Культурна політика як зовнішньополітичний інструмент Франції

Размещено на http://www.allbest.ru/

Культурна політика як зовнішньополітичний інструмент Франції

Драч Ю.С.

Друга світова війна стала тим поворотним пунктом в історії, який змінив долі не лише окремих народів, країн, але і цілих континентів. Однією з відмінних рис другої половини XX століття є ліквідація колоніальної системи і виникнення десятків нових незалежних держав. Яскравим прикладом цьому стали події в Африці, а саме, підйом національно визвольного руху, боротьба за незалежність, відкритість, рівноправ'я.

Зміна співвідношення сил у світі позбавила метрополії можливості використати звичні для доколоніального панування інструменти політики. Дослідження неоколоніалістської політики західних держав, зокрема на Африканському континенті, де знаходиться більшість країн, що розвиваються, і де сталися особливо разючі зміни, представляє не лише політичний і науковий, але і практичний інтерес, оскільки дозволяє прослідити тенденції зовнішньої політики колишній держав метрополій, визначити їх основні інтереси у країнах, що розвиваються, і разом з тим, еволюцію механізмів відносин на дво- та багатосторонньому рівні.

Ці процеси і обумовлюють актуальність дослідження нетрадиційних елементів зовнішньополітичного впливу, а саме, культурної політики.

Рівень висвітлення нашої проблеми в літературі є високим, оскільки у наш час тема культурної політики Франції та проблема збереження нею свого традиційного впливу дуже актуальна. До дослідження культурної складової зовнішньої політики Франції звертаються науковці багатьох країн: це і статті, і концепції, і аналітичні рефлексії. Серед останніх видань варто відмітити роботи Д.Гусєва, Е.Георгієва, С.Косенко, Д.Афана, Жака Ланга, О. МаккерПассі, Лорана Фабіуса, та ін.

В рамках окресленої мети автор ставить наступні завдання:

- розкрити зміст концепцій «м'якої сили» та «культурної дипломатії»;

- розглянути найбільш важливі етапи становлення державної культурної політики Франції в контексті зовнішньої політики країни;

- провести аналіз доктринальних основ та зовнішньополітичних механізмів Франції в сфері культури;

- визначити перспективні напрямки реалізації інтересів в сфері культурної політики в умовах розширення масштабів глобалізації сучасного світу.

Розпад колоніальних імперій знаменував народження нової ери у світовій політиці. Відтепер колишні колонії виступали в якості незалежних держав учасників міжнародного процесу отримали право формувати повноцінні регіональні організації, стали членами OOH та її спеціалізованих установ (колишні залежні країни складають більше третини загального числа членів ООН), отримали змогу виступати на міжнародних форумах в залежності від своїх інтересів, не рахуючись із інтересами метрополій. Утворення специфічного феномену «третього світу» визначив новий статус-кво як для самих держав, що стали на шлях самостійного розвитку, так і для провідних розвинених країн світу.

Te, що старі методи відносин із залежними територіями не могли слугувати базою для розбудови різнопланових стосунків із новими незалежними країнами Африки, було очевидним. Саме цей факт знаменував перехід на неоколоніалістські позиції.

Особливо це стосувалося таких метрополій як Франція, яка не могла запропонувати колишнім залежним територіям тих умов, які пропонували Великобританія та США, оскільки економіка метрополії в перше десятиліття після Другої світової війни перебувала у скрутному становищі. До проблем економічного характеру все частіше додавалися і політичні. Франція не могла приховувати своїх меркантильних інтересів стосовно багатств нових незалежних країн (нерідко Франція забезпечує цілі статті експорту та імпорту лише за допомогою колишніх колоній). До того ж, втратити статус держави із глобальними геополітичними інтересами для Франції було б кінцем всіх прагнень та сподівань на відновлення могутності.

На хвилі піднесення ідей гуманності, відкидання експлуататорського минулого особливої ваги набувало поширення нових, більш нетрадиційних методів експансії та привернення до себе держав третього світу, а саме, за допомогою культури. Президент Ш. де Голль назвав культурну політику «історичним покликом» Франції [1,с.41-42].

При цьому, по-перше, необхідно було створити образ Франції як надійного, виняткового, уважного партнера, здатного надавати підтримку та йти на компроміс, а по-друге, створити передумови розвитку відносин на рівних умовах. Все це дає нам змогу говорити про широке звертання політичних кіл Франції до елементів «м'якої сили».

Сам термін «м'яка сила» був запроваджений американським вченим Дж. Наєм лише у 90-х роках XX століття, проте, можна з впевненістю стверджувати. що елементи несилової взаємодії були завжди присутні у міжнародних відносинах.

Під цим терміном, перш за все, розуміється здатність досягати бажаної мети на основі добровільної участі союзників, а не за допомогою сили чи поступок. М'яка сила виникає, коли міжнародний актор може привернути до себе інших шляхом розповсюдження культури, політичних ідеалів, програм та ідеології [13]. Дж. Най розуміє під даним поняттям владу примусити інших робити бажане для певного міжнародного актора. Саме у м'якій силі Най вбачає найбільш законну форму панування. Часто державні та недержані об'єкти намагаються використати даний метод впливу з огляду на недостатність інших видів сили, здебільшого, військової. М'яку владу можна навіть назвати експлуатацією в політиці культурних та моральних ідеалів, адже «м'яка сила» розуміється, перш за все, як здатність досягати бажаної мети на основі добровільної участі союзників, а не за допомогою сили чи поступок. He дивно, що Франція звернулася до свого незмірного культурного потенціалу саме в такий складний та суперечливий період історії. Адже, найголовнішим для нових незалежних країн на початковому етапі їх існування було створити консолідоване суспільство, більш-менш стабільну політичну систему, зберегти культурно-історичну ідентичність, вирішуючи при цьому економічні та політичні проблеми.

З метою збереження зв'язків з країнами, що визволилися, Франція запропонувала їм низку угод різного характеру. Окремо варто відзначити угоди про співпрацю в сфері культури. Дані угоди охоплюють широке коло питань культурного життя африканських країн, вирішенню яких зобов'язалася сприяти Франція. Особливо підкреслюється роль французької мови в громадському і культурному житті молодих держав, декларируется моральна й інтелектуальна солідарність між африканскими країнами і Францією.

Велика увага відводиться вищій освіті. Африканські вищі учбові заклади та дипломи були прирівняні до французьких. Франція зобов'язалась допомогти розвитку вищої освіти в Африці, зокрема надати допомогу в організації Центру вищої освіти у Браззавілі (Конго) і університету в Абиджані (Кот д'Івуар). Ректори і викладачі африканских університетів призначаються за рішенням національних урядів і Франції. У сфері початкової і середньої освіти, Франція погодилася організувати підготовку викладачів з національних кадрів і направити у відповідні країни своїх викладачів. Угодами також передбачалося створення французьких культурних центрів в африканських країнах. Нарешті, Франція запропонувала стипендії у своїх вищих навчальних закладах для студентів з африканських країн.

Варто зазначити, що використання несилових методів взаємодії не стало новаторством у зовнішній політиці Франції. За словами Жана-Мішеля Джиана, культурна політика є, власне, винаходом французької нації [4]. Культурна політика Франції вирізняється своєю довгою історією, яка не переривається протягом багатьох століть, високим рівнем фінансування та залучення державних структур до процесу культурної експансії. Перші ініціативи щодо поширення діяльності у сфері культури за межі Франції пов'язані із розвитком французької колоніальної системи та утвердженням Франції у якості другої після Великобританії колоніальної імперії у світі за площею. Так, Всесвітній єврейський союз, заснований у 1860 році, метою якого було фінансування та управління шкіл, в тому числі, і в країнах Північної Африки та Французький інститут, заснований у Каїрі у 1880 році, стали першими спробами поширити французьку мову та культуру на Африканському континенті [5,с.75].

Самі французи асоціюють зародження культурної політики як політичного інструменту з іменем короля Франсуа І, який, вирішивши чинити опір засиллю латинської мови, заснував в 1530 році Королівську колегію любителів читання, що стала згодом важливим інститутом французької культури, відомим під назвою Коллеж де Франс.

Із розповсюдженням французької мови французькі монархи спочатку пов'язували становлення французької нації і в 1539 році ордонанс короля остаточно закріпив використання французької мови замість латинської в офіційних документах.

Чіткіша ідея політичної відповідальності влади в сфері мистецтва і творчості сформувалася в XVII столітті. Її першим реальним інституціональним виявом стало заснування кардиналом Ришельє в 1635 році Французької Академії. Створення Академії стало серйозним поворотом в закріпленні зв'язків між державою й інтелектуально-художньою елітою суспільства, а також в потужній підтримці з боку держави розвитку літературної французької мови.

Двома роками пізніше, член Академії Рене Декарт опублікував своє «Міркування про метод», що зробило французьку мову мовою філософії. Таким чином, вже при Людовику XIV двір став офіційним осередком духовного життя нації.

Впродовж XVII XIX століття Франція, без перебільшень, була одним із європейських і світових гегемонів. З XVII століття французька мова витіснила латину як мову дипломатії, Париж був центром торговельних, економічних, політичних, дипломатичних, культурних зв'язків. Французька культура, наука, кухня, ідеали французьких культурних та наукових діячів високо цінувалися, обговорювалися за кордоном, а із формуванням Французької імперії, такі механізми впливу були закріплені інституціонально.

Можемо стверджувати, що саме патерналістське, дбайливе ставлення державної влади до культури і до діячів культури, виділення на культурні потреби значних засобів з бюджету при повазі свободи творчості, дозволило Франції стати найбільшою культурною державою не тільки Європи, а й світу.

Беззаперечним є факт, що культурна політика як складова, засіб «м'якої сили», як ніколи раніше актуальна у сучасних міжнародних контактах. Зокрема, це пояснюється існуванням своєрідної системи виробництва, споживання, обміну та зберігання культурних цінностей. Хоч і не завжди помітно, культурна політика впливає на економічні, політичні, соціальні взаємодії між акторами. Тому, втілення в життя продуманої стратегії культурної політики (політичної діяльності в сфері культури, яка основана на визначених цілях, засобах регулювання культурних процесів у сучасному суспільстві) є однією з основ збалансованої дипломатичної діяльності провідних держав світу.

Конституція IV Республіки (1946-1958) відбила принципово новий етап у позиції держави щодо культури. Засадниче положення преамбули цієї Конституції було потім відтворене і в Конституції V Республіки, проголошеній ПІ. де Голлем в 1958 році: «Держава гарантує дітям і дорослим доступ до освіти, професійної підготовки і культури». Це положення остаточно закріпило відповідальну місію республіканської держави в сфері культури у Франції. Найважливішою віхою в розвитку культурної політики Франції стало заснування у 1959 році за рішенням президента де Голля першого в країні міністерства у справах культури [6].

Франція є своєрідною країною зразком того, як в сучасних умовах створити систему координації культурної політики державними органами. За словами Міністра закордонних справ Франції Б.Кушнера, «в сучасну епоху саме використання м'якої сили, яка включає культурний вплив, обмін знаннями, ідеями, уявленнями становить сферу взаємодії, яка поступово нівелює вплив економічної та військової могутності» [7].

Вважається, що офіційно елементи м'якої сили були запроваджені у зовнішньополітичні доктрини Франції наприкінці XIX століття, із заснуванням Інституту Альянс Франсез. Тому, саме Франції належить «пальма першості» у використанні «м'якої сили» в сучасну добу [15].

Альянс Франсез (АФ) культурно просвітницька некомерційна громадська організація, яка здійснює свою діяльність за підтримки Посольств Франції у більшості країн світу. АФ був створений 21 липня 1881 року за ініціативою Поля Камбона. Основною місією діяльності з дня заснування АФ є поширення французької мови у світі; сприяння вивченню французької як другої мови; поширення відомостей про французьку культуру за кордоном (на час заснування ідеї філософів доби Просвітництва, зокрема, у залежних від Франції країнах, які входили до французької колоніальної імперії, що формувалася).

На сучасному етапі діяльності АФ є складовою МЗС Франції, та представляє собою «єдину мережу» культурних утворень (інститутів, центрів) Франції за кордоном. АФ ставить перед собою наступні завдання:

• співробітництво у галузі освіти, мови та культури;

• поширення французької мови на території діяльності організації;

• об'єднання всіх бажаючих підвищити свої знання в галузі французької мови і культури Франції.

• розвиток культурних обмінів, що сприяють зближенню культур.

На сьогоднішній день Альянс Франсез налічує 1072 представництва в 146 країнах, де навчаються близько 500 000 студентів [8].

Особливо цікавим є економічний вимір культурної політики Франції за кордоном. Лише у Франції цією сферою займається більше 430 тис. службовців, тобто більше 2% активного населення [9,с.2] бюджет Міністерства у справах культури на 2011 рік бюджет становить 7,5 млрд. євро (при цьому, діяльність АФ в ці дані не входить, оскільки фінансується з бюджету МЗС) [10].

Мозаїка діяльності Франції в сфері культури, яка проводяться в країнах, що розвиваються збереження ролі французької мови в громадському і культурному житті держав, декларування моральної та інтелектуальної солідарності, розвиток радіо, телебачення, та мережі Інтернет, максимальна увага освіті (зокрема, африканські вищі учбові заклади та дипломи були прирівняні до французьких, ректори і викладачі африканських університетів призначаються за рішенням національних урядів і Франції; студенти активно залучаються до програм обміну з колишньою метрополією), спільні заходи, гастролі, залучення політичного керівництва до співпраці у поєднанні із серйозними вливаннями капіталів, корупційними схемами, «тіньовою» дипломатією, численними військовими базами виливається в алгоритм не такого вже й «м'якого» співробітництва. Заяви Н. Саркозі про відмову від ролі Франції як «жандарму Африки» виявляються новими красивими обіцянками [11].

Постає питання про ефективність таких витрат на культурну політику, адже, згідно зі статистичними даними, останні тридцять років Франція, хоч і поступово, проте невпинно втрачає позиції у світі. Зокрема, французька мова перестала бути виключною мовою дипломатичних контактів. Все частіше переговори, зустрічі, конференції у самій Франції проводяться англійською, так само англійська витісняє французьку зі сфери укладання офіційних текстів міжнародних договорів. Згідно зі статистикою, за частотою вживання французька мова займає лише 13 місце. 80% інформації, яка щодня надходить до мережі Інтернет, є англійською мовою, а з решти 20% на французьку мову припадає лише 5% [12].

Н. Саркозі пояснює занепад французької культурної політики тим, що «колективізм змінив індивідуалізм, анархізм, егоїзм, надмірна лібералізація, вільна конкуренція та послабленням загальної ролі державної влади на міжнародні процеси». Для того, щоб покращити імідж Франції як держави «загального добробуту», Н. Саркозі пропонує глибоко реформувати систему соціального захисту, посилити патріотизм як складову навчання, посилити інтерес до культурної спадщини та різноманітності Франції, стимулювати обмін здобутками французької культури на глобальному рівні [12].

Проте, за п'ятдесят років своєї неоколоніальної історії Франція так і не знайшла можливості змінити структуру своєї зовнішньої політики. За умов, коли все яскравіше проявляються негативні та егоїстичні тенденції відносин Франції з колишніми колоніями, Франція ризикує втратити позиції у геополітичному плані. Дедалі більше проявляється бажання країн, що розвиваються, посилювати власну частку цивілізаційної ідентичності (ще один вияв «зіткнення цивілізацій»?), посилюється прагнення до економічної самостійності, а об'єднання за регіональною ознакою ставить нові виклики перед концепцією «м'якої сили». Виходить, щоб висувати претензії на світову гегемонію в цій сфері, недостатньо мати лише історично визнаний культурний потенціал, недостатньо спиратися на солідарність за мовною ознакою та безоглядну прихильність до великодушної метрополії, яка подарувала свободу. Головна проблема Франції у культурній політиці її без альтернативність. Нажаль, інструменти, які діяли безвідмовно в 60-70 pp. XX століття, не є конкурентоспроможними в XXI ст.

Проаналізувавши етапи становлення державної культурної політики Франції, можемо стверджувати, що Франція є однією з країн піонерів у використанні механізмів культурного впливу для реалізації своїх геополітичних інтересів. Франція досягла своєї мети колишні залежні країни залишилися у ареолі впливу метрополії. Доктринальна основа африканської політики Франції постійно оновлюється та доповнюється механізмами та інструментарієм відповідно до вимог часу, проте, традиційно спирається на культурний потенціал.

Але виникає питання, чому все частіше у політичних колах Франції говориться про необхідність розвивати відносини і з іншими країнами, колишніми колоніями Великобританії, наприклад. І це не просто черговий переділ сфер впливу. Вірогідніше за все, Франція вичерпала (точніше, надмірно використала) свій потенціал культурно-політичного гегемона в традиційних країнах французького впливу. Активна культурна політика та піднесення ідеалізованого образу Франції як «держави загального добробуту» окрім суто економічної вигоди від діяльності французьких компаній за кордоном, принесли і свої негативні плоди проблему міграції, причому здебільшого нелегальної до Франції, за якої країна, яка завжди виступала носієм культури, освіченості, демократії та толерантності вимушена приймати жорсткі заходи, які викликають подив та супротив не лише вихідців країн третього світу, а й європейських партнерів Франції; звичку покладати надмірні сподівання на Францію урядами нерозвинених країн, які вона навряд чи зможе реалізувати.

Звичайно, не варто відкидати потенціал культурного співробітництва в якості інструмента прихованого тиску. В цілому, Франція володіє всіма ресурсами та необхідним потенціалом для реалізації свого геополітичного потенціалу. Варто лише надавати більшої гнучкості та варіативності компонентам зовнішньополітичної стратегії в сучасних реаліях.

культурний глобалізація зовнішньополітичний франція

Список використаних джерел

1. Георгиев Э.Г. Африканская политика Франции. - М.Д988. - 270 ст.

2. Soft power, или «мягкая сила» государства [Електронний ресурс]: Альманах «Восток», Вып.: N 5 (41), декабрь 2006г. Режим доступу: http://www.situation.ni/ app/j_art_l 165.htm.Культурна політика [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.djerelo.com/index.php?option= com_content&task=view&id=2918&Itemid=323

3. Djian Jean-Michel, La Politique culturelle, la fin d'un niythe, Gallimard, 2005. p.9

4. Raymond Jean-Franjois, Notes et etudes documentaires. Paris, La Docmnentation franfaise, 2000. ? 129 p.

5. Косенко С.И. Европейские параметры современной культурной политики Франции. Автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата политических наук, ? М., 2007.

6. Kouchner B. La diplomatie est un art qui doit etre invents» [Електронний ресурс]: http://fr.radio86.com/articles-de-medias-chinois/ bemard-kouclmer-la-diplomatie-est-un-art-qui-doit-etre-invente

7. AlianceFranfaise. Qui sommes-nous? [Електроннийресурс]: http://www.alliancefr. org/sommes-nous

8. Xavier Dupuis. ECONOMIE ET MANAGEMENT DE LA CULTURE EN FRANCE : UN ETAT DES LIEUX. 35 p.

9. Le budget 2011 du ministere de la culture et de la communication [Електронний ресурс]. Режим доступа: http://www.culture.gouv.fr/mcc/Le-ministere/Budget/Articles/ Le-budget-2011-du-niinistere-de-la-culture-et-de-la-conmiunication/.

10. Гусев Д. Франция и Африка новые отношения или старые привычки? [Електронний ресурс]. Режим доступа: http://www.russian.rfi.fr/frantsiya/ 20100531-frantsiya-i-afrika-novye-otnosheniya-ili-starye-privychki

11. The decline of French culture and soft power [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://eng.liil38.eom/7i55571#

12. Soft power, или «мягкая сила» государства http://www.situation.ni/app/j_ art_1165.htm.

13. Дмитриев Т. Очарование «мягкой силы» [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www.politjournal.ru/index.php?action=Articles&issue=94&tek= 313 l&dirid=77

14. La francophonie et la doctrine du Soft Power [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://agora.qc.ca/francophonie.nst7Docunients/Etats-Unis-La_francophonie_^et_l^a_doctrine_du_Soft_Power_par_Jacques_Dufresne

Размещено на Allbest.ru