Історіософське світобачення Пантелеймона Куліша (культурологічний аспект)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

ІСТОРІОСОФСЬКЕ СВІТОБАЧЕННЯ ПАНТЕЛЕЙМОНА КУЛІША (КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ)

Грінберг Лариса Феліксівна

Київ-2001

Анотація

Грінберг Л.Ф. Історіософське світобачення Пантелеймона Куліша (культурологічний аспект). Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 17.00.01 - теорія і історія культури, Київський національний університет культури і мистецтв, м. Київ, 2001 р.

На основі аналізу культурологічного аспекту історіософського світобачення Пантелеймона Олександровича Куліша (1819-1897) - видатного українського письменника, поета, історика, етнографа, публіциста, видавця, громадського діяча - у дисертації висвітлено історичні передумови формування його культурологічних поглядів, розкрито участь П. Куліша в українському громадсько-культурницькому русі ХІХ ст., специфіковано картину світу вченого у контексті національних цінностей і орієнтирів українського народу, його культури, мови і літератури, визначено роль науково-творчої спадщини П. Куліша у пробудженні національної самосвідомості і вплив його історіософського світобачення на подальший розвиток української національної ідеї.

Досліджено широке коло джерел, які різнобічно розкривають життя і діяльність вченого на ниві української культури.

Ключові слова: Пантелеймон Куліш, культурологія, картина світу, історіософське світобачення, національне, національна інтелігенція, національна ідея, історико-культурні процеси, культурницька діяльність, українське національне відродження, український національно-визвольний рух ХІХ ст.

культурологічний куліш історіософський світобачення

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження обумовлена зростанням у сучасному українському суспільстві інтересу до творців української науки і культури, теоретичною і практичною потребою узагальнення інтелектуального й духовного досвіду тих учених, імена яких незаслужено забуті або мало відомі.

Одним з таких діячів є Пантелеймон Куліш - письменник, історик, етнограф, журналіст, перекладач, літературознавець, видавець, який був найвизначнішим представником "нової української інтелігенції", яка стояла у витоків культурного відродження. Навіть в умовах реального обмеження інтелектуальної свободи російською імперією він доклав чимало особистих зусиль для вивчення й популяризації української історії, мови, культури.

Попередні дослідження, присвячені П. Кулішу, охоплювали фольклорно-етнографічний (М. Максимович, М. Костомаров); біографічний (В. Шенрок, Б. Грінченко, В. Петров, В. Сарбей, П. Кононенко, Є. Кирилюк); мовознавчий (І. Нечуй-Левицький); літературознавчий (І. Франко, М. Зеров, Є. Нахлік, М. Жулинський) та негативно-критичний (С. Шеверьов, В. Бєлінський) напрями. Незважаючи на те, що постать П. Куліша завжди викликала інтерес дослідників, культурологічний аспект його історіософського світобачення не став предметом комплексного дослідження.

Завдання всебічного вивчення життя й діяльності П. Куліша і донесення до сучасників його досягнень у науковій і культурній сферах є одним з найактуальніших у сучасній культурології, а теоретико-методологічне розуміння культурної неповторності й самобутності українського народу, національної ідеї в його інтерпретації дає наукове підґрунтя для усвідомлення сучасних проблем національного відродження і вимагає наукового дослідження основних засад їх формування і реалізації в історіософії П.О. Куліша.

Особливо актуальними сьогодні є науковий інтерес і пильна увага до періоду національно-культурного відродження, формування історичної науки, становлення філософської думки ХІХ ст., на який саме і випала активна діяльність П.О. Куліша.

У зв'язку з цим культурологічний аспект історіософського світобачення цього видатного діяча являє собою інтерес для дослідження, оскільки адекватна оцінка його внеску до національної культури не тільки уможливлює реконструкцію цілісної картини українського національно-культурного життя ХІХ ст., а й забезпечує включення української дослідницької думки в сучасний науковий контекст.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснене у рамках підготовки "Концепції Українського Біографічного Словника", розробленої Інститутом біографічних досліджень Національної академії наук України; плану наукових досліджень Київського національного університету культури й мистецтв протягом 1995-2000 рр. та комплексної наукової проблеми кафедри теорії і історії культури.

Мета дослідження полягає у здійсненні комплексного аналізу культурологічного аспекту історіософського світобачення П.О. Куліша.

Поставлена мета обумовила вирішення ряду взаємопов'язаних завдань:

вивчити основні історіографічні тенденції вивчення проблеми та її джерельну базу;

проаналізувати історичні умови формування історіософського світобачення П.О. Куліша;

простежити еволюцію культурологічних поглядів П. Куліша;

з'ясувати концептуальний підхід П. Куліша до проблеми "національного" як до першооснови національної ідеї;

специфікувати основні складові картини світу П. Куліша у контексті його історіософського світобачення;

обґрунтувати суспільно-історичне значення культурологічних поглядів П. Куліша з позицій сучасної науки.

Об'єкт дослідження - українська національна культура ХІХ ст.

Предмет дослідження - культурологічний аспект історіософського світобачення П.Куліша у контексті української національної культури.

Хронологічні межі дослідження обумовлені специфікою дослідження персоналії і охоплюють життєвий шлях та діяльність П. Куліша у 1840-1897 рр.

Джерельну базу дослідження становлять матеріали Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтв (ЦДАМЛМ - м. Київ), Інституту рукописів Національної бібліотеки ім. В. Вернадського та архіву Г. Барвінок (дружини П. Куліша), який зберігається у літературно-меморіальному музеї М. Коцюбинського (м. Чернігів).

Творчі зв'язки П.Куліша з відомими діячами науки і культури проглядаються на основі особових фондів М.А. Маркович (ЦДАМЛМ.- Ф.243), О. Бодянського (ЦДАМЛМ.- Ф.90), В. Петрова (ЦДАМЛМ.- Ф.730).

Життя і діяльність П. Куліша у 1845-1848 рр. віддзеркалює щоденник, підготовлений до друку відомим українським літературознавцем, віце-президентом ВУАН С. Єфремовим наприкінці 1920-х рр., опублікований вперше 1993 р. за сприяння Академії наук України, НБУ ім. В. Вернадського, Інституту української археографії.

У процесі роботи над дисертацією активно залучалися російські й українські періодичні видання ХІХ ст. - першої третини ХХ ст. Серед них "Київська старовина", "Киевлянинъ", "Україна", "Звездочка", "Основа", "Москвитянин", "Сын Отечества", "Библиотека для чтения" та збірника "За сто літ".

Важливим джерелом дослідження є бібліографічні, біобібліографічні, енциклопедичні довідники і покажчики, що стосуються загальнонаукових, теоретичних, культурологічних засад культурницької діяльності П. Куліша.

Методи дослідження. Відповідно до поставлених завдань у дисертаційному дослідженні використано: аналіз і синтез, зіставлення і узагальнення здобутих даних, отриманих у процесі вивчення філософської, історичної, культурологічної, літературознавчої, мовознавчої літератури та наукових видань з допоміжних та суміжних галузей науки.

Принцип історизму, використаний у дисертації, допоміг у розкритті і таких важливих проблем, як умови і чинники, що вплинули на формування поглядів діяча, його роль і місце в українському національно-визвольному русі ХІХ ст., аналізі загальнокультурних та суспільних процесів зазначеної доби. Широко застосовано також принципи й методи наукової біографістики, за якими вивчалася науково-творча спадщина П. Куліша.

Порівняльно-історичний, описовий, проблемний, логічний й систематичний методи дозволили визначити зміст культурологічних концепцій, охарактеризувати складові картини світу П. Куліша в еволюції його історіософського світобачення.

Науково-біографічний та порівняльний методи уможливили цілісний аналіз історичних подій і дозволили окреслити ідейно-духовні засади культурницької діяльності П. Куліша та еволюції його історіософського світобачення.

Поєднання культурологічного та історичного підходів при вивченні національної свідомості (ментальності) за допомогою аналізу "картини світу" визначають її домінантні складові. Таким чином, тріада “картина світу - ментальність - національна культура" складають у пізнавальному плані діалектичність поєднання різних форм національної самоідентичності. Окреслені методи дослідження дозволяють визначити сучасні підходи до визначення культурологічної концепції та специфікації картини світу П. Куліша у контексті еволюції його історіософського світобачення.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що вперше:

здійснено комплексний культурологічний аналіз еволюції історіософського світобачення П. Куліша у контексті розвитку української національної культури ХІХ століття;

проаналізовано об'єктивні й суб'єктивні чинники формування картини світу П. Куліша;

виявлено культурологічний характер інтерпретації П. Кулішем проблеми "національного";

специфіковано картину світу П. Куліша у його історіософському світобаченні;

обгрунтовано суспільно-історичне значення культурологічних поглядів П. Куліша.

введено до наукового обігу нові документи і архівні матеріали, що дозволяють з позицій сучасної історичної науки реконструювати ставлення суспільства до П. Куліша як фундатора української культурології.

Практичне значення дисертації полягає у тому, що її матеріали і результати можуть бути використані для здійснення подальших досліджень з історії вітчизняної культури, відкриває нові шляхи для інтерпретування біографічних даних П. Куліша і його ролі у розвитку української культури, а також для вивчення біографій сучасників П. Куліша - маловідомих та незаслужено забутих діячів української культури ХІХ ст.

Основні положення та висновки, реалізовані у змісті курсів "Теорія та історія вітчизняної культури ХІХ ст.", "Історія України", "Етнографія", "Історичне краєзнавство", що входять до навчальних планів Київського національного університету культури і мистецтв.

Висновки, викладені у даній роботі, можуть бути враховані у практиці викладання у вищій школі: при читанні загальних і спеціальних курсів з теорії та історії вітчизняної культури, історії України, при підготовці навчальних посібників і підручників.

Апробація результатів дослідження здійснювалася шляхом опублікування матеріалів, положень і висновків у наукових виданнях; доповідей і повідомлень на конференціях: Міжнародній науково-практичній конференції "Україна. Українці. Українознавство ХІХ ст." (м. Київ, 1997); УІІ Всеукраїнській науковій конференції "Історичне краєзнавство в Україні: традиції і сучасність" (м. Черкаси, 1995 р.); Регіональній науково-методичній конференції "Фольклор міст та сіл Півдня України" (м. Миколаїв, 1996 р.); ІІ Миколаївської обласної краєзнавчої конференції "Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження" (м. Миколаїв, 1997 р.).

Матеріали і результати дослідження впроваджено у навчальний процес при читанні лекційних курсів "Українська культура", "Історичне джерелознавство" у Рівненському державному гуманітарному університеті (акт № 68 від 26.01.00).

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладено у семи одноосібних публікаціях автора.

Структура дисертації обумовлена логікою наукового пошуку і складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (210 найменувань, з них іноземною мовою - 4). Загальний обсяг основного тексту роботи складає 162 стор. Список використаних джерел складає 20 сторінок

2. Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її зв'язок з науковими програмами, планами, визначено хронологічні межі, мета і завдання, предмет, об'єкт, методи дослідження, джерельна база, розкрито наукову новизну та практичне значення дослідження, наведено відомості про апробацію здійсненої роботи.

У першому розділі "Історіографія проблеми" проаналізовано джерельну базу дослідження, виявлено основні етапи і напрями дослідження життя і діяльності П. Куліша у науковій літературі, обгрунтовано систему понять "історіософія", "історіософське світобачення"; висвітлено теоретичні положення, суттєві для дослідження поставленої у дисертації проблеми.

У процесі дослідження джерельної бази поставленої проблеми відзначено, що особливу цінність для осмислення проблем, пов'язаних з творчою і науковою діяльністю П. Куліша як історика, письменника, етнографа, фольклориста, літературознавця, громадського діяча, перекладача, мають документи фондів Інституту рукописів Національної бібліотеки ім. В.Вернадського (Ф.317). Наявні в них документи дозволили проаналізувати основні напрями діяльності П. Куліша, зрозуміти ті винятково складні умови, у яких довелося працювати видатному діячеві.

Організаційно-розпорядчі документи, листи окремих осіб і організацій яскраво демонструють діяльність такої державної інституції, як цензура. Слідча справа П. Куліша свідчить, що художні твори митця уже на ранньому етапі діяльності були віддзеркаленням сучасної йому епохи, оскільки присвячувалися висвітленню історичних подій минулого і відображенню героїчних подвигів українського народу у боротьбі за соціальне і національне визволення. Художні за формою та історичні за змістом "Повесть об украинском народе" та "Михайло Чарнышенко или Малороссия восемьдесят лет назад" були заборонені царським урядом і вилучені з бібліотек Росії та України.

Історіографічний аналіз показав, що дослідницькі програми, які реалізуються історичною наукою, зазнали значних змін відповідно до пріоритетних завдань сучасного суспільного життя. У зв'язку з офіційними ідеологічними доктринами, трактування ролі і місця П. Куліша, як і багатьох інших діячів української національної культури, імена яких маловідомі або незаслужено забуті, зумовило багаторічне його замовчування. Це призвело до розриву між історичним знанням і сучасною культурою, породило кризу історичної свідомості суспільства, гальмувало його прогресивний поступ, обмежувало інформаційне поле наукового пошуку вітчизняної історіографії. Це частково було обумовлено тим, що історіософія як наука вважалася радянською історіографією буржуазною. Дослідженням виявлено невідповідність історіографічних праць сучасному рівню суспільної потреби в історичному знанні, що зумовило розгляд особистості на новому проблемному і методологічному грунті.

У сучасній науці термін "історіософія" тлумачиться як вимір (площина) історичного пізнання (Г. Бондаренко, І. Бойченко, С. Стельмах). Історіософія є зображенням історичного світу, що був цілісним й всеохоплюючим універсумом культури людства. Її мета - це системний розгляд та виявлення автентичної своєрідності того чи іншого історичного світу саме як певної цілісності. Визначений підхід дозволяє конкретизувати культурологічний аспект дослідження діяльності П. Куліша, простежити еволюцію його історіософського світобачення у цілісному контексті національної культури ХІХ ст.

Разом з тим, історіографічна традиція дослідження творчості Куліша визначена тенденційністю та заідеологізованістю. Доведено, що культурологічний аспект історіософського світобачення П. Куліша до цього часу ще не став предметом спеціального дослідження, комплексного культурологічного вирішення проблема не отримала.

У другому розділі "Історичні умови формування світобачення П. Куліша" простежено українське національно-культурне життя ХІХ століття, роль інтелігенції у вирішенні національних проблем, культурницька діяльність П. Куліша у контексті українського національно-визвольного руху ХІХ ст.

У процесі аналізу феномену української інтелігенції ХІХ ст. зазначено, що діяльність інтелігенції в Україні на той час охоплювала одночасно кілька різних сфер культурного та наукового життя, зумовлюючи тісний взаємозв'язок між мистецькою, пошуковою і науковою діяльністю її представників та розумінням необхідності вивчення фольклорної спадщини свого народу, а звернення до фольклору орієнтувало на літературну творчість.

Серед основних функцій інтелігенції: збереження і передавання з покоління в покоління традицій, надбань, накопичених нацією протягом її історичного розвитку; підтримання самоідентичності народу; продукування нових ідей та надбань, примноження потенціалу нації, необхідного для переходу до більш високого рівня розвитку; соборність України щодо національної свідомості, її історичної пам'яті, ставлення до державницьких та духовних цінностей з метою консолідації нації в суспільному та мовно-культурному аспектах; творення національної ідеї, нових цілей нації, їх трансформації в нових історичних умовах, забезпечення здорового способу існування нації. Інтелігенцію визначено головним інтелектуальним і творчим ядром нації.

На основі аналізу вітчизняних досліджень, присвячених визначенню ролі інтелігенції, окреслено ряд притаманних їй функцій і завдань, продиктованих потребами тогочасного українського суспільства. На думку Н. Шип і Г. Касьянова, інтелігенція посідає провідне місце у національно-визвольному русі, завданням якої було очолення народних мас. Іншої думки дотримується І. Липинський, який формулює винятковість національної аристократії у боротьбі за національну ідею і вбачає її у протиставленні народу.

Таким чином, протягом першої половини ХІХ ст. національна ідея поступово оформлюється як самостійна історико-філософська проблема, що розглядається як цілісна система, кожна частина якої є невід'ємною складовою існування українського народу. За умов посилення реакції тоталітарного режиму XIX ст. дослідницька діяльність української інтелігенції в Росії стала могутнім чинником пробудження національної свідомості, національного відродження мови, культури, традицій.

Історичне значення діяльності української інтелігенції на даному етапі полягала у тому, що, володіючи необхідним обсягом знань, вона була спроможна обґрунтовано захистити права українського народу, науково довести його історичну та культурну своєрідність як окремого етносу. Нова інтелігенція розглядала історію України як соціокультурну цілісність, що позначилося на її просвітницькій діяльності, творчості, характері і змісті наукових досліджень.

Для покоління української інтелігенції 1840-х років поєднання національної культури з ідеологією було першочерговим завданням на цій стадії боротьби. Результатом стало створення Кирило-Мефодіївського товариства, ініціаторами і засновниками якого були М. Костомаров і П. Куліш. Вони обмежили коло завдань товариства культурницькою і просвітницькою діяльністю, уникаючи щонайменшого радикалізму. Протягом 1850-1860-тих років засновано петербурзьку громаду, яка була у центрі уваги російського самодержавства, що позначилось на переслідуваннях української інтелігенції й в цілому на нівелюванні значущості національних культурних надбань. Незважаючи на офіційні утиски, петербурзька громада розширювала сфери впливу за умови створення українських часописів і газет, зміст яких розкривав ідею відродження культури українського народу.

Із зростанням авторитету петербурзької громади, поширенням її ідей в українському суспільстві розпочали діяльність аналогічні громади у Києві, Полтаві, Чернігові, Харкові, Одесі, розширюючи мережу недільних шкіл та осередків культури серед населення, актуалізуючи етнографічні, фольклористичні та історичні дослідження.

Аналіз діяльності Кирило-Мефодіївського товариства продемонстрував першу, хоч і невдалу, спробу інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національно-визвольного руху ХІХ ст. Ліквідація товариства спричинила наступ антиукраїнської політики і поклала початок боротьби української інтелігенції з реакцією імперського уряду.

Таким чином, діяльність петербурзької групи розпочала другий етап розвитку українського національного руху, що полягав у посиленні національної агітації, шляхом об'єднання українства навколо українських часописів та газет.

Перехід до культурництва українофіли пояснювали безперспективністю політичної боротьби за умов жорсткої урядової реакції, переслідування української мови і культури, зубожіння мас, їх неспроможності піднестися до розуміння своїх національних та соціальних інтересів, неусвідомлення ними сучасної політичної доктрини. Український рух, на думку "українофілів", міг зберегтися лише будучи обмеженим рамками культурно-етнографічної діяльності.

1860-1880-ті рр. характеризуються пожвавленням просвітницької діяльності літературних видань "Основа" та "Київська старовина". У цей період засновано Чернівецький університет, набула нового змісту пошукова робота науковців Київського, Харківського, Одеського університетів. Інтенсивний розвиток вищої та середньої освіти сприяв усвідомленню проблем української культури взагалі і художньої зокрема. Український культурний процес, незважаючи на всі самодержавні утиски, виявив у ХІХ ст. життєву силу української нації. У обох російських столицях українська культура репрезентується багатьма талановитими митцями: Є. Гребінка, М. Гоголь, Т. Шевченко, П. Куліш, Марко Вовчок, М. Костомаров.

Мовознавство, літературознавство і фольклористика стали тими галузями суспільного знання, в межах яких викристалізувалися духовно-естетичні принципи, що вплинули на формування культурологічних поглядів та еволюцію історіософського світобачення П.Куліша.

У третьому розділі "Основні складові культурологічної концепції П. Куліша" сучасна гуманітарна наука стверджує, що в усіх земних цивілізаціях людства є своєрідні універсалії, які виступають як провідні у багатьох дослідженнях, присвячених проблемам національного. Доведено, що інваріант цивілізації, який формується з основного набору першоелементів, в прочитанні кожного з етносів має особисту неповторну комбінацію, систему зв'язків, внутрішню форму культури. Ця система зв'язків і становить науковий інтерес. Своєрідним підготовчим періодом у класифікації універсальних першоелементів є використання категорії "картина світу", яка функціонує в різних гуманітарних науках. автор простежує перехід цього поняття з природознавчих наук до гуманітарних, фіксує наявність його культурологічного різновиду у розробках Б. Серебренникова, Л. Фарман, які розкривають його зміст.

У кожному конкретному випадку вивчення культурологічного аспекту картини світу П. Куліша найважливішими визначено три моменти:

наявність як в окремих творах П. Куліша, так і в усьому його доробку елементів, які мають загальне значення при формуванні цілісної картини світу;

залежність цілісної картини світу вченого від процесів культури в цілому;

її статичні й динамічні елементи.

На ранньому етапі творчості П. Куліш прагнув узагальнити розрізнені явища життя у гармонійну цілісність, зрозуміти світові закони, що керують життям, виробити загальний цілісний погляд, який опанував би релігію й науку, філософію, мистецтво, етику. Переживаючи найрізноманітніші філософські захоплення, він залишався вірним собі й віддалявся від “марної зовнішності”, наближаючись до “абсолютного” і “прекрасного”, замикаючись у світі мрій, фантазій про любов і приязнь, радіючи, що “божественна ідея живе в людині”, був свідомим того, що йому судилося бути носієм людяності, апостолом істини і знання. Вище розуміння про людину - про той “сосуд Духа Божого” - вимагало постійної роботи над собою, якнайшвидшого духовного очищення. Шукання П. Куліша були викликані сумнівами в тому, що власне належить до глибокого єства людини, а що лише поверхнею. Сумніви і були романтичними стражданнями справжнього романтика і мрійника - П. Куліша, які криються в деяких ліриках з першої збірки поета “Досвітки” (1862). Питання про Україну в Російській імперії впродовж усього ХІХ ст. було перш за все питанням про суверенність її духовності, про національну своєрідність і вільний розвиток її культури. Ідея народності, високо піднята в європейських країнах романтиками, в українських умовах стала джерелом національного самоствердження і літературного відродження. З ентузіазмом і національною гордістю записувалися українські народні пісні, історичні перекази, легенди й вірування українського народу.

Передусім попри всі зміни поглядів на релігію Куліш завжди був людиною духовною, і ставлення до релігії у нього було типово романтичним. Отже, погляди П. Куліша, його “українофільство” вже у роки формування світогляду випливали з його релігійних переконань. Вихідним у світогляді П. Куліша є визнання Бога як творця усього світу - органічного і неорганічного, людини й суспільства. Історіософське світобачення П. Куліша формувалося під впливом західноєвропейського романтизму, синтез ідей якого й народності в єдності літературного, соціально-політичного та національно-визвольного аспектів знайшов своє відображення в його громадсько-культурницькій діяльності. Це особливо відчувається, коли соціальні та національні мотиви переломлюються з плином часу, у процесі духовного відродження людини. Як справжній романтик, П. Куліш виступав за свободу життя й творчості, обстоював право кожного вірити у те, що він вірить, бути щасливими. Серед чинників, під впливом яких формувалося світобачення П. Куліша, є знання сучасної йому західноєвропейської культури, соціальних вчень. Він був знайомий з творами Ф. Бекона, Р. Декарта, Б. Спінози, французьких просвітників ХУІІІ ст. Знання наукових основ розвитку суспільства певним чином визначили напрями еволюції його історіософського світобачення.

Аналізуючи картину світу П. Куліша, визначено, що її основою є мовна картина світу. Саме вона і виконує функцію "ключа" до розуміння різних сфер культури, оскільки національна ідентичність є символом національної мови, її реальним використанням усіма членами спільноти, то аналіз національної картини світу варто починати саме з мови народу.

Індивідуальна свідомість П. Куліша, його світобачення тісно пов'язані з проблемою орієнтації у світі духовних цінностей, з визначенням свого місця у окреслених культурою картинах світу, складених на той час. Тому світоглядні питання індивідуальної свідомості у його зв'язках з просторово-часовими уявленнями, неодмінно пов'язані з приналежністю мислителя до певної національної культури.

П. Куліш, проповідуючи українську національну і духовну свободу, вірив у могутність української нації, спроможну чинити опір всілякому насильству, відродитися після будь-якого занепаду. Це є рання стадія розвитку національної ідеї, фаза національної самокритики, на якій “ідея” ще не перетворилася на “ідеал”: адже протиставлення силі зовнішнього тиску сили суб'єктивної - було головним завданням культурницької діяльності П .Куліша. Завдяки духовній силі національної ідеї-ідеалу в його інтерпретації набуває для нових поколінь психологічної привабливості.

Вчення Б. Спінози дозволило П. Кулішу пізнати чого варті правдивість або фальшивість ідей. Пізнання, що вийшло з фальшивих ідей, веде за собою афекти неприємності (пасивні), афекти приємності (активні) випливають з правдивих ідей.

Найвища правдива ідея - то ідея всесвіту (космосу) - найвищої чистої субстанції. Пізнати її - означає зрозуміти закон вільного, гармонійного розвитку, еволюції за законом причини і наслідку. Чинити згідно з пізнанням найвищої правдивої ідеї (істини) - значить чинити розумно і вільно, бути щасливим. Лише такі вчинки дають людині щастя. Пізнання правди - це найвище добро (щодо людських вчинків) - воно зветься розумом. Розумні ж вчинки - це чеснота.

Осягнення найбільшого щастя є осягненням найбільшої чесноти. Звідси випливає потреба приумножувати знання, збагачувати розум. Звідси, врешті-решт, у відношенні до інших людей випливає постулат приязні, любові до ближнього і гуманності, милосердя й толерантності, дбайливого ставлення до добра суспільства. Більше того, П. Куліш вчить, що за ненависть і кривду належить відплачувати любов'ю і добродійством, не хоче виключати протистояння лиху - ані приватного, ані державного.

Аналізуючи духовну спадщину П. Куліша, його історичні, фольклорно-етнографічні, художні і поетичні твори, доведено, що історіософія П. Куліша - це не лише світобачення, а й його ставлення до світу.

Заслугою української інтелігенції початку XIX ст. стала розробка концепції української літературної мови, що грунтується на фольклорно-етнографічному матеріалі, знайшла своє вираження та найбільш викристалізувалась у працях відомих українських лінгвістів та письменників: Л. Боровиковського, А. Метлинського, І. Срезневського, О. Шпигоцького, М. Костомарова, П. Куліша, П. Житецького та М. Драгоманова. І така увага до даної проблеми невипадкова, адже загальнолітературна мова утверджує в народі глибоке почуття національної гідності та самоідентичність. Почуття ж єдності надає йому духовної сили і снаги у національно-визвольних змаганнях, стаючи показником розвитку національної культури.

Аналізуючи докладно соціокультурну ситуацію в Російській імперії щодо стану української мови, доведено, що П. Куліш послідовно проводив лінію на утвердження в свідомості сучасників переконання про історичну необхідність формування української мови як літературної, наукової, без якої неможливе, немислиме становлення національної наукової інтелігенції на засадах української культури з орієнтацією на культурні здобутки інших народів.

З 1861 року у Петербурзі розпочалося видання двомовного (українсько-російського) щомісячника "Основа". У ньому зустрілися два покоління українців: старше - 40-х років, яке по смерті Т. Шевченка очолив П. Куліш, дістало можливість ширити ідеї Кирило-Мефодіївського товариства своїми літературними працями. Молоде - 60-х років було вихованим на тих самих братських традиціях, але зазнало впливу нових часів і репрезентувало нову демократичну літературу, яка свіжими силами прокинулась у Росії після Кримської кампанії. До плеяди молодих митців увійшли В. Антонович, Т. Рильський, П. Чубинський та ін.

Найбільше зусиль "Основа" спрямовувала на висвітлення таких питань, як селянська реформа, народна освіта, процес самовизначення з національного та міжнародного погляду, економіки тощо.

П. Куліш вже тоді мав величезний авторитет громадського діяча і з його ім'ям пов'язано переклад українською мовою "Маніфесту 19 лютого 1861 року" та "Положення про селян". Місія, котра була покладена на П. Куліша, й сьогодні має величезне історичне та культурологічне значення. Це було ще одним підтвердженням його прагнення довести, що українці є самобутній народ, а не частина якоїсь іншої нації.

Думка про переклад цих документів українською мовою, його виконання та клопотання видання з дозволу Канцелярії державної ради належить виключно одному П. Кулішу, який щиро радів за своїх співвітчизників, що нарешті отримували "сподіваную волю".

Реформувавши літературну мову на основі народної і забезпечивши встановлення спільного зв'язку самовираження усіх українців, П. Куліш зробив можливим поширення ідеї національного відродження не лише у вузькому колі інтелігенції, але й зробив її здобутком широкого загалу українського народу, надавши потужний імпульс реальному постанню української ідеї.

І сьогодні наміри П.О. Куліша щодо популяризації української мови лишаються актуальними. Адже крізь всі роки своєї діяльності на цій ниві, через поневіряння, образи та приниження П.О. Куліш високо проніс знамено рідного слова, яке мав зброєю боротьби за соціальну та національну свободи, формування української мови в царині української культури.

В українській історії процеси виборення волі та існування мови дуже тісно пов'язані між собою. Рідне слово в багатьох випадках існувало для української нації як єдине джерело, що підтримувало дух народу, віру в існування нації. Це джерело живилося постійним прагненням до свободи, незалежності й державності.

Праця П. Куліша над перекладом українською мовою важливих урядових документів підкреслила спроможність цієї мови бути державною. Ще раз довела, що її слід розвивати на користь суспільства. Так само вважали і автори "Основи", виступаючи на сторінках її публіцистичної частини, наприклад, у відомій "Исповеди" В. Антоновича, у статтях М. Костомарова.

Таким чином, є всі підстави вважати П.О. Куліша родоначальником українського правопису, автором українського історичного роману, фундатором справи перекладу українською мовою законодавчих актів, романтичної поезії західноєвропейських класиків та Святого Письма.

Результати дисертаційного дослідження дають змогу сформулювати основні висновки:

1. На основі аналізу наукової літератури та архівних матеріалів, присвячених життю і діяльності П. Куліша, систематизовано напрями історіографічних досліджень, які у контексті національно-культурного відродження ХІХ ст. визначили різноплановість вивчення цієї проблеми. Відзначено, що багатоаспектність попередніх досліджень відбиває багатовекторність наукових інтересів П. Куліша, які були зумовлені українознавчою рефлексією діяча і співзвучні ідеям сучасного українознавства. Зазначено, що хронологічний характер виникнення наукових інтересів і уподобань П. Куліша віддзеркалює еволюцію його історіософського світобачення у процесі формування культурологічних поглядів. Теоретико-методологічний аналіз історіографії даної проблематики унаочнив їх фрагментарність, оскільки вони не мають загальної методологічної основи. Поняття "картина світу", використане як методологічний інструмент комплексного культурологічного дослідження, уможливило специфікацію різних векторів (напрямів) культурницької діяльності і творчості П. Куліша у цілісну картину світу, що забезпечило актуальність завдання дослідження.

2. Виявлено об'єктивні і суб'єктивні чинники формування історіософського світобачення П. Куліша. Об'єктивні умови: бездержавність України; селянське питання, царська політика щодо української культури - спричинили критичне ставлення до зовнішніх умов життя. Суб'єктивні: участь його в українському національно-визвольному русі дозволили діячеві визначити свою активну громадянську позицію і напрями культурницької діяльності П. Куліша.

3. Аналіз історичних умов формування світобачення П. Куліша дозволив по-новому трактувати суперечливість позицій діяча. Дослідженням доведено, що суперечливість його позицій, оцінювана попередніми дослідниками як вияв неадекватних суб'єктивних реакцій, об'єктивно постає як цілком закономірна еволюція поглядів, а суб'єктивно - як проекція світобачення і світосприйняття на реальну ситуацію. Це дозволило реконструювати цілісну картину світу і визначити закономірності з точки зору еволюції його історіософського світобачення.

4. Дослідженням доведено, що українознавча спрямованість науково-творчої діяльності П. Куліша і сьогодні знаходить нові вияви і визначає роль і місце національної ідеї в сучасних державотворчих процесах.

5. Романтичні віяння ХІХ ст. сформували ідейно-емоційні принципи П. Куліша і суттєво позначилися на історіософському світобаченні, романтичному способі історичного мислення, що відбилося на інтерпретації ним історичних подій та фактів у використанні автором історичних матеріалів - подій і фактів у творах мистецтва, у художніх образах.

6. Специфіковано "картину світу" П. Куліша. Як система вона має у своєму складі мовну, релігійну і національну картини світу, відповідно до науково-творчих зацікавлень діяча, домінантою з-поміж яких була мовна картина світу, оскільки українська мова слугувала ознакою національної ідентичності. Подвижницька справа П. Куліша щодо перекладу українською мовою Святого Письма, започаткувала прагнення українського народу мати національну церкву з проповіддю рідною мовою. Він одним з перших довів здатність української народної мови набути статусу літературної, вперше запропонував і наполегливо впроваджував український правопис ("кулішівку"), а перекладом Маніфесту 19 лютого 1861 р. "Про скасування кріпосного права" і "Положення про селян" продемонстрував необхідність вироблення української юридичної термінології.

7. На основі аналізу матеріалів, які характеризують творчі та особисті взаємини П. Куліша з діячами культури і науки встановлено, що серед свого оточення він викликав чимало неоднозначних оцінок, закидів щодо перших спроб діяча довести спроможність представників українського народу здобувати освіту європейського рівня. Ці прагнення П. Куліша не здійснилися через те, що переважна більшість тогочасного українства з різних причин залишалася байдужою до національної освіти, віддаючи перевагу навчанню дітей у російських навчальних закладах та за кордонами імперії.

Педагогічний аспект світобачення П. Куліша потребує подальшого окремого дослідження.

Основний зміст дисертації відображено у публікаціях автора

1. Грінберг Л.Ф. Духовний внесок П.О. Куліша до української культури //Питання культурології: Міжвідомчий збірник наукових статей. - Вип. 14. - К.: КДІК, 1996.- С.281-285.

2. Грінберг Л.Ф. Історико-краєзнавчі аспекти у творчості П.О. Куліша //Історія України. Маловідомі імена, події, факти: Збірник статей. - Вип.6. - К.: Рідний край, 1999.- С.288-293.

3. Грінберг Л.Ф. П.О. Куліш як впроваджувач української мови у державних документах //Питання культурології: Міжвідомчий збірник наукових статей. - Вип. 16.- К.: КНУКіМ, 2000.- С.57-60.

4. Грінберг Л.Ф. П. Куліш як культуролог: орієнтири, цінності, концепції //Бібліотечна планета.- 2000.- № 4.- С.28-29.

5. Грінберг Л.Ф. Історіософський аспект творчості П. Куліша //Вісник Книжкової палати. - 2000.- № 6 (47).- С.33-35.

6. Грінберг Л.Ф. До питання про внесок П.О. Куліша у розвиток історичного краєзнавства //УІІ Всеукраїнська конференція "Історичне краєзнавство в Україні: традиції і сучасність": Матеріали пленарного та секційних засідань (м. Черкаси).- К.: Рідний край, 1995.- С.45-46.

7. Грінберг Л.Ф. П.О. Куліш як фольклорист і етнограф //Матеріали ІІ-ї Миколаївської обласної краєзнавчої конференції "Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження": У 2-х т.- Миколаїв, 1997.- Т.І: Археологія і етнографія. - С.60-61.

Размещено на Allbest.ru