Людинотворча сутність культури та и політична складова

Размещено на http://www.allbest.ru/

Людинотворча сутність культури та и політична складова

Кострюков С.В., Панченко Л.М.

Культура дотепер досліджується філософами й науковцями як системне явище [1;2;3;6]. Водночас культура - це своєрідний культ творення людини. Продукуючи людину, культура творить і саму себе. Вона завжди є самотворчістю. Відтак культура має людинотворчу сутність, яка реалізується лише в суспільстві й через нього. Суспільне входить в предметну царину культури, а остання виявляється мірою людського в соціумі. А ось наскільки вона спроможна бути гарантом суспільного порядку і взаємного порозуміння в суспільстві залежить від такого її важливого чинника як політична культура.

Людинотворчу сутність культури підкреслювали І. Кант та Г. Гегель. В їх працях ідея взаємоєднання людини та культури дістала найбільш фундаментального обґрунтування. Цю ж традицію продовжував і К. Маркс, «Філософсько-економічні рукописи 1844 року» якого є яскравим свідченням глибокого розуміння внутрішньої гуманістичної сутності культури, її спрямованості на особистість, єдності культури і особистості, праці та виховання, культуротворення та культуроспоживання [1,56-57] .

Значний вплив на розуміння культури, як універсального механізму самоорганізації людського життя, у свій час мали ідеї польського філософа і соціолога Я. Щепанського. Культуру він розглядав як матеріальні і духовні продукти людської діяльності, цінності і визначені форми поведінки, які об'єктивовані і визнані у всяких спільностях, передаються іншим спільностям і іншим поколінням. Тобто, у культуру, на думку Я. Щепаньського, входять не тільки продукти діяльності, але й системи цінностей, на основі яких відбувається відбір того, що стає потім частиною досягнень людства. У культурі важливе не тільки те, що вироблено, створено, але й те, що сприйняте іншими, що може бути передане іншим, нащадкам. Автор розрізняє культуру суспільства і особистості, як діалектично пов'язані між собою. Культурне життя особистості і суспільства динамічно функціонуюча система, яка охоплює різні компоненти іпов'язана із суспільним життям конкретними механізмами зберігання, засвоєння і нарощення культурних цінностей. В. Полікарпов зазначає, що культура має творчій характер, виступає єдністю культурної спадщини і новацій, як живого організму, який розвивається, володіє багатим генофондом, тонкими реакціями і здібностями до засвоєння нової інформації і самонавчання [2,3-4].

Отже, культура має людинотворчий характер. На погляд О. Сушия, духовна культура, яка прийшла на зміну пануванню соціальності пов'язана зі специфічною формою наслідування, яка має назву аксіологічної полягає у передачі наступним поколінням ідеалів і цінностей у вигляді певних принципів. І хоча ця форма пов'язана з наявністю значних протиріч (у самому ідеалі і у шляхах його реалізації, у людях, які втілюють ідеал у життя), для суспільства у цілому і для розвитку творчого потенціалу людини наявність ідеалів відіграє вирішальну роль. Завдяки боротьбі за ідеали створюється духовний потенціал суспільства і людини, який стає основним джерелом саморозвитку соціуму і індивіда [3,105-106].

Дійсно, творцем культури є людина. Поза суспільством і людиною культура на могла виникнути і існувати, розвиватися. Можна сказати, що культура охоплює поряд з іншими складовими і творчі сили суспільства, свідчить про те, наскільки людство опанувало стихійними силами природи і розвитку суспільства, наскільки дається простір для розвитку внутрішнього світу людини. При цьому кожне покоління, кожна окрема людина, щоб діяти активно і ефективно, повинні вирішувати завдання щодо взаємодії з культурою. По-перше, необхідно оволодівати вже досягнутим рівнем культурного розвитку суспільства, об'єктивними умовами, у межах яких протікає життя і діяльність. При цьому необхідно перетворити культурні цінності суспільства в особисте надбання. Але людина у повній мірі може реалізувати себе як культурна істота лише у випадку, коли вона здатна здійснити свій внесок у процес постійного безперервного розвитку культури.

На думку Г. Тульчинського, сутність культури полягає у тому, що вона породжує нові смисли, оперуючи вже відомими. Цей процес розкривається через головний суб'єкт культури і творчості - людину - яка є тим творчим ферментом, завдяки якому і здійснюється цей перехід. Сприймаючи культурні цінності і засвоюючи їх, людина вже на цій стадії створює нові смисли культури, оживляючи пасивні і протилежні творчості культурні досягнення попередніх поколінь. Відірвані від творця, матеріалізовані у тій чи іншій формі, культурні цінності немовби опиняються у зоні відчуження, на деякий час немовби вмирають, щоб ожити у послідуючих сприйняттях індивідуальним духом [4,20].

Людина - не тільки елемент природно-історичного процесу, об'єкт впливу і сил, що складають зміст цих процесів, але й суб'єкт діяльності і творчості, які обумовлені рівнем розвитку культури і, зокрема, наявними цінностями. У самих феноменах діяльності і творчості можна виділити їх «технологічний» бік, пов'язаний з вибором цілей і засобів здійснення діяльності і аксіологічний аспект, що пов'язаний з вибором і створенням життєвих смислів. Системотворчу основу культури складають не засоби, що використовуються для досягнення мети, а життєвий смисл, який реалізується за допомогою тих чи інших засобів. У цьому смислі культуру, дійсно, можна розглядати і як систему життєвих смислів і суб'єкта (особистості, групи, соціуму), яка реалізується у способах і результатах його діяльності. У кожному акті і результаті людської діяльності і творчості поряд і іншими наявний і культурний аспект, як специфічна сфера самоствердження людини у світі [5,328-330].

Отже, у підході до розгляду культури як людинотворчого феномену, плідним є вироблення цілісного розуміння її суті у єдності речової і ціннісно-особистісної сторін. Культуру у такому випадку можна визначити як специфічно людський процес перетворення людського у речове, а також присвоєння суспільною людиною досвіду минулих поколінь, відбір найбільш цінного і значущого з того, що вже створено, з метою подальшого використання накопиченого як матеріалу для надання йому конкретного смислу, творчості культурних цінностей і суб'єктивного світу самої людини. Крім того, для окремої особи культурні досягнення епохи є умовами життя навчання, освіти, виховання, соціалізації, такі культурні надбання, культурне середовище, необхідно не тільки засвоїти, обжити, але й розширити.

В. Келлє зазначає, що у створенні особистих зразків поведінки, методів діяльності і мислення, світоглядних позицій, при створенні певних матеріальних і духовних цінностей людина обмежена існуючими параметрами культури спільності, у яку ця людина входить. На цьому рівні культура не є простою сукупністю культур і окремих людей, що складають цю спільність. Вона функціонує і розвивається як певна цілісність, як сукупність творень, цінностей і способів поведінки, які прийняті і визначаються спільнотою, і набули значення для її членів, визначаючи поведінку, яка вважається обов'язковою [6,52-54].

Слід зазначити, що не все, що існує в особистій культурі, стає надбанням культури суспільства і навпаки. Між вказаними рівнями культури переважаючими можуть б відносини гармонії, а можуть розвиватися протиріччя і конфлікти. У ході вирішення з боку суспільства до окремої особи застосовуються обмеження санкції, а індивід, з свого боку, здатний розглядати у такому випадку культуру суспільства як ворожу, таку, що насильницьким шляхом нав'язується йому, або ж, навпаки, містифікувати, міфологізувати. обожнювати її. Культурне життя індивіда і суспільства - динамічна система, що розвивається. Динаміка культурних цінностей на рівні особи здійснюється у двох найважливіших напрямках - шляхом засвоєння і розповсюдження, використання наявних культурних досягнень і традицій, і шляхом створення на цій основі нових цінностей.

Суспільство відкриває простір для засвоєння культурного надбання і досягнень кожною людиною, стимулює створення культурних цінностей особистістю, надає можливість переводити їх у «власність» людських спільнот. Необхідно погодитись з Г. Давидовою, яка відзначає, що у нерозривному зв'язку з особистістю людинотворчість постає як фундаментальна проблема культури («творчість - це життя культури»), і спосіб її постановки, глибина проникнення у неї не може не бути дзеркалом глибини і ґрунтовності нашого духовного життя, розвитку у ньому вільно-особистого, морально-смислового фундаменту» [7,35]. Отже погляд на питання пізнання і розуміння творчості перетворюється у погляд на наші духовні ресурси, нашу укоріненість у ціннісному фундаменті культури, а, отож, і на нашу здатність вирішувати завдання її порятунку і розвитку.

Отже, людинотворчість є ядром культури, людина знаходиться в колі культури, але до того ж є носієм потенційних можливостей для здійснення динамічних процесів у культурі, які полягають як у трансляції і ретрансляції наявних цінностей, так і у творчості інноваційних культурних матриць. У свою чергу, культура, як системне явище, має свою інерцію руху, динаміку, яка характеризується певними ритмами і амплітудами коливання, подібно до того, як здійснюється ритмічне функціонування творчого потенціалу людини і його складових.

Культура є процесом і результатом реалізації в природі людських цілей за законами природи, сферою освоєння природи та її олюднення. Зрозуміло, що це можливо лише в суспільстві та через нього. Предмет стає людським предметом, набуває людської форми лише тому, що сповнений не лише природного, а й суспільного змісту. Це означає, що суспільне входить в предметну область культури і що вона, в свою чергу, є його якісною характеристикою, мірою людського в соціумі, мірою його гуманізації. Виходячи з цього актуалізується питання: наскільки культура спроможна бути гарантом суспільного порядку та взаємного порозуміння в суспільстві? Відповідь на це питання, на наш погляд лежить в площині розуміння такої важливої складової культури як політична культура.

За змістом політична культура - це специфічний, історично і класово зумовлений продукт життєдіяльності людей, їхньої політичної творчості, що виражає процес освоєння класами, націями, іншими соціальними спільностями та індивідами політичних відносин [8,207]. Завдяки відтворенню, передаванню з покоління в покоління та засвоєнню попереднього політичного досвіду політична культура розглядається в суспільстві як засіб діяльності людей у сфері політики для реалізації своїх класових, національних та групових інтересів. У загальному розумінні політична культура - це культура політичного мислення й політичної діяльності, міра цивілізованості характеру та способів функціонування політичних інститутів, організації всього політичного життя в суспільстві.

У дослідженнях змісту поняття політичної культури можна виділити два основні підходи. Перший - розглядає політичну культуру як сукупність (систему) політичних знань, переконань, духовних цінностей, принципів і способів політичної діяльності, політичного досвіду та традицій, а також політичних інститутів. Другий - спеціально наголошує на узагальненій характеристиці людини, на мірі її політичної розвинутості й активності, умінні застосовувати політичні знання на практиці. Прихильники цього, другого, підходу вбачають у політичній культурі процес, спосіб, форму реалізації сутнісних сил людини, її знань і суспільно-політичних переконань [9,134-135]. Слід підкреслити, що нині багато дослідників намагаються поєднати обидва ці підходи. Це дає можливість, розкриваючи поняття політичної культури, ураховувати всі сторони цього суспільного явища.

Формування політичної культури відбувається в процесі суспільно- політичного життя. Політична культура є історично і соціально зумовленим продуктом життєдіяльності людей, їх політичної творчості, що відбиває процес опанування суспільством, націями, класами, іншими соціальними спільнотами та індивідами політичних відносин, а також розвиток їх власної сутності і діяльнісних здатностей як суб'єктів політичного життя. Таким чином, політична культура є складним, динамічним, багаторівневим феноменом, який формується під впливом економічних, суспільно-владних, духовних процесів у тій чи іншій державі.

Кожне суспільство має свою конфігурацію політичної культури. Це залежить від його історії, соціально-класової структури, типу й характеру політичної системи, економічних підвалин та інших обставин. У суспільному житті політична культура є важливим засобом взаємодії особистості й політичної влади. Основне призначення політичної культури полягає не у відчуженні, а в залученні людей до політичної системи і політичної діяльності. Сама діяльність людей у суспільстві не обмежується лише сферою матеріального виробництва, а охоплює і сферу духовного виробництва, і процеси вдосконалення самої людини. Тому можна стверджувати, що політична культура є суспільною цінністю.

Політична культура як цінність характеризується двома основними властивостями: функціональним значенням і особистісним змістом. Функціональне значення політичної культури як цінності - це сукупність суспільно значущих властивостей політичної культури її функцій, що роблять її цінною у даному суспільстві. Особистий зміст політичної культури як цінності, з одного боку, визначається безпосередньо самою політичною культурою, що виконує функцію цінності, з іншого, - залежить від самої людини - носія політичної культури.

Культура як цінність - це явище об'єктивної дійсності з властивостями, не залежними від суб'єкту, але не саме собою, а в своїй позитивній значимості для суб'єкту, а також і спонукання у вигляді норм та ідеалу. Можна сказати, що у вигляді цінності культура виступає як об'єкт потреби, інтересу суб'єктів (класів, націй, соціальних верстві груп). Проте цінність - не тільки потреба, це й дзеркало суті індивіду.

Отже, якщо культура цінується суспільством, то у суспільному житті вона постає важливим засобом взаємодії особистості і влади, виступає гарантом порядку. Адже основне призначення політичної культури, як складової культуротворення, полягає не у відчуженні, а в залученні людей до політичної системи і політичної діяльності. Сама діяльність людей у суспільстві не обмежується лише сферою матеріального виробництва, а охоплює і сферу духовного виробництва, і процеси вдосконалення самої людини. Держава, право, мораль, наука, релігія - також специфічні види виробництва. Ось чому в процесі політичної діяльності виникають і відтворюються інституційні політичні структури (держава, політичні партії, політичні норми), функціональні структури (способи політичної діяльності); ідеологічні й соціально-психологічні структури (політичні ідеали, теорії, доктрини, історичний досвід, традиції, що позначаються на свідомості). Ці суспільні структури збирають і накопичують необхідну інформацію про політичні відносини та історичний досвід, використання якого допомагає класам, націям, соціальним групам та певним верствам населення реалізувати свої інтереси.

Аналізуючи праці сучасних дослідників політичної культури В. Вашкевича, О. Михайловської та інших[10;11] можна стверджувати, що політична культура як цінність є засобом виразу людської волі, що виявляється крізь конкретні предмети. Якщо політична культура усвідомлюється як цінність, то вона переходить в переконання індивіда, стає орієнтиром, що визначає спосіб його дії. Інакше кажучи, політична культура стає ціннісною орієнтацією особистості.

З іншого боку політична культура сама містить певні цінності. На думку М. Дмитренка, під цінностями політичної культури слід розуміти такі політичні знання й уявлення, що розглядаються людиною як невід'ємні від її існування, як такі, що надають значущості, сенсу її вчинкам, орієнтують її дії в політичному житті [9,135]. Отже, цінності є мотиваційним базисом політичної культури, їх руйнування часто переживається людиною як особиста трагедія, а в масштабах суспільства ці процеси можуть призвести до духовної катастрофи. Коли це відбувається, колишня політична культура перестає бути авторитетною інстанцією, яка спроможна регулювати поведінку людей, і в суспільстві починається інтенсивний пошук іншої системи цінностей і політичних орієнтацій.

Аналіз наукових джерел дає підстави віднести до цінностей політичної культури демократію, політичну свободу, політичну участь, соціальну відповідальність, соціальну справедливість, політичні права людини та їх гарантії. Зазначені політичні цінності можуть розглядатися і як політичний ідеал, тобто те, чого суспільство ще повинно досягти у своєму розвитку [12;13].

Демократія в сучасну епоху є важливою й загальновизнаною цінністю політичної культури. Але вона утверджується й набирає справжньої сили тільки за умов, що люди знають, за що вони цінують демократію, чого хочуть досягти і що захищатимуть. Ядро демократії становлять громадянство і громадянськість. Вони означають не тільки (і не стільки) формальну належність людини до держави, політико-юридичний зв'язок із її структурами, скільки розвиненість соціальної свідомості й індивідуальної гідності, спроможність людини усвідомлювати власні інтереси і захищати їх зі знанням справи та з урахуванням інтересів усього суспільства.

Громадянин, його життя і здоров'я, його гідність і чесноти - найголовніше для культури. Сила суспільства і його міць складається саме з освічених і організованих громадян, які шанують силу спільного існування, спільного рішення і відповідної дії. Громадянство як суспільна роль і громадянськість, як сукупність рис, суспільних якостей виконувача цієї ролі уособлює саме дійовий, активний характер соціального буття людини, намагання бути в центрі тих важливих подій, що впливають на життя, визначають майбутнє [11,109-110].

Іншою цінність політичної культури є компетентність і відповідальність. Компетентність громадянина - це його знання про те, які існують способи відстоювання прав, свобод, захисту власних інтересів, це та цінність, яка забезпечує життєздатність і стійкість демократичного ладу. Готовність і бажання діяти передбачають відповідальність: усвідомлення того, що «дорослий стан» (а демократія орієнтує людину на те, що вона мусить долати інфантильність, споживацьку налаштованість, надії на патерналізм і опіку) - це обов'язок повною мірою відповідати за прийняті рішення і вчинені дії. У компетенцію громадянина входить увесь спектр його суспільного існування, усе те, що творить мережу соціальних відносин.

В системі цінностей політичної культури важливе місце належить свободі. Фахівці підкреслюють, що з достеменною точністю важко визначити сутність цього явища, проте кожен добре відчуває, коли його свобода утискується або зводиться нанівець [14,80-82]. Простір свободи - це своєрідний Всесвіт, у якому людина належить сама собі і може приймати будь-які рішення, які стосуються її. Свобода виступає як сфера людської діяльності, в якій суспільна організація нічого не забороняє й нічого не наказує, відтак у цій сфері люди можуть вибирати те, що хочуть, не наражаючись на репресії.

Для того, щоб визначити межі свободи й відповідальності, уникнути надмірних моральних претензій, повинна існувати якась «надлюдська» інстанція, яка не залежала б від чиїхось особистих уявлень і уподобань, від чиєїсь окремої волі чи сваволі. Саме таку інстанцію уособлює закон і особливою мірою - Конституція. Її призначення чітко визначити принципи соціального співіснування людей у демократичному суспільстві. Непорушність конституційних засад дає змогу зробити соціальний порядок і взаємне порозуміння незалежними від того, який саме президент стоїть на чолі держави або яка партія здобула більшість у парламенті. Саме тому правова держава повинна визнавати право свободи, адже як організація, що піднімається над усіма громадянами, не поглинаючи їх, правова держава є нічим іншим, як системою свободи [15,131-133]. Оскільки в правовій державі права і свободи людини оцінюються вище, ніж владні прерогативи, остільки призначенням Конституції є насамперед забезпечення вільного життя індивідів.

культура кант людинотворчий

Література

1. Селиванов А.И. Метафизика в культурологическом измерении // Вопросы философии. - 2006. - № 3. - С.49-63.

2. Поликарпов В.С. Золотой век в истории мировой культуры. - Ростов-на- Дону: Феникс, 1992. - 160 с.

3. Суший О. Культурфілософські принципи творчої діяльності людини // Філософська думка. - 2006. - № 3. - С.88-107.

4. Тульчинский Г.П. О природе свободы // Вопросы философии. - 2006. - № 4. - С.17-31.

5. Новиков Б.В. О гуманизме и антигуманизме. - К.: ІВЦ «Політехника», - 378 с.

6. Келле ВЖ. Интеллектуальная и духовная культуры // Вопросы философии. - 2005. - № 10. - С.38-54.

7. Давыдова Г.А. Творцы и функционеры // Вестник высшей школы. - 1989. - № 10. - С.33-40.

8. Лазоренко О.В., Лазоренко О. О. Теорія політології: для тих хто прагне успіху. Навч. пос. - К.: Вища школа, 1996. - 179 с.

9. Дмитренко М. Особливості сучасної політичної культури: проблема визначення // Політичний менеджмент. - 2005. - № 5. - С.134-138.

10. Вашкевич В. Світоглядна складова історичної свідомості сучасної студентської молоді // Людина і політика. - 2004. - № 5. - С.140-144.

11. Михайловська О. Держава і розвиток інститутів громадянського суспільства // Політичний менеджмент. - 2005. - № 3. - С.108-114.

12. Розумний М. Український персоналізм як фактор політичної культури // Політичний менеджмент. - 2005. - № 3. - С.91-99.

13. Кривицька О. Полікультурний мегатренд сучасної України // Політичний менеджмент. - 2004. - № 4. - С.77-85.

14. Полтораков О. Свобода як європейська цінність: філософсько- політологічний аналіз // Проблема свободи у теоретичній та практичній філософії // Матеріали Х Харківських міжнародних Сковородинівських читань. В 2 ч. Ч.2. - Харків: «Екограф», 2003. - С.80-82.

15. Носков В., Кальянов А., Єфросиніна О. Правосвідомість у соціально-політичному розвитку людини // Політичний менеджмент. - - № 5. - С.125-133.

Размещено на Allbest