки та продажу. Запланований комплекс покладе початок відродженню забутих традицій, ремесел, зацікавить і привабить іноземних туристів. Робота над реалізацією цього проекту вже розпочалася.

Як повідомив міністр культури і туризму Юрій Богуцький, незабаром Україна винесе національний звіт про стан культурної сфери на розгляд Ради Європи. За його словами, такий звіт необхідний передусім для того, щоб Рада Європи, яка має ряд програм, розуміла, чим допомогти тій або іншій сфері української культури. Це може бути і програма удосконалення законодавства, і програма допомоги сільській культурі. Зрештою, вони самі визначаються, в яких сферах їм ефективно брати участь. За словами Богуцького, з боку України виникла ідея, що отримала в Раді Європи сприятливі відгуки, під назвою - проект „Київська ініціатива”. В ньому беруть участь п'ять країн: Україна, Азербайджан, Вірменія, Грузія, Молдова. „Йдеться, зокрема, про підтримку народних промислів. Як відомо, ця сфера в занепаді. І не тільки в Україні, але і в Молдові, і у Вірменії, і в Грузії - оскільки немає виходу цієї продукції на ринки. З боку Ради Європи така наша ініціатива мала розуміння і підтримку”, - відзначив Юрій Богуцький.

5. Осередки народних промислів як об'єкти туризму та їх проблеми

Організаційно народні художні промисли України пройшли складний шлях реформувань. Станом на 1 січня 1991 р. Республіканське об'єднання народних художніх промислів - Укрхудожпром - об'єднував 5 художньо-виробничих об'єднань, 3 заводи, 18 фабрик художніх виробів, у складі яких в окремих населених пунктах діяло понад 100 філій, цехів та бригад майстрів народних художніх промислів. На підприємствах Укрхудожпрому працювало понад 27 тисяч чоловіків, з них 8 тисяч надомників. Обсяг виробництва продукції народних художніх промислів сягнув 180 млн карб (близько 200 млн дол. США за тодішнім офіційним курсом). Продукція Укрхудожпрому експортувалась у більш як 20 країн світу. У структурі Укрхудожпрому була створена мережа фірмової торгівлі - 10 магазинів у Києві та в обласних центрах - Полтаві, Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, Одесі, Львові, Вінниці, Сумах - з торговим обігом понад 20 млн. карб. Успішно діяло також Центральне художньо-експериментальне та конструкторсько-технологічне бюро - ЦХЕКТБ та Республіканська постачально-збутова та експортно-імпортна база.

Зберігається проблема передачі творчим спілкам у власність майна і приміщень, встановлення пільгової оплати за оренду приміщень. На даний момент не мають власних приміщень осередки Національної спілки народних майстрів України у Харкові, Полтаві, АР Крим, Луцьку, Івано-Франківську, Чернівцях.

Згідно з чинним законодавством на державне фінансування можуть розраховувати бюджетні установи. Відсутність державного фінансування не компенсується роботою із залучення позабюджетних ресурсів на розвиток народних художніх промислів (інвестиції, меценатські та спонсорські кошти, пільгове кредитування). Продукція народних майстрів є витвором мистецтва, має розглядатися як специфічний товар, промоція та просування якого як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку, потребує державного сприяння.

У той же час досвід проведення міжнародних та всеукраїнських виставок, симпозіумів, фестивалів, зокрема міжнародний мистецький фестиваль у селищі Опішному Полтавської області „Здвиг-2009”, Сорочинський ярмарок у селищі Великі Сорочинці Полтавської області свідчать про потужний креативний потенціал народних майстрів. Осередки народних промислів можуть дати додатковий імпульс розвитку туризму, сприяти утвердженню культурної самобутності регіону. Осередки народних промислів, творчі майстерні є потенційними об'єктами культурного туризму, популярними у цілому світі.

У вітчизняних та іноземних туристів існує стійкий попит на вироби місцевих народних промислів, сувенірну продукцію, задоволення якого висуває на порядок денний питання про систему її реалізації. Вироби народних майстрів мають реалізовуватися не тільки під час всеукраїнських та регіональних фольклорних фестивалів і свят, а й через розгалужену мережу спеціалізованих крамниць і салонів.

Нагальною потребою є актуалізація осередків народних промислів як важливої складової історико-культурної спадщини для розвитку культурного туризму. Позитивним прикладом є досвід Полтавщини, де активно використовуються етнографічні маршрути (Опішне, Миргород, Пирятин - кераміка, Решетилівка - вишивка та ткацтво) з метою ознайомлення з осередками народних промислів та ремесел, організації майстер-класів. Туристи мають можливість ознайомитися з виробами народних майстрів, традиціями і технологіями виробництва. Відповідно, осередки народних промислів по всій території України акумулюють великий потенціал для культурного туризму та створення нових туристичних маршрутів, продуктів і пропозицій.

Продуктивною є співпраця осередків народних промислів та українських музеїв для організації культурного туризму, пошуку нових форм роботи з метою урізноманітнення туристичних послуг, підвищення їх якості й конкурентоспроможності. У цій співпраці осередки народних промислів можуть виступати постачальниками мистецької та сувенірної продукції, джерелом нових форм дозвілля та послуг. Відповідно музей може стати місцем ознайомлення і продажу творів місцевих умільців, фондом для збереження найкращих мистецьких виробів, майданчиком для проведення лекцій, майстер-класів. Деякими музейними закладами України подібна співпраця налагоджена: Музей українського народного декоративного мистецтва (м. Київ), Музей Івана Гончара (м. Київ), Національний музей-заповідник українського гончарства (смт. Опішне Полтавської) області та інші.

Унікальним прикладом комплексного підходу до організації культурно-мистецького життя і туризму є селище Опішне Полтавської області. Навколо Національного музею-заповідника українського гончарства об'єдналися Будинок культури, бібліотека, музична школа, школа народних мистецтв. У заповіднику діє Інститут керамології, який займається фундаментальними науковими дослідженнями про закономірності виникнення й розвитку гончарства, його роль і місце в традиційно-побутовій і сучасній культурі українців та інших народів світу. В Опішному працює освітянський заклад нового типу - Колегіум мистецтв, де здійснюється навчання з поглибленим вивченням національних традицій. Ефективність таких закладів нового типу - забезпечення координації дій, ефективне використання матеріальної бази, розширення сфери використання спеціалістів без залучення додаткових коштів на оплату праці. Вони представляють значний інтерес як засоби реалізації завдань відродження та розвитку національної культурно-мистецької, освітянської спадщини, насамперед, в осередках його традиційного побутування.

Висновок

Осередки народних промислів як складова духовної культури українського народу є одним з основних засобів збереження народних традицій, пізнання власної країни, формування гордості за її культурні надбання. Опрацьовуючи цей проект, я побачила багато проблем, пов'язаних з народними промислами нашої країни, і навіть сформувала свої думки, які, на мою думку, сприяли б поліпшенню ситуації з промислами.

Протягом останніх двох десятиріч ця галузь культурних індустрій зазнала кардинальних організаційних змін і часткової руйнації, держава лише починає формувати свою політику щодо збереження, відродження й розвитку цього сегменту традиційної народної культури українців.

Відсутній єдиний державний координаційний центр, який би проводив постійний моніторинг й аналіз стану галузі, надавав би науково-методичну підтримку осередкам народних промислів.

З метою вирішення проблем розвитку осередків народних промислів держава активно співпрацює з громадською організацією Національна спілка майстрів народного мистецтва України. Через відсутність фінансування нереалізованими залишилися законодавчі ініціативи щодо розвитку осередків народних промислів.

Суб'єкти народних промислів в основній масі є недержавними організаціями, які не можуть розраховувати на державну фінансову підтримку, мають наявну потребу в інформаційно-правовій та рекламній підтримці з боку держави.

Не створені дієві механізми залучення позабюджетних ресурсів на розвиток народних промислів, активізації спонсорства і меценатства.

Актуальним залишається розвиток інтерактивного потенціалу осередків народних промислів для створення нових туристичних маршрутів, формування естетичних смаків молоді, творення неповторного іміджу регіону.

Пропозиції та рекомендації:

- створити Державний реєстр осередків народних помислів;

- налагодити багатоканальну систему фінансування осередків народних промислів;

- розширити інформаційне наповнення електронних сторінок з метою популяризації національної культурної спадщини й виробів місцевих народних майстрів. Залучення громадських та благодійних організацій до участі у налагодженні рекламно-інформаційної діяльності для поширення інформації про туристичні можливості осередків народних промислів;

- туристичним операторам залучати осередки народних промислів як об'єкти культурно-пізнавального туризму для створення нових туристичних маршрутів;

- сприяти організації екскурсій школярів і студентів по осередках народних промислів для отримання особистих вражень, інтерактивного ознайомлення з виробничими традиціями предків;

- сприяти відкриттю спеціалізованих магазинів виробів народних промислів у міських центрах, об'єктах туризму, залучати до реалізації такої продукції музейні установи.

Я сподіваюся, що у найближчий час проблеми з народними промислами почнуть вирішувати, не дивлячись на нестійку атмосферу у державі і кризу у світі, адже наша народна спадщина робить нашу країну такою неповторною і особливою, і сподіваюся, що влада не дозволить занепасти нашим символам, речам, завдяки красі яких наш народ знають у світі.

Список літератури

український декоративний культурний бджолярство

1. постанова Кабінету Міністрів України „Положенням про Міністерство культури і туризму” № 1566 від 8 листопада 2007 р.

2. Закон України «Про народні художні промисли». Відомості Верховної Ради, 2001, №41 ст. 199. Із змінами, внесеними згідно з Законом №1407-IV (1407-15) від 03.02.2004 р., ВВР, 2004, №16, ст. 238

3. „Основи законодавства України про культуру”.

4. Президента „Про заходи щодо відродження традиційного народного та народних промислів в Україні” від 6 червня 2006 р. № 481/2006 та „Про додаткові заходи щодо розвитку в Україні традиційного народного мистецтва” від 26 грудня 2006 р. № 1203/2008.

5. Антонович Є.А., Захарчук-Чурай Р.В., Станкевич М.Є. Декоративно-прикладне мистецтво - Львів, «Світ» 1992.

6. Ганжа П.О. «Таємниці українського ремесла» Київ, «Мистецтво» 1996.

7. „Народні джерела”, щоквартальник „Народне мистецтво”.

8. Іван Вах. До історії дослідження географії народних художніх промислів на Гуцульщині // Історія української географії. Всеукраїнський науково-теоретичний часопис. - Тернопіль: Підручники і посібники, 2005.

9. М.О. Швець «Народні художні промисли України» 2005.

10. Журнал «Музеї України», «Збереження і розвиток народних промислів» 09.02.2007.

11. Художні промисли України - Київ: «Мистецтво», 1979.

12. Газета «День» № 195 «Як народні промисли вивести з тіні байдужості» 29.09.2009.

Размещено на Allbest.ru