Умови та особливості становлення й розвитку української культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Лекція

ТЕМА 4. Умови та особливості становлення й розвитку української культури.

Основні поняття: етнос, нація, національна культура, менталітет, національна свідомість, національна ідея.

Культура існує в національній формі самовираження, яка народжується з конкретно-історичних особливостей народу (етносу), його біосоціальної суті. Кожна з більш ніж двох тисяч національних культур, що існують у світі, має свою специфіку, яка робить її неповторною й унікальною. Ця своєрідність виникає на основі впливу географічного чинника, особливостей історичного шляху народу, взаємодії з іншими етнокультурами.

Географічними чинниками нашої культури є своєрідні природно-кліматичні умови, серед яких степи, лісостепи, ліси, гори, моря.

Крім того, через територію України проходили торговельні шляхи (із варяг у греки, шовковий), що поставило її у центр взаємовпливів як з півночі й півдня, так і з заходу та сходу.

Землі Житомирщини та Вінниччини, які ніколи не затоплювались морями, стали центром творення українського етносу. Саме до цієї землі прив'язана культура, символіка, духовність і ментальність світорозуміння етносу, що відображають основні принципи функціонування Всесвіту, Сонця, Землі.

У будь-якій національній культурі основоположною, базисною є народна культура. Потім на її основі поступово формуються наука, література, мистецтво. Внаслідок труднощів історичного шляху України (монголо-татарське завоювання в XIII ст., польсько-литовська експансія в XIV - XVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в XIX - ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. І в XVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво й польську культуру, і до кінця XVIII ст., коли верхівка козацької старшини русифікувалася, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної національної культурної еліти. Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися низи суспільства. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності та колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві - народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню й продовженню традицій став можливим підйом української культури і в XVI - XVII ст., і культурне відродження в XIX ст. У той же час відчутні й негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури: протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися й виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською, іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній.

Разом з тим, самобутня система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти в добу Козаччини завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури визначними державниками -- К.Острозьким, П.Конашевичем-Сагайдачним, І.Мазепою та іншими -- все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, мистецтва, досягти значних успіхів у науці.

Відомий дослідник української культури І. Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість (відкритість) світу, відсутність ксенофобії (боязні чужого) і гуманізм. Гуманістична суть української культури знаходить своє відображення у працях Г. Сковороди, Ф. Прокоповича, П. Куліша. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування. На відміну від філософської думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці за допомогою освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликають до іншого. «Споріднена праця» і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним -- ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі. Сьогодні такі підходи набувають особливого значення для всього людства.

У Посланні Президента України до Верховної Ради України від 22 лютого 2000 р. висловлена така думка: «Загальносвітові тенденції і власний досвід підводять до принципового висновку: індустріальний, промисловий та економічний поступ значно більше залежить від духовної, культурної складової, ніж від суто технічних нововведень». Майбутнє незалежної України тісно пов'язане з розвитком гуманітарної сфери, продовженням національних культурних традицій.

Ще одним визначальним сегментом української культури є її історизм, тобто заглибленість в історію. Багата земля, відсутність геокатаклізмів, тисячолітні торгові шляхи, що проходили через територію сучасної України, давали великі можливості для взаємообмінів та взаємовпливів між народами. Всі ці фактори сприяли формуванню унікальної міфології, духовного світу наших предків, запозиченню соціального та культурного досвіду інших народів. Водночас своє світорозуміння вони несли в інші землі.

Чимало дослідників стверджують, що праісторичне населення Європи сформувалось саме на території України, про що свідчить спільність міфологічного мислення як наслідок спільності інформаційних основ суспільного розвитку й етнотворення. Найдавніші палеолітичні стоянки у Межиріччі на Дніпрі, Мізині на Десні, Києві, Кролевці на Закарпатті, їх артефакти, а потім трипільська цивілізація - свідчення цьому. Саме з території України розпочалось розселення та освоєння інших геопросторів. Дослідники Кам'яної Могили під Мелітополем стверджують, що нарешті знайдена прабатьківщина могутньої шумерської цивілізації, що існувала між Тигром та Євфратом.

Проблему взаємодії етнічних і національних факторів із культурою можна зрозуміти через поняття «національна культура».

Національна культура - це історичний просторово-часовий вимір морально-духовної сили нації, її інтелектуальних ресурсів, біосоціальних резервів з точки зору перспектив розвитку світової цивілізації; сукупність властивих певному етносу духовних, матеріальних, інтелектуальних і емоційних ознак, що виявляються в менталітеті, системі цінностей, традиціях і віруваннях, мистецтві та способі життя.

Національна культура має здатність до самореалізації у двох взаємопов'язаних напрямах: реалізації внутрішнього потенціалу у межах національного будівництва та реалізації через поширення сфер, просторів впливу власної специфіки. Тобто національна культура пов'язана з процесом «конструювання» культурного простору нації залежно від особливостей та розвитку. Національна культура охоплює географічні, господарські, побутові, мовно-духовні, політико-державні чинники національного життя, які сприяють утвердженню національної свідомості.

Структура національної культури складається з таких елементів: культуроформуючий фактор географічного середовища і господарства; побутова культура; політична і правова культура, духовна культура.

Цінність національної культури виступає у вигляді конкретної сукупності результатів матеріальної, духовної діяльності, інтересів, відносин соціально-етнічної спільноти.

Етнос (від гр. ethnos - суспільство, група, народ) - історично складена спільність людей, яка має відносно стабільні особливості культури та психіки, етнічну самосвідомість.

Етнос характеризується певною культурною цілісністю. Проте, як і будь-який інший соціальний організм, він завжди залишається динамічною системою, яка змінюється під впливом соціально-економічних, політичних та інших факторів.

Кожен етнос, що є породженням Абсолюту, відрізняється від інших тим, що має різні шляхи та етапи руху до істини, до Бога, що й породжує відмінності у просторових та часових чинниках етнотворення, становить своєрідність кожного етносу, породжує різні віри й конфесії, які по-різному трактують одну й ту ж істину.

Середовище, в якому розгортається український етнос, має триєдину структуру: (принцип Трійці) та циклічний характер її прояву. Циклічно-періодична закономірність функціонування світу визначає спосіб існування будь-якого об'єкта чи явища, включаючи й такі, як етнос чи людина. Найвідоміші нам - добовий, місячний, річний, 12-річний, сонячний цикли тощо. Кожен з циклів відіграє помітну роль у формуванні способу життя й свідомості людей, етносу загалом. Значущими для етносу є цикли, співмірні з тривалістю його існування, тобто цикли в десятки й сотні тисяч років. Ці цикли пов'язані з обертанням сонячної системи довкола центру нашої Галактики та обертанням галактики довкола міжгалактичного центру. Перший цикл виявляє себе у «зсуванні» сузір'їв зодіаку та в зміні космічних впливів на людську психіку і зветься великим сидеричним (або зоряним) роком. Його тривалість приблизно 2 тисячі років. Тривалість всього циклу приблизно 25,5 тисяч років - Перун (Стрибог), Скорпіон, Терези, Діва, Лев, Рак, Близнюки, Телець (Тур, Волосожар), Овен, Риби.

Спроби археологів визначити час виникнення українського етносу поки що не дав надійного результату, хоча дехто з учених відносить його до протонеоліту (5-4 тис. до н.е.), оскільки саме до цього етапу становлення нашого етносу нібито відноситься українська казка про яйце-райце.

Слід зазначити, що, крім часу виникнення етносу (тобто психоенергетичної характеристики, пов'язаної з місцем етносу в космічному циклі), домінуюче значення щодо формування етнічної своєрідності має психоенергетична характеристика, накладена на етнос місцем його у просторі планети, тобто природне середовище: територія, земля, на якій формується етнос (О. Братко-Кутинський).

Нація (від лат. пatio - народ, плем'я) - історична спільність людей, що складається в процесі формування певних характерних її ознак, серед яких виокремлюють культурологічні, психологічні, етнологічні, історико-економічні та політологічні.

Поняття «нація» трактується в різних концепціях по-різному, на сьогодні не існує єдиного підходу щодо виділення суттєвої різниці між етнічним та національним.

Гегель під нацією розумів дух народу, який набув цілісності й завершеності в державі. За расовими теоріями, сутність нації виражається в особливому «народному дусі», «національному характері», який базується на спільності походження, крові, раси.

У соціально-психологічних теоріях головним показником нації є національні почуття, національна воля (Ж.Е. Ренан, О. Бауер). Культурологічні теорії трактують націю як історико-культурну духовну спільність (Й. Гердер, К. Реннер). Історико-економічну теорію нації обґрунтував відомий ідеолог марксизму К. Каутський, який підкреслював велике значення економічного чинника при виникненні нації. За іншими теоріями, головним фактором формування нації виступає держава, народ стає нацією лише в умовах державного існування, таку думку поділяли й українські націоналісти.

Беручи до уваги динамічний характер нації, не можна дати її визначення, яке залишалося б правильним раз і назавжди. Через це останнім часом з'явилися нові спроби тлумачення нації, які критично враховують уже існуючі й прагнуть врахувати їх недоліки. Одне з найбільш вдалих визначень нації у пострадянській науковій літературі належить Ф. Горовському, О. Картунову та Ю. Римаренку: нація -- це «етносоціальна (і не завжди кровно-родинна) спільність зі сформованою усталеною самосвідомістю своєї ідентичності (спільність історичної долі, психології й характеру, прихильність національним, матеріальним та духовним цінностям, національній символіці, національно-екологічні почуття тощо), а також (головним чином на етапі формування) територіально-мовною та економічною єдністю, яка в подальшому під впливом інтеграційних та міграційних процесів виявляє себе неоднозначно, нерідко втрачаючи своє визначальне значення, хоча аж ніяк не зникає» .

Важливими атрибутами розрізнення нації та етносу є економічний та державний фактори. Відмінності між народом і нацією такі:

- нація є вищим етапом розвитку народу зі сформованим усвідомленням національної приналежності;

- нація об'єднує й народи, які є автохтонами на даній території;

- у нації ознаки етносу набувають досконалішого розвитку.

Формування кожної нації є унікальним процесом створення національної культури та національного пізнання.

Духовними підвалинами національно-культурного процесу є національний характер, національна свідомість, національний менталітет.

Національна свідомість - це усвідомлення народом своєї спільності, національної своєрідності, усвідомлення окремою людиною своєї причетності до певного народу, його культури, мови, ролі у світовій цивілізації та права на національну незалежність.

Національна свідомість, на відміну від національного характеру, швидше реагує на зміни, що відбуваються в суспільному чи індивідуальному житті, тому що вона менш генетично обумовлена. Так, за роки тотального гніту українців царською, а потім радянською владою у них виробились такі негативні риси, як пасивність, нерішучість, покірність, які не належать до органічної психології народу, їх можна позбутись.

Національна свідомість народу формується протягом тривалого історичного періоду. Відсутність власної держави, постійний тиск і вплив чужої культури у період формування української культури не сприяли формуванню національної свідомості. Всі ці обставини прищеплювали українцям комплекс «малороса», тобто неповноцінності його мови, культури.

Основу українського світогляду й української свідомості становлять розуміння таких понять, як людина, Земля, світ, народ, любов, духовність, народна мудрість, уявлення про світобудову (принцип Трійці), справедливість.

Процес формування національного світогляду та національної свідомості триває й сьогодні.

Основу національної свідомості народу становить національний характер - психологічні особливості етнічної групи, яка має спільну територію, мову, історію, звичаї, символи, що відрізняють її від сусідніх народів; глибинні підвалини світогляду, який в процесі еволюції зберіг певні архетипи та найстійкіші елементи. Національний характер - це інтегральний феномен, який містить такі складові: ментальну, етнічну, соціальну.

У ментальній складовій виділяють два поняття: ментальність та менталітет.

Під менталітетом розуміють культурні ознаки етносу, рівень індивідуальної та суспільної свідомості, глибинне джерело мислення, ідеології та вірувань, почуттів та емоцій, закріплених у ментальності української нації.

Ментальність - це національний тип світовідчуття, який ґрунтується на етнічних образах і символах (часто підсвідомих), що зумовлюють стереотипи поведінки, психічні реакції, оцінку певних подій чи осіб, ставлення до навколишньої дійсності. Ментальністю сьогодні прийнято називати те, що можна вважати «духом народу» (чутливість, хазяйновитість, прагнення до культуротворчості тощо). У національній культурі, як правило, відображена й ментальність народу-творця. Космополітична ж культура, яку донедавна називали інтернаціональною, денаціоналізує особистість, позбавляє її почуття патріотизму і тому шкідлива для нації.

Національні відмінності - це насамперед відмінності у психології мислення, яка відображається передусім у мові, а також у розумовій творчості, що випливає з ментальності етносу. На думку Дмитра Овсянико-Куликівського, яскравість національних рис прямо пропорційна рівню інтелектуальної обдарованості, а отже, «геній завжди в психологічному смислі глибоко національний» (Шевченко, Пушкін) .

Матеріали останніх наукових досліджень свідчать, що ментальна складова національного характеру проявляє себе в індивідуалізмі, відкритості, кмітливості, винахідливості, щедрості.

Етнічна складова містить такі показники, як мова, звичаї, етнічні стереотипи, що є засобами ідентифікації з українською нацією.

Етнічна складова особливо виявляється у мові. Сучасна Україна поділена на три основні мовні підспільноти: україномовна, російськомовна, суржикомовна. Тому в Україні відсутнє почуття мовної єдності. Таким чином, є підстави говорити про національний нігілізм як проблему національної ідентичності сучасних українців.

Соціальна складова національного характеру відображається у соціально-економічному та соціально-політичному контекстах існування українського суспільства і проявляється у «селянськості» способу життя українців, тяжінні до малих спільнот (регіональний устрій), у тісних міжособистісних стосунках, працелюбності, хазяйновитості.

Професор Ол-р Кульчицький (Франція) визначає кілька аспектів у вивченні української психічної структури, які впливають на український національний характер: расові чинники, геопсихічні, історичні, соціопсихічні, культурно-морфічні та глибинно-психічні причини.

Багатство землі України сприяло закоханості в природу, ліризму, спогляданню, спокою, відсутності активності.

Історичні чинники - багаті землі вимагали захисту, що формувало войовничість (авантурно-козацький тип).

Світовідчуття прадавніх українців органічно увійшло в ментальність їхніх нащадків. Національні образи світу, стереотипи поведінки, психічної реакції або оцінки певних подій чи осіб завжди є відображенням етнічної ментальності, тобто духу народу.

Професор Віталій Поліщук, глава української школи біогеографів стверджував, що етнічний та антропологічний тип українця, його національний характер формувався під впливом розкішної природи.

У психології, національному характері українців утверджувалися ще за часів Оратти (Трипілля) такі риси, як виключна доброта, щедрість і щирість душі, лагідність, людяність, світоглядний оптимізм, довірливість, безпосередність, філософічний склад розуму, почуття гумору, самовідданість, великодушність (за С. Плачиндою).

Ю. Липа у своїй книзі «Призначення України» визначає 4 складники української пракультури, які вплинули на український національний характер.

1. Трипільська пракультура має етнічний зв'язок з пракультурою Малої Азії, тобто більш південною. Це були люди, які гартувалися у суворіших кліматичних умовах, ніж малоазійці. Саме вони залишили у спадок українцям свою терплячість, мовчазну відвагу, скромність, обережність, впертість у досягненні мети і вміння стійко сприймати невдачі. "Це -- характери, що кружляють у крові сучасних українців, і завжди їх діла, їх здобування в них. можуть відродитися".

Саме трипільська цивілізація сформувала праукраїнські міста і села, збудувала дороги, вали, розбила землю на поля й лани. Від них у нас і психологія хлібороба, і пошана до жінки, і родинні звичаї, і демократичний громадський устрій.

2. Понтійська пракультури - це культура Північного Причорномор'я, де людність була перемішана з еллінським етнічним типом. Ольвія і Пан-тикапей існували понад тисячу років. Їхня культура була тісно пов'язана з культурою трипільців, тобто певною мірою успадкувала від них свої культи (наприклад, Коструба, Богині Матері, Полеля тощо). Понтійська культура близька, а іноді просто ототожнюється зі скіфською. Від них українці успадкували відвагу, підкірливість, творчий дух, потяг до краси. Як писав професор Щербина, індивідуалізм українця протистоїть стадності, але його відданість улюбленій справі спонукає його знаходити спільників та однодумців. Звідси потяг українця до різних спілок, громад, артілей тощо. Цю рису також успадковано від понтійського первеня.

3. Готські впливи, що відомі з II ст. н. ч., прийшли в Україну через Волинь з імперії Остроготів. Щоправда, сучасні дослідження доводять, що вплив готів у нашій історіографії був дещо перебільшеним. Від них. як пише ІО. Липа, могли бути успадковані стійкість характеру, військова та державна дисципліна, дотримання угод, організованість.

Цікаве поєднання готизму з еллінством (понтійством) дало тип запорозького козака, який дивував іноземних істориків: люди військові і водночас торгові, продають рибу і хутра. Катерина II заздрила козацькому вмінню провадити свою економічну політику, а польський історик дивувався, звідки Богдан Хмельницький мав кошти для ведення війни.

4. Київсько-руський первень. Староукраїнська держава Київська Русь проіснувала близько 700 років. Від неї в українців свідомість своїх політичних традицій, які зберегла князівська еліта навіть у Литовській державі, а також продовжили запорозькі козаки аж до скасування Гетьманщини. Цей дух волелюбності та національної гордості почав найбільше притлумлюватися у XVIII ст. Ще старші люди передавали нащадкам цей глибинний український патріотизм, але вже для українства наставали сумні часи.

Національний характер найповніше відображений саме в культурі, інтелекті нації.

Особливість національної культури - це її різноманітність, самобутність та неповторність. Національна культура є гарантом життя та інтеграції народу в світову культуру.

Українська культура - продукт праці нашого народу в галузі духовної творчості та матеріального виробництва, в яких втілено його історичний та духовний досвід, спосіб сприйняття світу і опанування ним, система мислення і творчості українського народу.

Історія культури органічно пов'язана з історією народу протягом всього періоду його історичного розвитку. Кожне покоління народу вносить свою частку у творення національної культури.

Своєрідність національної культури виявляється в своєрідності національної ідеї, етики, системи звичаїв, вірувань, національному менталітеті, залежить від зовнішніх та внутрішніх факторів.

До зовнішніх чинників можна віднести:

– колонізацію України впродовж декількох століть;

– відсутність до 1918 року її державності, єдиної території, на якій жив український народ;

– географічне положення України.

Колонізація та відсутність державності негативно вплинули на розвиток української культури:

– призвели до нівелювання самобутності українського народу, нищення творчих сил і досягнень;

– викликали протистояння між культурними діячами;

– створювали перешкоди для об'єднання зусиль народу навколо національної ідеї.

Україна, яка розташована на перехресті між Заходом і Сходом, зазнавала релігійних, мистецьких, філософських впливів цих культур. Вони позначились на світогляді, психології, звичаях та традиціях українського народу.

До внутрішніх факторів, які позначились на самобутності української культури, сформували її національну своєрідність слід віднести національний характер і національну свідомість, особливості взаємозв'язку між фольклорно-традиційною та професійною культурами.

Особливості української культури стосуються як ідейного змісту, так і її форми. Українська ідея є основою функціонування нації, наріжним каменем її соціально-політичних прагнень. В ній знайшло своє відображення одвічне прагнення українського народу до свободи, економічної, культурної та політичної незалежності. Українська ідея з часу свого виникнення зазнавала зміни форм вираження, призначення.

Спочатку вона виступала в релігійній оболонці з чітким національними наповненням (обстоювання православ'я) і стала загальнонародною.

З часом українська ідея набуває виразних політичних рис, наповнюється новим змістом: історична доля нації, України. Саме ця ідея стала основою поглядів Т. Шевченка, І.Франка, Л. Українки, П. Куліша, М.Міхновського, Д. Донцова та багатьох інших представників української інтелігенції.

Українська ідея виявляється також у мовно-художньому бутті, у відстоюванні прав української мови на існування, її самобутності, прав українців мати свою літературу, театр, образотворче мистецтво.

Щодо науки, то тут українська ідея бере свій початок ще від викладачів Києво-Могилянської академії і до нашого часу і набуває різних тлумачень залежно до історичного контексту.

Українська ідея ще не усвідомлена всіма представниками українського етносу, що свідчить про духовну незрілість нашого народу, вона існує й буде існувати до повного утвердження незалежності України.

Однією з якісних особливостей української культури є її гуманістичний характер. Українцям часто доводилось захищати свою землю від нападників, але він ніколи не захоплював чужої, не був поневолювачем. В українському фольклорі оспівується героїзм захисників вітчизни, а не завойовницькі походи.

Любов до ближнього, співчуття, жертовність мають глибокі традиції в українського народу. Гуманізм проте немає нічого спільного з всепрощенням, покорою.

Українська культура спирається на багатющі скарби українського фольклору (150-200 тис. записано тільки ліричних пісень). Несприятливі умови розвитку української культури (заборона мови, художньої літератури, театру, відсутність друкованих засобів інформації, науки) змусили творчі сили народу шукати інших, передусім усних способів вираження своїх прагнень.

На розвиток української культури впливали історичні, політичні, ідеологічні та психосоціальні чинники. Вона зростала кількісно та збагачувалась якісно. В українській культурі виділяють два основні шари: фольклорно-традиційний та професійний. В різні періоди розвитку культури вони посідали різні місця.

В українській культурі виділяють давніші галузі (мова, мораль, релігія, фольклор), новіші ( театр, література, архітектура, наука), найновіші(сучасні ЗМІ, кіно, відео, тощо).

Мова становить основу національної культури. Всі мови, як стверджують дослідники, зароджувались і розвивались ще в кам'яному віці (Бодуен де Куртене), коли людина почала спілкуватись за допомогою мови. Українська мова є засобом мислення, спілкування, творення української культури.

Дуже давнє походження української мови підтверджують своїми працями українські етнографи ХІХст. М. Максимович, П. Житецький, О. Потебня, праці таких вчених як М. Красуський, М. Марр, А. Булаховський, С. Губерначук, С. Наливайко та інші. Український фольклор, рукописи України - Русі, антропоніми, топоніми, зооніми, гідроніми зафіксували більшість рис української мови.

Український вчений-філолог С. Губерначук у своїй праці «Трипілля і українська мова», проаналізувавши мовні, археологічні, етнографічні, історичні джерела, дійшов висновку про спадкоємність мови та культури українців з мовою та культурою трипільців.

Через багатогранність культури нація виражає своє інтелектуальне багатство, різноманітність естетичних уявлень, свою психологію.

культура український народ ментальний

Література

1. Братко-Кутинський О. Феномен України. - К., 1996.

2. Горовський Ф., Картунов О., Римаренко Ю. Етнонаціональний розвиток України: терміни, визначення, персонали.- К., 1993.

3. Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура. - К., 2003.

4. Культурологія. Навчальний посібник / В.І. Абрамов, Б.Г. Мачульський, Т.С. Пітякова та ін. - К., 2007.

5. Липа Ю. Призначення України. - К., 1993.

6. Лозко Г. Українське народознавство. - К., 1995.

Размещено на Allbest.ru