Поселення та житло українського народу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Поселення та житло українського народу

Сільські поселення належать до важливих елементів традиційної матеріальної культури українського народу. їх можна розглядати у різних аспектах. Вони створювалися та розвивалися протягом багатьох століть під впливом історичних, природно-географічних, соціально-економічних, культурних факторів.Найдоцільнішим є комплексний підхід, при якому основна увага звертається на типи поселень та їх форми. Типи сільських поселень пройшли довгий шлях розвитку і відображають різні періоди історії України. В Україні історично склалися три основні соціально-економічні типи сільських поселень: село, присілок, хутір.

Село --най давніший і найпоширеніший тип поселення яке було відоме ще з часів Київської Русі. Села виникали в процесі господарського освоєння під землеробство певної території групою людей і складалися з дворищ-ланів. На першому етапі розвитку села були малодвірні, вони утворювалося з кількох окремих осель або груп дворів (приблизно 5--10 господарств), розростаючись, поступово утворювали село. XV--XVI ст. вважають початком переходу від малодвірних до багатодвірних поселень. Процес цей відбувався повільно, і малодвірні поселення побутували ще тривалий час. Зокрема, в XVI ст. у гірських бойківських селах Корчин та Підгородці налічувалося лише по 5 дворів, у Розлучі -- 7, Довгому -- 10. У XVII ст. такі ж малодвірні поселення траплялися на Закарпатті: у селах Річка -- 4 двори, у Воловому -- 6, Студеному Потоці -- 10 та ін. Аналогічна картина спостерігалася подекуди навіть у другій половині XVIII ст. За станом на 1781 р. ряд сіл Київського повіту були небагатодвірними (у Боярці -- 15 дворів, Крюківщині -- 10, Гатному -- 28, Борщагівці Петропавлівській -- 18 тощо).Залежно від умов виникнення, села могли мати різні назви: кут, кінець, оседок, селище, дворище, земля, хутір. Село об'єднувало мешканців у сільську громаду, за якою закріплювалася певна територія, податки, обов'язки і т. ін. Унаслідок цього зазначений тип поселення вважався адміністративною, економічною та юридичною одиницею. XIX -- на початку XX ст. українське село як певна цілісна система складалося з ряду елементів: сельбища, центру, культових споруд, виробничо-побутових та культурно-освітніх об'єктів і установ.

Сельбище- охоплює територію, на якій розташоване власне поселення -- селянські двори, головна сільська дорога (вулиця), об'єкти інфраструктури. Як правило, воно відзначалося компактним розташуванням. Виняток становить Гуцульщина, де селянські двори розпорошувалися по всій території села. сільський поселення хутір клуня

Центром - традиційно вважалася територія поблизу церкви або приміщення громадського управління. Часто ці споруди розташовувалися біля площі і разом з нею становили центр. У деяких етнографічних районах України (Бойківщина, Гуцульщина, Лемківщина) композиційне виділення центру у вигляді площі відсутнє, що спричинено особливостями географічного середовища.

Культова споруда (церква) -- знаходилася переважно в центрі села у найкращому місці, поблизу дороги чи проїзду. Часто біля неї розташовувалися кладовище та резиденція ( домівка) священика.

До виробничо-побутових об'єктів, характерних для українського села XIX -- початку XX ст., належали: кузня, млин, корчма, крамниця, подекуди громадський шпихлір (комора).

Культурно-освітні об'єкти - належали початкові школи (перковно-парафіяльні та державні), а також громадські організації. Наприкінці XIX -- на початку XX ст. на західних землях України набули значного поширення хати-читальні. їхнім організатором було товариство "Просвіта". Хата-читальня споруджувалася на кошти сільської громади і була своєрідним клубом, осередком народного дозвілля.

Присілок - був поширеним в Україні типом малодвірного сільського поселення виселок, урочище. Відомий з XV ст. присілки виникали переважно внаслідок нестачі землі в селах і розташовувалися поза межами їхніх сельбищ. Адміністративно вони підпорядковувалися селу, на землях якого утворювалися. Існували й інші способи утворення присілків. Зокрема в Карпатах поселення цього типу часто зароджувалися із тимчасових сезонних житлово-господарських об'єктів ("зимівок", "зимарок"), які знаходилися в горах на значній відстані від сельбища. Іноді присілки поставали поблизу дрібних промислових підприємств, що функціонували на території певного села. Нерідко вони носили назву підприємства ("Гута", "Майдан" та ін.). Населення цих поселень частково було зайняте у промисловому виробництві. Процес виникнення присілків відбувався найінтенсивніше у XVIII -- на початку XX ст. Динаміку зростання чисельності цих поселень можна простежити на прикладі галицької частини Українських Карпат. Так, наприкінці XVIII ст. тут налічувалося 13 присілків, у 1855 р. -- 21, 1886 р. -- 30, а в 1914 р. -- 46 присілків.

Хутір - належить до традиційних типів сільських поселень українців . Здебільшого це малодвірне, переважно однодвірне, поселення. Певна частина хуторів виникла у період феодалізму внаслідок освоєння нових земель (народної колонізації). Це стосується насамперед козацьких хуторів-зимівників. Наприклад, у другій половині XVIII ст. у Золотоноській сотні Переяславського полку налічувалося 66 хуторів. Серед них були як однодвірні, так і малодвірні: на хуторі козака Копила -- 1 господарство, хорунжого Верещаки -- 1, сотника Лукашевича -- 1, козаків Ювженка і Пилипенка -- 5, Козаків Побиванців -- 5, хорунжого Жили -- 11 тощо. Хутори, які походять з початку XX ст., пов'язані зі столипінською аграрною реформою 1906 р. Остання спричинила руйнування сільських общин і утворення хуторів. У 1906-- 1912 pp. в Україні вийшли на хутори 226,5 тис. господарств.

Місто -У процесі історичного розвитку типи поселень українців змінювалися під впливом різноманітних чинників: географічного розташування, наявності торговельних шляхів, розвитку промислів, торгівлі, промислового виробництва тощо. За сприятливих обставин деякі села перетворювалися на містечка (Великий Березний на Закарпатті, Борислав у Галичині та ін.), хоча подекуди мав місце й зворотний процес: окремі містечка внаслідок ряду причин (розвитку залізничного транспорту, занепаду промислів і торгівлі тощо) деградували в села (Стара Сіль, Сможе, Ляшки Муровані у Галичині).

Проведена у 30--40-х роках XX ст. насильницька колективізація спричинила істотні зміни у структурі українського села: з'явилися колгоспи, МТС, розпочалася руйнація храмів тощо. Поступово ліквідовувалися хутори та присілки, мешканців яких проти їх волі зганяли до сіл. Окремі великі присілки перетворювалися на села. Політика так званих "неперспективних сіл" призвела до спустошення та занепаду українських сільських поселень. "Неперспективне" селянство, залишившись без землі, засобів виробництва, позбавлене елементарної опіки з боку держави (будівництва доріг, об'єктів інфраструктури, створення робочих місць і т. ін.), почало залишати прадідівські оселі і вирушало у пошуках кращої долі до міста. На сучасному етапі перед незалежною Українською державою стоїть нелегке завдання відродження села.

Форми сілських поселень

Форми сільських поселень українців розвивалися під впливом цілого комплексу факторів: особливостей географічного середовища (рельєфу місцевості, гідромережі тощо), етнічних традицій, умов соціально-економічного розвитку, господарських занять населення, державного законодавства та ін.

Для поселень українців найбільш характерні: безсистемна, рядова, кругова, ланцюгова, вулична та комбінована форми. З метою детальнішого вивчення планування поселень слід брати до уваги їхню забудову. Можна виділити кілька типів забудови: розсіяну, гніздову, скупчену та комбіновану.

Безсистемна форма поселення - вважається однією з найдавніших і найбільш поширених в Україні. Вона відома на всій території розселення українців. Виникнення безсистемних поселень пов'язане з народною колонізацією, для якої характерна відсутність регламентації щодо планування. Залежно від типу забудови можна виділити два варіанти безсистемних поселень: розсіяно-гніздові та скупчені.

Безсистемні поселення розсіяно-гніздовою забудовою - характерний для Гуцульщини . Виникли у цьому етнографічному районі під впливом складного гірського рельєфу та провідної ролі скотарства в структурі господарських занять гуцулів. Селянські двори у такому поселенні розташовані на значній відстані один від одного і розсіяні по гірській долині та схилах навколишніх гір. Подекуди утворювалися групи (гнізда) приблизно з двох -- чотирьох дворів. їх виникнення спричинювалося залишками патронімії. Під'їздів до окремих садиб не було; центральна дорога, що проходила паралельно з водною артерією по дну гірської долини, не сполучала між собою селянські двори, а лише певне село із сусідніми поселеннями. Безсистемно скупчені поселення- побутували практично в усіх регіонах України. Від центральної дороги чи вулиці відгалужувалися у різних напрямках проїзди, що вели до садиб. Густа сітка таких проїздів покривала усе село.

Безсистемні поселення зі скупченою та скупчено-гніздовою забудовами - особливо характерні для ряду місцевостей Полісся, зокрема для північних районів Волинської та Рівненської областей. Цей варіант траплявся й на інших теренах України (Чернігівщина, Полтавщина, Одещина та ін.).

Гніздова забудова - поселення могли утворюватися внаслідок земельної нестачі в XIX -- на початку XX ст. із створенням нових сімей і браком землі під забудову нові двори часто виникали за рахунок поділу батьківських садиб. Це призводило до скупчення забудови села, утворення нових гнізд, появи нових проїздів.

Рядова форма поселення- не менш давньою за походженням і досить широко розповсюдженою в Україні. її характерною рисою є розташування дворів у ряд і орієнтація їх в одному напрямі: уздовж берега водойми або дороги. Археологи засвідчують, що в середньовіччя багато слов'янських поселень мали рядове прирічкове планування. Рядові поселення можуть бути: однорядовими, так і багаторядовими. Нерідко утворенню рядової форми сприяла традиція орієнтувати фасади осель на південні румби ("на літо", "до сонця"). Іноді дворядове придорожнє поселення нагадувало вуличне.

Кругова форма - має глибокі слов'янські традиції поселення українців. При такому типі планування садиби розташовані найчастіше навколо площі з церквою і кладовищем або ставу. Відомі декілька варіантів кругових поселень. Наприклад, в одному випадку будівлі розміщуються по колу, охоплюючи незабудовану площу, городи тягнуться у бік поля, а двори виходять на площу. В іншому -- двори селян виходять у бік поля, а садиби займають площу. Учені стверджують, що походження цього типу планування пов'язане з оборонними міркуваннями. Так, кругові поселення українців знаходилися здебільшого на мисах та в луках рік, а найбільшого поширення набули в передстеповій оборонній зоні. Кругову конфігурацію мали також давні східнослов'янські городища та козацькі табори, споруджені з возів.

Ланцюговій формі поселення - селянські двори розташовувались обабіч дороги чи ріки. Сусідні двори або невеликі їх групи (2--3 господарства) могли знаходитися як поруч, так і на певній відстані один від одного. Конфігурація ланцюгівки залежала від форми русла ріки чи дороги. Такі поселення побутували на Бойківщині та Лемківщині, зустрічалися у рівнинних районах України (Київщина, Полтавщина). Виникнення ланцюгівок у Карпатах зумовлене як етнічними традиціями українців (прирічкове розташування поселень), так і географічними та соціально-економічними факторами (вузькість гірських долин, залишки патронімії, двопільна толоко-царинна система землеробства тощо). Селянський двір у такій ланцюгівці розташовувався біля дороги і ріки посеред земельного наділу, який у вигляді довгої вузької смуги перетинав гірську долину в поперечному напрямі.У рівнинних районах України виникнення ланцюгового планування часто було пов'язане з розвитком хуторів.

Поселення вуличної форми - поширені на території всієї України. Два ряди будинків, фасади яких звернені до дороги, утворюють вулицю. Відомі одновуличні, багатовуличні та квартально-вуличні населені пункти. За походженням вуличне планування є пізнішим порівняно із безсистемною, рядовою чи круговою формами. Багато вуличних поселень сформувалося з рядових. Цьому сприяло закріпачення селян та втручання у планування поселень поміщиків і держави. Зокрема, великий вплив на виникнення вуличних поселень мала "Устава на волоки" 1557 р. Починаючи з 20-х.років XVIII ст. царський уряд видав ряд розпоряджень, які спричинили розвиток вуличного планування поселень. Наприклад, "Положение для устроения селений" 1830 р. вимагало будувати хати фасадами до вулиць. Державні органи здійснювали контроль за дотриманням будівельного законодавства.У південній частині України, яка була заселена пізніше, сільські населені пункти планувалися за типовими проектами, розробленими відповідно до указів XVIII -- першої половини XIX ст.

Поселеннях комбінованої форми - поєднувалися різні типи планування. У рівнинних районах України найчастіше траплялися безсистемно-вуличні поселення, в Карпатах -- рядово-ланцюгові, безсистемно-рядові.

Еволюція форм сільських поселень українців у XIX -- на початку XX ст. відбувалась у декількох напрямках: трансформація однопланових поселень у поєднанні з появою вуличних елементів, забудова проїздів та частково польових доріг, скупчення забудови сіл. На сучасному етапі планування сільських поселень регламентується державним законодавством. При цьому нерідко не беруться до уваги традиції місцевого населення та ландшафтна специфіка конкретної місцевості. Поселення у різних регіонах України поступово втрачають свої локальні особливості. На зміну традиційним формам приходить вуличне та квартально-вуличне планування. Ця тенденція характерна як для розвитку давніх сіл, відомих ще за часів середньовіччя, так і для новітніх.

Особливості традиційного українського житла.

У світовій символіці житло - це зокрема будинок, символізували жіночий аспект світо створення, вважалися скарбницею народної мудрості, традицій, тайни людського життя. Житло українців завжди було символом домашнього вогнища, родинного тепла, духовного і фізичного начала людини. Основним типом традиційного житла всюди в Україні - є хата. це затишна, найчастіше білена зовні і всередині, будівля під солом'яним дахом. Такі житлові споруди тягнуться широкою смугою середньої і південної частини України від Карпат на схід майже до Орловської області, що в Росії. Поряд із цим терміном у західних районах побутували назви хижа та халупа, на Лівобережжі - хатина. кладнення двоподільного житла на Поліссі та Слобожанщині відбувалось за рахунок або виділення в сінях ще однієї житлової кімнати з піччю (теплушки, теплухи, кухні), або повного перетворення сіней на тепле приміщення. У другому випадку вхід влаштовували безпосередньо з вулиці у так званий прихаток, а заможні господарі прибудовували перед вхідними дверима ще й сінці, ганок Україні в кінці XIX - на початку XX ст. була триподільна хата багатьох варіантів. На Поліссі, Північному Правобережжі, на Полтавщині, Слобожанщині та в долинних районах Прикарпаття й Закарпаття цей класичний тип українського житла мав розташовані по центру споруди сіни (сінь, сінці, хороми, боїще, баще, приклад) та розташовані по обидва боки від них житлову кімнату та підсобне приміщення для зберігання продуктів харчування, дрібного реманенту та сезонного одягу (комору, кліть).У південних степових районах частково заглиблене в землю житло називалося бурдей, землянка, а підвищене - верхова хата, горішня хата, горішник. Бідняцька хата гуцулів та бойків Карпат також мала назву бурдей (бурдій). Цей загальний тип української хати є найбільш визначальною етнографічною ознакою українського народу. Від нього відрізняються хати північної частини і Карпатських гір. Там вони дерев'яні, мають відкриті стіни.

Інтер'єр хати. Внутрішнє планування українського житла, традиції якого сягають давньоруського періоду, характеризувалося у XIX ст. повсюдною типологічною єдністю, забудова по всій Україні була схожою, хоча у кожній місцевості у внутрішньому інтер'єрі відбивалися як національні, так і регіональні особливості життя українців. Отже, вариста українська піч завжди займала внутрішній кут хати з одного боку від вхідних дверей і була обернена своїм отвором (челюстями) до фасадної стіни (чільної, входової, передньої), в якій були вікна. По діагоналі від печі влаштовували парадний кут (покуть, червоний кут, святий вугол, божній кут), де розміщували ікони, прикрашені тканими або вишиваними рушниками (божниками), обтикані цілющим зіллям та квітами; перед ними вішали лампадку. На Лівобережжі для ікон виготовляли спеціальні полички (божнички), а у найбільш заможних селян були цілі домашні іконостаси.Вигляд української хати, з одного боку, підкреслював естетичні смаки селянина, його характер, індивідуальність, з іншого -- унікальність, неповторність того місця на землі, де цей будинок розташований. У традиціях української хати ми бачимо прояв творчої наснаги народу, його досвіду, знань і художнього смаку. Народне житло цікаве і оригінальне не тільки за формою, але й щодо внутрішнього змісту. Кожний предмет у ньому, крім утилітарного призначення, має ще й свій духовний образ. Завдяки цьому хата для селянина була всім: і храмом, і рідним краєм, і батьківщиною, і матір'ю. Характерною рисою народного житла була простота плану хати.

За зовнішнім окресленням він має переважно форму витягнутого прямокутника, співвідношення сторін якого становить від 1:1,5 до 1:2,0. Українська хата здійснила багатовікову еволюцію від одно подільних (однокамерних) до дво-, три- та багато подільних (багатокамерних) жител, характерними для яких були: яскраво виражене зонування, локальна специфіка, різноманітність планування. Як свідчать археологічні джерела, таке планування широко застосовувалось на території України ще в VIII-XI ст., а також у пізніші часи. Так сер XIX ст. цей тип одноподільного житла переважав на півдні Київщини, на Чернігівщині, Житомирщині. Типи народного житла. В основі типології традиційного сільського житлового комплексу також лежить поділ території України на зони, проте він більш розгалужений і детальніший. Отож, виділяються п'ять зональних типів, які в свою чергу діляться на підтипи. Північноукраїнський (поліський) тип мав західний (Волинське Полісся), центральний (Київське-Житомирське Полісся) та східний (Чернігово-Сіверське, Полісся) підтипи. Центральноукраїнський правобережний лісостеповий тип включав львівський (галицький), західноподільський, східноподільський та південнокиївський підтипи. Центральноукраїнський лівобережний лісостеповий тип складався з північнополтавського, південнополтавського та слобожанського підтипів. Західноукраїнський (карпатський) тип поділявся на шість підтипів: гуцульський, бойківський, лемківський, покутський, буковинський та долинно-закарпатський. І нарешті, південноукраїнський степовий тип був представлений дністровсько-дунайським, нижньодніпровським та приазовським підтипами. Загальне уявлення про зональні відмінності народного житла можна скласти з наведених ілюстрацій.

Панівним типом житла в Україні XIX ст. вважалась хата з - одним житловим приміщенням. Найбільш простим і найдавнішим її різновидом було однокамерне житло, в якому єдине приміщення мало безпосередній вихід на вулицю. Як свідчать археологічні джерела, таке планування широко застосовувалось на території України ще в VIII--XI ст., а також у пізніші часи. Так, у середині XIX ст. цей тип однокамерного житла переважав на півдні Київщини, на Чернігівщині, Житомирщині.

Двокамерне селянське житло - було поширене в XIX ст. і зберігалось у західній частині України до початку XX ст. Така хата мала одне житлове приміщення та сіни. яке складалося з хати та неопалюваних сіней, у північно-східних районах на початку XX ст. почали з'являтися житлові споруди, обидва приміщення в яких мали печі, а на Закарпатті двоподільне житло об'єднувало в собі два незалежних приміщення, кожне з яких мало зовнішній вхід (хата й кліть), причому лише перше опалювалося піччю. Ускладнення двоподільного житла на Поліссі та Слобожанщині відбувалось за рахунок або виділення в сінях ще однієї житлової кімнати з піччю (теплушки, теплухи, кухні), або повного перетворення сіней на тепле приміщення. В іншому випадку вхід влаштовували безпосередньо з вулиці у так званий прихаток, а заможні господарі прибудовували перед вхідними дверима ще й сінці, ганок

Трикамерне селянське житло - набуло масового поширення в Україні наприкінці XIX -- на початку XX ст. Воно вважається наступним етапом розвитку української хати. Житлові будинки з таким плануванням, крім власне хати і сіней, мали ще комору. Розглянуті типи трикамерного житла стали основою для створення будинків з двома житловими приміщеннями (одне з них було основною кімнатою, друге використовувалось як святкове). Розрізняють два варіанти такого житла: "дві хати підряд", "хата через сіни". Визначальною рисою першого варіанта є те, що друга хата створювалась шляхом добудови до трикамерного житла спеціального приміщення. Таким чином, обидва житлові приміщення розміщувались по один бік сіней. Тип планування "дві хати підряд" мав значне поширення на Поліссі на початку XX ст.

В Україні застосовували два типи конструкції стін: зрубний (в українському Поліссі та Карпатах) і каркасний (у лісостеповій смузі).Конструкційною основою зрубних будівель є стіни з горизонтально викладених колод, брусів, півкругляків, з'єднаних на кутах врубками. Кожний ряд називається "вінцем".Стіни каркасних будівель складалися зі стовпців (стояків, сох), які закопували в землю або вставляли в нижній зрубний вінець (підвалини). Стовпи розміщували по кутах будівлі й проміжках стіни на відстані, яка залежала від заповнювача каркаса. Щоб конструкція споруди була міцнішою, на кутах робили розкоси. Заповнювали каркас дошками, півкругляками (пленицями), хмизом, очеретом, а також глиносолом'яними вальками. Стіни з плетеним заповненням каркаса вальками, очеретом і лозою мали поширення не тільки в лісостеповій смузі, а й у степах. Тут у будівлях ставили легкі каркаси з густо поставлених стовпчиків, які скріплювалися кількома рядами горизонтальних жердин. Хати, зведені такою технікою, мали різні назви: "мазанка", "хворостянка", "кильована" та ін. Поряд із каркасною у лісостеповій і особливо степовій частині України побутувала безкаркасна техніка зведення стін із глиносолом'яних вальків та саману, а в ряді районів -- з природного каменю (ракушника, солонцю тощо).

Незважаючи на традиційну одноманітність українського житла, кожен з регіонів України має свої особливості щодо будівництва, використання матеріалів, оздоблення приміщень тощо.

Селянський двір та господарські споруди

Двір - У сприятливих природно-географічних умовах України на всій її території сформувався так званий відкритий тип Д. Це означає, що земельна ділянка, прилегла до хати (хижі) та господарських споруд, завжди лишалася просто неба - на відміну від побутуючого в інших східнослов'янських народів закритого типу, коли під спільним дахом із житлом знаходилася певна площа Д. За типом взаємозв'язку житлового будинку з господарськими спорудами український відкритий Д.

XIX - на початку XX ст. характеризувався переважно незалежним розміщенням житла.У деяких районах (Полісся, Карпати, частково Лісостеп та Степ) побутували різні варіанти поєднання житла з господарськими спорудами - від часткового до суцільного. Забудова двору. За формою взаєморозташування житла і господарських споруд український двір мав шість типів забудови. При вільній забудові господарські будівлі й хата розташовувалися без певної системи, підпорядковуючись особливостям рельєфу садиби та господарським вимогам її хазяїна. Однорядна забудова передбачала розміщення господарських споруд на одній лінії з хатою. При цьому елементи забудови могли бути зовсім не зв'язаними між собою, зв'язаними частково або об'єднаними спільним дахом (довга хата, погон, лінійна, шнурова забудова).

Типи забудови двору: а) вільна; б) однорядна;в) дворядна; г) Г-подібна; д) периметральнау

При дворядній забудові господарські будівлі та хата утворювали два паралельних ряди і також могли бути зовсім не зв'язані, зв'язані частково або суцільно (дворяд). При Г-подібній та П-подібній забудові її елементи в плані утворювали відповідну літеру, а при периметральній розташовувалися по периметру садиби. Ці типи також мали три форми взаємозв'язку - відсутній, частковий та суцільний.

Двори із суцільним замкненим взаємозв'язком усіх будівель та периметральним їх розташуванням на садибі в різних районах України мали різні назви: окружний двір, круглий двір, підварок - на Поліссі; заєзд, замкнений - на Поділлі; хата у брамах, гражда - на Гуцульщині; хутір, зимівник, козацький двір - на Півдні.

Двір і вулиця. Щодо розміщення хати відносно вулиці український двір був представлений трьома варіантами віддаленим, наближеним та безпосереднім.

Це поняття включає в себе житло, господарські будівлі та прилеглий до них невеликий виробничий майданчик. Разом з садом та городом такий двір утворював садибу. Структура садиби (тобто наявність чи відсутність саду або городу), її розміри, конфігурація, розміщення у поселенні залежали як від географічних, так і від соціально-економічних чинників. В українців, на відміну від інших східнослов'янських народів, зокрема росіян, побутували виключно відкриті двори, в яких простір між житловими та господарськими будівлями не перекривався дахом.

Розвинута структура господарських занять, значна за розмірами етнічна територія з неоднорідними природно-кліматичними умовами та місцеві будівельні традиції, що мали певну локальну специфіку, спричинили формування в українців декількох типів забудови дворів. В основу визначення того чи іншого типу забудови покладено характер приєднання господарських споруд двору до житла. Відповідно до цього на теренах України відомі три типи забудови дворів: вільний, зімкнутий та замкнений.

При вільному типі забудови двору житло та господарські будівлі розміщалися окремо одне від одного. Вільно забудований двір побутував на території всієї України з найдавніших часів. Він вирізнявся простотою та пристосованістю до природно-кліматичних умов України. Відокремлені від житла господарські будівлі, особливо призначені для худоби (стайні, хліви, сажі тощо), забезпечували дотримання елементарних санітарно-гігієнічних норм.

Відомо декілька варіантів вільно забудованого двору. В основу визначення того чи іншого варіанта покладено розташування у дворі житла і господарських будівель. Наприклад, на Гуцульщині був поширений безсистемний варіант вільної забудови двору, при якому розміщення господарських споруд відносно житла часто диктувалося умовами гірського рельєфу і не виявляло якоїсь чіткої закономірності, тобто було безсистемним.

При Г-подібному варіанті вільної забудови господарські приміщення розташовувалися під прямим кутом до житла. Побутували також варіанти, при яких усі будівлі розміщалися в один або два паралельних ряди. Останній варіант був особливо поширеним: напроти житла (наприклад, хата -- сіни -- комора) розташовувалися в ряд господарські споруди (стодола, хлів, стайня та ін.), які могли бути як окремими, так і частково або повністю зблокованими між собою.

Для заможних верств українського селянства були характерними вільно забудовані двори із П-подібним, або периметральним, розташуванням житлових та господарських будівель. Вибір того чи іншого варіанта вільно забудованого двору був зумовлений заможністю конкретного господарства, наявністю землі та господарськими потребами.

Особливість зімкнутого типу забудови двору полягала у тому, що житло та господарські будівлі блокувалися між собою і вкривалися спільним дахом. Відомо декілька варіантів цього типу: однорядовий (найбільш поширений), Г-подібний і П-подібний, який зустрічався спорадично у заможних селян. Даний тип найбільш характерний для Карпат, зокрема західної Бойківщини, східної та центральної Лемківщини, побутував і на Поліссі. Також зрідка траплявся у ряді районів центральної та східної України, однак не утворював там ареалів поширення.

Зімкнутий двір розвинувся з вільного типу забудови і був пристосований до господарювання у складних природно-кліматичних умовах (важкопрохідні болотяні нетрі Полісся, гірські райони Карпат з суворими тривалими зимами та великою кількістю опадів тощо). Наприклад, поширений у бойків зімкнутий однорядний двір ("хижа під одним побоєм"), об'єднуючи під спільним дахом найчастіше хату, сіни, комору, стайню, стодолу та деякі інші приміщення, дозволяв господареві ("ґазді") у морозний чи дощовий день виконувати ряд необхідних господарських робіт, зокрема по догляду за худобою, практично не виходячи зі своєї "хижі". Із сіней він міг потрапити до стодоли ("боїща") чи стайні. Крім того, така компактна забудова двору сприяла утепленню житла та приміщень для худоби. Важливе значення при такому типі забудови мала також економія земельних ділянок, які використовувалися для присадибного господарства.

У дворі замкненого типу житло, господарські приміщення та міцні високі огорожі, блокуючись між собою, замикали з усіх боків подвір'я в яке можна було потрапити лише через ворота або хвіртку. Зовні такий двір нагадував невелику, але надійну фортецю. Замкнуті двори побутували на Поліссі ("підварок"), у високогірних районах Гуцульщини ("ґражда"), характерні вони і для козацьких хуторів Півдня України.

Замкнений тип бере свій початок із вільно забудованого двору. При його формуванні, крім природно-кліматичних чинників, важливого значення набула розпорошеність у розселенні багатьох полісьих і гуцульських сіл та козацьких хуторів. В умовах, коли сусідні господарства чи хутори були розташовані на значній відстані один від одного , такі замкнені двори - "фортеці" захищали мешканців та худобу не лише від холодних вітрів та атмосферних опадів, а й від хижих звірів та непрошених гостей.

Крім названих типів забудови, існували ще й перехідні, наприклад між вільним і зімкнутим або вільним і замкненим. Це стосується також і варіантів забудови дворів. Певний вплив на забудову двору мало втручання у народне сільське будівництво державного законодавства. Зокрема, російські та австро-угорські будівельні закони та інструкції XVIII--XIX ст. регламентували місцезнаходження на садибі певних будівель (стодол, клунь), розташування двору щодо дороги або вулиці, вносили певні корективи у народне будівництво. Колективізація і варварське "розселювання" українських селян у 30-ті -- 40-ві роки XX ст. відчутно вплинули на подальше формування садиби і двору. Скорочення обсягів сільськогосподарського виробництва в індивідуальних селянських господарствах зробило непотрібними ряд традиційних господарських споруд двору, зокрема численних приміщень для утримання худоби, зберігання та обробки зернових тощо.

На сучасному етапі типи забудови дворів та їх варіанти значною мірою втратили свою локальну специфіку, що зумовлено як соціально-економічними чинниками, так і появою стандартних, уніфікованих будівельних матеріалів, типових проектів забудови. Це спричинило істотне обмеження народної архітектурної творчості на селі

Господарські споруди

Найважливішими спорудами в садибі були клуня та хлів. У клуні знаходився тік, де обмолочували збіжжя, а також засторонки, в яких тримали привезені сніпки пшениці, жита, ячменю, обмолочену солому. Клуні на великій території України мали не тільки різні розміри, форми, а й назви, наприклад, у Карпатах -- "боїще", "боїско", на Прикарпатті -- "стодола", на Поліссі, крім відомої назви "клуня", зрідка вживали також "тік", "ток", "стодола". Тік у клуні робили з глини.

Клуні в Україні мали високі дахи і низькі стіни з високими, найчастіше двостулковими, в'їзними воротами. У плані вони були квадратні, прямокутні, наближені до овалу. Дахи у клунях тримались на ключинах, які лежали на сволоку, покладеному на поставлені в ряд сохи -- основні конструкційні елементи стіни. Останні -- залежно від місцевості -- бувають дерев'яними або виплетеними з лози, очерету. На Полтавщині їх зашивають дошками вертикально, на Поліссі та в Карпатах роблять зрубними. Цікавим різновидом багатокутних клунь є семи- і восьмикутні будівлі, за формою наближені до овалу. Будували їх з соснових плах, з'єднаних по кутах простими замками. Стіни головного фасаду дещо виступали вперед і, таким чином, ворота створювали тут ще одну грань, а протилежні з'єднувалися у формі тупого кута в пазах стовпа. У такий спосіб збільшувалась площа клуні.

Хлів. Худобу утримували в хлівах ("стайнях" -- на Прикарпатті, "одринах" --у деяких місцевостях Полісся, "кошарах" -- у Карпатах). Будували хліви з тих же матеріалів, що й хати. На Півдні України їх приміщення були або земляні, або очеретяні, в середній смузі -- майже всюди плетені з лози або хмизу, на півночі і в Карпатах -- зрубні, каркасно-дильовані. Хліви плетені обмазувалися рідко, зокрема ті, в яких утримували корови і вівці. Іноді їх робили з подвійної огорожі, набиваючи простір між плотами гноєм із землею. На Подністров'ї хліви будували з каменю. На Бойківщині в стайні влаштовували "причу" -- ліжко з дощок, підняте над підлогою. Тут іноді спав господар. Стеля була дощаною. На Гуцульщині вхід до стаєнь переважно був з причілкового боку, будівля обладнувалася "продухами" (спеціальними дерев'яними трубами на стелі), якими виводилось застояне, важке повітря із стайні.

Свиней відгодовували у спеціальних спорудах, які на Прикарпатті називають "кучами", а на Придніпров'ї й Лівобережжі -- "саж". Вони завжди були зрубні й мали оригінальне пристосування-- "ляду", тобто ящик, куди засипали корм, не відкриваючи дверей.

Комора -- теж важлива споруда у господарстві. Вона призначалася для зберігання запасів зерна, господарського інвентарю та речей вжитку. Майже всюди в Україні вона була при хаті, вхід -- найчастіше з сіней, у Карпатах -- переважно окремий, з подвір'я. Зрідка траплялися комори, до яких входили просто з житлового приміщення.

Окремі будівлі для комор у XIX ст. були тільки в заможних селян, а також у тих господарствах, де відчувалась потреба в тривалому зберіганні зерна. Для будівництва добирали переважно широкі дубові плахи, які найчастіше залишали відкритими. Майже всюди навпроти вхідних дверей комори влаштовувались піддашшя або галереї. Вони захищали вхід від опадів і одночасно збагачували пластику об'ємів комор. Перекривали комори чотирисхилими дахами. Були й двосхилі, з трапецієподібними чільним і тильним фронтонами. Піддашок галереї, який влаштовувався при вхідних дверях, спирався на 2--4 стовпчики. Закривали комори із середини дерев'яними замками.

У кожному господарстві були повітки (в західних областях -- "шопи"), тобто навіси, відкриті з одного боку будівлі. Там складали дрова, сільськогосподарське знаряддя, ставили вози і сани. На Поліссі для цього в деяких місцевостях при хаті відводили окремі приміщення -- колешні. На Покутті, Закарпатті для возів будували спеціальні будиночки або навіси -- возівні. Сіно зберігалося в засторонках клунь, на горищах хліва чи стайні, а також в оборозі -- простій споруді з чотирьох стовпів, над якими споруджувався пересувний (по вертикалі) солом'яний дашок. Усі будівлі двору об'єднувались в один ансамбль за допомогою огорож. Водночас вони були перешою для худоби і лісових звірів. Прохід до садиб забезпечувався через ворота, які на Гуцульщині, наприклад, були високі, мали дашки, в лісостеповій частині України -- низькі, двостулкові.

Водяні млини. Вони з'явилися на території України ще в XII ст., аз XIV ст. часто згадуються у давньоруських пам'ятках.Водяні млини, як і інші господарсько-виробничі споруди, виникли в умовах натурального господарства і були нерозривно пов'язані з хліборобством. За часів феодалізму млини стали джерелом значних прибутків. Селяни і міське населення змушені були молоти зерно тільки на панських млинах, інакше накладався штраф. Існував звичай, за яким за помол збіжжя платили не грішми, а зерном.

Розрізняють водяні млини двох видів: колісні й мунтовчасті. Останні -- це праобраз сучасної турбіни. У них на вертикальній осі були лопаті, розташовані під кутом. Потік води, потрапляючи на лопаті, змушував вісь з насадженими на неї жорнами обертатися. Це одні з перших примітивних млинів, які будували на ріках із сильною течією.

Колісні водяні млини бувають переважно двох видів: наливні й підливні. В Україні більшого поширення набули наливні млини, при яких ріка обов'язково запруджується. Воду пускають лотком на ринву (жолоб). Приблизно на половині віддалі від ринви до водяного дзеркала потоку обладнують вал з водяним колесом. Вода, падаючи на нього, заповнює по колу ящички-кювети і своєю вагою обертає колесо. На рівнинних річках вода на колесо потрапляє завдяки створенню (з допомогою гребель) спеціальних водоймищ.У підливному колесі замість ящичків розташовані лопаті. Колеса приводяться в рух течією води. Щоб такі млини працювали продуктивно, споруджували спеціальні греблі, які заходили далеко в ріку. Млини з підливними колесами були і плаваючі -- переважно на Дніпрі, Прип'яті, Горині. їх ставили на пором або два човни, які кріпили до берегів линвою.Механізм дії всіх водяних млинів подібний. їх обладнували у спеціальних будинках. У лісових зонах млини виготовляли з дерева, зрубні. Великі двоповерхові водяні млини в минулому були поширені на Волині. Деякі з них збереглися донині; до них підключені електродвигуни.Водяні млини глибоко увійшли в побут українського народу. Життєва мудрість, яка знайшла відбиток у народних прислів'ях та приказках, часто пов'язана з водяними млинами. Коли хочуть заспокоїти людину, переконати її в тому, що минуть біди і невдачі, кажуть: "Усе перемелеться -- мука буде".

Вітряки у XVIII--XIX ст. були масово поширені на території України. Відомі села і містечка, поблизу яких їх було по кілька десятків: Ковалин (Київщина) -- 20, Велика Сорочинця (Полтавщина) -- 60, Піщане (Черкащина) -- понад 250 вітряків. Це й зрозуміло, адже головним заняттям населення України було хліборобство. У минулому в Голландії також були поширені вітряки, але там їх використовували для осушення відвойованої у моря насиченої вологою землі. Вітряки використовувались для розмелювання зерна на борошно, крупу, а також для викачування води для зрошення, як це було поширено на Полтавщині. Тому народ з пошаною ставився до вітряків -- великих помічників у праці. Багато переказів, повір'їв та легенд пов'язано з вітряками. Наприклад, вважалося, що найбільша сила криється у вітряку, котрий стоїть на перехресті доріг. До вітряка ходили ворожити дівчата, чекаючи сватів, молодиці, чоловіки яких були у рекрутах. Уламки крил кришили і додавали до ліків, приписуючи їм цілющі властивості. сільський поселення хутір клуня

Розрізняють вітряки двох типів: кізлові ("стовпівки") і шатрові. Кізлові вітряки є найбільш давнім типом . У центрі будівлі млина-стовпівки закріплено товстий дерев'яний стовп, навколо якого можна її повернути. Стовпом вітряного млина служив товстий стовбур дуба або сосни. На вершині його закріплювався горизонтальний вал -- "баба". На кінці цього вала і спирався будинок млина, каркас якого складався з чотирьох кутових стовпців і двох горизонтальних ярусів, обшитих вертикальними дошками. Млини повертали до вітру за допомогою ворота. Загальна висота таких вітряків сягала 15 м.Перекриттям, спертим на горизонтальний вал, млин ділився на два яруси -- нижній і верхній, не рахуючи основи ("бази"). У нижньому ярусі розміщувався ящик для борошна та клин для регулювання віддалі між жорнами ("каменями"). У верхньому ярусі знаходився власне механізм -- вал з насадженим на нього зубчастим колесом і жорна з кошем для засипання зерна.У передній частині вала, який виступає назовні, закріплені чотири крила. Жорна приводяться в рух насадженим на вал великим зубчастим колесом за допомогою шестерні.Вітряки шатрового (голландського) типу були поширені переважно в Прибалтиці, Білорусі, Росії. Будували їх з дерева, каменю, зберігаючи при цьому всі принципові особливості конструкції. Ці вітряки де-не-де прижилися у Чернігівській, Київській, Житомирській, Рівненській, Запорізькій областях. Особливістю цього типу є те, що вся будівля вітряка залишається нерухомою, а для орієнтування його на вітер повертають лише шатро (верх) з крилами.

Кузні. На території України обробка металів відома з доісторичних часів. Залізо вироблялося поблизу річок. Ще в XV--XVI ст. за допомогою води дерев'яні колеса приводили в рух молоти, ковальські міхи, що роздували вогняну масу в печі. Руда сплавлялася у великі кулі, які клали під молоти, вибивали шлак та шкідливі домішки. Кузні були в кожному селі. У них ковалі виготовляли знаряддя, необхідні для сільськогосподарського виробництва, а також речі для побуту. Приміщення кузні було просторе. Тут, як згадує Іван Франко в нарисі "У кузні", завжди було людно: "Йшлося до коваля, як у гості, як до сусіда, а не як до ремісника, щоб зробив те, що треба, та й бувай здоров, я тебе не знаю, а ти мене не знаєш. Батько такси ніякої за роботу не мав, що людям, то й мені, а нема готових -- то й підожде. Але любив, щоб у кузні було весело, гамірно. При більшій компанії, при веселих розмовах та чарці горілки йому робилося найліпше".

Размещено на Allbest.ru