Розвиток портрету

На розвиток портретного жанру впливають дві тенденції: прогрес технічних образотворчих навичок і, що більше важливо, розвиток уявлень про значущість людської особистості.

Найбільших вершин портрет досягає в період віри в можливість людини, його розуму, його дієвої і перетворюючої сили.

"Портрет у своїй сучасній функції - породження європейської культури нового часу з її уявленням про цінність індивідуального в людині, про те, що ідеальне не протистоїть індивідуальному, а реалізується через нього і в нім"...

Саме тому жанр портрета знаходиться в занепаді в XX і ХХI повіках: "як може він процвітати, коли ми повні стількох сумнівів в собі"?. Періодами розквіту портрета вважаються римський скульптурний портрет, портрет епохи Відродження і портрет XVII століття, 2-а підлога. XVIII століття.

Відтворення натури в портреті було основним принципом портретного жанру упродовж віків. Але в різні періоди існували різні трактування поняття "схожість". Процес наслідування натури і переклад її в художній образ мав кожного разу свої характерні особливості, які залежали від загальних ідейних і естетичних передумов періоду, а також від конкретної творчої практики - творчого методу, стилю і засобів художньої виразності...

Історія портрета

Прадавня відома спроба зображувати людську особу налічує 27 тис. років. Воно виявлене в печері Вильонер біля міста Ангулем(департамент Шаранта). "Портрет" зроблений крейдою на природних опуклостях стіни, що нагадують за формою особу. Прокреслені горизонтальні лінії очей і рота і вертикальна смуга, що означає ніс.

Перші зразки портрета є скульптурними і відносяться до Стародавнього Єгипту. За цим йшов розквіт портрета в період античності, занепад жанру в Середньовіччя, нові відкриття, зліт і перехід до техніки станкового живопису в епоху відродження, а потім подальший розвиток в подальші

Давньоєгипетський портрет

Зародження портретного мистецтва відноситься до глибокої давнини. Перші значні зразки портрета зустрічаються у давньосхідній, головним чином давньоєгипетської, скульптурі. Збереглися зображення осіб попереднього періоду - мистецтва Месопотамії, є имперсональными зображеннями божеств і не несуть індивідуальних рис.

Призначення портрета в єгипетському мистецтві було обумовлено культовими, релігійно-магічними завданнями. Існувала необхідність «дублювання» моделі (тобто портрет був двійником померлого в потойбічному житті). Тому на канонічний тип зображення (втілює щось незмінне) проектувалися власне індивідуальні риси моделі. Чим більше портрет був схожий на модель, тим гарантированней була зв'язок між кам'яним зображенням і власне покійним: його життєва сила «ка», і його душа «ба» залишали людини при його смерті, але «ка» могла знайти дорогу назад у тіло, для чого його необхідно було зберігати максимально цілим і схожим - так виник принцип муміфікування і портретування.

Відомі портрети періоду Стародавнього Царства: статуї подружжя Рахотепа і Нофрет, вельможі Ти, Хефрена (Каїрський музей), Хемона, писаря (Лувр), Ранофера. Збереглися зразки дерев'яної портретної скульптури - т. зв. «Сільський староста» (статуя Ка-Апера - ель Шейх Беледа, Каїр). Одна з найбільш ранніх царських статуй - фараона Хасехема (II династія).

У скульптурі встановлюються суворі канони певних типів композиції - тип йде фігури з висунутою вперед ногою (завжди лівої), тип уклінну фігури, фігури, що сидить навпочіпки або на троні, з симетрично покладеними на коліна руками. Статуї розфарбовувалися (на деяких пам'ятках збереглися залишки фарби). Вживалися інкрустовані вставні очі в статуї з напівкоштовних каменів.

Портретна скульптура Древнього царства, знаходиться в повному контакті з архітектурою, підпорядковується геометризированным принципам.

Для всіх портретів Стародавнього царства характерні узагальнена моделювання форми особи, що розширюється донизу ніс, підкреслено великі губи. В епоху V династії власті фараона поступово слабшає, і починають з'являтися портрети земельної знаті, приватних осіб.

Пропорції тіла подовжуються, збільшується красива лінія силуету.

З часом зміст давньоєгипетського портрета поглиблюється (особливо в одухотворених образах епохи Нового царства періоду Ель-Амарни, XIV ст. до н. е.). Найбільш прославленим єгипетським портретистом є скульптор Тутмос Молодший, який працював у цю епоху. Його найвідоміші роботи - портрети цариці Нефертіті.

Давньогрецький портрет

У стародавніх греків довгий час портрета в строгому сенсі слова не існувало. У них був звичай нагороджувати переможців спортивних ігор постановкою їх статуй в публічних місцях, однак це були ідеальні фігури атлетів, які зображали їх лише в загальних рисах і були виконані по ідеальному каноном краси. Еллінські республіки навіть забороняли громадським діячам та приватним особам замовляти свої реалістичні портрети, вважаючи, що вони можуть розвинути у громадян марнославство і суперечать принципу рівності між ними. В епоху класики створюються узагальнені, ідеалізовані скульптурні портрети поетів, філософів, громадських діячів.

Тільки в V столітті до н.е. вперше з'явилися у греків справжні портретні герми і статуї, а саме у числі творів Димитрія Алопекского, жив за часів Перікла.

Реалістичне напрям остаточно утвердилося в портретній скульптурі в елліністичному мистецтві - при Олександрі Македонському, завдяки Лисиппу і його братові Лісистрату, який перший став формувати маски з натури.

Елліністичні портрети, зберігаючи властивий грецьким художникам принцип типізації, незрівнянно більш передають не тільки риси зовнішнього вигляду, але і різні відтінки душевного переживання моделі. Якщо майстри класичного часу в портретах представників однієї і тієї ж суспільної групи підкреслювали насамперед риси спільності (так виникли типи портретів стратегів, філософів, поетів), то елліністичні майстри, в подібних випадках зберігаючи типові основи образу, виявляють характерні особливості даної конкретної людини. З кінця V ст. до н. е. давньогрецький портрет все більше індивідуалізується, зрештою тяжіючи до драматизації образу.

Індивідуалізм в елліністичну епоху виступає, з одного боку, у формі самоствердження сильної егоїстичної особистості, що прагне будь-якими засобами підняти себе над громадським колективом і підпорядкувати його своїй волі. Інша форма елліністичного індивідуалізму пов'язана з усвідомленням людиною свого безсилля перед законами буття. Вона проявляється у відмові від боротьби, занурені у свій внутрішній світ. Обидві ці форми знайшли своє відображення в елліністичному портреті, де можна виділити дві основні лінії: тип портрета елліністичних правителів, в якому завдання художника - прославляння людини сильної волі і енергії, нещадно змітає на своєму шляху всі перешкоди для досягнення своєї егоїстичної мети, і тип портрета мислителів і поетів, в образах яких знайшло відображення свідомість протиріч реальної дійсності і безсилля подолати їх.

Джерела розповідають про існування в Греції живописного портрета, зокрема величається Апеллеса, але нічого з робіт цього періоду не збереглося.

Давньоримський портрет

З Греції мистецтво портретів перейшло до римлян, які до колишніх пологів пластичних портретних зображень, статуї та герме, додали новий рід бюст. Багато грецькі ремісники працювали в Римі, правда, вже з дотриманням бажань римського замовника.

Розвиток давньоримського портрета було пов'язане з посиленням інтересу до індивідуального людині, з розширенням кола портретованих. Риму властивий народжуваний інтерес до конкретної людини (на відміну від інтересу до людини взагалі в мистецтві Давньої Греції).

В основі художньої структури багатьох давньоримського портрета - чітка і скрупульозна передача неповторних рис моделі при дотриманні єдності індивідуального і типового. На відміну від давньогрецького портрета з його тягою до ідеалізації (греки вважали, що хороший чоловік обов'язково повинен бути красивим - калокагатия), римський скульптурний портрет виявився максимально натуралістичним і досі вважається одним з найбільш реалістичних зразків жанру за всю історію мистецтва. Стародавні римляни володіли такою вірою в себе, що вважали особу людину гідною поваги в тому вигляді, яка вона є, без усяких прикрас і ідеалізацій, з усіма зморшками, лисинами і надмірною вагою (наприклад портрет імператора Вітеллія).

Одним з коренів такого реалізму стала техніка: римський портрет розвинувся з посмертних масок, які було прийнято знімати з померлих і зберігати біля домашнього вівтаря (lararium) разом з фігурками лар і пенатів. Вони виготовлялися з воску і називалися imagines. У разі смерті представника роду маски предків мчали в похоронній процесії, щоб підкреслити стародавність аристократичного роду. Це було рудиментом культу предків. Крім воскових масок, ларариуме зберігалися бронзові, мармурові та теракотові бюсти предків. Маски-зліпки робились безпосередньо з осіб померлих і потім оброблялися з метою надання їм більшого натуроподобия. Це призвело до прекрасного знання римськими майстрами особливостей мускулатури людської особи і його міміки, що спричинило за собою прекрасні результати вже при звичайному позуванні. Коріння такого поховального культу були сприйняті римлянами у етрусків, у яких портрет також був надзвичайно розвинений.

У часи Республіки стало прийнято споруджувати у публічних місцях статуї (вже в повний зріст) посадових осіб або військовий командирів. Подібна честь виявлялася за рішенням Сенату, зазвичай в ознаменування перемог і тріумфів, політичних досягнень. Подібні портрети зазвичай супроводжувалися присвятним написом, що розповідає про заслуги (cursus honorum). У разі злочину людини його зображення знищувалися (damnatio memoriae). З настанням часів Імперії портрет імператора і його сім'ї став одним з найпотужніших засобів пропаганди.

Поряд з портретними бюстами і статуями, широке поширення одержали портрети на монетах, камеях і т. п., почасти живописні портрети. Мистецтво карбування було так розвинене, що за профілями на монетах (супроводжуваних написами) сучасні дослідники визначають безіменні мармурові голови.

Ранні зразки станкового портретного живопису представляють фаюмські портрети (територія елліністичного Єгипту, I-IV ст. н. е..), що виконували функцію похоронних масок. Багато в чому пов'язані з традиціями стародавнього портрета і з релігійно-магічними уявленнями, разом з тим вони створювалися під впливом античного мистецтва, безпосередньо з натури, несли в собі яскраво виражену схожість з конкретною людиною, а в пізніх зразках - специфічну духовність.

Портрет Середньовіччя

Візантійська і Західна Римська імперія не успадковують реалістичний римський портрет. Майстри цих періодів зображують свої моделі узагальнено і спиритуализировано, до того ж, відбувається значний регрес технічної майстерності, завдяки чому портрети різних імператорів практично не відрізняються, а ідентифікувати за одноманітним профілів на монетах мармуровий бюст (також виконаний за каноном) практично неможливо.

У наступне тисячоліття Європа не дає якісних зразків портрета. Відбувається повний занепад жанру. Середньовічна культура була зосереджена на боротьбі спіритуалістичних і стихійно-матеріалістичних тенденцій, що наклало на розвиток портрета особливий відбиток. Середньовічний художник, обмежений строгими церковними канонами, рідко звертався до портрета. Особистісне начало в його розумінні розчинялося в релігійній соборності. У період Середньовіччя реалістичний, натуралістичний портрет зустрічається дуже рідко. Спрощені і стандартизовані риси зображеного персонажа дозволяють ідентифікувати його тільки з певною суспільною роллю.

У той же час деяким готичним скульптур, а також фрескам і мозаїкам візантійських, російських та ін. церков притаманні духовна характерність, ясна визначеність: художники потроху додають святим риси обличчя реальних людей. Автопортрети знаходять у мініатюрах писарів, наприклад, у роботі Хільдегради Бингенской.

Більш або менш портрет починає повертатися в мистецтво починаючи з X-XII століття, залишаючись, тим не менш, на підлеглих ролях. Він є частиною церковного архітектурно-художнього ансамблю, зберігаючись в надгробках, на монетах і в книжковій мініатюрі особливо в портретах замовників, яким подносились книги. Його моделями є переважно знатні особи - керівники та члени їх сімей, свита, донатори монастирів і церков. «Довгий шлях до реалістичного портрета починається з зображень патрона», пишуть дослідники. Одна з перших таких робіт - портрет Енріко Скровеньі роботи Джотто на стінах капели Скровеньі в Падуї, 1304-1306 рр.

Потроху портрет починає проникати в станкову живопис. Один з перших прикладів станкового портрета цього періоду - «Портрет Іоанна Доброго» (ок. 1349 р.). Зображення правителів на монетах, відомі в Античності, в Середньовіччі також відсутні. Народження монетного зображення в Західній Європі пов'язується з монетою, викарбуваній Сиджизмондо Малатеста для міста Брешіа вже тільки близько 1420 року. Це було початком відходу від середньовічної традиції відтворення при карбуванні символічного образу володаря і, як наслідок, переходу до зображення конкретної особи.

За межами Європи

На територіях Сходу, де не було Темних століть), ситуація з портретним жанром в цей час була більш сприятливою. Китайський портрет, ймовірно, сходить до 1000 р. до н. е.., хоча збереглися пам'ятники відносяться тільки до 1000 н. е. Великою конкретністю відрізняється середньовічний китайський портрет (особливо періоду Сун, X-XIII ст.). Незважаючи на підпорядкування суворому типологическому каноном, середньовічні китайські майстри створили безліч яскраво індивідуалізованих світських портретів, часто виявляючи в моделях риси інтелектуалізму.

Психологічно загострені деякі портрети середньовічних японських живописців і скульпторів (наприклад, «Портрет Мінамото але Йорітомо»). Високі зразки портретної мініатюри були створені майстрами Середньої Азії, Азербайджану, Афганістану (Кемаледдин Бехзада), Ірану (Реза Аббасі), Індії.

Перуанська культура індіанців мочика (I-VIII ст.) була однією з небагатьох древніх цивілізацій Нового Світу, де існували портрети. Ці роботи представляють анатомічні особливості людей. Моделі зображували так пізнавано, що не було необхідності в атрибутах або підписах з іменами. Ми легко впізнаємо членів еліти, священиків, воїнів і навіть ремісників. Зустрічаються люди різних віків. Жіночих портретів досі не знайдено жодного. Є специфічний акцент на представленні деталей головних уборів, зачісок, прикраси тіла.

Портрет Відродження

Перелом у портретному мистецтві, яке знову вийшла на провідні позиції, настав в епоху Ренесансу. Він був пов'язане зі зміною ідеології епохи. Ренесансна людина був сповнений гуманістичного реалізму, тобто він послабив пута релігії і увірував у силу особистості, став вважати себе мірою всіх речей - і тому він вийшов на перший план у мистецтві.

В Італії портрет воскресили насамперед скульптори - Дезидеріо та Сеттіньяно, Міно та Фьезоле, Антоніо Rossellino, Лука делла Роббіа, Донателло і т. д. Вони швидко досягли блискучих результатів у своєму прагненні відтворювати людські особи згідно з дійсністю, виразно виражати характери і дотримуватися благородство стилю. Перші портрети відштовхувалися від античних монет і медалей, і тому часто зображують модель в профіль. Щоб «розгорнути» позируемого в анфас і три чверті, (написавши їх також, як раніше Христа і святих у сакральних картинах), знадобився певний час і розумове зусилля. Інший важливий компонент розвитку портрета - виникнення техніки олійного живопису, яка дозволила листа стати більш тонким і психологічним.

Нова ідеологія вимагала нової структури портрета. Портретисти Ренесансу багато в чому ідеалізували модель, але при цьому неодмінно намагалися осягнути її сутність. Зображуючи свого героя у визначеній земній середовищі, художник вільно мав модель в просторі. І модель все частіше виступала не на умовному, як це було у мистецтві Середньовіччя, а в єдності з реалістично трактованими інтер'єром або пейзажем, часто - в безпосередньому живому спілкуванні з вигаданими (міфологічними та євангельськими) персонажами. В монументальних розписах серед інших персонажів художник також нерідко зображує себе.

Відмітні особливості ренесансного портрета частково намітилися вже в портреті XIV століття (Джотто, Сімоне Мартіні) і міцно утвердилися в XV ст. (Мазаччо, Доменіко Венеціано, Доменіко Гірландайо, Сандро Боттічеллі, П'єро делла Франческа, Пинтуриккьо, Мантенья, Антонелло да Мессіна та ін.).

Ренесансний антропоцентризм особливо яскраво проступає в портретному творчості майстрів Високого Відродження. Леонардо да Вінчі, Рафаель, Джорджоне, Тіціан, Тінторетто ще більшою мірою поглиблюють зміст портретних образів, наділяючи їх силою інтелекту, почуттям особистої свободи і духовною гармонією, суттєво оновлюють засоби художньої виразності (повітряна перспектива Леонардо да Вінчі, колористичні відкриття Тіциана). Найвідоміший портрет у світі - «Мона Ліза» пензлю да Вінчі був написаний саме в цю епоху. Найбільш прославленим чоловічим портретом цього часу був «Портрет Бальдассаре Кастільйоне» Рафаеля (згідно своєю значимістю сьогодні висить в Луврі навпроти «Мони Лізи»).

Досягненням італійських живописців Ренесансу передували успіхи представників Північного Відродження, особливо майстрів ранньої нідерландської живопису, в тому числі Ян ван Ейк і Ганс Мемлінг, Робер Кампен. При відомій стилістичної спільності з італійським портретом їх твори відрізняються більшою духовної загостреністю характеристик, предметної точністю зображення.

Якщо італійці часто як би підносили свого героя над світом, то тут портретований нерідко представлений як невід'ємна частка світобудови, органічно включена в його нескінченно складну систему - це використовувалося як докладний прописування матеріальної середовища навколо, так і найменших зморшок на обличчі.

З німецьких живописців цього періоду особливо відомі портретисти А. Дюрер і Ганс Гольбейн Мл. Менш відомі французькі майстри Жан Фуке, Франсуа Клуэ, Корнель де Ліон.

Портрет маньєризму

Мистецтво маньєризму (XVI століття) портрет втрачає ясність ренесансних образів. У ньому проявляються риси, що відображають драматично тривожне сприйняття протиріч епохи. Змінюється композиційний лад портрета. Тепер йому притаманна підкреслена гострота і насиченість духовного вираження. Це різною мірою властиво портретів італійців Понтормо і Бронзіно, іспанця Ель Греко.

У цю епоху в різних країнах виникають нові форми групового портрета. Иератически застиглі портретні групи Середньовіччя змінюються багатофігурними композиціями, повними живою і дієвою взаємозв'язку між персонажами. Створюються перші значні зразки групового і парного портрета в станкового живопису. У різних видах також розвивається тип історичного портрета.

Портрет XVII століття

У XVII столітті вищі досягнення в жанрі портрета були створені спадкоємцями нідерландської живопису. До цього часу вона розділилася на дві самостійні гілки - фламандський і голландський школи. Для художників цих шкіл портрет набував все більшого і більшого значення, а техніка значно удосконалювалася.

У цей період у житті європейських країн відбулися докорінні зрушення суспільні, ідеологічні та наукові. Вони вплинули на складання нових форм портрета, який тепер наповнений зміненим світосприйняттям. Воно порвало з антропоцентризмом, який був притаманний Відродження. Особистість відчувала криза, погляд на дійсність більше не був гармонійним, внутрішній світ людини, що ускладнювався. Виникали більш складні зв'язки із зовнішнім світом, але при цьому одночасно присутнє прагнення до більш глибокого самопізнання. Тому в портреті відбувається пошук: творці шукають більшу адекватність істинного вигляду моделі, намагаються розкрити її характер многосложно. Відбувається глибока демократизація портрета, що особливо помітно в Голландії. На портретах з'являються люди, які представляють різні соціальні шари суспільства, національні та вікові групи. В цей період ключові позиції в портреті переходять до жанру станкового живопису.

Через посилення буржуазії збільшується кількість замовників портретів. У Голландії стає надзвичайно популярним груповий портрет. Також митці починають створювати портрети-типи людей з народу (Дієго Веласкес, Хальс). Збільшена тяга художників до самопостижению, утвердження творчої особистості сприяє розробці форм автопортрета (Рембрандт, його учень Карел Фабриціус, Антоніс ван Дейк, Ніколя Пуссен). Досі не здає позицій і аристократичний портрет: Рубенс, Веласкес, ван Дейк створюють як парадні портрети, так і проникливо-ліричні, інтимні речі. Техніка живопису знаходиться на досить високому рівні, відбувається еволюція виразних засобів: переконлива передача световоздушной середовища за допомогою світлотіньових контрастів, нові прийоми письма щільними короткими, часом роздільними мазками, що повідомляє зображенню невідому доти життєвість, реально відчутну рухливість.

В основі композиції багатьох портретів цього періоду виявляється рух, при цьому величезна роль відводиться виразності жесту моделі. Активізується сюжетна взаємозв'язок героїв групового портретів, помітно позначається його тенденція до переростання в груповий портрет-картину (приклад - «Нічний дозор» Рембрандта).

Значення найбільших портретистів XVII століття виходить далеко за межі епохи. Видатними портретистами між фламандцями були Пітер Пауль Рубенс і Антоніс ван Дейк, а між голландцями - Рембрандт, Франц Хальс. Іспанський художник того періоду Дієго Веласкес вважається одним з найбільших портретистів за всю історію жанру. З портретистів інших країн можна назвати Вітторе Гисланди (Італія), Франсиско Сурбаран (Іспанія), Самуель Купер (Англія), Філіп де Шампань, Матьє Ленен (Франція).

Одночасно плануються і негативні тенденції в розвитку портретного жанру: у багатьох парадних портретах реалістичне вже з труднощами проривається крізь умовність форм бароко. Ряд портретів вже несе в собі відверту ідеалізацію високопоставленого замовника (П'єр Миньяр, Антуан Куазевокс, Пітер Лелі).

Зі складанням академічного живопису сформувалася так звана ієрархія жанрів з умовним поділом жанрів мистецтва на «високі» і «низькі», причому портрет стали відносити до «низькими» жанрами, (на відміну від «високих» міфологічного та історичного жанрів). Таке положення зберігалося до перемоги імпресіоністів над Французькою Академією під кінець XIX століття.

Портрет XVIII століття

З кінцем XVII століття манірність і умовність у всіх видах живопису, завадили портрета втриматися на досягнуту ним висоті. Жанр деградував і відклали його на другий план як у живописі, так і в скульптурі. Досягнення реалістичного портрета віддаються забуттю. Замовник - як аристократ, так і буржуа вимагає від художника беззастережної лестощів. У роботах з'являється нудотна сентиментальність, холодна театральність, умовна репрезентативність.

Задаючи тон у всіх видах мистецтва, французька культура визначає в цей час і розвиток портрета. Переважаючим стає тип придворно-аристократичного портрета, розквітлого при дворі Людовиков. Для Європи стає еталонним створений там зразок офіційного мистецтва - парадні, міфологізовані портрети, де перша роль відводиться декоративної краси моделі. Одночасно відбувається падіння техніки, з'являються «лялькові обличчя».

Як пишуть дослідники російського портрета XVIII століття, «природне в рамках цього методу підпорядкування індивідуальності ремісничо-корпоративного єдності є певною гарантією успіху у створенні портрету в умовах нерозвиненості культури даного жанру».

Художники цього періоду: Гіацинт Ріго, Жан Натье, Франсуа Гюбер Друе, вже згадуваний П'єр Миньяр, Ларжильер. Мистецтво придворного портрета 30-50-х років XVIII століття, відповідаючи смаків аристократії, ставило перед собою завдання створення зовні елегантного, декоративно-чуттєвого зображення моделі в стилі рококо. Художники пом'якшували і прикрашали риси обличчя, вони дуже дорожили передачею витонченості туалетів, витонченою пишністю драпіровок і аксесуарів, тонко розрахованими декоративними ефектами. Натье придумав „міфологічний“ портрет: зображував придворних дам у вигляді німф, Діани, Венери і інших античних богинь, надзвичайно віддалено передаючи схожість і безсоромно льстя своїм моделям. В середині століття чрезвычаной популярними при європейських дворах були ідеальні роботи Рафаеля Менґса.

Тим не менш, ближче до останньої третини XVIII століття ситуація починає виправлятися. Виникає і затверджується новий реалістичний портрет, багато в чому пов'язаний з гуманістичними ідеалами епохи Просвітництва. Це аналітичні образи живописця Моріса Латура (наприклад, «Портрет абата Юбера»), картини Аведа, Ліотара, скульпторів Ж. А. Гудона і Ж. Б. Пигаля, пізні роботи Антуана Ватто, прості і щирі «жанрові» портрети Шардена, пастелі Ж. Б. Перронно, портрети Фрагонара; у Великобританії - гостросоціальні твори У. Хогарта. Але поки вони ще не привертають увагу основного замовника.

Розвивається техніка пастелі, зручна для передачі настроїв та осіб, але не ідеальна для зображення помпезного декору. Італійська школа портрета протягом XVIII століття зберігає високу якість, але за деякими винятками (Розальба Каррьера) не користується широкою славою.

До кінця XVIII століття про себе заявляє школа англійських портретистів, давши таких майстрів першого ряду, як Джошуа Рейнольдс, Джордж Ромні, Томас Лоуренс і Томас Гейнсборо. В Іспанії в портретному жанрі починає працювати Гойя, і навіть Російська імперія нарешті заявляє про себе у світовому мистецтві живописцями першого класу - це Левицький і Боровиковський. В їх роботах знову з'являється точність соціальних характеристик, тонкість психологічного аналізу, розкриття внутрішнього світу і багатство емоцій.

У другій половині XVIII століття отримує широке розповсюдження портрет, виконаний більш дешевими засобами (гравюра, акварель, олівець). Крім того, це період ознаменований розквітом портретної мініатюри - самостійною гілкою портретного жанру.

Така ситуація з приватним портретом на пам'ять зберігається до 1850-х років - коли з'являється доступна практично всім верствам суспільства фотографія.

Лотман пише: живопис XVIII ст. затвердила два стереотипу портрета. Один з них, зіпертий на розроблений жанровий ритуал, виділяв в людині державну, урочисто-високу сутність. Такий портрет вимагав ретельного дотримання всього ритуалу орденів, чинів і мундирів.

Вони як би символізували собою державну функцію зображуваного особи, причому саме ця функція втілювала головний сенс особистості. Якщо особа, зображене на урочистому портреті, володіє яким-небудь дефектом зовнішності, художник прагне його приховати, між тим як знаки нагород і одяг всіляко підкреслюються. Подальший розвиток портретного живопису, з одного боку, приводить до зростання уваги до психологічної характеристиці, наприклад у Боровиковського, а з іншого - до того, що побутові, домашні аксесуари витісняють офіційно-парадні. Не без впливу Руссо портрет потрапляли деталі садового та паркового антуражу. У відповідності із загальною тенденцією відображати в портреті не буттєву норму, не ієрархію культурних цінностей, а безпосередній, вихоплений з життя окремий момент змінюється і співвідношення дитячих і дорослих фігури на полотні. Якщо раніше вони розподілялися за шкалою ієрархічної цінності, то тепер художник віддає перевагу поєднувати їх у єдиної жанрової композиції, нарочито підкреслюючи живий безлад ігри і хвилинну випадковість обраного ним миті.

Портрет XIX століття

Розвиток портрета в XIX столітті визначила Велика Французька революція, яка сприяла вирішенню нових завдань у цьому жанрі. У мистецтві переважаючим стає новий стиль - класицизм, і тому портрет втрачає пишність і солодкавість робіт XVIII століття і стає більш суворим і холодним. З портретистів, які працювали на рубежі XVIII-XIX найбільш помітним є Жак Луї Давид. Інші, менш прославлені майстри: Франсуа Жерар, Поль Деларош (Франція).

Наступ епохи романтизму сприяло проникненню в портрет гострого реалізму. У ньому з'являється критична лінія. Видатним майстром цього періоду вважається іспанець Гойя створив груповий Портрет сім'ї Карла IV» - роботу, замовлену як парадний портрет, а в підсумку відбила неподобство правлячої династії. Також він створює пристрасні й емоційні портрети і автопортрети.

Тенденції романтизму отримують розвиток в 1-й пол. XIX століття у творчості Жеріко і Делакруа, скульптора Франсуа Рюда (Франція), у Ореста Кіпренського і Карла Брюллова, частково у Тропініна (Росія), Філіп Отто Рунге (Німеччина).

Існуючі паралельно з романтичними традиції класицистичного портрета продовжують розвиватися і наповняться новим змістом. З майстрів цього період особливо відомий Енгр.

З ім'ям француза Оноре Дом'є пов'язано виникнення перших значних зразків сатиричного портрета в графіці та скульптурі. Одночасно до середини століття складається новий еталон парадного замовного портрета (наприклад, Винтергальтер).

2-я підлога. XIX століття

Починаючи з сер. XIX століття з'являється портрет реалізму. Йому свойственнен інтерес до соціальної характеристики моделі, спроби розкрити його етику, гідність, проникнути в психологію.

Розширюється географічний діапазон, виникає ряд портретних національних шкіл, безліч стилістичних напрямків, представлених різними творчими індивідуальностями: Густав Курбе (Франція); Адольф фон Менцель, Вільгельм Лейбль (Німеччина); Альфред Стівенс (Бельгія); Ерік Вереншелль (Норвегія); Ян Матейко (Польща); Міхай Мункачі (Угорщина); Квидо Манеса (Чехія); Томас Эйкинс (США), в Росії - передвижники.

З народженням фотографії виникає і розвивається під сильним впливом портретного живопису фотопортрет, який, у свою чергу, стимулює пошуки нових форм образного ладу як мальовничого, так і скульптурного і графічного портрета, недоступних фотомистецтва.

Імпресіонізм виник в останній третині XIX століття, призвів до оновлення ідейно-художньої концепції портрета. Відкриття імпресіоністів і близьким їм художників (Едуар Мане, Огюст Ренуар, Едгар Дега, Огюст Роден) ґрунтувалися на відмову від максимальної правдоподібності, залишеного фотопортрету, із зосередженням на мінливості вигляду людини та його поведінці в мінливому середовищі.

Різною мірою притаманні риси імпресіонізму портретів роботи шведа Андерса Цорна, німця Макса Лібермана, американців Дж. М. Уістлера і Дж. С. Сарджента, російського художника Костянтина Коровіна.

Цілям і образам портрета імпресіонізму було повністю протилежно їх творчість сучасника - Поля Сезанна, який прагнув виразити в монументальному образі якісь стійкі властивості моделі. В цей же час творить Вінсент ван Гог, в портретах якого відображається інший аспект - пекучі проблеми морального й духовного життя сучасної людини.

В кінці XIX-XX століття на перший план виходить стиль модерн, який надає портрета лаконічну загостреність, часом надаючи характеристику моделі риси гротеску (Тулуз-Лотрек, Едвард Мунк, Альфонс Муха). Майстрами салонного парадного портрета кінця століття є Джованні Болдини, Філіп де Ласло - їх роботам властива легкість кисті і деяка поверховість.

Портрет в XX столітті

У XX столітті портрет, як і всі фігуративне мистецтво, переживає занепад. У жанрі проявляються складні тенденції розвитку мистецтва, а також загальна криза розуміння людської особистості. На ґрунті модернізму виникають твори, номінально вважаються портретом, але позбавлені його специфіки. Вони підкреслено йдуть від реального вигляду моделі, зводять її зображення до умовної, абстрактній схемі. Фотографія взяла на себе функцію документації, збереження, отримання зображення для тих чи інших потреб, художній портрет став предметом вирішення суто художнього завдання. В епоху Модільяні і Пікассо дуже важливий був погляд художника на персонаж, неповторність і унікальність цього погляду, тоді як фотографія допускала масового зображення, а також дотримувалася документальність і справжність.

Одночасно тривають пошуки нових реалістичних засобів у портреті. Реалістичні традиції продовжують в графіці Кете Кольвіц (Німеччина), у живопису Вільям Орпен (Ірландія), О.Джон, в скульптурі Бурдель, Арістід Майоль, Шарль Деспіо.

В портретному творчості найбільших західноєвропейських майстрів XX століття (Пікассо, Матісс, Андре Дерен, Жорж Руо, Модільяні у Франції, Жорж Грос, Отто Дікс, Ернст Барлах в Німеччині, Оскар Кокошка в Австрії) співіснують, часом стикаючись, суперечливі ідейно-художні тенденції. Хорошими прикладами естетики ар-деко є роботи Тамари Лемпицка. Представниками американської реалістичної школи 20-30-хх рр. були Роберт Генрі Джордж Беллоуз. Прикладом групового портрета цього часу є картина Макса Ернста «Всі друзі разом».

До середини XX століття розвиток портрета стає складним, характерезуясь ще більш кризовими рисами. Все очевиднішим стає навмисна деформація, спотворення людини.

Деякі майстри намагаються утримувати планку реалістичного портрета: Ренато Гуттузо (Італія), Ганс Ерні (Швейцарія), Дієго Рівера і Сікейрос (Мексика), Ендрю Уайет (США), Сэйсон Маеда (Японія), скульптори Ксаверій Дуниковский (Польща), Вяйне Аалтонен (Фінляндія), Джакомо Манцу (Італія), Джо Девідсон і Джейкоб Епстайн в США. Тим не менш, інтерес до портрета в 1940-50-х рр. у цілому падає, як результат підвищення інтересу до абстрактного і нефігуративного мистецтва.

У 1960-70-х рр. спостерігалося деяке пожвавлення портрета. Такі англійські майстри, як Люсьєн Фрейд і Френсіс Бекон створювали потужні твори. Далі, багато сучасні художники, такі як Енді Уорхол, Алекс Катц і Чак Клоуз робили людське обличчя головним фокусом своїх творів. «Мерлін Монро» Уорхола стала іконою. Таким чином, поп-арт є одним з небагатьох напрямів мистецтва XX століття, використовують людське обличчя без відносних спотворень. Клоуз спеціалізується на гіпер-реалістичних портретах-головах на всю стінах, основаних на фотографіях. Джеймі Уайет (Wyeth) продовжує працювати в реалістичних традиціях свого батька Ендрю, створюючи знамениті портрети всіх підряд, від президентів до свиней.

Одночасно жанр портретного досягає вершин і привертає величезну кількість майстрів жанру. Зокрема, нішу реалістичного портрета займають тепер обкладинки журналів на кшталт Time або Esquire, прикрашені зображеннями відомих сучасників.

Марат Гельман пише: в контексті пізнього постмодернізму ставлення глядача до портрета, зображення сильно змінилося порівняно з класичною епохою. Всі зображення сьогодні умовно можна розділити на кілька категорій: це інформаційні (політико-соціальний контекст), рекламні, культові (субкультурні), художні та приватні... глядач, реципієнт зараз сприймає будь-яке зображення як симулякр, знак товару, влади, політики, моди, поп-культури і так далі. Тому глядацьке сприйняття зараз обумовлено, контекстуально і мифогенно. Портрет як жанрова категорія швидше мертвий, ніж живий. Але, якщо розглядати всі актуальні практики сьогодні, і якщо є якісь живі прояви портретного жанру, то це швидше за життя після смерті.

Размещено на Allbest.ur