Сармати: духовна та матеріальна культура

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара

Центр заочного та вечірнього навчання

Факультет біології, екології та медицини

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З дисципліни: «Історія української культури»

На тему: «Сармати: духовна та матеріальна культура»

Підготувала: студентка гр. ББ 12 - 1з

Машкова К.А.

Перевірив: проф. Ващенко В.В.

м. Дніпропетровськ

2015р.

Зміст

Вступ

1. Матеріальна та духовна культура. Загальні положення

2. Сарматський народ. Менталітет

3. Матеріальна культура

4. Духовна культура та релігія

Список літератури

Вступ

Сарматський період історії України синхронний з римською епохою та добою Великого переселення народів. Відкриття сарматської культури повґязують з першими знахідками сарматських старожитностей на Черкащині в 1896 р. біля сіл Стара Осота і Петрик, а пізніше знайдені скарби в с. Цвітне, Залевки, Старобільське та ін. Переважна більшість істориків стверджують, що сармати були іраномовними (східно-іранської мовної групи) племенами, які прийшли на територію України зі сходу.

Геродот повідомляє, що мова сарматів походить від скіфської: "сармати розмовляють скіфською мовою, але здавна зіпсованою, позаяк амазонки не оволоділи нею остаточно". Відомо, що внаслідок контактів з місцевими племенами багато слів сарматської мови потрапило й до словґянських мов, наприклад, собака, топор, хата та ін. Цікаво, що скіфам, як і пізніше ґунам, також належали слова мед, страва.

Етнічна культура сарматів багато в чому близька до культури скіфів. Археологами знайдені колеса сарматських возів, які мають 12 і 14 спиць. Сармати вживали в їжу і в ритуалах мґясо овець (знахідки кісток). Переважала мґясна їжа, а рослинну вони здобували у землеробів.

Сарматські ремесла: зброярство, лимарство, ткацтво, обробка шкіри, гончарство (ліпний посуд, жертовники курильниці), а також виготовляли деревґяний та шкіряний посуд. Встановили торгівельні звґязки з античними містами, де сармати обмінювали свої вироби на продукти землеробства: олію, вино, овочі. Сармати експортували худобу та продукти тваринництва, вели також торгівлю рабами. Відомо, що в аорсів була налагоджена караванна торгівля індійськими та вавілонськими виробами, які вони отримували від вірменів та мідян. Однак, деякі дослідники вказують, що аорси лише конвоювали каравани, забираючи собі частину товару, замість звичайного пограбування купців.

1. Матеріальна та духовна культура. Загальні положення

Як органічно випливає з попереднього матеріалу, загальноприйнятим є розмежування культури на матеріальну та духовну. Кожна з них, узята окремо, виражає поняття культури у більш вузькому значенні слова.

У загальнокультурному розвитку людського суспільства одним із основних визначальних чинників постає матеріальна культура - досягнення, які виражають головним чином рівень освоєння людиною сил природи. Вона охоплює всю сферу матеріально-практичного існування і розвитку людей, всю сферу їхнього безпосереднього впливу на природу.

Найважливішим показником матеріальної культури є знаряддя праці, які в нашу епоху все більшою мірою стають матеріалізованим втіленням досягнень науки. Тому матеріально-технічний розвиток суспільства є реальною основою прогресу у сфері матеріальної культури.

Поряд із засобами праці найважливішою частиною матеріальної культури є засоби споживання. Зазвичай сферу індивідуального та суспільного споживання називають сферою побуту, на відміну від безпосередньо виробничої сфери. Таким чином, матеріальну культуру можна поділяти на культуру праці (засоби праці) і культуру побуту (засоби споживання). Без ретельного вивчення одягу, житла, домашнього начиння не можна сформувати правильне уявлення про культуру того чи іншого народу, про рівень його розвитку в різні епохи.

Досягнення у сфері матеріальної культури нерозривно пов'язані з рівнем духовного розвитку людей, тому не випадково археологи та етнографи на підставі пам'яток матеріальної культури роблять висновки щодо рівня духовної культури тієї чи іншої епохи, країни, народу.

Отже, духовна культура - результат духовної діяльності людей. Вона функціонує як досягнення, що показують рівень і глибину пізнання природи і суспільства, широту світогляду, втілення в суспільне життя ідей і знань. Найкраще сутність духовної культури розкриває її структура. До структури духовної культури суспільства включені такі основні елементи:

а) цінності сфери суспільної свідомості, тобто світоглядна культура (філософські, політичні, наукові, релігійні та інші ідеї і погляди людей), моральна культура, естетична культура, а також науково-технічна творчість тощо.

б) різні соціальні інститути й організації, які здійснюють духовне виробництво, регулюють і спрямовують культурно-історичний процес;

в) матеріально-технічна база духовної культури, яка використовується для виробництва і поширення досягнень культури серед населення.

Саме вона є тим, що культивує гуманність сутнісних сил людини - почуттів, розуму, волі, освітлюючи їх вищими духовними цінностями: добром, правдою, красою та любов'ю, яка є вищим виявом і реалізацією духовності людини.

Вищі духовні цінності тієї чи іншої культури виражаються в символічній формі через її святині. Вони сприймаються як національні чи релігійні й також пов'язані з любов'ю, їхній духовний зміст та ідеальне значення не може відобразити ніякий конкретно чуттєвий образ. Це здійснюється за допомогою символів, які є поєднанням чуттєвого і надчуттєвого. З давніх давен сонце і небо, вогонь і вода, колесо і хрест та багато інших предметів ставали символами, що входили до сфери культурної діяльності людини. Отже, й почуття любові до цих предметів набирає символічних форм у вигляді обрядів та культових дійств.

Культура - явище цілісне. У будь-якому її прояві містяться матеріальне й духовне начала. Твори мистецтва потребують матеріальних затрат для їхнього створення та й існують у матеріальній формі - у вигляді картин, книжок, скульптурних зображень, нот тощо.

Водночас у будь-якому матеріальному предметі реалізовані ідеї, знання, культурний зміст. Наприклад, архітектурна споруда є продуктом матеріальної та духовної праці. Те саме можна сказати про той чи інший технічний засіб, предмет побутового вжитку тощо.

2. Сарматський народ. Менталітет

Так хто ж вони, сармати, безпосередні учасники формування східнослов'янських націй і східнослов'янського менталітету?

Сармамти (грец. УбсмЬфбй) -- кочовий іраномовний народ, що мешкав на межі нашої ери на території сучасної України, тогочасної Сарматії. Споріднений зі скіфами. Епізодично згадується в працях античних істориків. Інколи називається савроматами. У ранньому новому часі, під впливом ідей сарматизму, нащадками сарматів вважали себе шляхта та козаки. В українській публіцистиці та романтичній історіографії 18 -- 19 століття нащадками сарматського народу зображалися русини-українці.

Поділялися на:

· роксоланів (або Білі Аляни) -- мешкали у Північному Причорномор'ї;

· сіраків (Прикубання);

· аорсів (на схід від Дону);

· язигів;

· зі середини І століття н.е. до них додалися алани.

Історія сарматського світу посідає важливе місце в давній історії нашої держави. Навіть період з III ст. до н.е. по IV ст. н.е. в історії України має назву «сарматська доба». Першими сарматськими племенами на території сучасної України були роксолани та язиги, що зайняли степи Північного Причорномор'я. вони створили могутню, хоч і не надто міцну федерацію, Проте, повторити державний досвід скіфів західним сарматам не вдалося -- з середини I ст. до н.е. вони діяли як два самостійні союзи.

По суті - як і скіфи, сармати були грабіжники та шибеники. Їхні постійні набіги й вимоги платити надмірну данину вкрай згубно позначилися на розвитку землеробських племен. Сарматське свавілля зробило життя останніх до того нестерпним, що значна їхня частина пішла подалі на північ, до Десни, так би мовити в Чернігівську область.

Римляни зовнішність сарматів описували так: "Люте обличчя, грубий голос, ні волосся, ні борода не стрижені". Цікаве спостереження, що допоможе збагнути психологію сарматів, повідомляє історик Аріан, один із прокураторів Римської імперії, який часто з ними воював, а тому знав їх не із розповідей: "Їхніх коней спочатку важко розігнати, зате вони витримують яке завгодно навантаження; й тоді можна бачити, як жвавий, кремезний і дорідний кінь знесилюється, а ця мала шолудива шкапчина спочатку переганяє того, а потім залишає далеко позаду".

Людина заводить собаку, схожу на себе за характером. Добрий - доброго, злий - злого. Сармати заводили "схожих на себе за характером" коней. Звідси й виходить, що вони - "довго запрягали", але надалі перли так, що не зупинити. "Розгойдування" - типова сарматська риса.

Найбільший скарб сарматів - їхні жінки. Саме слово "сармат" у перекладі означає "підвладний жінці". Переважав матріархат, а жінки були справжніми амазонками. Дами воювали пліч-о-пліч із чоловіками й не дуже прагнули до споконвічної жіночої мрії - осілості й стабільності. Тому й не залишили по собі ні облаштованих поселень, ні інших свідчень тихого сімейного життя. Чи не від них у східних слов'ян повелося: чоловік - голова, жінка - шия, куди поверне - туди й буде? Чи не від сарматських амазонок до наших перейшли риси, не властиві ні європейкам, ні азіаткам: норовистість, непокора, здатність поставити на місце і чоловіка, і пана, і султана? Чи не від сарматських модниць до наших перейшов вишуканий смак у доборі одягу? Адже європейські жінки, при всіх їхніх можливостях, одягаються все-таки досить просто.

Основою суспільного устрою сарматів була родова община, утворена групою споріднених сімей. Жили вони табором, у наметах, які нагадують юрти монголів. Міст, принаймні на території України, у них не було. Взимку намети вони утеплювали, ні землянок, ні інших стаціонарних жител не будували. Це був народ кочовий - залишалися вони на одному місці доти, допоки худоба не з'їдала траву. Потім пересувалися на інше місце. При цьому кожне плем'я мало свою територію, вихід за межі якої спричиняв міжплемінні військові сутички. Харчувалися сармати м'ясом, сиром, молоком. Розводили коней і овець - тварин, які попри часті переміщення не втрачали вагу. Ховаючи померлих, вони клали поруч із ними речі, якими ті користувалися за життя: чоловікам - зброю, кубки з вином; жінкам - прикраси, дзеркальця, голки.

Самобутні звичаї й традиції сарматів безсумнівно немало вплинули на звичаї й традиції народів, що жили поруч із ними. Зокрема й на звичаї слов'ян. Недарма шляхта Речі Посполитої гордовито наголошувала, що її коріння - сарматське. У мистецтвознавстві є навіть особливий термін - "сарматський портрет". Та й Богдан Хмельницький "скромно" йменував себе сарматським князем. Як вважають лінгвісти, від сарматів в українській мові збереглося багато слів. Наприклад: дбати, тримати, катувати, Дунай, Дніпро, Дністер, Дон та інші. Специфічне українське "Ґ", якого немає ні в російській, ні в інших слов'янських мовах, - сарматське [5].

3. Матеріальна культура

На всіх етапах розвитку культури сармати були кочовими скотарями, до того ж досить рухливими. Виходячи з етнографічних паралелей, такому типу відповідає певний склад стада - насамперед вівці та коні (наприклад, у калмиків) Ці свійські тварини єдині, хто може переносити постійне пересування, не втрачаючи ваги та життєвих сил.

Щодо коней, то вони були для сарматів всім. Кінь давав їжу, питво, одяг, силу та заможність, рятував життя.

Матеріальна культура сарматських племен мала досить низький рівень свого розвитку. У порівнянні зі скіфськими племенами, кочівники- сармати на основній території свого поширення (зокрема , у Поволжжі) мали культуру, яку можна охарактеризувати як досить безлику: невиразна її кераміка, зроблена від руки й досить одноманітна за формою. Навіть багаті поховання перших століть нашої ери містили дорогі вироби, які були або дарунками або видобутком (наприклад, предмети італійской бронзи), або імпортом, що зв'язуються з певними центрами (золоті прикраси з бірюзою й ін.). Те ж саме можна сказати й про кераміку, відносне різноманіття якої на рубежі й у перших століттях нашої ери можна зв'язати не з подальшим розвитком у сарматів власного керамічного виробництва, а зі збільшенням у них частки імпортних посудин [3, 185].

Відзначена бідність і невиразність властива сарматській культурі сприяла появі локальних особливостей цієї культури, оскільки в кожному з районів сармати встановлювали контакти з місцевим осілим населенням і переймали якісь риси його матеріальної культури. Тому в основі поняття "сарматська культура" того або іншого періоду лежить сукупність тих ознак, які властиві в першу чергу сарматським кочівникам. Ознаки цієї культури поширювалися разом з її носіями - сарматськими кочовими племенами, а після стабільного проживання певних їхніх угруповань у нових районах поруч із тут осілими племенами, що жили, культура переселившихся сарматів здобувала нові риси. Цим і пояснюється специфіка культури сарматів Нижнього Дону, Північного Причорномор'я й інших районів.

Для кераміки ранньосарматскої культури найбільш характерними були кувшиноподібні й горшкоподібні посудини без ручок, значно рідше зустрічалися глечики. Миски в керамічному наборі сарматів у цей час були відсутні взагалі. Що стосується набору посудин осілих племен, що проживали в центральних районах Північного Кавказу, то для них був характерний зовсім інший набір посудин: глечики, миски, кружки, причому всі ці групи кераміки були характерні тут і для пам'ятників попереднього скіфського часу.

Серед інших категорій матеріальної культури сарматів Кавказу, що володіли специфікою в порівнянні з подібними матеріалами сарматських кочівників більш вилучених північних районів, найбільш виразними представляються матеріали, пов'язані зі зброєю.

Зброя відіграла головне значення в житті кочових племен, оскільки вони були воїнами завжди - і в повсякденному житті й під час військових походів. Тому вважається, що кочівники мають більш прогресивні види озброєння, настільки необхідними їм для успішних воєнних дій.

Серед мечів і кинджалів III-I ст. до н.е. зустрічаються всі ті ж їх різновиди, що й на інших територіях проживання сарматів - із серповидними, антенними й кільцевими накінечниками. Однак є й деякі відмінності: якщо сарматські мечі й кинджали звичайно мали пряме перекресття, то північнокавказькі їхні зразки, у тому числі й ті з них, які були знайдені в курганах Кавказу й можуть бути пов'язані з кочовим сарматським населенням, часто бувають без металевих перехресть, що можна пояснити впливом місцевих кавказьких традицій. Ця особливість (наявність прямих перехресть або відсутність перехресть) характерна для мечів і кинджалів як кочового, так і осілого населення Кавказу, що говорить про близькість їх культур. культура сарматський менталітет релігія

Самою масовою зброєю сарматів різних регіонів були стріли. Своєрідність культури сарматів проявляється в пануванні в них протягом усього розглянутого періоду (III-I ст. до н.е.) втульчатих залізних наконечників стріл [2].

4. Духовна культура та релігія

Мистецтво сарматів відомо з численних виробів -- прикрас, зброї, речей особистого вжитку, туалетних та культових речей. Як і в більшості кочовиків, сарматське мистецтво мало прикладний характер. На різних етапах розвитку сарматської культури, згідно з різним походженням племен та мінливістю зовнішніх впливів, витоки та художні особливості образів сарматського мистецтва були різними.

Це стосується, зокрема, прикрас, особливо із золота. У II--1 ст. до н. е. відчутний вплив пізньоелліністичного близькосхідного або греко-бактрійського мистецтва. Типовим зразком є фалари із Старобільська. Зображені на них звірі поєднують у собі реалізм еллінського мистецтва із східною стилізацією та варварським спрощенням. Крім зображень хижаків, свійських тварин та античних істот на деяких фаларах є антропоморфні постаті та персонажі з античної міфології: Афіна, Діоніс, Аполлон. Образи античних богів нерідко передані спрощено, у варварському стилізованому варіанті. Деякі деталі зображень - одаг, зброя, зачіски - набувають місцевого забарвлення (Сіверський курган, Янкочрак), що свідчить про виготовлення їх місцевими майстрами. Найпоширенішою орнаментацією фаларів кінця II--І ст. до н е. став рослинний декор. У центрі виробу вміщується розетка з зображенням сегнерова колеса (солярний символ) або медальйона з листків індійського лотоса та аканту. Край виробу оформляється у вигладі мотузки, прикрашається овалом або зигзагами.

Характерними прикрасами й водночас речами особистого вжитку в ранньосарматський час були поліхромні фібули-брошки античного виробництва. Основою виробу був золотий щиток круглої або овальної форми, центр та краї якого прикрашалися вставками з напівкоштовних (альмандин, сердолік) камінців або кольорового скла. Поля між вставками заповнювалися сканню або зерню. На зворотному боці фібули знаходилася пружина з однією або двома голками. Подібні фібули виготовлялися на Боспорі або в Сирії та Єгипті і потрапляли до сарматів внаслідок торгівельних зв'язків.

Прикраси інших типів - сережки, персні, - відомі з ранньосарматських пам'яток, виробами пізньоелліністичної торевтики з притаманними цьому періоду рисами. Типовими зразками стилю цих часів є сережки у вигляді лев'ячих голівок з філігранню (Солонці), аналогії яким відомі в Херсонесі [1].

У релігійних поглядах сарматів панівними були культи сонця й вогню. Вже згодом вони перейняли від скіфів традицію поклоніння мечу. І, як і скіфи, мали свої аналоги грецьких богів. Серед них і Афродіта-Аргімпаса, якій навіть зводили святилища. Ці споруди мали форму кола й були свого роду духовним центром, що єднав кочовиків на певний час. Складалося святилище з валу й жертовника. Відомостей про людські жертвоприношення немає. Безсумнівно, у цих святилищах, крім принесення в жертву богині Кохання тварин, сармати проводили еротичні культові ритуали. Як греки біля вівтарів храмів Афродіти.

Про вірування сарматів відомо значно менше, ніж про релігійні уявлення скіфів, але багато в чому вони подібні. Так само, як і всім індоіранським народам, сарматам було притаманне семибожжя з провідним культом бога війни, якого уособлює меч, а також поклонінням сонцю та вогню. Археологічними доказами останнього є сліди вогнищ під курганами, обпаленість дерев'яних поховальних конструкцій, вугілля в сарматських могилах тощо. Також у сарматів був поширений культ предків. Основними пам'ятками тисячолітнього перебування сарматів є численні кургани, що досягають інколи 5-7 метрів у висоту. Савроматські та сарматські кургани найчастіше розташовуються групами на високих місцях, вершинах пагорбів, звідки відкривається широка панорама неосяжних степів. У багатих сарматських похованнях чимало ювелірних виробів та посуду з коштовних металів. Вони є складними поховальними спорудами. Поміж найвідоміших археологічних пам'яток сарматського часу в Україні -- так звані «царські» кургани біля с. Пороги Вінницької обл., де поховано «царя» та його дружину, кургани з багатими похованнями «цариць-жриць» Соколова Могила на Миколаївщині та Ногайчинський курган у Криму. Рядові сарматські поховання або містяться під невисокими курганними насипами, або є впускними чи ґрунтовими (язиги). Небіжчика клали випростаним на спині головою на північ на дно прямокутної вузької ями, іноді перекритої деревом. У чоловічих могилах найчастіше знаходять кілька залізних вістер стріл, меч, точильний брусок, у жіночих -- сіроглиняні глечики, прикраси (намисто з напівкоштовних каменів чи скла, амулети, бронзові круглі люстерка, фібули-застібки тощо). Образи тварин посідали визначне місце в релігійно-культових уявленнях сарматів. Одним з головних культів був культ коня. Коням приносили жертви, і коней приносили в жертву. Правда, найчастіше сармати, жаліючи коня, клали в могилу господаря його символ -- узду.

Для культури савроматів і сарматів раннього періоду притаманим був звіриний стиль подібний до скіфського: прикраси, одяг, зброя, посуд і інші побутові предмети прикрашали стилізованими зображеннями (плоскими, гравірованими, рельєфними, об'ємними з золота, бронзи, кістки, рогу, каменя) тварин. У III ст. до н.е. з'являється і з II ст. до н.е. досягає розквіту характерний для сарматів «поліхромний стиль»; прикраси, одяг, взуття, вироби з металу оброблялися самоцвітами, намистами, бісером, кольоровою емаллю і ін. Поступово зображення тварин втрачають реалістичність і схематизуються. Зі знахідок цього часу на території України найпоширеніші срібні золочені прикраси кінської збруї -- фалари. На початку нашої ери знову поширюються вироби у «звіриному стилі». Майже всі вони -- золоті або плаковані золотою платівкою з рельєфними зображеннями і знайдені в похованнях сарматської верхівки. Це переважно атрибути влади (гривни, набірні пояси, коштовний посуд), парадні зброя та збруя, в жіночих похованнях діадеми і амулети, які могли належати жрицям. Ці речі вже суттєво відрізняються від скіфських і містять елементи середньоазійського поліхромного стилю: безліч вставок з каменю. Особливо сарматам подобалася бірюза і червоні камені, якими прикрашали очі, вуха, хвости та інші частини тіла тварин. Деякі вироби, створені еллінськими майстрами для сарматів, наприклад на Боспорі, вражають своєю вишуканістю. Зокрема, відтворена у безлічі книг застібка для плаща у вигляді дельфіна. Її виконано з золота, а тіло дельфіна виточено з гірського кришталю. Браслети, шийні гривні, безліч золотих бляшок для одягу зроблено для сарматів ювелірами з різних країн Азії і Європи. Дещо пізніше сарматський поліхромний звіриний стиль було занесено сарматами, готами та гунами в Європу. Тут він домінував у прикладному мистецтві від Середземного моря до Скандинавії протягом усього І тис. н.е. Саме в цій мистецькій традиції корені звіриної орнаментики, якою скандинавські вікінги вкривали борти своїх дракарів, а давньоруські монахи-літописці прикрашали рукописи XII--XIII ст.

Сарматські могили, кургани - практично єдині археологічні пам'ятки сарматів на території України, якщо не рахувати випадкових знахідок їхніх речей. Перші сарматські могили - впускні в насипи більш ранніх курганів доби бронзи, рідше - скіфських. Отже, нове населення ще не досить впевнено почувалося в північнопричорноморських степах, адже стаціонарні могильники властиві лише народам, які повністю володіють місцевістю, де живуть. Аж наприкінці І ст. до н.е. на землях сучасних Запорізької та Дніпропетровської областей, куди сармати прийшли найраніше, з'являються великі Молочанський і Підгороднянський могильники (дослідження O.І. Тереножкіна, І.Ф. Ковальової). Тут, як і на батьківщині сарматів - у степах Подоння й Поволжя, щільно розташовані невеликі насипи. Під ними містяться одне основне та зрідка ще впускне поховання. Така сама картина, але вже у першій половині І ст. н. е., спостерігається в третьому з великих сарматських могильників України - Усть-Кам'янському, розташованому на правому березі Дніпра. Як бачимо, топографія та морфологія capматських поховань дає можливість відтворити етапи опанування ними причорноморського степу [7, 96].

Опис одного з найбагатших сарматських поховань України - біля с. Пороги Ямпільського району Вінницької області У глибокій катакомбі, орієнтованій на північ, розташовувався дерев'яний саркофаг. Вхід до камери було закладено камінням. У кутку поблизу входу стояли дві синопські амфори. Кістяк воїна лежав у саркофазі випростано на спині, з розкинутими ногами (цю позу деякі археологи називають «позою вершника»). Вдалося зафіксувати, що небіжчик був одягнутий у червоне шкіряне вбрання, гаптоване маленькими золотими трубочками. Біля рамен знайшли золоту гривну, поруч із нею - срібний келих, на лівому зап'ясті - масивний золотий браслет, на правому - золоту платівку для захисту руки від удару тятиви (отже, небіжчик був шульгою), на стегнових кістках - золоту, інкрустовану емаллю та бірюзою гарнітуру двох коштовних поясів. До одного з цих поясів - портупейного - був пристібнутий золотими пряжками меч. Руків'я й піхви оздоблено золотими платівками з інкрустаціями, а сам меч прив'язувався до правого стегна ремінцями із золотими наконечниками. Зліва біля пояса лежав залізний кинджал, уздовж кісток лівої ноги - лук і сагайдак із стрілами. Покійного взули в чоботи, застібнуті срібними пряжками.

За конструкцією поховальні споруди сарматів об'єднуються в чотири провідні типи, які теж відбивають різні етапи проникнення цих кочовиків у Причорномор'я та вказують, звідки вони просувалися. Найраніший тип могили - вузька прямокутна в плані яма; небіжчик лежить випростаний на спині, головою на північ, зрідка - на південь. Такі могили досліджені на Нижньому Дону, який і був «землею обітованою» причорноморських племен. Другий основний тип поховань - так званий діагональний: небіжчик лежить за діагоналлю квадратної в плані ями. Подібні могили виникають уперше на сході в Поволжі, згодом - на Дону, а потім, у середині І ст. н. е.,- на території нинішньої України. Третій тип - ями з нішеподібними підбоями в стінках - фіксує ще одну хвилю із сходу десь наприкінці І ст. н. е. Поховання четвертого типу - катакомби - притаманні пізньосарматському населенню III ст. н. е. Вони з'являються у степах за Маничем та Салом, звідки з останньою хвилею сарматів переносяться до Причорномор'я.

Найцікавішими речами в похованні з Порогів є два пояси, прикрашені золотою поліхромною гарнітурою. Один із них зроблено з червоної шкіри, з обох боків якої закріплені чотири біметалеві платівки. Пояс застібався двома масивними круглими пряжками. Залізна основа кожної обтягнута золотою пластиною, що зображує двох драконів, майстерно розташованих по колу. Чудовиська вчепилися одне в одного іклами та пазурами передніх лап. Тонко пророблені зуби, очі, пазурі, пір'я крил, а також м'язи, підкреслені вставками з бірюзи й блакитної емалі.

Трохи нижче від цього пояса лежала гарнітура іншого -- портупейного, виготовленого зі шкіри зеленого кольору. Він одягався на стегна, а до нього золотими пряжками кріпився меч. За стилем і технікою виконання його можна порівняти з аналогічними виробами -- шедеврами некрополя Тілля-Тепе в Північному Афганістані. Вся гарнітура -- золота, прикрашена вставками з білої й блакитної емалі. З обох боків застібок були дві мініатюрні бляшки у вигляді квітки лотоса; від них звисали ремінці з металевими наконечниками. На застібках у високому ажурному рельєфі зображена сцена з героїчного епосу: чоловік із Кремезним торсом тримає за лапи двох грифонів (фантастичні істоти), які шматують третього. їхні тіла розміщені по краю рамки пряжки, а центр займає зображення пантери. Чоловік має виразно монголоїдні риси обличчя, невеликий завиток волосся на тім'ї, широкий плаский ніс, характерну посмішку,-- типовий східний божок!

На обох поясах, на мечі, гривні й келиху цього поховання нанесені спеціальні знаки - тамгиги, тотожні тамгам на монетах царя Інісмея, що карбувалися наприкінці 70-х -- на початку 80-х років нашої ери в Ольвії. Ця обставина дозволила не тільки визначити час поховання, а й із певною вірогідністю співвіднести його з цим сарматським володарем.

Щепинський дослідив у Північно-Східному Криму в Ногайчинському кургані могилу заможної сарматки І ст. н.е.

Небіжчицю, поховану в оздобленому кольоровим алебастром саркофазі, вкривала поховальна пелена, гаптована золотими ажурними платівками. Кисті рук покоїлися у срібних чарах античної роботи. На шиї -- масивна золота гривна в чотири оберти, кінці якої прикрашені грифонами. На чолі -- сплетена діадема тонкої античної роботи (її застібки виготовлені з двох ссрцеподібних сердоліків, забраних у золото). Поруч із небіжчцею лежали скринька з предметами туалету і прикрасами: мініатюрними золотими флаконами для парфумів, перснями з гемами, люстром, намистом із сердоліку, геширу, халцедону. На руках -- масивні золоті браслети античної роботи, вкриті перлами й намистинами з агату, забраними в золото. Браслети закінчуються двома парами фігурок Ерота і Психеї, зображеними в Золоті та сплетені у поцілунку, а застібаються великим каменем у золотому окутті (на одному браслеті -- це циркон, а на другому -- цитрин,-- камені, що добуваються в Таїланді, Бірмі та Шрі-Ланці). Найбільше враження справляє застібка-фібула, зроблена у вигляді дельфіна. Тулуб виготовлено з прозорого гірського кришталю, а голівка та хвіст -- золоті [6].

Список літератури

1. Асєєв Ю. С, Баран В. Д Історія української культури.- У 5 т.- Т 1.- К.: Наукова думка, 2001.

2. Історія світової та українсько культури: Підручник для вищ. Закл. Освіти / В. А. Греченко, І. В. Чорний, В. А. Кушнерук. - К.: Літера ЛТД, 2002.

3. Історія України / Керівник авт. Кол. Ю. Зайцев. Вид. 2-ге, зі змінами. - Львів: Світ, 1998.

4. Культорологія: теорія та історія культури. Навч. Посіб. / За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула. - К: Центр навчальної літератури, 2004

5. Стражный А. Украинский менталитет К.: "Изд. Подолина, 2008 г

6. Толочко П. П., Козак Д. Н., Крижицький С. Д. та ін Давня історія України: Навч. посібник:. - К.: Либідь, 1994.

7. Чмихов М. О. Археологія та стародавн історія україни: Курс лекцій. - к.: Либідь, 1992

Размещено на Allbest.ru