Українська культура ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ХХ СТОЛІТТЯ

План

1. Загальна характеристика культури ХХ століття

2. Культура 20-30-х роках

3. Трагедія української культури у період сталінізму

4. Українська культура за часів Другої світової війни

5. Культура 50-60-х років

6. Протиріччя культурного процесу 70-80-х років

1. Загальна характеристика культури ХХ століття

У ХХ столітті європейський гуманізм із його вірою в розум людини почав утрачати історичний оптимізм під впливом планетарних подій. З одного боку, цей період позначений перемогою національно-визвольних змагань колоніальних народів і крахом тоталітарних режимів, проривом у космос і розщепленням атома. З іншого - це доба світових війн, національно-релігійних конфліктів, небачених екологічних катастроф (Хіросіма, Чорнобиль), міжнародного тероризму. Культура перестала виконувати стабілізаційну роль, а криза культури призвела до кризи людяності. Перед суспільством постали глобальні суперечності, які неможливо розв'язати без докорінних змін у світогляді людини. Все це зумовило перехід до нового - ймовірнісного - стилю мислення з притаманними йому плюралізмом, політкультурністю, толерантністю, поліфонією світоглядних уявлень.

ХХ століття - це час виникнення нових видів мистецтва (кінематограф) і нових форм синтезу мистецтва (від кольоромузики до сучасних нетрадиційних арт-практик), нових художніх реалізацій, що формуються на перетині художньої і технічної творчості (net-культура), це епоха модернізму і постмодернізму.

Художня картина світу відрізняється від наукової наявністю національної ідеї-образу, що пронизує жанрово-видове розмаїття мистецтва. Саме неперервні пошуки національного естетичного ідеалу характерні для українського мистецтва, що стало яскравою складовою загального культурного розвитку.

ХХ століття - надзвичайно складна і суперечлива доба в історії України. Її культурно-історичний поступ являє собою нерівномірне чергування злетів і падінь.

Умовно його можна поділити на кілька етапів:

- Перші перехідні десятиліття, що позначилися хвилею соціальних змін та інтенсивними модерністськими експериментами в галузі мистецтва;

- Найчорніші у вітчизняній історії десятиліття репресій, голодомору, лихоліть Другої світової війни та повоєнної розрухи, що супроводжувалися насадженням культурних міфологем через офіційне мистецтво;

- Піднесення мистецького життя у період відлиги - творчість українських митців-шістдесятників і формування у часи так званого застою новітніх арт-практик вітчизняного андеґраунду - альтернативи соцреалізму;

- Національно-культурне відродження в незалежній державі та виникнення перших ознак кіберкультури.

У цьому неоднозначному і стрибкоподібному процесі, який із погляду сьогодення, немов із висоти пташиного лету, нагадує могутній гірський кряж, об'єднавчу культурологічну роль відігравало устремління прогресивного українства до національного і державного самоутвердження.

Що стосується основної парадигми української культури ХХ ст., то однією з її принципових особливостей є визначальна роль політичного чинника. При цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури. Поворотне значення мали Перша світова війна, Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917-1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності. У радянський період, який зайняв більшу частину сторіччя, українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії. У 1991 р. відбулося не тільки проголошення незалежності України, але й почалися докорінні зміни суспільного ладу. Говорячи про роль геополітичного чинника у розвитку української культури, необхідно підкреслити, що до середини сторіччя територія України входила до складу різних держав: СРСР, Польщі, Румунії, Чехословаччини. Лише після Другої світової війни сталося об'єднання українських земель. У 1954 р. до складу Української РСР було включено Крим. Неприйняття більшовизму, радянської влади викликали у 20-і роки значну еміграцію діячів науки, літератури і мистецтва. Їх творчість продовжувалася, але залишалася невідомою на батьківщині. 40-і і 70-і роки відмічені новими хвилями еміграції. Тому характерними для української культури є два потоки розвитку в Україні і в діаспорі. Сьогодні завдяки політичним змінам відновлено єдиний культурний потік, повернено багато імен. Участь інтелігенції в політичному житті країни особливо активною була в переломні моменти.

2. Культура 20-30-х роках

Після Жовтневої революції в Україні почався новий етап національно-визвольного руху, створювалися умови для прискореного розвитку національної культури. Почала працювати Українська педагогічна академія, історико-філологічний факультет у Полтаві, відкритий український університет у Кам'янці-Подільському. У період гетьманства заснована Українська Академія наук, яку очолив видатний український вчений В. Вернадський, восени 1918 р. стала функціонувати Українська державна академія мистецтв. Великих успіхів в перші післяреволюційні роки досягли українська преса і книгодрукування.

Після завершення громадянської війни і приходу до влади комуністичної партії, зі створенням Радянського Союзу змінилися умови розвитку культури загалом в СРСР, а також в Україні. Культурний розвиток України у 20-і роки - один з разючих феноменів української історії. Країна, що пережила найважчу війну, вимушена відновлювати абсолютно зруйновану економіку, яка втратила багатьох видатних вчених, письменників (загибель, еміграція), переживає справжній культурний злет.

В умовах непу, внутрішньопартійної боротьби допускалися елементи демократії. Уперше за довгі роки українська культура отримала державну підтримку. Негативне ставлення до радянської влади, до її політики спричинило значну еміграцію діячів літератури і мистецтва (В. Винниченка, С. Черкасенка, Т. Шаповала, Д. Донцова, М. Садовського, О. Олеся).

Твори письменників-емігрантів донедавна замовчувалися або спотворювалися, вони були огульно зараховані до буржуазно-націоналістичних, контрреволюційних. У свою чергу стара інтелігенція, в тому числі і художня, не влаштовувала нову владу ні кількісно, ні за своїм світоглядом. Було поставлене завдання виховання, підготовки робітничо-селянської інтелігенції, якій повинні бути властиві ідейність, старанність, конформізм. Культура ставала частиною політики правлячої партії, мала виконувати її соціальне замовлення, суворий партійно-державний контроль став всеохоплюючим.

Радянська влада в галузі ідеології, культури проводила політику коренізації, яка в Україні отримала назву українізації. Українізація передбачала підготовку, виховання і висунення кадрів корінної національності, організацію шкіл всіх рівнів, установ культури, видавництво газет, журналів і книг українською мовою. Проведення політики українізації враховувало два аспекти:

1) українізація як така;

2) створення необхідних умов для всебічного культурного і духовного розвитку національних меншин.

Українізація дала позитивні результати. Вже у 1924-1925 рр. було виділено 13 національних районів, в тому числі німецькі, болгарські, польські та єврейські. Одним з центрів українізації став Народний комісаріат освіти, який очолювали Григорій Гринько, Олександр Шумський, Микола Скрипник. При всій гостроті суперечок, які ведуться зараз про оцінку радянського етапу української історії, успіхи у сфері освіти визнаються найбільше. Ліквідація неписьменності у 20-і роки, зростання загальної і професійної культури, прогрес науки обумовлювалися, зокрема, досить стрункою державною системою освіти.

Серйозні успіхи були досягнуті в ліквідації неписьменності. Відразу після закінчення війни робилися енергійні заходи з подолання безпритульності. Широку популярність отримали досвід та ідеї педагога Антона Макаренка. У 1923-1924 роках зростали асигнування держави на освіту, що сприяло розширенню шкільної мережі. У 1926-1927 навчальному році в містах і селищах міського типу виник новий тип шкіл - фабрично-заводська семирічка, яка давала учням загальну і політехнічну освіту, готувала їх до продовження навчання в школах фабрично-заводського учнівства, в профшколах і технікумах. Трохи раніше були організовані трирічні загальноосвітні школи сільської молоді.

У цих школах загальна освіта в обсязі програми 5-7 класів поєднувалася з теоретичним і практичним вивченням сільського господарства. У 1934 р. для всього СРСР було встановлено декілька типів шкіл: початкова (1-4 класи), семирічна (1-7 класів) і середня (десятирічна). Була введена обов'язкова початкова освіта.

Після революції особливим драматизмом і складністю в Україні, як і у всьому СРСР, відзначався літературний процес. З'явився такий напрям, як пролеткультівство. Це була лівацька течія, теоретики якої заперечували значення класичної спадщини, пропагували створення «лабораторним шляхом» «чисто пролетарської культури», яка відповідала б «пролетарській психіці». В Україні теоретиками й активними пропагандистами пролеткультівських теорій були Василь Блакитний, Михайль Семенко, Микола Хвильовий. Ці теорії були досить суперечливі. Так, деякі лідери українських пролеткультівців (М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Іогансен), з одного боку, проголошували ідеї, які можна назвати космополітичними, а з іншого, підкреслювали особливе значення використання й розвитку української мови, виступали проти насильної русифікації.

Український футуризм, який виник ще до революції, у перші післяреволюційні роки активізував свою діяльність. Оформилися організації футуристів. У 1922 р. у Києві вони створили «Аспанфут» («Асоціація панфутуристів»), у Харкові діяв «Ком-Космос», в Одесі - «Юголіф». Футуристи войовничо нападали на прихильників традиційних форм в літературі і мистецтві, пропагували урбанізацію культури й експериментаторство, європеїзацію та модернізацію змісту і форми українського мистецтва. Ще в роки революції на чолі з Миколою Зеровим виникла група поетів і літературознавців, які орієнтувалися на створення високого гармонійного мистецтва на основі освоєння класичних зразків світової літератури (Максим Рильський, Павло Філіпович, Михайло Драй-Хмара). Пізніше опоненти цієї групи назвали їх «неокласиками».

Різноманітність пошуків шляхів ідейної художньої виразності вилилася у виникненні цілого ряду літературно-художніх об'єднань. Насамперед це Спілка селянських письменників «Плуг» (Андрій Головко, Копиленко, Петро Панч). У своїй платформі ця Спілка ставила завдання спрямовувати творчість на організацію психіки і свідомості селянської маси, сільської інтелігенції в дусі пролетарської революції.

Учасники Спілки пролетарських письменників «Гарт», підкреслювали свою підтримку комуністичної партійності, а, з іншого боку, головний теоретик «Гарту» - В. Блакитний - говорив про створення «комуністичної культури, культури загальнолюдської, інтернаціональної і безкласової». Лідери «Гарту», виходячи з того, що культура - явище цілісне, вважали, що їх організація повинна об'єднувати діячів музики, театру, живопису. «Гарт» розпався в 1925 р., коли помер його головний організатор В. Блакитний.

У 1927 р. був створений ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників). Помітну роль у розвитку художньої культури відіграла Спілка письменників «Західна Україна» (М. Ірчан, Ф. Малицький, А. Турчинська). Гострій критиці в офіційній пресі, літературознавстві була піддана ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури, 1925-28 рр.), яка була створена з ініціативи М. Хвильового як альтернатива масовим і підлеглим владі офіційним організаціям. Вона виступала проти примітивізації літературної творчості і культури загалом, наполягала на європейській орієнтації, що виразилося у лозунгу: «Геть від Москви». Пізніше в 1930-31 рр. - в Харкові з ініціативи М. Хвильового та ін. «ваплітян», харківських письменників з організації «Молодняк» було створене і діяло літературне об'єднання «Пролітфронт». Мета його полягала в намаганні об'єднати всі кращі літературні сили, створити можливості для вільного, нерегламентованого компартією розвитку української літератури. «Пролітфронт» ідейно протистояв офіційній Всеукраїнській Спілці Пролетарських Письменників, мав свій друкований орган: щомісячний літературно-критичний журнал «Пролітфронт». Внаслідок політичного та адміністративного тиску «Пролітфронт» було ліквідовано.

Небувалу популярність у 20-і роки набуває театральне мистецтво. Справжньою творчою лабораторією став театр Леся Курбаса «Березіль». Режисер виводив український театр на шлях європейських пошуків нових засобів виразності.

Не випадково макети театрального об'єднання «Березіль» отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925 р.

Тут були вперше поставлені п'єси видатного драматурга М. Куліша «Народний малахій», «Мина Мазайло».

Всесвітня слава прийшла до одного з фундаторів українського кіномистецтва О. Довженка разом з фільмами «Звенигора», «Арсенал», «Земля». Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «український поетичний кінематограф».

Розвиток живопису в Україні у післяреволюційні роки проходив у боротьбі художніх течій і напрямів. Поряд з тими, хто стояв на позиціях традиційного реалізму, творили прихильники футуризму, формалізму. Крім масових агітаційних форм образотворчого мистецтва, помітного прогресу досягла станкова графіка та живопис.

Одним із наймасштабніших, найвагоміших явищ у барвистому калейдоскопі українського образотворчого мистецтва була творчість Михайла Бойчука та його послідовників. Це явище дістало назву «бойчукізм».

М. Бойчук звернувся до візантійських витоків української культури, до культури середньовічних фресок, іконопису, народної творчості. У 30-ті роки творчість бочукістів оголосили ворожою радянській владі і всіх їх було знищено. Уявлення про них можна дістати з невеликої кількості фотографій та картин, які чудом уціліли. Одна з них - написана Тимофієм Бойчуком «Біля яблуні». Сюжет має другорядне значення. Головна ідея - єдність Усесвіту, гармонія між людиною та природою. Яблуня - правічний символ дерева життя, основи Всесвіту.

У галузі станкової графіки працювали Михайло Жук, Іван Падалка, Володимир Заузе. У живописі найбільш відомими були полотна Кіріака Костанді, Федора Кричевського, Олександра Мурашко, Миколи Самокиша, Анатолія Петрицького. Григорій Нарбут оформив перші українські радянські книги і журнали «Мистецтво», «Зорі», «Сонце труда». У Західній Україні в перші післяреволюційні роки працювали такі художники, як Іван Труш, О. Монастирський, І. Курплас.

Визначилися групи, які розвивали традиції українських і російських передвижників. Художники, які увійшли до «Асоціації революційного мистецтва України», розвиваючи національні традиції, використовували форми візантійського і староукраїнського живопису. На західноєвропейські зразки орієнтувалися художники, які входили до «Об'єднання сучасних художників України». На Всеукраїнських художніх виставках експонувалися кращі твори Олексія Шовкуненка (цикл «Одеський суднобудівний завод»), Ф. Кричевського. Розквіт творчості Федіра Кричевського припадає на 20-ті роки. У цей період він створив свій найвизначніший твір - триптих «Життя». Ліва части на називається «Кохання», права - «Повернення», центральна - «Сім'я». Основоположником українського батального живопису вважають Миколу Самокиша. Він писав на теми визвольної війни українського народу 17 ст., громадянської війни «Бій Богуна з Чарнецьким під Монастирищем у 1653 р.». Неповторна індивідуальність притаманна творам Анатолія Петрицького - живописця, графіка і художника театру. «Портрет поета Я. Савченка». У розвиткові скульптури головний акцент робився на її пропагандистських, ідеологічних можливостях.

Буквально з перших днів революції скульптори включилися до реалізації плану монументальної пропаганди, проголошеної в декреті від 14 квітня 1918 р. «Про зняття пам'ятників, споруджених на честь царів та їх слуг і вироблення проектів пам'ятників Російської соціалістичної революції». У списку, доданому до декрету, було зазначено осіб, яким передбачалося встановити пам'ятники першочергово, серед них були прізвища двох геніїв українського народу - Т. Шевченка та Г. Сковороди.

Практично в кожному місті, селищі міського типу були поставлені пам'ятники В. Леніну. У конкурсах на проект пам'ятника Т. Шевченку взяли участь скульптори різних регіонів СРСР. Переміг М. Манізер, пам'ятник якого у 1935 р. встановлений в Харкові, він - автор пам'ятників Т.Шевченку у Києві і Каневі. На Донбасі добре відомий пам'ятник Артему Івана Кавалерідзе, встановлений в Святогірську.

Архітектура пройшла досить складний шлях розвитку. Головні якості архітектури - це користь, міцність, краса (функціональне, конструктивне, естетичне). У цей період робилися спроби абсолютизувати одне з них, що знижувало рівень архітектурних творів взагалі. В українській архітектурі помітний слід залишили такі напрями, як раціоналізм - це прагнення знайти раціональні начала в образному аспекті архітектури, максимально освоїти досягнення сучасної науки і техніки, конструктивізм - спроба створити життєвий простір за допомогою нової техніки, її логічних доцільних конструкцій, а також естетичних якостей таких матеріалів, як метал, дерево, скло. У практиці конструктивізму були частково реалізовані гасла виробничого мистецтва.

Прикладом раціоналізму є будівля головпоштамту у Харкові, яка знаходиться на площі Незалежності, а також комплекс адміністративних будівель («Держпром»), який фахівці відносять як до раціоналізму, так і до конструктивізму, оскільки ці течії досить близькі. Українське бароко було значною мірою витіснене, хоча окремі будівлі в цьому стилі ще будувалися (Сільськогосподарська Академія у Києві).

Іншою прикметою української архітектури став її масовий характер. Йшлося про зведення великої кількості типових житлових і громадських будівель, а також досі небачених нових споруд, що мали засвідчувати сучасність і оригінальність будівництва. Широко практикуються архітектурні конкурси, які стимулювали нові пошуки. Найпомітніші споруди, зведені у стилі конструктивізму, - електростанція і кінофабрика в Києві (1926 р.).

Частково у стилі українського модерну в Києві у 1927-1933 pp. збудовано залізничний вокзал (архітектор О. Вербицький). У 1925-1929 pp. побудовано кілька палаців культури, будинків рад, робітничих поліклінік. Окремо розгорнулося промислове будівництво - грандіозна Дніпровська гідроелектростанція (Дніпрогес).

Характеризуючи 30-ті роки часто вживають термін «Розстріляне Відродження» - термін, що вичерпно характеризує трагедію української культури 30-х років. Масові репресії знищили ціле покоління діячів вітчизняного мистецтва. Було згорнуто українізацію науки та освіти, заборонено вільні угруповання митців (замість них створювалися єдині спілки радянських письменників, композиторів, художників, що вкрай негативно позначилося на новаторських тенденціях у мистецтві).

3. Трагедія української культури у період сталінізму

У 1929 р. багаторічна внутрішньопартійна боротьба у СРСР завершилася повною перемогою Й.Сталіна і його прихильників. Встановилася тоталітарна диктатура. Для культури це мало трагічні, руйнівні наслідки. Культура, як і всі сфери суспільного життя, була поставлена під жорсткий ідеологічний і адміністративний контроль. Крок за кроком згорнули політику українізації. На початку 30-х років з метою полегшення контролю над розвитком культури були створені Спілки письменників, композиторів, художників, архітекторів. Було покладено кінець стилістичним, художнім пошукам, встановлена цензура, перервані контакти з діячами культури інших країн, в тому числі українськими емігрантами. У 1932 р. з'явився термін «соціалістичний реалізм», який був проголошений єдиним правильним методом літератури і мистецтва, що збіднювало, звужувало творчий процес. Прославляння міфічних досягнень, лакування дійсності, фальсифікація історії стали органічними якостями ідеологізованої літератури. Були зупинені авангардні пошуки й експерименти, які у всьому світі продовжували залишатися магістральною лінією розвитку мистецтва. Диктувалося верховенство історико-революційної, виробничої тематики. У живописі такі жанри, як натюрморт, пейзаж, портрет, відсувалися на другий план тому, що вони ніби не несли класового навантаження. В архітектурі провідним стилем став неокласицизм, який повинен був відображати стабільність режиму, непохитність влади. Найбільш відомою будівлею, побудованою в стилі неокласицизму, є споруда Верховної Ради у Києві.

Щоб придушити вільну думку, викликати страх, укріпити покору, сталінський режим розгорнув масові репресії. У сучасну публіцистику, наукову літературу увійшов образ «розстріляного відродження».

У 1930 р. був організований судовий процес над Спілкою визволення України, яка нібито була створена для відділення України від СРСР. Головні обвинувачення були висунені проти віце-президента Всеукраїнської Академії наук Сергія Єфремова. Перед судом постало 45 чоловік, серед яких були академіки, професори, вчителі, священнослужитель, студенти. Були винесені суворі вироки, хоча насправді ніякої підпільної організації не існувало. Подальші арешти в середовищі діячів науки і культури і жорстокі розправи проводилися без відкритих процесів.

Примусова колективізація, загибель мільйонів селян під час голодомору завдало нищівного удару українській культурі в цілому, бо українське село - носій і хранитель традиційної народної культури, звичаїв, хранитель мовних традицій.

У 1938-1954 рр. з 260 було репресовано майже 238 українських письменників. За підрахунками істориків літератури, з них 17 розстріляні, 8 покінчили життя самогубством, 16 пропали безвісти, 7 померли в ув'язненні. Зазнавав арешту Максим Рильський, 10 років провів у таборах за обвинуваченням в участі у міфічній Українській військовій організації Остап Вишня, були розстріляні Григорій Косинка, Микола Зеров, Михайль Семенко. Покінчив життя самогубством Микола Хвильовий.

Закрили театр «Березіль», арештували і розстріляли всесвітньо відомого режисера Леся Курбаса. Про масштаби репресій говорить і такий факт: з 85 вчених-мовознавців репресували 62. Лише наркомат освіти «очистили» від 2 тисяч співробітників.

Гонінням піддалася і церква. На межі 20-30-х років були арештовані керівники і заборонена Українська автокефальна церква, яка була створена на хвилі національного революційного піднесення. Така ж доля спіткала після II світової війни Українську греко-католицьку церкву в Західній Україні. Усього в 1917-1939 рр. було зруйновано 8 тисяч церковних споруд - більше половини всіх храмів. І все ж навіть у таких найважчих умовах не можна говорити про припинення розвитку української культури. Зростало міське населення, держава продовжувала розвиток системи освіти, охорони здоров'я, створювалися нові наукові установи, без чого неможливо було б здійснення індустріалізації, зміцнення обороноздатності при зростанні зовнішньої загрози.

4. Українська культура за часів Другої світової війни

Важким випробуванням для українського народу стала Велика Вітчизняна війна. Особливості культурних процесів воєнних років повністю диктувалися екстремальними умовами часу. На службу фронту була поставлена наука. У літературі головною стала тема Батьківщини. Патріотичні вірші, статті українських літераторів з'явилися в газетах вже в перші дні війни. Це такі твори, як «Ми йдемо на бій» Павла Тичини, «Клятва» Миколи Бажана, вірші Леоніда Первомайського.

Частина письменників перебувала в евакуації, деякі залишилися на окупованій території, більшість же була на фронті, активно співробітничали в армійській, фронтовій, республіканській періодиці («За Радянську Україну!, «За честь Батьківщини!»). З Москви українською вела передачі радіостанція «Радянська Україна» (Петро Панч, Олександр Копиленко, Дмитро Білоус). У Саратові була організована робота радіостанції ім. Т. Шевченка (Ярослав Галан, Кость Гордієнко, Володимир Владко). Діяла пересувна прифронтова радіостанція «Дніпро». У воєнні роки одним з головних жанрів стала публіцистика. Офіційні органи, зокрема Спілка письменників України, деякі редакції знаходились в Уфі. Там видавався тижневик «Література і мистецтво», з 1943 р. оновився випуск журналів «Україна» і «Перець». Видавнича діяльність не обмежувалася сучасністю. Великими тиражами вийшли твори українських класиків.

У роки війни українські письменники створили такі твори, як «Україна у вогні» О. Довженка, який виявив себе як талановитий публіцист, «Похорони друга» П. Тичини, «Мандрівка в молодість» М. Рильського, «Ярослав Мудрий» Івана Кочерги, поетичний цикл «Україно моя!». Переваги цих творів були очевидні в порівнянні з риторично-офіційним тоном більшості поетичних і прозаїчних творів 30-х років.

Значний розвиток у роки війни отримує документальне кіно. Кінооператори здійснили справжній подвиг, донісши людям і залишивши нащадкам безцінні свідчення історії.

О. Довженко зняв документальні стрічки «Битва за нашу Радянську Україну», «Перемога на Правобережній Україні». Значної шкоди культурі завдала Друга світова війна, під час якої загинуло чимало митців, було знищено пам'ятки архітектури, музейні колекції.

Тема Великої Вітчизняної війни ніколи вже не залишала літературу і мистецтво. Роман «Прапороносці» прославив ім'я Олеся Гончара. Війні присвячені найяскравіші твори українського художнього кіно.

5. Культура 50-60-х років

Культурне життя в Україні було невід'ємною частиною повоєнного відродження. У тяжкому становищі опинилися освітні заклади, особливо в сільських районах. Тому в Україні розгорнувся рух за відбудову і ремонт шкіл власними силами. Крім того, протягом першої половини 50-х років було зведено 1300 нових шкіл на 400 тис. учнівських місць. У 1958 р. в республіці було здійснено перехід до обов'язкової семирічної освіти.

Протягом першої повоєнної п'ятирічки було відновлено роботу всіх вищих навчальних закладів республіки, яких наприкінці 1950 р., було 160. Тільки на стаціонарних відділеннях цих закладів навчалось понад 200 тис. студентів. В цілому за 1946-1950 рр. в Україні було підготовлено понад 126 тис. спеціалістів із вищою освітою.

Після війни було відновлене переслідування та ідеологічний тиск, нова хвиля боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» припадає на 50-і роки. Це відбилося, зокрема, в багатьох документах ЦК КП(б) України.

У 1947 р. на пленумі Спілки письменників України огульній, кон'юнктурній критиці були піддані романи Юрія Яновського «Жива вода», Івана Сенченка «Його покоління», повість Петра Панча «Блакитні ешелони». У 1951 р. була розгорнута бучна кампанія проти вірша Володимира Сосюри «Любіть Україну», в якому нібито повністю був відсутній класовий підхід.

Критики зазнавала з цих же позицій творчість Максима Рильського, а Саву Голованівського звинувачували в «безрідному буржуазному космополітизмі». Були проведені кампанії по розвінчуванню кібернетики і генетики як буржуазних наук, що зумовило відставання вітчизняних вчених від світового рівня.

І все ж за цих гнітючих умов українська література поповнилась багатьма творами, які здобули визнання. Як значне досягнення української прози були оцінені цикл романів “Велика рідня”, “Кров людська - не водиця”, “Хліб і сіль” Михайла Стельмаха, “Хазяї” Семена Скляренка, “Лейтенанти” Олександра Копиленка, “Київські оповідання” Юрія Яновського, гумористичні оповідання Остапа Вишні, який свого часу став жертвою репресій. Одним із яскравих явищ у літературі стала творчість російськомовного письменника-фронтовика Віктора Некрасова з Києва, автора книги про війну “В окопах Сталинграда”. Різноманітністю композиційних рішень позначено твори образотворчого мистецтва Олексія Шовкуненка, Михайла Дерегуса та ін.

Тема війни була домінуючою в творчості художників.

Зростала популярність театрального мистецтва. В 50-х роках в Україні діяло майже 70 професіональних театрів. Постійне захоплення викликав талант майстрів сцени Бориса Гмирі, Наталії Ужвій, Гната Юри та ін. Сприяли відродженню нашого музичного мистецтва гастролі в Україні І. Козловського, В. Давидової та ін.

Працювали три кіностудії художніх фільмів - Київська, Одеська та Ялтинська. Популярними стали кінокартини “Сільська вчителька”, “Педадогічна поема”, “Весна на Зарічній вулиці” та ін.

У 1950 р. на екрани вийшов фільм кінорежисера І. Савченка “Тарас Шевченко”. На початок 1946 р. понад 100 кіножурналів “Радянська Україна” випустила Українська студія кінохроніки.

Українська культура повоєнного часу зазнала на собі й руйнівного впливу сталінщини, що призводило до суб'єктивізму в зображенні життя українського народу тяжких відбудовних років.

6. Протиріччя культурного процесу 70-80-х років

У 60-80-і роки зовні виглядають найбільш стабільним часом радянської історії, але і вони пронизані глибокими внутрішніми протиріччями. З приходом до влади Микити Хрущова політична обстановка в країні поступово змінюється, настає «відлига». Свою назву цей час отримав за повістю Іллі Еренбурга, яка дуже точно передала зміст епохи. Це - десталінізація суспільного життя, певна демократизація, реабілітація засуджених, повернення багатьох імен, певна свобода творчості, що породило безліч надій. Однак реформи до кінця доведені не були, корінних змін політичного устрою не сталося, дуже швидко почався підкат перетворень, що призвів до «застою».

Збереження чисто адміністративного централізованого управління, системи оцінки тільки по кількості виробленої продукції - так званому «валу» приводили до повної економічної незацікавленості підприємств у технічних новинках. Тому дуже часто виходило, що винаходи, зроблені в нашій країні, за кордоном знаходили більш широке застосування.

В освіті кількісний ріст не супроводжувався такою ж якістю. Скорочувалася сфера застосування української мови.

Кращі наукові сили, величезні кошти, передові технології концентрувалися у військово-промисловому комплексі. Обмеженим був доступ до зарубіжної інформації. Науково-технічне відставання України, як і в цілому СРСР, з середини 70-х років перетворилося на стадіальне, оскільки у розвиткові найбільших капіталістичних країн, передусім США, почалася нова ера, для визначення якої використовують різні терміни - постіндустріальна, інформаційна, комп'ютерна.

Проте для культури хронологічно короткий період «відлиги» мав величезне значення і далекосяжні наслідки. Атмосфера кінця 50-х років привела до формування цілого покоління так званих «шістдесятників» - вчених, письменників, художників, які відзначалися непримиренністю до ідеологічного диктату, повагою до особистості, прихильністю до національних культурних цінностей, ідеалів свободи.

По-різному складалися їх стосунки з владою, але загалом творчість цього покоління визначила шляхи всього подальшого розвитку української культури. Найпомітніше атмосфера змін, новизни далася взнаки в духовному житті. Першою ластівкою пробудження стала публікація в червні 1955 р. ще в «Литературной газете» статті О. Довженка «Мистецтво живопису і сучасність». У ній містився заклик «розширювати творчі межі соціалістичного реалізму». Він знайшов глибоке розуміння і підтримку в Україні, так і за її межами, сприймався як сигнал нових можливостей для вільного творчого пошуку.

Першими на нову ситуацію зреагували письменники. Великих успіхів досягнуто у розвитку української прози «відлиги».

Письменники підготували ряд прозових творів, які здобули широку популярність і являють собою значний вклад у розвиток української літератури. Серед них романи: М. Стельмаха «Правда і кривда» (1961 р.), О. Гончара «Людина і зброя»(1960 р.), С. Скляренка - «Святослав», «Володимир», Гр. Тютюнника - «Вир» та ін.

Відрадним явищем у розвитку української літератури було поповнення її в період «відлиги» молодими талановитими поетами і прозаїками, творчість яких пройнята почуттям патріотизму, любов'ю та повагою до народу. Цікаві художні твори, написані Л. Костенко, В. Коротичем, І. Драчем, М. Вінграновським, В. Симоненком, Б. Олійником, Є. Гуцалом та ін.

Провідною постаттю серед молодих поетів був В.Симоненко. Провідна ідея творчості поета - безмежна любов до рідної землі. Стрімко ввійшла в українську літературу в кінці 50-х рр. Ліна Костенко.

Більш плідною і багатою в новій суспільно-культурній атмосфері була творчість композиторів як офіційного, традиційного, так і нетрадиційного напряму в музиці. Українське музичне мистецтво збагатилося творами Б. Лятошинського, Д. Ревуцького, В. Нахабіна, С. Козака, М. Колесси, І. Шамо, А. Філіпенка, В. Кирейка та багатьох інших. Процес розвитку української музики характеризується подальшим збагаченням всіх музичних жанрів, появою видатних творів, що відзначаються різноманітністю художніх засобів та високим рівнем майстерності.

В середині 40-х-на початку 50-х рр., коли українську інтелігенцію звинувачували у вигаданих ідеологічних збоченнях, насамперед, у буржуазному націоналізмі, безпідставних нападок зазнала і частина діячів музичного мистецтва республіки. І тільки після XX з'їзду КПРС були виправлені помилки в оцінці опер «Велика дружба» В. Мураделі, «Богдан Хмельницький» К. Данькевича, «Від щирого серця» Г. Жуковського, а постановою ЦК КПУ від 24 червня 1958 р. були зняті необґрунтовані звинувачення з композиторів Б. Лятошинського, М. Колесси, М. Вериківського, Г. Таранова та ін.

У кінці 50-х на початку 60-х рр. на сценах театрів з'являються нові постановки українського національного балету. За мотивами повісті М. Коцюбинського створено балет «Тіні забутих предків», поставленого в 1960 р. на сцені Львівського театру опери та балету ім. І. Франка.

Взагалі репертуар українських театрів є свідченням високого рівня духовних запитів українського народу та його митців. До репертуару театрів включено п'єси різних авторів і епох: від Шекспіра до Франка, від творів вітчизняної драматургії перших років радянської влади до творів, створених в останні роки.

Великий ідейно-художній вплив на формування поглядів і естетичних смаків народу має кіно. Величезні багатства мистецьких можливостей і необмежені перспективи розвитку, виняткова масовість роблять кіно найважливішим з мистецтв періоду «відлиги». Здійснено було ряд організаційних заходів, спрямованих на поліпшення роботи всіх кіностудій республіки - Київської ім. О.П. Довженка, Одеської, Ялтинської, студій хронікально-документальних та науково-популярних фільмів.

У кіномистецтві намітився злам, для якого характерне піднесення творчої думки митців, пошуки ними нових виражальних форм відтворення дійсності, активний поворот до проблем сучасного життя, до створення образів героїв сучасності, що втілюють у собі найтиповіші риси радянських людей. Свідченням цього є поява кінотворів, що знайшли схвалення широкого кола глядачів.

Серед них фільми на сучасну тематику «Іванна» (режисер В. Івченко), «Приходьте завтра» (режисер Є. Пашков), «Ми - двоє мужчин» (режисер Ю. Лисенко), «Прощайте голуби» (режисер Я. Сегель), перший широкоформатний український фільм «Закон Антарктиди» (режисер Т. Левчук). Подіям війни присвячено фільми «Спрага» (режисер Є. Ташков), «Три доби після безсмертя» (режисер В.Донський) та ін.

Найбільшою популярністю користувалися кінофільми «Педагогічна поема», «Дорогою ціною» (М. Донський), кінокомедії «В степах України» (Т. Левчук), «Зелений фургон» (Г. Бабай) та ін.

Біля колиски українського кінематографа стояли такі уславлені діячі культури, як О. Довженко, І. Савченко, актори А. Бучма, Н. Ужвій, Ю. Шумський, а їх справу продовжили талановиті майстри М. Мащенко, В. Денисенко, В. Івченко, Юрій, Вадим та Михайло Іллєнки, Л. Осика, Л. Биков, В. Довгань, Я. Лупій, В. Лисенко, І. Миколайчук. Велика заслуга у піднесенні якості українських фільмів належить таким акторам, як А. Роговцева, Л. Кадочникова, Н. Наум, Р. Недашківська, Б. Ступка, В. Конкін та багато ін.

Серед духовних надбань українського народу гідне місце посідає образотворче мистецтво. Воно досягло нового, вищого ступеня майстерності. Основною темою образотворчого мистецтва в період «відлиги» був героїзм Великої Вітчизняної війни.

Подвигу українських людей присвятила свої картини Т. Яблонська (зокрема, «Ворог наближається»), ім'я якої пов'язане з рухом «шестидесятників».

Ще в 50-ті роки вона здобула популярність і визнання своїми картинами: «Хліб», «Весна», «Над Дніпром», «Ранок» та ін.

У 60-ті рр., Т. Яблонська разом з В. Зарецьким та іншими художниками - «шестидесятниками» стала основоположницею й фундатором фольклорного напрямку в українському образотворчому мистецтві.

Для картин на історичну тематику характерні «Устим Кармелюк» Л. Ходченка, «Коліївщина» В. Полтавця, «Думка про козака Голоту»Михайла Дерегуса, «Тут лежить козак Яким» Юрія Химича, «По долинах і узгір'ях» В. Шаталіна та ін.

Тема «відлиги», тобто її буднів, осмислювалась в творах «Життя продовжується», «Весілля» та ін.

Тетяни Яблонської, «Весна» і «Світло» Д. Чичкана та ін.

Негативні тенденції характеризували розвиток українського живопису, де насаджувався народницький академічний стиль XIX ст., догматичність, переважала зображувальність над виразністю.

Крім того, відповідно до гасла про те, що мистецтво повинне бути зрозумілим «широким масам трудящих», на творчий експеримент, пошук нових форм була фактично накладена заборона.

Соціально-значущі теми стають провідними і в монументальному мистецтві. Багато пам'ятників і монументів встановлено для увічнення пам'яті про загиблих у війні та діячам української культури. З новими ідеями й творчими знахідками вливалися в потужній струмінь суспільно-культурного руху «шестидесятників» відомі і менш відомі творці української культури. «Відлига» дещо звільнила творчий дух українців, сприяла піднесенню національної гідності, що дало про себе знати в розвитку культури, зокрема науки, літератури та мистецтва. Один із найвизначніших скульпторів цього періоду - Василь Бородай. Один із кращих творів митця - пам'ятний знак на честь заснування Києва «Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь», а також пам'ятник «Батьківщина-Мати».

60-70-і роки, за оцінкою авторів «Історії української літератури ХХ століття», були періодом плідним, хоч і суперечливим, періодом поглиблення її гуманістичних основ, посилення аналітичного й синтезуючого начал, утвердження нових форм, стилів, засобів». культура живопис мистецтво

На повний голос заявили про себе Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Микола Вінграновський. Склалася школа українського літературного перекладу, яка має високий міжнародний авторитет. У той же час творчість продовжувала жорстко регламентуватися, зазнавати цензури, новаторство часто діставало негативну оцінку у офіційній критиці. Українські читачі, як і раніше, були відлучені від творчості письменників, які емігрували з України і продовжували писати за кордоном. Особливе місце серед письменників-емігрантів займає Іван Багряний. Романи І.Багряного «Тигролови», «Сад Гетсиманський», «Людина біжить над проваллям», його повісті, поеми, публіцистика тільки в наші дні стали надбанням читача, були оцінені критиками як серйозний внесок в українську культуру.

Саме в колах інтелігенції виникає опозиційний рух, названий дисидентським, члени якого головним своїм завданням вважали відстоювання прав людини: свободу слова, свободу совісті. У 1976 р. була створена Українська Гельсінська група. На Донбасі пройшла молодість поета Василя Стуса, чия доля набула символічного значення. Активна громадянська позиція привела В. Стуса у ряди «дисидентської» інтелігенції Києва. Він трагічно загинув у таборі для політв'язнів на Уралі в 1985 р.

У 1990 р. посмертно В. Стус був реабілітований, йому була присуджена Державна премія ім. Т.Г. Шевченка.

Традиційно значними є досягнення української музики. З'явилися нові опери, балети, симфонії (Григорій Майборода, Костянтин Данькевич, Борис Лятошинський, інші). Світове визнання отримала національна школа вокального мистецтва. Яскраві імена української оперної сцени - Анатолій Солов'яненко, Дмитро Гнатюк, Бела Руденко, Євгенія Мірошниченко.

Особливого розвитку в ці роки досяг український кінематограф. Його вершини - фільми Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», Леоніда Осики «Захар Беркут», Ю. Ільєнка «Білий птах з чорною ознакою», Л. Бикова «В бій ідуть одні старики», Івана Миколайчука «Вавілон ХХ». У той же час на екран не допускалися неприйнятні для режиму фільми, майстрам нав'язувалася тематика. Протягом 60-80-х років швидко зростали міста, вони набували нового вигляду, йшло масове будівництво. Однак, за невеликими винятками, переважало панування типової забудови, втрата багатьох народних традицій, відсутність сучасних будівельних технологій, бідність дизайну характеризували стан архітектури.

Размещено на Allbest.ru