Марія Заньковецька

Размещено на http://www.allbest.ru/

Марія Заньковецька

«Наша Україна занадто бідна, щоб її можна було покинути. Я занадто люблю її, мою Україну, і її театр, щоб прийняти вашу пропозицію».

Відповідь Марії Заньковецької на пропозицію Олексія Суворіна «ощасливити російську сцену» -- перейти примадонною до Малого театру.

З відстані нинішнього дня можемо судити про будь-які акторські таланти минулого тільки за спогадами та відгуками їхніх сучасників. Той-таки Суворін, відомий театрал, що, до речі, суто по-імперському сприймав українство й українську мову, відразу вловив силу, могутність і оригінальність таланту Марії Заньковецької. Скористаємось його оцінкою, наведеною у блискучому і багато в чому неперевершеному дослідженні «До ювілею М.К. Заньковецької» Симона Петлюри (1907 р.): «Це актриса з талантом великим, самостійним, оригінальним; натура, вся зіткана з найбільш чутливих нервів. Рухливість її обличчя і всієї її фігури підкоряються душевним рухам з незвичайною правдою. Про цю артистку не можна сказати, що вона або особливо гарна в драматичних поривах, або в більш спокійних проявах життя; вона скрізь - сама правда, поетична правда у всій її принаді. Це одна з тих небагатьох актрис, які з першого ж слова на сцені говорять вам про свій видатний талант і його свіжість. «... Я прямо кажу, іншої такої актриси я ніколи не бачив. Я порівняв би її з Сарою Бернар, але ця актриса ніколи мене не чіпала, тоді як у Заньковецької дуже багато почуття і нервовості у грі». «Подібної артистки немає у нас і за всю нашу пам'ять не було ... » І це сказано в годину, коли на театральних підмостках Москви і Петербурга сяялі зірки Віри Коміссаржевської, Марії Єрмолової, Марії Савіної, Антоніни Нежданової, Глікерії Федотової.

Тут хотілося б зауважити, що драматургічний матеріал, яким послуговувалася М. Заньковецька, далеко не завжди відповідав рівневі «світових стандартів». Українська драматургія, як нині індійське кіно, була дуже схильна до мелодраматичних колізій та постатей -- як чоловічих, так і, особливо, жіночих. Але Заньковецька робила з ляльок із заплаканими очима живих, реально осяжних людей. Її гра була такою органічною, як Шевченкове слово.

М. Заньковецька, як свідома українка, «пробивала» через впливових осіб нові п'єси, допомагала матеріально українським діячам, проводила велику просвітницьку і громадську діяльність.

Марія Заньковецька, виступаючи у трупах М. Кропивницького, М. Старицького, потім М. Садовського і П. Саксаганського, Ф. Волика, П. Суслова, їздила по всій Україні, побувала у містах великих і в глухій провінції. І всюди -- велелюдне паломництво, повні аншлаги. Мистецтво Заньковецької підкорило й манірно-холодний Петербург. На її вистави збирався найвишуканіший «бомонд»: професори, письменники, міністри й сановники, завітав навіть сам цар із родиною. Особливо потрясла «Наймичка», показана на столичному кону 22 рази. Злива овацій, квітів, захоплених відгуків у пресі: «Ніколи нічого подібного не бачили на сцені. Цього не можна описати. Ви не будете аплодувати, коли перед вами б'ється людина у нестерпних муках. Так було і тут. Це була страшна правда, і глядач переживав її із слізьми у горлі, із гарячим співчуттям до нещасної. Це був той відчай, ті муки, коли жінка пам'ятає лише, що її життя скінчене, занапащене навіки. Кам'яна людина тоді не відмовить їй у співчутті…».

М. Заньковецька -- не лише актор, а й будівничий театру. Спільно з М. Садовським вона заснувала перший стаціонарний театр у Києві, а в пореволюційний час -- народний театр, на базі якого було створено театр її імені.

Марія з роду Адасовських, що замешкував у селі Заньки на Чернігівщині. Рід козацький, дворянський згодом, де пошановували традиції і звичаї предків. Батько Марії мав приємний баритон, керував заньковецьким церковним хором. Мати відзначалася великим розумом і була характерницею -- лікувала людей.

Артистизм, імпульсивність, схильність до імпровізацій, розіграшів змалечку були притаманні майбутній актрисі. Потяг до сцени, художнього слова (Марія писала вірші, і то непогані) проявилися і під час навчання в пансіоні Осовської у Чернігові, а далі -- в аматорських колективах Чернігова та Ніжина. Вона чудово співала (її дитячий «янгольський» голосочок переріс у гарне звучне мецо-сопрано), брала уроки співу в консерваторії м. Гельсінкі. Йшлося навіть про її кар'єру оперної співачки.

А її шлях на велику сцену розпочався з любові -- вона виходить заміж за молодого капітана артилерії Олексія Хлистова, людину щиру і віддану. Мандри з чоловіком-офіцером привели її до молдавського міста Бендери. Тут вона зустрілася зі щастям і нещастям свого життя -- Миколою Тобілевичем, згодом артистом і режисером, що прибрав собі сценічне ім'я Садовський. Тобілевичі -- знана родина діячів українського театру. Брати І. Карпенко-Карий, М. Садовський, П. Саксаганський, їхня сестра М. Садовська, дружина Карпенка-Карого С. Тобілевич вписали не одну золоту сторінку в історію українського сценічного мистецтва. М. Садовський познайомив М. Заньковецьку з Марком Лукичем Кропивницьким -- батьком українського театру. Треба сказати, що Кропивницький не відразу розпізнав у сором'язливій тендітній панночці майбутню легенду української сцени. Але вже перший її дебют у «Наталці-Полтавці» 27 жовтня 1882 року засвідчив, що народилася нова актриса нового театру. Потім Кропивницький завжди пишався, що став її сценічним батьком.

заньковецька сцена театр актриса

Размещено на Allbest.ru