Культура України першої половини ХІХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Передумови духовного відродження та суспільно-політичне становище українських земель у першій половині ХІХ століття

2. Становлення нової української літератури та літературної мови

3. Образотворче мистецтво першої половини ХІХ століття

4. Театральне мистецтво

5. Музика першої половини ХІХ століття

Список використаної літератури

Вступ

Культура в Україні у першій половині ХІХ століття розвивалася в умовах національно-культурного відродження українського народу, під впливом антикріпосницького визвольного руху, революційних ідей та ідей утопічного романтизму, які йшли з Західної Європи. Розвиток української культури був яскравим проявом дальшого формування української нації, відродження самосвідомості українського народу, його прагнення до ствердження себе як самобутнього окремого народу.

Характерна риса цього періоду - більш глибока демократизація культури. Серед діячів культури було все більше простолюдинів, які рішуче боролися проти самодержавно-релігійної ідеології, проти теорії "офіційної народності", і в своїй творчості відображали життя, настрої та думи народних мас. Поступово до культури прилучалися все ширші верстви населення.

Величезне значення формування української національної мови і становлення української літератури мав розвиток усної народної творчості. Як і в попередні часи, в першій половині ХІХ століття у своїх піснях, переказах, легендах, казках народ оспівував своє героїчне минуле, передусім боротьбу проти іноземних загарбників.

В одному річищі з художньою літературою розвивалося в Україні, мистецтво. У великих містах стали виникати постійні професіональні театральні трупи й будуватися театральні приміщення.

В образотворчому мистецтві художники все більше відходили від академічного класицизму з його міфологічними, античними та біблійними сюжетами та переходили до зображення реальної дійсності - життя поміщицьких маєтків, села, міста, створення образів поміщиків, селян, чиновників, купців, офіцерів. Все більш демократичними і реалістичнішими ставали портретний і пейзажний живопис, картини на історичні сюжети та теми з навколишнього життя.

1. Передумови духовного відродження та суспільно-політичне становище українських земель у першій половині ХІХ століття

Перша половина ХІХ століття в Україні - це межа, яка пролягла між мистецтвом, що ґрунтувалося на релігійних засадах, та новим, світським, естетичні настанови якого були пов'язані з реальним, позбавленим схоластичних догм, сприйняттям людини і навколишнього середовища.

У цю добу творили видатні портретисти Д. Г. Левицький та В. Л. Боровиковський, які зробили великий внесок в українську культуру. У їхній творчості відчутно вплив стилістики європейського класицизму. Народившись в Україні, вони здобули тут свої перші професійні навички.

3 кінця 18 століття українські землі перебували в складі Російської та Австрійської імперій. У Наддніпрянській Україні, що втратила свою державність, був утверджений жорсткий адміністративно-політичний режим, який існував у Росії. Ставилося завдання переконати український народ, що для України найкращий лад - самодержавство, а власне Україна - це споконвічна російська земля без власної історії, мови, культури. Утвердженню самодержавної влади мала слугувати "теорія офіційної народності", сформульована на початку 1830-х років реакційним міністром освіти Росії С. С. Уваровим, основними засадами якої стали православ'я-самодержавство-народність. Імперська тріада, що базувалася на централізації науки, освіти й культури, була основою виховання русифікованого українського дворянства ХІХ століття.

Характерним для культурного розвитку України є створення і діяльність вищих навчальних закладів, у яких формувалася українська інтелігенція. У січні 1805 року з ініціативи громадського діяча, економіста та просвітителя В. Н. Каразіна, було створено Харківський університет. У 1820 році в Ніжині засновано гімназію вищих наук; у 1834 р. на базі Кременецького ліцею відкрито Київський університет Святого Володимира, першим ректором якого став М. О. Максимович.

Навчальні заклади створювалися для того, щоб поширювати "общерусскую" культуру, але з часом вони ставали вогнищами культури на українських землях. Харківський університет до середини ХІХ століття підготував три тисячі спеціалістів з різних галузей знань. Формувалася українська національна інтелігенція, яка по-різному ставилася до імперської ідеологічної доктрини.

У середовищі української інтелігенції виділено три основні суспільні течії, які по-своєму пояснювали імперську тріаду в цілому та кожну з її частин зокрема. Представники першої течії були М. Гоголь, М. Гнєдич, В. Капніст, В. Наріжний, які названу тріаду сприймали беззастережно, поділяли й пропагували. Українці за походженням, вони, за збігом обставин, працювали на ниві російської культури.

До другої течії належить когорта освічених людей, які не поділяли офіційної думки про народність як ознаку "єдинонеподільності", серед яких слід вділити Г. Квітку-Основ'яненка, Є. Гребінку, Л. Боровиковського, А. Метлинського. Представники цієї групи не заперечували самодержавства, поділяли погляди православ'я, а щодо народності, то її важливими ознаками вважали рідну мову, народні звичаї та фольклор.

До представників третьої течії належали члени Кирило-Мефодіївського братства, які виступаючи проти імперської тріади, не заперечуючи лише православ'я. Братчики, як вони себе називали, закликали до повалення самодержавства, скасування кріпацтва та станових привілеїв. Майбутнє української мови вони вбачали в рівноправності з іншими мовами - російською, польською, чеською, болгарською і сербохорватською, а майбутнє України - в єдиній федеративній слов'янській державі, яка буде побудована на демократичних засадах.

Виходячи з вище сказаного можна зробити наступні висновки, в умовах посилення асиміляторських дій проти України частина її інтелігенції спрямовувала свою діяльність на українське національно-культурне відродження, під яким розуміла усвідомлення національної ідентичності, а народ - як діяльну особу історії та сучасного світу. Українське національне відродження виникло, як антитеза тяжкому політичному і соціально-економічному становищу та культурному занепаду, в яких опинився тоді український народ на всьому просторі заселеної ним землі.

Національно-культурне відродження в західноукраїнських землях першої половині ХІХ століття відбувалося в умовах посилення національного гніту з боку польського панства й австрійської адміністрації у Східній Галичині, румунізації на Буковині та мадяризації на Закарпатті. Але, незважаючи на це, народ пам'ятав про славетні походи Б. Хмельницького, пісні про ватажків повстань С. Наливайка, М. 3алізняка, І. Ґонти. Також українці зберігали традиції духовної культури народу в побуті, звичаях, обрядах та піснях.

На західноукраїнських землях у цей час освіченої молоді було дуже мало. Але все ж окремі її представники цікавилися народним життям, мовою, звичаями та фольклором українського народу. Під впливом ідей романтизму вони вивчали народну творчість, записували її, виявляли живий інтерес до української літератури. Через відсутність національної інтелігенції ініціатором таких дій виступили деякі представники греко-католицького духовенства. Як підкреслював М. Грушевський, що греко-католицька церква "стала для Західної України такою же національною церквою, якою перед тим була церква православна".

Серед передових представників українського католицького духовенства слід відзначити львівського митрополита з 1816 року, а згодом і першого кардинала-українця Михайла Левицького. Він дбав про організацію українського шкільництва, видав катехізис і буквар для народних шкіл. М. Левицький разом з каноніком Іваном Могильницьким заснувли у 1816 році в місті Перемишль перше в Галичині культурно-освітнє "Товариство галицьких греко-католицьких священиків", у статуті якого зазначалося, що книжки "мають бути написані... народною мовою, уживаною по селах", щоб неосвічене громадянство могло їх використовувати.

3 цією метою І. Могильницький видав 1816 році для народу його мовою книжечку "Наука християнська", а 1817 році - "Буквар словено-руського язика". У 1822 році І. Могильницький вперше написав "Граматику язика словено-руського", а в науковій розвідці "Відомість о руськом язиці" (1829 р.) доводив самостійність української мови. Період розвитку української культури 1816-1830 рр. І. Франко визначив як світанок національного відродження українців у Галичині, що, на думку Івана франка, був "довгим і холодним". За цей час вийшло лише 36 книжок, брошур та невеликих листівок, надрукованих кирилицею, мовою церковною, але далекою від народної.

2. Становлення нової української літератури та літературної мови

Доба першої половини ХІХ століття в українській літературі - це цілісний комплекс традицій і новаторства в літературному процесі, об'єднаний єдністю ідейно-естетичних закономірностей. У цю добу була створена літературна класика таким її фундаторами, як І.Котляревський, Г.Квітка-Основ'яненко, Т.Шевченко, П.Куліш, М. Костомаров, Марко Вовчок, Ю.Федькович, І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М.Старицький, І.Франко та ін.

В дошевченківський період української літератури складається просвітительський реалізм, сентименталізм, преромантизм і романтизм як основні літературні напрями і стилі, формується нова родова система поезії, драми й художньої прози та її провідні жанри, зароджується літературно-естетична та літературно-критична думка, з'являються яскраві творчі індивідуальності. Літературний процес у перші десятиліття ХІХ століття розвивається під впливом ідей національно-культурного відродження, ідеології просвітництва і романтизму та за змістом і художніми формами набуває ознак нової європейської літератури.

образотворчий театральний музичний український

Другий період розвитку нової української літератури охоплює 40-і-50-і рр. ХІХ століття Центральним фактором розвитку літератури у цей час стала діяльність основоположника нової української літератури і літературної мови Т. Шевченка. З його ім'ям та творчістю його сучасників і послідовників пов'язане розширення національної тематики до рівня загальнолюдських параметрів літератури, кристалізація національно-визвольних ідей, постановка на порядок дня політичної боротьби проти самодержавства та інших форм деспотії, розвиток аналітичного начала в художній творчості, формування засад реалізму, дальший розвиток романтизму, поява як окремої галузі професійної літературної критики. Українська література в 40-і - 50-і рр. стає загальноєвропейським явищем із яскраво вираженим обличчям. Творчість Т.Шевченка великою мірою визначила шляхи розвитку української літератури в наступний період і справила вплив на поступ інших слов'янських літератур.

Літературна діяльність І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого та особливо І. Франка, сприяє, з одного боку, розвиткові й оновленню в літературі шевченківських традицій, а з іншого - подоланню тих чи інших спроб наслідування його творчості та відкриває нові шляхи художнього пізнання дійсності. Паралельно з поглибленням соціального історизму зображення внутрішнього світу людини, психологічний аналіз стає головним інструментом художнього дослідження дійсності. На відміну від перших двох періодів у літературі провідними стають великі епічні форми, здійснюється перехід від оповіді, ліричного повіствування до епічної розповіді, широких об'єктивно-описових та соціально-аналітичних картин, до аналізу формування характерів у тісному зв'язку з обставинами. На перше місце за своїм значенням виходять великі соціально-побутові, соціально-психологічні романи й повісті, ідеологічна повість, соціально-психологічна новела та філософська поема. Високого розвитку у порівнянні з 40-50-ми роками досягає українська драматургія, зокрема побутова й психологічна драма. У літературі з'являються нові, досі не торкані теми з життя робітничого класу, інтелігенції та інших прошарків суспільства. У ній з'являється образ соціально активної особистості, "нових людей" - різночинців-демократів.

Фундатори нової української літератури в Галичині. Масовому утвердженню української мови в Східній Галичині сприяла дискусія з приводу вживання живої, а не штучної української мови, що розгорнулася в 1830-х роках. Початок їй поклало друкування польськими вченими польським алфавітом українських народних пісень. Вони пропонували в українськім письмі перейти на польський алфавіт.

Проти застосування польського алфавіту щодо українського письма гостро виступив Маркіян Шашкевич, який видав брошуру "Азбука і абецадло" та написав критичну рецензію на брошуру І. Лозинського "Руськоє вісілє", видану незрозумілою для простих людей мовою.

У відстоюванні української мови, розвитку української літератури та взагалі української культури в Галичині на власній основі, яка відображала життя, спосіб мислення і душу українського народу, велика заслуга належить "Руській трійці". Один з її засновників - Яків Головацьккий писав: "Коли б галичани у 30-х роках прийняли були польське "абецадло", пропала би руська індивідуальна народність, пропав би руський (український) дух".

Літературне угруповання "Руська трійця" було створене 1833 року прогресивно налаштованими студентами Львівської духовної семінарії Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем та Яковом Головацьким.

Ці молоді й талановиті патріоти своєю діяльністю започатковують справжнє національно-культурне відродження Галичини, переміщуючи центр національного відродження галицьких українців з Перемишля до Львова.

"Руська трійця" в основному займалася культурно-просвітницькою діяльністю, хоча влада цю діяльність вважала ворожою. Зокрема, начальник львівської поліції своє обурення висловив так: "Ці безумці хочуть воскресити... мертву русинську національність".

Попри всі залякування, завдяки наполегливості і цілеспрямованості "Руської трійці" за допомогою діячів сербського відродження в 1837 р. було видано літературний альманах "Русалка Дністрова" (Будапешт).

"Русалку Дністрову" цісарський уряд заборонив. Лише 250 із 1000 примірників упорядники встигли продати, подарувати друзям та зберегти для себе, решту було конфісковано

Найбільш значний внесок в українське національне відродження, у пробудження та розвиток національної свідомості русинів-українців на Закарпатті зробив Олександр Духнович - письменник, педагог, історик, етнограф, фольклорист, греко-католицький священик. Він видав для українців рідною мовою молитовник, буквар, підручники граматики, географії, посібник з педагогіки для вчителів. О. Духнович збирав українські народні пісні, заснував "Литературное заведеніе Пряшевское" (1850), яке здійснювало серед населення культурно-освітню роботу. Він написав народною мовою ряд патріотичних поезій, п'єс тощо. Найвідомішою поезією, де звучить його кредо, є "Вручаніє".

3. Образотворче мистецтво першої половини ХІХ століття

У першій половині ХІХ сторіччя посилюється процес взаємодії української та російської культур. Цьому сприяла петербурзька Академія мистецтв - єдиний навчальний заклад, що готував професійних майстрів. Академія з її сталими художніми канонами визначала й офіційну художню стилістику часу, й певний розвиток малярських жанрів. Творчість багатьох вихованців Академії залишила яскравий слід в культурі України. Серед них - відомий російський портретист В. Тропінін. Подільське село Кукавка - маєток його пана, графа І. Моркова, стали для художника справжньою школою життя та творчості. "Я мало вчився в Академії, проте навчався в Малоросії... Я там без перепочинку писав з усього і усіх..." - стверджував майстер. У створених ним образах подільських селян ("Дівчина з Поділля", "Українець", "Пряля") відбився не лише національний етнотип, а й романтичні ідеали часу з його уявленням про красу та людську гідність. В. Тропінін був першим, хто свідомо звернувся до зображення народу, виявляючи при цьому гуманізм і демократизм поглядів, реалізм світобачення.

Одним із фундаторів нового українського пейзажного живопису та побутової картини, художні образи яких базувалися на засадах життєвої правди й реалізму, був В. Штернберг. Романтичного настрою сповнений і "Портрет дружини" А. Мокрицького. В образі замріяної жінки художник втілив ідеали часу, що увібрали в себе поняття духовності, гармонії почуттів, єдності людини з природою. А. Мокрицький входив до кола представників передової української та російської інтелігенції і був товаришем Т. Шевченка. Він відіграв значну роль у долі Великого Кобзаря - сприяв його викупу з кріпацтва.

Близькими до Великого Кобзаря були й художники І.Сошенко та М. Сажин, чиї твори репрезентують романтичну лінію пейзажного живопису. Ці майстри прокладали шляхи для безпосереднього, правдивого відтворення дійсності.

Обличчя української культури середини XIX ст. визначила творчість Т.. Г. Шевченка. Його поетичне слово й художня спадщина не лише стверджували засади реалізму, критичний погляд на навколишнє життя, а й визначали менталітет самого народу, його національну самосвідомість. Шевченко - художник працював у техніці олійного живопису і займався офортом. Широковідомі його графічні аркуші з серії "Живописна Україна", виконані після приїзду Т. Шевченка на батьківщину в 1843-1844 рр. У даних графічних аркушах показано історію України, її краєвиди, сільське життя. Вони є своєрідним маніфестом подальшої творчості митця, визначальним критерієм якої стали реалізм і народність.

Шевченко і його послідовники. Малярські й графічні твори Шевченка за глибиною почуттів, силою драматизму та суворою правдою життя стоять поряд з його пристрасними поезіями. Творчість Т. Шевченка - художника запліднила українське мистецтво не тільки новими темами й образами, але й новим відношенням до України і її людей.

Художня спадщина Т.Г.Шевченка стала основою для розвитку реалістичного мистецтва I половини XIX ст. Його Муза для сучасників поета стала мовби громадським дзвоном; а кожен твір - "перлина високої лірики" (С.Єфремов) - будив сумління схвильованим словом, захоплював красою і глибоким змістом. Виражена Шевченком у поезії велика любов до рідного краю і народу прозвучала і у живопису, і у графіці. Реалістичні демократичні традиції, закладені у мистецтві ще О. Венеціановим та В. Тропініним, у творчості Т. Шевченка розвинулися і були збагачені критичною спрямованістю. Національна ідея згуртованості, боротьби за волю стала могутньою силою, що об'єднала всю Україну. Ця ідея у мистецтві пролунала закликом до викриття пороків суспільно-політичного устрою засобами художньої мови.

Ідеї Т. Шевченка, його світоглядні позиції визначили творчий шлях художників Л. Жемчужникова, К. Трутовського, І. Соколова. Їхні твори, присвячені українському народові, стверджували загальнолюдську цінність культури України.

Л. Жемчужников - художник, графік і живописець. Одне з найзначніших живописних полотен Л. Жемчужникова - "Кобзар на шляху". Образи цього твору - сліпого кобзаря і хлопчика-поводиря, котрий просить милостиню, - навіяні поемою Т.Шевченка «Катерина»

Жанровий живопис. Активний передвижник, один з організаторів Товариства південноросійських художників М. Кузнєцов відіграв велику роль у розвитку українського жанрового живопису. У картині "На заробітки" (1882) він зобразив типову життєву сцену - вимушеного шукання заробітку збіднілого після царського маніфесту селянства.

У скульптурах жанрового характеру передвижника Л. Позена селянська тема вирішується у викривальному ключі. Образи насичені багатьма деталями, почерпнутими з життя.

4. Театральне мистецтво

З 40-х років ХІХ століття театральна справа в Україні набуває більшої систематичності. Активізується створення національних труп та оригінального драматургічного репертуару. Якщо в першій половині XIX ст. Україна висувала лише окремих талановитих митців, які в складі російських труп, театрів зрідка виступали й українською мовою (М. Щепкін, К. Соленик, С. Гулак-Артемовський та ін.), то з кінця 50-х років почали складатися спочатку аматорські, а потім професійні театральні гуртки й трупи, засновниками яких були П. Ніщинський, М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, М. Садовський, П. Саксаганський, П. Маркович, а в Галичині - О. Бочинський, А. Моленицький та ін. Обмежений лише кількома класичними п'єсами І. Котляревського та Г.Квітки-Основ'яненка, український репертуар збагачується різножанровими творами Т. Шевченка, Я. Кухаренка, С. Писаревського, Л. Глібова, О. Стороженка, М. Стеценка, С. Гулака-Артемовського, Р. Моха, І. Гушака, П. Свєнціцького, К. Устиновича, О. Огоновського, Ф. Царевича та ін.

Спираючись на кращі традиції своїх попередників, насамперед І.Котляревського, Т.Шевченка, українська драматургія другої половини XIX ст. уславилася цілою низкою імен як драматургів, так і акторів, чий талант підніс українську культуру, сприяв розвитку національної свідомості та національно-духовному відродженню українського народу. Серед них Іван Нечуй-Левицький ("Маруся Богуславка"), Марко Кропивницький (1841-ХІХ10, "Дай серцю волю, заведе в неволю"), Михайло Старицький ("За двома зайцями", "Сорочинський ярмарок", "Різдвяна ніч"), Іван Карпенко-Карий, "Наймичка", "Безталанна", "Сто тисяч", "Мартин Боруля"). Значним був драматургійний доробок П.Мирного ("Лимерівна", "Повія"), І. Франка ("Украдене щастя", "Учитель", "Кам'яна душа"), Б. Грінченка ("Степовий гість", "Ясні зорі"), Л.Українки ("Лісова пісня", "Бояриня").

5. Музика першої половини ХІХ століття

У першій половині ХІХ століття музична культура України розвивалась у досить складних умовах. Основними концертними осередками були поміщицькі маєтки. Деякі великі власники земельних угідь, як М. Овсянико-Куликовський, В. Тарновський, Г. Галаган, Д. Ширай та інші, мали свої симфонічні оркестри, оперні та балетні трупи. Артистичний склад формувався переважно з кріпаків. Нерідко для керівництва музичною справою поміщики запрошували відомих музикантів, композиторів із-за кордону.

Музичні центри в панських маєтках відіграли певну історичну роль. Деякі оркестри продовжували своє існування і після скасування кріпацтва. Вони влилися в музичну культуру великих міст і збагатили її.

У розвитку музики значну роль відіграло відкриття університетів у Харкові та Києві. При харківському вузі були музичні класи, де велась регулярна підготовка професіональних кадрів. У Львові була відкрита консерваторія, і цей факт яскраво позначився на розвитку музичного життя міста.

Велике значення для розвитку музичного мистецтва мала нова українська література, яку заснував став Іван Котляревський. Його "Наталка Полтавка" і "Москаль-чарівник", як і твори Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки та інших, зробили великі культурні зрушення. Ці п'єси були написані мовою, близькою та зрозумілою для народу. Вони розповідали про долю простих людей. Це були перші паростки нової демократичної культури. Ці твори включали у себе значну кількість пісень: п'єси ставились з музикою. Котляревський узагальнив багатовікову музично-театральну традицію і створив високохудожні, класичні твори. Композитори із задоволенням обробляли музику до згаданих п'єс. Особливо цінною є обробка пісень з "Наталки Полтавки", зроблена композитором А. Барсидським.

В українській музиці становлення музичної культури пов'язане з іменами С. Гулака-Артемовського, П.Ніщинського, М. Аркаса. Більшість з композиторів того часу, не маючи відповідної професійної підготовки, залишалися на аматорському рівні. Їх музична мова спиралася на мелодику побутового романсу, інтонації народної пісні, традиції побутової комічної опери. Як відзначив дослідник Зиновій Лисько, "усе, крім мелодики, для їх творчості було справою другорядною". В той же час, в українській музиці пробиваються паростки професійної творчості, виникають такі жанри, як опера.

Визначною постаттю цього періоду є С. Гулак-Артемовський, який створив в українській музиці жанр побутової опери. Це була опера "Запорожець за Дунаєм", яка і сьогодні залишається популярною.

У галузі оперної музики та музики до драматичних п'єс відомим сучасником Гулака-Артемовського був П Ніщинський - автор музики до Шевченкового "Назара Стодоля", а також найвідомішого свого твору - "Вечорниці", який є дивертисментом "Назара Стодолі". Майже вся музика побудована на матеріалі народних пісень і танців.

Як і більшість композиторів того часу, Ц. Ніщинський не займався композиторською діяльністю як професіонал. Переважно його творчість не виходила за межі домашнього музикування. Основною ж діяльністю П.Ніщинського було викладання грецької, мови в гімназіях та перекладницька робота. Як знавцю класичної літератури йому належать перші українські переклади "Одісеї", "Іліади" Гомера та "Антігони" Софокла.

Як оперний та музично театральний доробок, українська інструментальна музика першої половини ХІХ століття теж несе риси аматорської творчості. Яскравими зразками щодо цього є фортепіанні п'єси і романси композитора, піаніста і педагога М. Завадського - вчителя музики В. Заремби та збирача народної пісні А. Коципінського.

Отже, для розвитку української музичної культури ХІХ століття виняткового значення має опора на народну музику і демократичне спрямування. Фольклорні засади слугували формуванню навіть таких професійних жанрів, як опера, інструментальна п'єса.

"Українська симфонія" М. Капачевського - це яскраво національний, глибоко народний твір. Композитор, який використав для тем симфонії народні мелодії, зумів зберегти їх жанрові особливості та створити своєрідні народні образи. М'яка лірика, дотепний жарт, героїко-епічна пісня і сцена народних веселощів - такі стислі характеристики образів твору. Лірико-жанрова симфонія Калачевського -це помітне явище в українському музичному мистецтві ХІХ століття.

Найбільш відомі західно-українські композитори XIX століття - це М. Вербицький та І. Лаврівський, О. Нижанківськийа диригент - А. Вахнянин.

Музика, література, як і все мистецтво ХІХ століття, розвивалася під знаком романтизму. Його найвідоміші західноєвропейські представники - Р. Шуман, Ф. Шуберт, И. Брамс, Р. Вагнер, Д. Верді, Г. Берліоз - підняли музичну культуру на високий художній та професійний рівень. У цей період бурхливо розвиваються опера, симфонія, інструментальні жанри. Новим явищем стає програмна музика, яку започаткував видатний російський композитор М. Мусоргський.

Українська музика першої половини ХІХ століття прямувала шляхом розвитку професіонального мистецтва. Як і у світовій музиці, в Україні розвивалися оперні, симфонічні, інструментальні жанри. Найбільш яскраві постаті української музики - М. Лисенко і С. Гулак-Артемовський. Виникає школа західноукраїнських композиторів, серед яких вирізнялися О. Нижанківський, М. Вербицький. Міцно спираючись на народні джерела, українська музика виходила в європейський простір як самобутня національна культура.

Список використаної літератури

1. Історія української літератури XIX ст.: У 3 книгах. - Кн. 1: Навч. посібник / За ред. М. Т. Яценка. - К.: Либідь, ХІХ95. - 150 с.

2. Культурологія: теорія та історія культури. Навч. посіб. / За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбули. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 400 с.

3. Тихонова Т. Інструментальна музика на Україні кінця XVIII - початку XIX ст. / Тихонова Т., Шиффер Т. // Українська музикальна спадщина. - Харків: Мистецтво, ХІХ40. - С. 15-27.

4. Шульгіна В. Д. Нариси з української музичної культури: джерелознавчий пошук: [монографія] / Шульгіна Валерія Дмитрівна. - К. : ДАКККіМ, 2007. - 275 с.

5. Ясиновський Ю. П. Питання становлення музичного професіоналізму на Україні/ Ясиновський Ю. П. // Українське музикознавство. - К., ХІХ75. - Вип. 10. - С. 133-136.

Размещено на Allbest.ru