Етапи розвитку української культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

1.Розвиток української культури у воєнний та повоєнний періоди

У роки Другої світової та Великої Вітчизняної війни українська культура переживала далеко не кращі свої часи. З одного боку, після возз'єднання західноукраїнських земель з Центральною та Південно-Східною Україною у 1939-1940 рр. школи всіх ступенів були переведені на українську мову навчання. Вперше університет у Львові був українізованим. Почали працювати державні театри, філармонії, консерваторія, музичні училища. У 1939 р. в музичне товариство України увійшла група діячів культури, зокрема композитори С.Людкевич, А.Кос-Анатольський, Є.Козак, славнозвісна співачка С.Крушельницька та ін.

Проте з приходом на ці землі Червоної армії перестали діяти культурні, наукові товариства, зокрема ?Просвіта?, наукове товариство імені Т.Шевченка, жіночі, кооперативні, музичні, краєзнавчі товариства та організації. Почала створюватися мережа радянізованих культурно-освітніх закладів ? клубів, бібліотек, читалень. 3600 клубних закладів, 2295 бібліотек, 23 музеї, які функціонували тут наприкінці 1940 р., повною мірою виконували поставлені перед ними цілі.

З початком Великої Вітчизняної війни 1941 р. Україна була окупованою Німеччиною територією впродовж двох (на сході) і чотирьох (на заході) років. В роки німецької окупації сталінські репресії як на Заході, так і на Сході України змінилися гітлеровськими. Особливості культурних процесів воєнних років повністю диктувалися екстремальними умовами часу.

З окупованої території на схід було евакуйовано тисячі робітників, інженерів, кращі гуманітарні сили України - поетів, письменників, митців, науковців.

В далекій евакуації ще ближчою й ріднішою ставала Україна, і до неї зверталися найвідвертіші поетичні рядки. Тоді пише Сосюра вірш ?Любіть Україну?, пише схвильований поетичний цикл ?Україно моя? Андрій Малишко, пише сповнені тугою за рідною землею поезії Леонід Первомайський, а Максим Рильський починає поетичну ?Мандрівку в молодість?. І, нарешті, тоді відкривають сповнені палкого українського патріотизму твори Олександра Довженка - кіноповість ?Україна у вогні? та п'єса ?Нащадки запорожців?. Але у 1941 р. було підготовлено жорстоку ?виставу?. На Політбюро було ?обговорено? питання про ?помилки? Олександра Довженка. Після цього він був ізольований від української культури.

В роки німецької окупації величезних розмірів набрало пограбування німецькими окупантами мистецьких та історичних цінностей українського народу. За межі України було вивезено понад 40 тис. найцінніших музейних експонатів. Був пограбований культурно-історичний заповідник Києво-Печерська лавра. Вивезені унікальна колекція зброї часів Запорізької Січі, нумізматична колекція, стародавні рукописи, золоті та срібні вироби і прикраси. Фашисти знищили і пошкодили 9 тис. клубних приміщень, 660 кінотеатрів, викрали і спалили понад 50 млн.книг. Частина культурних цінностей після війни була повернута, але залишена в музеях Москви і Ленінграда.

Німецька окупаційна влада закрила населенню окупаційної України шлях до освіти. Рейхкомісар Є.Кох дозволив відкрити тільки початкові 4-річні школи для дітей віком від 9 до 12 років. З виповненням 14 років українську молодь відправляли на примусову працю до Німеччини.

Розуміючи провідну роль інтелігенції у відродженні культурно-національного життя, окупанти з особливою насторогою ставились до неї. Тисячи вчених, лікарів, учителів, представників художньої інтелігенції загинули від фізичного терору гітлерівців, голодної смерті, нестерпних умов життя.

Однак культурне життя не припинялося. Радянська влада розуміла, що війну з іноземними загарбниками не можна вести, не спираючись на патріотичні, національні почуття народу. Починають друкуватися статті істориків та письменників, присвячені героїчним сторінкам минулого, передусім боротьбі з іноземними поневолювачами. Раз у раз письменники звертаються до героїчних постатей Данила Галицького, Ярослава Мудрого, П.Конашевича-Сагайдачного, Б.Хмельницького. З'являються високохудожні і високопатріотичні віршовані твори, де з великою силою показана любов до Вітчизни.

У радянському тилу українська наукова-технічна інтелігенція брала активну участь у налагодженні роботи заводів і фабрик, випуску зброї. В лютому 1942 р. відновив роботу в Кизил-Орді (Казахстан) Об'єднаний Український державний університет у складі викладачів і студентів Київського і Харківського університетів. Українські вчені брали участь у виконанні оборонних і народогосподарських завдань. Зокрема, вчені Інституту електрозварювання, очолюваного Є.Патоном, впровадивши в практику нові методи електрозварювання, зробили основний внесок у виробництво найкращого танка Другої світової війни Т-34. Вчені фізико-технічного інституту та Інституту фізики АН УРСР зробили великий доробок у розвиток літако-і приладобудування, розробку приладів для радіолокації й пеленгації, створення нових матеріалів для воєнних потреб.

У науково-технічних розробках брав участь також колектив Дніпропетровського металургійного інституту, який у серпні 1941 р. було евакуйовано на Урал.

Ученими-металургами К.Ф.Стародубовим, О.П.Чекмарьовим, С.Т.Ростовцевим та іншими була здійснена відливка виливниць безпосередньо з рідкого доменного чавуну, що сприяло збільшенню виробництва броньої сталі для виготовлення танків. Група вчених ДМетІ спільно з ученими-медиками налагодили виробництво високоефективних лікувальних засобів із продуктів коксохімічного виробництва. Багато вчених інституту ввійшли в організований у 1942 році Комітет допомоги вчених фронту. Колективом інституту було внесено 100 тис. карбованців на виробництво танків, що було відзначено Подякою Верховного Головнокомандувача. За великий внесок колективу інституту у воєнні розробки ректор ДМетІ М.Х.Ісаєнко був нагороджений орденом Червоної Зірки. Подібні приклади можна привести й по інших вищих навчальних закладах.

Українські вчені-медики ефективно працювали над розробкою нових методів лікування. Так, працівники Харківського інституту переливання крові організували у великих містах східної частини СРСР пункти із збирання та консервування крові, що дало змогу відправити для фронтових шпиталів кілька тонн консервованої крові. В Інституті клінічної фізіології під керівництвом академіка О.Богомольця було винайдено препарати для швидкого загоєння ран, переломів кісток. Відомий хірург-офтальмолог В.Філатов, перебуваючи у Ташкенті, удосконалив методи лікування, пов'язані з пересадкою рогівки ока як засобом боротьби із сліпотою.

Умови Другої світової війни змусили партійно-радянське керівництво СРСР і УРСР помітно зменшити тиск на українське національно-культурне життя. Проводилася робота з налагодження культурно-освітнього життя евакуйованих українців. У глибокому радянському тилу працювали школи й класи з українською мовою навчання. Активізувався випуск книжок і часописів українською мовою. У період з червня 1941 р. по січень 1944 р. видавництвом АН УРСР було видано близько 40 назв книг і брошур з історії України, української культури тощо.

З великою віддачею і натхненням працювали у цей час творчі колективи майже 50 евакуйованих з України театрів. Основна увага приділялась виступам у військових частинах, шпиталях, заводах, фабриках, колгоспах і радгоспах.

Багато зробила радянська преса і радіо. З 1942 р. на сході СРСР розпочинається видання українських газет ?Радянська Україна?, ?Правда України?, ?Література і мистецтво?, журналів ?Україна?, ?Українська література? та ?Перець?.

Трагічною помилкою стали спроби налагодити видавничу діяльність, оживити літературне життя в умовах окупації у Києві, Харкові, Львові. Деякі письменники вважали, що співпраця з окупаційною владою послабить тиск на національну культуру. Однак ці надії не виправдалися. Так, у Києві були закриті ?Українське слово? і ?Литаври?, а їхні організатори, члени ОУН, О.Теліга та І.Ірлявський страчені гестапо.

Жахливу картину залишили після себе на окупованих українських землях фашистські загарбники. Достатньо сказати, що матеріальні збитки, понесені вищою школою України склали біля одного трильйона карбованців. Тому відбудова матеріально-технічної та навчальної бази вищих навчальних закладів у післявоєнний період стала одним з головних завдань відновлення освітянської сфери в Україні. Ця робота розпочалася ще під час війни, по мірі визволення української території від загарбників. На початок 1945-1946 навчального року в республиці діяло вже 150 вузів, в яких навчалися близько 100 тис. студентів стаціонару.

У міру звільнення міст і сіл від гітлеровців піднималися з руїн і згарищ школи, сільські хати-читальні, бібліотеки, клуби, відновлювалась діяльність кінотеатрів, музеїв, друкарень, майстерень художників і скульпторів. Тут треба віддати належне і радянським владним та партійним структурам, які на одне із чільних місць висунули програму відбудови матеріальної бази культури, розвитку освіти в усіх областях України, включаючи західні.

Але після війни було відновлено переслідування та ідеологічний тиск. Утверджувалася думка, що лібералізація культурного життя і захоплення досягненням західної цивілізації криють в собі невдоволеність радянською культурою. Нова хвиля боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» припадає на 50-ті роки. Це відбилося, зокрема, в таких документах ЦК КП(б) України, як ?Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в ?Нарисі історії української літератури? (1946), про журнали ?Вітчизна? і ?Перець?. У 1947 р. на пленумі Спілки письменників України огульній, кон'юнктурний критиці були піддані романи Ю.Яновського ?Жива вода?, І.Сенченка ?Його покоління?, повість П.Панча ?Блакитні ешелони?. У 1951 р. була розгорнута гучна кампанія проти вірша В.Сосюри ?Любіть Україну?, в якому, нібито, повністю був відсутній класовий підхід. Критики зазнала з цих же позицій творчість М.Рильського, а С.Голованівського звинувачували в ?безрідному буржуазному космополітизмі?. Були проведені кампанії по розвінчуванню кібернетики і генетики як буржуазних наук, що зумовило відставання вітчизняних вчених від світового рівня.

Після смерті Сталіна (1953 р.) почалася часткова лібералізація радянського режиму, яка отримала назву ?відлига?. Це істотно покращило умови для розвитку культури в цілому.

У 1953 р. здійснено перехід до обов'язкової семирічної освіти, у 1956 р. скасували плату за навчання в старших класах.

У квітні 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про реформування шкільної освіти. Замість семирічної обов'язкової було організовано восьмирічну школу. Наприкінці 50-х років почалася організація шкіл-інтернатів, де навчалися сироти, діти інвалідів, малозабезпечених батьків та одиноких матерів. Була проведена реорганізація вищіх навчальних закладів, кількість яких скоротили, хоча число студентів збільшилося. Недоліком навчально-виховного процесу була його надмірна заідеологізованість.

Певні досягнення були в цей час у науці. Розширилася мережа науково-дослідних установ. Українські вчені чимало зробили для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії в мирних цілях. У 1956 р. генеральним конструктором будівництва космічних кораблів став виходець з Житомирщини С.Корольов. одним з творців атомної бомби був генерал-лейтенант М.Духов. Розвитку кібернетики в Україні сприяла організація в 1957 р. Обчислювального центру АН УРСР, перетвореного згодом на Інститут кібернетики. Його досягнення пов'язані з іменем В.Глушкова, першого і незмінного впродовж 20 років (з 1962 р.) директора інституту. Найбільшим науковим центром залишалася Академія наук УРСР, яку з 1962 р. очолює Б.Є.Патон. Помітною подією в культурному житті стало видання ?Української радянської енциклопедії? в 17 томах. Завершено було і публікацію 26-томної ?Історії міст і сіл Української РСР?.

На розвиток української культури, на громадське життя суттєво вплинула молода генерація так званих ?шістдесятників?. Це був рух українських інтелектуалів, насамперед, письменників і поетів, які своєю творчістю прагнули відродити справжні вартості української культури, вірили у можливість демократичного реформування радянської системи. Вони видавали нові думки відмінні від офіційних, і стали ядром духовної опозиції в Україні.

Осередком духовного становлення багатьох ?шістдесятників? був київський Клуб творчої молоді ?Сучасник?. Його виникнення припадає на 1959 р. Президентом клубу став Лесь Танюк - студент режисерського факультету театрального інституту. Серед її лідерів були поети Василь Симоненко, Микола Руденко, Ліна Костенко, Василь Стус, Іван Світличний, Іван Драч, Борис Олійник, В'ячеслав Чорновіл. Вже у 1962-1963 рр. їх піддали критиці, твори багатьох з них перестали друкувати, але вони поширювалися шляхом смовидаву в середовищі національно-свідомої інтелігенції.

Благотворний вплив ?відлиги? відчули всі сфери української культури. Пожвавилося театральне життя. Хоча кількість театрів зменшилася з 80 у 1958 р. до 61 у 1965 р., кількість глядачів зросла. Провідними театрами були ім.І.Франка в Києві, ім.Т.Г.Шевченка в Харкові, ім. М.Заньковецького у Львові, ім. Л.Українки у Києві, Київський театр опери та балету.

Подальшого розвитку набуло музичне мистецтво, збагатились жанри музичних колективів. З інтересом були зустрінуті оперні твори Г.Майбороди, В.Губаренка, А.Кос-Анатольського, К.Данькевича. В Україні з'являється блискуче сузір'я чудових оперних співаків і співачок: Д.Гнатюк, А.Солов'яненко, Є.Мирошниченко, А.Мокренко, М.Кондратюк, Д.Петриненко.

Основною темою образотворчого мистецтва в післявоєнні роки був героїзм, подвиги воїнів, партизанів, трудівників тилу в період Великої Вітчизняної війни. Серед них картини С.Бесєдіна ?Визволення Києва?, В.Костецького ?Повернення?. Великої популярності набула картина Т.Яблонської ?Хліб?, де показано життєві образи трудівників повоєнного села.

Кіномистецтво України, з одного боку, прагнуло зберегти певну самобутність, національний колорит, а з іншого - дедалі більше втрачало національні риси. У часи ?відлиги? Київська кіностудія щорічно випускала близько 20 картин. Популярність добули фільми ?Гадюка? В.Івченка, кінокомедія ?Королева бензоколонки?, ?Ключі від неба?. Найзначнішим досягненням українського кіно став фільм С.Параджанова ?Тіні забутих предків?, поставлений за повістю М.Коцюбинського, який вражав надзвичайною силою художньо-поетичного проникнення в глибини народного життя, його драматичні і трагічні аспекти.

Отже, всупереч репресіям і переслідуванням, залізній завісі українська культура в повоєнний період продовжувала розвиватися, заявляючи про свою самобутність і невмирущість, а хрущовська ?відлига? стала помітним культурно-національним пробудженням, очищенням від найбільш негативних явищ сталінщини.

2.Українська культура в другій половині 60-80-х років

Друга половина 60-80-х років не кращій період в розвику української культури. Не маючи своєї державності, перебуваючи в міцних лещатах тоталітарного режиму, їй довелося долати шалений опір комуністичної диктатури, будь-які заборони, а нерідко й репресії. Це виснажувало духовні сили народу, гасило ініціативу. Однак, культурне життя не переривалося і мало певні здобутки.

Ситуація у сфері культури різко змінилася з відставкою М.С.Хрущова і приходом до влади в СРСР Л.І.Брежнєва (жовтень 1964 р.). Післяхрущовське керівництво не зробило жодного кроку до лібералізації комуністичного режиму. Почався поворот до неосталінізму, що супроводжувався утисками та переслідуваннями багатох видатних майстрів культури. З 24 серпня до 4 вересня 1965 р в Україні було заарештовано 25 ?шістдесятників?, з них 7 ? у Львові. У середині квітня на лаві підсудних опинилися Богдан Горинь ? науковий співробітник Львівського музею українського мистецтва та його брат Михайло. У березні був засуджений український художник Опанас Замеваха. На захист заарештованих В.Чорновіл підготував збірку ?Лихо розуму?, за що був у 1967 р. уперше засуджений на три роки позбавлення волі. В 1970 р. за нез'ясованих обставин загинула художниця А.Горська. Несправедливій жорстокій критиці був підданий класик української літератури О.Гончар за роман ?Собор? (1968р.).

У квітні 1968 р. 139 діячів української культури надіслали радянському партійному керівництву протест проти арештів на Україні і утисків української культури. У листопаді-грудні 1968 р. з'явився ?Лист творчої молоді Дніпропетровська? з протестом проти русифікації. Над авторами цього листа у січні 1970 р. відбувся суд.

Отже, новому керівництву партії її держави довелось зіткнутися з набагато серйознішою демократичною опозицією інтелігенції, ніж це було в часи Хрущова. У середині 60-х років формується український дисидентський рух націонал-демократичного спрямування, який набуває визначального впливу на всю спільноту дисидентського руху. У 70-х роках опозиційний національно-культурний рух в Україні переріс у правозахисний. У цей час утворилася нова генерація борців за порятунок української нації, її духовності, культури та мову. У 1976 р. дисиденти створили Українську Гельсінську Спілку, на чолі якої став письменник Микола Руденко, а серед 36 її членів ? журналіст В.Чорновіл, поет В.Стус, поетеса Н.Світлична, письменник І.Кандиба. У виданій спілкою декларації підкреслювалось, що у своїй роботі вона керується не політичними, а лише гуманітарно-правовими мотивами.

Дисидентство було характерною рисою культурного життя цього періоду, але не причиною її припинення. В умовах панування тоталітарного режиму українській культурі випало самоздійснюватися під пріоритетним впливом не стільки науки, скільки політики.

Незважаючи на заідеологізованість, догматизм, залишковий принцип фінансування сфери культури, русифікацію триває вдосконалення системи народної освіти, розвитку якої радянська влада, як і раніше, надавала особливого значення. На кінець 80-х років в республиці функціонувало понад 30 тис. загальноосвітніх шкіл, в яких навчалося 7,4 млн. учнів, працювало понад 450 тис. вчителів.

На жаль, в умовах панування тоталітаризму в Україні не існувало національної школи, основою навчання якої була б рідна мова, історія і всі культурні надбання, звичаї, традиції свого народу. Саме така школа через засвоєння глибин культури свого народу створює для учнів, студентів можливість сприйняття культурних надбань й інших народів.

Основна увага вищої школи України була сконцентрована на тих ланцюгах вищої освіти, які забезпечували науково-технічний прогрес. Розпочалася підготовка кадрів з багатьох нових спеціальностей, зокрема, з механізації обліку й обчислювальних робіт, обслуговування електровакуумних машин, оптичних приладів, проектування й експлуатації атомних і енергетичних установок, електричних систем, напівпровідникових матеріалів, з теплофізики, кібернетики, технологій полімерних матеріалів тощо. Було об'єднано малі вищі навчальні заклади, споріднені факультети і кафедри, організовано ряд нових вузів, значно розширено заочне і вечірнє навчання. В 1984-1985 навчальному році в республіці функціонувало 146 вищих і 730 середніх спеціальних навчальних закладів. У них відповідно навчалося 878,5 тис. студентів і 811 тис. учнів, які набували фахову підготовку із 360 спеціальностей. Впродовж 60-70-х років Україна одержала майже 4 млн. фахівців з середньою спеціальною освітою і понад 2,5 млн. ? з вищою.

Широкий розвиток системи освіти, зокрема розширення заочного та вечірнього навчання, сприяв зростанню високого освітнього рівня населення України (84 % зайнятого населення).

Всесвітньовідомим став Інститут електрозварювання ім.Є.Б.Патона, який перетворився на науково-виробниче об'єднання, куди входили науково-дослідний інститут, конструкторське бюро, два дослідних заводи. Тут було запатентовано понад 400 винаходів, розроблені методи зварювання і різання електронним променем, лазерної обробки. Крім того, в Києві створена перша в історії людства ?Енциклопедія кібернетики? (видана 1973 р. українською мовою), в Харківському відділенні АН України зразу ж за американськими вченими Чикагського центру (піонерами в цій галузі) розщеплено атом. З початком космічної ери кращі машинобудівні підприємства України стають частиною ракетно-космічного комплексу. Величезний внесок в розвиток фундаментальних і прикладних наук внесли математик М.Боголюбов, математик і кібернетик В.Глушков, конструктори космічних апаратів С.Корольов, М.Янгель, генетик І.Шмальгаузен, офтальмолог В.Філатов, кардіолог М.Амосов, нейрохірург М.Бурденко та інші.

Однак збереження чисто адміністративного централізованого управління, системи оцінки тільки по кількості виробленої продукції - так званому ?валу? приводили до повної економічної незацікавленості підприємств у технічних навиках. Тому дуже часто виходило, що винаходи, зроблені в нашій країні, за кордоном знаходили більш широке застосування. Один з характерних прикладів - технологія безперервної розливки сталі в металургії. До середини 80-х років частка такої технології в Україні складала близько 10 % , в той час як Японія, Франція, Німеччина перейшли на неї майже повністю. В освіті кількісний ріст не супроводжувався такою ж якістю. Кращі наукові сили, величезні кошти, передові технології концентрувалися у військово-промисловому комплексі, обмеженим був доступ до зарубіжної інформації.

В Україні склалася певна філософська школа з добрими міжнародними зв'язками яка разом зі своїми російськими колегами (директор Інституту філософії АН України приїжджий з Росії науковець, академік АН УРСР П.В.Копнін) розгорнула активну діяльність по згуртуванню філософів, логіків, науковців з різних галузей знань, об'єднаних ідеями універсальності раціональних, розумних критеріїв істини, а тим самим незалежності наукового знання від ідеології. Але в часи П.Ю.Шелеста (перший секретар ЦК КПУ) були розпочаті переслідування Інституту філософії АН України, які переросли в подальші переслідування ?українського націоналізму? адміністрацією В.В.Щербицького (був заміною П.Ю.Шелеста), мало змінивши свою антиінтелектуалістську спрямованість.

Україна відставала від країн Заходу за кількістю культурних центрів і закладів, по інтенсивності їх відвідувань. В цей час у республиці діяло 88 театрів, натомість у Франції - більше 600, у Німеччині - близько 500. 44 філармонії та концертні організації в Україні відвідували 15 млн. чоловік, натомість у Франції ? 37 млн., у Німеччині ? 45 млн. (1990 р.). Разом з тим, треба зауважити, що середній рівень виконавської майстерності в симфонічних оркестрах, хорах, театрах тощо залишався досить високим, і культура здатна була швидко й глибоко сприйняти найновіші світові досягнення, маючи при цьому вже свою власну традицію і свої власні духовні запити до світу.

У сфері ?духовного виробництва? переважали важкі парадні форми, присвячені високоідейним темам - ораторії, опери, врочисті полотна, скульптури, піднесені комуністично-патріотичні поеми. Станковий живопис цього стилю призначався для стін установ чи принаймні правлінь колгоспів, що закуповували громадським коштом ці витвори мистецтва у худфонді, музику виконували при урочистих нагодах. Яскравим зразком помпезної офіційної культури тієї доби стали споруди в Києві - велетенська скульптура ?Батьківщина-мати?, комплекс ?Навіки разом?, музей Леніна. Остання будова сама по собі була стандартною з точки зору сучасних архітектурно-художніх смаків, викликом було насамперед вміщення її в традиційне київське оточення, в таку ?домашню? для киян Володимирську гірку.

На тлі парадного, українського радянського мистецтва з'являються твори дещо сентиментальні, проте в своєму стилі виразні і щирі. Найкращими зразками цього літературно-мистецького явища були поезія Андрія Малишка і пісні Платона Майбороди - ?Рушник? або ?Ми підем, де трави похилі?, які залишаються пам'ятками доби.

На зламі 60-70-х років утверджується зневажливе ставлення не лише до української мови, а й до української історії, літератури, мистецтва. Проявом цього стала заборона художніх тврів, пов'язаних зі сторінками боротьби за національну незалежність. Особливо значних втрат зазнала україністика, яку зуміли зберегти і від монголо-татарської навали, і від царської заборони, і від більшовістського терору, і від фашистської окупації, але не змогли вберегти під час ?суслівської? русифікації (М.А.Суслов очолював ідеологічну партійну службу від останніх років Сталіна до останніх років Брежнєва).

Таким чином, при значних досягненнях України до середини 80-х років в культурі, як і в інших сферах життя, стала очевидною глибока системна криза.

Початок перебудовчих процесів у суспільстві після приходу до влади М.С.Горбачова сприяв новому національному відродженню України, яке нерозривно пов'язане з ідеєю здобуття державної незалежності.

У 1989 р., після демократичних виборів Верховної Ради УРСР, нею з величезними ускладненнями було прийнято Закон УРСР ?Про мови в Українській РСР?, спрямований на захист національної мови, забезпечення її всебічного розвитку і функціонування в усіх сферах суспільного життя.

Роль авангарду в розвитку української культури, ліквідації ?білих плям історії? відіграла Спілка письменників України та її центральний орган - газета ?Літературна Україна?. Публіцистика зайняла провідні позиції. Широкий резонанс мали виступи О.Гончара, Б.Олійника, В.Яворівського. Почали друкуватися заборонені раніше твори В.Винниченка, М.Грушевського, М.Зерова, М.Хвильового, інших репресованих поетів і письменників, представників української діаспори.

У галузі освіти було взято курс на її гуманізацію, засвоєння учнями й студентами загальнолюдських цінностей. Проте фінансування цієї сфери було недостатнім. В історичній науці відбулися суттєві зрушення. По-новому було розглянуто і досліджено події Визвольної війни українського народу середини XVII ст., діяльність І.Мазепи, С.Петлюри та інших видатних громадсько-політичних діячів України.

Значною подією в культурному житті України стало проведення Першого фестивалю ?Червона Рута? (Чернівці, 1989 р.), який відбив зацікавленість значної частини української молоді в процесах відродження і самобутнього розвитку української популярної музики.

Підводячи підсумки, можна сказати, що розвиток культурного потенціалу українського народу можливий тільки за умови серйозної зацікавленості всього суспільства в процвітанні освіти, науки, мистецтва, літератури, активізації церковного життя, затвердженні демократії з гарантією свободи творчості, совісті, слова і захисту інтелектуальної власності.

3. Українська культура в час другої світової війни

Друга світова війна стала тяжким випробуванням для нашого народу. Військові події забрали мільйони людських життів, були знищені цінні пам'ятки культури, розграбовані музейні та приватні колекції. Тисячі музейних експонатів були вивезені за кордон і не повернуті після закінчення війни.

Діячі української культури всі сили присвячували боротьбі з ворогом. В евакуації продовжували працювати вищі навчальні заклади, інститути Академії наук України, творчі спілки. У творчості письменників переважала патріотична тематика ("Слово про рідну матір" М.Рильського, "Клятва" М.Бажана, "Любіть Україну" В.Сосюри, "Весна", "Голос матері" П.Тичини, "Україна в огні", "Ніч перед боєм" О.Довженка, "Ярослав Мудрий" І.Кочерги, "Зенітка" Остапа Вишні).

Героїко-патріотична тематика переважала у творчості українських театрів, які в евакуації ставили п'єси О.Корнійчука, І.Кочерги, Л.Леонова, К.Симонова, виступали з концертами і виставами перед бійцями військових частин на фронті і в тилу. Українські кінематографісти в час війни працюють над створенням хронікально-документальних та художніх фільмів ("Битва за нашу Радянську Україну", реж. О.Довженко; "Як гартувалася сталь", "Райдуга", реж. М.Донськой).

Після перемоги у війні в суспільстві з'явилися надії на демократизацію життя, на утвердження поваги до особистості, її людських та політичних прав і свобод. Натомість влада намагалася зміцнити тоталітарний режими. Були повторно репресовані люди, які вже вийшли з місць позбавлення волі, військові, що потрапили до німецького полону.

У перше повоєнне десятиліття тривав ідеологічний диктат та тиск на митців. Тема війни залишалася домінуючою, але акцент робився на переможному, завершальному етапі війни, причини поразок і тяжких втрат у літературних творах не висвітлювалися. Після смерті И.Сталіна ряд письменників засудили прояви безконфліктності, тенденцій прикрашання дійсності й ілюстративності, хоча процеси оновлення в літературі й мистецтві були незначними.

4. Українська культура повоєнного періоду та 50-90-х рр

Тривало адміністративне втручання у сферу художньої творчості. У 1946-1948 рр. приймаються постанови ЦК ВКП (б) "Про журнали "Звезда" і "Ленинград", "Про кінофільм "Велике життя", "Про оперу "Велика дружба" В.Мураделі" та інші, що грубо і некомпетентно втручалися в творчий процес, не залишали місця свободі творчості митця. У перші повоєнні роки було безпідставно розкритиковано і звинувачено в буржуазному націоналізмові наукові праці "Короткий курс історії України", "Нарис історії України", твори М.Рильського, В.Сосюри, М.Бажана, Ю.Смолича, К.Данькевича.

У 60-х рр. відбувається певна нормалізація суспільно-політичної ситуації в країні, що дало можливість з'явитися молодій генерації обдарованих митців, так званих "шістдесятників" насамперед письменників, які своєю творчістю боролися за справжні українські культурні цінності, національну свободу і людську гідність (Л.Костенко, В.Симоненко, В.Стус, І.Драч, Д.Павличко, Б.Олійник, Є.Гуцало, М.Вінграновський, І.Світличний, І.Дзюба, Є.Сверстюк, В.Чорновіл, В.Зарецький, А.Горська та інші). З самого початку твори їх критикувалися, заборонялася їх публікація, деяких митців було безпідставно ув'язнено.

У 70-80-х рр. українська мова продовжувала витіснятися з різних сфер суспільного життя, поглиблювася русифікація та денаціоналізація, набували широкого вжитку поняття "радянський народ", "єдина загальнорадянська культура", "злиття націй і народностей".

Тривало адміністративно-командне керівництво культурою, штучно обмежувалася свобода творчості митця вузькими рамками принципу партійності та методу соціалістичного реалізму. Все, що не вкладалося в соціалістичні канони, не публікувалося, переслідувалося.

У середовищі передової інтелігенції поширюється національно-демократичний рух, що намагався відстоювати права людини, у тому числі і на рідну мову. У 70-х рр. українські правозахисники створили Українську Гельсінську спілку (В.Чорновіл, А.Пашко, І.Дзюба, В.Мороз), що активно виступала проти русифікації, репресій, нищення пам'яток української культури. Сміливим виступом проти існуючої системи була книга І.Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація".

Попри всі труднощі, українська культура у другій половині XX століття продовжувала розвиватися, засвідчуючи значний творчий потенціал нашого народу.

Важливим кроком у сфері освіти стало запровадження обов'язкової середньої освіти (з 1966).

Широко зростаючий технічний рівень виробництва висував високі вимоги до підготовки кваліфікованих кадрів для всіх галузей господарства, тому розширюється мережа закладів професійно-технічної освіти, заочного та вечірнього навчання, відкриваються нові вузи, в тому числі університети.

Наукову діяльність в Україні продовжувала координувати АН УРСР, яку з 1962 р. очолює академік Б.Є.Патон.

Успішно велися дослідження в галузі сільськогосподарських наук, біохімії (академік О.В.Палладій), кібернетики (В.М.Глушков).

Значним досягненням учених України була розробка і виготовлення першої в Європі малої електронно-обчислювальної машини.

Нові зразки електрозварювальної апаратури розробляв Інститут електрозварювання, якому в 1945 р. присвоєно ім'я Є.О. Патона. Значним науковим досягненням Інституту стало спорудження в Києві суцільнозварного автодорожного моста через Дніпро.

У складних умовах партійного диктату та адміністративного втручання розвивається література.Творчим методом літератури, згідно зі статутом Спілки письменників, був проголошений соціалістичний реалізм. У багатьох художніх творах з надмірним пафосом прославлялися Ленін, Сталін, інші партійні діячі, була відсутня будь-яка критична оцінка подій сучасної історії, акцентувалася увага лише на позитивних реаліях життя.

Незважаючи на труднощі, українські письменники плідно працювали в різних жанрах літератури, досягши певних здобутків.

З "хрущовською відлигою" пов'язане пожвавлення літературно-мистецького життя в Україні. У 50-60-х рр. до читача повертається творчість репресованих письменників, що раніше була вилучена з ужитку (твори М.Куліша, Є.Плужника, М.Зерова, В.Бобинського, М.Драй-Хмари, Г.Косинки, О.Слісаренка, В.Чумака, С.Тудора та ін.). На початку 60-х рр. було розпочато видання "Української радянської енциклопедії", з'явилися нові літературно-художні і наукові періодичні видання, почала присуджуватися Державна премія України ім. Т.Шевченка.

У цей час плідно працюють письменники старшого покоління: М.Рильський ("Троянди й виноград", "Далекі небосхили"), В.Сосюра (роман "Третя рота", збірки "Ластівки на сонці", "Щастя сім'ї трудової", "Осінні мелодії"), А.Малишко (""Серце моєї матері", "Дорога під яворами", "Синій літопис"); М.Стельмах ("Велика рідня", "Хліб і сіль", "Кров людська - не водиця"), О.Гончар ("Людина і зброя", "Тронка"); Г.Тютюнник ("Вир"); З.Тулуб ("В степу безкраїм за Уралом").

Ліро-епічною, поетичною формою письма позначені твори Олеся Гончара (1918-1995). Для письменника-фронтовика тема війни стала однією з провідних, до якої він неодноразово звертався на різних етапах життя: трилогія "Прапороносці" (1946 - 1948), роман "Людина і зброя" (1960). У романі "Тронка" (1963) автор звертається до теми спадкоємності поколінь, співвідношення раціоналізму сучасної науково-технічної доби з загальнолюдськими цінностями. Гостропроблемний роман "Собор" (1968) було піддано нищівній критиці і вилучено з літературного процесу на 20 років (вдруге роман опубліковано у 1987 р.). У цьому творі автор порушує філософські, моральні, екологічні проблеми збереження національних культурних цінностей. Гуманізм, життя за найвищими моральними законами - риси героїв інших творів О.Гончара ("Циклон", "Твоя зоря", "Чорний яр").

Ідеї і настрої цілого покоління виразили молоді талановиті письменники-шістдесятники - В.Симоненко, І.Драч, Б.Олійник, Д.Павличко, Ліна Костенко, В.Коротич, Є.Гуцало, Ю.Щербак, Р.Іваничук, Р.Федорів та ін. Для творчості молодих поетів і прозаїків характерна проблема історичної пам'яті, наступності поколінь, відображення правди життя, інтерес до людської особистості.

Глибоко патріотична, соціально загострена, публіцистично наснажена творчість поета В.Симоненка (1935 - 1963), збірки "Тиша і грім", "Земне тяжіння", "Поезії". Твори В.Симоненка чітко засвідчували його ідейно-естетичну позицію справжнього патріота, що вболіває долю своєї землі ("Ти знаєш, що ти - людина...", "Задивляюсь у твої зіниці", "Де зараз ви, кати мого народу ?..". Як гостра сатира на радянську дійсність сприймається один з кращих творів поета - "Казка про Дурила". Молодий поет, життя якого обірвалося так рано, залишив зразки пейзажної лірики ("Зимовий вечір", "Степ", "Вже день здається сивим і безсилим").

У 60-і рр. у літературний процес влився І.Драч (1936 р. н.) - поет, перекладач, кіносценарист, громадський діяч, лауреат Державної премії УРСР ім.. Т.Шевченка та Державної премії СРСР. Збіркам І.Драча "Соняшник", "Протуберанці серця", "Балади буднів", "Поезії", "До джерел", "Корінь і крона", "Київське небо", "Шабля і хустина", "Теліженці", "Храм сонця", "Духовний меч" властиві метафоричність, максималізм, символізація, тема відповідальності митця, призначення поета і поезії. У поемі "Чорнобильська мадонна" (1987) І.Драч розмірковує над проблемами загальнонародної трагедії, що постала після катастрофи на ЧАЕС.

Одним з визнаних майстрів поетичного слова України другої половини XX ст. є Б.Олійник (1935 р. н.), що розмірковує у своїх творах про проблеми поколінь, історичну пам'ять та місце людини в житті ("Урок"), поетизує простих трудівників ("Дядько Яків", "Формула", "Про хоробрість"). Творчість Б.Олійника не оминула типова для радянського часу політизація та пропагандистський стиль ("Кредо", "Мавзолей Володимира Леніна"). До образу матері звертається поет у циклі "Сиве сонце моє", що складається з дев'яти поезій. Ніжний та трепетний образ матері, простої сільської трудівниці, сприймається як символ життя, ніжності і добра. Поема "Сім" звертається до подій чорнобильської катастрофи.

Трагічно склалася доля Василя Стуса (1938-1985), який відверто і послідовно виступав проти радянської тоталітарної системи, був двічі засуджений за свої політичні переконання і помер в ув'язненні. За кордоном були опубліковані збірки його поезій: "Зимові дерева" (1970), "Свіча в свічаді" (1977), "Палімпсести" (1986). Уже після смерті поета побачила світ на Батьківщині збірка "Дорога болю" (1990). Твори поета пройняті глибинними філософськими роздумами про долю людини, свого рідного народу, від якого він був відірваний.

У кінці 80-х - на початку 90-х рр. в Україні відбуваються процеси демократизації та духовного оновлення, коли митці отримали можливість вийти за рамки соціалістичного реалізму, розширюють тематичні та стильові обрії нашої літератури, орієнтуючись на західноєвропейський модерн (Ю.Андрухович, В.Неборака, Б.Жолдак, О.Забужко, О.Ульяненко, Є.Пашковський тощо).

Чимала кількість українських письменників у різний час опинилася за кордоном. Лише в останні десятиліття їхня творчість була долучена до загальноукраїнського літературного процесу і опублікована на Батьківщині (Є.Маланюк, В.Барка, І.Багряний, У.Самчук та ін.). Провідною темою творчості Є.Маланюка (1897-1968) стала Україна, проблеми її державності. На все життя відірваний від рідної землі, він завжди лишався патріотом, що вірив у свій народ, його творчі сили, здатність створити незалежну державу (збірки "Стилет і стилос", "Земна Мадонна", "Остання весна").

Українська література XX ст. завжди дослухалася до суспільних проблем свого часу.

Процес розвитку української музики у другій половині XX ст. характеризується удосконаленням усіх її жанрів (Г.Майборода, П.Майборода, А.Кос-Анатольський, І.Шамо, О.Білаш). Новаторська музика В.Сильвестрова та Л.Грабовського звучала на міжнародних фестивалях. Розвивається хорова (Леся Дичко) та симфонічна музика (Є.Станкович, М.Скорше).

У другій половині XX ст. продовжує розвиватися архітектура.

У післявоєнний час зусилля архітекторів були спрямовані на відбудову знищеного німецько-фашистськими окупантами. Відразу після визволення Києва було об'явлено конкурс на кращий проект відбудови Хрещатика. Архітектори О.Власов, А.Добровольський, В.Єлізаров, Б.Приймак, О.Заваров, О.Малиновський, проект яких було втілено в життя, вирішили зробити головну магістраль столиці багатофункціональною, зосередивши з лівого боку різноманітні установи, а з правого - житлову забудову. У забудові Хрещатика переважають елементи класицизму з поєднанням рис народного ужиткового мистецтва (керамічний декор). Великі відбудовні роботи були проведені у Севастополі, Полтаві, Харкові, Дніпропетровську, Тернополі, інших містах і селах України.

У післявоєнний період створюються типові проекти житлових будинків та громадських споруд, запроваджуються нові будівельні матеріали (залізнобетонні конструкції, шлако- і гіпсоблоки, бетон, облицьовувальна плитка тощо). У 50 рр. архітектори звертаються до традицій класичної архітектури (річковий вокзал у Києві, 1961 р., арх. В.Гопкало, В.Ладний, Г.Скуцький; кінотеатр "Київ", 1952, арх. В.Чуприна, О.Тацій та ін.; театр у Полтаві, 1957, арх. О.Малишенко та ін). Іноді модернізація класики була невдалою, що призводило до надмірної помпезності споруд.

У 60-х роках було взято курс на створення домобудівної індустрії, на перехід до індустріальних методів великопанельного будівництва з метою максимально здешевити будівництво і забезпечити громадян житлом та необхідними побутовими, культурно-освітніми, лікувальними спорудами. Послідовно зверталася увага на функціональне та естетичне поліпшення житла (шумозахисне планування, будинки з квартирами в двох рівнях, використання монолітного залізобетону). Типові проекти житлових будинків використані при спорудженні житлових масивів Русанівка (1961- 74 рр., арх. В.Ладний, Г.Кульчицький); Оболонь (1974-85, арх. Г.Слуцький та ін.); Троєщина (1980-85, арх. В.Гречина, В. Суворов та ін.) у Києві; Сонячний (1970-80, арх. О.Хавкін та ін.) у Дніпропетровську; Сріблястий (1974-80, арх. З.Підлісний та ін.) у Львові.

При зведенні громадських споруд архітектори шукають нові художньо-функціональні рішення, використовуючи можливості таких будівельних матеріалів, як скло, метал, бетон. Поноваторськи сприймалися у 60-х рр. Палац спорту у Києві (1958-1960, арх. М.Гречина, О.Заваров), універмаг "Україна" (1960-1966 рр., арх. І.Гомоляка) з суцільними заскленими фасадами, відсутністю декору, простою композицією.

Великої художньо-образної виразності досягла архітектор Є.Маринченко при спорудженні палацу "Україна" у Києві. Споруда сприймається динамічною завдяки вертикальним пілонам та вигнутій дузі фасаду.

Прикладом умілого поєднання архітектури і скульптури є споруда Будинку художника в Києві (1977, арх. А.Добровольський, А.Макухіна), оздоблена бронзовими статуями муз (скульптор В. Бородай).

У 70-80-х рр. реконструюються та створюються нові (в сучасних формах, з використанням новітніх будівельних технологій та матеріалів) корпуси вищих навчальних закладів: комплекс Київського національного університету ім.. Т.Шевченка (1972-1985, арх. В.Ладний, Л.Коломієць та ін.; Донецького університету (1973- 1978, арх. В.Бучек, Г.Павлов та ін.); навчальний корпус 8, арх. В.Бучек, Г.Павлов та ін.); навчальний корпус Львівського політехнічного інституту (1964-1972, арх. Р.Липка та ін). У цей час висотні споруди, зокрема, готелі ("Либідь" (1971), "Русь" (1976-1979) виконували роль вертикальних домінант.

В останні роки загострюється проблема органічного поєднання старої забудови з новою, яка, на жаль, часто дисонує з історичними пам'ятками. Набуває розвитку не лише споруджуване швидкісними індустріальними методами висотне житлове будівництво, а й малоповерхова котеджна забудова. Перед сучасними архітекторами стоїть складне завдання збереження архітектурного середовища, що вже сформувалося, тактовне доповнення його сучасними спорудами.

Художники і скульптори другої половини XX ст. намагалися вийти за межі офіційного творчого методу - соціалістичного реалізму, розвивали традиції українського народного живопису. Плідно працюють художники В.Касіян, М.Глущенко, М.Дерегус, Т.Голембієвська. Новаторськими пошуками, філософським осмисленням явищ відзначаються полотна Т.Яблонської ("Хліб", "Весна", "Тиша", "Травень", "Весілля". Значних успіхів досягли народні художниці Г.Собачко-Шостак, М.Приймаченко, К.Білокур, які працювали у жанрі народного декоративного розпису.

У часи перебудови до читача повернулися сотні імен репресованих раніше митців, чия творчість була заборонена і забута. В Україні стає відомою творчість представників діаспори Є.Маланюка ("Стилет і стилос", "Земна Мадонна"), І.Багряного ("Сад Гетсиманський"), В.Барки ("Апостоли", "Білий світ"), У.Самчука ("Волинь", "Марія"). Перебудовчим процесам в Україні сприяла діяльність Спілки письменників України та громадської організації "Народний рух України за перебудову", очолюваної поетом І.Драчем. Значним демократичним завоюванням цього часу було прийняття закону "Про мови в Українській PCP" (1989), що проголошував українську мову державною і був спрямований на забезпечення її всебічного розвитку. Тоді ж до Конституції УРСР було внесено зміну про надання українській мові статусу державної.

На початку 90-х pp. в Україні утвердилося усвідомлення необхідності демократичних соціокультурних змін.

Після проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. починається розбудова самостійної держави і проводиться формування власної культурної політики, спрямованої на забезпечення вільного розвитку національної культури та збереження культурної спадщини. Держава формує законодавчу базу, яка могла б забезпечити розвиток культури та вільний доступ усіх громадян до її здобутків. Так, у 1992 р. Верховна Рада прийняла "Основи законодавства

України про культуру", де були задекларовані основні принципи державної політики в галузі культури, спрямовані на відродження і розвиток культури української нації та культури національних меншин, забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, реалізацію прав громадян на доступ до культурних цінностей, створення матеріальних та фінансових умов розвитку культури. В "Основах" зазначені пріоритети у розвитку культури, права і обов'язки громадян у сфері культури, регламентована діяльність у цій сфері; у тому числі професійна творча діяльність, міжнародні культурні зв'язки.

Конституція України (1996р.) підтвердила зафіксований попередніми законодавчими актами принцип державності української мови (ст.10), проголосила гарантії і свободи у галузі літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності та авторських прав (ст. 54). У цій же статті зазначено, що культурна спадщина охороняється законом, а держава дбає про збереження історичних пам'яток та повернення в Україну культурних цінностей, що перебувають за її межами. За останнє десятиріччя ухвалено також інші законодавчі акти, що регулюють правовідносини у сфері освіти, музейної і бібліотечної справи, кінематографії, діяльності творчих спілок, сприяють реформуванню їх діяльності. Роботу над створенням нормативно-правової бази культури слід продовжувати.

На жаль, фінансово-економічні проблеми останнього часу не дають можливості фінансувати сферу культури у повному обсязі, так, як це передбачено чинним законодавством України. За відсутності належного державного фінансування, в Україні створюються інші механізми матеріального забезпечення сфери культури: створюються благодійні фонди, культурні товариства, об'єднання митців, зароджується діяльність меценатів. Проте поки що це не може замінити повноцінного державного фінансування. У цих умовах відбувається комерціалізація культури, коли створюються низькопробні, але прибуткові культурні проекти.

Через матеріальні труднощі, особливо в перші роки незалежності, скорочувалася кількість закладів культури (перш за все в сільській місцевості), а багато талановитих митців виїжджали за кордон у пошуках достойного заробітку. Загальмувався розвиток кінематографії, за останні роки українські фільми практично не знімаються, а технічні потужності вітчизняних кіностудій використовуються для зйомок реклами та відеокліпів. Не кращі часи переживає книговидавництво - більшість видань на полицях книгарень російськомовні, до того ж видрукувані за межами України.

Ще одна проблема української сучасної культурної сфери - переповнення культурного простору зразками зарубіжної масової культури (кінематографічна продукція, музика, телебачення, літературні твори тощо). Ці далеко не найкращі твори маскультури витісняють національну культуру з активного вжитку, особливо в молодіжному середовищі.

Незважаючи на певні кризові явища, все ж у розвиткові культури намічаються певні зрушення. Так, велику увагу держава приділяє розвиткові освіти. Ухвалено національну програму "Освіта України в XXI ст.", Закон України "Про освіту", що передбачають демократизацію та гуманітаризацію освіти, поєднання вітчизняного і світового педагогічного досвіду, приведення освіти у відповідність до вимог сучасного інформаційного суспільства. Крім традиційних шкіл з'явилися альтернативні навчальні заклади (гімназії, ліцеї, коледжі, спеціалізовані школи) різних форм власності. З 2001 року запроваджується 12-річна тривалість навчання в середній школі, 12-бальна система оцінювання знань, велика увага приділяється вивченню іноземних мов. За роки незалежності більшість навчальних закладів України переведена на рідну мову викладання.

У нормативно-правових документах щодо вищої освіти вказується на актуальність постійного оновлення змісту освіти та організації навчально-виховного процесу відповідно до демократичних цінностей, ринкових засад економіки, сучасних науково-технічних досягнень. Передбачається створення умов для особистісного розвитку і творчої самореалізації кожного громадянина, інтеграції України в європейський та світовий простір як конкурентоспроможної держави. Нині реалізується проблема входження України до єдиного європейського та світового освітнього простору в рамках Болонського процесу. У вищих навчальних закладах здійснюється підготовка спеціалістів за чотирма освітньо-кваліфікаційними рівнями.

Значні труднощі доводиться долати Національній академії наук України, що через недостатнє фінансування втрачає кращих спеціалістів.

Активно розвивається літературний процес, у якому беруть участь письменники старшого покоління і молода генерація. У ринкових умовах частина письменників пише російською мовою, зокрема, в популярних нині жанрах фантастики та детективу.

Художники нині мають безліч можливостей для реалізації своїх творчих задумів, до їхніх послуг нові галереї, виставки, вернісажі. Українські телеканали здійснюють мовлення переважно українською мовою, проте часто пропонують глядачеві низькопробну теле-продукцію, розраховану на невибагливий смак.

Україна є місцем проведення сучасних конкурсів і фестивалів: "Червона рута", "Таврійські ігри", конкурсу артистів балету імені Сержа Лифаря, "Євробачення-2005" та ін., що сприяє популяризації українського музичного мистецтва на Батьківщині та за її межами.

Протягом XX ст. українська культура пройшла довгий, складний і суперечливий шлях розвитку. Відзначивши початок XX ст. бурхливим феєрверком талантів, розмаїттям стилів і напрямів у різних галузях художньої творчості, українські митці довгі десятиліття в умовах радянського тоталітаризму змушені були працювати в рамках соціалістичного реалізму, постійного втручання в творчий процес, обмежень у виборі тематики та ідейних оцінок. Сталінські репресії фізично знищили більшу частину діячів української культури - вчених, письменників, художників, церковних діячів, а інших змусили поступитися принципами. Все ж кращі представники українства у XX століття вивели нашу культуру на світовий рівень, сприяючи своєю творчістю і громадською діяльністю здобуттю незалежності нашою державою.