Творча діяльність Національного академічного театру опери та балету України ім. Т.Г. Шевченка в контексті розвитку української художньої культури (1991-2001)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КЕРІВНИХ КАДРІВ

КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

УДК 7.044 (4 УКР - 2 КИ) +

725.821 (4 УКР - 2 КИ)

ТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНОГО АКАДЕМІЧНОГО ТЕАТРУ ОПЕРИ ТА БАЛЕТУ УКРАЇНИ ім.Т.Г.ШЕВЧЕНКА В КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ХУДОЖНЬОЇ КУЛЬТУРИ (1991-2001)

17.00.01 - теорія та історія культури

А в т о р е ф е р а т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата мистецтвознавства

ЧУПРИНА Петро Якович

Київ 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т.Рильського НАН України.

Науковий керівник: доктор мистецтвознавства, професор Станішевський Юрій Олександрович, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т.Рильського НАН України, завідувач відділу театрознавства

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Семашко Олександр Миколайович, Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, професор кафедри соціології

кандидат мистецтвознавства, доцент Лягущенко Андрій Геннадійович, Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І.К.Карпенка-Карого, професор кафедри організації театральної справи

Провідна установа: Київський національний університет культури і мистецтв, кафедра теорії та історії культури, Міністерство культури і туризму, м. Київ

Захист відбудеться 30.06.2005 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.850.01 у Державній академії керівних кадрів культури і мистецтв (01015, м.Київ, вул. Січневого повстання, 21, корп. 15).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв (01015, м.Київ, вул. Січневого повстання, 21, корп. 11).

Автореферат розіслано 27.05.2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Овчарук О.В.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Серед численних театрів, в діяльності яких по-своєму віддзеркалюються загальні тенденції поступу українського сценічного мистецтва, завжди були такі, що домінували в широкій панорамі театрального життя, були його своєрідним камертоном, уособленням високого професіоналізму та вершинних досягнень худож-ньої культури нації. Саме таким театром є Національний академічний театр опери та балету України ім.Т.Г.Шевченка, з діяльністю якого пов'язані художні цінності і міжнародний авторитет українського музично-театрального мистецтва.

Різні аспекти багатогранної діяльності столичного оперного театру завжди привертали увагу мистецтвознавців, театрознавців й культуро-логів. Переважно ця увага зосереджувалась на загальних питаннях органі-заційної та творчої діяльності Національного академічного театру опери та балету України ім.Т.Г.Шевченка у дореволюційний період: від створен-ня у 1867 році цього культурно-мистецького закладу до кінця ХІХ століття (Н.Ніколаєв, В.Чечотт). Діяльність театру у радянський період до 60-тих років ХХ століття була узагальнена М.Стефановичем, який висвіт-лює її як режисер-постановник чисельних оперних вистав, що відбулися у післявоєнний період.

Тільки у 80-ті роки відомим театрознавцем Ю.Станішевським було здійснено цілісний аналіз історичного шляху Національного академічного театру опери та балету України ім.Т.Г.Шевченка: від його джерел до кінця ХХ століття, в усіх жанрових і видових іпостасях, які презентувала сцена цього театру своїм глядачам.

Отже, кількість наукових праць, присвячених аналізу основних істо-ричних етапів становлення Національного академічного театру опери та балету України ім.Т.Г.Шевченка, є незначною.

Водночас, розбудова незалежної української держави, зміна у її культурному просторі естетичних ідеалів та художніх орієнтирів, вимагала перегляду постановочних форм і структур, стилістики акторсь-кої лексики та режисерських концепцій. Векторна палітра, яка обумовила діяльність провідного оперно-балетного театру незалежної України в цей період, сприяла активізації інтересу до цих трансформацій з боку наукової спільноти (М.Загайкевич, Ю.Станішевський, В.Туркевич, Т.Швачко). Питання, які піднімаються зазначеними науковцями, дозволяють констату-вати необхідність ґрунтовних мистецтвознавчих і культурологічних досліджень, присвячених аналізу творчої діяльності Національного академічного театру опери та балету України ім.Т.Г.Шевченка в контексті мистецьких процесів, що відбуваються в українській театраль-ній культурі з точки зору жанрових, стилістичних та репертуарних інновацій. Потребують переосмислення також ці інновації у площині динаміки української історії: від продекларованої політичними актами державної незалежності та відродження мистецько-театральних націо-нальних традицій до введення у мистецький досвід суворо заборонених художніх здобутків минулого та їхньої інтеграції у світову мистецьку спадщину.

Все це і обумовило вибір теми дисертаційного дослідження: “Творча діяльність Національного академічного театру опери та балету України ім.Т.Г.Шевченка в контексті розвитку української художньої культури (1991-2001)”.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація є складовою державних комплексних програм Міністерства культури і мистецтв України, зокрема: “Концептуальні напрямки діяль-ності органів виконавчої влади щодо розвитку культури” (ухвалена постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1997 р. № 657), “Розвиток української культури на 1999-2005 рр.” та виконана згідно з планом наукових досліджень відділу театрознавства Інституту мистецтво-знавства, фольклористики та етнології ім.М.Т.Рильського НАН України.

Мета дослідження полягає у з'ясуванні особливостей творчої діяльності Національного академічного театру опери та балету України ім.Т.Г.Шевченка в контексті історичного розвитку української художньої культури протягом останнього десятиліття ХХ сторіччя.

Для досягнення поставленої мети потрібно було вирішити такі завдання:

- систематизувати джерельну базу з означеної проблеми шляхом вивчення архівів та документів, які свідчать про діяльність Національного академічного театру опери та балету України ім.Т.Г.Шевченка;

- проаналізувати основні історичні етапи становлення і формування художніх традицій провідного оперно-балетного театру України;

- виявити характерні особливості театральних сезонів в аспекті відродження національних сценічних традицій і збагачення українського оперно-балетного репертуару;

- простежити процеси зміцнення міжнародних зв'язків Національної опери України та визначити напрямки інтеграції українського музично-театрального мистецтва в європейський і світовий культурний контекст;

- розглянути форми участі столичного театрального колективу в культуротворчих процесах розвитку художньої культури України;

- здійснити комплексний аналіз творчої діяльності Національного академічного театру опери та балету України ім.Т.Г.Шевченка в контексті поступу української культури 1991-2001 рр.

Об'єкт дослідження -- творча діяльність провідного оперно-балетного театру незалежної України як історико-культурне явище української художньої культури. опера театр мистецтво культурний

Предмет дослідження -- культурно-історичний контекст творчої діяльності Національного академічного театру опери та балету України ім.Т.Г.Шевченка за останнє десятиліття ХХ сторіччя.

Методи дослідження. Відповідно до поставлених завдань дисертан-том використовувалися такі методи: історико-аналітичний - при вивченні шляхів становлення і формування нових тенденцій у творчій та організаційній діяльності Національної опери України; компаративіст-ський - при зіставленні та порівнянні різних мистецьких явищ і постановок; культурологічний - для з'ясування функцій, які виконує оперно-балетний театр у духовному житті українського суспільства; феноменологічний - для осягнення сутності сучасного оперно-балетного мистецтва як історико-культурного феномена; мистецтвознавчий - при оцінці прем'єрних вистав і мистецьких явищ; теоретичний - для узагальнення та підведення підсумків комплексного дослідження; прогностичний - у визначенні культуротворчих тенденцій у багато- аспектній творчо-організаційній діяльності театру в контексті означеного історичного періоду.

Наукова новизна здобутих результатів полягає в тому, що:

- вперше в українському мистецтвознавстві та культурології проведено дослідження творчої діяльності Національного академічного театру опери та балету України ім.Т.Г.Шевченка впродовж останнього десятиліття ХХ сторіччя у контексті історичного розвитку української художньої культури;

- висвітлено історичну динаміку формування нових тенденцій розвитку провідного оперно-балетного театру України в його ставленні до традицій і створенні сучасного українського репертуару;

- визначено форми і напрямки інтеграції національного музично-сценічного мистецтва в європейський і світовий культурний процес;

- виявлено шляхи і проблеми взаємодії Національного академічного театру опери та балету України ім.Т.Г.Шевченка з соціокультурною реальністю, а також з публікою й театральною критикою;

- простежено місце і роль столичного оперного театру в культуро-творчих процесах та в художньо-творчому житті України;

- введено до наукового обігу значну кількість нових документальних матеріалів, що розширюють предметне поле дослідження феномена сучасної української оперно-балетної культури, її послідовного входження у більш широкий простір європейського та світового мистецького процесу, формування інноваційної системи міжнародних взаємозв'язків і творчого взаємообміну;

- доведено, що сучасне музично-театральне мистецтво є одним із найголовніших векторних напрямків та невід'ємна складова в процесі розвитку й утвердження національної культури незалежної України.

Практичне значення отриманих результатів полягає у введенні нової сучасної проблематики в мистецтвознавство і культурологію, яка може бути використана при створенні ґрунтовної історії української культури і театрального мистецтва, написанні монографій, навчальних посібників та підручників з історії національної музично-сценічної, зокрема оперно-балетної культури.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дослідження оприлюднені дисертантом у доповідях та повідомленнях на конференціях, зокрема: Всеукраїнських наукових конференціях: “Українська художня культура: історія і сучасність” (м.Київ, 2003 р.), “Театр танцю і творчо-організаційні проблеми розвитку сучасної хореографічної культури” (м.Севастополь, 2004 р.) та “Художня освіта і суспільство ХХІ століття: духовні, культурологічні, мистецькі виміри” (м.Київ, 2004 р.); Міжнародних наукових конференціях: “Серж Лифар і сучасна хореографічна культура” (м.Київ, 2004 р.), “Українська культура в контексті світових глобалізаційних процесів” (м.Київ, 2004 р.); наукових симпозіумах, засіданнях відділу театрознавства, художніх рад і колегій театру, на прес-конференціях.

Публікації. Основні положення і висновки дисертації відображені у 9 одноосібних статтях автора, в т.ч. шість з яких надруковані у наукових виданнях, затверджених рішенням ВАК України як фахові з мистецтво-знавства; одна - теза доповідь на науково-практичній конференції.

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями, історико-аналітичними та проблемно-хронологічними принципами дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, шести підрозділів, висновків, списку використаної літератури (197 найменувань). Загальний обсяг дисертації - 192 сторінки, в т.ч. основний текст викладено на 180 сторінках.

Основний зміст дослідження

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації та її зв'язок з науковими програмами і планами, сформульовано тему та завдання, об'єкт і предмет дослідження, охарактеризовані методи і принципи дослідниць-кої роботи, розкрито наукову новизну проблематики та практичне значення дисертації, висвітлено форми апробації здобутих результатів дослідження, публікації та структуру дисертаційної роботи.

У першому розділі “Становлення київського оперного театру і проблеми дослідження його історії та сучасного розвитку", що складається з двох підрозділів, охарактеризовані мистецтвознавчі й культурологічні підходи до вивчення історії столичної опери протягом XX століття, від відкриття в 1901 році нового приміщення, в якому нині працює колектив Національного академічного театру опери та балету України ім.Т.Г.Шевченка, до його сучасної діяльності. Розглянуто діяль-ність київського театру в XIX столітті, зокрема сезони італійської оперної трупи в 1863-1866 pp. і створення в Києві 1867 року третього в Російській імперії після Санкт-Петербурга та Москви постійного оперного театру, що став стартовим майданчиком для багатьох видатних майстрів вітчизняної сцени, котрі згодом прикрасили провідні театри Європи. На нових матеріалах показано будівництво в 1898-1901 pp. нового сучасного приміщення. Дисертантом аналізуються наукові й науково-популярні праці та проблемні статті, присвячені історії і сучасній творчо-організаційній діяльності київського оперного театру, зокрема, наукова праця В.Чечотта “25-летие Киевской русской оперы” (1893), присвячена висвітленню шляхів театру 1867-1892 pр., тобто за чверть століття його історії. У 1889 році вийшла друком книга Н.Ніколаєва “Драматический театр в Киеве”, в якій розглядалися також окремі аспекти діяльності оперних і балетних труп на київських сценах від першого десятиліття XIX сторіччя.

У XX столітті було видано дві монографії режисера столичної опери М.Стефановича: популярний історичний нарис “Київський театр опери та балету” (1960) до третьої Декади українського мистецтва в Москві; “Київський державний ордена Леніна академічний театр опери та балету УРСР ім.Т.Г.Шевченка” (1967) до 100-річчя постійного оперного театру в Києві, де автор продовжив літопис творчого життя театру до 1967 pоку, виправивши неточності і помилки, припущені в попередньому виданні. Дослідженню історичного шляху театру присвячені праці Ю.Станішев-ського “Балетний театр Радянської України” (1986) та “Оперний театр Радянської України” (1989), а також “Національна опера України. Історія і сучасність” (2002), заключний розділ якої написаний у співавторстві з дисертантом. Разом з тим, у контексті соціокультурної ситуації творча діяльність столичної опери протягом останнього десятиліття XX сторіччя не була предметом наукових дисертаційних досліджень і як окремий соціокультурний феномен не розглядалась.

Розвиваючись протягом останнього десятиліття XX сторіччя в умовах самостійного державотворення й утвердження національної іден-тичності, українське музично-театральне мистецтво відчувало на собі вплив кардинальних змін в соціокультурній сфері, в оцінці недалекого минулого і пошуків сьогодення, які потребували уважного вивчення і наукового дослідження. Сучасне мистецтвознавство, соціологія театру і культурологія, аналізуючи мистецькі процеси 90-х pоків, спираються на ідею відродження національної культури, національних традицій, на необхідність осмислення історичного минулого й осягнення нових, об'єктивних критеріїв оцінки історичних подій, всебічної наукової оцінки всіх складових національної художньої культури, зокрема сценічного мистецтва та провідних театральних колективів України, насамперед, Національного академічного театру опери та балету України ім.Т.Г.Шевченка.

Творча діяльність кожного театру має розглядатись у контексті соціокультурної реальності, складовою якої є театрально-художня реальність означеного історичного періоду. Осягнути багатогранні сьогоденні мистецькі процеси з широких культурологічних позицій, в аспекті теорії та історії культури прагнуть відомі вчені С.Безклубенко, І.Безгін, Н.Корнієнко, О.Семашко, виявляючи концепційність наукових узагальнень, обґрунтованість висновків.

Як доводять провідні дослідники сучасних проблем розвитку української театральної культури І.Безгін, О.Семашко, В.Ковтуненко, поширеним у цей період стало поняття “соціокультурна реальність”, за допомогою якого визначаються роль і місце культури й культурного фактора у розвитку суспільства, міра трансформованості культури у певну історичну добу.

Вбираючи і віддзеркалюючи векторні напрямки й естетичні тенден-ції художньої культури, її важливі складові, зокрема, Національна опера України в 90-ті pоки XX століття брала все більш вагому участь у культуротворчому процесі, даючи мистецтвознавцям і культурологам можливість за допомогою соціокультурологічної методики окреслити реальні художні здобутки й оцінити пошуки митців. Культурний поступ суспільства, його провідні напрямки і конкретна багатоаспектна діяль-ність провідних театрів знайшли концентроване вираження у понятті “соціально-культурна реальність”, у якій функціонують усі театральні колективи - від обласних музично-драматичних до провідного столич-ного оперно-балетного театру.

Активна участь київського оперного театру в складних соціо-культурних трансформаціях, які вели до серйозних культурно-модерніза-ційних змін у сценічному мистецтві й в усьому суспільстві, розпочалася ще наприкінці 80-х років, у період “перебудови”, й здобула новий імпульс у першій половині 90-х, коли найголовнішими для української художньої культури стали питання ідентифікації та національного самовизначення.

Проте, за твердженням професора О.Семашка, радикальність культурно-модерністичних змін першого періоду незалежності України не була підтримана і розвинена з огляду на важкий її матеріальний стан. Суперечливість форм і змісту соціокультурної модернізації полягала в нерівномірності просування інноваційних процесів у різних сферах української художньої культури, зокрема різних жанрових відгалуженнях сценічної культури. В одних - прослідковувалось прогресуюче відставан-ня (музично-драматичні і опереткові колективи), в інших - помітний поступ (драматичні театри, новостворені театри-студії), а в третіх - стагнація (обласні оперно-балетні трупи), що давало підстави культуро-логам констатувати несистемний характер соціокультурної трансформації.

Складова соціокультурних процесів - соціальна театрально-художня реальність, як цілісність функціонування театральної сфери, у певний період розвитку суспільства інтегрувала, відображала загальні культурно-трансформаційні та соціально-художні зміни в українському суспільстві.

Творча діяльність Національного академічного театру опери та балету опери України ім.Т.Г.Шевченка у першій половині 90-х років XX сторіччя віддзеркалювала культурно-трансформаційні зміни цього складного періоду, домінантою яких була тенденція утвердження в репертуарних пошуках проявів ідентифікації та самовизначення, що ставали гостро-актуальними для всього суспільства. Вже у переддень проголошення незалежності України оперний і балетний колективи значно активізували роботу над національним репертуаром, намагаючись по-своєму відгукну-тися на патріотичні настрої та ідеї часу, наснаженого боротьбою за суверенність. До діючого репертуару поверталися в оновленому, дещо модернізованому вигляді опери М.Лисенка, С.Гулака-Артемовського, Г.Майбороди, балет М.Скорульського “Лісова пісня” за драмою Лесі Українки.

У сезоні 1989-1990 pp. театр здійснив давно очікувану постановку національної героїко-патріотичної монументальної опери класика української симфонічної музики XX сторіччя Б.Лятошинського “Золотий обруч”, за мотивами повісті І.Франка “Захар Беркут”. До найближчих репертуарних планів керівництво театру включило новий балет Є.Станковича “Ніч перед Різдвом”, нову музично-сценічну інтерпретацію національного оперного шедевра М.Лисенка - героїко-патріотичну опера “Тарас Бульба”, за однойменною повістю М.Гоголя, комічну оперу російського композитора М.Мусоргського “Сорочинський Ярмарок”, також за гоголівським сюжетом на українську тематику, наснажену мелодіями народних пісень.

Прагнучи вирішувати гостроактуальні для перших років незалеж-ності проблеми ідентифікації та самовизначення Національного академіч-ного театру опери та балету опери України ім.Т.Г.Шевченка, яка водночас з усе більш активною участю в національному відродженні, інтенсивно й успішно розширювала власні міжнародні зв'язки, доводячи своєю багато- гранною діяльністю справедливість думки провідних культурологів: задля упевненого руху до нових звершень європейського мистецького рівня, треба спочатку відродити кращі традиції і стабілізувати “стартову позицію” для нових злетів.

Пошуки столичного театрального колективу відбувалися в контексті оновлення художнього життя як складової багатовекторної соціокультур-ної реальності.

Як слушно акцентує О.Семашко, аналізуючи складну соціально-художню ситуацію 90-х pp., саме у цей час мистецтво не мало достатньої матеріальної та соціальної підтримки для свого загального піднесення, однак у глибинах художньої культури складалися нові іманентні її природі передумови, які все очевидніше знаходили вияв у нових мистецьких здобутках і творчих синтезах.

Розглядаючи соціохудожню реальність означеного періоду, аналі-зуючи різні види і жанри мистецтв, зокрема близьке до театрального образотворче мистецтво, дослідник підсумовує, що за роки перебудови і незалежності відбулася зміна системи функціонування й управління образотворчим мистецтвом, склалися нові за змістом соціально-художні відносини, з'явились нові суб'єкти (посередник-спонсори) та інституції (недержавна підсистема), послабились соціальний статус і соціально-правова захищеність митця, радикально змінився статус творчих спілок і їхні функції, зросла їхня диференціація, роль громадськості, водночас помітно ослабла виховна функція образотворчого мистецтва, як і зв'язки з трудовими колективами та шефські зв'язки, а також система державних замовлень та ін. Склався новий зміст образотворчого мистецтва, як соціокультурного інституту, який формується не стільки мистецькими соціальними інститутами, скільки недержавними художніми організа-ціями, особливо приватними галереями.

Майже всі ці тенденції були характерними і для театрального мистецтва означеного періоду, щоправда з урахуванням специфіки організаційно-творчої діяльності театрів України, які також переживали дуже складні часи, але прагнули до постійного художнього пошуку, часто-густо не маючи необхідного бюджетного фінансування для нових постановок. Саме ці прагнення визначали творчість оперного і балетного колективів Національної опери, яка протягом 90-х років щосезону випускала переважно художньо вартісні прем'єри, знаходячи для підготов-ки останні позабюджетні кошти, залучаючи спонсорів та інвесторів, здійснюючи різноманітні міжнародні мистецькі проекти спільно із зарубіжними фірмами, за підтримкою продюсерських гастрольних центрів та посольств Франції, Німеччини, Австрії й Італії.

Національна опера України, як складова соціальної театрально-художньої реальності, у своєму розвитку вбирала й уособлювала багатоаспектні процеси поступу національної художньої культури і специфічні особливості функціонування сценічного мистецтва. Як наголошують І.Безгін, О.Семашко і В.Ковтуненко у своєму інноваційному дослідженні театру і глядача в сучасній соціокультурній реальності, соціальна театрально-художня реальність, на відміну від інших різновидів соціально-художньої реальності, має свої особливості, які полягають у тому, що театр є найбільш інституціональним, соціально-стаціонарним видом мистецтва. Він як жоден інший вид мистецтва синтезує творчо-художні можливості інших видів мистецтва, топографічно фондований у культурне середовище міста як його постійний компонент і маніфестант культури (саме цю функцію понад сто років успішно і послідовно виконує в Києві столичний оперний театр, ставши мистецькою емблемою міста). Водночас театр найбільш соціально динамічний і безпосередньо контакто-ваний з публікою вид мистецтва, який оперативно спроможний реагувати на змінювану соціальну і духовну атмосферу суспільства. Всі ці риси театрально-художньої реальності багатоаспектно виявляються в повсяк-денній напруженій творчій та організаційній діяльності Національного академічного театру опери та балету опери України ім.Т.Г.Шевченка і протягом останнього десятиліття XX сторіччя.

Крім цього, театр, і насамперед оперний, є одним із найбільш соціально-престижних видів мистецтва, що уособлюють рівень традицій-ної культури (столична опера завжди репрезентувала найвищий художній рівень сценічної культури, найвищі досягнення українського виконав-ського мистецтва як вокального і хорового, так і балетного). Водночас оперно-балетний театр разом із музично-концертними установами є найбільш часово-спадкоємним видом мистецтва, традиційним із тендер-цією до консервативності, усталеності. Хоча сьогодні, як, до речі, і в 10-20-ті pp. XX сторіччя, набувають певного поширення експериментальні театральні колективи, зокрема хореографічні, а неординарні пошуки балетмейстерів і режисерів та досить сміливі експерименти з'являлися в 1990-х pp. і на академічних оперно-балетних сценах. Ці тенденції властиві і творчій діяльності Національного академічного театру опери та балету опери України ім.Т.Г.Шевченка, в репертуарі якої упродовж першого десятиліття незалежності держави поряд із традиційними, можливо навіть консервативними за своїми естетичними ознаками, виставами з'явилися суто експериментальні, модерністські постановочні рішення режисерів, балетмейстерів і сценографів.

Дослідники (О.Семашко, В.Ковтуненко) справедливо зазначають, що театр більшою мірою, ніж інші мистецтва, є безпосереднім дзеркалом суспільства і, разом з тим, засобом соціальної діагностики, “діагностич-ною моделлю суспільства”. Додамо, що оперний театр - це дзеркало культури й освіченості суспільства, його культурного і духовного рівня. Саме оперний театр є свідченням цивілізованості суспільства. І ще існує одна далеко не остання роль українського оперно-балетного театру в багатофункціональній соціально-художній реальності: він є постійним постачальником кадрів для інших видів мистецтва й мистецької освіти, тож саме тому його суспільна роль, разом із іншими особливостями, є фундуючою як для інших видів мистецтва, так і для соціального і духовного життя соціуму. Зазначимо, також, що оперно-балетний театр України протягом останнього десятиліття XX сторіччя став постачаль-ником кадрів і для зарубіжних, зокрема оперних і балетних труп навіть провідних європейських музичних театрів.

Дослідження цих складних сучасних аспектів діяльності Національ-ного академічного театру опери та балету опери України ім.Т.Г.Шевченка залишається на периферії наукових інтересів критиків і мистецтвознавців. Рецензії на прем'єри вистав оперного театру, оглядові статті театральних сезонів 1990-х років, творчі портрети акторів, диригентів і балетмейстерів, надруковані в українських, російських та інших зарубіжних виданнях протягом першого десятиліття незалежності України, лише побіжно торкаються означених проблем, не розглядаючи їх в історико-аналітич-ному й теоретично-узагальнюючому ракурсах. Дисертантом опрацьовано й систематизовано понад двісті найменувань періодичних видань і друкованих матеріалів, дотичних до висвітлення різних граней сьогоден-ної діяльності столичного оперного театру.

У другому розділі “Творча діяльність Національної опери України в першій половині 90-х років XX ст. і проблеми відродження традицій української музично-сценічної культури”, що містить у собі два підрозділи, на основі конкретного аналізу творчої і організаційної діяльності оперного та балетного колективів простежуються складні і суперечливі процеси утвердження ідентифікації та самовизначення, що були гостро-актуальними і злободенними в означений період в усій художній культурі незалежної України. Розглядаючи ці проблеми в контексті творчих пошуків та організаційних форм роботи провідного оперно-балетного театру самостійної держави, дисертант простежує шляхи й етапи вирішення цих проблем в усій національній театральній культурі, що по-своєму віддзеркалювалися в діяльності оперно-балетних театрів, які саме цього часу відроджували власні національні традиції та репертуар, намагаючись знаходити власні рішення щодо створення нових українських вистав, зокрема, за маловідомими творами композиторів України й авторів-українців із далекого і близького зарубіжжя.

Художня культура вирішувала актуальні питання ідентифікації та самовизначення у певній послідовності: повертаючи імена і твори, які упродовж тривалого часу були вислані за межі національного мистецтва, знайомлячи з творчістю українських митців у всій їхній жанрово-стилістичній і проблемно-тематичній повноті, ґрунтовно осмислюючи й опановуючи з позаідеологічних, не кон'юнктурних, об'єктивних позицій процеси і досягнення світового мистецтва, зокрема театрального, з наступною проекцією на нього української художньої культури.

Саме в означений період, що здобув назву періоду національного відродження, колектив театру відіграв особливо значну роль у процесах ідентифікації, як ніколи активно розширюючи свій діючий репертуар за рахунок українських опер і балетів. Щоправда, не всі нові постановки виявилися художньо вартісними і далеко не всі проекти й акції мали широкий мистецький резонанс і були по-справжньому вдалими.

Прагнення акцентувати національну репертуарну тенденцію розширяли репертуарну афішу й викликали беззаперечний інтерес у національносвідомої частини публіки. До класичних українських опер М.Лисенка, С.Гулака-Артемовського додали твір західноукраїнського композитора А.Вахнянина “Купало”, написаний на початку 90-х pоків XIX століття, постановка якого не стала помітним явищем. Щоб ознайомити глядачів з творчістю композиторів західної та східної української діаспори, театр здійснив інтерпретації опери американця А.Рудницького “Анна Ярославна”, запросивши на постановку французь-кого режисера - українця М.Волковицького і сценографа О.Еро, та балетів московського українця В.Кікти “Володимир Хреститель” і “Фрески Софії Київської” у трактуванні колишнього киянина Ю.Пузакова. Проте обидві прем'єри не збагатили діючий репертуар і дуже швидко зникли з афіші.

Щире бажання театру показати все, що було заборонене за часів тоталітаризму, або маловідоме у зв'язку з упередженим ставленням недав-нього керівництва до всього українського, не принесло задоволення ні колективу, ні шанувальникам провідного музичного театру держави. Прагнення обирати твори для нових постановок за національними тематичними ознаками не сприяли мистецькому зростанню колективу, бо лише художня якість партитури мусила визначати необхідність втілення оперних і балетних творів на сцені Національної опери України. Майже при порожніх залах пройшли вистави периферійних оперних театрів Львова, Харкова, Дніпропетровська й Одеси, привезені 1992 року на Всеукраїнський фестиваль спектаклів за оперними творами українських композиторів.

І тільки масштабна прем'єра Лисенкового “Тараса Бульби”, що відбулася в рамках фестивалю, стала видатною подією, бо її втілення майстрами столичного колективу за своїм високим художнім рівнем відповідало величі класичного шедевра. Визначним досягненням балет-ного колективу театру стала постановка новаторського комедійного бале-ту сучасного композитора Є.Станковича “Ніч перед Різдвом”, що відкрила нові грані й акторські можливості солістів і кардебалету. До Шевченко-вого ювілею в 1994 році було поновлено ліричну оперу М.Вериківського “Наймичка”, за однойменною поемою Т.Шевченка.

Не обмежуючись збагаченням національного репертуару, театр розгортав усе більш широку діяльність щодо сучасного втілення класич-них шедеврів оперного і балетного мистецтв, залучаючи відомих зарубіжних постановників і даючи можливості по-новому виявити себе на високоякісній музичній драматургії власним диригентам, режисерам, хормейстерам, балетмейстерам і сценографам й особливо талановитим виконавцям.

Про це засвідчили інноваційні інтерпретації оперних перлин “Набукко” Дж.Верді, що вперше з'явилася на українській сцені, “Травіата”, “Ріголетто”, “Аїда”, а також “Мадам Батерфляй” і “Тоска” Дж.Пучіні, “Пікова дама”, “Лебедине озеро” П.Чайковського та “Фантастична симфонія” Г.Берліоза, а також “Лоенгрін” Р.Вагнера. Театр став ініціатором і організатором проведення постійних міжнародних мистецьких акцій - конкурсу балету імені Сержа Лифаря та фестивалю “Серж Лифар де ля данс”, які піднесли імідж української культури і сприяли зміцненню авторитету молодої незалежної держави в Європі й у світі.

У дисертації аналізуються специфічні особливості кожного театраль-ного сезону, багатоаспектна діяльність колективу над оновленням репертуарної афіші й естетики сценічних інтерпретацій, у яких усе більше відчувались вплив досягнень сучасного європейського мистецтва, та прагнення постановників до синтезу власних національних театральних традицій з досягненням зарубіжної режисури і хореографії. Простежуються процеси зміцнення творчих контактів з майстрами світового мистецтва, відомими оперно-балетними колективами.

У третьому розділі “Проблеми трансформації організаційно-творчої діяльності Національної опери України в другій половині 90-х років у контексті інтеграції української культури у світовий мистецький процес”, який складається з двох підрозділів, розглядаються нові форми роботи і міжнародних контактів театру, його безпосередня участь у збагаченні художніх традицій та естетичних принципів балетного й опер-ного колективів, які розширювали власний репертуар і гастрольні маршрути та усе більш активно входили у європейський мистецький контекст, чинячи у світову музично-сценічну культуру все більш помітний творчий внесок.

Незалежність і демократизація культурного життя України відкрили вже відомій у Європі столичній опері зарубіжні гастрольні обрії, не знані раніше можливості самостійно організовувати різноманітні закордонні поїздки, безпосередньо співпрацюючи з імпресаріо та продюсерськими центрами, про які не можна було й мріяти у 80-х pоках, коли всі виїзди за кордон суворо регламентувалися Мінкультури та Держконцертом СРСР.

Нові гастрольні турне, замовлені спеціально для гастролей оперні та балетні постановки все ширше входили в повсякденну творчу практику театру, стаючи в умовах фінансово-економічних негараздів відчутною матеріальною і моральною підтримкою для колективу. У дисертаційному дослідженні розглядаються нові форми співпраці театру з іноземними продюсерськими фірмами, специфіка роботи із зарубіжними імпресаріо та гастрольними менеджерськими структурами, обґрунтовуються й аналізуються конкретні міжнародні проекти, зокрема багатоаспектна співдружба з німецькою концертною дирекцією “Ландграф” та специфічні умови виробничих контактів з гастрольними фірмами Франції, Іспанії та Італії, а також США і Мексики.

Ґрунтовний аналіз багатоманітної й інтенсивної гастрольної діяльності театру дозволяє простежити, як послідовно складалися й утверджувалися постійні, достатньо міцні, а не епізодичні контакти колективу і провідних європейських продюсерських агенцій та менеджер-ських фірм. Цей аналіз дає можливості виявити деякі особливості і проблеми інтегрування українського музично-театрального мистецтва в європейський і світовий мистецький культурний простір.

Інтеграція, як закономірне приєднання українського оперно-балетного колективу до загальноєвропейського театрального процесу, бажання відчути себе не ізольованим локальним явищем, а невід'ємною часткою світового музично-сценічного мистецтва в усій розмаїтості напрямків і тенденцій його сучасного розвитку, прагнення зрозуміти й опанувати незнайоме і нове в режисурі та хореографії - усі ці риси багатоаспектно виявлялися в творчо-організаційній діяльності Національ-ного академічного театру опери та балету України ім.Т.Г.Шевченка, яка щедро ділилася своїми художніми надбаннями і власними артистичними кадрами з багатьма театрами Європи.

Аналіз багатогранної міжнародної діяльності столичного оперно-балетного театру, що мав не лише позитивні, але й численні негативні аспекти, узагальнення численних висловлювань зарубіжної критики, що дуже високо поціновувала творчість киян, дають підстави констатувати, що інтеграція українського музично-сценічного мистецтва у світовий художній процес і конкретна участь його майстрів у збагаченні цього процесу в другій половині 90-х років XX століття позначилася на особливостях репродукування і функціонування сценічного мистецтва в роки першого десятиліття незалежності України.

На особливу увагу заслуговує дослідження проблем збереження і створення можливостей для якнайповнішого розкриття та реалізації національних акторських талантів, їх міграція та робота в зарубіжних балетних і оперних трупах, їхній зв'язок з київським колективом.

Інший аспект процесів інтеграції - осмислення складних і супереч-ливих тенденцій світового музично-театрального мистецтва та співвіднесен-ня його з напрямками розвитку сучасної української культури.

Мистецтвознавчий та культурологічний аналіз міжнародних оперних і балетних проектів дає підстави твердити, що столична опера успішно опановувала досягнення сучасної європейської сценічної культури, органічно поєднуючи цей процес з національними традиціями і власним досвідом. Це промовисто виявилося в італійсько-французько-українсь-кому проекті “Набукко”, німецько-французько-українському „Лоенгріні", норвезько-шведсько-датсько-українському балетному проекті - новому балеті “Вікінги” Є.Станковича та австрійсько-швейцарсько-українському модерн-балеті “Чи почуєш ти мене?” А.Урсуляка.

Важливим проявом успішної інтеграції української оперно-балетної культури у світову стали тріумфальні виступи столичного театру на дуже престижних та авторитетних у світі міжнародних музичних і театральних фестивалях, зокрема на Авіньйонському у Франції, Зальцбурзькому в Австрії, Единбурзькому в Англії, Чальстонському в США. У другій половині 90-х pоків продовжували здобувати міжнародний авторитет постійні конкурси балету імені Сержа Лифаря та щорічні фестивалі “Серж Лифар де ля данс”, приваблюючи ширше коло учасників не лише із Західної та Східної Європи, але й з Японії, Кореї, США, Канади.

Особливу роль в інтеграційних процесах відіграли підготовка і проведення масштабного оперного фестивалю “Ave Verdi”, в якому взяли участь відомі співаки і музиканти не лише з Італії, батьківщини геніального композитора, а й також з різних країн, зокрема з Японії, Канади, США, що виступили в спектаклях Національної опери.

Збагачення і розширення міжнародних контактів, пошуки нових форм інтеграції в європейську культуру відбувалися разом із багато-гранною повсякденною роботою колективу над створенням нових вистав і концертних програм хору й оркестру. В репертуарі театру почесне місце посіли балет Сержа Лифаря “Ромео і Джульєтта” на музику П.Чайковського, “Жар-птиця” і “Петрушка” І.Стравінського. Симфоніч-ний оркестр і хор театру підготували самостійні програми з творів українських композиторів А.Веделя, М.Березовського, Д.Бортнянського, а також масштабні полотна Д.Шостаковича “Страта Степана Разіна”, С.Прокоф'єва “Олександр Невський” і С.Рахманінова “Дзвони”.

З огляду на реалії сьогодення в дисертації зроблено висновки щодо оптимізації творчої й організаційної діяльності Національного академічного театру опери та балету України ім.Т.Г.Шевченка, піднесення суспільної значимості її в державотворчих процесах і естетичному вихованні молодого покоління.

У висновках підсумовуються й узагальнюються результати дисерта-ційного дослідження:

1. Систематизована джерельна база, яка висвітлює творчу діяльність Національного академічного театру опери та балету України ім.Т.Г.Шевченка останнього десятиліття ХХ сторіччя та виокремлено проблемне поле, яке визначає спрямованість цієї діяльності та її пріоритети у визначений період. Доведено, що творча діяльність провід-ного оперно-балетного театру посідає важливе місце в соціокультурній реальності суверенної української держави.

2. Виявлені основні етапи, провідні тенденції та закономірності у процесі зберігання та оновлення художніх традицій Національного академічного театру опери та балету України ім.Т.Г.Шевченка в умовах сучасних інновацій, які відбуваються у Європі та світовому прос-торі наприкінці ХХ століття. Обґрунтовано зростання поліфункціональної ролі провідного оперно-балетного театру у державотворчих процесах та вихованні широких мас глядачів, у долучені їх до вершин світової та національної класичної і сучасної художньої культури.

3. Охарактеризовано особливості, мистецькі досягнення та прорахунки в роботі творчих колективів театру, проаналізовано всі театральні сезони 90-х років ХХ століття в аспекті відродження національних сценічних традицій та збагачення українського оперного і балетного репертуару. Ці здобутки характеризуються в проекції на особливості репертуарної політики театру в умовах становлення української державності та у контексті тих міжнародних зв'язків України, становлення яких відбувається в цей період.

4. Розглянуто особливості інтеграції українського балетного мистец-тва у європейський культурний простір та її роль у процесі оновлення художньо-культурних традицій на Україні.

5. Охарактеризовані форми участі столичного колективу в багато-гранних культуротворчих процесах, перспективні шляхи активізації розвитку національної художньої культури в Україні та їх роль у збагачен-ні творчого досвіду українського музично-театрального мистецтва.

6. Доведено, що специфічність проблем становлення і розвитку оперно-балетного мистецтва незалежної України дозволяє використати для його наукового аналізу культурологічні та компаративістські підходи, які уможливлюють з'ясування різних аспектів багатоманітної творчої й організаційної діяльності та мистецьких пошуків Національного академічного театру опери та балету України ім.Т.Г.Шевченка в контексті історії формування національної художньої культури в її постійних контактах та взаємозв'язках з європейськими і світовими культурними процесами.

7. В результаті всебічного наукового аналізу творчих пошуків і здобутків Національного академічного театру опери та балету України ім.Т.Г.Шевченка протягом 90-х років XX століття обґрунтовано, що його історію і сучасну діяльність необхідно розглядати в широкому контексті тих закономірностей, які визначають історичні, філософсько-естетичні та соціокультурні детермінанти розвитку української художньої культури в цілому, що зумовлено мистецтвознавчим досвідом вивчення поліфункційної мистецької практики провідного оперно-балетного театру як феномена сьогоденного європейського музично-сценічного мистецтва.

8. Оновлено предметне поле наукового дослідження шляхом введення значної кількості нових матеріалів, які дозволяють розглянути багатогранну діяльність Національного академічного театру опери та балету України ім.Т.Г.Шевченка як різновид культуротворчої діяльності, що є вагомим внеском в розвиток сучасної української художньої культури.

Дисертація не вичерпує усіх напрямків розроблення означеної теми.

Подальшого комплексного мистецтвознавчого дослідження потребує специфіка творчих пошуків і художніх досягнень окремих підрозділів, що складають великий колектив Національної опери України: диригентів, режисерів, сценографів, балетмейстерів, технічних та адміністративних груп.

Основні положення дисертації відображені автором у таких публікаціях

1. Чуприна П.Я. Національна опера: вчора, сьогодні, завтра // Музика. 2001. № 4-5. С. 20-23.

2. Чуприна П.Я. Проблеми інтеграції українського мистецтва у світовий культурний процес і творчо-організаційна діяльність Національної опери України // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтва. К.: ДАКККіМ, 2002. № 4. С. 89-94.

3. Чуприна П.Я. Національна опера України на початку 90-х рр. XX ст. і проблеми відродження традицій української сценічної культури // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтва. К.: ДАКККіМ, 2004. № 1. С. 91-97.

4. Чуприна П.Я. Національна опера України в контексті міжнародних зв'язків сучасної української художньої культури // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтва. К.: ДАКККіМ, 2004. № 2. С. 88-93.

5. Чуприна П.Я. Міжнародні маршрути театру // Музика. 2004. № 4-5. С. 10-11.

6. Чуприна П.Я. Аспекти організаційної діяльності Національної опери України // Мистецькі обрії'2003: Альманах. К.: Академія мистецтв України, 2004. С. 287-292.

7. Чуприна П.Я. Слава і гордість незалежної України // Станішевський Ю. Національна опера України. Історія і сучасність. К.: Музична Україна, 2002. С. 9-35.

8. Чуприна П.Я. Національна опера незалежної України (1991-2001) (у співавт.) // Станішевський Ю. Національна опера України. Історія і сучасність. К.: Музична Україна, 2002. С. 489-645.

9. Чуприна П.Я. Національна опера України як провідний мистецький заклад удосконалення художньої освіти // Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції “Художня освіта і суспільство ХХІ століття: духовні, культурологічні, мистецькі виміри”. К.: ДАКККіМ, 2004. С. 212-216.

Анотація

Чуприна П.Я. Творча діяльність Національного академічного театру опери та балету України ім.Т.Г.Шевченка в контексті розвитку української художньої культури (1991-2001). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства за спеціальністю 17.00.01 - теорія та історія культури. - Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, м.Київ, 2005.

У дисертаційній роботі розглядаються проблеми творчої діяльності Національного академічного театру опери та балету України ім.Т.Г.Шевченка протягом першого десятиріччя незалежності української держави в контексті поступу національної художньої культури та соціокультурної реальності означеного періоду; виявляються характерні особливості розвитку всіх складових провідного оперно-балетного колективу та висвітлюється його місце в сучасному європейському музично-сценічному мистецтві. Дисертантом аналізуються наукова література й численні публікації в українських і зарубіжних періодичних виданнях, багатоаспектну діяльність столичного театру розглянуто в контексті тих закономірностей, які визначають історико-аналітичні, філософсько-естетичні та соціокультурні детермінанти розвитку українсь-кої художньої культури в цілому. Висвітлено історичну динаміку формування нових тенденцій національного оперно-балетного мистецтва в його відношенні до традицій і створення сучасного репертуару. Визначено форми і напрямки інтеграції національної музично-сценічної культури у європейський і світовий художній процес.

Ключові слова: українська художня культура, національне оперне і балетне мистецтво, динаміка традицій, театральні сезони, ідентифікація, інтеграція в світовий мистецький контекст.

Аннотация

Чуприна П.Я. Творческая деятельность Национального академичес-кого театра оперы и балета Украины им.Т.Г.Шевченка в контексте развития украинской художественной культуры (1991-2001). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата искусствоведе-ния по специальности 17.00.01 - теория и история культуры. Государственная академия руководящих кадров культуры и искусств, г.Киев, 2005.

В диссертационной работе рассматриваются проблемы и специфика творческой и организационной деятельности Национального академичес-кого театра оперы и балета Украины им.Т.Г.Шевченко в первом десятилетии независимости украинского государства в контексте развития национальной музыкально-сценической культуры и социокультурных процессов европейского искусства 90-х годов XX века. На основе анализа научных трудов и многочисленных публикаций в украинских и зарубеж-ных периодических изданиях соискателем раскрываются художественная сущность, эстетическая природа и характерные особенности развития всех составляющих компонентов ведущего музыкального театра страны, определяется и его место в современном европейском оперно-балетном искусстве, рассматриваются творческие поиски мастеров сцены в контексте тех закономерностей, которые определяют историко-аналити-ческие, философско-художественные и социокультурные детерминанты развития культуры в целом.

Прослеживается историческая динамика и эволюция традиций в оперном и балетном коллективах, утверждение новых тенденций в развитии дирижерского, режиссерского и балетмейстерского исполни-тельского искусства, а также в работе хора и симфонического оркестра, создающих собственные постановки, в частности “Александр Невский” С.Прокофьева, “Казнь Степана Разина” Д.Шостаковича, “Колокола” С.Рахманинова, в инновационных исканиях сценографов. В диссертации впервые осуществ-лен комплексный анализ театральных сезонов столичной оперы за последнее десятилетие XX века, проанализированы объективные и субъективные факторы сложного и многогранного развития националь-ного музыкально-сценического искусства в аспекте освоения и претворения опыта зарубежного музыкального театра, модернистских и постмодернистских течений в режиссуре, хореографии и сценографии.

Процессы обогащения художественной палитры и оперного, и балетного коллективов происходили без отрыва от углубленного постижения национальных музыкально-театральных традиций, без отказа от постоянной работы над созданием украинского репертуара, а также современных спектаклей в содружестве с украинскими композиторами. Определяя своеобразие каждого театрального сезона, сосредоточивая внимание на принципиальных и значительных оперных и балетных премьерах, автор выявляет характерные черты творческого облика театра, который отличается “лица необщим выраженьем” от других ведущих театров Европы. Особое внимание уделено идентификационным и интеграционным процессам в организационно-творческой деятельности коллектива, все активнее входящего в европейскую и мировую художественную культуру как самобытное явление.

Анализируя коренные изменения в системе ценностных ориентаций и социальных условиях, влияющих на развитие оперно-балетного искусства, констатируя общее падение культурного уровня и размывание границ между высокой культурой и псевдокультурой, соискатель на конкретных примерах показывает, что ведущий музыкальный театр независимой Украины, сохраняя свой имидж и творческий авторитет крупнейшего центра современного искусства, напрямую связан с историей социально-культурного развития и находится в прямой зависимости от политико-экономического состояния общества.

Ключевые слова: украинская художественная культура, националь-ное оперное и балетное искусство, динамика традиций, театральные сезоны, идентификация, интеграция в мировой художественный контекст.