Основні підходи та концепції до визначення категорії "культура": філософсько-освітній аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Основні підходи та концепції до визначення категорії «культура»: філософсько-освітній аналіз

Людина - це перш за все суб'єкт суспільно-історичної дії, що стверджує своє буття як людське. Своїм практичним ставленням до світу людина стверджує форми свого людського буття в ньому, створює свій особливий світ, відмінний від світу природи, опредметнює його, створює культуру. Культура в цьому вимірі постає як реальне узагальнення й олюднення природи людською діяльністю, людина - як носій діяльності, як суб'єкт культури. Таким чином, визначення культури полягає в розумінні її як усього того, що створене людиною, на відміну всього того, що створене природою.

Соціальне, як таке, що презентує особливу, людську форму матерії, і культура, як все надприродне, створене людиною, на відміну від «природи» за обсягом означають одну і ту ж сферу явищ. Культура, зазначають у цьому зв'язку В. Шинкарук і О. Яценко, звичайно ж є соціальним явищем, а соціальне за своєю специфікою, на відміну від природного буття, є культурою.

Культура не лише відрізняється від природи, але й органічно зв'язана з нею, так або інакше включає її в себе. Основою їх взаємодії є ні що інше, як людська діяльність, праця. Людина здійснює свою діяльність адекватно закономірностям самого предмета, в силу чого предмет спонтанно розкриває свої внутрішні зв'язки, властивості, залежності. В цьому суть цілеспрямованого освоєння природи, її соціалізації, олюднення. Саме тому культура і постає як реалізація в природі людських цілей за законами самої природи. Вона - сфера освоєння, олюднення природи людською працею в інтересах розвитку самої людини.

Глибинний зміст філософського розуміння культури в тому й полягає, що це поняття фіксує людське ставлення до природи, рівень загальнолюдської значимості речі, її здатності ніби випромінювати з себе людський сенс, прислуговувати людині як її власне відображення. «Культура є втілення людського ставлення до природи, втілення людяності - універсальності цього ставлення. І міра цієї людяності, виявлена по відношенню до природи, є мірою культури, її іманентний критерій, міра відповідальності культури своєму власному поняттю людяності ставлення до природи і відповідно до будь-якого визначення самої людини»[5,с.109].

Культура є процесом і результатом реалізації в природі людських цілей за законами природи, сферою освоєння природи і її олюднення.

Матеріальні та духовні надбання людей є не чим іншим, як предметним втіленням їх здібностей, сутнісних сил і відносин. Ці надбання - зовнішня форма існування культури. Дійсним же змістом її існування є розвиток людини як суспільної істоти, тобто вдосконалення її творчих сил, потреб, здібностей, форм спілкування тощо. Таким чином, культура постає і як сфера становлення, розвитку, соціалізації людини.

Найбільш поширеними у філософсько-культурологічній літературі радянського періоду були два підходи:

- структуралізація культури М. Каганом як трирівневого утворення - матеріального, духовного і художньої культури, що гармонійно поєднує в собі як матеріальні, так і духовні компоненти. На думку вченого, матеріальна культура має дві сторони - предметно-продуктивну і техніко-технологічну. До матеріальної культури М. Каган відносить також культуру відтворення людського роду, фізичну культуру, культуру соціально-політичну, медичну справу, спорт тощо. Духовну культуру філософ розглядає як чотиричленну систему, що створюється в результаті наступних видів людської діяльності - проективної, пізнавальної, ціннісно-орієнтованої і духовного спілкування людей. Художня культура, вважає вчений, включає в себе художнє виробництво, споживання, художню критику, мистецтвознавство, безпосереднє мистецтво тощо[6,с.188-220];

- структурний аналіз культури М. Йовчука і Л. Когана виходячи з структури людської діяльності, вчені розрізняють в культурі три основні підрозділи: матеріальну культуру, політичну культуру і духовну культуру. Розподіл культури на ці складові, підкреслюють дослідники, багато в чому має умовний характер. Нині надто важко провести розмежування між матеріальною і духовною культурою, а політична культура органічно синтезує в собі матеріальну і духовну складові. Виділяючи означені елементи, не можна забувати, що культура - єдина цілісна система, всі складові якої тісно взаємопов'язані одна з одною, вважають М. Йовчук і Л. Коган.

Більш евристичним є структурування культури не за «компонентним» принципом, а за їх належністю до тієї чи іншої сфери життєдіяльності людини і суспільства. Приймаючи за основу усталений в літературі поділ суспільства на чотири основні сфери - матеріального виробництва, суспільно-політичних відносин, духовного життя і побуту, можна умовно виділити такі основні види культури:

- виробнича (економічна) культура спілкування (культура праці, матеріального виробництва);

- політична культура;

- духовна культура (художньо-естетична культура і мистецтво, моральна і релігійна культура, інтелектуальна і інформаційна культура);

- культура спілкування та побуту (культура споживання, життєоблаштування, відпочинку, дозвілля тощо).

Поширеним є підхід до структурування культури за її суб'єктом, у якості якого постають такі спільності, як робітники чи селяни, інтелігенція, середні прошарки суспільства, народ, нація, молодь тощо. У цьому випадку розглядаються «робітницька культура», «народна культура», «національна культура», «молодіжна культура» тощо. Матеріальне й духовне, моральне й естетичне, виробниче й інформаційне в ній постають як своєрідні аспекти, взаємодія між якими створює той унікальний сплав, який має сталу якісну визначеність і спрямованість[7,с.183].

Культура виражає міру прогресу суспільства. Культура - це якість суспільства, втілення досягнень його розвитку. Автором цієї концепції є Б. Якуба[1]. Дещо інакше розглядає культуру Н. Смелзер[2]. У нього це, перш за все, сукупність цінностей, уявлень про світ і правил поведінки, спільних для членів суспільства - людей, пов'язаних певним способом життя.

Інша точка зору полягає в тому, що культура є домінантною суспільства. Цю думку обстоює П. Сорокін[3]. На думку дослідника, соціальна природа особлива, тож необхідний інструментарій її вивчення як у статистичному, так і в дидактичному аспектах (культурну динаміку П. Сорокін бачить в циклічній зміні соціокультурних типів). П. Сорокін не погоджується з твердженням, що суспільство є системою найвищого рівня. На його думку, найвищий рівень систем утворюють соціокультурні, сфера впливу яких поширюється на суспільства; останні при цьому трактуються як сукупність людей, що перебувають у процесі спілкування і взаємодіють в одному соціокультурному просторі. В той же час існують системи нижчого рівня: мова, етика, релігія, мистецтво, наука. Іншими словами, культура виступає як гігантська суперсистема, домінанта суспільства (змінюється форма культури - змінюється і тип суспільства). Отже, роль культури тут не просто важлива, вона - вирішальна.

Заслуговує на увагу у дослідженні проблеми взаємовідносин культури і суспільства новітня парадигма, як синергетична. Дана парадигма на основі ідей теорії самоорганізації. Остання як наука, а точніше - міждисциплінарна галузь, займається вивченням процесів, які проходять лише у великих системах. Як зазначають С. Курдюмов та Г. Малинецький[4], тут акцент робиться на принципах побудови організації, її утворенні, розвитку і самоудосконаленні. Що ж стосується соціального феномена культури, то він розглядається «синергетиками» як складна відкрита динамічна система. При цьому всі процеси, які в ній відбуваються, не є сталими, раз і на завжди встановленими. Ця система здатна самоорганізовуватись або, як свого часу зазначав Дж. Дьюї, відтворювати себе шляхом здійснення певних змін у структурі своїх членів. Tобто соціокультурні процеси тут розглядаються як результат взаємодії відкритих систем (якими є, зокрема, культура і суспільство), а сам процес самоорганізації тлумачиться як становлення нового соціокультурного цілого.

Варто сказати декілька слів і про концепції, автори яких хоча прямо і не відносять себе до прихильників синергетичної парадигми, але в своїх працях - прямо чи опосередковано - користуються положеннями теорії самоорганізації. Витоки цих концепцій можна шукати ще у працях Г. Спенсера в якого еволюційно-історичний та структурно-функціональний підходи органічно поєднуються з системним.

Однак аналіз закономірностей взаємовідносин культури і суспільства не буде повний, якщо не з'ясувати специфіки їх переломлення через етнонаціональні відносини. Тільки шляхом аналізу національно-етнічної структури суспільства та вивчення соціокультурних характеристик національно-етнічних утворень ми зможемо визначитись, який зміст вкладатимемо надалі в поняття «народна культура», і які особливості соціального характеру властиві даному різновиду культури.

У філософському контексті культура постає не як часткова сфера суспільного життя, а як суспільство в цілому, з точки зору розвитку людини як суб'єкта діяльності, розкриття властивостей і обдаровань людини. Культура уособлює загальну творчу діяльність у предметах для людини. Вона є втіленням створених людьми матеріальних і духовних цінностей. Культура постає як опредметнена сутність людини. Міра розвитку культури визначається мірою розвитку людини.

Культура є вираженням досягнутого людиною (людством) рівня історичного прогресу. І навпаки, як писав Й. Гете, міра культурного світу є тріумфом виключно людського, все має значення лише остільки, оскільки воно гуманне.

Інтеграл культури - людина і людяність. Культура це культ людського буття, творення людини із «наявного матеріалу». Створюючи людину, вона творить і саму себе. Культура завжди є самотворчістю. Культура не є сталим буттям, це процес становлення буття людини як людини, злету його до людяних (гуманістичних) форм існування.

Основні функції культури пізнавальна, комунікативна, регулятивна, прогностична, ціннісно-орієнтаційна. Всі вони органічно взаємопов'язані. Культура цілісне утворення. Цілісність виявляється як в єдності елементів, що складають її структуру, так і функціонально. Функціональна єдність культури зумовлена її життє- і людинотворчою сутністю.

До розуміння людинотворчої сутності культури філософи підійшли не одразу. Є всі підстави стверджувати, що першим серед перших з цього питання був Цицерон. Розглядаючи ораторське мистецтво як найбільш повний вияв культури, видатний римський філософ і державний діяч вбачав у ньому засіб звеличення, самоствердження особистості. Ораторське мистецтво підносить людину. Культура розвиває особистість, і в цьому, на думку Цицерона, полягає її головна функція.

Подібні ж, але більш широкі, погляди на цю проблему мали Вергілій, філософи Відродження, Т. Гоббс, Й. Гердер, Вольтер, Ж.Ж. Руссо, французькі матеріалісти XVIII ст. Людинотворчу сутність культури підкреслювали І. Кант та Г. Гегель. В їх працях ідея взаємоєднання людини та культури дістала, мабуть, найбільш фундаментальне обґрунтування. Цю ж традицію продовжував і К. Маркс, праці якого є яскравим свідченням глибокого розуміння внутрішньої гуманістичної сутності культури, її спрямованості на особистість, єдності культури і особистості, праці та виховання, культуротворення та культуроспоживання.

Розуміння культури як засобу самореалізації та самотворення особистості в різноманітних сферах суспільного життя дає можливість диференційовано підійти і до історичних форм культури, охарактеризувати їх як певні типи, визначити місце і роль у загальнолюдській історії.

Замість того, щоб одержати насолоду від створеного власними руками та розумом, від спілкування з культурою, людина вимушена витримувати її тиск. ї це тому, що культура стає чужою, іншою, відчуженою. В такій системі загальна ситуація позначається категорією «відчуження». Людинотворча сутність культури набуває відчужених форм. Культура втрачає гуманістичний характер і фактично перетворюється на антикультуру, бо замість того, щоб піклуватися про людей, вона підноситься над ними як чужа їм сила.

Радянська культура може бути означена як суперечливе явище. Вона включає різнорідні й одночасно взаємопов'язані пласти, що взаємодіють доповнюючи й заперечуючи одне одного у процесі функціонування (насамперед, у плані забезпечення відтворення гуманістичної людяності), визначають статус даного типу культури, його місце в історії розвитку людської цивілізації. Крім того, варто пам'ятати, що поняття «радянська культура» не є синонімом поняття «соціалістична культура». Взагалі поняття «соціалістична культура», «капіталістична культура» є значною мірою умовними, оскільки за ними немає соціальних суб'єктів.

Список використаних джерел

культура суспільство філософський

1. Якуба О. Соціологія: Навчальний посібник для студентів. - Харків: Константа, 1996.

2. Смелзер Н. Соціологія. - M.: Наука, 1994.

3. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество: Пер. с английского. - М.: Политиздат, 1992. - 543 с.

4. С. Курдюмов, Малинецкий Г. Синергетика - теорія самоорганизации. Идеи, методы, перспективы. - М.: Знание, 1983. - 64 с.

5. Давидович Ю. Человек - культура - природа // Проблемы теории культуры.

6. Каган М. Человеческая деятельность (Опыт системного анализа). - М., 1974.

7. Коган JI. Цель и смысл жизни человека. - М., 1984.

Размещено на Allbest.ru