Народна обрядовість в незалежній Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет культури і мистецтв

Автореферат

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

17.00.01- Теорія та історія культури

Народна обрядовість в незалежній Україні

Гаєвська Тетяна Іллівна

Київ 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Київському національному університеті культури і мистецтв, Міністерство культури і туризму України, м. Київ

Науковий керівник кандидат філософських наук, провідний науковий співробітник ПОПОВ БОРИС ВАСИЛЬОВИЧ, Інститут філософії ім. Г. Сковороди НАН України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор КУРОЧКІН ОЛЕКСАНДР ВОЛОДИМИРОВИЧ,

провідний працівник інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнографії ім. М.Рильського НАН України

кандидат філософських наук, доцент ЛОЗКО ГАЛИНА СЕРГІЇВНА, Київський національний університет культури і мистецтв

Провідна установа: Державна Академія керівних кадрів культури і мистецтв Міністерства культури і туризму

Захист відбудеться 03.112006р. О 16 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.807.02 у Київському національному університеті культури і мистецтв (0113,м. Київ, вул. Щорса, 36, ауд.209).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського національного університету культури і мистецтв (0113,м. Київ, вул.. Щорса, 36).

Автореферат розісланий 02.10.2006 р.

В.о. вченого секретаря спеціалізованої вченої ради Д 26.807.02 Б.В.Деменко

1. Загальна характеристика роботи

народна обрядовість соціокультурний

Актуальність дослідження. Система цінностей українського народу має розгалужену будову, одним з елементів якої є обрядовість. Тому цілком природно, що до обрядів впродовж століть не згасає інтерес українців з боку фахівців цілого ряду наукових дисциплін та різних видів мистецтва - культурологів, етнографів і фольклористів, істориків культури і мистецтва, соціологів культури, режисерів масових свят та ін.

Як виразно світоглядний елемент культури, обряди українців впродовж усієї історії зазнавали гострого ідеологічного тиску, цензурних заборон та адміністративних переслідувань. Справжня сутність обрядів, повнота їх соціокультурних функцій викривлювалася, роль їх применшувалась або перебільшувалась як язичницькою, так і християнською та комуністичною (атеїстичною) ідеологіями. З іншого боку, і православна церква, і ідеологічні інституції радянської держави усвідомлювали величезну культурну потенцію народної обрядовості і вдавалися до різних заходів з метою інтегрувати її енергетику у власні доктрини та структури. Адміністративне „насадження” нових обрядів як запозичених (з християнської Візантії, революційної Франції тощо), так і власноруч сконструйованих „впитувалося” в спонтанний процес еволюції народних обрядів, змінювало їх форму, трансформувало їхні сутність та призначення.

В сучасних умовах, коли Україна виходить із тривалого періоду бездержавності, нищення національної культури, дослідження народної обрядовості стає особливо актуальним. Зокрема, і з'ясування історичної еволюції форм та змісту українських обрядів постає як важливе наукове завдання. В активі науковців значний доробок - детальні описи обрядових дійств, систематизованих за типами обрядів, ареалами, часовими інтервалами. Розроблено відповідний досить, повний категоріально-понятійний апарат. З'ясована функціональна динаміка обрядів у різних культурних контекстах. Ідентифікуючи обрядові групи з різними історичними періодами розвитку України, науковці здійснюють реконструкцію „духовного космосу” наших предків на тій або іншій часовій глибині. Проте цілісної картини еволюції української обрядовості все ще бракує. Цим і зумовлений вибір теми дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота здійснена відповідно до цільової комплексної програми культурологічних досліджень КНУКіМ, зокрема за планами науково-дослідної роботи кафедри теорії та історії культури „Художні процеси в суверенній Україні”, „Збереження й охорона історико-культурної спадщини України”, „Актуальні проблеми трансформаційних процесів в українській культурі”, постанови Кабінету Міністрів України від 20 квітня 2004 р. №1692-IV „Збереження та використання культурної спадщини на 2004-2010 рр.”, постанови Кабінету Міністрів України від 3 березня 2005 р. №2460-IV „Про затвердження Державної програми розвитку культури України на 2005-2007рр.”

Хронологічні межі дослідження визначаються часом існування сучасної незалежної Української держави (1991-2005 рр.). Саме цей період дає змогу виявити ключові зміни історичного розвитку обрядової сфери України, простежити особливості відродження та формування нових цінностей і норм побутової культури українців.

Джерельну базу дослідження становлять численні публікації з означеної проблеми, праці вітчизняних та зарубіжних культурологів, істориків, соціологів, філософів, мистецтвознавців тощо:

– дослідження зарубіжних науковців присвячені різним аспектам становлення і функціонування обрядовості (Р.Сміта, А.Ван Геннепа, Є.Дюркгейма, Б.Малиновського, М.Еліаде, Х.Ортега-і-Гассета, Е.Берна, В.Буркерта, К.Леві-Строса, В.Тернера, Е.Лича, В.Топорова, О.Байбуріна, Ю.Бромлея, Д. Угриновича,, та ін).

– історико-філософські, філософсько-літературні публікації (М.Козачинського (“Моральна філософія, або Етика”), Я.Домбровецького (“Дніпрові камени”), Л.Барановича (“Марсове поле”), І.Мазепи (“Писання”), П.Орлика (“Вивід прав України”) та інші);

– філософсько-етичні, літературно-моральні українознавчі (і одночасно культуро-українотворчі) праці (Г.Сковороди, М.Максимовича, М.Костомарова, П.Куліша, В.Антоновича, М. Драгоманова, О.Потебні, І.Франка, І.Нечуя-Левицького, В. Хвойки);

– методолого-філософські дослідження В.Винниченка, М.Возняка, Д.Донцова, А.Косіва, О.Кульчицького, Б.Кістяківського, П.Тичини, М.Хвильового, та ін;

– українознавчі дослідження (О.Воропая, Ю.Бойка, І.Багряного, Є.Маланюка, С.Килимника, Митрополита Ілларіона, О.Дея, Ю.Шевельова, Д.Чижевського, Л.Костенко, І.Світличного, Д.Павличка, М.Руденка,);

– історичні дослідження Д.Яворницького, Д.Дорошенка, М.Грушевського;

– сучасні українознавчі праці таких авторів, як В.Балушок, С.Безклубенка, В.Борисенко, М.Брайчевського, Ю.Вільчинського, Б.Гаврилишина, П.Гнатенка, М.Дмитренка, Г.Лозко, О.Курочкіна, Б.Попова, П.Толочко та ін.

Безперечною заслугою кількох поколінь вітчизняних і зарубіжних дослідників по вивченню цього питання було те, що воно постало перед нами не тільки як історична хроніка, а й як збережений фольклорний матеріал.

Мета дослідження - виявити динаміку народної обрядовості в сучасній Україні, з'ясувати її історичні передумови та культурні вектори подальшої еволюції.

Поставлена мета зумовила необхідність вирішення таких завдань:

– осмислити сутність обряду як соціально-культурного феномена, з'ясувати його місце та роль у суспільному житті людей;

– уточнити та здійснити смислову диференціацію ключових понять („обряд”, „ритуал” „свято”, „звичай”, „традиція”, „церемонія” тощо);

– виявити особливості еволюції української обрядовості в незалежній Україні.

Об'єкт дослідження - обряди українського народу.

Предмет дослідження - сучасна динаміка української обрядовості в історичному контексті.

Методи дослідження зумовлені специфікою предмету і ґрунтуються на засадах наукової методології соціально-гуманітарного пізнання. Застосовувалися, зокрема, проблемно-хронологічний, конкретно-історичний, історико-порівняльний, історико-генетичний, аналітичний та описовий методи.

Наукова новизна здобутих результатів полягає в тому, що:

– вперше в літературі предметом дослідження стала унікальна соціально-політична, історико-культурна і духовна ситуація функціонування української обрядової культури в умовах утвердження державної незалежності;

– виявлено своєрідність ціннісних змістів обрядової компоненти українського національного світу як в історичній ретроспективі, так і в сучасних умовах;

– уточнено ключове поняття дослідження „обряд”, проведена його смислова диференціація щодо понять „ритуал”, „церемонія”, „свято”, „звичай”, „традиція” тощо;

– виявлено специфічний внесок традиційно-обрядової культури в процес вироблення етнокультурної ідентичності, що складає неповторність української національної культури;

– з'ясовано місце і роль української обрядовості в широкому контексті політико-правових, ідеологічних, соціокультурних, світоглядних процесів, пов'язаних з утвердженням ідеї незалежності України.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що основні її положення, фактичний матеріал можуть бути використані у подальших дослідженнях побутової культури українців, при підготовці загальних та спеціальних навчальних курсів: „Історія української культури”, „Теорія та історія культури” тощо. Висновки дисертаційного дослідження можуть бути використані при розробці й реалізації національних програм в галузі художньої культури, політико-масовій роботі, пов'язаній з розбудовою української держави, становленням в Україні сучасного громадянського суспільства.

Апробація результатів дослідження. Основні результати дослідження оприлюднювалися автором у вигляді доповідей та повідомлень на конференціях: І Культурологічні читання пам'яті Володимира Подкопаєва (м. Київ, 2002), ІІ Культурологічні читання пам'яті Володимира Подкопаєва (м. Київ, 2003), Міжнародній науково-практичній конференції „Педагогічні та рекреаційні технології в сучасній індустрії дозвілля” (м. Київ, 2004 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції „Культуротворча парадигма українського націєтворення” (м.Івано-Франківськ, 2005), Всеукраїнській науково-практичній конференції „Мистецька освіта та мистецтво освіти в контексті формування сталого суспільства” (м. Київ, 2005), Міжнародній науково-практичній конференції „Кобзарство в контексті становлення української професійної музичної культури” (м. Київ, 2005), Першої всеукраїнської студентської науково-практичної конференції з нагоди Міжнародного Дня студента (м. Рівне, 2005), Всеукраїнській науково-практичній конференції „Духовна культура як домінанта українського життєтворення” (м. Київ, 2005), “Дні науки” Київського національного університету культури і мистецтв (м. Київ, 1999, 2000, 2001, 2002, 2003, 2004, 2005 рр.).

Публікації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження відображені у 5 одноосібних публікаціях, вміщених у фахових виданнях.

Структура дисертації обумовлена метою і завданнями дослідження і складається із вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Обсяг дисертаційного дослідження - 176 сторінок, список використаних джерел - 297 найменувань.

2. Основний зміст роботи

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, вказано на зв'язок її з науковими програмами, планами, темами, обґрунтовано мету, завдання, предмет, об'єкт і методи дослідження, охарактеризовано хронологічні межі та джерельну базу, розкрито наукову новизну та практичне значення здобутих результатів, відомості про апробацію його результатів.

У першому розділі „Історіографія та джерельна база дослідження” розглядаються основні світоглядно-методологічні підходи до аналізу обрядів як у вітчизняній, так і в зарубіжній науковій літературі, уточнюється зміст ключових понять.

Зарубіжними і українськими науковцями створені фундаментальні праці, присвячені різним аспектам становлення і функціонування обрядовості. Це - дослідження Р.Сміта, А.Ван Геннепа, Є.Дюркгейма, Б.Малиновського, М.Еліаде, Х.Ортега-і-Гассета, Е.Берна, В.Буркерта, К.Леві-Строса, В.Тернера, Е.Лича, В.Топорова, Е.Тейлора, В.Ключевського, А.Байбуріна, Ю.Бромлея, О.Курочкіна, Д. Угриновича, С.Безклубенка, Г.Лозко та ін.

Сучасні наукові дослідження дають можливість припустити, що вже первісний людський колектив в міру його виходу за межі загально біологічних інстинктів починає утверджувати суспільну систему нормативної регуляції життя. Словом обряд означувалась певна послідовність операцій при виконанні спільної роботи, реальної чи уявної.

Обряд - соціально-культурне явище, за визначенням В.Ключевського, це - своєрідний суспільний “пристрій” (агрегат)”. „Обряд, на думку С.Безклубенка, - унікальний і нічим незамінний засіб фіксації досягнень людської спільноти у налагодженні свого співжиття”, своєрідна „форма суспільної свідомості”, „ділові ігри” предків”.

З часом обряд, в міру того як винаходились більш ефективні засоби фіксації суспільної свідомості - передусім писемність, - поступається своєю першорядною роллю і зводиться до чисто формального набору символів (жестів, рухів, текстів і т.д.), які лише імітують дії, що були (чи тільки видавались людям) найбільш доцільними й ефективними.

Отож обряд - це „суспільний агрегат”, складовими частинами якого є люди і який діє безперервно. Ключові слова, що вживаються для характеристики цього процесу безперервності, - звичай та традиція. Завдяки спадковості відбувалось і відбувається накопичення корисних для суспільства знань та умінь, в результаті уявлення стають переконаннями, приписи - нормою поведінки. Відповідно формувалися і людські почуття - релігійні, моральні, естетичні.

Звичаї - колективні стереотипи мислення та дії, які слід відрізняти від звичок. Звичай стосується не одного, а більшості (в ідеалі - всіх) людей суспільства. Це - колективна санкція щодо поведінки. Найважливішою рисою звичаїв є те, що вони спонукують людину чинити так, а не інакше, вимоги, на які людина не може не звертати увагу, навіть тоді, коли діє врозріз із звичаєм, традицією.

Церемонія (від латинської - cerimonia, caerimonia) - урочистий офіційний акт за встановленим порядком (церемоніал); ритуал (від латинської-ritualis) - сукупність обрядів особливо урочистого, демонстративного характеру із точно регламентованою формою виконання. Генетично-смислова тотожність об'єднує поняття “ритуал” і “обряд” (Ф.Вовк, В.Тернер, А.Байбурін, А.Гура). Наукове обгрунтування даної термінологічної аналогії здійснив В. Топоров, з'ясувавши, що латинське слово ritualis і слов'янське obredъ (обряд) пов'язані з поняттями „робити, встановлювати закономірну послідовність”.

Ритуал відрізняється від обряду тим, що дає уявлення лише про впорядковану систему дій, вказує на організацію, внутрішню структуру обряду та його елементів. Ритуал - це своєрідна форма обряду. Тому правомірно говорити лише про ритуал якогось одного обряду, церемонії або свята. Такий взаємозв'язок зумовлений відносною єдністю змісту і форми будь-якого суспільного явища, в тому числі свят.

В історії вітчизняної науки вивченню обрядової символіки було присвячено багато досліджень. Починаючи з магістерської дисертації М.Костомарова „Про історичне значення російської народної поезії” (1843), ця тема не сходила із сторінок наукових видань XIX - початку XX ст. (дослідження О.Потебні, Е.Анічкова, Я.Автомонова, В.Водарского, М.Сумцова та ін). В більшості з них філологічний аспект переважав над історичним - народні символи вивчалися як фольклорні поетичні образи і мотиви. Значним внеском у вивчення обрядової символіки стали дослідження радянських науковців (М.Бахтіна, П.Богатирьова, Б.Рибакова, Д.Ліхачова, В.Іванова, В.Топорова. Н.Велецької, О.Курочкіна). О.Курочкін відмічає, що смисл обрядових дій не в тому, що вони є складовими структури обрядових церемоніалів, а в тому, що ці дії означають, що відтворюють і що символізують. Кожна обрядова дія виконує своєрідне соціальне замовлення, тому що втілює в собі ті чи інші соціальні цінності, ідеї та образи. В цілому, кожний обряд та його компоненти мають свої стійкі елементи, що не піддаються випадковим змінам. Саме ці постійні величини в обряді - закодовані соціальні й естетичні ідеї - становлять домінантну стабільність, без чого нема обряду. Саме вони дають уявлення про обряд як цілісність, традиціоналізовану, постійно функціонуючу. Тому обрядові функції найповніше можна виявити, виходячи з традиції певної історичної епохи і всіх її подальших рухів та модифікацій.

Календар як модель обчислення часу і календарна обрядовість як конкретна реалізація цієї моделі є складними системами символів. У контексті календарних обрядів символи групуються у коди, які пронизують обрядовість різних періодів річного циклу, утворюючи при цьому певне важливе для носіїв даної традиційної культури повідомлення. Прикладами таких символів можуть бути зерно, колос, обрядовий сніп, ритуальний хліб, вінки із трав, квітів і колосся, священне дерево тощо.

Своєрідними символічними засобами обряди здійснюють нормативне міжособове спілкування, а також зв'язок особи з різними соціальними утвореннями - родиною, трудовим колективом, професійним середовищем, суспільством. Обряд виступає як засіб соціалізації людини і водночас як механізм, що забезпечує національну ідентичність.

У розділі 2. „Еволюція української обрядовості в контексті історії” викладаються результати теоретичного аналізу еволюції народної обрядовості від часів „язичництва” до епохи атеїзму. Він складається з трьох підрозділів. Підрозділ 2.1. „Праукраїнські обряди дохристиянської епохи” присвячено характеристиці „язичницької” обрядовості часів Київської Русі. Сформовані в умовах ще первісного суспільства, відповідно до світогляду людини, що прагнула жити у злагоді із світом, із сусідами, праукраїнська обрядовість на час об'єднання різних племен у Київській державі уже зазнала істотних змін і перебувала в процесі подальшого вдосконалення відповідно як до умов життя, так і ставлення влади.

Загалом в українській обрядовості Київської Русі виразно виділяються три групи обрядів:

– так звані „виробничі”, тобто ті, що були тісно пов'язані, по суті вже органічно „вплетені” в процес реального виробництва, матеріальних умов життя;

– так звані „магічні”, тобто ті, що були уявно пов'язані з процесом забезпечення реальних умов життя;

– так звані „соціальні”, тобто ті, що були тісно пов'язані і безпосередньо впліталися у процес улагодження (урядування, обрядування) громадського життя.

З'ясовано, що зумовлена світоглядом обрядовість не просто супроводила ту чи ту діяльність - вона була складовою частиною діяльності, регулюючим елементом, організації суспільного життя людей.

Зв'язок обряду з господарським і соціальним життям народів давно помічений; на цьому наголошувалося, зокрема, в етнографічній і фольклористичній літературі, у працях таких дослідників, як Е.Тейлора, В.Проппа, Б.Рибакова, С.Токарева, В.Чичерова та ін. Аналіз літератури приводить до висновку, що первісна людина ще чітко не розрізняла, що „належить” оточуючому світові, а що - людині. В силу цього люди сприймали світ за аналогією з собою, а себе - за аналогією з природою. Матеріальний світ уявляється їй, як живий, здатний відчувати і навіть мислити, і відповідно реагувати на ставлення людей. Це простежується у змісті колядок, щедрівок, веснянок-гаївок, тощо. Їх сокровенний смисл полягав у тому, щоб забезпечити прихильне ставлення до себе „добрих сил” і відхилення „злих”; це благання здійснити всі мрії, бажання.

Впродовж багатовікової практики виробились і узвичаїлись найважливіші, так би мовити, способи налагодження стосунків з „духами”. Їх, цих способів, що вважалися найбільш дієвими, учені виділяють сім основних.

Молитва, тобто просьба, благання. В ряді слов'янських мов (болгарській сербо-хорватській), як і в українській молити означає саме просити („обнімітеся, брати мої, молю вас, благаю” Т.Шевченко). Заговір, по суті, - це своєрідний різновид молитви, щось на зразок договору, уговору, умовляння.

Далі ідуть засоби умилостивлення духів: від пригощання різними яствами (від хліба насущного до таких „вишуканих” ласощів, як тіло людське) до надання духам житла - спорудження спеціальних приміщень - божниць, храмів). Замикає шерег позитивних (мирних, лагідних) засобів умилостивлення духів розважання, частування їх найкращим з того, що надає втіхи самим людям - піснями та танцями.

Коли мирних засобів виявляється замало, люди пускали у дію войовничі. Одним і них є грозьба - своєрідний різновид молитви, у якому замість добрих обіцянок виголошуються жахання різними карами. Якщо не прислухається той „дух”, до якого звертаються, та не зважить на прохання, то люди вдаються до фізичних дій - побиття, розтрощення. Закляття і прокляття - своєрідні різновиди заговору, але на відміну від „доброго” та „лагідного” - з негативним відтінком і віщуванням катастрофічних для „неслуха” наслідків. Нарешті, розтрощення, фізична кара (побиття) аж до знищення зображення „духа” (ікони, ідола), його символу (святого каменя, дуба, стовпа) і. т.д., та „житла” - храму (руйнація „чужої” церкви, мечеті, пагоди, „капища” і т.д.).

Ці способи налагодження стосунків з „духами” виразно відлунюють в обрядовому фольклорі. М.Грушевський у роботі під назвою „Молитви і закляття”, де обряди виділяються як народні молитви, замовляння, заклинання, відносив останні до індивідуальної обрядовості (вжитку), пов'язуючи їх із календарними обрядами (магічними діями), з яких ті утворилися. Є.Кагаров, розглядаючи заговори як структурні компоненти ритуалів, тим самим також відмічав їх обрядовий характер. Певною мірою поділяв ці думки і Ф.Колесса, коли констатував, що замовляння були тими первісними словесними зразками, з яких зародилася уся обрядова поезія українського народу. Такої ж думки дотримується ряд провідних українських та зарубіжних учених, зокрема, Г.Барташевич, Л.Виноградова, М.Новикова, Н.Толстая, П.Охріменко, Н.Шумада та ін.

Третя група обрядів, що стосувалася врегулювання (урядування) суспільного життя, дійшла до нас у повному і систематизованому вигляді завдяки писемній фіксації їх у „Руській правді” Ярослава Мудрого. Складена на початку XI - наприкінці XII століття (найдавніший список - з XIII ст. - видатна історична пам'ятка нашого народу), найперший кодекс звичаєвого права серед слов'янських народів та один із перших серед індоєвропейських. А.Яковлів, досліджуючи українське звичаєве право, відмічав, що завдяки обрядам-символам у народі відбувалося закріплення і передача звичаєвих норм. Відомості про діяльність судів із доби звичаєвого права свідчать, що не тільки судді, а й сторони та громада під час судового процесу виявляли досконале знання звичаєвого права, цитуючи правні звичаєві норми, переказуючи їх зміст в стислих реченнях. Шляхом постійного вживання протягом довгого часу ці речення перетворилися в стислі, але надзвичайно змістовні, красномовні формули, в яких викристалізувалися основні принципи звичаєвого права й народної правосвідомості.

Судовий процес за часів Київської Русі виступав основною формою самоуправління (самоурядування) - був обставлений цілим рядом обрядів. А роль суду в цьому процесі зводилась до проголошення вироку та накладення кари. Решту справи здійснював позивач. Позивач мав право припинити слідство в будь-якій фазі, пробачити провину злочинцю чи покарати його - позбавити майна, свободи або й навіть життя чи помилувати. Обряд поличкування (від лице) передбачав виставляння перед судом предметів спору - впізнаних крадених речей, скалічених людей, забитих незаконно тварин тощо (все це було перед „лицем”), а перед цим позивач повідомляв про особливі прикмети, що відомі лише йому, за якими впізнавалась вкрадена річ.

Обряд закладу - це спосіб доведення своєї правоти. Позивач чи відповідач ставили перед судом грошовий заклад (гроші, цінні речі), а інша сторона приймала цей виклик або не приймала. Якщо позвана сторона не приймала цей виклик, правою визнавалась та, що пропонувала цей спосіб. Коли ж погоджувались обидві сторони, змагання зосереджувалось на праві закладу. Ініціатор клав заклад у шапку (іноді шапка була символом голови, звідси й життя), той хто приймав виклик, поряд клав шапку із своїм закладом. Кінцевим моментом було піднімання шапок возним. Звідси і йде походження виразів „б'ємось об заклад”, „шапкозакидательство” тощо.

Обряд ведення до присяги був своєрідним різновидом обряду закладу (де цінністю виступали клятвені слова), і той, хто відмовлявся від них - програвав справу. Ось лише кілька правових формул, записаних до „Руської Правди”: „холопу на правду не вилазити” (невільник позбавлявся права суду), „в холопі і робі віри нєтуть” (невільнику й рабу не ймуть віри) „не будеть лі татя, то по сліду женуть”, „убіють во пса місто” - уб'ють, як собаку), “хто в пущі будеть винен, тот і в грабежах” (кого звинуватили в самочинному в'їзді до лісу, з того й шкоду заподіяну стягують), „в своїй хаті - своя правда”, „силою не дають, силою відбирають” тощо.

Підрозділ 2.2. „Українські обряди християнської доби” присвячений аналізу ситуації в українській обрядовості, яка склалася внаслідок насадження на Русі Християнства. Християнізація Русі була явищем надзвичайної історичної ваги в житті українського народу і означала доленосний злам в його культурі. Християнська церква впродовж усієї своєї історії в претензії на всесвітність діяча по відношенню до етнічних (язичницьких) релігій за подвійним правилом: все, що суперечить Християнським догмам, належить викоренити, що не вдається елімінувати - належить адаптувати до Християнського віровчення. Так було в усіх країнах, підданих Християнізації. Так сталося в Україні, церква рішуче береться за викорінення традиційних народних обрядів, як „поганських”, інші витлумачує, як таїнства. Християнський обряд протистоїть поганським містеріям, які церква тлумачить як „бісівські” екстатичні оргії.

В результаті тривалого протистояння язичництва Християнству в обрядовості українців дивним чином поєдналися імпортовані церковні християнські обряди з підданими ідеологічній трансформації колишніми „язичницькими” та тими, що залишилися (з огляду на їхню ідеологічну нейтральність) по суті в первісному стані.

Ця ситуація знайшла яскраве відображення і в постановах церковних Соборів, проповідях Святих Отців та в літописних пам'ятках. Так, в Іпатіївському літописі під 1174, 1177, 1195 і 1262 роками згадуються події „на русальной нєдєлє”, а під 1262 роком - „накануне Ивана дня, на самые купальня”; в договорах литовських князів 1350, 1396 років зустрічаються записи: „писана (грамота) во вторник перед купалы”, „до Йвана дне до купал” тощо. „Слово про кари божьи” (XI ст.), у правилах (1166) Новгородського архієпископа, постанові собору 1274 р, повчанні „Ізборника” XIII ст., у посланні ігумена Єлеазарового монастиря Памфіла у 1505 р. до Намісника псковського й псковських влад, Стоглавий Собор 1551-го року, у „Слові” XIV ст., в „Житіє Володимира”, пам'ятка XVI віку, яке стало за основу Густинському Літопису XVII в., і в„Синопсисі” І. Полеміст XVII віку Іван Вишенський, Семен Полоцький в своїй „Вечері Душевній”, 1683 року, де вміщено „Слово о суєвьріи” подають відомості про стародавні українські звичаї і обряди. І в усіх цих джерелах просвічує тенденційність, а то й відверта ворожість носіїв Християнства до народних обрядів як до „поганських”, „язичницьких”.

Поза сумнівом, Християнство зрештою подолало опір споконвічних традицій, серед яких були і „бузувірські” (наприклад, обряди пов'язані з принесенням людських жертв язичницьким богам („кумирам”, „ідолам”). Церква навертала на чуттєвість та емоційність іншого ґатунку - стриманість, благочестя, усвідомлення власної гріховності, аскетизм, смирення. Сміх християнська догматика вважає гріхом. Відтак народно-обрядові веселощі діонісійського ґатунку були піддані осуду.

Тривала у східних слов'ян боротьба православ'я з язичницькими „ігрищами бісівськими” та „еллінськими, народними святами” й обрядами не увінчалася безумовною перемогою офіційної ідеології. В календарній символіці, хоча і „вплетеної” в канву християнських святців, як і раніше домінували язичницькі, образи і атрибути. Збереженню їх сприяла соціальна природа феодального суспільства, виробничу основу якого складав все той же аграрний тип господарства, що базується на рутинній техніці і технології. В середні віки, як і в попередню епоху, локальні екологічні ніші залишалися головним предметом народного символу. Обряди, не тільки виробничі, але й „магічні”, не зникли. Вони нелегітимно співіснували з християнською обрядовістю. Так, стародавній звичай зустрічати весну, водити, з цієї нагоди веснянки (гаївки) календарно „співпав” з великодніми християнськими святами (Великоднем), а пісні та хороводи, офіційно переслідувані духовенством, подекуди обирали для себе місце коло церкви; русальні свята „співпали” з християнською Трійцею, Купало - з днем Івана Хрестителя, коляди - з Різдвом, Щедрий вечір - з Йорданськими святками. Звичайно, таке співіснування якоюсь мірою позначилось на автентичності народної поезії, яка (особливо колядки і щедрівки) протягом століть не могла не увібрати в себе елементів християнських уявлень, окремих мотивів та образів клерикальних легенд. Проте залишається подиву гідною здатність традиції протистояти владним репресіям і тиску релігійних інституцій та зберігати свою ідентичність.

Візантійське православ'я насаджувало, і досить успішно насадило, на Русі такі елементи Християнської ритуалістики, як молитви, сповідання, причащання, хрещення, освячення, вінчання, поховальні церемонії, поклоніння іконам, церковна процесія, хрестоцілування, культ мощів тощо. Широко увійшли до обрядів українців Пости та Хресне Знамення, що набуло в очах віруючих охоронної сили. Таким чином, християнізація Київської Русі вплинула на характер обрядової культури українців, де взаємодіяли й „перепліталися” суперечливі типи: світський і сакральний. Еволюція цієї сфери відбувалася в напрямку позбавлення язичницької обрядовості попереднього смислового навантаження (зокрема функціонування її як розважального елементу) та насичення її Християнською догматикою. Це стосується, зокрема, трансформації української весільної, похоронної, пологової обрядовості.

В підрозділі 2.3. „Обрядовість доби атеїзму” викладаються результати аналізу трансформаційних процесів в обрядовій культурі українців за часів комуністичного режиму. З позицій марксистського світогляду, всі обряди - і церковно-релігійні, і традиційні народні - трактувалися як „пережитки” минулого у свідомості людей і витлумачувались як віджилі, архаїчні, реакційні елементи побуту. Згодом, в міру усвідомлення справжньої ролі обрядів як своєрідних „суспільних пристроїв” для сприяння соціалізації та індоктринації людей, адміністративна командна система взялась за „лицювання” традиційних та створення нових, власних обрядів.

Ця нова, радянська обрядовість була покликана виконувати споконвічно властиві функції обрядовості - утверджувати, укорінювати норми суспільного співжиття, але прописаних з нових ідеологічних позицій. „Октябрини” - замість „народин” та „хрещення”, „комсомольське весілля” замість вінчання, вручення паспорта - замість конфірмації і т.д.

Як і вся комуністична ідеологія, радянська обрядовість вирізнялася помпезною монументальністю, казенною офіційністю, абстрактно-космічною спрямованістю (земна куля у державному гербі), принциповим протиставленням традиційній символіці та геральдиці. Це, ясна річ, не сприяло процесу „укорінення” нових обрядів.

Відповідно до того, як радянська система еволюціонувала від „тоталітаризму” до „авторитаризму”, від „диктатури пролетаріату” до нібито „загальнонародної держави”, змінювалися і офіційні обряди. Влада намагалася „олюднити”, пом'якшити обряд, зробити його більш естетичним. Разом з тим ніколи не відмінялася й не послаблювалася категорична заборона місцевої ініціативи та самодіяльності в обрядовій сфері.

Особливе місце в суспільній радянській обрядовості набули „демонстрації трудящих”. Набравши державного характеру, демонстрації 7 листопада і 1 Травня стали урочистим вираженням торжества Радянської влади, що наочно виявлялося у символах, лозунгах, транспарантах, промовах і піснях, в усій святковій морально-психологічній атмосфері.

Нові обряди запроваджувалися режимом насамперед у виробничій сфері (досить згадати у цьому зв'язку так звані „суботники”, „червоні суботи”). Організовувалися урочистості з приводу „трудових досягнень” у робітничих колективах, що супроводжувались мітингами, підняттям червоного прапора, перерізанням червоної стрічки при вході на нове підприємство, врученням символічних ключів від новобудови, запалюванням над нею червоної зірки, присвоєнням підприємству нового імені, масовими гуляннями, концертами, спортивними змаганнями і т. ін.

В останні роки існування комуністичної влади активізувався рух за відродження на новій основі народних календарних, трудових і сімейно-побутових обрядів. В умовах колгоспного виробництва пережив відродження стародавній обжинковий обряд, запроваджено обряд посвячення у хлібороби. „Посвячували”, як правило, випускників після закінчення шкіл. Обряд проводили у селах за сценарієм, підготовленим на місцях з урахуванням специфіки господарства.

Обряд посвячення у робітники мав на меті зміцнити єдність поколінь, спадковість.

Цей обряд був одночасно і давній, і молодий. Давній тому, що свої історичні прототипи мав уже в середньовічних цехових посвяченнях у підмайстри, майстри тощо. Молодий тому, що трансформувався в новому вигляді, з забарвленням комуністичною ідеологією. Обряд посвячення у робітники також проводився як самостійне торжество в окремому колективі, і як один з кульмінаційних моментів трудового свята.

За радянських часів виникло чимало „професійних свят”, які знайшли офіційне закріплення за певним днем календаря (День учителя, геолога, медичного працівника, шахтаря, працівника сільського господарства і т. д.). Багато з них не мали розробленого сценарію і апробованого життям обрядового оформлення, але напрацьовувалися з часом у вигляді Вечорів, присвячених кращому учителю, або лікарю тощо.

„Радянський” весільний обряд складався з підготовчої частини, церемонії урочистої реєстрації шлюбу і вітання молодих з нагоди одруження. Обряд хрещення, замінює обряд урочистої реєстрації новонароджених. Поховальні обряди змінюються і набувають нових елементів: траурна процесія, вінки, подушечка з урядовими нагородами червоний прапор з чорними стрічками, червоні нарукавні пов'язки з чорною каймою, почесна варта, велично-траурні мелодії революційних пісень, прощальні слова, п'ятикутна зірка.

В третьому розділі дисертації „Стан народної обрядовості в сучасній Україні” викладаються результати аналізу стану та трансформаційних процесів, що відбуваються в обрядовій сфері. Він складається з двох підрозділів.

Підрозділ 3.1 „Відродження традиційних народних та релігійно-церковних обрядів”, де набуття Україною державної незалежності, що збіглося в часі з прахом комуністичного режиму і розвалом Російської імперії під назвою СРСР, означила радикальну переміну ситуації у всіх сферах народного життя, в тому числі - у сфері обрядовості. Починається спочатку стихійний спонтанний процес відродження народних та релігійних свят і обрядів.

Початок відродженню релігійних обрядів було покладено наприкінці ХХ ст., в час коли країна - ще Радянська! - відзначала 1000-річчя введення християнства на Русі. Практично відновлені і сьогодні широко практикуються обряди річного циклу - „Різдвяні вертепи”, „Новорічні колядування”, „Свята Різдва Христового”, „Водохрещення”, „Закликання весни”, „Заплітання шума”, „Великодні дзвони”, старовинне дійство - „Вулиця”. У багатьох регіонах України відтворені традиційні місцеві обряди („Зелене поділля”, „Купала”, „Колодій”).

Найбільш повно, на наш погляд, відновлюються обряди, приурочені до Водохреща, Калити, Маланки. Відроджується призабутий вертеп, де співають колядки, щедрівки; ряджені бажають людям щастя, здоров'я, добробуту. Знову повертаються до нас, набираючи духовної сили обряди Коляди та Щедрого Вечора.

Водночас привертає до себе увагу той факт, що при цьому спостерігаються відступи від традицій. Так, здавна колядували самі хлопці, а щедрували переважно дівчата. Тепер же ватаги колядників зазвичай змішані (такими вони могли бути тільки в щедрування). „Сплутуються” також дії та персонажі. На думку, ревнителів традиційних обрядів губиться художній зміст і смислова виразність обрядів. Так, в святкових обрядах часто із дійства випадає такий персонаж, як Коза, а коли він задіяний, то його роль зводиться до „скоморошництва” - аби посмішити.

В „нормі” перш ніж старі елементи обряду відімруть, „загубляться” на якійсь стадії, їх зміст зазнає тривалих і складних перетворень. Найбільш очевидно це простежується на заклинально-магічній обрядовій функції. Законсервовані в обряді стародавні язичницькі вірування, проіснувавши в усіх відомих суспільно-економічних формаціях, дійшли до нашого часу значно „зміненими” щодо свого попереднього заклинально-магічного змісту. Прикладом може бути сучасний стан традиційної календарної обрядовості - найстародавнішої звичаєво-обрядової системи. Від неї залишилися лише „уламки”, які мають цілковито інший порівняно з первісним змістом (купальські вогні, спалювання в них опудала, „Марена”, „Коструба” „дожинкова борода”, залишення їжі для покійників, вивішування рушників на надмогильних знаках, „проводи” тощо). Втративши свій первісний, сакральний смисл вони, завдяки процесу естетизації, перетворились на своєрідні мистецькі твори - прикраси побуту, громадського життя.

Підрозділ 3.2. „Становлення нових обрядів”. Після проголошення державної незалежності у законодавчому порядку запроваджуються нові державні свята: 1 січня - Новий рік; 7 січня - Різдво Христове; 8 березня - Міжнародний жіночий день; 1 і 2 травня - День міжнародної солідарності трудящих; 9 травня - День Перемоги; 28 червня - День Конституції України;

24 серпня - День незалежності України. Оголошено вихідними будні, якщо визначні релігійно-церковні свята (Різдво, Великдень; Трійця) припадають на неділю. За поданням релігійних громад інших (неправославних) конфесій, зареєстрованих в Україні, це практикується і для них. Керівництво підприємств, установ, організацій надає особам, які сповідують відповідні релігії, до трьох днів відпочинку протягом року для святкування їх великих свят з відпрацюванням за ці дні.

Усі національні свята, крім Великодня та Трійці (Зелених свят), мобільність відзначення яких пов'язана з традицією, мають фіксований день. Різдво Христове та Великдень в Україні відзначають за православним церковним календарем. В ці дні відбуваються народні гуляння з ярмарками, феєрверками, концертами професійних і самодіяльних митців, виставками декоративно-прикладного мистецтва і ін.

22 січня відзначається День Соборності України. В січні 1918 року була створена Українська Народна Республіка (УНР), а на території Австро-Угорської імперії була утворена Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). В грудні 1918 року лідери двох держав у Фастові підписали договір про Злуку - об'єднання УНР та ЗУНР. 22 січня 1919 року цей договір, що увійшов до історії як Акт Злуки - акт об'єднання українських земель, був обнародуваний у Києві на Софійській площі. Це державне свято символізує єдність українських земель. І хоча державі тоді не вдалося зберегти єдність і незалежність, Акт Злуки став реальним втіленням вікової мрії українців про свою суверенну державу.

Ураховуючи винятково важливу роль жіноцтва в політичному, економічному, соціальному, історичному, культурному розвитку суспільства і держави та з метою забезпечення належної організації святкування кожного року, видається розпорядження Президента про відзначення Міжнародного жіночого дня:

9 травня, День Перемоги, для України - Великий день. Для більшості жителів України День Перемоги - це не день скорботи, а свято гордості за нашу країну, за наш народ. За його мужність та героїзм у боротьбі проти фашистських окупантів.

День Матері. Його започаткувала 1908 р. американка Енн Джервіс із Чікаго. Талановитий педагог, чуйна людина, вона була впевнена, що діти виростають порядними людьми й справжніми громадянами саме в тих родинах, де шанують матір. На Україну це свято прийшло 1929 року, коли Союз українок в Галичині організував урочистості, присвячені Матері. Протягом короткого часу свято набуло широкої популярності, адже благодатною основою для нього були давні традиції української культури, де одним із основних культів був культ Богині-Матері. У 1939 р. його було заборонено. У 1989 р. Союз українок поновив його святкування в Галичині і Києві. Нині цей день повертається в офіційний реєстр святкових днів. Цього дня матерів урочисто вітають, влаштовують вечори поезії, дитячі концерти, а у церкві правлять молебні на честь матерів (це свято співпадає з релігійним святом Жінок-Мироносиць).

1 червня Міжнародний день захисту дітей. По всіх містах і селищах в Україні відбуваються театралізовані концерти та вручення дітям подарунків.

Головним національним святом стає День Незалежності України, що відзначається в кожному місті і селищі. Постанова “Про проголошення незалежності України” була схвалена Верховною Радою Української РСР 24 серпня 1991 року. У цей день відбуваються народні гуляння з мітингами, ярмарками, феєрверками, виступами професійних і самодіяльних митців, виставками декоративно-прикладного мистецтва та тощо.

14 жовтня став Днем українського козацтва. В Запоріжжі 06.06.2004. стартував фестиваль „Козацькому роду нема переводу”. Так називається і Всеукраїнський фестиваль козацького мистецтва, що був присвячений 350-річчю Переяславської ради і фінішував він у живописному місці біля заповідника „Кам'яні Могили” в Запорізькій області.

З 2005 року, з метою утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, виховання у громадян почуття національної гідності, враховуючи історичне значення революційних подій осені 2004 року, які засвідчили волелюбність Українського народу, його прагнення до свободи і демократичних цінностей, та на підтримку ініціатив, 19 листопада 2005 року вийшов Указ Президента України В.Ющенка установити в Україні День Свободи, який пропонується відзначати щорічно 22 листопада. По країні в цей день проходять мітинги.

День пам'яті жертв голодоморів і політичних репресій щорічно відзначається в Україні в четверту суботу листопада. 22 листопада 2005 року вийшов Указ Президента України В.Ющенка про започаткування традиції Дня пам'яті жертв голодоморів та політичних репресій, який відзначається 26 листопада, з покладанням траурних вінків з житніх і пшеничних колосків до пам'ятних знаків, місць поховань жертв голодоморів та політичних репресій, вшановуванням пам'яті загиблих хвилиною мовчання та запаленням свічок.

„Живе” обряд військової присяги молодих воїнів, що продовжує традиції українського ідеалу чоловіка-воїна. Кожного року молоді хлопці віком від 18 років проходять військову службу набираючись мужності та відваги.

25 січня - День студентів, або Тетянин день. Святкування „професійного дня” студентів мало традиції і ритуали - влаштовувалися урочисті акти з нагородженнями і промовами. 14 лютого - День святого Валентина (День усіх закоханих). Вважається, що саме в цей день - в день святого Валентина - повелося писати любовні записки - “валентинки”, і це стане запорукою вічного кохання. А ще влаштовуються весілля і вінчання. В Україні останніми роками складається новий обряд святкування Дня закоханих. Цього дня збираються разом кращі друзі, щоб разом відсвяткувати його в ігровій формі. В останні десять років набуває популярності свято Хелоуїну, яке донедавна відзначалося лише в США і Канаді, а тепер дедалі популярнішим стає і в Європі. Шанувальники Хелоуїну цінують його за карнавальність, розкуту і невимушену веселість. За традицією, в цей день діти, перевдягнені „духами”, „привидами”, іншим „чортовинням”, мандрують селищем чи містом від дверей до дверей і збирають “данину” - солодощі, якими їх нагороджують дорослі за дотепи та оригінальні костюми.

Проте всі ці свята ще не мають своїх обрядів їх здійснення. Треба сподіватись - це справа майбутнього, справа народної творчості.

Висновки

У „Висновках” сформульовано основні результати дисертаційного дослідження.

1. Слово „обряд” - праукраїнського походження. Це скорочена форма утвореного від дієслова радити - робити, лагодити, лаштувати. Термін обряд вживається для означення певної послідовності дій при виконанні певної роботи. Змістовне наповнення поняття обряд виходить від означення цим словом і терміном винайденого людьми способу (засобу) облаштування (обрядування) суспільного життя. Будучи засобом фіксації цінного досвіду суспільної свідомості, обряд відіграє і продовжує відігравати важливу функцію соціалізації підростаючого покоління, забезпечення етнічної (національної) ідентичності. Загалом же обряд - це „особливий суспільний пристрій” (В.Ключевський), винайдений людьми на початку своєї історії для успішної ефективної соціалізації, згуртування; засіб фіксації суспільної свідомості, одна з форм її існування поряд з писемністю, мистецтвом. Звичаї - це сукупність обрядів, що передаються від покоління до покоління (традиції).

2. Українська обрядовість, що бере свій початок у первіснообщинному суспільстві, пройшла великий історичний шлях і зазнала історичних змін. У цій еволюції можна виокремити кілька найважливіших етапів, пов'язаних із суспільно-історичними зламами - дохристиянський, християнський, атеїстичний, сьогодення.

3. Для праукраїнської обрядовості, дохристиянської доби характерні три основні форми:

– виробничі, пов'язані з мисливством, сільськогосподарським виробництвом, ремеслами;

– суспільно-виробничі (форми урядування, самоврядування, судочинства);

– „магічні”, пов'язані з організацією уявного спілкування з „духами”.

4. Християнізація Київської Русі справила радикальний вплив на обрядову культуру праукраїнців. Подальша еволюція цієї сфери відбувалася в напрямі позбавлення язичницької обрядовості попереднього смислового навантаження й функціонування в якості розважального елементу. Набуття нею нового змісту в рамках православної церковної обрядовості, і це певною мірою стосується, зокрема, трансформації українських весільних, поховальних, пологових та інших обрядів сакрального характеру.

5. Нищівних руйнувань зазнала українська обрядовість у добу атеїзму. З позицій марксистського світогляду всі обряди, і церковно-релігійні, і традиційні народні - постають як „пережитки” минулого у свідомості людей. Їх трактували як віджилі, архаїчні, навіть реакційні елементи побуту. Згодом, в міру усвідомлення справжньої ролі обрядів як своєрідних „суспільних пристроїв” для сприяння соціалізації та індоктринації людей, радянсько-адміністративно командна система взялась за „лицювання” традиційних та створення, „насадження” „своїх” обрядів. Ця нова, радянська обрядовість була покликана - утверджувати, норми суспільного співжиття, прописані з комуністичних ідеологічних позицій.

6. В українському суспільстві посткомуністичного періоду, точніше, в його духовно-ціннісній сфері, виразно окреслюються три тенденції:

– орієнтація на народно-традиційні цінності, зокрема, обрядовість як головну компоненту національної культури;

– сповідування сучасних раціоналізованих форм світогляду, що містить повагу як до традиційної культури, так і до символіки утвердження та розвитку української державності;

– відновлення у всіх сферах життя церковно-релігійної Християнської (та інших конфесій) обрядовості.

Загалом результати дослідження свідчать, що українська обрядовість, попри свою пластичність та піддатливість історичним віянням, викликам життя та ідеологічному тиску, виявляє подиву гідну стійкість в основних своїх суспільних функціях та усталених формах.

Список опублікованих праць

1. Гаєвська Т.І. Обряд - як соціокультурний феномен // Питання культурології: Збірник наукових статей. Вип. 20 / Київський національний університет культури і мистецтв. - К., 2004. -- С. 26-30.

2. Гаєвська Т.І. Магія як перверсивна форма праці // Питання культурології: Збірник наукових статей. Вип. 21 / Київський національний університет культури і мистецтв. - К., 2005. - С. 30-36.

3. Гаєвська Т.І. Обряди українців дохристиянської доби // Культура і мистецтво в сучасному світі: Наукові записки КНУКіМ. Вип. 6 / Київський національний університет культури і мистецтв. - К., 2005. - С. 6-15.

4. Гаєвська Т.І. Боротьба християнської церкви проти народних звичаїв // Актуальні проблеми історії, теорії і практики художньої культури: Зб. наук. праць Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. - К., 2005. - Вип. XIV. - С. 92-99.

5. Гаєвська Т.І. Оновлення обрядів у пореволюційну добу // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв: Наук. журнал. - 2006. - Вип.1. - С. 85-89.

Анотація

Гаєвська Тетяна Іллівна. Народна обрядовість в Незалежній Україні. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 17.00.01 - Теорія і історія культури. - Київський національний університет культури і мистецтв. - Київ, 2006.

Дисертація присвячена науковому дослідженню історичної еволюції обрядів українців.

Система цінностей українського народу має розгалужену будову, одним з елементів якої є обрядовість. Незалежність, яку виборола Україна, сприяла потягу до вивчення минулого, бо без минулого не може бути майбутнього.

В дослідженні показано, що інтерес до вивчення обрядів не згасає у колах науковців. Справжня сутність обрядів, повнота їх соціокультурних функцій викривлювалася, роль їх применшувалась або перебільшувалась як язичницькою, так і християнською та комуністичною (атеїстичною) ідеологіями. З іншого боку, і православна церква і ідеологічні інституції радянської держави усвідомлювали величезну культурну потенцію народної обрядовості і вдавалися до різних заходів з метою інтегрувати її енергетику у власні доктрини та структури. Адміністративне „насадження” нових обрядів як запозичених (з християнської Візантії, революційної Франції тощо), так і власноруч сконструйованих „впитувався” в природно-історичний спонтанний процес еволюції народних обрядів, змінював їх форму, трансформував їхню сутність та призначення.

Визначений понятійний апарат слів обряд і пов'язаних з цим поняттям.

Ключові слова: обряд, українська обрядовість, звичаї, традиції, ритуал, язичництво, Християнство, церемонія

Аннотация

ГАЕВСКАЯ Т.И. Народная обрядность в Независимой Украине - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 17.00.01 - теория и история культуры. - Киевский национальный университет культуры и искусств. - Киев, 2006.

Объектом изучения в диссертации выступает обряд как социальный феномен. На основе историко-сравнительного анализа, определены сущность и содержание обряда. Охарактеризован процесс эволюции обрядности праукраинской культуры до сегодняшнего дня. Определены условия трансформации обрядов. Уточнен понятийный аппарат связующий обряды (“ритуал”, “обычай”, “традиция” “праздник”, “церемония”, и т.п.); осуществлен комплексный анализ основных языческих обрядов праукраинцев. Выявлены особенности влияния христианизации на эволюцию обрядовой сферы Украины. прослежена историческая эволюция обрядов украинцев от христианских до советских; обобщен опыт обрядов в Украине в советское время; прослежена эволюция содержания и форм обрядов в Украине в годы независимости.