Соціостатеві установки в українській культурі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут екології економіки і права

РЕФЕРАТ

на тему

Соціостатеві установки в українській культурі

Виконала

студентка групи П-09

Яременко О.М.

Київ - 2013



Зміст

Вступ

1. Поняття сексуальної культури: сутність та особливості

2. Соціостатеві відносини у первісному суспільстві

3. Формування нових соціальних відносин після християнізації Київської Русі

4. Статево-вікові принципи українського суспільства

5. Форми спілкування та моделі поведінки

6. Ерос, сила і відповідальність

7. Подвійний стандарт

8. Деформація сексуальних стосунків в ХХ ст

9. Сучасний стан сексуальної культури в Україні

Висновки

Список використаної літератури



Вступ

сексуальний культура соціостатевий україна

Довгий час сексуальність залишалася закритою для публічної репрезентації сферою, розповсюджувалась думка про те, що в статевих питаннях людина має орієнтуватися сама. Саме тому питанням, які пов'язані із сексуальністю, в науковому та публічному дискурсі приділялося дуже мало уваги.

Взагалі люди цікавилися проблемою статі завжди. Скарбниця світової культури зберігає стародавні міфологічні й філософські пояснення природи статевих різниць, космологічні та містичні погляди на природу статевого акту. Обумовлені розповсюдженням християнства соціокультурно-динамічні зміни надали сексуальності статусу закритого аспекту людського життя; віднині вона, будучи відрегульованою релігійною мораллю, належала виключно до сфери приватного повсякдення та незначною мірою - до сфери літератури та мистецтва.

Необхідною передумовою наукового дослідження сексуальності було подолання релігійного ставлення до неї, принципова установка на те, щоб аналізувати статеве життя в природно-історичному напрямку на основі реальних фактів. Подібних змін наукове світоуявлення зазнало на початку ХХ століття. При цьому науковці розуміли сексуальність як природну властивість індивідів, яка знаходить вираз через статеву діяльність та обумовлені нею відносини.



1. Поняття сексуальної культури: сутність та особливості

Сексуальність є особливою сферою людської життєдіяльності, у якій природньо-інстинктивні бажання знаходять певний соціальний вираз у формах, що задані суспільними нормативами та очікуваннями. Інакше кажучи, соціокультурним абрисом сексуальності є сексуальна культура. Поняття сексуальної культури характеризує сукупність знань, вірувань, соціальних норм, цінностей, заборон та наказів, які мають відношення до різних статей та їх взаємовідносин та обумовлені відповідним соціокультурним контекстом.

Крім того, індивідуальну сексуальну культуру можна розглядати як на змістовному рівні (тобто зосередитися на тому, які саме існують норми та заборони та на кого саме вони націлені), так і на діяльнісно-поведінковому рівні (тобто приділити увагу питанням сексуальної поведінки та пов'язаними з цим аспектами безпеки, контрацепції та ін.). Таким чином можна диференціювати поняття індивідуальної сексуальної культури та культури сексуальної поведінки.

Основу нормативної культури складають заборони і обмеження. Крім обмежень та заборон, в нормативній культурі містяться й позитивні розпорядження, які вказують на те, як можна і треба себе вести, додержання яких забезпечується не стільки санкціями зовні, скільки внутрішніми психологічними установками, включаючи почуття сорому, вини, естетичні почуття та інше. Труднощі вивчення сексуальної культури збільшуються тим, що її накази завжди неоднорідні та неоднозначні. Вивчаючи сексуальні норми та заборони, необхідно враховувати: ким, кому, що, з ким, наскільки та чому заборонено.

Слід зазначити, що суворість заборон різна: якщо інцест заборонений категорично, то ставлення моралі до позашлюбних зв'язків двоїсте. Відповідні норми не тільки мають подвійний стандарт (різні норми у чоловіків та жінок), а також є й протирічливими: офіційно мати коханців може бути заборонено, а неофіційно це може вважатися лише підтвердженням того, що дана заборона розповсюджується тільки на офіційну сторону.

Найбільш загальний принцип класифікації культур за типом їх статевої моралі, прийнятий у етнографічній літературі, - поділ на антисексуальні і просексуальні, або репресивні (суворі) і пермісивні (терплячі) [1]. У всіх суспільствах, де існує інститут шлюбу, здійснюється будь-яке соціальне та психологічне розрізнення між шлюбною, дошлюбною та позашлюбною сексуальною поведінкою, причому відповідні норми тісно пов'язані з особливостями соціальної системи. Порівняно прості суспільства зазвичай схильні до більшої терплячості, а більш складні - до нормативної заборони дошлюбних зв'язків [2].

2. Соціостатеві відносини у первісному суспільстві

Первісне суспільство мало вирішити дві проблеми - харчову та статеву. На думку багатьох дослідників, розподіл обов'язків між чоловіком та жінкою відбувся в період культури збирачів та мисливців. Жінки збирали рослинну їжу, чоловіки полювали та рибалили. Основними соціальними структурами первісного суспільства на українських землях були рід та первісна община.

Для ранньої стадії первіснообщинного ладу характерним є дуально-родовий шлюб (груповий), у якому існували обов'язки забезпечення харчування та виховання дітей. Це був союз двох родів. Діти виховувались родовою комуною, їх годували та виховували люди похилого віку. До 10-12 років, і хлопчики, і дівчатка жили на половині матері. Після досягнення статевого дозрівання дівчатка йшли в стан жінок, а хлопці в стан неодружених чоловіків.

Перехід з категорії підлітків у категорію дорослих людей супроводжувався проведенням ініціацій (посвята-обряд). У хлопчиків ініціація включала засвоєння знань та вмінь потрібних для воїна та мисливця, а у дівчат для ведення домашнього господарства.

Поява надлишків продуктів (особиста власність, яка виникала під час розподілу здобичі) призвела до дарообміну. Чоловік міг дарувати надлишок жінці, так само як і вона чоловіку. Доки існував дарообмін, існували стосунки між чоловіком і жінкою. Так поступово з'явився парний шлюб, який з часом перетворився на моногамію (єдиношлюбність, але як союз для збереження майна).

Ранні слов'яни жили за традиціями родоплемінного ладу. Ймовірніше існував культ жінки, бо серед археологічних знахідок є велика кількість глиняних фігурок жінок, які свідчать про поклоніння матері як символу родючості. У давньому слов'янському побуті жінки всіх прошарків брали участь у публічних святах і жертвоприношеннях. Знатні боярині брали участь у бенкетах, застільних бесідах воїнів, багато випивали хмільного, сварились, як чоловіки.

Жінка сприймалась як самостійна сила. Це давало можливість жінці мати свободу, ритуальну за природою. Дівчачі свята, жіночі обряди були суверенною сферою. Слов'янський пантеон освячував ідеали родючості природи, любові, шлюбу, дітонародження, сім'ї.

Язичницьке суспільство не було антисексуальним. Сексуальність вважалась загальною Космічною Силою. У слов'ян існували оргаістичні обряди і свята, коли чоловіки та жінки оголеними спільно купались, символічно запліднювали землю, перекачувалися парами по засіяному полю.

В сім'ї чоловіче та жіноче роз'єднувалось територіально. Жінці належав внутрішній простір, а чоловікові зовнішній. Сім'я зароджувалася в надрах роду, включала родичів та свояків, існувала в системі родинних, сакральних та релігійних зв'язків, характеризувалася спільністю виробництва.

Метою виховання була підготовка умілого та сильного робітника, орача, мисливця, воїна з юнаків, а з дівчат готували господинь, знайомих з домоводством. Після християнізації Київської Русі ставлення суспільства до шлюбу та сім'ї змінюється.

3. Формування нових соціальних відносин після християнізації Київської Русі

Християнське виховання зробило наголос на моральній природі людини. В сім'ї християнське начало проявилось у тому, що шлюб отримав ступінь святості, а жінка - права дружини, матері, виховательки дітей. Давні весільні обряди узаконювались у правовому порядку, фіксувались у законодавчому кодексі князя Ярослава Мудрого. Церква пояснювала, що шлюб є таїнством, намагалась зробити його міцним, боролась з розпустою, забороняючи язичницькі ігрища.

Дослідники зазначають, що із зміцненням християнства становище жінки погіршувалося. Незважаючи на це, її статус був достатньо високим. Існувало право жінки вибору нареченого, рівноправний статус при укладенні шлюбної угоди. Жінка мала право розпоряджатися своїм майном - посагом. В деяких районах в посаг входила материзна - наділ землі, що передавався у спадок по жіночий лінії. Жіночою власністю вважався прибуток від ведення домашнього господарства. За звичаєвим правом по смерті чоловіка жінка розпоряджалася майном (Жіноче право).

Особливістю шлюбно-сімейних стосунків XVII-XVIII ст. була значна самостійність українських жінок. Дослідники стверджують, що Україна не знала існування патріархальної сім'ї, яка на Сході та на Заході була основним типом сімейного устрою. Сім'я будувалась на засадах пропорційного розвитку двох статей. Дружина перебувала на рівні з чоловіком, могла впливати на справи чоловіка, брати участь у розмові. Жіночою сферою залишалась й освіта. Багаті жінки продовжували бути фундаторками освітніх закладів.

Моногамний шлюб в Україні мав різні форми: за домовленістю, на віру, уводом та уходом. Законним вважався лише шлюб за згодою, бо вписувався в систему релігійних канонів та державного права. Придане складалося з посагу, внеску молодого, внесків батьків та родичів молодого (за традицією давньоруського "віна").

Українська жінка не мала права посідати урядові посади, проходити військову службу. В козацьку добу жінка не мала права відвідувати Січ. Жінки одружених чоловіків повинні були жити в слободах поблизу Січі.

З того часу починають існувати дві форми шлюбів: громадянський, який вважався законним при укладанні угоди та відзначений традиційною обрядовістю, а також й вінчаний. До вільних шлюбів вдавалися розведені або удівці, а також бідняки, які не мали можливості справити весілля.

Після Переяславської Ради, через заборону українських традицій та патріархальність російських шлюбно-сімейних традицій, поступово починає насаджуватися ідея про підпорядкування жінки чоловікові. На українських землях залишається ознакою міжстатевих взаємин кордоцентричність, зосередженість на серцевих почуттях. Романтичні, еротичні почуття прирівнюються до сакральних. Велику роль у збереженні статевої моралі продовжувала відігравати громадська думка.

Родинному життю надавалося надзвичайно великого значення, у продовженні роду бачився сенс життя. Важливим було і ставлення до шлюбу. Християнська церква засуджувала викрадення нареченої, весілля без вінчання, порушення шлюбної угоди, шлюб з іновірцями, близькими родичами чи свояками, втрачену дівочу честь, народження позашлюбної дитини. Вплив на регуляцію шлюбних стосунків мала громадськість через інститут молодіжної громади.

Громади впорядковували відносини молодіжного спілкування, готували молодь до сімейного життя, розв'язували конфлікти, допомагали проводити застільні заходи.



4. Статево-вікові принципи українського суспільства

Статево-віковий принцип покладено в основу всього громадського життя традиційного суспільства України, котрий відповідав, насамперед, селянській етиці. Він був визначальним при формуванні складу окремих угруповань, громад, зборищ, спрямованих передусім на проведення дозвілля, особливо у недільні та святкові дні. Подібні угруповання утворювалися або на досить тривалий час і були організаційно об'єднаними, або мали суто випадковий характер, розподіляючись, за традицією, на дорослих, молодь і підлітків.

Таке розмежування не було, однак, абсолютним: воно виявлялося залежно від ситуацій у різних варіантах. Основними варіантами складу громадських утворень були: диференційований за віком і статтю та змішаний. Останній включав або всі статево-вікові категорії населення, або деякі з них.

Парубками та дівками називали в українському селі молодих людей віком 14-18 років [3]. Вік парубкування та дівування співпадав із періодом активного статевого дозрівання [4] і означав для молоді перехід у категорію, яка за своїми соціальними характеристиками суттєво відрізнялась від попередньої вікової групи, що об'єднувала хлопців та дівчат (підлітків віком до 12-13 років - у різних місцевостях по різному). Однак сама категорія парубків/дівчат неоднорідна, оскільки в її межах існувало дві підгрупи - молодших (переддівки та підпарубчаки до 15-16 років) та старших молодих людей, що вже досягли шлюбного віку і могли одружуватись [5].

Однією із головних ознак дорослості вважали появу у хлопця вусів та бороди (вторинних статевих ознак, прикмет статевої зрілості). Відтак перше гоління супроводжувалось певним ритуальним дійством та святковою трапезою у колі сім'ї [6].

Характерно, що між рідними братами та, відповідно, сестрами різного віку також зберігалась подібна вікова сеґреґація. Так, у багатьох місцевостях (зокрема на Херсонщині, Наддніпрянщині, Поділлі) дотримувались черговості вступу братів до парубоцької громади (молодший починав парубкувати лише після одруження старшого), або ж брати вступали до різних парубочих громад [7, 8]. Подібна практика стосувалась також і дівчат-сестер. Н. Заглада відзначала, що „у деяких місцевостях України спостерігається цікавий стосунок між сестрами підлітками і сестрами дорослими: підлітки не носять певних ознак дорослого віку (головних уборів), вони мусять підстригати волосся на голові; вони не вступають у дівоцьку громаду і виходять заміж тоді, як вийде старша сестра” [9]. Подібна практика поступового долучення дівчат-сестер до гурту відданиць відома чи не у всій Україні.

Прикметною рисою парубоцтва/дівоцтва як соціально-вікової категорії було суттєве розширення особистої свободи та зниження міри контролю за поведінкою молоді зі сторони дорослих. З іншого боку, зберігалась загальна підпорядкованість усіх неодружених молодих людей батьківській/материнській волі: і парубки, і дівчата зобов'язані були беззастережно виконувати господарські розпорядження батьків і дотримуватись призначених ними заборон та обмежень, коли такі були.

Дівчина „на відданні” - період максимального та найяскравішого вияву креативного потенціалу, апогей творчої активності, мотивація якої зумовлена домінуванням установки на одруження. Таким переважно дівочим заняттям вважали вишивання, особливо у період між сватанням та весіллям [10].

5. Форми спілкування та моделі поведінки

Вечорниці, досвітки та “вулиця” - це та частина молодіжної культури села, що викликала жваве зацікавлення дослідників ще наприкінці XIX ст. [11, 12, 13]. Саме завдяки побутуванню на значній частині України інституту вечорниць/досвіток (восени-взимку) та вулиці (навесні-влітку), що були невід'ємною складовою молодіжної культури в центральних реґіонах України, на Поліссі та Слобожанщині, сільська молодь мала змогу досить повно реалізувати потребу у спілкуванні з протилежною статтю.

В межах інституту вечорниць/досвіток/вулиці процес соціалізації набуває якісно нових вимірів: змінюється його спрямованість: головний акцент зміщується з трудового виховання на сферу комунікативну, провідними темами стають проблеми спілкування із протилежною статтю, кохання, заміжжя. Як уже згадувалось, у цей період молодь отримує певну свободу дій, вже не перебуваючи постійно під контролем батьків. Водночас зростає міра особистої відповідальності дівчини за власні вчинки та поведінку, вимоги до якої зі сторони інститутів соціального контролю стають жорсткішими.

Назагал, дівчата починали відвідувати вечорниці з 13-15 років. На одних вечорницях гуртувались, як правило, дівчата-однолітки (верстваки), і саме дівчата відігравали першорядну роль в організації та проведенні вечорничних зібрань упродовж призначеного для цього періоду, і, що найголовніше, вони ж відшкодовували господарям дому своєрідну „орендну плату”: один день на тиждень (четвер) дівчата пряли для них („відпрядали”) [14, 15, 12]. Внесок хлопців, що неодмінно приходили на вечорниці, обмежувався лише запрошенням музик, а також забезпеченням вечорничної громади горілкою для вечері та соломою (обмолоченими снопами), які використовували для ночівлі.

Прикметною рисою українських вечорниць/досвіток слід вважати явні ґендерні відмінності у поведінці дівочих та парубочих гуртів, що виявлялись насамперед в статичній, очікувальній позиції дівчат на противагу активності та мобільності парубочих ватаг: „хлопці на яку хоч [улицю] ходили, а дівчата не ходили по чужих же улицях - дівчата на своїх”, „хлопці можуть піти на другі досвітки кудись, а дівчата нікуди не мають права йти, тільки ж на свої. А до цих дівчат другі ж якісь хлопці йдуть”, „дівчата на місці сиділи, на своєму кутку” [15].

Парубоча громада певного кутка села розглядала місцевий вечорничний дівочий гурт як свою “колективну власність” свідчить цікавий специфічний вечорничний звичай, що його зафіксувала у 1934 році Н. Заглада під час своїх етнографічних студій на Поліссі (Чорнобильський р-н Київської обл.): „Хлопці з собою приводили чужих хлопців, один хлопець на вечурках рахувався за хазяїна і угощав чужих хлопців своїми дівчатами (...) Як яка дівка приглянеться чужому хлопцю, то він шепне тому, хто його привів; і вже той тягне ту дівчину на куль [солому] і так угощає його своєю дівчиною (свого села), а той (в свою чергу) так робить у себе. Як дівка не хоче з хлопцем тим ночувати, то її насильно заставляють; свій хлопець ще поб'є, лає її й каже: „Як я був у них, то мені давали дівку, а ти не хочеш”. Йому стидно перед чужим хлопцем (...) [16]. На Покутті існував інший парубочий звичай, що перегукується із попереднім: парубку, щойно прийнятому до парубочої громади, остання “виділяла” в перший день дівчину, з якою він танцював [17]. До того ж, дівчина не мала права відмовити, навіть якщо хлопець їй не подобався [5]. Вважаємо, що така іммобільність дівчат на противагу значній свободі пересування хлопців в юнацькому віці є логічним продовженням започаткованої ще на ранніх етапах соціалізації лінії на ґендерну диференціацію сфер та форм прояву активності (внутрішня зона, дім, статичність - „жіноча”; зовнішня, поза домом, динамічність - „чоловіча”).

Через згадані вище обставини між різними вечорничними дівочими гуртами розгорталось суперництво на ґрунті завоювання симпатій парубків. Так, наприклад, обираючи хату для зібрань, дівчата зважали також і на її розташування, віддаючи перевагу тій, що стоїть „на видному місці, над вулицею, щоб зручніш було парубкам заходить” [14]. Дівчата, що краще співали, скоріше здобували прихильність хлопців і використовували свої вміння для привернення їхньої уваги [18, 15, 19].

З іншого боку, виразним свідченням пасивно-очікувальної позиції дівчини та невизначеності її майбутньої долі можна вважати також і ворожіння про одруження, що були інтегральною складовою дівочої субкультури. Той факт, що не існує специфічно-парубочої мантики відповідного спрямування можна розглядати як підтвердження нашого припущення про те, що прогнозування власної долі було більш актуальним саме для дівчат на тлі загальної невизначеності ситуації та неможливості дієво на неї впливати, управляти нею чи контролювати її перебіг.

Особливо яскраво ґендерні відмінності поведінки парубків та дівчат за ознакою “пасивність/ініціативність” ілюструє звичай влаштовувати “ярмарки на дівчата”, що мав поширення на території бойківсько-гуцульського пограниччя, а також у середовищі руснаків на території Угорської Руси [20].

6. Ерос, сила і відповідальність

Статеве виховання в межах традиційної української родини практично не здійснювалось: морально-етичні засади християнства, по суті, табуювали обговорення відповідної проблематики в колі сім'ї. Загальновідомо, що батьки намагались усіляко обмежити знання дітей у цій царині: вони не лише не демонстрували власних почуттів та потягів у присутності дітей, але навіть розмови між матір'ю та дочкою щодо питань фізіології жінки, особливостей її статевої сфери та репродуктивних функцій вважались неприпустимими. Така поведінка батьків була вмотивована засадничою універсальною культурною нормою - табу інцесту [21]. Уникнення кровозмішання, запобігання виникненню щонайменших сексуальних імпульсів (хоч би й підсвідомих) між родичами було наріжним каменем у побудові стосунків поміж батьками та дітьми, а також між різностатевими підлітками в межах однієї сім'ї. Табу інцестуальних контактів покликало до життя й іншу звичаєву норму, згідно з якою рідні брати та сестри не мали права відвідувати ті самі зібрання молоді: пильно стежили за тим, аби на одних вечорницях/досвітках була не більш як одна особа з однієї хати [15, 13, 18, 12]. Таке відокремлення посилювалось і згаданим вище звичаєм формування вечорничних гуртів за віковим принципом - „більші парубки з більшими дівками, менші - з меншими” [14].

Вечорниці/досвітки/вулиця були осередком найповнішого, самостійного та інтенсивного спілкування молоді з характерним еротичним підґрунтям, що помічено багатьма дослідниками [7, 12, 14, 22]. Потужна установка на одруження та психофізіологічні особливості юнацького віку визначали загальну спрямованість діяльності та умотивовували поведінку присутніх, уся повнота розмаїтих виявів якої окреслюється терміном „женихання”.

Ініціаторами усіляких розваг з еротичним підтекстом (ігри, жарти, загадки, оповідки тощо) були переважно хлопці. На вечорницях/досвітках та “вулиці” молодь, окрім суто емоційного, здобувала також і перший досвід безпосереднього тілесного контакту із протилежною статтю (йдеться насамперед про такі пестощі, як поцілунки, обійми, доторки до інтимних місць). Такі дії вважались природними та допустимими, і не лише тоді, коли закохана пара залишалась наодинці.

Для всієї території повноцінного функціонування інституту вечорниць/досвіток характерним був звичай спільного спання хлопців та дівчат. Таку поведінку молоді не лише повсюдно сприймали як допустиму і навіть природну, але навіть часом розглядали як обов'язковий компонент дошлюбного спілкування.

Найбільш зацікавленою стороною та постійними ініціаторами спільного спання були, як правило, хлопці. Пара утворювалась, як правило, за взаємною згодою але ініціатива належала хлопцеві: він обирав дівчину, з якою хотів ночувати, а та могла прийняти цю пропозицію чи відмовити небажаному залицяльнику. Інколи дівчата, які ухилялись від „женихання” чи були гострі на язик зазнавали знущань зі сторони парубків [13, 14, 15].

Думка про необхідність спільного спання на вечорницях у свідомості дівчат поступово ставала переконанням: „треба обов'язково з хлопцями спати, а то і заміж не пійдеш” [23]. Подібна модель поведінки перетворювалась на нормативну, а подекуди навіть престижну у молодіжному середовищі [13].

Різне ставлення чоловічої та жіночої частин вечорничних зібрань до сексуально-еротичних аспектів спілкування пояснюється, з одного боку, відмінностями статевого дозрівання хлопців та дівчат - дівчата раніше дозрівають фізіологічно, у них на початку сильнішою є потреба в ніжності, ласці, емоційній теплоті та розумінні, аніж у фізичній близькості. Натомість у юнаків здебільшого раніше виникає чуттєво сексуальний потяг до фізичної близькості, тоді як потреба в духовному зближенні та взаєморозумінні виникає дещо пізніше [24].

З іншого боку, варто відзначити відмінності в інтерпретації звичаю спільного спання молоді інформаторами-чоловіками та інформаторками-жінками (і відповідними “жіночими” фольклорними текстами). Якщо перші розглядають його як нормативний і навіть обов'язковий компонент дошлюбного спілкування молоді - записані дослідником-чоловіком від інформатора-чоловіка, то другі хоч і сприймали таку поведінку як звичайну, проте дії хлопців змальовують переважно як насильницькі, вбачаючи у них санкціонований традицією примус дівчини до задоволення чоловічих бажань. Публіковані досі етнографічні дані пропонували лише чоловіче - андроцентричне - бачення цієї ланки молодіжної субкультури українського села, тобто мали явно однобічний характер. Лише залучення інформації, наданої жінками, надає цілісності нашим реконструкціям і демонструє складний та суперечливий характер цього явища.

Вечорничні стосунки мали здебільшого платонічний характер: хлопці, як правило, з повагою ставились до дівочої честі, і пестощі не переходили тієї формальної межі, за якою починається розпуста. Проте, із цього загальновизнаного та суворо дотримуваного правила траплялись прикрі винятки.

Громадська думка, що засуджувала і карала нерозважливу дівчину-покритку, насправді зовсім не знімала відповідальності з парубка, який „звів” дівчину. На Гуцульщині його не лише публічно били палицями, але й сама парубоча громада висловлювала йому свій осуд [25]. В народі вважали, що зневага дівчини - великий гріх, а „цей чоловік, шо зведет дівку, він не має на ціле житє шєстя у себе. Він ніколи не доробит си, через то, шо збанований” [22]. Ймовірно, звичай громадського покарання хлопця, що звів дівчину, колись був поширений не лише на Гуцульщині, але й на інших українських етнічних територіях. Його відгомін знаходимо у текстах народних пісень, сюжет яких вказує на можливість і навіть реальну спробу уникнути покарання шляхом відкупу. Пізніші етнографічні матеріали вказують лише на можливість матеріальної компенсації з боку жонатого чоловіка, який звів дівчину, заперечуючи такі вимоги щодо нежонатого [25].

Першорядним завданням для дівчини було вберегти неушкодженою дівочу цноту до одруження - саме цей момент був ключовим у визначенні „доброчесності” дівчини під час весілля. Тож виховані на традиціях християнської моралі та здорового селянського прагматизму, тверезо оцінюючи непривабливі життєві перспективи покритки, а також, аби протистояти чоловічому натиску, зберегти самоконтроль на належному рівні, дівчата обмежували вживання алкоголю: „здержуються, щоб не пропить розум” [14]. Подекуди (зокрема на Київщині) молодь вдавалась до так званої „гри в притулу”, яка, по суті, була неповноцінним статевим актом, що не призводив до втрати дівчиною „вінка” та до вагітності [20]. Природно, що такі розваги були доволі ризикованими, то ж часом їх наслідком була поява ще однієї покритки [13].

7. Подвійний стандарт

Описана вище поведінка дівчат та хлопців, що явно суперечила усім соціально визнаним та усталеним морально-етичним нормам, спричинена дією в групі певних соціально-психологічних механізмів. Йдеться про актуалізацію статевого потягу на тлі загальної еротизованості ситуації вечорничного спілкування. На посилення загальних тенденцій в групі безпосередній вплив має також кількість присутніх та щільність їх розташування у приміщенні (так звана „масовидність” поведінки), тож природно, що згадані еротичні імпульси ставали інтенсивнішими саме на вечорницях, коли в стосовно невеликому приміщенні збиралось до 20 та більше осіб. Окрім того, сучасна соціальна психологія доводить, що в групі знижується самоконтроль, а це призводить до послаблення нормативного стримування: у деяких групових ситуаціях люди схильні до того, щоб відкинути нормативні поведінкові обмеження, втратити відчуття індивідуальної відповідальності за власні вчинки та діяти „як усі”, навіть всупереч власним цінностям [26]. У групі також актуалізуються механізми конформізму: що привабливішою є для особи певна група, то сильнішим буде наслідування прийнятих у ній моделей поведінки та страх перед санкціями з її боку (як от висміювання, знущання тощо).

Усі згадані чинники, безумовно, спрацьовували в межах вечорничних зібрань, тимчасово змінюючи поведінку молоді на асоціальну. По суті, мова йде про подвійні поведінкові стандарти та подвійну мораль: одні норми - для привселюдного спілкування, інші - за умов відсутності контролю зі сторони дорослих. Бо ж загальновідомо, що у повсякденному житті поведінка дівчат вирізнялась стриманістю та скромністю, прилюдність вияву симпатій між хлопцем та дівчиною була неприпустимою.

Скажімо, на Гуцульщині, попри загалом доволі вільні стосунки між хлопцями та дівчатами, суворо дотримувались обмежень на спілкування у присутності дорослих.

Однак громадська думка допускала значну свободу стосунків молоді на вечорницях/досвітках та “вулиці”. Прикметно також, що селяни доволі поблажливо ставились не лише до вечорниць як явища, але й до інших проявів асоціальної поведінки молоді. Це стосується насамперед парубочих громад, які своєю „антиповедінкою” часто завдавали господарям чималих матеріальних і моральних збитків, крадучи солому та дрова для вечорничних потреб і влаштовуючи доволі прикрі молодечі “розваги” (пересновування вулиць мотузками, перегороджування їх боронами догори зубцями, викрадення воріт, витягування возів на дах, навмисний галас, псування житлових та господарських будівель тощо).

Вечорниці/досвітки та вулиця були головними осередками соціалізації селянської молоді юнацького віку, тут дівчата та парубки могли краще пізнати протилежну стать, опанувати стиль та форми поведінки, властиві дорослим, здобути певні знання та досвід у сфері особистих стосунків. Ближче знайомство із потенційними шлюбними партнерами під час щоденного спілкування упродовж кількох місяців дозволяло виявити вади та переваги кожного, що, природно, позитивно позначалось на якості майбутнього подружнього вибору.

У молодіжній субкультурі українського села виразно простежується ґендерна диференціація у стилі та моделях поведінки дівчат та парубків відповідно до усталених ґендерних стереотипів, а саме: перші демонструють пасивність, залежність, статичність, другі виявляють активність, домінантність та мобільність у стосунках із протилежною статтю. Окрім того, соціальний контроль та санкції за порушення громадських, поведінкових та моральних норм жорсткіші щодо дівчат і виразно поблажливіші щодо хлопців, відтак хлопці частіше безкарно демонструють асоціальну поведінку (недопустиму для інших статево-вікових груп).

8. Деформація сексуальних стосунків в ХХ ст

На початку ХХ ст. радянська влада проголосила свободу та незалежність сексуальних стосунків, що призводило до руйнації традиційної сім'ї. Революція та громадянська війна, через загибель великої кількості чоловіків, призвели до позбавлення великої кількості жінок мати сім'ю. Це деформувало сексуальну мораль та стимулювало до корисливих статевих актів. Почалися репресії до жінок, які вели такій спосіб життя, примусове трудове виховання в спеціальних колоніях та таборах. Проституція "пішла" в підпілля.

Основним лозунгом часу була теза, що сім'я відмирає, вона не потрібна ні державі, ні людям, а на заміну їй виростає велика трудова сім'я. Велися дискусії на тему "вільного кохання", про заперечення сексуальних обмежень для революційного пролетаріату, про необхідність звільнення жінки від домашнього, сімейного рабства.

Особливістю України було те, що більшість населення проживало в селі, де старе, натуральне напівкріпосницьке господарство прийшло в занепад. Домінували великі "нерозділені" селянські сім'ї. Тому в перші роки радянської влади сильним ще був авторитарно-патріархальний стиль сімейних відносин, який поступово змінювався під впливом політики радянської влади: визнання дійсними зареєстрованих шлюбів, заборона церковного шлюбу. Функцію виховання дітей поступово перебирала на себе держава, через систему дошкільних закладів та однаково підходу освітньо-виховного процесу для виховання хлопчиків та дівчаток.

В 30-х роках ХХ ст. командно-адміністративними методами була викорчувана сексуально-еротична культура поверненням консервативних тенденцій регулювання сексуальних та шлюбно-сімейних відносин. Радянська влада звернулася до репресивних методів впливу на сексуальне життя громадян: заборона комерційної еротики, рекриміналізація гомосексуальності, контроль за сімейним життям через обмеження причин до розлучень та ін. Популярним лозунгом стає теза, що сексу немає взагалі. Стиль поведінки молоді змінюється - ніякої вульгарщини, брутальщини, флірту. Пропагувалася лише масова любов до комуністичних лідерів. Сексуальну просвіту вилучили навіть з медицини. Дослідниця А. Роткирх за результатами аналізу біографічних інтерв'ю визначає, що сексуальне виховання на радянському просторі у післявоєнні часи здійснювалося завдяки художній та медичній літературі: «Довідник із гінекології» та твори Боккаччо, Г. де Мопассана, Е. Золя, О. де Бальзака ставали головними джерелами інформації про сексуальний бік життя. Безумовно, інформаційний потік був дещо однобоким, тому дослідження А. Роткирх наповнене описаннями трагічних та трагікомічних біографічних ситуацій, які пояснюються інформантами як наслідок відсутності в них відповідного знання про секс [27].

9. Сучасних стан сексуальної культури в Україні

Сучасні уявлення про сексуальність багато в чому визначаються тим моральним, соціальним і психологічним значенням, яке надавали йому попередні покоління. Нова й досить важлива тенденція в сексуальній сфері життя полягає в тому, що сексуально-еротична поведінка і мотивація до кінця емансипується від репродуктивної біології, пов'язаної з продовженням роду. Суспільна свідомість сприйняла той факт, що сексуальність не направлена лише на дітонародження, не має потреби у легітимізації і є самоцінною.

Негативні наслідки лібералізації статевої моралі в першу чергу відслідковують медики, фіксуючи ріст абортів, венеричних захворювань у підлітків, а серед молодих подружніх пар, як наслідок, - збільшення кількості безплідних шлюбів. Сьогодні засоби масової комунікації і преса активно транслюють такі теми, як безпечний секс, СНІД, проституція, гомосексуалізм, в той час як інформації про соціальні і моральні сторони сексуальності майже не торкаються. А поєднання неінформованості і наукової неграмотності приводять до того, що формується невірна стратегія виховання відносно сексуальної культури. Це, в свою чергу, тягне за собою катастрофічні соціальні, культурні і епідеміологічні наслідки.

Українське суспільство зіткнулось із чисельними наслідками ранньої сексуальної активності:

1. Збільшення чисельності занадто ранньої вагітності на тлі зменшення загальної кількості дітонародження;

2. Збільшення венеричних хворих підліткового віку;

3. Розповсюдження ВІЛ-інфекції;

4. Стрімке зростання кількості абортів серед неповнолітніх.

Особливістю сучасних шлюбно-сімейних стосунків є: популярність ”громадянського шлюбу“; біархатні сім'ї, коли здійснюється рівність чоловіка та дружини у правах та обов'язках; зміна стандартів поведінки та сімейні цінності, коли сім'я батьків не стає взірцем для молодої сім'ї; малодітність; егоцентризм; перехід від великої сім'ї, яка була характерною для традиційної української родини до сім'ї нуклеарної, яка складається тільки з батьків і дітей; соціально-економічна незахищеність сім'ї, що породжує конфліктність; популярність вільного статевого кохання, яке є характерною особливістю масової культури, і повертає особливості архаїчного періоду існування людини; ускладнення стосунків дітей та батьків; лібералізація громадської думки з питань статі, шлюбу, сім'ї (“сексуальний вибух”); зростання позашлюбної народжуваності; низький рівень сексуальної культури; легалізація одностатевого кохання.

Таким чином руйнуються класичні традиції української родини. Також науковці стверджують, що сьогодні актуалізується нова тенденція після нуклеаризації - синглізація. Синглізація (поодинокий, окремий) продукує новий культурний тип людини: Людина - сингл (одинак). Життєве кредо одинаків в масовій культурі жінки, які свідомо відмовляються мати сім'ю. Маркером для постсучасного чоловіка стає метросексуал, який нівелює сексуальну орієнтацію та закоханий лише у себе. Маскультура тиражує образ самотньої людини, яка одноосібно приймає рішення, сама розпоряджається заробленими грішми, витрачає їх лише на себе (розваги, їжа, одяг, напої, предмети особистої гігієни), тому є найбільш привабливими споживачами для провідних кампаній. В зв'язку з цим, дослідники вважають, що свідомо обрана самотність поступово буде долею більшості людей в розвинених країнах, в тому числі в Україні. Інноваційні технології сьогодні дають можливість вижити самотній людині, особливо в місті. Тому змінюється психологія людини. Якщо раніше самотня людина вважалася невдахою, то тепер це зразок виживання для наслідування. Специфікою сучасності стає втрата потреби в дітях та родині, що може стати катастрофою для української нації та української культури, яка завжди традиційно спиралася на родинні (громадські) стосунки.



Висновки

Сьогодні дослідники акцентують увагу на необхідності підвищення освітнього рівня студентської молоді з ґендерної проблематики. Тому важливо впроваджувати елементи ґендерної освіти в дисципліни гуманітарного циклу. Така можливість існує при викладанні “Історії української культури”, де пропонується розглянути історію становлення шлюбно-сімейних стосунків як особливість традиційної культури української родини.



Список використаної літератури

1. Антонов А.И., Медков В.М. Социология семьи. М.: Изд. МГУ: Издательство международного университета бизнеса и управления, 1996.

2. Кон И.С. Введение в сексологию. М.: Медицина, 1989.

3. Сявавко Є.І. Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку. К., 1974.

4. Кабакова Г.И. Девственность. Девушка // Славянские древности. Этнолингвистический словарь / Под общей ред. Н.И. Толстого. Т. 2 М., 1999.

5. Балушок В. Обряди ініціацій українців та давніх слов'ян. Львів-Нью-Йорк, 1998.

6. Бондаренко Г. Від хлопчика до мужа… // Хроніка 2000. Наш край. 1993.

7. Ястребов В. Новые данные о союзах неженатой молодежи на юге России // КС. 1896.

8. Боржковский В. “Парубоцтво” как особая группа в малорусском сельском обществе // КС. 1887.

9. Заглада Н. Побут селянської дитини. Матеріяли до монографії с. Старосілля // Матеріяли до етнології. Т. 1. К., 1929.

10. Волинь Етнографічні матеріали з Волині (Львівська та Волинська обл.). Записала у липні 1999 р. О. Кісь // Архів ІН НАНУ.

11. Сумцов Н.Ф. Досветки и посиделки. К., 1886.

12. Иванов П.В. Жизнь и поверья крестьян Купянского уезда Харьковской губернии // Сборник Харьковского Историко-Филологического Общества.

13. Гнатюк В. Пісня про покритку, що втопила дитину. Львів, 1919.

14. Пирятин Етнографічні та фольклорні матеріали з Полтавщини, записані студентами Пирятинського педтехнікуму у 1925-1927 рр. // Відділ рукописів ІМФЕ ім. Рильського НАНУ.

15. Полтавщина Етнографічні матеріали з Полтавщини, записані О.Кісь у липні 1997 р. // Архів ІН НАНУ.

16. Заглада Н. Матеріали з етнографічних досліджень в Чорнобильському районі на Поліссі в 1934 р. // Відділ рукописів ІМФЕ ім. Рильського НАНУ.

17. Костащук В. Парубоцька громада в селі Тулові на Покуттю, в Галичині // Побут. 1929.

18. Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. К., 1993.

19. Волинь Етнографічні матеріали з Волині (Львівська та Волинська обл.). Записала у липні 1999 р. О. Кісь // Архів ІН НАНУ.

20. Кузеля З. Ярмарки на дівчата. (Причинок до української етнольогії) // Львів, 1914. 12 с.

21. Агапкина Т.А. Инцест // Славянские древности. Этнолингвистический словарь / Под общей ред. Н.И. Толслото. Т. 2 М., 1999.

22. Гуцульщина Етнографічні матеріали з Гуцульщини, записані Р. Кісем під час експедицій 1970-1972 рр. // Архів ІН НАНУ.

23. Заглада Н. Матеріали з етнографічних досліджень в Чорнобильському районі на Поліссі в 1934 р. // Відділ рукописів ІМФЕ ім. Рильського НАНУ.

24. Волков Ю.Г., Добреньков В.И., Кадария Ф.Д., Савченко И.П., Шаповалов В.А. Социология молодежи: Учебное пособие / Под. ред. Ю.Г. Волкова. Ростов-на-Дону, 2001.

25. Онищук А. Родини і хрестини та дитина до шостого року // МУЕ. Т. 15. Львів, 1912.

26. Майерс Д. Социальная психология (пер. с англ.). СПб., 1997.

27. Роткирх А. Советские культуры сексуальности // В поисках сексуальности: Сб. статей / Под ред. Е. Здравомысловой и А. Темкиной. СПб.: «Дмитрий Буланин», 2002.

Размещено на Allbest.ru