Размещено на http://www.allbest.ru/

Теоретичні аспекти культурології

Зміст

• Вступ
• 1. Культура і цивілізація
• 2. Морфологія і динаміка культури
• 3. Субкультура та її функції
• 4. Антропосоціогенез
• 5. Культурогенез
• 6. Основні наукові концепції походження і сутності культури
• Список використаної літератури

Вступ

У наш час від гуманітарних наук очікуються осмислення "світу людини", причому в усій повноті життєвого досвіду -- для його виправдання, його прояснення і збагачення". Ці слова відомого філософа Г.-Г. Гадамера чи не найбільше адресовані саме культурології. Як інтегральна гуманітарна дисципліна вона має унікальну здатність відповісти на цей інтелектуальний запит, простежуючи і витлумачуючи досвід кожної культурно-історичної доби.

Ознайомлення хоча б з основами загальної теорії культурології, а на її основі з історією культури формує здібність до вирізнення унікальності, інформативності, цінності "нового слова" у будь-якому явищі культурного процесу, і водночас укоріненості цього "нового" у попередній практиці досягнень людського генія. Основи культурології -- необхідний блок освіти, база розвиненого світобачення і світорозуміння, адже особистісний тезаурус культури (освоєні скарби культури, "які залишаються назавжди з тобою") є надзвичайно важливою умовою доброго самопочування людини у сучасному світі з його множиною культурних космосів. Культурна ерудованість сприяє також кращій адаптації до змін у світі, знаходженню свого місця у ньому.

Ниві викладачами вищих навчальних закладів України, а також Росії та Білорусі створено багато підручників і посібників з культурології, їхні автори висвітлюють тією чи іншою мірою культурологічні проблеми. Специфіка пропонованого посібника полягає у тому, що він має на меті оптимізацію підготовки до іспитів чи контрольних робіт (зокрема шляхом тестування). Саме цим зумовлені його структура, добір матеріалу, а також лаконізм, компактність, певна конспективність викладу тощо. Водночас автори дотримувалися програми нормативного курсу. Назви підрозділів, на які поділено увесь матеріал, практично відповідають питанням екзаменаційних білетів або семінарських занять.

Значне місце належить тестам. Ця відносно нова форма перевірки знань (Її можна використовувати також під час самоперевірки) має психологічну і методичну специфіку, яка ще потребує вдосконалення. У кінці книги наведено правильні відповіді до всіх запропонованих тестів. Однак радимо спробувати відповісти на них самостійно: зверніться до тексту, подивіться словник, поміркуйте, згадайте відоме з інших гуманітарних наук, а також власний досвід переживання культури, спілкування з нею. Тести, як під час самостійної роботи, так і в процесі обговорення певної теми на практичному занятті, здатні активізувати інтелектуальний потенціал кожного, а отже, поліпшити орієнтування у фактологічному матеріалі та його наукових інтерпретаціях. Іноді доведеться поставитися до запитання як до математичної задачі. Різні моделі тестів потребують використання різних розумових операцій.

Головне завдання автори вбачали в тому, щоб посібником було зручно користуватися. З цією метою матеріал викладено послідовно та систематизовано, найбільш значуще у ньому виділено (зокрема, курсивним та напівжирним шрифтами).

1. Культура і цивілізація

В широкому розумінні поняття "культура" охоплює всю творчу діяльність людини, сукупність умінь, досконалостей, що її забезпечують, результат цієї діяльності у своєму вищому вияві -- мистецтві, а також у всьому, що створено людиною (у тому числі і стосовно власного розвитку), тобто всю другу природу, світ артефакті. Більш лаконічно культура трактується як процес і результат людської діяльності. Представник київської культурологічної школи В. Іванов дав філософське визначення: культура -- це певний вимір і специфічна форма життєдіяльності. До цього можна додати, що культура -- це системний спосіб буття, який охоплює всі сторони існування світу людини, причому всі елементи структури взаємодіють між собою (наявне поняття "культурне поле" людської діяльності). Незважаючи на різноманітність визначень культури (а деякі культурологи стверджують, що на сьогодні їх є понад і 500), у них можна виокремити синтезуюче ядро, що об'єднає різні погляди. Таким ядром є саме слово "культура" (з лат. -- обробіток, вирощування, догляд). Зрозуміло, спочатку воно стосувалося землеробства, потім й інших процесів, а Ціцерон у "Тустуланських бесідах" (45 р. до н, е.) називає вже "культурою душі" філософію, адже філософ постійно вдосконалює власні розумові здібності.

Культура живе за власними законами, які не завжди можна осягнути. Наприклад, культура у своїх високих виявах не тільки не переставала функціонувати у найкритичніші періоди тієї чи іншої епохи, а навпаки, всупереч лихам і кризам спалахувала своїми найяскравішими творіннями. Напевне, вступало в дію властиве культурі призначення до впорядкування світу, особливо, коли він втрачає рівновагу. Адже у різних своїх виявах -- творенні нових матеріальних і духовних цінностей, соціальній програмі поведінки, моральних імперативах та ін. -- культура здатна долати ентропію (розсіяння енергії) як тенденцію до хаосу. А людина, так само як і навколишнє середовище, може деградувати, якщо не робитиме зусиль, щоб цьому протистояти.

Однак візьмемо до уваги, що "впорядкування", "програми", "традиції" й інші суспільно корисні речі мають й інший бік -- вони створюють і запроваджують за певними зразками, виробленими людьми, стандарти. Тому, підкреслюючи програмність культури, її орієнтацію на впорядкування, не слід забувати, що культура має у своєму складі і протилежний механізм -- відхилення від стандарту. Без навмисного порушення усталених кліше неможлива творчість ні в науці, ні в техніці, ні у мистецтві. В художній культурі навмисне відхилення від норми є умовою справжньої поезії: міф, казка, анекдот, карикатура, поезія виходять за межі стандартного, але з двох протилежних механізмів культури (впорядкування і відхилення) важливішим є механізм упорядкування, оскільки він посилює стабільність соціуму, протистояння ентропії"

Людство нагромадило величезні матеріальні і духовні цінності, створені у різні епохи різними народами.

Структурні частини культури прийнято виокремлювати на основі її носіїв. На цій підставі правомірно розрізняти культуру світову і національну -- ту, що створена різними соціальними групами одного суспільства. Унікальність національної культури виявляється у мові, релігії, літературі, музиці, живописі, архітектурі, філософії, традиціях. Крім того, вона охоплює й інші сфери суспільного життя: господарські, побутові, державно-правові. До інтегральних моментів національного життя па лежать національний характер, самосвідомість, гідність громадянина своєї Батьківщини, що прагне їй слави і звершень на благо людства. Як зазначав відомий російський учений Н. Лоський, "національна культура стає відомою в цілому світі лише тоді, коли цінності, розвинуті в ній" стають досягненням усього людства".

Культура поліфункціональна: вона має інформативну, пізнавальну, соціалізаційну, регулятивну здатності, забезпечує належний рівень спілкування, а також цілісний світогляд. Важлива функція культури -- розвивальна, однак реалізується вона належним чином за умови активної зацікавленості культурою художньою, оскільки мистецтво має унікальну здатність акумулювати духовний досвід поколінь. Низка нових наук культурологічного циклу, які з'явилися у XX ст. -- структуралізм, постструктуралізм, герменевтика, -- уможливлює розуміння далеких світів і знання досвіду, на громадженого предками.

Поняття "культура" і "цивілізація" іноді вживаються як синонімічні (зокрема, коли йдеться про окрему країну, наприклад, китайська культура і китайська цивілізація можуть означати одне й те саме). Однак якщо культура супроводжує людське буття протягом усієї історії, то цивілізація виникає лише на певному етапі історичного розвитку. Нині історики історичний час людського існування поділяють на період дикості (до винаходу гончарного круга), період варварства (до появи писемності) і період цивілізації (наявність міст, монументальної архітектури і писемності). Для культурології (якщо визнається, що культура і цивілізація мають відмінності) можливе таке їх тлумачення: культура -- це процес пошуків і творення духовних та матеріальних цінностей, цивілізація - забезпечення па основі попередніх культурних здобутків певного рівня якості життя, належних стандартів споживання.

2. Морфологія і динаміка культури

Морфологія культури -- це структурний аналіз культури як соціального феномену, дослідження закономірностей формоутворення культурних явищ. Структура культури складна і багатогранна, а елементами, що її утворюють, є освіта, наука, релігія, міфологія, мораль, право, політика, мистецтво. Характерно, що хоча у розвиненій культурі наявні усі ці елементи, в окремі епохи домінує один із них, наприклад, у стародавніх цивілізаціях (коли розглядаємо їх як цілісність), але найочевидніше це виявляється в європейських культурних епохах: протягом усього Середньовіччя у культурі (а це візантійський період, доба ромашки і доба готики) панувала одна форма свідомості -- релігія; у часи Відродження -- мистецтво; у XVII--XVIII ст. -- наука та освіта; у XIX ст. -- мораль; у XX ст. -- політика.

Ці (як і всі інші) чинники процесу творення нових культурних форм пов'язані з характером нових викликів і завдань, які поставали час від часу перед спільнотами з їх менталітетом, а також із розвитком людських здібностей і потреб. Відомий грузинський філософ М. Мамардашвілі зазначав, що європейська культура -- це сукупність емпірично намацуваних механізмів реалізації людської особистості.

Термін "динаміка культури" увійшов у науковий вжиток у 30-х роках минулого століття з виходом у світ чотиритомної праці П. Сорокіна "Соціальна і культурна динаміка". У ній розглянуто культуру людства, починаючи від найдавніших часів: її форми, досягнення, зміну стилів, що означає перехід від однієї культурної системи до іншої. Отже, динаміка культури -- це рух у бік и змін, що виражається у революційних та еволюційних трансформаціях, культурному прогресі чи регресі, культурному ренесансі чи декадансі, криві культури (цивілізації).

Динаміка культури своєрідно виявляється й у феномені "заперечення" кожною новою культурною епохою здобутків попередньої, що й стає рушієм змін. Наприклад, римляни, які як культурна нація сформувалися значною мірою на здобутках грецької культури, про самих греків говорили як про "естетів", що сповідують у мистецтві декаданс. Особливо виразно це простежується на всіх етапах західної культури (християнської цивілізації): Отці Церкви, вибудовуючи релігійний фундамент нової християнської культури, повністю відкидали всі здобутки античної цивілізації як язичницькі. Ренесанс, здійснивши синтез християнства й античності, водночас висунув і обстоював протилежні християнським ідеали людини, способу життя, завдань мистецтва. Доба бароко, вийшовши певною мірою з досягнень (хоча і кризи) Ренесансу, практично повністю відмовилася від його ідеологи, а тим самим від ренесансних цінностей та культурних змістів. Класицизм -- результат втомленості від містики й екзальтованої релігійності попередньої епохи -- зажадав урівноваженості й у формо життя, й у формах мистецтва, яке мало увічнювати ідеального героя, що слугує насамперед громадянським ідеалам і віддає перевагу обов'язку перед почуттями. Людям епохи романтизму здається обурливим регламентований світ і мистецтво доби класицизму, вони не погоджуються з перетворенням великої за своїми призначенням людини на надто розсудливу й унормовану. В їх наступників -- митців художнього методу peaлізму -- немає місця "бурхливим геніям", тут запановує культ правди життя, що забезпечується увагою до болючих проблем сучасності, типовими характерами й обставинами. На зміну імпресіоністам, які захоплювалися миттєвостями і "враженнями", приходять пост-імпресіоністи, які пропонують свою концепцію художньої творчості, а стиль модерн відступає на узбіччя, адже на порозі час стандартизації, а митці цього напряму мріють зробити світ стильним і красивим. Вибуховий авангард -- це передусім радикальна відмова від усіх традицій та пошук нової художньої мови. Постмодернізм як художній стиль принципово не визнає реалізму, модернізму, масової культури.

Зрозуміло, тут простежується не випадковість, а закономірність: кожен етап (точніше доба) у культурі вичерпує свій потенціал і виникає криза, що містить "переоцінку цінностей". Тому слід звернутися ще до одного поняття, без якого неможливо розглядати динаміку культурного процесу, -- культурна епоха. Мається на увазі досить конкретний відрізок часу, хоча він може вираховуватися і століттями, і десятиліттями: європейське Середньовіччя у культурології датується V--XIII ст., Відродження тривало два з половиною століття, для романтизму вистачило кількох десятиліть. Щоб сформувалася культурна епоха, необхідна культуротворча ідея, що з'являється неочікувано, хоча, напевне, невипадково, оскільки відображається на всьому, що відбувається під час її панування (на картині світу, на парадигмі, яка допомагає осмисленню нових обрисів буття, і на дискурсі її). Для кращого розуміння цього слід пригадати слова Г. Гейне: "Кожна доба, набуваючи нових ідей, набуває й нові очі".

На пізніх етапах культури (цивілізації) розвиток начебто прискорюється, інтенсифікується, що призводить до таких явищ, як непідготовленість до сприймання новацій. Стрімкість змін у царині і світоглядній, і мистецькій, що була властива європейській культурі у другій половині XIX ст., призвела до того, що на початку свого існування всі нові стилі публіка повністю ігнорувала, а критика їх засуджувала як несумісні з уявленнями про прекрасне і добрий смак. Це, зокрема, трапилося з трьома видатними художніми явищами у Франції (реалізмом, імпресіонізмом та постмодернізмом), що залишалася на той час країною, в якій зароджувалося все нове у мистецтві. Проблеми зі швидким визнанням були вже у романтиків, однак значно важче сформувалися відносини із сучасниками у реалістів, імпресіоністів, постімпресіоністів. Про авангард годі я говорити. Все це мистецтво потребувало підготовленості і неупередженості у сприйманні нової художньої мови. Французам пощастило, адже відомий письменник Е. Золя зумів довести своїм співвітчизникам, що перед ними нові шедеври, автори яких більш проникливо і щиро відтворюють їх навколишній світ.

Конкретно-історичні моделі культури переживають епохи становлення ("новаторські періоди", за Е. Дюркгеймом), "квітучої складності" (К. Леонтьев), органічного розвитку (О. Конт), критичні, або "падаючі" (В. Розанов), кризи, занепаду і культурного застою. Варіантом циклічного розвитку називають інверсійний розвиток у формі маятникових коливань культурних змін. Можливими с переходи поступових змін до різких інновацій, зміна вектора чи вибір альтернатив. Зміни можуть вести як до збагачення і диференціації культур, так і до спрощення культурного життя, його анемії. Отже, як бачимо, динаміка в культурі в широкому розумінні е синонімом еволюції культури.

3. Субкультура та її функції

Субкультура -- сукупність ідей, цінностей, норм поведінки, зразків, смаків, які поділяють члени певної спільноти. У сучасній культурології як вагомий чинник змін у культурі і суспільстві розглядають саме субкультуру, що має ознаки інноваційного потенціалу. Звичайно, йдеться не про формальні об'єднання і взагалі не про "будь-які". Деякі субкультури е принципово протилежними позитивним соціальним цілям суспільства і не можуть ними визнаватися (наприклад, криміногенні або політично загрозливі, наприклад, нацистські рухи). Субкультури, які пропонують нові соціокультурні цінності та установки, що суперечать фундаментальним і принципам традиційної культури, сприймаються як контркультури.

Досліджуючи субкультури, вчені переконалися, що саме цей феномен дає змогу наблизитися до осягнення культури як важливого рушія, який зумовлює соціальний поступ. Логіка цього процесу полягає у такому: талант як генератор інноваційних ідей здобуває визнання І за допомогою своїх прихильників і завдяки їм пробивається до культурного центру, руйнуючи звичні основи. Саме тому нині проблема субкультур -- найвагоміший аргумент у переосмисленні цілісної концепції культури. Безсумнівно, в усі часи становлення і зміни в культурі зумовлювалися безліччю субкультур, впливами І одних і часто непомітними (хоча і войовничими) претензіями інших (їх замовчуваність не заважала їх впливові). Багато чого відкрили у цій прихованій стратеги і оновлення (чи навіть оздоровлення) суспільних поглядів на цілком відомі речі молодіжні рухи XX ст. Західними фахівцями, європейською та американською спільнотами накопичено значний досвід в осмисленні молодіжних субкультур 60-х років та їх впливу на осмислення назрілих нагальних проблем західного суспільства, що стосуються екології, прав меншин, сексуальної поведінки та ін.

4. Антропосоціогенез

За сучасними науковими уявленнями людина с продуктом космічної, біологічної та культурної еволюцій. Приблизно 3--4 млрд років тому в результаті космічної еволюції створилися сприятливі умови для виникнення життя, подальший розвиток якого залежав від матеріально-енергетичних космічних впливів, однак суттєвішою стала еволюція біологічна. Змінювалися клімат, ландшафти (неорганічна природа), хоча значну роль перебрали на себе такі механізми зміни органічної природи, як мутація та природний добір. Періодичні зростання іонізуючої радіації (наприклад, у зв'язку із зміною магнітних полюсів Землі, що послаблюють електромагнітне поле, яке захищає біосферу від радіації) теж пов'язують зі збільшенням (принаймні вдвічі) змія фізичних параметрів гомінід. Вітчизняні вчені підтримують гіпотезу, що 3--4 млн років тому у період зміна радіаційної обстановки у Південно-Східній Африці виник новий біологічний вид -- австралопітек. Ця мавпа-"потвора" мала спрямлений хребет, слабке волосяне покриття і пересувалася на двох ногах. Як результат, австралопітек усе частіше використовував природі ні знаряддя (палицю, камінь) для захисту і полювання. цивілізація морфологія культурогенез

Є й інша версія появи прямоходіння у становленні людини, яке пов'язують з розмноженням. У біологічному світі є дві його стратегії: 1) Ч-стратегія, за якої тварина відкладає багато яєць і далі не піклується про своє потомство; 2) К-стратегія, за якої тварина дає невелике потомство, але старанно за ним доглядає. Із розвитком мозку і появою хребетних посилюється К-стратегія Людиноподібна мавпа народжувала одне мавпеня один раз на 5--б років, що зумовило проблеми, оскільки нечисленне потомство могло загинути, а вид припинити своє існування. Біологічна еволюція поставила цей вид мавп на межу виживання. Необхідно було змінити стратегію продовження роду, що і трапилося. Змінився спосіб пересування, адже прямоходіння сприяло меншин енергозатратам. Менша рухливість -- уже адаптація, адже сильніша самка одержувала можливість тривалий час доглядати 2--3 дитинчат. Але у процесі переходу до прямоходіння самок стало менше внаслідок ускладнення пологів, що могло спричинити жорстокі конфлікти і самознищення зграй (якби зберігся еструс -- стан сексуальної сприйнятливості, який тривав кілька днів). Однак еструс змінився на постійний (що і стало другою стратегічною особливістю мавп'ячого виживання), і мавпи почали створювати тимчасові "шлюбні пари", в яких самець піклувався деякий час про самку та дитинчат. Відомий американський етнограф М. Мід вважає "інститут батьківства" основою, на якій можливою стала і соціальна, і культурна еволюції.

Третім важливим стратегічним чинником становлення людини діяльної можна вважати появу стандартизованих знарядь, що свідчило про перші ознаки мислення. Стандартизовані знаряддя праці та полювання з'явилися 1 млн років тому у пітекантропів, а їх відносять уже до людей, хоча й у стадії формування. Процес становлення Homo sapiens завершився 40--35 тис. років тому.

5. Культурогенез

Культурна еволюція -- це еволюція поведінки і здібностей людей. Якщо біологічна еволюція ґрунтується на мутаційній мінливості, боротьбі за існування і природному доборі, то культурна (хоча багато в чому і схожа на неї) має значні відмінності: інформація, зокрема, передається не через розмноження за допомогою ДНК, а шляхом наслідування, навчання і оволодіння знаннями і навичками. Для цього сформувалася здатність зберігати всю нагромаджену інформацію, а людина навчилася активно шикати нову, свідомо обираючи напрям своїх пошуків. Її роздуми, відкриття нових даних, користування різними методами і засобами слугують розширенню знань, і, на відміну від біологічної еволюції, не відображаються негативно на сформованих раніше здібностях, навпаки, вони акумулюються і зміцнюються.

У процесі культурної еволюції людина навчилася безупинно пристосовуватися до умов життя, створюючи асе нові засоби існування й адаптації до навколишньою середовища. Коди виник Homo sapiens, всі екологічні ніші на Землі (ліси, стени, гори, водні акваторії) були зайняті іншими видами. І тільки завдяки новій формі життєдіяльності -- суспільству -- людство змогло вижити, розселитися по всій планеті, розвинути свій інтелект, стати домінуючим біологічним видом.

У верхньому палеоліті (35 тис. років тому) культурна еволюція мала вже у своєму арсеналі найпростіші знаряддя праці і вміння передавати виробничий досвід; примітивну мову як засіб спілкування; певні моральні регулятори; міфи, які давали уявлення про загальну картину світу; магію, що забезпечувала впевненість в успіхові передбачених справ. Нагально необхідним залишався засіб, який би безпосередньо і непримусово впливав на людину, нагадуючи їй про належну модель життя і поведінки. Таким засобом стало мистецтво, здатне увібрати і передати всі можливі варіанти взаємодії людини і світу, взаємин членів первісної громади, поведінки у складних ситуаціях. Крім того, мистецтво -- найдоступніша форма засвоєння знань. Культурна еволюція з виникненням мистецтва, цього універсального механізму збереження і передавання соціально значущої інформації від покоління до покоління! набула необоротного і прискореного характеру.

На думку істориків, початок етапу еволюції, який називається "цивілізацією", датується 3500 р. до и. е і триває донині. Для одних культурологів ця дата є спільною вершиною загальнолюдської еволюції, для інших (у межах життя однієї локальної культури) -- етапом початку ЇЇ занепаду. Якщо вважати цей підхід найбільш; переконливим, то 3500 р. до н. е. ознаменовує появу: тільки перших локальних цивілізацій.

6. Основні наукові концепції походження і сутності культури

Витоки і закономірності розвитку культури були предметом дослідження багатьох учених, які й запропонували різні теорії. Найґрунтовнішими серед них є еволюціоністська, антропологічна, або функціональна, соціологічна, історико-матеріалістична, теологічні теорії та теорія циклічного колообігу. Оригінальні версії з'явилися у XX ст.: концепції культури-цивілізації Ф. Ніцше, О. Шпенглера, А. Тойнбі; ролі несвідомого в культурі К. Юнга, К. Леві-Строса, а також "культури як гри" Й. Хейзинги, X. Ортеги-і-Гассета.

Еволюціоністська теорія культури викладена у працях американського вченого Л. Моргана та англійського історика Е. Тейлора. Провідні ідеї еволюціонізму -- єдність людського роду, прямолінійність культурного прогресу, спорідненість потребу на які культура відповідає у своєму формуванні, а також спільність цінностей, які народжуються в цьому процесі Л. Морган виокремлює тільки такі стадії у розвитку суспільства, які є однаковими для всіх народів: дикість, варварство, цивілізація.

Антропологічну, або функціональній концепцію культури розробляли англійський етнограф і соціолог Б. Малиновський, американський етнограф А. Кребер та ін. Рушієм виникнення та розвитку культури згідно з їх версією є потреби. Відмінність між культурами зумовлена різними способами задоволення цих потреб. При цьому кожна культура залишається цілісною, будь-яка традиція чи звичай (вірування) виконують важливу для культури функцію, кожен елемент культури є незамінним. А. Кребер поширив поняття стилю на ідеологію, мораль і спосіб життя_Він назвав це стилем епохи і уточнив, що визначають його геніальні особи; які істотно впливають на свій час. Володіючи значним етнографічним матеріалом, дослідник зробив вдалу спробу узагальнити різні стилі локальних культур і] сформулював теорію культурного ареалу.

Основоположником концепції циклічного розвитку культури (циклічного колообігу) є італійський філософ Дж. Віко (XVII--XVIII ст.). Він вважав, що всі. народи проходять "абсолютно однаково і постійно через три доби... а саме Добу Богів.., Добу Героїв.., Добу Людей". Перша з них -- груба і темна. Головну роль у Добу Героїв відіграють Батьки сімейств, які вирізняються розумом і енергією. Антропологічна специфіка Доби Людей полягає в тому, що це -- час розуму, культура дивиться на себе очима філософів, долається національна обмеженість, виникають ідеї рівності й інших демократичних форм. Але далі людина перетворюється на зманіжену і розпусну істоту. Саме тоді виникає потреба в силі, що зможе скріпити цілісність культури, яка розпадається. Ця сила -- монарх, при якому законодавець -- розум. Пізніше елементи цієї конструкції бачимо у М. Данилевського, О. Шпенглера, А. Тойнбі.

Соціологічна концепція культури представлена французьким культурологом Т. Адорно, американським соціологом П. Сорокіним, італійським культурологом Г. Маркузе. Вони розглядають культуру як складну єрархічну структуру. П. Сорокін сформулював теорію суперсистем (відстоюючи принцип колообігу не локальних культур, а саме суперсистем), у кожній з яких обов'язковими є такі типи культур: чуттєвий, ідеаціональний, ідеалістичний. Він враховує те, що культура взаємопов'язані, контакти між ними стають усе інтенсивнішими, а соціокультурні феномени безперервно пересуваються з місця на місце, від однієї групи до іншої, у всіх напрямках у різноманітному стратифікованому соціокультурному універсумі. "Автомобіль і ленінський комунізм, безрукавки, короткі зачіски, теорії революції і симфонії Бетховена, захисні тарифи і теософія -- всі ці практично культурні об'єкти, цінності рухаються зі Сполучених Штатів до Китаю, з Відня у Сідней, Калькутту, з Детройта у Москву, від аристократія до пролетаріату, і навпаки," -- зазначив П. Сорокін. Прихід нової суперсистеми принесе нові цінності, що "оновлять" деградуючу суперсистему.

Згідно з вченням історичного матеріалізму, яке розробили К. Маркс та Ф. Енгельс, цивілізація починається тоді, коли частину прибутку можна витрачати на надбудову. На середину XX ст. цивілізація досягла високого рівня, однак на перешкоді стала приватна власність на засоби виробництва, яка "неминуче породжує варварство всередині капіталістичної цивілізації". Вихід вбачався у переході ("стрибку") з царства необхідності у царство свободи -- якісно нову цивілізацію.

Теологічні концепції культури включають католицьку, православну, протестанську та ісламську. Позицію католицьку представляє французький філософ Ж. Марітен: "Людям сьогоднішнього дня призначено підготувати вияв його (Творця) мудрості в культурі". Православні культурологи (М. Бердяєв, П. Флоренський, К. Карсавін), виводячи культуру з релігійного культу, підкреслювали, що тільки релігійність забезпечує вирішення "основного завдання культури" -- здобуття перемоги над забуттям і часом", над минулим і майбутнім, над смертю. Протестантська культурологія, зокрема теолог П. Тілліх -- один з основоположників "теології культури", -- головним завданням останньої вважає відновлення втраченого синтезу християн ства та культури, який зможе віднайти відповіді на ключові питання людського буття. Ісламська культурологія вирішальне значення у розвитку культури (науки, освіти, етики, мистецтва) відводить Корану. У 1980р. іслам було проголошено "цивілізаторською релігією".

Істотний відгук у художній культурі XX ст. знайшли зазначені нижче надзвичайно оригінальні теоретичні моделі генезису і розвитку культури. Вони формувалися під впливом тієї багатоманітності культур народів, з якою ознайомились європейці наприкінці XIX ст., звільнившись від "європоцентризму", характерного для попередніх мислителів. Кожен напрям, як правило, абсолютизує певний момент у теорії культури.

Розмежування культури і цивілізації характерне для Ф. Ніцше, Філософ висловив чимало цікавих думок стосовно буття культури. Одна з них -- про два начала, які на його погляд; тільки в єдності породжують факт культури: "аполлонівське" та "діонісійське". "Аполонівське" (просвітлене, гармонійне, рефлективне) відгороджується від тіньових аспектів життя за допомогою мрій та солодких сновидінь, це світ і спокійного артистизму і врівноваженості; "діонісійське" (стихійне, оргіастичне, екстатичне) -- сп'яніння від переживання могутності життя, вакхічна розбещеність, коли всі демони природи "зриваються зі своїх ланцюгів". Однак у протиборстві цих сил їхня єдність: титанічне, варварське вдирається у світ гармонійних образів, несучи надмірність у радощах, пізнанні і стражданні. "Аполлонівське" та "діонісійське" характеризують не тільки мистецтво, а й саме буття, причому діонісійське, споконвічно життєве лежить в основі буття. Залучення Діоніса Аполлоном породжує, за Ф. Ніцше, трагічне світове сприймання, яке він вважає рушійною силою культури. У Ніцше також уперше вимальовуються контурі розрізненим культури як способу реалізації всієї повноти людського духу і цивілізації як форми його згасання. У подальшому ці два способи буття людини розведені по різних полюсах німецьким філософом О. Шпенглером, одним із засновників сучасної філософії культури, представником філософії життя, істориком і публіцистом. (У російському перекладі назва його книги "Закат Европы" не є точною у зв'язку з наміром уникнути тавтології, у буквальному перекладі мало бути "Закат Запада". Пропонуємо українською -- "Сутінки Заходу".) Книга Шпенглера мала сенсаційний успіх, і на початку 20-х років він став "володарем дум", а його книгу назвали "зухвалою, глибокою, філігранною, абсурдною, підбурюючою і блискучою". Культурологічна концепція автора ґрунтується на тому, що культура розглядається як "організм", що народжується, досягає найвищого розвитку (кожному "організму", за Шпенглером, відміряний певний життєвий строк -- приблизно 1 тис. років), а далі починається етапи вмирання, на якому культура перероджується в цивілізацію. Культура як "організм" є: 1) цілісною в усіх своїх виявах (межі певної культури на етапі становлення і розквіту включають і філософію, і поезію, і способи ведення війни, і фінанси, і еротику та ін.); 2) відокремленою від інших, подібних їй "організмів". Ідею лінеарного прогресу культури людства Шпенглер нещадно висміює: "Замість безрадісної картини лінеарної всесвітньої історії я бачу справжній" спектакль багатьох потужних культур, кожна з яких карбує на своєму матеріалі... власну форму, кожна має свою ідею, власні пристрасті, власне життя, устремління, відчуття, власну смерть... Є розквітаючі і старіючі культури, Народи, мови, істини, боги... У кожної культури свої нові можливості вираження, які з'являються, дозрівають, в'януть і ніколи не повторюються". І у кожної культури є власна цивілізація. Перехід від культури до цивілізації -- це окостеніння, припинення художньої і літературної творчості, на аміну яким приходить "спорт", замість світу -- місто (така собі крапка, де зосереджується життя країн, водночас як інша частина відсихає), замість народу -- новий кочівник, паразит, мешканець великого міста, відірвана від традицій, іррелігійна, інтелектуальна, безплідна, сповнена глибокої антипатії до селянства людина -- в контексті післяніцшевських теорій "остання людина", людина "масового суспільства". Для цієї "цивілізованої людини", яка втратила культуру, сферою докладання сил стає політика, але політична діяльність, на думку Шпенглера, в добу цивілізації не мас шансів стати змістовним мистецтвом життя, адже "народи" перетворились на "маси", "фелахів" (з араб. -- селян). Неможливість інтенсивної творчості нових форм, нових творчих рішень робить політику періоду "цивілізації" екстенсивною, завойовниць кою, хижацькою. Цей період означає також космополітизм замість батьківщини, гроші як абстрактну вели? чину, відірвану від цінностей природного життєвого укладу.

У книзі аналізується вісім типів виокремлених Шпенглером культур: єгипетська, індійська, вавилонська" китайська, "алоллонівська" (греко-римська), "магічна" (візантійсько-арабська), "фаустівська" (західноєвропейська) та культура майя; очікувалася ще ненароджена "російсько-сибірська культура". Перехід від культури до цивілізації, від творчості до безплідності, від органічних "діянь" до механічної "роботи" для греко-римської культури відбувся в епоху еллінізму, для Заходу -- у XIX ст. Подібні тенденції простежуються на матеріалі всіх восьми культур. Основне завдання, яке ставить перед філософією О. Шпенглер, -- осягнути першофеномен кожної з них, а потім вивести в нього все феноменологічне багатство цієї культури. Вплив книги на західну культуру XX ст. відбувався у два етапи. Спочатку книга засвоюється і критикується як "апокаліпсис" про прийдешню долю західного світу. Пізніше більше уваги починає приділятися концепції філософії культури, яка вплинула на філософську творчість X. Ортеги-і-Гассета, А. Лосева, А. Тойнбі і продовжує зберігати актуальність для сучасної культурології.

Англійський історик і соціолог А. Тойнбі переосмислює весь культурно-історичний розвиток людства в дусі колообігу локальних цивілізацій. Згідно з його концепцією немає єдиної історії людства, а є лише історія окремих своєрідних і замкнених цивілізацій (спочатку він нараховував 21, а потім скоротив їх до 13). На основі того, що доба цивілізацій становить лише 2 % всього часу існування людини на Землі, Тойнбі вважає всі цивілізації еквівалентними за власними цінностями й сучасними одна одній. Кожна цивілізація проходить у своєму розвитку стадії виникнення, розвитку і розкладу, а потім гине, поступаючись місцем іншій. До останнього часу, за Тойнбі, збереглося лише п'ять основних цивілізацій: китайська, індійська, ісламська, західна і російська. Рушійною силою розвитку цивілізацій е творча ментальність, носій життєвого поривання, яке, вдало відповідаючи на різні історичні "виклики", веде за собою "інертну більшість". Ще один мислитель XX ст., який діагностував стан західної культури як кризовий -- П. Сорокін, -- побачить у цьому катастрофи, оскільки вважає, що агонія однієї культури є "родовими муками" вивільнення творчих сил нової культури.

Вбачання у несвідомому необхідної умови формування культури характерне для шведського психіатра К. Юнга та французького культуролога К. Леві-Строса. В центрі юнгівської концепції -- колективне несвідоме -- сукупність архетипів, яка ідентична у всіх людей і є спільною основою їхньої психіки.

Як і З. Фрейд, К. Юнг прагне поширити свої уявлення психіатра на всю культуру, зробивши її предметом психологічного аналізу. Він вважає, що архетипні образи історично супроводжують людину. Відриваючись від природи (що в релігії осмислюється як гріхопадіння), людина втрачає гармонію відносин зі світом, що дедалі більше посилює напруженість її психіки. При цьому несвідоме прагне компенсувати однобічність і нерозсудливість свідомості. Якщо вона не приймає досвіду архетипів, якщо символічне передавання цього досвіду стає неможливим, то архетипи можуть проникати в культуру в найбільш примітивних і жорстоких формах (масові психози, псевдопророцтва, війни). Історія Європи, за Юнгом, -- це історія падіння символічного знання. Ціною становлення технічної цивілізації є відмова від єднання з "душею природи", від символу як образу несвідомої життєвої сили. К. Леві-Строс теж вважає, що в основі культури і мови знаходиться несвідома діяльність людського духу, дана людям природою й ідентична природі; втрата ж людиною єдності почуттєвого і раціонального пояснює занепад сучасної культури. Потрібно повернутися до досвіду первісної людини, відновити її єдність, цілісність.

Ігрову природу культури обґрунтували нідерландський філософ Я. Хейзинга, іспанський філософ X. Ортега-і-Гассет та німецько-швейцарський письменник Г. Гессе. Головна їх теза -- культура має характер гри Й. Хейзинга у книзі "Homo luderis" пропонує щось подібне до наукового міфу. Гра з давніх-давен заповнювала життя і, "подібно до дріжджів, змушувала рости форми архаїчної культури". З часом простий культ переріс у священну гру -- культову відправу. Поезія, музика і танок були суцільного грою. Мудрість і знання виявлялися в освячених змаганнях ("Олімпійські ігри"). Право виокремилося із звичаїв соціальної гри: грою були різні умовності і народного, й аристократичного життя (турніри, бенкети, шлюби, присяги тощо). Витіснення гри почалося у XVIII ст. з доби Просвітництва (культ розуму) і фактично закінчилося у XX ст. Духом суспільства, на думку Й. Хейзннга, оволодіває тверезе, прозаїчна поняття корветі. Духовне напруження культурної гри за Хейзингою, втратило навіть мистецтво. Маса людей споживає його, але мистецтво не є частиною іх життя. Автор "Homo ludens" вводить поняття "пуеліризм" і вважає, що в сучасному житті панує сурогат діяльності - гри (він говорить, що політичні промови часто є злим бешкетуванням, що панує жага грубих сенсацій тощо). У сучасній діяльності-грі втрачені шляхетність, душевність, ритм, гармонія, радість, вишуканість. Натомість є дійсність, сповнена жорстоких пристрастей. Філософ X. Ортега-і-Гассет вважає, що культуру врятує збереження духовних цінностей аристократичної еліти, життя якої, на відміну від маси пересічних людей -- "косної матерії історичного процесу", зосереджене у сфері гри-діяльності, що протистоїте буденності, утилітаризму. Іспанський філософ створює утопію спортивно-святкового ставлення до життя. Водночас Г. Гессе у романі "Гра у бісер? аналізує можливості, спокуси і небезпеки, що чатують на культуру, коли вона розуміється як далека від реальності діяльність.

Автор теорії етногенезу -- російський історик культури та етнограф -- Л. Гумільов увів поняття пасіонарність на означення пристрасної і невгамовної жаги діяльності, здатності до наднапруження, а також енергії, "яка відображається у психофізіології особи" й утворює пасіонаріїв, здатних впливати на великі групи людей, заражаючи їх своїм станом. Так виникають первісні осередки пасіонарного сплеску. Гумільов вважає, що пасіонарність не мас етичних вимірів і однаково летко породжує подвиги і злочини, творчість і руйнування, добро і зло (виключає лише байдужість). При цьому увага звертається на те, що пасіонарність -- аж ніяк не привілей вождів, героїв, лідерів, навпаки, більшість пасіонаріїв -- у "натовпі". Сплеск.пасіопарного напруження в якомусь народі, за Гумільовим, є передумовою зародження і формування нової культури. В концепції Гумільова культура розвивається не циклічно, а імпульсивно, і складається з "початків" і "кінців". Одні культури є основою для інших, але про наступність не йдеться. Формуванню культури передує культурогенез -- фаза інкубаційна. Саме в період інкубації визначаються зміст і спрямованість культури, зароджуються її стереотипи, що виявляються в усьому подальшому її розвитку аж до зникнення. Фазі культурогенезу не властиве й оригінальне мистецтво, всі зусилля спрямовуються на господарство, війну і формування суспільного ладу. Мистецтво або живиться своїм попереднім станом, або запозичує його в інших народів. Тільки потужне пасіонарне напруження здатне створити нову культуру. Якщо його забагато, то надлишок спрямовується на розширення свого ареалу за рахунок сусідніх народів. Час існування певної культури Гумільов пов'язує з тривалістю пасіонарного напруження -- від "поштовху до розсіяння енергії в етносі -- носієві культури. Цей період становить у середньому 1500 років.

Термін "пасіонарність" застосовується для характеристики нездоланного прагнення людей до здійснення своїх ідеалів та устремлінь.

Список використаної літератури

1. Августин Блаженный. О граде Божьем / Августин Блаженный. - Минск: Харвест; М.: ACT, 2010. - 1296 с.

2. Антология исследований культуры. - Т. 1. Интерпретация культуры. - СПб.: Университетская кн., 2011. - 730 с.

3. Велик АА. Культурология: антропологические теории культур / A.A. Велик. - М.: Рос. гос. гуманитар, ун-т, 2011. - 241с.

4. Введення в культурологію : навч. посібник в 3-х частинах / ред. В.А. Саприкін. - Ч.І. - М: МГІЕМ (Технічний університет), 2012. - 210 с.

5. Бердяев НА. Философия творчества, культуры и искусства : в 2 т. / H.A. Бердяев. - М.: Искусство: Лига, 2012.

6. Гофф Ж. ле Цивилизация средневекового Запада / Ж. ле Гофф. - М.: Прогресс-Академия, 2012. - 376 с.

7. Губман БЛ. Западная философия культуры XX века : учеб. пособие /В.Л. Губман. - Тверь : ЛЕАН, 2011. - 288 с.

8. Дженкс Ч. Язык архитектуры постмодернизма / Ч. Дженкс. - М.: Стройиздат, 2012. - 137 с.

9. Дианова В.М. Постмодернистская философия искусства: истоки и современность / В.М. Дианова. - СПб.: Петрополис, 2012.- 270 с.

10. Затонский ДА. Модернизм и постмодернизм / Д.А. Затонский. - X.: Фолио, 2010. - 254 с.

11. Иолон П.Ф. Рациональность в науке и культуре / П.Ф. Иолон, СБ. Крымский, Б.А. Парахонский. - К. : Наук, думка, 2011. - 286 с.

12. Ионин Л.Г. Социология культуры : учебное пособие / Л.Г. Ионии. - 2-е изд. - М.: Логос, 2012. - 278 с.

13. Козловски П. Культура постмодерна / П. Козловски. - М.: Республика, 2012. - 240 с.

14. Кравченуо А.І. Культурологія: навч. посібник для вузів / О.І.

15. Кравченко. - М.: Академічний Проект, 2012. - 496 с.

16. Крымский СБ. Эпистемология культуры: Введение в общественную теорию познания / СБ. Крымский, Б.А. Парахонский, В.М. Мейзерский. - К.: Наук, думка, 2010. - 264 с.

17. Кузицын Г.М. Культурный прогресс человечества: проблемы, поиск, решения / Г.М. Кузицын // Культура, искусство, человек : сб. науч. ст., тез.докл. и сообщения науч.-практ. конф. (25-26 марта 1993 г.) / Перм. гос. ин-т искусств и культуры. - Пермь, 2011. - С. 5-15.

18. Культура Древнего Рима / отв. ред. B.C. Голубцова. - Т. 1. - М.: Наука, 2012. - 431 с.

19. Культурологія: українська та зарубіжна культура : навч. посіб. / [авт.: М.М. Заковичтаін.]; за ред. М.М. Заковича. - 5-те вид., стер. - К.: Знання,2010. - 589 с. - (Вища освіта XXI століття). - Словник іншомов. слів і термінів : с. 580-589.

20. Культурологія. Історія світової культури: навч. посібник для вузів / ред. Т.Ф. Кузнецова. - М.: Академія, 2012. - 607 с.

21. Культурологія. Історія світової культури [Текст]: навч. посібник для вузів / ред. А.Н. Маркова. - М.: ЮНИТИ, 2011. - 326с.

22. Культурологія: підручник для студентів техніч. вузів / ред. Н.Г. Баг-дасарьян. - М.: Вища школа, 2011. - 511 с.

23. Культурологія [Текст]: навч. посібник для студентів вузів / ред. Г.В.Драч-Ростов н / Д: Фенікс, 2012. - 576 с.

24. Культурологія. ХХ століття: словник. - СПб.: Університетська книга, 2012. - 640с.

25. Культурологія. ХХ століття: енциклопедія. - У 2 т. - СПб.: Університетська книга. - Т.1 - 447с., Т.2 - 447 с

26. Культурологія: навч. посібник / ред. А.А. Радугин. - М.: Центр, 2002.- 400с.

27. Кутирев В А. Культура и технология: борьба миров / В.А. Кутирев. - М.: Прогресс-Традиция, 2011. - 240 с.

28. Кучменко Е.М. Історико-культурна спадщина країн Азії та Африки в новий час / Е.М. Кучменко. - К.: Стилос, 2012. - 319 с.

29. Мамонтов С.П. Основи культурології / С.П. Мамонтав. - М.: Изд-во РОУ, 2012. - 272 с.

30. Маркарян Э.С. Очерки теории культуры / Э.С. Марка-рян. - Ереван: Изд-во АН Арм. ССР, 2011. - 228 с.

31. Маркарян Э.С. Теория культуры и современная наука: логико-методологический анализ / Э.С. Маркарян. - М.: Мысль, 2012. - 284 с.

32. Маркс К. Сочинения / Карл Маркс, Фридрих Энгельс. - 2-е изд. - М., 1964. - Т. 32. - С. 45; Т. 26. - Ч. П. - С. 123.

33. Минюшев Ф.И. Социальная антропология (курс лекций) / Ф.И. Минюшев. - М. : Междунар. ун-т бизнеса и управления, 2013. - 372 с.

34. Огапов А.А., Хангельдіева І.Г. Теорія культури [Текст]: навч. посібник для вузів. - М.: ФАИР-ПРЕСС, 2012. - 384 с.

35. Павленко Ю.В. Історія світової цивілізації. Соціокуль-турний розвиток людства : навч. посіб. / Ю.В. Павленко. - 2-ге вид., стер. - К. : Либідь, 2012. - 360 с.

36. Пивоев В.М. Культурология: введение в историю и теорию культуры : учеб. пособие / В.М. Пивоев. - Изд. третье, перераб. и доп. - М. : КНОРУС, 2013. - 526 с. - Библиогр. : С. 525- 526.

37. Прилуцька АЄ. Культурологія: модульний курс : навч. посіб. для ВНЗ / А.Є. Прилуцька, СМ. Корабльова. - X. : Тор-сінг плюс, 2012. - 287 с. - (Переходимо до Болонської системи / [наук. ред. K.B. Кислюк]). - Предм. покажчик : С 286-287. - Вібліогр. : С. 279-285.

38. Савицкая Т.У. Культура на рубеже тысячелетий: новые парадигмы и старые стереотипы / Т.У. Савицкая // Культура в современном мире: опыт, проблемы, решения : науч.-информ. сб. / Рос. гос. б-ка; Информкультура. - М., 2011. - Вып. 6. - С 3-18.

39. Теория культуры : учеб. пособие / под. ред. С.Н. Иконниковой, В.П. Большакова. - СПб. : Питер, 2012. - 592 с. - Би-блиогр. : С. 578-590.

40. Шейко В.М. Культура. Цивілізація. Глобалізація (кінець XIX - початок XXI ст.): в 2 т.: монографія / В. М. Шейко. - Т. 1. - X.: Основа, 2011. - 520 с.

Размещено на Allbest.ru