Пам'ятки Києва

Размещено на http://www.allbest.ru/

Конспект екскурсії

Пам'ятки Києва

Доброго дня, шановні екскурсанти!

Наша з вами сьогоднішня зустріч пройде територією однієї з найстаріших та найбагатших історичних місцин Києва. Отже, ми з вами знаходимося у Шевченківському районі, в історичній місцевості Старого міста на вулиці Ярославів Вал. Наша невелика екскурсія охоплює територію всього лише однієї площі, але ви дізнаєтесь про визначні історичні події що відбувались у цій місцевості протягом століть.

Ярославів Вал.

Назвали цю вулицю саме на честь Ярослава Мудрого. Вулиця Ярославів вал пам'ятає не одну битву. Історія цієї вулиці починалася разом із Золотими воротами. Тоді в цьому місці проходив захисний вал на старокиївській горі і місто було майже неприступним для ворога. Вал обороняв місто понад 8 століть. У середині 19 століття залишки валу знесли і проклали тут вулицю. Тоді її називали підвальною (тобто під валом). Лише 1869 року вулиця повернула собі історичну назву. Тоді ж і почалася забудова цієї історичної вулиці відомими і багатими людьми.

З якими ми поступово ознайомимось на нашій прогулянці. І почнемо ми з Університету театру, кіно та телебачення ім. Карпенка-Карого. це один з провідних закладів мистецької освіти, історія діяльності якого налічує понад 100 років. У XIX столітті, коли йшов процес становлення українського професіонального театру, в Україні не було спеціальних шкіл, які б готували українських акторів, бо не існувало української школи взагалі.

Розуміючи тяжке становище з театральною освітою в Україні, М.Л. Кропивницький і М.П. Старицький посилали своїх доньок на навчання до театральних училищ у Санкт-Петербурзі і Москві. Заснувати ж власну, українську театральну школу не було можливості через заборону взагалі викладання українською мовою у будь-яких школах у межах Російської імперії.

Не без особистої участі й підтримки одного з найбільших українських театральних діячів Михайла Петровича Старицького великий український композитор Микола Віталійович Лисенко порушив перед царською владою питання про створення не просто музичної, що, здавалося б, було йому більш з руки, а саме музично-драматичної школи в Києві. Через рік, 5 березня 1899 р., Міністерство внутрішніх справ у Петербурзі затвердило статут цієї школи. Проте через відсутність належних коштів відкриття приватної Музично-драматичної школи М. Лисенка сталося аж через п'ять років - у вересні 1904-го, на кошти, зібрані наприкінці 1903 р. українським громадянством як дарунок Лисенкові з нагоди 35-річного ювілею його творчості для придбання дачі під Києвом. Присутній на ювілейних урочистостях відомий громадський діяч і кооператор Микола Левитський запропонував прихильникам таланту М. Лисенка відкрити в Києві Музичну школу. Після смерті М. Лисенка, що сталася 24 жовтня (7 листопада) 1912 р. не без негативного впливу на його здоров'я згаданої бюрократичної тяганини під загрозою закриття школи, заснований ним навчальний заклад одержав ім'я М. Лисенка. Керівництво школи взяла на себе директорська колегія на чолі з викладачкою скрипкової гри О.М. Вонсовською, за вибором спадкоємців Лисенка, а через рік - донька композитора - піаністка Мар'яна Миколаївна Лисенко, яка у 1914 році закінчила Московську консерваторію. До роботи на драматичному відділі, опріч М.М. Старицької, були залучені провідні актори і режисери київських російських театрів

Саме з цієї школи у 1916-1917 роках учнівська молодь потягнулася до театральної студії Леся Курбаса, на базі якої виник керований ним "Молодий театр" - революційне явище в історії українського театру.

Як тільки визріла суспільно-політична ситуація після падіння царського режиму в Росії і після проголошення України спочатку автономною (1917 р.), а згодом і незалежною державою (1918 р.), цей навчальний заклад забажав узаконити статус, який він фактично мав до цього, тобто визнати себе вищою школою. Підготовчі заходи щодо цього вживалися ще з 1917 року, за Української Центральної Ради, але подання, підписане директором Музично-драматичної школи імені М. Лисенка, розглядалося 1918 року вже за нової влади, у короткий період існування Української Держави, очолюваної гетьманом Павлом Скоропадським. Враховуючи заяву директора Мар'яни Лисенко, де висловлювалось прохання "дозволити перетворити (реформувати) Музично-драматичну школу у Вищий музично-драматичний інститут, котрий давав би учням закінчену художньо-технічну освіту і по закінченні - звання вільного художника з правом носити по званню нагрудну ознаку", а також додані до заяви проект статуту і навчальний план, Головне управління мистецтв і національної культури Міністерства освіти Української Держави підготувало законопроект "Про перетворення Музично-драматичної школи імені М. Лисенка на Вищий музично-драматичний інститут імені М. Лисенка з програмою і правами консерваторії". Цей документ затвердив 2 вересня 1918 року за № 180 Головноуправляючий справами мистецтв і національної культури Петро Дорошенко. Але до затвердження цього законопроекту Радою Міністрів Української Держави справа не дійшла. Тому згаданий законопроект фігурує в різних справах 1918-1919 років як законодавчий акт щодо реформування цього, ще приватного тоді, навчального закладу, який ставив своїм завданням готувати "вільних художників". Ректором Вищого музично-драматичного інституту імені М. Лисенка у 1919-1920 рр. був Фелікс Михайлович Блуменфельд (1863-1933), родом з України, один із трьох братів - відомих українських та російських музичних діячів.

Після розпаду гетьманату (14 листопада 1918 р.) уряд відновленої Української Народної Республіки не залишав новостворений інститут без своєї опіки. 17 січня 1919 року Рада Міністрів УНР видала постанову про асигнування в розпорядження Міністерства народної освіти 72 тисяч карбованців на одноразову субсидію Вищому музично-драматичному інститутові імені М. Лисенка на друге півріччя 1918/1919 навчального року, але чи встиг інститут отримати зазначені кошти від цієї влади, яка дуже скоро в Києві змінилася, невідомо.

Новий, радянський орган влади - Комісаріат для охорони культурно-освітніх установ і організацій - десь наприкінці лютого - на початку березня 1919 року, прийнявши делегацію інституту, задовольнив її прохання щодо надання іншого, кращого приміщення: перевів інститут з Великої Підвальної, 15 на вул. Велику Володимирську, 45 (тепер тут - Будинок учених Національної академії наук України).

Довоєнний період.

Денікінська навала на Київ з загальною економічною скрутою, репресіями та реквізицією майна інституту не сприяла становленню інституту. Тільки з 1922 року Народний Комісаріат освіти УСРР (за термінологією тих років - Української Соціалістичної Радянської республіки) звертає свою увагу на цей навчальний заклад музичного й театрального мистецтва, допомагаючи йому певними асигнуваннями. Тоді ж інститутові було надано краще приміщення на вул. Хрещатик, 52. Відтоді й дотепер інститут орендує це приміщення у міської державної адміністрації.

Навчання в інституті залишалося платним, але в 1924/1925 навчальному році 83 % студентів з робітників та селян були звільнені від плати за навчання.

У 1924 р. було запроваджено так звану соцакадемічну перевірку складу студентів і визначено інше цільове спрямування мистецької освіти: випускати не просто виконавця, а організатора музичного і театрального процесу. Це, по-перше, вплинуло на соціальний склад студентства, а по-друге - визначило потребу в підготовці працівників на фронті культурно-театрального будівництва, інакше кажучи - високоосвічених режисерів-організаторів не тільки професіонального театру, а й аматорської роботи в клубах, сільбудах, школах тощо. Все це вимагало величезної роботи щодо реконструкції навчального плану на драматичному факультеті. Інакше кажучи, було поєднано навчання акторів і режисерів професіональних театрів, а також організаторів художньої самодіяльності: тобто інститутові було надано функцію, яку у повоєнні десятиліття було передано новостворюваним інститутам культури з підготовки акторів і режисерів для не професіонального театру. Різниця між ними тоді, у 20-х роках, полягала, однак, не у рівні кваліфікації, як це сталося з утворенням інститутів культури, а в методах самої роботи.

На чолі Вищого музично-драматичного інституту імені М. Лисенка стояв у 1924-1928 рр. видатний музикознавець Микола Олексійович Грінченко.

1930 року було здійснено єдиний прийом на польський акторський курс, оскільки в Києві з 1929 р. існував Польський державний театр, творчий склад якого у 1937-1938 рр. майже весь було репресовано, і врешті театр закрито. Натомість, 1937 року відновився масовий прийом на російський акторський курс.

У 1930 р. помирає професор М.М. Старицький. У кінці 20-х - на початку 30-х років почалася "чехарда" в керівництві інститутом: після звільнення М.О. Грінченка, з наступним його арештом з політичних причин, у 1928 році на посаду ректора призначили хормейстера С.М. Романюка, а у 1932 році його змінив (вже на посаді директора) С.П. Тишкевич-Азважинський (незважаючи на проведення ними партійної лінії, обидва були репресовані у середині 30-х років).

1934 року після кількох публічних проробок було звільнено з посади професора інституту видатного театрознавця П.І. Руліна через його нібито апологетичне ставлення до О.С. Курбаса (звільненого з театру "Березіль" у Харкові наприкінці 1933 р. заарештованого у 1934 р. і розстріляного на Соловках у 1937 р.) і за співробітництво з репресованим у 1930 р. академіком С.О. Єфремовим.

З різних посад в інституті тоді було усунуто й інших, менш відомих осіб, а декого й заарештовано і знищено.

1934 року, коли столицю Радянської України було переведено з Харкова до Києва, відбулися зміни не тільки в державних, а й культурно-освітніх структурах. Саме того року Музично-драматичний інститут імені М. Лисенка було реорганізовано: музичні факультети об'єднано з музичним технікумом, який існував після ліквідації Київської консерваторії у 20-х роках, і таким чином відновлено Київську державну консерваторію, за якою, однак, не було залишено імені М. Лисенка, бо саме у той час його було оголошено українським буржуазним націоналістом (1940 р. консерваторії присвоєно ім'я російського, а об'єктивно - той українського, композитора П.І. Чайковського), а на базі драматичного факультету створено окремий Київський державний театральний інститут, який став єдиним театральним вищим навчальним закладом у республіці, оскільки музично-драматичні інститути в Харкові та Одесі на початку 30-х років були ліквідовані.

Відтоді у стінах Київського державного театрального інституту ім'я Л. Курбаса вимовлялося тільки у супроводі лайливих епітетів, а всі його колишні прибічники були "прибрані" з навчального закладу. Запанувала шаблонна орієнтація на єдину, канонізовану "систему" К.С. Станіславського, відступ від якої розцінювався як ідеологічна диверсія з відповідними репресивними наслідками. Відтепер реалістичні традиції українського театру корифеїв накладалися на "систему" К.С. Станіславського й визначалися як стовпова дорога в українському театрі за панівного тоді так званого методу соціалістичного реалізму. Зрештою, саме "система" К.С. Станіславського у творчому її сприйнятті покладена в основу сучасної української театральної педагогіки.

У 1934 р. при Київському державному театральному інституті було створено навчальний театр, який працював до початку війни.

Воєнні роки 1941-1945

З вибухом війни у 1941 р. інститут евакуювався до Харкова, звідти - до Саратова, потім переїхав до Москви, де був об'єднаний з Державним інститутом театрального мистецтва імені А.В. Луначарського (тепер - Російська академія театрального мистецтва). Художнім керівником українського відділу був призначений видатний російський актор, народний артист СРСР, професор М.М. Тарханов, поруч з ним працював І.І. Чабаненко.

Тим часом у 1941-1943 рр. викладачі і студенти, які не змогли евакуюватися з Києва, працювали і навчалися в об'єднаній Музично-театральній академії, яку з ініціативи української інтелігенції було відкрито наприкінці 1941 р. у приміщенні на розі бульвару Шевченка і вулиці Пирогова, де нині розміщений Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова. На чолі цього навчального закладу став син М.В. Лисенка - Остап Миколайович Лисенко. Одначе, на початку 1943 р. німецько-фашистська влада, яка не бажала розвитку української культури і розгорнула репресивні заходи щодо окремих українських політичних і культурних діячів, закрила цей український вищий мистецький навчальний заклад.

У листопаді 1943 року інститут переїхав з Москви до Харкова, де незабаром було відновлено окремий державний театральний інститут, а влітку 1944 р. він був реевакуйований до Києва.

Оскільки Хрещатик лежав у руїнах, то, попри те, що будинок, у якому працював інститут до війни, залишився цілим, у ньому заняття ще не відновилися, і тому інститут примістили у школі на вул. Маловасильківській, де він пробув до 1951 року, після чого його перевели знову на Хрещатик, 52.

Повоєнний період.

Повоєнний період історії інституту позначений важливими подіями. З Москви він повернувся з дещо змодифікованою назвою: "Київський державний інститут театрального мистецтва", а в 1945 р., з нагоди сторіччя від дня народження видатного українського драматурга і театрального діяча І.К. Карпенка-Карого, інститутові присвоєно його ім'я.

У 1965 році інститутові надано приміщення колишньої економічної школи Терещенків по вул. Ярославів Вал, 40, але навчальний процес тут був налагоджений після ремонту в 1968 році. Тоді ж тут після тривалої перерви відновив свою роботу навчальний театр. А у 1986 році інститутові надано нежитлове приміщення під навчальний корпус на вул. Ярославській, 17/22. Розпочате у 1986 році будівництво нового корпусу інституту на Львівській площі припинено у 1995 році через відсутність державних коштів.

У 80--90-х роках XX ст. в інституті уперше в Україні відкрито спеціалізації: "хореографія", "диктор та ведучий телепрограм", "звукорежисура", "режисура цирку", у 2003 р. - "актор лялькового театру".

У 90-х роках XX ст. інститут пройшов державну атестацію (1999 р.), ліцензування всіх спеціалізацій (1997, 1999, 2001 рр.), акредитацію за третім (1999 р.) та за четвертим рівнем (2002 р.).

Постановою Кабінету Міністрів України від 18 квітня 2003 р. Київський державний інститут театрального мистецтва імені І.К. Карпенка-Карого перейменовано на Київський державний університет театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого. З липня 2003 р. університет очолює колишній випускник інституту зі спеціалізації "організація театральної справи", заслужений діяч мистецтв України, кандидат мистецтвознавства, професор О.І. Безгін.

Університет сьогодні

Нині в штаті Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого серед 188 штатних викладачів - 9 докторів наук, професорів, 27 професорів без наукового ступеня доктора наук, 62 кандидати наук і доценти. Чимало викладачів удостоєні високих почесних звань: 14 народних артистів, 20 заслужених діячів мистецтв, 1 заслужений діяч науки і техніки, 10 заслужених артистів, 3 заслужені працівники культури, 1 заслужений працівник народної освіти. Університет у різні роки закінчили, працювали і зараз працюють 15 академіків, 12 членів-кореспондентів і один почесний дійсний член Академії мистецтв України. Сьогодні Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого - це потужний високо професіональний освітній заклад, в якому здійснюється підготовка кадрів з цілого арсеналу ліцензованих мистецьких спеціальностей і спеціалізацій. Навчально-методична, науково-дослідна, фахова підготовка і виховання майбутніх спеціалістів здійснюється в університеті на двох факультетах - театрального мистецтва та мистецтва кіно і телебачення за денною (стаціонарною), вечірньою і заочною формами навчання (по окремих спеціалізаціях). Організацію цієї роботи під керівництвом висококваліфікованих фахівців здійснюють ректорат, три деканати, 14 кафедр університету, навчальний театр та навчальний кіно-телекомплекс.

№ 36 (будинок, в якому відбувались перші збори НАН України Національна академія наук України.

Назва Академії неодноразово зазнавала змін. У 1918-1921 рр. вона іменувалася Українська академія наук (УАН), з 1921 по 1936 р. - Всеукраїнська академія наук (ВУАН), у 1936-1991 рр. - Академія наук Української РСР, з 1991 по 1993 р. - Академія наук України, а з 1994 р. - Національна академія наук України.

Заснована у 1918 році з ініціативи Наукового Товариства в Києві та підтримки гетьмана Скоропадського. Урочисте відкриття відбулося 24 листопада 1918 року. Назва на той час була іншою - Українська академія наук (УАН), вона неодноразово змінювалася: Всеукраїнська академія наук (ВУАН, 1921-1936), Академія наук Української РСР (1936-1991), Академія наук України (1991-1993), з 1994 року - Національна академія наук України.

Згідно зі статутом Академія мала 3 відділи: історично-філологічний, фізико-математичний, соціально-економічний. Президію та перших академіків (по три на відділ) призначив уряд, у подальшому членів мали обирати ці академіки. Першими академіками були призначені (14 листопада 1918 року) історики Д. Багалій та О. Левицький, економісти М. Туган-Барановський та В. Косинський, сходознавці А. Кримський та М. Петров, лінгвіст С. Смаль-Стоцький, геологи В. Вернадський та П. Тутковський, біолог М. Кащенко, механік С. Тимошенко, правознавець Ф. Тарановський.

На президента Академії Гетьман запросив М. Грушевського, але він відмовився. Установче спільне зібрання 27 листопада 1918 року обрало президентом УАН професора В. Вернадського, а неодмінним секретарем - А. Кримського. Згодом президентами Академії обиралися М. Василенко (1921--1922), О. Левицький (1922), В. Липський (1922--1928), Д. Заболотний (1928--1929), О. Богомолець (1930--1946), О. Палладін (1946--1962), Б. Патон (з 1962 року).

Академія нині налічує 173 наукові інститути та установи, де працює більше 43 тисяч співробітників, з них понад 10 тисяч докторів і кандидатів наук. У складі Академії - 478 академіків і членів-кореспондентів. В структурі НАН України виділяють Загальні збори її членів (академіків, членів-кореспондентів та іноземних членів), які є найвищим керівним органом НАН України, Президію НАН України - обирається Загальними зборами на п'ять років та здійснює керівництво роботою Академії між сесіями Загальних зборів. історичний інтелігенція академія київ

Також є розгалужена регіональна структура: Західний науковий центр, налічує 18 наукових установ; Північно-східний, налічує 17 установ у Харкові, Сумах, Полтаві; Донецький науковий центр, налічує 9 установ в Донецьку та Луганську; Кримський науковий центр, налічує 8 установ; Придніпровський науковий центр, налічує 7 установ у Дніпропетровську, Запоріжжі, Кривому Розі; Південний науковий центр налічує 7 установ в Одесі, Миколаєві, Херсоні. Установи, розташовані в Києві (108 установ), не входять до жодного з регіональних центрів.

Основною ланкою структури НАН України є науково-дослідні інститути та прирівняні до них інші наукові установи. Дослідно-виробнича та конструкторська база Академії охоплює дослідні підприємства, конструкторсько-технологічні організації, інженерні та обчислювальні центри. При установах НАН України функціонують малі та спільні підприємства, які сприяють комерціалізації результатів наукових досліджень. За активної участі установ НАН України працюють 8 технопарків, на які законодавчо поширено спеціальний режим інноваційної та інвестиційної діяльності.

До структури Академії входить Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського, яка є депозитарієм ООН і фонди якої містять близько 15 млн. одиниць зберігання, та Львівська національна наукова бібліотека України імені В. Стефаника. Академія має видавництва "Наукова думка" і "Академперіодика".

НАН України стала одним з визначних наукових центрів, збагативши вітчизняну і світову науку цінними відкриттями й винаходами: українські математики створили новий відділ математичної фізики - нелінійну механіку, вперше в СРСР була створена мала електронна обчислювальна машина, в Інституті фізичної хімії ім. Л. Писаржевського вперше здійснені дослідження по застосуванню важкого ізотопу азоту для вивчення механізму хімічних процесів та одержано важку воду, в Інституті органічної хімії АН УРСР синтезовано високоефективний антибіотик саназин, який широко використовується для лікування туберкульозу очей, кісткового туберкульозу та інших захворювань, значною була роль Академії у розвитку видобутку корисних копалин та виявленні нових родовищ, в Інституті електрозварювання ім. Є. Патона АН УРСР розроблено теорію зварювання та апаратуру для автоматичного і напівавтоматичного зварювання під флюсом для потреб машинобудування, суднобудування, апаратобудування і багатьох ін. галузей промисловості, мікробіолог і епідеміолог Д.Заболотний вперше розробив ефективні методи протичумної вакцинації. Широко відомі фітогормональна теорія тропізмів та інші наслідки досліджень М. Холодного; праці О. Палладіна з біохімії головного мозку, м'язової діяльності та вітаміну К 3 і вікасолу; дослідження В. Любименка з фізіології хлорофілу і фотосинтезу; праці А. Сапєгіна з генетики; М. Стражеска з патології кровообігу; праці В. Філатова по пересаджуванню трупної рогівки, що зробили переворот у боротьбі з сліпотою. Збагатили світову науку дослідження і багатьох інших працівників Академії. В межах Академії були створені наукові школи в гуманітарній, економічній, математичній, фізичній, геологічній, медичній та інших науках.

Найвищою відзнакою НАН України, яка присуджується за видатні досягнення в галузі природничих, технічних та соціогуманітарних наук - золота медаль імені В. Вернадського. Заснована у 2003 році - в рік 85-річчя створення НАН України на честь першого президента Академії - видатного вченого, академіка В. Вернадського. Присуджується щорічно 12 березня - до дня народження В. Вернадського дві золоті медалі: одна - вітчизняному вченому і одна - зарубіжному.

Також станом на 2010 рік існує 73 премії імені видатних учених України. Преміями відзначаються вчені, які опублікували найкращі наукові праці, здійснили винаходи і відкриття, що мають важливе значення для розвитку науки і економіки України. Перша з премій видатних учених України (Премія НАН України імені О. Богомольця) була заснована у 1953 році. Президія НАН України від імені Національної академії наук України присвоює звання "Почесний доктор Національної академії наук України" видатним діячам світової науки, культури, державним та громадським діячам, що зробили вагомий внесок у розвиток науки, суспільний прогрес, забезпечення миру, взаєморозуміння й співробітництва між народами.

№ 25 Київська дитяча школа мистецтв № 2 ім. М.І. Вериківського, (колишня гімназія В. Науменка, де навчався М. Рильський; 1898).

Гімназія Володимира Науменка - приватний середній загальноосвітній заклад, заснований 1905 року в Києві українським педагогом та громадським діячем Володимиром Науменком. Гімназія була "з правами", тобто ліцензована, з офіційною гімназіальною програмою, що відповідала програмі державних гімназій.

За свідченням дослідника київської старовини Михайла Кальницького, колишні приватні гімназії хоч і не були збитковими, але метою їхнього створення були не прибутки. Вони створювалися насамперед для втілення в життя педагогічних або суспільних принципів, які неможливо було утвердити в державних школах. Це стосується і гімназії Науменка[1].

Сам Володимир Науменко мав великий досвід вчителювання у школі, він викладав словесність у міністерській жіночій гімназії,колегії Павла Галагана, Фундуклеївській жіночій гімназії і Володимирському кадетському корпусі. За спогадами колишніх учнів Науменка та його колег, уроки Науменка вирізнялися високою якістю й новаторськими методами викладання.

За спогадами Софії Русової, Володимир Науменко неодноразово порушував питання про створення гімназії, "де б діти виховувалися в більшій національній свідомості, де б вони навчилися рідної мови"[2].

Тож 1 липня 1905 року було засновано приватну гімназію Володимира Науменка, а 9 грудня Науменко затвердили її директором. У кінці 1912 року Володимир Науменко передає свою гімназію Товариству сприяння середній освіті, а 28 січня 1913 року його призначають її директором. Гімназія діяла до 1916 року. Вона розташувалася в цегляному будинку, що зберігся й до сьогодні, за адресою вулиця Ярославів Вал, 25. Про гімназію Науменка на будинку нагадує меморіальна дошка.

Найвидатнішим "науменковцем" був поет-неокласик Максим Рильський[3], який навчався тут з 1908 по 1915 рік. Разом з Рильським тут вчилися майбутні літературознавці Михайло Алексеєв, Михайло Мухін та театрознавець Олександр Дейч.

Серед визначних вчителів гімназії були сам Володимир Науменко, який викладав російську словесність, Станіслав Трабша, який викладав латину. Ось як писав Максим Рильський про Станіслава Трабшу у своїй автобіографії.

Вул. Ярославів вал 32 - особняк. А на цю вулицю, в особняк № 32 приїхала Леся Українка після свого весілля і провела тут свій медовий місяць.

Вул. Ярославів вал 15 - будинок, в якому жила сім'я Сікорських.

Ярославів Вал - вулиця, з якою стартувала світова авіація, точніше - це будинок № 15, в якому жила сім'я Сікорських і де Ігор Сікорський проектував свої перші літаки.

Другий і третій поверхи (16 кімнат) займав "лікувально-педагогічний інститут для хворих дітей" на 59 місць.

Іван Сікорський вів активну громадську діяльність, написав більше 100 робіт з психіатрії та психології, керував психіатричної клінікою. а гучному процесі у справі Бейліса він виступав як експерт з боку звинувачення, через що з ним посварився сусід Яновський.

Прославив прізвище один з п'ятьох дітей Сікорського, син Ігор Іванович. Свій другий літальний апарат він зібрав тут, у дворі батьківського дому. Відомо, що в 1919 році Ігор емігрував до Америки, де зробив блискучу кар'єру і прославився на весь світ як винахідник знаменитих " вертольотів Сікорського ". Зараз будинок, в якому жив авіаконструктор, перебуває в жахливому стані - перекриття провалилися, вікна вибиті, на першому поверсі, де і жили Сікорські, прорізи закладені цеглою. Чітко видно сліди пожежі. Найбезглуздіше в цій ситуації, що і флігель, і будинок номенклатурних працівників, побудований на місці особняка -школи Лисенко, що знаходяться в стані брудних трущоб, стоять прямо навпроти шикарного готелю " Редісон - САС" за адресою Ярославів Вал 22-24 .

Вул. Ярославів вал 13 - будинок "святого лікаря" Яновського.

Керував прибутковим будинком син Яновських, тут було чотири шестикімнатні квартири, по дві на другому і третьому поверхах. Перший поверх займали дві лавки, цирульня, парова пральня, їдальня і молочний магазинчик. У дворі будинку знаходився невеликий особняк, побудований трохи раніше (зараз - непоказний будиночок під номером 13 -б), в якому і проживав Феофіл Гаврилович Яновський з сім'єю.

До цього з 1900 року зі своєю дружиною Анною Вікторівною Григорович- Барською він проживав у будинку 17 на Андріївському узвозі, а ще раніше - на Мало-Підвальній, 16. Особняк на Великій Підвальній, в якому жили Яновські, спочатку був одноповерховим, другий поверх добудували пізніше. У скромній споруді, позбавленою будь-якого декору, було 9 житлових кімнат, дві вітальні, кухня і кімната для прислуги. У підвальному поверсі розташовувалося 4 невеликі квартирки по дві кімнати з кухнею, де мешкали інші мешканці.

Феофіла Гавриловича знали і любили у всьому місті . Це був не тільки прекрасний клініцист, дослідник і діагност; він був добрим і милосердним чоловіком, глибоко побожним. Його називали "святим доктором " і "совістю медицини". Про його людинолюбство, що викликає загальне захоплення і схиляння, до цих пір ходять легенди. Кажуть, він не тільки не брав гонорарів з незаможних пацієнтів, але і крадькома підсовував свої гроші під подушку тим, хто потребував в ліках і повноцінному харчуванні . Сам Яновський страждав на туберкульоз легень, хворіли на цю хворобу в " доантібіотіческую " епоху і багато його пацієнти, і навіть члени його сім'ї. Туберкульоз був основною темою досліджень доктора, як і хвороби нирок. Яновський популяризував санаторно -курортне лікування легеневих хворих, акцентуючи увагу на важливості кліматотерапії для поліпшення якості життя таких пацієнтів. Це сприяло розвитку дачно-курортних зон в передмістях Києва: Пущі- Водиці, Святошино, Боярці.

Коли Феофіл Гаврилович Яновський помер ось у цьому своєму особняку в 1928 році, його, як і 40 років до цього на похоронах професора Мерінга, проводжав практично все місто. Його ім'я присвоїли Київському інституту фтизіатрії і пульмонології .

Будинки № 14а та № 14б по вулиці Ярославів вал були побудовані на кошти підприємця Леоніда Родзянко.

Найвідомішим представником роду Родзянко є Михайло Володимирович, Голова III і IV Державних Дум Росії . Леоніду Родзянко він доводиться двоюрідним братом.

Всі будинки були прибутковими, в них здавалися 5-ти і 6-ти - кімнатні квартири, будинки були оснащені ліфтами.

Пам'ятки Києва. Дома Л.П. Родзянко. В будинку № 14, побудованому в 1908 році, про що свідчать гравіювання на склі над лівим під'їздом і сімейний вензель, знаходилася квартира Леоніда Петровича, для якої був зроблений окремий вхід. Якщо стояти обличчям до будівлі - це лівий під'їзд. Над правим під'їздом є маленький балкончик - це балкон кімнати двірника. Під цим же під'їздом - арка, що веде у двір, де розташовувався каретник і служби.

Відрізняло квартиру Родзянко те, що, заходячи в двері, ти не потрапляв прямо в кімнати, а опинявся в так званому " італійському дворику " : невелике приміщення зі сходами, що ведуть на другий поверх, в кімнати. Квартира, як і все інше в будинку, складалася з шести кімнат. Можна припускати, де знаходився кабінет, вітальня, дитяча, спальня, кухня. Дві дальні кімнати після реставрації театру переплановані, тепер там кабінети дирекції, костюмерна і гримерна кімнати. У вітальні приймають гостей, в напевно, колишньому кабінеті стоїть білий рояль, перед виставою завжди можна насолодитися чудовою музикою. Єдина кімната, якою і тоді, і зараз користуються за призначенням - це зал. Зараз - це сцена театру, а в 1908 році в цій кімнаті влаштовувалися Різдвяні ялинки для дітей. Посеред зали стояла величезна ялинка, навколо якої діти водили хоровод і танцювали польки під звуки білого рояля.

Зараз у приміщенні квартири Леоніда Петровича Родзянко знаходиться театр " Сузір'я" .

Вул. Ярославів вал 7 - караїмська кенаса Владислава Городецького.

Один з витворів мистецтва архітектора Городецького караїмська кенаса була побудована в 1900 р. і фондована на кошти відомого тютюнового магната Соломона Когена, який був головою караїмської спільноти. Його дружина заснувала караїмську школу для дівчаток. Зараз в приміщенні знаходиться Будинок актора. Будівля до нас дійшла дещо в пошкодженому варіанті, але і сьогодні ми можемо оцінити її високу художність, архітектурну цінність, поєднання східного маврітанського стилю зі своїм власним, якій дуже легко вгадується. Взагалі, Владислав Городецький маючи вишуканий смак вмів поєднати природний ландшафт, призначення будівлі та її художній стиль, це його візитна карточка.

Будівля колишньої кенаси невелика, одразу вражає монументальний портал фасаду, стіни оздоблені імітацією різьблення на камені та ліпленням у вигляді арабесок. В найближчому майбутньому кенасу планують реставрувати, так як в Києві не має вже більше караїмської спільноти, то можливо будівля і лишиться за Будинком Актора. Коротенька хронологія будівлі від радянських часів: 1926 в будівлі колишньої кенаси розмістилася політично-просвітня установа, потім тут містився ляльковий театр, з 1952 будівлю займав кінотеатр "Зоря", в 1968 будинок реконструйовано, з 1981 передано під Будинок Актора.

Вул. Ярославів вал 5 - будинок Образцова.

Ярославів Вал № 5 також побудований в середині 19 століття і належав Кисілевська - старовинного роду нащадків Адама Киселя, останнього польського воєводи Києва, мав величезний будинок на Замковій горі, відомої ще як Киселівка. Згодом у цьому будинку жив відомий київський професор медицини Образцов - перший лікар встановив діагноз інфаркт міокарда.

Вул. Ярославів вал 10 - житловий будинок, у минулому - пологовий будинок.

Коли збудували кам'яний будинок точно не відомо. У 70 -ті роки 19 століття будинок придбав купець Мойсей (Мошко) Маеровіч Биск, власник торгової фірми, а в 1877 році будинок був проданий Анастасії Лукашевич - Вишневської. Тоді на ділянці вже був вибудований кам'яний двоповерховий особняк з флігелем. Потім будинок ще кілька разів перепродували, поки його не купила дружина ще одного доктора - Миколи Федоровича Стародомського. Він був терапевтом і теж працював в Олександрівській лікарні і навіть був її директором з 1909 року. Думаю, сміливо можна було б перейменувати вулицю під " Лікарську " - Стародомський ще не останній доктор, який мав тут дім ! Правда, родина не проживала тут, а здавала житло внайми. До 1912 року тут були житлові кімнати, а після - пологовий будинок Романовського та Туроверова. Пізніше - пологовий притулок і акушерська школа доктора Браткова. Ще через якийсь час, в 1915 році, тут відкрили готель "Версаль" (як на мене - не тягне!). Весь цей час Стародомські, а вірніше, дружина Лідія Іванівна, залишалися власниками садиби. Продали садибу тільки в 1919 г сімейства Каракоз (Ганні Самуиловні Черкез - Каракоз та її сестрам Тамарі і Елішеві). Сім'я Каракоз мала ще один будинок на Ярославовому Валу - № 36. " Каракозіхам " не судилося переїхати в знову придбаний особняк - за Радянської влади будинок націоналізували, тут розмістилася ГУБЧК.

Через кілька місяців організація переїхала на Катерининську, а в особняку в різний час розташовувалися різні казенні контори. Надбудову двох поверхів виробили в 1948, перед ці в будинок провели водопровід.

Вул. Ярославів вал 1 - замок Підгорського.

У 1857 році цю ділянку (тоді ще не сплановану) одержала Ганна Герасимівна Калита, дружина генерал-лейтенанта Тараса Калити, начальника артилерійських гарнізонів Київського військового округу. Землю надала міська управа в обмін на їхню забудовану садибу на Печерську по вул. Рибальській, яка підлягала знищенню через будівництво нової Київської фортеці.

У 1858-1861 роках було зведено двоповерховий наріжний будинок, орієнтований видовженим фасадом з парадним під'їздом до вулиці Театральної, з ґанком та балконом під ним (нині вул. Лисенка, 2). Вважається, що будинок спроектував архітектор Ф. Голованов. На першому поверсі було 12 кімнат, на другому - 10. На подвір садиби стояли одноповерхові жилі флігелі, кам'яна кухня, каретний сарай, стані, льодовня. Був і неодмінний садочок, в якому росли 25 фруктових дерев і 30 кущів.

По смерті власниці садибі, генеральші Калити, ця нерухомість за духівницею перейшла у спадок її дітям, а за купчою від 17 листопада 1892 року - у власність поміщика Михала Підгорського.

У ті часи на місто насувалась знаменита "будівельна лихоманка". Новий власник у лютому 1895 року та в січні 1897-го оформлює в Київському земельному банку дві довгострокові позики під заставу нерухомості на суму 117 тис. руб. Відтак поруч зі скромним наріжним особнячком піднісся екзотичний чотириповерховий прибутковий будинок, споруджений 1896-1897 рр. за проектом інженера М.М. Добачевського.

Складний план ділянки на вигині вулиці, обмеженість наявними на час спорудження двоповерховими доволі скромними сусідніми будинками зумовили незвичність архітектурного образу, здавалося, звичайного за структурою секційного житлового будинку. Однак ця неординарність походила й від особистості зодчого, його високо творчого обдарування, художнього смаку і, можливо, бажанням продемонструвати свої творчі можливості поміж строкатого київського архітектурного загалу, де неординарність мислення була доволі рідкісним явищем.

Відтак навіть на початку третього тисячоліття не можна не відзначити, що будинок вражає казковою романтичністю, архітектурною виразністю, пластичністю об'ємів і фантастичним поєднанням романо-готичних та ренесансних форм та деталей. Парадний вхід улаштовано не просто з вулиці, а через браму франковану постатями крилатих демонів, що тримають еркер. Проїзд на двір враховував габарити кінних екіпажів, через це бачимо обабіч підвищення, що обмежували рух коліс відносно брами. Привертає увагу артистичне ліпне склепіння в проїзді та важкі набірні стулки воріт і парадних дверей. На порозі гостей зустрічає вітальний надпис "Salve", зроблений у мозаїчній підлозі в техніці "терацо". Широкий просторий об'єм парадних сходів розкрито на всю висоту. Впадає в око опорядження сходів з алебастровими фігурними балясинами. Таких сходів, як і другого такого будинку в Києві просто не існує.

На другому й третьому поверхах розміщувалися десятикімнатні квартири. Їхні стелі прикрашала ліпнина. Особливою ж окрасою квартир були кахляні груби виробництва київської фабрики Й. Анджейовського. У бік двору виходили приміщення для прислуги, згруповані в двох рівнях, з невисокими стелями й маленькими віконечками. Ці "служби" з кухнями мали окремі чорні сходи, якими заносили продукти, дрова для опалення і кухонних плит, виносили сміття і золу. З цього боку будинок має сім поверхів.

Вул. Ярославів вал 4 - будинок Гарлинського.

Прибутковий будинок. Відповідно до еволюції художніх стилів огородження кінця XIX століття складалося з численних варіацій завитків у дусі арабесок, а на добу панування стилю модерн припадає ще більший діапазон оригінальних вирішень малюнка сходового огородження: від витончених декадентських мотивів

Вул. Володимирська, 40А - пам'ятка оборонної архітектури Київської Русі - музей "Золоті ворота.

В середині реконструюваного павільйону Золотих Воріт розташовано експозицію, присвячену історії будівництва, існування та реконструкції головної брами стародавнього Києва. Найголовнішою частиною її є залишки стін Воріт, що збереглися до нашого часу. Збудовані в 11 ст., зруйновані, в 17 ст. закопані. 1832 року К. Лохвицький провів археологічні розкопки Золотих воріт. І до 1982 року, коли було збудовано павільйон, стіни стояли просто неба.

До стін першої половини 11 століття в окремих місцях примикає більш пізня кладка, виконана також у "змішаній" техніці, але вона дещо різниться від первісної товщиною плінфи і кольором розчину. Це сліди ремонту воріт, проведеного у 12 ст. Всередині павільйону добре видно бокові стіни проїзду, що примикали в давнину до валу і були позбавлені декоративного оброблення. На них видно відбитки колод внутрішньо валових конструкцій, що складалися з великого й малого зрубів, до яких входило 9 клітей з товстих колод і заповнених землею. Збоку поля перед воротами проходив рів заввишки 15 метрів і завглибшки 8 метрів. Сліди цього рову можна побачити сьогодні у перепаді рівня Золотоворітського проїзду.

Размещено на Allbest.ru