Історія театру

Розвиток шкільного театру, постановка драм на тему національної історії. Поява та особливості вертепу - старовинного народного лялькового театру та світського театру. Театр корифеїв: М. Кропивницький, М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський.

Рубрика Культура и искусство
Вид контрольная работа
Язык украинский
Дата добавления 07.05.2015
Размер файла 31,8 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ТРАНСПОРТНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Контрольна робота

з „Української та зарубіжної культури?

Майбороди Катерини Олексіївни

студентки групи ТР-І-1з

Київ, НТУ, 2014

У 18 ст. шкільна драма вступила у завершальну стадію свого розвитку, використовуючи надбання попереднього часу і намагаючись розширити творчий діапазон за рахунок нових пошуків. Як і раніше, створення і постановку драм здійснювали у стінах шкіл. Найпродуктивнішим осередком драматургії була Києво-Могилянська академія, де працюваливикладачі поетики та автори драм Феофан Прокопович, Георгій Кониський, Митрофан Довгалевський, Михайло Козачинський, Інокентій Нерунович.

Традиційна тематика шкільних драм розширилася за рахунок творів на тему національної історії (“Володимир” Феофана Прокоповича, “Милість Божа? невідомого автора, “Розмова Великоросії з Малоросією? Семена Дівовича), соціальну тематику (“Воскресіння мертвих” Георгія Кониського), хоча загалом вони зберігали жанрову специфіку релігійної драми. Увиразнилися барокові стилістика і поетика шкільної драми, зокрема алегоричність зображуваних картин і змодельованих сюжетів. Для драматургії, характерний принцип прообразності, який полягає у створенні кількох пластів читання за допомогою підтекстів і натякової поетики, що ускладнювало розуміння та сприймання твору. У п'єсах реалізувався бароковий принцип гри, що позначився на змісті, сутності персонажів, химерній побудові сюжету, поєднанні різнорідних компонентів (монологи, діалоги, інтермедії, хор, балет), неоднозначності трактування теми. Із часом шкільна драма, зокрема її релігійно-дидактичний субстрат (основа), почала втрачати своє літературно-художнє значення. Її зміст і форму обтяжували застарілі прийоми та способи вираження традиційних ідей, тому у другій половині 18 ст. вона занепала, не знайшовши реальних можливостей для творчих трансформацій та оновлення.

У репертуарі шкільного театру 18 ст. було чимало творів релігійної тематики, яка залишалася актуальною. Водночас з'явилися п'єси, суголосні історичним, політичним, етичним, естетичним запитам суспільства, різноманітні за жанрами.

Трагікомедія “Володимир” Феофана Прокоповича. Український церковний і громадський діяч, письменник Феофан Прокопович (1681--1736) навчався у Києво-Могилянській академії. Після закінчення Римського колегіуму святого Афанасія став викладачем поетики, риторики, філософії, фізики, геометрії, арифметики у Києво-Могилянській академії. У 30 років - її ректором. Був прихильником кардинальних реформ Петра І, за що отримав вищий духовний сан.

У своєму підручнику з риторики Феофан Прокопович визначав два види вимислів: вимисел самої події і вимисел способу викладу події. Про вимисел способу він писав: «Вибравши подію, поет не досліджує, як вона відбувалася, а, споглядаючи, зображує, як вона могла відбуватися. Так він вимислює у дійових осіб різнорідніпереживання душі і тіла: страх, скорботу, гнів, жадання, заздрощі, сумнів і т. д., а також тілесні переживання: тремтіння, блідість, жах, волосся дибом, розшаріле обличчя, почервоніння -- і додає різні рухи, відповідно до свого уявлення, тобто чи піднята рука, чи опущений погляд, чи стоїть хто нерухомо, чи в гніві метушиться туди й сюди... Кінець кінцем, він повинен, розповідаючи про вигадані або справжні предмети, чинити зовсім так, як чинить художник, малюючи картини».

До такого способу зображення подій вдався Феофан Прокопович у трагікомедії «Володимир» (1705), побудованій на основі сюжету з часів Київської Русі, коли тут офіційно запроваджували християнство. Специфіка шкільної драми, генеза якої -- у християнських середньовічних містеріях, вимагала звертатися передусім до подій та персонажів священної історії. Феофан Прокопович вважав, що і в руській історії є такі події та персонажі: хрещення Русі 988 рік та князь Володимир, який був його провідником. Письменнику довелося звернутися до історичних джерел: літописних оповідей про хрещення Русі та діяльність князя Володимира; житія Володимира, що існувало у багатьох списках, оскільки церква вшановувала князя як святого.

За його визначенням, трагікомедія -- рід драматичних творів, у якому “речі смішні та розважальні перемішуються із серйозними та сумними, особи низькі -- із знаменитими”. П 'єса “Володимир” створена відповідно до теоретичних настанов, які виклав автор у своїй поетиці: складається із п 'яти дій, має пролог та епілог. Пролог є звичайною передмовою, за якою йде протазис (перша дія), що розкриває основний зміст твору: з'являється тінь убитого Володимиром брата Ярополка, яка повідомляє верховному жерцю Перуна Жериволу про намір Володимира прийняти нову віру і знищити язичницьких богів. Жеривол висловлює намір почати боротьбу із князем.

В епістазисі (другій дії) відбувається розгортання подій: жерцю Курояду, який збирає людей на свято Перуна, жрець Піяр повідомляє, що він бачив у лісі Жеривола, котрий криком скликав сили Пекла, щоб дати відсіч Христовому закону, який Володимир хоче запровадити на Русі. З'являється сам Жеривол та викликає біса світу, біса плоті та біса огуди, кожен з яких обіцяє перешкодити наміру князя: біс огуди паплюжить Христа як лиходія, біс світу намагається відволікти Володимира від чужої релігії, а біс плоті вражає князя трьомастами любовними стрілами, напоєними отрутою (так трансформується у п'єсі літописне зауваження, що у Володимира було по триста наложниць у кожному kграді).

Caтacтaзиc (третя дія), передає настрої Володимира, який вагається у виборі нової віри. Щоб розвіяти сумніви, Феофан Прокопович увів у сюжет образ грецького Філософа (персонаж запозичено з “Повісті минулих літ?), який докладно роз'яснює догми християнства. У їхню розмову втручається Жеривол, але викликає з боку князя та Філософа лише глузування та іронію.

Четверта дія (продовження катастазису) має кульмінаційний характер, наближається розв'язка: у душі Володимира відбувається складна боротьба. Його висловлювання збігаються зі змістом і пафосом проповіді Феофана Прокоповича, виголошеної на день Володимира. Перипетії напруженої внутрішньої боротьби Володимира передано алегорично: його спокушають викликані Жериволом біси (світу, огуди, плоті), і настають моменти, коли князь ладен похитнутися, піддатися спокусі, забути настанови Філософа, але, зрештою, Володимир позбавляється “наважденія? й остаточно вирішує прийняти християнство. шкільний театр драма вертеп

У п'ятій дії подано розв'язку (катастрофу). Жерці у розпачі: князь заборонив жертвоприношення і вони гинуть. Всюди за наказом Володимира руйнують ідолів. В останній яві приходить Вісник і читає грамоту від князя, де проклинаються “бездушні кумири” і визнається “істинний закон Христа?.

Закінчується п'єса (епілог) хором апостола Андрія з ангелами, який провіщає майбутню долю Києва (натяк на літописну легенду про Андрія, котрий начебто колись побував на київських пагорбах і провістив християнство на Русі), а також виголошує панегірик гетьману Івану Мазепі, царю Петру І, київському митрополиту Варлааму Ясинському.

П'єса Феофана Прокоповича хоча й написана на історичну тему, проте зазнала впливу агіографічної традиції. Володимир -- герой мислячий, він думає не лише про власне хрещення, яке може дати йому певні переваги та вигоди, а й про всю державу, її історичні перспективи: залишитися поза межами християнізованої Європи чи приєднатися до європейських держав. Уперше у вітчизняній історії постала проблема орієнтації на Європу, яку Володимир намагався розв'язати, зрозумівши момент “спеціального часу”, зумовленого збігом обставин та логікою історичного поступу.

Постать Володимира у п'єсі, драматична і трагічна водночас. Трагічності їй надає зображення історичної дійсності: початок загибелі язичництва як родової релігії (у творі це представлено у картинах повалення ідолів). Такий трагізм, однак, має пародійне забарвлення: язичницьке минуле зображено у комічному плані, сповнене іронії та їдкої сатири, зокрема у сценах, де діють жерці Жеривол, Курояд, Піяр. Кожен із них відповідає своєму сценічному імені. Змальовуючи жерців, Феофан Прокопович спрямовував сатиру проти сучасного йому духовенства, яке заважало державним реформам, обстоюючи задавнені церковні цінності, пріоритети церкви у державі.

Феофан Прокопович дотримувався таких особливостей шкільної драми, як використання алегоричних образів, символізація зображуваного. Наприклад, алегорично зображено внутрішню боротьбу Володимира, коли йому довелося обирати нову віру. Алегоризм увиразнюють образи бісів-спокусників, наділених людськими рисами.

У країнські інтермедії відомі з першої половини 17 ст. -- дві комічні сценки «Продав кота в мішку» і «Найкращий сон» до драми Якуба Гаватовича. У Дернівському рукописі (друга половина 17 ст.) представлено п'ять інтермедій, найбільше їх збереглося у 18 столітті, зокрема до драм Митрофана Довгалевського та Георгія Кониського. Персонажі інтермедій -- люди нижчих станів, теми -- побутове життя, анекдотичні ситуації, мова написання -- народна розмовна, авторами здебільшого були студенти.

Загалом інтермедіям притаманні нерозгорнутий сюжет, простота композиції і сценічних ситуацій, швидкий розвиток дії, ефектна розв'язка, виразність персонажів та їх мовних характеристик. Художніми особливостями ці твори наближені до образної системи усної народної творчості, а засоби комізму тісно пов'язані зі сміховою культурою народу.

В Києво-Могилянській академії зародився і став професійним театр. В народі ж особливо великою популярністю користувалися вертеп, інтермедія. Студенти самі готували інтермедії, драми, розучували канти й пісні, виготовляли все необхідне для вертепу. На ярмарках, в селах - біля церков, на майданах, на цвинтарях - студенти рухали свої дійства. Слухачі й глядачі з радістю й захопленням сприймали нехитру студентську музу, щедро винагороджуючи “тружеників науки”.

Вертеп старовинний народний ляльковий театр, що виник в Україні в 17 столітті і поширився по Росії у 18-19 століття. Близький російському Петрушці і білоруській батлейке. Улаштовувачами і виконавцями були вихованці духовних училищ і семінарій. Вертеп мав вигляд двох'ярусного ящика або макета невеликого будинку, розділеного на 2 поверхи. Вертепщик по прорізах приводив ляльок в рух, прикріплених до дроту. У верхньому ярусі розігрувалися сцени релігійно-біблійного вмісту (народження Христа, поклоніння волхвів, биття немовлят), у нижньому ярусі -- інтермедії, що включали сатиричні розповіді, анекдоти, в яких молодецькі запоріжці, тямущі кріпаки протистояли польським панам, священикам-уніатам, російським дворянам. Найбільш розповсюджені вони були у другій половині 18 століття, особливо в добу занепаду Києво-Могилянської Академії. У цей час число вертепників поповнено вихованцями Академії, що, часто натхнені ідеями Григорія Сковороди або своїх учителів, ішли популяризувати серед народу українську виставу у формі лялькового театру. Вертепна вистава виразно поділялася на дві частини: релігійну (християнську) і світську Ї трагічну і комічну. Ляльки першої частини групуються навколо різдвяної дії, ляльки світської, побутової частини мали національне забарвлення одягу. Серед них заслуговує на особливу увагу постать запорожця, ляльки, більшої від інших, і рухливішої, що яскраво вказує на історичні події -- руйнування Січі.

Мова вертепу була різна. На другому поверсі біблійної частини, розмовляли високою церковнослов'янською мовою, на першому ж поверсі, побутовому, розмовляли українською мовою.

Вертепна скринька часто мала вигляд двоповерхового будинку різдвяна дія відбувалася нагорі, а внизу йшли інтермедії. Отже, вертеп це - явище самобутнє, національне.

На переломі 18 і 19 ст. почалося становлення українського світського театру, який пройшов кілька різних фаз і на кінець 19 ст. став справжнім професійним театром. Історично, після шкільного, з'явився вже наприкінці 18 ст. новий тип українського театру у формі так званого кріпосного театру. Останній був своєрідним переходом від шкільного до світського театру.

Серед кріпацьких театрів на Україні відомими були театри поміщика Трощинського в селі Кибинці і Кобиляцького маршала Гавриленка у селі Озерках, де виступав навіть Михайло Щепкін.

Справжнім зачатком професійного міського театру у той час стали аматорські вистави, з яких спочатку виник харківський, а згодом полтавський театри. У 1789 р. був збудований перший постійний театр у Харкові, а в 1803 році у Києві та Одесі, згодом у Полтаві, Бердичеві та в інших містах. Однак працювали в них не постійні, а мандрівні групи зі своїм репертуаром. Це були переробки з російської мови п'єс, написаних у Київській академії у 18 ст. Вони ставились поряд з російськими класичними трагедіями.

Між українськими п'єсами першої половини 19 ст. на першому місці треба поставити три п'єси трьох письменників того часу, а це: “Наталка Полтавка? І. Котляревського, “Сватання на Гончарівці? Квітки-Основ'яненка і «“Назар Стодоля? Т. Шевченка. Всі три автори не були драматургами з покликання, але це були найкращі з існуючих тоді творів української драматургії.

В парі з розвитком української драматургії та формуванням театру виростають кадри українських акторів. Не легко воно було, бо ж український актор не мав де вчитися театрального мистецтва. Були це здебільша самородні таланти, які працювали в різномовних ансамблях і мусіли грати всякі ролі. А проте в історії українського театру тих часів два прізвища двох великих акторів здобули собі славу і ввійшли до історії як найкращі. Були ними: Михайло Щепкін (1788-1863) і Карпо Соленик (1811-1851). Перший з них, з походження кріпак (у 1821 р. викупили його полтавці), у першому періоді своєї діяльності (1808-1822) грав переважно в Україні. У 1821-1822 роках мав у Києві власну трупу, з 1822 р. постійно виступає в московському театрі. Щепкін створив незабутні креації Виборного в Наталці Полтавці, Чупруна в Москалю-чарівнику, Стецька в Сватанні на Гончарівці. Був він новатором в театральному мистецтві, перейшов від класичної манери гри до сценічного реалізму і національного українського стилю.

Принцип сценічного реалізму на українській сцені розвинув Карпо Соленик. Він ще з більшим успіхом, ніж Щепкін, виступав в українськім класичнім репертуарі. Його театральна діяльність проходить у Києві, Полтаві, Одесі, а особливо в Харкові. Мав високу освіту і великий дар передавати характер персонажу. Соленик не захотів робити кар'єри в московському театрі. Вмер передчасно на сухоти, на сороковім році життя. Від Щепкіна і Соленика починається в історії українського сценічного мистецтва реальне відтворювання образу української людини, зокрема селянина.

Український світський театр виник на початку 19 ст. у формі кріпацького та аматорського. Серед них був Полтавський любительський театр, який першим здійснив українські постановки Наталки Полтавки і Москаля-чарівника Івана Котляревського. В Єлисаветграді силами “Артистичного товариства” вперше поставлено п'єсу Тараса Шевченка “Назар Стодоля” і оперу Семена Гулака-Артемовського (1813-1873) “Запорожець за Дунаєм”.

Заборона Ємським указом 1876 р. театральних постановок українською мовою негативно вплинула на подальший розвиток українського театрального мистецтва. Лише завдяки протестам української інтелігенції відновилося право на існування українського театру. Наслідком стало започаткування у Єлисаветграді 1882 р. першої професійної української трупи. У її витоків стояли видатні українські драматурги Михайло Старицький (1840-1904) і Марко Кропивницький (1840-1910), останній до того ж був ще режисером і актором.

Популярності трупі надавала гра талановитих акторів Марії Заньковецької, братів Тобілевичів та ін. Великим успіхом користувалися п'єси фундаторів театру: комедія Михайла Старицького “За двома зайцями”, драми “Ой, не ходи, Грицю...”, “Маруся Богуславка”, “Богдан Хмельницький”, драми Марка Кропивницького “Дай серцю волю, заведе в неволю”, “Поки сонце зійде, роса очі виїсть” та ін. Творче обличчя першої професійної театральної трупи формувалося на народній традиції, що забезпечувало їй успіх. Згодом вона розділилася на чотири пересувні театральні трупи. Але творцем української соціальної драми вважається Іван Карпенко-Карий (1845-1907), оскільки Михайло Старицький і Марко Кропивницький в своїй творчості не виходили за межі так званої “етнографічної драматургії”. Його комедії “Сто тисяч”, “Хазяїн”, драми “Безталанна”, “Мартин Боруля” та інші проникнуті гострим соціальним змістом, відзначаються глибокими психологічними конфліктами. Музична культура продовжувала розвивати в світських та духовних закладах, де вивчалася нотна грамота і теорія музики та існували музичні й хорові капели. Українська музика популяризувалася завдяки концертній діяльності хорів та оркестрів. З них самими відомими були київські хори: під керівництвом Миколи Лисенка (1842-1912) та Олександра Кошиця (1875-1944). У розвиток музичного життя зробили внесок й церковні хори. Традиції української народної пісні зберегли співаки-кобзарі. Народна й церковна музика стали основою для започаткування у 19 ст. світської професійної музичної культури. У 1863 р. першу українську оперу “Запорожець за Дунаєм” створив Семен Гулак-Артемовський.

“ Наталка Полтавка” “Москаль-чарівник”. Ці п'єси Івана Петровича Котляревського стали першими україномовними виставами, які побачили глядачі української сцени. Вони з успіхом пройшли у Полтаві. В цей день в 1822-му році україномовні герої прославленої трупи дебютували і на сцені першого київського театру.

Театр корифеїв -- перший професійний український театр. Його було відкрито 1882 року у Єлисаветграді, і в цей рік український театр відокремився від польського та російського. Засновником театру був Марко Лукич Кропивницький, що володів усіма театральними професіями. Після нього найдіяльнішим був Микола Карпович Садовський , що боровся за українське слово та український театр за часів їх заборони.

Марко Лукич Кропивницький народився в селі Бежбайраки (тепер с. Кропивицьке) на Кіровоградщині. Його батько Лука Іванович -- «чоловік труда, труда мозольного», -- досяг достатку й становища в суспільстві (мав посаду управителя панських маєтків). Дитячі роки Марко провів в маєтку князя Олексія Миколайовича Кантакузена в селі Катеринівка, де його батько працював управителем. Там він проживав до 14- річного віку. Про дитинство в Катеринівці Марко Лукич розповідає в своїх автобіографіях і листах до Антоніни Маркович. Освіту М. Кропивницький здобував без будь-якої системи -- то у приватній школі шляхтича Рудковського, то в Єлисаветградському училищі. Нормальне навчання стало можливим лише у Бобринецькій повітовій школі, яку юнак закінчив із похвальним листом. Мати вчила його музики, розучувала з ним різні вокальні партії. В цей час М. Кропивницький брав участь в аматорському гуртку, в якому ставили п'єси українських і російських драматургів.

З 1862 р. М. Кропивницький відвідує заняття на юридичному факультеті Київського університету, як вільний слухач. Під враженням однієї з перекладних мелодрам, побачених у київському театрі, він пише п'єсу «Микита Старостенко». То був твір недосвідченого автора (згодом він сам критично оцінив цю спробу). Тепер вона відома у варіанті, який зазнав численних ґрунтовних авторських доробок.

Так і не завершивши з різних причин освіти, М. Кропивницький поповнював свої знання самостійно, особливо з переїздом до Єлисаветграда, куди у 1865 р. було переведено повіт, і де були бібліотеки. На казенній службі він не просувався, а часто зовсім втрачав заробіток через захоплення мистецтвом та участь в аматорських виставах.

У 1871 р. Кропивницький перейшов у професіональні актори, погодившись працювати у трупі графів Моркових (Одеса). Протягом десяти років роботи в російських театральних трупах він набув величезного сценічного досвіду, глибоко вивчив специфіку й закони театрального мистецтва, виробив свої творчі принципи, розуміння місця театру в житті суспільства.

Важливим етапом у творчому житті Кропивницького та історії українського театру були його гастролі 1875 р. у Галичині, де, працюючи актором і режисером театру товариства «Руська бесіда», він доклав зусиль до змін у репертуарі й художньому стилі театру, у наближенні його до реалізму й народності.

Після скасування (1881) заборони українського театру (хоча ще залишились численні обмеження й застереження) почали виникати українські трупи -- у Києві, Харкові, Одесі. Та робота в них не задовольняла Кропивницького, який прагнув кардинальних змін у сценічній творчості. У 1882 р. він організовує свою трупу, яка приблизно через рік зливається з трупою Михайла Старицького, де Кропивницький стає провідним режисером. Починається нова епоха в історії українського професійного театру, на сцені якого виступали, визначаючи його творче обличчя.

Інтенсивна артистична й організаторська діяльність Кропивницького, розгалуженість театральних маршрутів -- не тільки гастрольних, а й тих, що були зумовлені відсутністю стаціонарного театру -- лишали небагато часу для літературної творчості. Але настійна потреба у повноцінному репертуарі, відданість улюбленому мистецтву, різностороння обдарованість породжували величезний ентузіазм, який давав змогу Кропивницькому долати і всі труднощі акторського “напівциганського життя”, і тимчасові (іноді навіть конфліктні та тривалі за часом) розходження з однодумцями. Він написав більше сорока п'єс різних жанрів, включаючи переробки та інсценізації, перекладав Шекспіра, деякі твори російської драматургії.

Навіть в останні роки життя, змушений через різке погіршення стану здоров'я оселитись на хуторі Затишок, Кропивницький досить часто виїжджав брати участь у спектаклях, продовжував писати п'єси, намагаючись порушувати найзлободенніші, найгостріші теми тогочасного життя. Кропивницький клопочеться про організацію школи для селян та їхніх дітей, створює дві дитячі п'єси, використовуючи мотиви народних казок («Івасик-Телесик», «По щучому велінню»), та працює над їх постановкою в себе на хуторі.

Помер 21 квітня 1910 року по дорозі з Одеси, де був на гастролях; поховано його в Харкові.

Марія Костянтинівна Заньковецька народилася 23 липня (4 серпня) 1854 в селі Заньки. Народилася п'ятою дитиною у багатодітній родині збіднілого дворянина Костянтина Костянтиновича Адасовського та міщанки з Чернігова Марії Василівни Нефедової. Предки Марії походили з козацької старшини 17--18 століть. Дід -- Костянтин Григорович Адасовський -- був героєм воєн з Наполеоном I , поручиком Бутирського піхотного полку, а батько, Костянтин Костянтинович Адасовський -- суддею.

З десяти років Марія почала навчання у приватному пансіоні Осовської в Чернігові. Батько Марії мав чудовий голос, соковитий баритон, а Марія -- сильне меццо - сопрано.

В 1871 чи 1872 у сімнадцять років вона стала дружиною артилерійського офіцера Хлистова й опинилася в Бессарабії, у фортеці Бендери. У цей час вперше зустрілася з Миколою Тобілевичем.1876 вийшла на сцену ніжинського театру. До кінця свого життя не поривала зв'язків з театральним колом Ніжина, де вона мешкала постійно протягом 1902-1924 та з перервами, повертаючись після гастролей, -- до 1932. У Ніжині вона мала свій будинок, який зберігся до нашого часу.

27 жовтня 1882 року -- у міському театрі Єлизаветграда (нині Кіровоград) під орудою Марка Кропивницького розпочався творчий шлях видатної української актриси. Вперше на професійній сцені вона зіграла роль Наталки (“Наталка Полтавка?) Івана Котляревського.

Пізніше Марія Заньковецька (вона взяла цей псевдонім на згадку про щасливе дитинство в рідному селі Заньки) працювала в найпопулярніших і найпрофесійніших українських трупах Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Івана Карпенка-Карого.

Актриса створювала образи, проникнуті справжнім драматизмом і запальною комедійністю. Вона уславляла своєю грою звичайних простих людей, розкриваючи безмежність їхніх душ. Маючи чудовий голос -- драматичне сопрано, незрівнянно виконувала у спектаклях українські народні пісні. Домагалася відкриття в Ніжині стаціонарного державного театру. У 1918 році вона організувала народний театр «Українська трупа під орудою М. К. Заньковецької». Померла 4 жовтня 1934 року. Похована в Києві на Байковому кладовищі.

Микола Карпович Садовський народився 1 (13) грудня 1856 у селі Костувате на Херсонщині, вчився у Єлисаветградському реальному училищі, замолоду брав участь в аматорських гуртках. З початком Російсько-турецької війни прямо з училища іде на фронт добровольцем. Він бере участь практично у всіх найбільших битвах на Балканах, в переправі через Дунай, обороні Шипкинського перевалу, в кінці кампанії дійшов до самого Константинополя. Був нагороджений Георгієвським хрестом, представлений до офіцерського чину. Однак Микола Тобілевич не спокусився військовою кар'єрою, а вернувшись на Єлисаветградщину зайнявся сімейним захопленням -- театром.

У 1888 році організував власну трупу. У 1898 р. трупа Садовського об'єдналася з “Товариством російсько-малоросійських артистів” братів Тобілевичів (І. Карпенка-Карого та П. Саксаганського), а ще двома роками пізніше (1900 р.) до них приєднався ансамбль М. Кропивницького. У 1905 р. на запрошення з Галичини Садовський очолював театр “Руської Бесіди” у Львові, чим сприяв значному піднесенню театральної культури на Західноукраїнських землях. Повернувшись до Києва, Садовський заснував перший український стаціонарний театр, який розпочав свою роботу 1906 року в Полтаві, а потім діяв аж до 1919 в Києві..

У роки української державності Садовський працював головним уповноваженим у справах народних театрів -- в червні 1919 його призначено головноуповноваженим з питань організації народних театрів для фронту і тилу на території УНР. З 1923 р. жив у Празі.

Як актор, Садовський відзначався винятковою пластичністю, простотою, глибиною і щирістю почуттів, хоч і не позбавлених характером гри “нутром”. Садовський уславився в героїчно-історичному, і героїчно-побутовому репертуарі крім того, виступав у оперному репертуарі й уславився як виконавець українських народних пісень.

Помер 7 лютого 1933 у Києві. Похований на Байковому кладовищі.

Панас Карпович Саксаганський народився 15 (27) травня 1859 у селі Кам'яно - Костувате на Херсонщині, тепер Миколаївська область

Панас Саксаганський був представником видатної театральної родини Тобілевичів. Його батько, дрібний херсонський землевласник Карпо Адамович Тобілевич, мав шістьох дітей. Четверо з них стали театральними діячами: Марія (Садовська - Барілотті),Іван (сценічне псевдо Карпенко-Карий),Микола (Садовський) і наймолодший -- Панас (Саксаганський).

Початкову освіту здобув у Бобринецькій повітовій школі.Ще школярем захопився влаштуванням аматорських вистав.1877 -- закінчив Єлисаветградське реальне училище.Сценічну діяльність розпочав у Єлисаветграді в аматорському гуртку під орудою М. Кропивницького. 1878 року пішов на військову службу (Одеська юнкерська школа). Служив у 58-му Празькому піхотному полку, розташованому у Миколаєві. Брав участь в українських виставах трупи Чернишова.

Професійне творче життя розпочав 1883 року на сцені Миколаївського театру під керівництвом М. Кропивницького та М.Старицького, виконавши роль Возного в Наталці Полтавці.

У 1918 році очолював Державний Народний Театр, який мав завдання ставити побутовий, історично-побутовий і класичний репертуар.18 вересня 1925 року РНК УСРР присвоїла Панасу Саксаганському звання Народного артиста республіки.

Спорадично в складі новоствореного Театру ім. М.Заньковецької, з 1926 року гастролював у різних театрах, останній раз виступав на сцені 12 травня 1935 року. Народний артист СРСР (1936).

Іван Карпенко-Карий народився 17 (29) вересня 1845 в селі Арсенівка, Бобринецького повіту Херсонської губернії в родині зубожілого дрібного шляхтича, управителя поміщицького маєтку.

Справжнє ім'я -- Іван Карпович Тобілевич (псевдонім «Карпенко-Карий» поєднує в собі ім'я батька та улюбленого літературного персонажа Гната Карого -- героя п'єси Т. Шевченка “Назар Стодоля?).

Навчався в Бобринецькому повітовому училищі, з 1859 року працював писарчуком станового приставу в містечку Мала Виска, пізніше -- канцеляристом міської управи.1865 -- переїхав до Єлисаветграда, де працював столоначальником повітового поліцейського управління, брав участь у аматорських виставах О.Тарковського, публікував літературно-критичні статті, став членом нелегального народовольського гуртка Опанаса Михалевича.

1870 року одружився з Надією Тарковською, тіткою єлисаветградського поета й журналіста Арсенія Тарковського. Як посаг отримав родинний хутір Тарковських. Надія Карлівна народила йому 7 дітей.1881 року втратив дружину Надію, наступного року померла дочка Галина.

1883 року одружився з Софією Дітковською, хористкою трупи М.Старицького. 1884 -- заарештований і засланий до Новочеркаська. Працював ковалем, пізніше відкрив палітурну майстерню. У засланні написав свою першу драму “Чабан? (“Бурлака?), а також п'єси “Бондарівна”, “Розумний і дурень”, “Наймичка”, “Безталанна”.1887 -- отримавши дозвіл на звільнення, повернувся з дружиною Софією в Україну й оселився на хуторі, названому на честь першої дружини, Надії . Нині хутір є історико-культурним заповідником.1888 -- з І.Карпенка-Карого зняли гласний нагляд. Він вступив до трупи свого брата Миколи Садовського, пізніше -- до трупи іншого брата -- Панаса Саксаганського.1900-1904 -- створив власну трупу, написав п'єси “Хазяїн?, “Суєта?, “Житейське море?.1906 року захворів, залишив сцену й виїхав на лікування до Берліна. 15 вересня 1907 року Карпенко-Карий помер після тяжкої хвороби у Берліні, куди їздив на лікування; поховано його на хуторі Надія.

Театральне мистецтво України бере початок з глибокої давнини, коли воно проявлялося в народних іграх, танцях, піснях та обрядах. В епоху Київської Русі елементи театру були в церковних обрядах. Про це свідчать фрески Софійського собору в Києві.

Перші зразки драми прилюдно виголошувалися учнями київських Братської та Лаврської шкіл. Важливими осередками розвитку релігійної драми у цей час вважалася також Львівська братська школа та Острозька академія.

У 17-18 столітті широкого розмаху набули вертепи - мандрівні театри маріонеток, які виконували різдвяні драми та соціально-побутові інтермедії. У 1795 році був відкритий перший в Україні стаціонарний театр у Львові, в колишньому костелі єзуїтів. В Наддніпрянщині, де перші театральні трупи народилися також у 18 столітті, процес відкриття стаціонарних театральних споруд просувався повільніше. Так, у Києві перший стаціонарний театр з'явився у 1806 році, в Одесі - в 1809, в Полтаві - в 1810. Становлення класичної української драматургії пов'язане з іменами Івана Котляревського, який очолив театр у Полтаві та Григорія Квітки-Основ'яненка, основоположника художньої прози в новій українській літературі. Бурлеск та експресивність, поряд з мальовничістю та гумором, що характерні для їх творів, надовго визначили обличчя академічного театру в Україні.

У другій половині 19 століття в Україні поширився аматорський театральний рух. В аматорських гуртках розпочинали діяльність корифеї українського театру -- драматурги і режисери Михайло Старицький, Марко Кропивницький та Іван Карпенко-Карий. Заслуга швидкого розвитку театру належить також і видатній родині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Карого,Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Кожен із них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. Провідною зіркою українського театру того часу була Марія Заньковецька.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Історія відкриття першого професійного українського театру корифеїв. Засновник професійної трупи – М. Кропивницький. Жанри сценічного мистецтва, найзнаменитіші вистави театру. Вклад до розвитку театральної справи письменника і драматурга М.П. Старицького.

    презентация [837,6 K], добавлен 25.12.2013

  • Історія виникнення в Україні шкільного театру як різновиду театрального мистецтва. Художнє відображення життя за допомогою сценічної дії акторів перед глядачами. Особливість вертепу як народного театру ляльок. Розвиток української національної культури.

    презентация [924,9 K], добавлен 17.12.2015

  • Погляд на історію світового театру, становлення його форм, жанрів, театральних систем. Особливості системи містерійної основи курбасового театру. Історія становлення українського театру "Березіль". Театральне відлуння в Українському музеї Нью-Йорка.

    курсовая работа [51,1 K], добавлен 30.03.2011

  • Основні закони театральної драматургії та режисури. Розвиток театру епохи Відродження. Жанри театру Відродження, поява професійного театру. Комедія дель арте. Злет людської думки у всіх сферах діяльності: науці, мистецтві, літературі та музиці.

    разработка урока [30,1 K], добавлен 20.03.2012

  • Творчість Бертольда Брехта як невід’ємна частка культурного надбання людства в ХХ ст. Раціоналістичність як вихідний принцип епічного театру. Становлення концепції "епічного театру". Відмінність "епічного театру" Брехта від школи Станіславського.

    курсовая работа [39,9 K], добавлен 19.05.2010

  • Становлення та розвиток професійного театру в Полтаві з початку його існування з ХIХ століття і діяльність перших акторів, драматургів міста. Порівняння того театру з сучасним, тих драматургів з драматургами нашого часу, тих режисерів з сучасниками.

    курсовая работа [74,5 K], добавлен 02.04.2008

  • Особливості розвитку театрального мистецтва в Україні у другій половні ХІХ ст. Роль українського театру в історії українського відродження і формуванні української державності. Загальна характеристика виступів українського професійного театру за кордоном.

    курсовая работа [51,9 K], добавлен 19.09.2010

  • Мистецтво України другої половини XIX ст., розвиток драматургії та театру. Формування естетичних поглядів М.Л. Кропивницького, вплив на них статей М. Добролюбова та творчості О. Островського. Створення українського професійного театру "Руська бесіда".

    реферат [26,5 K], добавлен 14.12.2010

  • Історія створення театру К.С. Станіславським і В.І. Немировичем-Данченко. Опис постанов, що ставилися на його сцені. Причини кризи Московського Художнього театру в 60-ті роки минулого століття. Створення та розвиток музею, його зміст та опис експонатів.

    презентация [5,3 M], добавлен 19.12.2015

  • Кабукі — вид традиційного театру Японії, в якому поєднується драматичне і танцювальне мистецтво, спів, музика; історія зародження і еволюція театру. Елементи і особливості Кабукі: мова поз, грим, стилістика, символічне навантаження костюмів; типи вистав.

    презентация [1,5 M], добавлен 27.10.2012

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.