Українська народна астрономія, метеорологія та науки

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Українська народна астрономія

Всесвіт для наших пращурів був однією єдиною величезною домівкою. Людина сивої давнини відчувала єдність світу і намагалась облаштовувати своє особисте життя, життя своєї родини, свого народу, виходячи з цієї всесвітньої єдності. Небесні світила -- далекі й недосяжні -- були для неї такими ж близькими, як і все те, що оточувало її на Землі.

Очевидно, що до наших днів дійшли лише уламки колись єдиної картини небесного світу наших пращурів. Проте навіть ці, збережені народною пам'яттю фрагменти говорять про допитливість і високий духовний рівень наших предків.

Зоряне небо! З поконвіку воно супроводжувало земне життя наших пращурів. Ясним сонячним днем і погожої зоряної ночі, ранніми осінніми вечорами та весняними ранками небесні світила були разом з людиною, з її радощами й печалями, буднями і святами. Сьогодні вже важко встановити точно час, коли зоряне небо стало для наших предків і годинником, і компосом. Більше за те -- стало їхньою пам'яттю, бо закарбувало вірування і знання давно зниклих з лиця Землі окремих людей і цілих народів. Небо перетворилося у своєрідне дзеркало -- стало відображенням життя народу: котився небосхилом небесний віз, палахкотіли небесні стожари, бродила небесна квочка з курчатами, йшла до криниці дівка з відрами…

Проте небо не завжди було привітним -- воно посилало дощі і грози, наводило спеку та інші, на думку людини, напасті, а тому, безумовно, давнім українцям хотілось прихилити до себе його ласку, щоб мати густо кіп на полі, багато роїв у пасіці, багато ягнят, телят, лошат, щоб мороз не поморозив жита, пшениці і всякої пашниці, щоб у садку родило дерево, а у дворі плодилася птиця. метеорологія астрономічний математика медицина

Небо здавалося давнім українцям то полем, то морем, то просто кленовим листком, на якому написані Сонце, Місяць і зорі; хмари здавались лісами, дібровами, скелями, ватагою овець; зорі -- копами на полі, або листом на воді; Сонце -- соколом; блискавка -- терном або терновим вогнем.

Які небесні світила повсякчас спостерігалися у першу чергу нашими пращурами ? Звісно -- Сонце, Місяць і зорі. Саме ці світила й отримували власні назви.

Сонце -- сила, що оживляє всю природу -- видавалось нашим предкам мудрим, сивим дідом, статним воїном чи вродливим юнаком (парубком). Досить часто уявляли його у вигяді колеса. "Колесом, колесом в гору Сонце йде…" (з укр. народної пісні). Сонце було божеством (Дажбог, Ярило,Купало).

Місяць був одним із головних астрономічних символів наших пращурів. В Україні про Місяць народ казав: " Це -- предок Дідух, а зорі -- то його рідня".

Виокремили на зоряному небі праукраїнці й окремі сузір'я. До наших днів дійшли лише деякі з цих назв. Найвідоміша з них, звісно ж -- Великий Віз -- четверо коліс та троє коней (семизір'я Великої Ведмедиці) -- з'явилася на зоряному небі наших пращурів у сиву давнину. Поява небесного Воза не була випадковою. Адже віз -- важлива деталь побуту людини ще з кочових часів, а для хлібороба він --неодмінне знаряддя праці.

За допомогою небесного Воза наші предки визначали час як у практичному плані, так і в філософському: "Між крайнім переднім конем і другим конем є маленька зірочка -- вудила: коли вони переїдаються, тоді й кінець світу".

Сузір'я Малої Ведмедиці здавна в Україні носить назву Пасіки. Інколи його називають Малим Возом -- дається взнаки схожість цього семизір'я з ковшем Великої Ведмедиці. Сузір'я Оріона у праукраїнців отримало назву Плуг, Граблі, Полиця, Чепіги, а три зорі поясу Оріона -- Косарі. Одна з легенд говорить про те, що за часів царя Таргитая на землю Скіфії з неба впали золоті речі: плуг, ярмо, сокира і чаша. В Україні здавна існував культ золотого плуга і це, звісно, неспроста --хлібороб без плуга обійтися аж ніяк не міг! От і помістили наші пращури Плуг на зоряне небо, вибравши для цієї мети один з найвиразніших зоряних візерунків (офіційна назва сузір'я має грецьке походження).

Косарі отримали свою назву у зв'язку з тим, що ці зорі сходять вранці в пору сінокосу. Сучасне сузір'я Орла в Україні мало назву -- Дівка з відрами. Легко здогадатися чому -- через зовнішню схожість . А от не дуже виразне сузір'я Дельфіна, що міститься поруч з небесною Дівкою, слугувало праукраїнцям небесною Криницею. Саме до неї і йде по воду дівчина.

Було б дуже дивним, якби на зоряному небі наших пращурів не знайшлося місця Пастуху. Одне з найвідоміших сузірїв нашого неба, сузір'я Волопаса (найкращий час спостережень --весна), у наших пращурів -- Пастух або ж Пастух з гирлигою. Небесний Пастух, мабуть, слідкує за небесним Биком Тельцем. Офіційна назва сузір'я -- Телець -- має грецьке походження. В Україні воно отримало споріднену назву -- Бик Телець (Волос).

Ще одна яскрава група зір, що спостерігається в наших краях у будь-яку пору року, бо не заходить за обрій -- сузір'я Кассіопеї--отримало назву Борона. У цій назві наші пращури увіковічнили ще одне знаряддя праці хлібороба. П'ять яскравих зір справді нагадують примітивну борону. Сучасним жителям міст, які у своїй більшості не мають уявлення про це знаряддя праці, п'ятизір'я Кассіопеї швидше нагадує літеру W з латинської абетки.

Нарешті, остання назва сузір'я, що дійшла до наших часів з далекого минулого, це праукраїнська назва сузір'я Лебедя. Найяскравіша його частина нагадує звичайнісінький хрест . Отож, мабуть, не довго думаючи, наші пращури й присвоїли цій групі зір назву Хрест. На зоряному небі сузір'я Хреста міститься посеред Шляху в Київ. Цей шлях -- примітна деталь зоряного неба Землі. Більше за те, вона відома практично всім, але під назвою Молочний Шлях. Таку назву широка срібляста смуга, що перетинає зоряне склепіння від обрію до обрію, отримала від стародавніх греків. Український її відповідник, повторимо -- Шлях у Київ, або (відоміший ніж перший) -- Чумацький Шлях . Остання назва також легко "розшифровується". Доба чумакування залишила помітний слід в історії України, а про те, наскільки цей промисел був важливим для життя людини, власне, й говорить поява небесного Чумацького Шляху.

Про зорі у нашому народі здавна говорили таке:

Зорі -- діти Сонця і Місяця.

Ясне Сонце -- то господиня,

Ясень Місяць -- то господар,

Ясні зірки -- то його дітки.

Українська назва лише однієї єдиної зорі збереглася у пам'яті народній до наших днів. Міститься ця зоря у сузірї Візничого і від стародавніх греків отримала назву -- Капелла. Наші пращури називали її Козою. Дивовижним є те, що в перекладі з грецької мови Капелла -- коза. Хто у кого запозичив назву, та й чи було це запозичення -- залишається загадкою. Наші пращури були уважними спостерігачами зоряного неба. Підтвердженням цього є й те, що вони виділили у сузірї Бика Тельця окрему яскраву групу зір, назвавши її Квочкою (скупчення зір Плеяди). Про ці зорі говорили так: "Квочка -- одна велика, а коло неї штук сім-вісім меншеньких. Вона йде вперед, а за нею ті зорі купкою". Плеяди ще інакше називали: Волосини, Волосожар, Курка, Баби.

"Коли Плеяди з'являються на небі, то відмикають небо весняним дощам". У свій час Плеяди (Квочка, Баби) поділяли рік на дві частини: коли вони вперше сходять уранці --початок теплого періоду (літа), а коли вранці заходять -- початок холодного періоду року (зими). Походження назви "Бабине літо", можливо, пов'язано саме з цим зоряним скупченням.

Найвідоміша українська назва скупчення Плеяди -- Стожари -- збереглась до сьогодні і часто вживається в поетичних творах, піснях тощо.

Свідчень щодо давніх назв планет Сонячної системи практично не лишилось. Єдина серед них (найяскравіша на зоряному небі) -- планета Венера -- мала назву Зорі, або ж Вістунки. В народній уяві Зоря на світанку ключем відмикає небесні ворота й випускає Сонце на небо. Практично всі найяскравіші небесні світила, а також виразні групи зір нашими пращурами обожнювались. Сонце, Місяць, окремі сузір'я набували рис того чи іншого Бога.

Род -- звеличувався як бог над богами, творець Всесвіту і повелитель усього живого на Землі. Жив на небі, їздив на хмарах і всьому дарував життя: людям, звірам, птахам, рибам тощо. Він посилав на Землю благодатні дощі та зимові негоди; завідував водами, ріками, джерелами; управляв громами та блискавками. Вшановували Рода 26 грудня, в час зимового сонцестояння.

Сварог -- бог небесного вогню (з'явився в уяві наших пращурів на межі бронзового та залізного віків). Він подарував землеробам ковальське знаряддя, навчив їх розпікати в горнилі залізо та кувати з нього зброю. Сварог -- батько Дажбога.

Дажбог -- небесний бог Сонця та світла, син Сварога. Мав двох сестер:

Денницю -- Світанкову зорю та Вечірницю -- Вечірню зорю. Малювали Дажбога світлим юнаком в оточенні сестер та семи сусідів -- планет і семи вісників -- комет. На бойових знаменах Дажбог зображався у вигляді променистого Сонця.

Коляда -- бог пробудження Сонця від зимового сну з'являвся щороку 24 грудня у час зимового сонцестояння. Йому на зміну приходив Ярило -- бог весняного Сонця. Уявляли Ярила юнаком з вінком весняних квітів на голові й з білою накидкою на плечах.

Купало -- бог літнього Сонця. Його свято розпочиналось 23 червня, цебто в пору літнього сонцестояння. А замикав це божественне коло Світовид -- бог осіннього Сонця. Давні слов'яни зображали його у вигляді старця з чотирма обличчями. Велес (Волос) був у наших пращурів богом Місяця. "Поле не міряно, вівців нелічено, пастух -- рогатий" (укр. загадка). У цій загадці всі дійові особи вгадуються без особливих ускладнень. Можемо стверджувати, що Велес був передусім богом небесних стад -- золотогривих і срібнокопитних, а через те і став опікуном стад земних.

2. Народна метеорологія

Метеорологія - наука про атмосферу. Основні об'єкти дослідження: склад і будова атмосфери, тепловий режим атмосфери, вологообіг, загальна циркуляція, електричні поля, оптичні і акустичні явища.

З давніх часів люди уважно придивлялися до атмосферних явищ, і це зрозуміло. Стихійні лиха нищили врожаї, руйнували будівлі, розмивали шляхи. Врожай великою мірою залежав від погоди. «Не земля родить, а літо»,-- говорилось у народному прислів'ї. Народний досвід виробив ряд ознак, за якими можна передбачити погоду на 6, а іноді й на 12--18 год. чи навіть на добу. Правда, від таких передбачень вже не можна вимагати подробиць по частинах доби або по елементах погоди. Не можна, наприклад, завбачити, яка буде температура повітря, а тільки -- похолодає чи потепліє. Про те, що люди дуже уважно і вдумливо спостерігали найменші зміни погоди, свідчить різноманітна народна термінологія. Так, годиною називалась ясна сонячна погода, негодою -- погана погода, сльота. Відповідають кліматичним умовам України і залежним від них явищам українські назви місяців: січень, лютий, березень тощо.

Зиму називали погожою, хазяйською, коли вона була помірно холодною; сирітською -- якщо були незначні морози; гнилою -- коли вона була малосніжною, з частими відлигами, а зиму з сильними морозами, завірюхами та заносами називали лютою, забійною. Багато народних прикмет і завбачень підтверджуються науковими даними. Було помічено, наприклад, що людина, хвора на ревматизм, з підвищеною нервозністю, хворобою серця або легенів краще за інших відчуває зміни погоди: «Коли руки або коліна ломить, буде переміна погоди»; «Здорову людину опівдні знемагає сон -- буде дощ» і т. ін.

Таких прикмет існує багато, і вони надзвичайно різноманітні. В основі їх лежать спостереження, які велися століттями, і тому прикмети при певних умовах можуть виявитися вірними. Ці прикмети, звичайно, нічого спільного не мають з забобонними і помилковими прикметами, частина яких пов'язана з релігійними віруваннями. Тепер уже мало знайдеш простаків, які вірять, що коли ввечері попереду стада корів йде біла корова, то це віщує добру погоду, а коли чорна -- то непогоду. Але й зараз іноді намагаються пов'язувати погоду з фазами Місяця, передбачати погоду за зірками, хоча це так само помилково, як і передбачення «по корові». Чимало є й самозванців від метеорології. Ведуть вони свій рід від численного в історії загону знахарів, віщунів, ясновидців. Поки метеорологія була «в дитячих пелюшках», цей люд справно вгамовував спрагу суспільства в пізнанні майбутньої погоди. Методика прогнозу, як правило, не афішувалась: чим більше туману й містики, тим сильнішим був психологічний ефект прогнозу. У минулому, будучи безпорадною перед несприятливими явищами природи, людина приписувала їх потойбічним силам: гроза пояснювалась діями Іллі Пророка, вітер вважали божим диханням, а град -- божою карою за гріхи. Разом із тим у народі здавна виникли вірні прикмети і завбачення погоди, що передавалися з покоління в покоління, перевірялись і доповнювались безпосереднім досвідом людей.

Чимало прикмет виникло завдяки спостереженню за тваринами, птахами, комахами. Наприклад, бджоли перед непогодою ховаються, бо вона часто несе їм загибель. Перед дощем крила комах зволожуються, стають важчими і комахи опускаються в нижчі шари повітря, де їх ловлять птахи і навіть над поверхнею води -- риби. Через те були поширені такі прикмети: «Ластівки літають низько -- на дощ»; «Риби вискакують з води і ловлять комах -- на дощ, на негоду»; «Якщо бджоли не вилітають з вуликів -- слід чекати дощу»; «Перед негодою мурашки закривають більшість ходів у мурашнику» тощо. Відомо, що тварини використовувалися як своєрідні метеорологічні прилади. Подекуди в банках з водою тримали жаб і по їхній поведінці визначали погоду.

Спостерігаючи життя рослин, люди помітили, що окремі з них розкривають своє листя або квіти в теплу погоду і закривають в холодну. Дуже поширеною є прикмета: «Квіти сильніше пахнуть перед дощем», і це цілком вірно. За цих умов рослини погано випаровують воду, яка нагромаджується у нектарнику; випаровуються лише пахучі речовини.

Велика кількість народних прикмет і завбачень базується на спостереженнях за фізичними явищами в атмосфері. Однією з найбільш популярних є прикмета: «Дим стовпом -- на мороз, на гарну погоду». Справа в тому, що напередодні поганої погоди частинки диму вкриваються шаром вологи і опускаються вниз -- «дим стелеться». Передвісником ясної сонячної погоди влітку є роса -- ознака добових змін температури. Поширена така прикмета: «Сильна роса -- до ясної погоди». Відомі прикмети і завбачення пов'язані з тепловими явищами в атмосфері. Так, духота є передвісником грози або дощу, погане горіння дров у печі віщує відлигу. Наукову основу мають і такі прикмети: «Дощу не буває, коли вітер вночі стихає», «Красний вітер -- ясний день», «Багряна зоря -- на дощ», «Зірки з вогнем граються -- на хуртовину і дощ», «Похолодання під час дощу -- припинення негоди».

Є багато народних завбачень погоди, зв'язаних із виглядом Сонця, Місяця і хмар. Особлива увага приділялась кольору Сонця і неба у часи ранкової й вечірньої зорі, змінам форми Місяця згідно з його фазами. Бойки, наприклад, за фазами Місяця у грудні визначали погоду на всі пори року. Було помічено, що коли Сонце, Місяць або зірки «бліді»,-- буде дощ. Це пояснюється тим, що люди бачать їх крізь шар перистих хмар, які складаються з льодяних кристалів. А перисті хмари часто приносять дощі. По народних завбаченнях райдужні кола навколо Місяця є ознакою збільшення хмарності та посилення вітру; небо в «баранцях» означає наближення дощу, а темні важкі хмари -- грози.

3. Народна математика

Народна математика -- сукупність народних математичних знань та навичок, в основі якої лежать потреби практичної діяльності (необхідність виконання різних арифметичних дій при проведенні землемірних робіт, зведенні житла та інших споруд тощо). Недоступність професійних математичних знань для широких верств українського населення у минулому зумовлювала удосконалення найпростіших традиційних прийомів лічби, вимірювання, способів зображення чисел і т. ін.

На Україні найдавнішими засобами лічби були пальці рук, різні дрібні предмети. Так, при лічбі на пальцях, або, як називали, на колодочках, на одній руці було прийнято налічувати 15 "колодочок" з долоні та 15 -- з іншої частини цієї ж руки. З предметів використовували картоплини, квасолинки, палички та ін. Для економії лічби існували числові групи: пара, трійка, п'ятка, десяток, копа тощо. Парами лічили худобу, птицю, хатнє добро (чоботи, підошви), трійками -- нитки у прядиві (три нитки складали чисницю), п'ятками -- снопи, десятками -- яйця, гарбузи, кавуни, копами -- яйця та снопи.

Українська Н. м. мала у своєму арсеналі оригінальні способи зображення чисел. Одиниці позначалися паличками, десятки -- хрестиками, сотні -- кружечками, тисячі -- квадратиками. Що ж до дробових чисел, то їх передавали переважно в усній формі з відповідними назвами (половина, чверть, осьмушка, шістнадцятка та ін.). Письмово (невеличкими горизонтальними рисками) зображалися лише найбільш уживані дроби.

Для написання числових знаків використовували найрізноманітніші предмети (дощечки, палички). Проте найчастіше для цього послуговувалися одвірками, дверима, стінами, на яких малювали рисочки або карбували зарубки. Досить поширеним засобом для позначення чисел були зарубки на невеличких дощечках, прямокутних брусках чи палицях. Такі своєрідні "документи" використовували лісоруби, ремісники, ними послуговувалися, позичаючи гроші, здаючи податки, засипаючи в амбари на зберігання зерно тощо. Карбування у різних місцевостях України мало різні назви (карбики на Поділлі, цурки на Полтавщині, раваші на Гуцульщині, бірки на Київщині).

Арифметичні дії виконувалися усно. Існували своєрідні народні назви дій -- додати, докласти, відкинуть, відлічить. Поширеним був спосіб додавання, коли спочатку додавалися сотні, потім десятки, а в кінці -- одиниці. Множили шляхом повторного послідовного додавання. Ділення виконували, підбираючи частку послідовним повторним відніманням.

Українські селяни знали й деякі основи геометрії. Зокрема, вони мали уявлення про просту й ламану лінії, про властивості рівнобіжних ліній тощо. При будівництві хат та виготовленні бондарських виробів використовували властивості діагоналей прямокутника (щоб побудувати стіни під прямим кутом), обчислювали відношення довжини кола до діаметра (за останній приймали третину довжини кола). Бондарі та теслярі вміли користуватися циркулем. Розписуючи хати, побутові вироби, селяни послуговувалися різними геометричними фігурами. Українцям були відомі оригінальні прийоми визначення відстані до недоступного предмета, виміру площі земельних ділянок різноманітних форм. Знали й основи механіки, які використовували при будівництві хат, вітряків, культових споруд та ін.

4. Зоологія і ботаніка

Хліборобська практика українського селянина розширювала горизонти пізнання реального світу, його проявів. Глибші, реалістичні знання про природні явища упевнювали його в перспективі буття. Пізнаючи ґрунти, їх родючість за певними виявленими властивостями, кліматичні впливи на ріст рослин тощо, допитливий селянський розум осягав природу існування рослин взагалі й культурних зокрема.

Найпевніше і, очевидно, найскоріше селяни опановували зв'язок ґрунту і рослин, погоди і рослин, емпірично вивчаючи при цьому їх будову і спосіб життя. Їх цікавило, чим живиться рослина, як вона тримається в ґрунті.

Різні злакові -- зимові та ярові сорти -- хлібороби культивували на етнічній території України ще задовго до утворення Київської держави. Це свідчить про давні пізнання в галузі ботаніки. Пізніше селяни збагнули, як впливав клімат на ґрунти, з'ясували залежність росту рослин від тих чи інших особливостей ґрунту. Сіяли, як правило, густо (хоча знали скільки висівати насіння того чи іншого злаку на одиницю площі): «Сій густо, то не буде пусто»; «Посій рідко, то вродить дідько»; «Сходи покажуться зеленими, високими, широколистими -- буде врожай»; до неврожаю -- «коли листя схилене до землі, а цвіт темно-зеленого кольору». Дбайливий обробіток ґрунту, білякореневе спушування просапних культур у період росту свідчить про стихійно-емпіричні знання способу живлення.

Селяни остерігались засівати ріллю яким-небудь насінням. Предковічна практика доводила: добірне насіння -- хороший врожай. Намагались добирати зерно на насіння з ниви, яка гарно вродила, проводити часту зміну насіннєвого фонду, уникали змішування «старої ріллі з новою» тощо.

Добре орієнтувались хлібороби у фазах росту рослин. Спостереження за їх розвитком було не лише пізнавальним, а й практичним моментом, адже ботанічні й природно-кліматичні знання дозволяли обрати такий час для посіву, щоб проростання, а згодом і цвітіння (найважливіші фази) збігалися зі сприятливими для рослин погодними умовами. Для сходів, які з'являлися через 5--8 днів, потрібна була тепла погода, а на час цвітіння -- похмура, навіть мжичка.

Хлібороб знав: відповідно до певної місцевості та кліматичних умов озиме жито сходить через 7--8 днів, яра пшениця -- через 6--7, просо -- на 15-й день, ячмінь, жито -- через 7--8 днів і т. ін. А взагалі розвиток рослин вкладався в такі часові межі: зерно два тижні росте, два викидається; два тижні наливається і два тижні стигне, що відповідає фактичному стану вегетації культурних злакових рослин, але з певною корекцією щодо їх сорту та екологічних умов.

Селянин мусив добре орієнтуватися у дозріванні врожаю, аби не зібрати незріле зерно або не жнивувати, коли воно вже висипається. Здебільшого послуговувалися такою ознакою, як його твердість. Надкушували зернину: якщо вона вже стужавіла -- брали до рук серпа. Ячмінь, щоправда, скошували раніше, бо з практики знали, що він може дозрівати на стерні.

Хлібороб повинен був знатися й на ступені стиглості зерна, спираючись на віковічні народні знання щодо росту і дозрівання рослин, щоб не вижати ниву, зерно якої ще не визріло.

До вміння вирощувати культурні злаки людина пройшла складний шлях пізнання: які плоди їстивні, а які -- отруйні. Наприклад, з-поміж великої кількості грибів було обрано ті, які можна було використати як продукт харчування (білий гриб, або боровик, лисички, підберезники, маслюки, опеньки тощо). Остерігалися натрапити на бліду поганку, мухомори, різні отруйні псевдогриби.

Вивчали і властивості диких ягід. Улюбленими були чорниці (чорничні ягоди), ожина, малина, брусниця тощо. Стала відомою людям їх лікувальна сила, зокрема чорниць та суниць. Емпіричні знання в галузі ботаніки ягід давали можливість їх консервувати, виготовляти соки, компоти, варення.

Розумілися наші предки на рослинах, зіллях, використовуючи їх в одних випадках як напої, в інших -- як ліки, а часто -- в обрядах і ворожіннях. Потрібно було орієнтуватися у розвитку рослин, щоб зібрати їх саме тоді, коли вони найбільш корисні: у час цвітіння, повного дозрівання чи тільки на початку росту. При цьому орієнтувалися, яка саме частина рослини має ті чи інші властивості: в одних збирали тільки квіти і насіння (кмин), в інших -- коріння і плоди (шипшина, глід), а ще в інших -- стебло з листям (м'ята, любисток, суничник, материнка, чебрець тощо).

Численні бур'яни здавна засмічували посіви. Отже, хлібороби мусили знайти ефективні засоби для боротьби з ними: прополювання, просапування, очищення насіння перед сівбою, часта зміна поля і сівозміна.

Кохалися українці у розведенні квітів, прикрашали ними свої оселі. Як своєрідний оберіг доглядали мальви.

Не можна уявити буття людини відірвано від лісу та його скарбів. В усіх господарських, побутових заняттях селяни послуговувалися деревиною. Насамперед, дерево було близьке людям, оскільки з нього зводили житло, виготовляли практично весь інструмент, майже весь посуд, хатні меблі, використовували у народних промислах і мистецтві, зрештою опалювали будинки. Таке широке застосування деревини вимагало знання її фізіологічних властивостей: твердості, еластичності, щільності, пружності, теплостійкості тощо, а також характерних особливостей різних деревних порід. Мешканці України віддавна використовували для різних потреб такі породи, як дуб, бук, смерека, сосна, береза; здебільшого у народних промислах послуговувалися липою, явором, кленом, тополею. Інколи опалювали хати осикою («трепетою») або вербою.

Відомо було, на яких ґрунтах і в яких ґрунтово-кліматичних умовах може рости те чи інше дерево. Зовсім невибагливою була верба, яка полюбляла вологі місця, через що й побутувала прикмета: «Де верба -- там і вода». Практично з кожним деревом було пов'язано якесь вірування або уявлення.

Багато уваги надавали українці плеканню саду. Коли йдеться про українське село, відразу в уяві постає вишневий садок біля чепурної хати. Українці вміли і любили вирощувати фруктові дерева -- різні сорти яблунь, групі, слив, вишень, абрикосів, а також кущові ягоди -- порічки, смородину, а також калину. Були відомі різноманітні способи щеплення дерев, що давало можливість здійснювати селекцію кращих сортів фруктових плодів.

Не можна уявити собі господарства українця без худоби. Селяни мали добрі навички щодо плекання породистих порід корів, коней, овець тощо. Під час полювання на диких звірів пізнавалися їхні звички та фізіологія.

Своєрідною народною академією в Україні стало бджільництво. Пасічники досконало дослідили фізіологічні особливості бджіл, створили їм зручні умови існування у вуликах.

5. Народна медицина та ветеринарія

Народна медицина -- комплекс рецептів і прийомів лікування, що склався у народному середовищі і передавався усно від покоління до покоління. Традиційна Н. м. виникла у глибоку давнину і створила обширний арсенал лікувальних засобів. Упродовж віків вона була основним видом лікування широкого загалу, оскільки фахова медична допомога почала надходити до українського села лише з другої половини XIX ст.

Переважну частину захворювань українці визначали за симптомами, що зумовило своєрідні місцеві назви хвороб. Так, запалення дихальних шляхів та легень називали застудою, кольки напали, ядухою; шлунково-кишкові захворювання -- бабаками; очні -- трахомою, більмом. Отже, народні назви захворювань найчастіше відбивали їхні зовнішні ознаки та прояви (жовтяниця, плаксивиці тощо).

В основі народних поглядів на причини захворювань лежали як раціональні, так і ірраціональні уявлення. Нерідко ці причини пояснювалися впливом злих духів -- демонів, котрі проникали в людину. Джерелом захворювань вважалися також певні явища оточуючого світу (грім, блискавка, Місяць тощо). Зокрема, вірили, що паралітичні та психічні захворювання виникали внаслідок підвію вихром.

Релікти зооморфних та антропоморфних уявлень зумовлювали виразну персоніфікацію хвороб. Так, найчастіше у жіночих образах мислились деякі епідемічні захворювання (малярія, холера). Спричинити захворювання могли і зловмисні дії чарівників, знахарів, відьом, котрі, як вважалося, могли наслати на людину недугу.

Раціональні та ірраціональні погляди на причини захворювань позначилися і на методах та засобах лікування. Найпоширенішими раціональними лікувальними засобами українців були ліки рослинного походження. Дохристиянська традиція приурочувати збір лікарського зілля до свята Івана Купала ритуальне закріпила багатовікові спостереження про доцільність заготівлі лікарських рослин у період їхнього найактивнішого цвітіння. У східних районах зілля заготовляли на Симона Зілота (10 травня) -- святого, який був покровителем рослин і давав їм цілющу силу.

Ефективними ранозагоюючими засобами вважали сік звіробою та деревію, листя подорожника, відвар ромашки тощо. Н. м. українців характеризується широким використанням городніх, технічних та зернових культур (часника, цибулі, хрону, редьки, картоплі, маку, льону, конопель, буряка, капусти, моркви, ячменю, гречки, вівса). Часник та цибуля вживалися як дезинфікуючий, профілактичний та лікувальний засіб при застудних та інфекційних захворюваннях.

Різнобічним було застосування льону та конопель (відвари насіння використовувалися при шлунково-кишкових захворюваннях, олією лікували опіки, розжарене насіння слугувало зігрівальним компресом тощо). Українці були добре обізнані з лікувальними властивостями дерев, дикорослих та культурних кущів (калини, малини, шипшини, глоду, проскурини).

Арсенал лікувальних засобів тваринного походження включав гусячий, козячий, барсучий, собачий та свинячий жири, молочні вироби, жовч та шкіру тварин, продукти бджільництва. Тваринні жири вважалися добрими ранозагоювачами, ними розтирали при застудах, вживали всередину у випадках запалення легень, астми й туберкульозу.

Найпоширенішими серед засобів мінерального походження були пісок, вода, сіль, глина, гас, сірка, крейда.

Суттєве місце серед терапевтичних методів Н. м. українців посідала фізіотерапія (компреси, гарячі та парові ванни, інгаляції тощо).

Хоча у традиційній українській медицині переважало домашнє лікування, була в народі і категорія спеціальних людей, до котрих зверталися, коли домашні засоби не давали необхідного ефекту.

Знахарі (ведуни) -- люди, добре обізнані з народними методами і засобами лікування. Серед них були костоправи, кровопускателі, баби-повитухи, травники тощо. Деякі народні хірурги-костоправи були справжніми цілителями. Вивчивши досвід своїх попередників, вони добре вміли виявляти переломи промацуванням, володіли методом мануальної терапії -- ручного вправлення дисків, накладали шини та лікували вивихи. Були по селах і свої знахарі - кровопускателі: у минулому столітті кровопускання широко використовувалося при найрізноманітніших захворюваннях, причину яких народ пов'язував із забрудненням крові. Ті, хто займався такими процедурами, добре знали їхню методику, найдоцільніший час проведення тощо.

Відсутність кваліфікованої медичної допомоги при пологах спричинила появу народних акушерок -- баб-повитух, досвідчених жінок поважного віку. Народження дитини супроводжувалося цілим комплексом як раціональних, так і магічних заходів (див. Роди). Цінні практичні навички та знання, що акумулювало народне акушерство, ще й на початку XX ст. слугували першою медичною допомогою породіллі та дитині. Проте за відсутності належних санітарних умов траплялося й таке, що втручання баб-повитух спричиняло тривалі післяродові захворювання у матері чи дитини.

Своєрідними хірургами-дантистами найчастіше виступали сільські ковалі, які видирали зуби обценьками, ключами, шнурками тощо. Для збереження зубів у доброму стані народними приписами рекомендувалося полоскати їх відварами з молочаю, татарського зілля, кори ясеня чи дуба, а чистити -- порошком зі спаленого хліба, попелом кореня розмарину, кухонною сіллю.

Українці були добре обізнані з благотворним впливом масажу при опущенні деяких внутрішніх органів. Серед З. виділялася спеціальна категорія масажистів, які робили своє діло дуже майстерно. Часто масаж доповнювався поширеним народним терапевтичним засобом, що мав назву ставити горня. Після завершення масажу на живіт швидко опускали горнець, в якому попередньо спалювали пучок клоччя. Горнець втягував живіт хворого, підтягуючи таким чином і внутрішні органи. Найчастіше цим засобом лікували так званий враз, або золотник. Відзначимо, що безперечна раціональна основа народних методів лікування масажем спричинила їх широке використання і в сучасному самолікуванні.

Окрім травників, медична практика яких базувалася на доброму знанні місцевої флори, її лікувальних властивостей, чималу групу складали З., котрі виконували різноманітні магічні дії та обряди. Народна уява приписувала їм здатність впливати на таємничі сили, зцілювати від будь-якої недуги. Такі З. поділялися на вроджених та навчених. Серед З. існувала певна спеціалізація: одні спалювали рожу, інші скидали вроки, ще інші викачували ляк, інші скидали вроки, ще інші викачували ляк, замовляли кров чи зуби, зціляли від укусу гадюки та ін.

Основним лікувальним засобом цих З. була магія, яка часто застосовувалася у поєднанні з ліками рослинного, тваринного чи мінерального походження, хірургічними прийомами тощо. Як і в інших народів, найпоширенішим магічним засобом української народної медицини була словесна (вербальна) магія. Замовляння та примовки, що належать до найдавнішого різновиду фольклорних жанрів, були надзвичайно багатими на художні образи та поетичні засоби. Велике значення мало і вміння З. вселити хворому віру в одужання. Отож, у комплексі з іншими засобами лікування магія слугувала своєрідним психотерапевтичним засобом, який нерідко міг справляти позитивний ефект.

Народна ветеринарія -- важлива ділянка народного досвіду, що обіймає раціональні знання, ірраціональні уявлення та практичні навички лікування свійських тварин. Особливу увагу українці приділяли тим тваринам, від яких залежало успішне ведення господарства (коні, велика рогата худоба, свині).

У Н. в. застосовувались переважно ті ж засоби, що і в народній медицині. Найпопулярнішими були ліки рослинного характеру. Так, при розладах травлення у тварин їх напували відварами деревію, звіробою, дубової кори, кмину, а при затвердіннях шлунку давали пити відвар із насіння льону. Невеликі рани лікували соком або товченим листом ранника, промивали відваром ромашки, живокосту, чебрецю. Хворе вим'я худоби змащували відваром живокосту. Шкірні недуги та висипки лікували водяним відваром гірчака, тютюну, а також дьогтем та домашнім квасом.

Часто рослинні ліки використовувалися у поєднанні з мінеральними речовинами, тваринними жирами тощо. Так, від сибірської виразки худобу лікували домашнім квасом, змішаним із селітрою та нашатирним спиртом. Тварин, хворих на чумку, напували відваром на буряковому квасі насіння льону, конопель, зернових із додатком іржавого заліза, дьогтю, часнику та мідного купоросу. Мідний купорос (синій камінь) використовували також для лікування такого поширеного недугу тварин, як ящур. Для зниження температури тіла худобу змащували розчином рудої глини, буряковим квасом. При здутті худоби від перегодовування її напували огірковим розсолом чи олією або ж закріплювали їй в роті солом'яне перевесло і ганяли до сильного спітніння. Подекуди у таких випадках заганяли тварин у воду на півтори-дві години, а іноді вдавалися до кровопускання.

Н. в. нагромадила й певні знання про значення санітарії та гігієни для успішного догляду за свійськими тваринами. Щоб запобігти захворювань, худобу не тримали у вогких чи холодних місцях, не давали їй пити застояну воду, періодично змінювали місце випасу й водопою, стежили за своєчасною ковкою коней та волів тощо.

Як і народна медицина, Н. в. тісно поєднувала раціональні знання з магічними діями. Щодо причин хвороб, то найчастіше їх пов'язували зі впливом "дурного ока" чи зловмисними діями відьом (видоювання чужих корів). Коли домашнє лікування тварин було безуспішним, зверталися до людей, що мали у цьому певний досвід (знахарів, костоправів, коновалів).

Размещено на Allbest.ru