До питання про історичні типи гармонії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

До питання про історичні типи гармонії

Нагіленко LA.

У сучасному світі відбувається процес глобалізації, який приводить до уніфікації економіки, панування ринкових відносин, в політичній системі у більшості країн демократія діє або тільки проголошена.

У цих умовах велику роль починає грати культура. Вона дозволяє з одного боку зберігати особливості цього регіону, з іншого через такі спільні поняття як гармонія, гуманізм, толерантність можливий процес зближення європейської та азіатської культур. У центрі такого зближення стоїть окремий індивід, який через свої культурні традиції сприймає та прагне реалізувати гуманізм, гармонію, толерантність. Саме гармонія, як одна із загальнолюдських цінностей, здатна об'єднати представників різних культур. Тому цікавим є дослідити, які існують типи гармонії та шляхи їх реалізації, у європейському, азіатському суспільствах.

Сучасні вченні по-різному трактують гармонію. Великий вплив на них мали ідеї Геракліта, Піфагора, Платона, Арістотеля, Сократа, Сенеки. Також цією проблемою займались представники епохи Відродження: Миколо Кузанський, Нових часів Г.В. Лейбніц. Представники сучасної філософії: Шопенгауер, Ф. Ніцше, Ж. Сартр, А. Фромм. Саме ідеї цих вчених стали окремими напрямками в розумінні та сприйнятті європейської гармонії. Серед європейських та американських вчених цим питанням займались: А. Уайтхед, Ж. Марітен, Д. Дьюі, А. Ламуш, Ш. Лало, Е. Кассірер, А. Ланге, Д. Паркет, А. Янів. З вітчизняних вчених цією проблемою займались: В.Т. Мегцеряков, В.П. Шестаков, А.Ф. Поліса, А.Ф. Лосєв, А.А. Мілтс. Існують різні концепції пояснення гармонії або через боротьбу протилежностей, або через взаємодію протилежностей, основою якої є їх належність до єдиного абсолюту. Серед видів гармонії виділяють: гармонію контрастів, престабільну гармонію, як прояви європейської й азіатської культур. Але сама гармонія, коли ти зітка-єшся з її вивченням у житті суспільства, особистості, вимагає розуміння суті суспільства, культуридндивідуальності, традицій.

Мета дослідження. Через свої культурні традиції індивід пізнає світ, самого себе, загальнолюдські поняття, серед яких є гармонія. Тому важливим є зрозуміти шляхи досягнення гармонії, які пропонує індивіду європейська й азіатська культури. Що в них є спільного, які відмінності. Розуміння пропонованого європейською та азіатською культурами механізмів досягнення гармонії, краще дозволить зрозуміти як індивіда, його світогляд, так і суспільство з його культурою та традиціями.

Європейська цивілізація будувала свою структуру та стосунки на становленні рівноваги й порядку, які є проявами поняття гармонії. У давньогрецькій міфології гармонія протиставляється хаосу як всесвітній порядок.

Практично західно-християнська цивілізація, як називають європейську О. Шпенглер й А. Тойнбі, випрацювала декілька напрямків реалізації гармонії.

Перший виникає на теренах давньогрецьких, його умовно можна назвати раціоналістична гармонія. Головною його рисою є те, що в умовах творчої боротьби між розумом, волею та відчуттями в межах особистості формується ідеал, який стає основою гармонії. Гармонія між суспільством та особистістю розвивається через спільну для них ідею. Представниками цього напрямку були Геракліт, Піфагор, Сократ, Платон, Сенека. Вони пропонували кожен свій шлях творення ідеалу, але жоден з них не зміг створити ідеал, який би втілювався в особистості чи хоча б у Богові. Тому раціоналістична гармонія вступає у кризу, а з нею й антична цивілізація.

Наступний теологічна гармонія, яка пов'язується з епохою середньовіччя. Саме в цей період з'являється ідеал, який, поєднуючи в собі Бога та людину, втілюється у конкретній особистості Ісуса Христа. Але самій людині у цій теологічній гармонії практично не відводилось ніякої суттєвої ролі. Це призводить до кризи.

Вихід з цієї кризи намагаються знайти в епоху Відродження. Вперше була здійснена спроба синтезувати раціоналістичну і теологічну гармонію. Так з'являється універсальна гармонія, основою якої є людина, яка вірить у божу благодать, та одночасно є самостійною, вільною та творчою. Представники: Микола Кузанський, Джордано Бруно. Але довго ця рівновага не утрималась. Поступово відбувся процес розподілу.

З'являється попередньовстановлена гармонія Г.В. Лейбніца, за якою становлення рівноваги та порядку в людині та всесвіті відбувається через Бога.

Виникає також людська гармонія, її представники: А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, Ж. Сартр, А. Фромм. У центрі цієї гармонії стоїть людина з її внутрішнім світом, який є мірилом всіх речей, явищ, процесів.

У наш час поступово формується нова спроба синтезу раціоналістичної та теологічної гармонії. Цей процес відбувається через поступове зближення науки, мистецтва та віри. Колись вони були єдині. Поступово, в міру того, як кожен з цих напрямків розвивався, він ставав самостійним, пішов розподіл на науку, віру, мистецтво. Зараз на новому рівні розвитку знань людство зрозуміло, що без гармонійного взаємодоповнення науки, віри, мистецтва неможливо наблизитись до істини.

Коли ж підходити до знання та віри з діалектичної точки зору, то виходить, що вони між собою постійно взаємопов'язані. Для того, щоб вірити, людина повинна чітко розуміти об'єкт віри та його основні ознаки. За цими ознаками віруюча людина відрізняє об'єкт віри від всіх інших явищ, речей, процесів.

«...Віра свій предмет ясно відрізняє від кожного іншого предмету тоді цей предмет суворо визначений і сама віра визначена...» [3,с.104].

Чітко визначити об'єкт віри можна тільки за допомогою знань. «Ми знаємо річ саме тоді, коли у нас є такі ознаки, по яких ми відразу відрізнимо її від інших речей і знайдемо її серед строкатої різноманітності всього іншого. Отже, віра в суті своїй і є справжнє знання; і ці дві сфери не тільки неподільні, але навіть і нерозрізнимі» [3,с.104].

У той же час, щоб розібратись у своїх знаннях, людина повинна відокремити їх від самого себе та інших речей, явищ, процесів. Вона може зробити це за допомогою свого розуму, логіки, тобто своєї системи знань. Для цього вона повинна дивитися на свої знання, як на поняття, ідеї та категорії. Коли ж знання стають поняттями, ідеями та категоріями, вони уявляються як абсолютні. Одним із засобів існування абсолютних знань є віра. «Ознаки, відрізняючі знаєме від знаючого, повинні говорити не тільки про логічне і смислове їх зіставлення, але і про таке їх зіставлення, коли вони протистоять і встановлені один проти одного поза логічно. Але що таке поза логічне положення речі? Що таке відбувається в нас, коли ми затверджуємо річ без уваги до її смислової і логічної ствердженості та обгрунтованості? Це і значить, що ми користуємося засобами віри. Іншими словами, знання по суті своїй і є справжня віра; і ці дві сфери не тільки неподільні, але навіть і нерозрізнимі» [3,с. 105].

Виходить, що наука та віра взаємопов'язані, і доповнюють одна одну, хоча кожна з них несе відповідальність за конкретний вид людської діяльності. Так наука розвивається через знання та розум людини. Віра базується на чуттєвому і вольовому світі людини. У свою чергу віра є тією основою, на якій спочатку формується і розвивається мораль, основою реалізації якої є воля людини. «На пізнанні будується наука. На волі будується мораль. На відчутті будується мистецтво» [3,с.164].

У мистецтві найбільше себе проявляють відчуття. Взагалі через відчуття людина отримує першу інформацію, свої перші уявлення. За допомогою розуму вона їх систематизує, а через волю реалізує. Саме мистецтво, реалізуючись через світ символів, здатне наблизитись до гармонізації з наукою та вірою. Але у самому мистецтві, в такому разі, на перше місце повинно вийти відчуття прекрасного. «Символ же, пізнання символічного значення передбачає, що одиничне, особливе являє собою уламок буття, здатний з'єднатися з відповідним йому уламком у гармонійне ціле, або ж що це давно очікувана частинка, що доповнює до цілого наш фрагмент життя. Це «значення» мистецтва, як мені представляється, не обумовлено, всупереч пізньобуржуазній релігії освіти, специфічною суспільною ситуацією; навпаки, спілкування з прекрасним, особливо з прекрасним в його художньому втіленні, є спроба дотику до можливого світу гармонії, де б це не відбувалося»[1,с.299].

Таким чином, мистецтво через відчуття прекрасного здатне дати людині можливість відчути гармонію, через розум її осмислити, а вольовими зусиллями прагнути реалізувати, спираючись при цьому на мораль. Для цього розум, який відображається в науці, воля, мораль, які пов'язані з вірою, відчуття, які найбільше проявляються у мистецтві, повинні складати гармонійну єдність протилежностей. Кожен із них повинен виконувати свої функції, але одночасно вони повинні взаємодоповнювати один одного.

Як же відбувається гармонізація науки, віри та мистецтва у житті людини та суспільства? У кожному суспільстві гармонізація науки, віри, мистецтва відбувається по-своєму, відповідно до діючих традицій.

Що ж таке традиція? «Традиція поняття, що визначає різноманітні форми впливу минулого на сучасне й майбутнє»[6,с.646]. На кожне суспільство та людину вплив традицій є різним, але не існує жодного суспільства та будь якої людини, яка б не зазнала впливу традицій.

Виходячи з традицій європейського, азіатського суспільств, ставлення до науки, віри та мистецтва є різним і не однаково відбувається гармонізація між наукою, вірою, мистецтвом на рівні суспільств; розуму, моралі, волі та відчуттів на рівні особистості. Для того, щоб розібратись, як же відбувається процес становлення гармонії між наукою, вірою, мистецтвом у європейському й азіатському суспільствах, ми повинні звернути увагу на найголовніші риси національної психології представників цих суспільств.

Рисами, які притаманні більшості європейців, з точки зору професора В. Яніва, є динамізм та індивідуалізм. «Акт, чинність, дія це в житті і розумінні європейця, як підмічає Грізьбах, «участь людини в творчості Бога». Отже, чин і тільки чин підносить людину до Творця. І навпаки, не тільки ми таким чином підносимось до Бога, але й Бог жадає від нас чину. Всі твори людини є для європейця «сповненням доручення, яке вічний «Логос» дав генієві Європи» (Шубарт). А Шпенглєр ще сильніше висловлює думку про зв'язок чину з логосом, із словом, що було на початку»[7,с.168].

Але усвідомлення європейцями себе динамічними і творчими особистостями, здатними нести у світ гармонію через власний процес самореалізації, європейцями відбувається тільки в епоху Відродження. Причому людина, яка гармонізує цей світ, повинна стати через свій творчий та динамічний розвиток боголюдиною. «Людина народжується не для того, щоб ледве животіти у бездіяльності, а щоб працювати над великою і грандіозною справою. Цим вона може, по перше, догодити Богові і вшанувати його, і по друге, придбати для самого себе найдосконаліші чесноти і повне щастя,» так формулює найважливіший висновок щодо людини Баттіста Альберті...»[4,с.22].

Іншою характерною рисою європейця є індивідуалізм. Саме через індивідуалізм іде сприйняття, осмислення, засвоєння та реалізація поняття гармонії. Причому цей індивідуалізм є динамічним, творчим, здатним розвиватись тільки через діяльність, і на основі результатів своєї діяльності прагнути до гармонії. «Вся творча оригінальність має своє коріння в одиниці й не має іншого розуміння чогось, як тільки особисте,« стверджував Кайзерлінг» [7,с. 172]. Причому, європеєць прагне за допомогою власного творчого індивідуалізму зреалізувати своє призначення у цьому світі, та через цю діяльність гармонізувати свої стосунки зі світом. Тому європейський індивідуалізм є діяльним, творчим, який прагне до безкінечної діяльності, у основу якої покладена ідея самореалізації. «Європейський ідеалізм це гін до безкінечності, понад себе, понад землю для самовияву в чистім акті дії»[7,с.172]. Такий індивідуалізм розвиває у людини прагнення гармонізувати свій внутрішній світ, це призводить до посилення почуття відповідальності людини перед самою собою. Поступово, реалізуючи гармонію у собі, людина прагне до її поширення у суспільстві. «З індивідуалізму випливає почуття відповідальності... і то почуття активної відповідальності. Відповідальність за спільноту ... в Європі охота випровадити спільноту на правильний шлях»[7,с.173].

Гармонізація такого індивідуалізму з традиціями буде відбуватися на основі творчої взаємодії та синтезу. Причому така взаємодія буде результатом творчого, гармонійного розвитку і співвідношення індивідуалізму та існуючих традицій. «Європеєць хоче надати своїй праці та її плодам знак своєї неповторної індивідуальності, й він витискає нестертий карб на своїм домі.

своїм саду, своїй фабриці. ... Шукання й підкреслювання індивідуального у власному проявляється навіть у дрібницях, до убрання включно. Вона творить гармонійну синтезу між модою й оригінальністю і є запереченням всякого стандарту, усього фабричного, серійного»[7,с.173].

Взагалі традиція у суспільстві існує для того, щоб гармонізувати минуле, сьогодення та майбутнє. «Європеєць потребує минувшини, щоб надати сучасності смислу та глибини, «каже Шпенглер»[7,с.175]. У цьому процесі гармонізації також велику роль відіграє європейський індивідуалізм. Минуле вони сприймають через історію, у якій крім історичних обставин великий вплив мають особистості. А на рівні родини діє культ предків, який духовно гармонізує минулі покоління, сьогоднішні та майбутні. Сама ж родина об'єднує дві рівноправні особистості, стосунки між якими регулюються на основі моралі. І через цю мораль та рівноправність сім'я здатна розвинути відчуття відповідальності для європейського індивідуалізму.

Відповідальність, заснована на моралі, обмежує європейський індивідуалізм і дає йому можливість творчо розвиватись та нести гармонію у світ.

Виходячи з вищесказаного, можна зробити висновок, що характерними рисами європейця є динамізм та творчий і відповідальний індивідуалізм. Як же на базі динамізму та індивідуалізму в Європі йде процес становлення та розвитку гармонії?

При вивченні розвитку європейського індивідуалізму необхідно приділяти велику увагу розуму. Саме за допомогою розуму людина повинна розібратись у самому собі, суспільстві. Тому вона повинна постійно розвивати й вдосконалювати свій розум.

Але для того, щоб цей розвиток був цілеспрямованим, людина повинна великого значення надавати вдосконаленню власної волі та розуміти, яку роль в її житті грає свобода волі й совість.

Все це призводить до того, що європеєць сприймає розум, волю, відчуття як окремі частини єдиного цілого, кожна з яких виконує свою функцію. «... Щоб цей розум вишколювати, щоб його передусім з усіх інших психічних функцій вирізнити і відокремити. Рівночасно йде також школення й відокремлення свідомої волі. Іншими словами, європеєць змагає підсвідомо до диференціацій своїх психічних функцій, до їх виразного розподілу, до школення кожної функції зокрема. При тому наголос спочиває на школенні розуму й свідомої волі; занедбувані лишаються почування й неусвідомлювані гони»[7,с.178].

Практично взаємодія розуму, волі та відчуття у європейця відбувається у процесі протистояння та боротьби. Причому таке протистояння базується на динамічності європейця. «Воно ніколи не закінчується повною перемогою розуму, або волі та відчуттів. Кожна дія породжує протидію. Кожний сильний рух, каже Кайзерлінг вимагає рефлекторно протидії в протилежному напрямі; кожне намагання до уніфікації родить компенсаційні намагання підкреслювати різниці. Дух суперечності є по суті нервом життя» [7,с. 179].

Значить наслідком цього протистояння повинно бути становлення рівноваги, причому рівноваги творчої, здатної дати поштовх для нового розвитку. Крім того, такої рівноваги, яка постійно удосконалюється і ніколи не виступає у формі повної стабільності. Таку рівновагу, здатну до творчості і саморозвитку, можна назвати тільки гармонією.

Професор В. Янів називає її гармонією контрастів, яка характерна тільки для Європи. «...В Європі. ... тут є гармонія, але тут гармонія полягає саме на динамічності протиріч, на рівній напрузі психічних функцій, яка веде до гармонії контрастів»[7,с.179]. Але в цій гармонії контрастів існують ті функції, які займають пануюче становище, та ті, які грають другорядну роль.

До контролюючих функцій належать у європейській особистості розум та воля, які з точки зору В. Яніва аналізують, направляють діяльність особистості, а також контролюють відчуття, не дозволяючи їм панувати над людиною. Це означає, що така людина має уявлення про межу, та прагне до середини у всьому, тобто до створення єдиної цілісної гармонії з усіх проявів свого життя. Аналізує Кайзерлінг «Кожний мотив, кожний такт приносить неповторну красу й має своє значення. Бо досконала людина є та, яка зі свого нутра організує всю різнорідність своєї натури в гармонійну цілість і опановує її, наче б справжній митець диригував оркестром» [7,с. 181].

Практично європеєць, який реалізує гармонію контрастів, має як позитивні нахили, так і негативні. За допомогою розуму та волі він контролює чуттєвий світ і свої нахили, це призводить до процесу становлення межі між позитивом та негативом індивіда, та рухається до визначеного ідеалу. «...Можна про європейця сказати, що його душа це ідеальний запряг: і коні баскі, і візник досвідчений. І хоч коні хоч наші гони не раз хотіли б відхилитися від дороги й піти навмання, хоч іноді один кінь рвоне направо, другий одночасно потягне наліво, то візник то розум і воля цупко тримає віжки в руках, і пужална не випустить і бичем шмага, й несхибно мчить до мети згідно з ідеалом ...»[7,с.181].

Гармонія контрастів розвивається через становлення рівноваги, тому в європейському суспільстві йде чергування між раціоналізмом та ірраціоналізмом. Внаслідок цієї напруги та зміни відбувається становлення гармонії. Європейська гармонія контрастів розвивається через постійну напругу та динамічність життя. «Ці протиріччя є характеристичними у житті людини, коли вона переходить у своїм житті різні фази, різні напруження між акцентованим раціоналізмом, емоціоналізмом чи волюнтаризмом, щоб, врешті, дійти до повної гармонії; ці протиріччя стрічаємо теж у великих добах європейської духовності, коли то собі на зміну приходить сентименталізм, раціоналізм, Stunn und Drang Periode, і потім знову романтизм, позитивізм, доба волюнтаристичних націоналізмів і т.д. Насправді ж ці доби це тільки постійне зрівноважування контрастів для досягнення гармонії»[7,с. 179].

І тільки тоді, коли Європа будує своє життя на основі гармонії контрастів, вона діє відповідно до своєї природи та здатна творчо розвиватися. Коли вона відходить від гармонії контрастів, вона відмовляється від своєї суті та попадає у кризу. «Європа, на думку Ясперса, стає собі в тому моменті невірна, коли губить свою контрастовіть»[7,с.179].

У сучасній Європі наступає криза, причина цієї кризи це посилення впливів індивідуалізму, без розуміння його цілісності з традиціями даних народів, які розвивають відповідальність в індивідуалізмі та роблять його творчим, а не руйнівним.

Індивідуалізм, який нехтує відповідальністю, на перше місце ставить власне я, і це перший крок до порушення гармонії контрастів. У такому разі на переважає не воля, а відчуття особистості, тобто його бажання. «В сучасну добу гін до самопіднесення прибрав надто гострі форми й людська індивідуальність надто наставлена при намаганні підкреслювати своє я, на успіх, на матеріальний осяг. При цьому занедбано те, що називається вартістю»[7,с. 181].

Але для того, щоб бажання були реалізовані, необхідно все осмислити та продумати. Тому чуттєвий світ поступово підпорядковується розуму. Виникає особистість, яка порушує гармонію контрастів. Вона стає егоїстично раціоналістичною, у неї пануючу роль відіграє тільки розум. На практиці це означає повну відмову від моралі, пов'язаних з нею принципів, та світогляду. Внаслідок цього вона відмовляється від загальнолюдських принципів, може їх тільки декларувати. Воля ж такої людини не гармонізована з мораллю в єдине ціле, підпорядкувавшись розуму, вона здатна нести руйнування та дисгармонію в цей світ. «...Окрема проблема це виявлюваний не раз психологічний аспект кризи, тобто той момент, що сучасна криза полягає на захитанні внутрішньої рівноваги між трьома нашими психічними функціями, тобто на переході до однобокої переваги розуму»[7,с.181,182].

Вихід для Європи з кризової ситуації можливий тільки через повернення до гармонії контрастів. Тут велику роль будуть грати нації, у яких поряд з розумом впливовими є воля та відчуття, і вони сповідують основні ідеали та принципи Європи, які реалізуються через совість на рівні особистості та через мораль у суспільстві. Мораль прямо пов'язана з релігією, тому повинна існувати у цієї нації глибока віра, яка може мати спільний з Європою божественний ідеал, здатний згармонізувати в особистості в єдине ціле розум, волю, відчуття. «Своє слово при тому мусять і повинні сказати народи, структура яких виявляє більше насичення емоціоналізму, як воно тепер проявляється в перераціоналізованих «країнах класичної Європи». Звичайно, це мусять бути країни, які ще належать психічною структурою до Європи, але які завдяки периферійній позиції не втратили емоціональності.

При тому мусять бути це країни, які виказують повне розуміння ... проблеми вартостей, і які зберегли віру у вартості. Звичайно, ця віра лучиться здебільшого з вірою в джерело вартостей, у божество» [7,с. 182].

Практично, це повинна бути така нація, у якої на основі гармонійного поєднання розуму, волі та відчуттів в межах особистості повинен сформуватися ідеал гармонійної людини, або боголюдини. Причому, це повинно знаходити відображення не тільки в особистості, але й у традиціях даної нації. І ні в якому разі у межах цієї нації не повинен виникати месіанський ідеал у релігійній або світський формі. Бо у такому випадку це призводить до порушення гармонії контрастів. У стосунках між розумом, волею та відчуттями пануючу роль займає чуттєвий світ. У світогляді такої нації й особистості на перше місце виходить самолюбство, яке не має нічого спільного з гармонією. Тільки прагнення до ідеалу гармонійної людини або боголюдини, яке є в традиціях нації та світогляді особистості, здатне повернути Європу до гармонії контрастів.

Коли звернутися до психологічного портрету представника Сходу, то його характерною рисою є колективізм. Цей колективізм проявляється у всіх сферах життя суспільному, політичному устрої та особистому житті. Тому, домінуюче місце у процесі становлення й розвитку особистості на Сході відіграє колективізм, а індивідуалізм виконує іншу роль. «Індивідуальність видається Сходові празлом, від якого треба звільнитися, щоб досягти щастя, яке можна знайти в оманливій трансценденції, якщо не взагалі в переконанні про непізнавальністьусього»[7,с.171]. Найяскравіше це проявляється у релігійних уявленнях.

Так в індійській філософії існуюча реальність вважається ілюзією примари та позначається богинею «Майя», яка наводить на людину забуття. Досягти ж нірвани, тобто повного щастя, можна лише тоді, коли людина відмовляється від своїх особистих бажань, своєї індивідуальності й її душа зливається з богом Брахмою. «Це границя, де немає ні Бога та душі, ні суб'єкту та об'єкту, а тільки пливучий струм речей, тут джерело вірувань про Маю, про оту богиню, яка своїм серпанком наводить на людину забуття; про Нірвану, яка запевнює щастя тому, хто розпливається в ній, хто загубить в ній своє обличчя. Навіть святі чи філософські книги постають у Індії спільно, збірною працею, де поодинокі люди докидають кілька рис до загального твору»[7,с.171].

Практично це означає, що життя людини є тимчасовим проявом Бога, тому на перше місце у житті особистості виходить загальне в релігії це уявлення про Бога Брахму, а в суспільстві це колектив та його прагнення, бажання, воля. «За формулюванням Боковнефа, людина в обличчі Бога ( а у випадку атеїзму можна заступити Бога «судьбою», «космосом», «матерією» відповідно до світогляду) отже, «людина в обличчі Бога це хвиля, яка приходить і проминає і лише на коротку хвилину має своє позірне самостійне буття»[7,с. 171].

Східний колективізм створює умови для становлення загальних ідей, законів та правил їх виконання. Особистість має право та обов'язок прийняти закони, ідеї та правила їх виконання. У повсякденному житті всі ці положення зберігаються у традиціях. Тому вони є священними, і особистість зможе розвинути на основі традицій гармонію у власному житті, коли підпорядковується їм.

Одночасно через традиції вона розвиває гармонію із зовнішнім світом. Причому найсильніше наближення до гармонії відбувається у тієї особистості, яка найбільше розчиняється в традиціях. Одним із проявів цього є традиції розвитку суспільства. «Вже сама назва колективного світовідчуття асоціюється з колективом, з колективним, ... і справді, культури з колективістичними світоглядами мають нахил до спільного господарювання, без розмежування приватної власності... »[7,с.173].

Коли звернутись до родини, то на Сході мораль, поєднана з традиціями та освячена, гарантує гармонійний розвиток родини та створення здорових і гідних нащадків. Хоча у сім'ї забезпечення цієї гармонії іде через колективізм, тобто полігамію. Це ж саме відчуття колективізму стає основою національних почувань східних народів.

Відповідно колективізм не може розвивати гармонію без відповідальності. Що ж це за відповідальність? Це відповідальність особистості перед ідеями, які є основою колективу, та які зобов'язана особистість реалізувати своїм життям. На цій базі розвивається азіатський ідеалізм, він може бути світським або релігійним. «Основою його є заперечення матерії та розчинення особистості у загальному, це гарантує наближення до гармонії. Ідеалізм азійського колективізму веде до заперечення матерії у розливанні, у загубленості у світі»[7,с.173]. Відповідальність, заснована на колективізмі, прагне до того, щоб присвятити своє життя колективу, і не хоче мати ніяких змін в цьому колективі. «Відповідальність за спільноту на Сході це охота посвятитися за інших...»[7,с.173]. Таким чином азіатський колективізм, а з ним дана гармонія, має таку характерну рису, як низьку активність.

Як же може розвиватися гармонія на Сході, спираючись на колективізм та відносно низьку активність народів?

Коли звернутись до східної філософії, то можна побачити, що у неї присутнє уявлення про дифузію людини і природи. Пануючою є ідея, що Бог це ідеальне, духовне, вселенське начало, одночасно він є вічний дух, який із себе елемінує весь світ. Тому зовнішній світ людини та сама людина складають єдине, неподільне ціле; відсутній розподіл, який є у світогляді європейця.

Коли ж звернутися до внутрішнього світу людини сходу, то там також відсутній розподіл між розумом, волею та відчуттям. Вони складають неподільну єдність. «Спокій Сходу з його колективістичним світовідчуванням, з інстинктом субординації не потребує диференціації психічних функцій. На Сході вони всі:воля почування розум є в мряковинному стані, у взаємному переплетенні»[7,с.179]. Тому у східній філософії і відповідно світогляді східної особистості на перше місце виходять морально етичні підходи, іде більша орієнтація на внутрішній світ людини та нехтування природничими знаннями.

Найяскравішим проявом моралі є відчуття особистості, воля ж дозволяє утвердити пануюче положення відчуттів, розум у цій системі не грає пануючої ролі. Переважають відчуття людини, саме вони стають основою гармонізації розуму, волі у житті людини та суспільства. «При тому, звичайно, на перший план вибивається почування як психічна функція, що має найбільш комплексний характер, яка в моменті виникнення найсильніше опановує людину»[7,с.178]. Крім того відсутність розподілу функцій між розумом, волею, відчуттям у внутрішньому світі особистості призводить до відсутності протиріч, відповідно до рівноваги і як наслідок до гармонії. Професор В. Янів називає її престабільною гармонією. «Річ у тому, що нерозчленованість функцій у людини ... мусить вести в неї до душевної рівноваги, до внутрішньої гармонії. Я б назвав цю гармонію престабільною гармонією, заздалегідь зумовленою браком усяких протиріч і напружень між психічними функціями» [7,с. 179].

Тому престабільна гармонія в Азії розвивається через емоційність, яка найбільше всього пов'язана з мораллю та мистецтвом і через колективізм, який знайшов своє відображення у традиціях.

Основні види гармонії: гармонія контрастів, престабільна гармонія показують, яким шляхом іде становлення гармонії у житті особистості, вихованій у європейській або азійський культурах. Індивід, вихований в європейській культурі, прагне досягти гармонії через активну, творчу індивідуальність, яка дозволяє особистості зрозуміти самого себе, свою роль у суспільстві, культурі. Шлях європейця до гармонії починається з його індивідуальності, де у внутрішньому співвідношенні емоцій, розуму, волі вирішальну роль грає розум. Тому через раціоналізм європеєць пізнає самого себе, свою культуру, суспільство. Шлях до гармонії у європейця йде через індивідуалізм, націю, та її роль у світі. Так у нього складається єдність з існуючим світом, причому цей шлях гармонії іде від індивідуального до колективного.

Престабільна гармонія Азії орієнтується на колективізм, тому у внутрішньому співвідношенні емоцій, розуму, волі індивіда велику роль відіграють емоції, які регулюються за допомогою моралі й традицій. Азійська культура відкриває шлях до гармонії через сприйняття традицій, як основи світогляду індивіда. Тому через чуттєвий світ, який пов'язаний з традицією, ієрархією, колективізмом, виховуюєгься особистість, яка розуміє власну націю, її роль у світі та свою суть і призначення. Таким чином у азійській культурі шлях до гармонії іде від колективного до індивідуального.

гармонія європейський азіатський культура

Список використаних джерел

1. Гадамер Г.Г. Актуальность прекрасного / Пер. с нем./ Гадамер Г. Г. -M.: Искусство, 1991. 367с.

2. Кримський С.Б. Софія. Київська. Ефект високого неба. Україна Incognita / За загальною ред. Л. Івшиної. Видання третє, стереотипне / Кримський С. Б. K.: Українська прес-група, 2004. 400с.

3. Лосев А.Ф. Философия. Мифология. Культура./ Лосев А.Ф. М.: Политиздат, 1991.-525с.

4. Муляр В.І. Самореалізація особистості як соціальна проблема (філософсько культурологічний аналіз)./ Муляр В.І. Житомир: ЖІТІД997. 320с.

5. Словник іншомовних слів / [За ред. О.С. Мельничука.] K.: УРЕ, 1977. 775с.

6. Філософський енциклопедичний словник / [За ред. В.І. Шинкарука.] K.: Абрис, 2002. 742с.

7. Янів В. Нариси до історії української етнопсихології / Упоряд. М. Шафовал. -ге вид., перероб. і доп./ Янів В. K.: Знання, 2006. 735с.

Размещено на Allbest.ru