Модернізм як світоглядна парадигма: концептуалізація морально-етичної проблематики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Модернізм як світоглядна парадигма: концептуалізація морально-етичної проблематики

Винник-Остапишин В.P

Кінець XIX початок XX ст. позначався соціальною кризою, що охопила різні сфери життя економіку, політику, культуру. Однак екзистенційний страх, невпевненість у майбутньому, передчуття близьких історичних і соціальних перетворень не тільки сповнювали тривогою душі людей, але й заохочували до пошуків нових ідеалів життя й творчості. Митці, не задовольняючись художніми засобами романтизму та реалізму, намагалися віднайти способи осмислення змін, що відбулися у людській свідомості, й вийти на якісно вищий рівень творення цінностей.

Як наслідок, виникає новий напрям модернізм, що постав особливою формою самопізнання культури, зумовив утворення сучасних різновидів мистецтва, розкріпачив художню свідомість, виявив можливості нової семантики. Модернізм переставив акценти у взаєминах мистецтва з суспільством, зумовив глибокий інтерес до несвідомих структур мови, що став предметом осмислення сучасної філософської думки.

До когорти зарубіжних дослідників, які ґрунтовно вивчали модернізм, зокрема належать німецькі філософи Ю.Габермас, Р.Гвардіні. Гносеологічні аспекти проблематики окреслюються у працях Т.Адорно, КЯсперса, етичні Ю.Бохенського, П.Козловскі. Варто не лише систематизувати досягнення попередніх дослідників, які аналізували модернізм з точки зору філософії, але й класифікувати нові запропоновані ними підходи до розкриття багатьох актуальних моральних проблем сучасності.

Стаття має на меті здійснити етико-філософський аналіз модернізму, визначити його особливості. Реалізуючи зазначену мету, насамперед проаналізуємо поняття модернізму.

Енциклопедія постмодернізму трактує модернізм «як назву, яку було дано філософському, літературному та історичному періодові, що тривав приблизно від 1890-го по 1950 роки; був позначений вірою в єдність досвіду, пануванням універсального та визначеним смислом відсилань. Модерністську добу можна мислити як тривалу наявність «або-або».

Або модернізм був історичною добою, що продовжила пізні романтичні та вікторіанські ідеали й завершилася приблизно із закінченням Другої світової війни (так званий високий модернізм), або модернізм це просто ідеологічний заклик до певної сукупності спільних стилістичних, культурних та філософських понять та методів. Або модернізм був тим, проти чого постав постмодернізм, а отже, визначив себе як супротивний рух, або модернізм це прототип, із якого постмодернізм не тільки розвинувся, а й традиції якого він продовжує. Різні постмодерністські мислителі та філософи прагнули поставити себе по якийсь один бік модерно-постмодерної вісі або/або. Проте якщо ми зважимо на плинність концепції постмодернізму, то, мабуть, найефективнішим буде погодитися з тим, що модернізм є сполученням усіх цих різних відтінків і не є жодним із них повного мірою; він являє собою водночас і історичну, і ідеологічну епоху; він є водночас й джерелом постмодернізму, та тим, із чим постмодернізм рішуче порвав>>[ 1,с.268-269].

Словник іншомовних слів пояснює зазначений термін так: «модернізм [франц. modernise] загальна назва течій у мистецтві XX століття, яким властиві заперечення реалізму, традиційних форм, естетики, пошук нових естетичних принципів>>[5,с.649].

Новий тлумачний словник української мови дає такий перелік значень цього терміна: 1.Течія у мистецтві й літературі. 2.Один з напрямів у сучасній релігійно-ідеалістичній філософії, який проповідує оновлення католицьких догм у дусі інтуїтивізму, волюнтаризму і т.ін.[4,с.535].

Українська літературна енциклопедія подає розвідку про модернізм у світовій та українській літературі, розтлумачуючи це явище в інший спосіб: «філософсько-етична та художня система, що склалася в перші десятиліття XX століття й об'єднала різнорідні, іноді істотно відмінні напрями й течії, для яких притаманні нова суб'єктивно-індивідуалістична концепція людини (із домінуванням дезінтеграційного начала) та пов'язане з цим протиставлення нових виражальних і зображальних засобів класичним формам мистецтва XIX століття»[6,с.397].

У нашій статті ми розглядаємо модернізм як ідеологію кінця XIX початку XX століття, орієнтовану на сьогодення, яка визнає пріоритет сучасного над традиційним. За великим рахунком, модернізм і є «проектом сучасності», як, зокрема, вважає Ю.Габермас. З одного боку, ми маємо справу з абсолютно новим принципом проектування, який не набув популярності в новоєвропейській філософії. З другого цей проект свідомо виявляється нездійсненним, бо орієнтується на сучасність, що постійно змінюється, а значить, приречений завжди залишатися незавершеним. У цьому сенсі, модернізм орієнтований не просто на нове, а на постійне оновлення. Таким чином, проект модернізму це проект вічного оновлення, гонитва за актуальністю, модою.

Фактично модернізм засвідчив духовне пробудження особистості, що зацікавилася сама собою й почала блукання в лабіринтах внутрішніх потреб і протиріч. Модерністи нічого не пояснювали вони лише фіксували зрушення в суб'єктивному і об'єктивному світі за допомогою знаків, символів, натяків. Істотний вплив на формування даного напряму мали філософські теорії А.Бергсона, І.Канта, Ф.Ніцше, З.Фройда, АШопенгауера, О.Шпенглера, а також частково М.Гайдеггера, Е.Гуссерля, Xoce Ортега-і-Гасета.

Вже в працях І.Канта простежується ідея заперечення монополії розуму: філософ, здійснюючи критику «чистого» та «практичного розуму», дійшов висновку про те, що він не здатний аналізувати дійсність за допомогою «синтетичних суджень a priori», а, отже, можливості людського пізнання обмежуються досвідом.

Саме А.Шопенгауер діагностував та здійснив філософське обґрунтування ірраціоналістичних принципів, наслідком чого стала тотальна нігілістична деструкція всіх сфер розумової діяльності людини, онтологічна і гносеологічна переоцінка феномену людського існування та буття світу. Пізнавальна активність суб'єкта не має жодної гносеологічної вартості, оскільки все, що отримано шляхом раціонального синтезу є тільки уявленням, а, відповідно, гносеологічним потенціалом наділена тільки індивідуальна воля. Отже, в працях А.Шопенгауера було здійснено теоретико-методологічне обґрунтування онтологічної та гносеологічної основи модернізму, а також основних філософсько-аксіологічних постулатів останнього, найвагомішими серед яких є радикальний індивідуалізм, агностицизм, деструкція раціоналістичного культу, нігілізм.

Логічним продовженням домінуючих поглядів АШопенгауера є філософська система Ф.Ніцше. Він був одним із тих мислителів, які заклали підвалини філософського дискурсу модерності. Центральним її поняттям є «філософії життя». Саме категорія «життя», що як єдина реальність звільнена від матеріальності, є формою вияву «космічної закономірності». Митець заперечує логіку розуму в пізнанні дійсності. Тільки людина, з її волею й сильною душею, здатна проникнути до таємниць Всесвіту.

Філософія Ф.Ніцше відзначається усвідомленням загальної кризи, тому мислитель вважає, що вся наша європейська культура прямує до катастрофи. Занепад життя філософ бачить у послабленні віри, песимізмі, втраті моральних цінностей. Ane він намагається подолати декадентську безнадію й створити нове оптимістичне вчення, у центрі якого людина, яка вища за Бога, бо може сама перетворювати світ навколо себе. Мислитель створив культ «надлюдини», якій повинні підкорятися земля, природа, суспільство.

Сильну волю особистості він протиставляє загальному хаосу буття, почуттям і бажанням. «Усе дозволено!» таке гасло висунув Ф.Ніцше, маючи на увазі те, що весь світ покликаний служити людині та її життю, а вона, в свою чергу, може робити все, до чого прагне її душа. Отже, суть поглядів німецького філософа полягає в утвердженні багатогранності й цінності життя людини, проголошенні центром і метою Всесвіту особистості, від якої залежить загальне існування.

З.Фройд, досліджуючи причини психічних процесів, дійшов висновку, що не можна пояснити матеріальними чинниками акт свідомості й підсвідомості, він розглядає психіку як самостійну категорію, котра існує незалежно від матеріальних умов і керується особливими силами, що знаходяться поза межами свідомості людини. На його думку, над душею особистості тяжіють, неначе певна фатальність, незмінні конфлікти, зумовлені потягом до насолод та підсвідомих бажань. Вічними суперечками людської психіки філософ пояснює зміст і розвиток моралі, мистецтва, релігії, держави, права тощо. Усвідомлення ним власних емоційних дискусій шлях до одужання душі та світу. В цьому плані мислитель розглядає мистецтво як засіб психічного лікування окремого індивіда та суспільства загалом.

Спираючись на філософію А.Бергсона, Ф.Ніцше, З.Фройда, модернізм висунув на перше місце інтуїцію, яка здатна проникати в таємничу сутність буття. Вищим знанням проголошувалася не наука, а художня творчість, здатна одухотворювати світ, відкривати невідомі глибини індивідуального життя.

Отже, завдяки зусиллям філософів і психологів, творчій діяльності модерністів, Європа XIX століття пережила велику естетичну революцію. Кардинально змінилося уявлення про суть естетичного задоволення, процес творчості, місію митця й мистецтва. Йшов дуже важливий процес переборення усталених підходів, споживацького ставлення до мистецтва як до вишуканої розваги або зброї в боротьбі за краще життя.

Говорячи про проблему модернізму як специфічного філософського напряму, необхідно визначити хронологічні межі. Поняття модернізму переважно пов'язується з мистецтвознавством, тому потребує більш точного історико-філософського розуміння й формулювання.

Існує декілька розумінь феномена модерності в філософії, соціології, історії мистецтв. Розбіжності полягають у визначені хронологічних рамок цієї епохи. Наприклад, якщо розуміти модернізм як світогляд, що орієнтується на індивідуальність та наукове знання, то його історичні рамки співпадають із філософією Нового часу (коли обґрунтовуються принципи наукового пізнання й раціоналізм Ф.Бекона, Р.Декарта, І.Канта). Відповідно модернізм розглядається як раціоналістична філософія, пов'язана з ідеєю незалежності та активності суб'єкта, що наполягає на науковості філософського пізнання і категоріальному характері мови філософії. Своє продовження він отримує у позитивізмі та сучасній аналітичній філософії. У цьому випадку феномен модернізму у філософії пов'язаний з:

по-перше, переходом від традиційного суспільства до індустріального, тобто з становленням капіталізму;

по-друге, появою самостійності індивіда, здатного перетворювати світ із власної волі.

Tому російська дослідниця М.Федорова пов'язує розвиток модернізму із науковою революцією, що символізувала перехід від бачення світу як керованого божественним промислом, до осмислення світових процесів як саморегульованих; в результаті на зміну символічній єдності в світобаченні приходить така картина світу, в якій людина відокремлена від природи намагається всіляко з нею з'єднатися шляхом підпорядкування її своїй думці та волі; у світі все підпорядковано законам механіки, й ці закони покликана пізнати людина. З нашого погляду, таке визначення модернізму містить у собі певні недоліки:

1) модернізм ототожнюється з ідеологією капіталізму (у цьому випадку ставиться під сумнів правомірність використання самого поняття);

2) еволюція філософії пов'язується з динамікою соціальних змін. Соціальний розвиток впливає на формування ідеології, але некоректно говорити про те, що культурний та соціальний розвиток прямо пропорційні один одному й культура тільки відображає та повторює етапи останнього.

Модернізм не можна назвати раціоналізмом у строгому сенсі, швидше він є його модифікацією. Може видатися, що модерністи виступають проти раціоналізму, бо й У.Джеймс, Ф.Ніцше, Є.Франк, З.Фройд відкидають тезу про пануючий статус розуму, але нікого з них ми не можемо назвати ірраціоналістами чи містиками, бо кожен із зазначених філософів має свою особливу ідеологію відмінну від ірраціонально-містичних інтенцій. Модернізм орієнтується на розум не просто як на субстанцію, а на його особливі форми: економічний розвиток у К.Маркса, психоаналітичний у З.Фройда, релігійний у С.Франка, інтуїтивний в У.Джеймса, вольовий у Ф.Ніцше.

Спостерігається й певна тенденція до пошуку граничної позиції, у цьому випадку, по відношенню до класичного європейського раціоналізму. Пошук меж розуму так чи інакше переважає у всіх названих філософів: взаємовідносин ідеології науки К.Маркса, свідомого й підсвідомого у З.Фройда, віри-довіри та віри-знання у С.Франка, інтелектуального й чуттєвого в У.Джеймса. Простежується загальна тенденція втечі від раціоналізму, прагнення до переосмислення такого положення останнього, тобто певного роду деконструкції. Якщо класична філософія звертала увагу перш за все на центральну, визначальну позицію розуму, то для модернізму більш привабливою є його гранична ситуація. Таким чином, модернізм завжди прагне до пошуку граничних областей знання, які ще не були досліджені. З іншого боку, він тяжіє до переосмислення попередніх традицій, що також зумовлює ідеологічний зсув пограничної області знання, зрештою, прагне до синтезу знання, моралі, мистецтва.

Модернізм орієнтується на пошук універсальних підстав свідомості, які приховані в її глибині. Для раціоналізму істина лежить на поверхні і є чіткою та зрозумілою для свідомості, а все, що не може бути сформульоване логічно (містика, марення), не є науковим і не володіє істиною. Модерністи вважають, що зовнішнє є лише ширмою, модифікацією й проявом внутрішньої сили, тому одним із ключових питань модернізму постає проблема глибинної сутності людини, яка має релігійне походження. Модернізм ґрунтується на вірі в невидиме, в те що не відчувається (підсвідомість, воля, розвиток історії), про існування й функціонування якого можна лише здогадуватися завдяки певним знакам (обмовки, боротьба за виживання, соціальні революції), котрі здатний прочитувати лише обраний (філософ життя, класовий лідер, аналітик). Для модернізму істина виявляється прихованою за поверхнею слів, подій, знаків і не може бути сформульована й висловлена, а тільки інтерпретована в рамках реального змісту. Для У.Джеймса, вона є лише тим фактом, який у даному випадку зручно вважати істинним, а для модерністів це не відповідність уявлення певним речам, а координація висловлювання з певним контекстом.

Є й інші причини для розрізнення класичної раціональної філософії та філософії модернізму. Класичний раціоналізм наголошує на незалежності суб'єкта пізнання від об'єкта, якому приписується характеристика пасивності, а модернізм, навпаки, наполягає на їхньому взаємозв'язку. Наприклад, у З.Фройда аналітик і пацієнт не протиставляються один одному як здоровий чи хворий, але знаходяться в одному середовищі, де й відбувається їхня співпраця, процес лікування. Останнє розуміється Фройдом не як вигнання хвороби за допомогою конкретних знарядь медицини, але як взаємодія аналітика й пацієнта в спільному для них мовному полі. Так само і К.Маркс говорить про те, що антагоністичні класи знаходяться в одному соціальному просторі, тому стверджувати про їх автономність не можна, а радше лише підкреслювати їхню взаємодію, що реалізується в класовій боротьбі. Отже, модернізм в особах З.Фройда, К.Маркса найбільш послідовно проводить ідею синтезу суб'єкта та об'єкта.

Світ розуміється модерністами не механічно, тобто, як такий, що не функціонує за встановленими законами розуму, але постійно прагне їх уникнути. Тут він швидше нагадує організм, що постійно розвивається й долає попередні стани. Наприклад, З.Фройд не робить спроби передбачення, яким чином позначиться та чи інша подія на психічному стані пацієнта в майбутньому, але, з іншого боку вважає, що будь-який стан психіки можна зрозуміти та пояснити на підставі попереднього досвіду особистості.

Модернізм, на відміну від класичної філософії, спрямований не просто на опис світу, а виходить з того, що людина сама здатна змінювати цей світ. Іншими словами, для модерністів саме внутрішні сили самої людини (воля у Ф.Ніцше, підсвідомість у З.Фройда, класова ідеологія у К.Маркса) постають як такі, що творять світ і є рушійними для історії.

Якщо в класичній філософії свобода є пізнаною необхідністю і людина може бути вільна тільки тоді, коли усвідомлює неминучий вплив на неї абсолютної ідеї та свою причетність до трансцендентного шляху її розвитку, то модернізм не дозволяє собі вірити в абстрактний ідеал. У цьому випадку філософія стає не просто теорією й навіть не способом пізнання світу, а безпосереднім шляхом досягнення блага. Отже, філософія, історія та мистецтво потрібні лише тією мірою, наскільки є необхідними для досягнення тієї чи іншої життєвої мети. Аргумент для цієї тези знаходимо у Ф.Ніцше: «такі послуги, які може надати життю історія; кожна людина й кожен народ потребують, залежно від їхніх цілей, сил і потреб, відповідного знайомства з історією»[3,с. 179]. Таким чином, знання для нього стають знаряддям у життєвій боротьбі. Tаким же інструментом є й психоаналіз З.Фройда, який покликаний виконувати конкретні функції лікування. А книгу «З нами Бог» С.Франк написав не як теологічний трактат, а як практичне керівництво для вирішення нагальних потреб віруючого.

Модернізм прагне до зближення різних сфер знання та мистецтва і опиняється в складних відносинах із попередніми течіями останнього, бо сповнений рішучості зруйнувати старі традиції, знищити кумирів, але постійно виявляється залежним від них, проявляє своє історичне коріння.

Що ж до релігійних підстав модернізму, то слід сказати, що його представники переважно заперечують віровизнання, оскільки не належать до жодної з конфесій. У своїй більшості вони відкидають приналежність до будь-якої церкви, так як тотальне прагнення до оновлення не може не торкнутися й сфери віри. Чимало модерністів звертаються до проблеми релігії, але схильні інтерпретувати її в контексті своєї ідеології. Наприклад, З.Фройд розуміє релігію як універсальний невроз людства, а КМаркс як знаряддя буржуазії для придушення волі робітничого класу. В даному випадку релігія вписується модерністами в їх систему і тим самим перестає бути чимось автономним, ворожим. Проте вони критикують не саму релігію, а тільки церкву як релігійний інститут (традиції, догмати і символи віри), при цьому не вникаючи в проблему власне співвідношення релігії та віри.

Як і у випадку з історією, яку намагаються заперечити й забути, але зрештою визнають її неминучість, так і в релігії, модерністи приходять, по суті, до створення власних релігій. Звичайно, в даному випадку виникає питання наскільки доречно називати ідеологію того чи іншого філософа релігією, тим більше, що релігійні форми філософії та теології якраз відсуваються в епоху модернізму на другий план.

Ідеологія модернізму, безумовно, претендує на роль релігії, бо модерністи наполягають на існуванні універсального початку буття, загального абсолюту, по відношенню до якого шикується вся філософська ідеологія мислителів, тобто філософія модернізму вибудовується по відношенню до цього абсолюту як форма релігії.

Модернізм зайнятий пошуком основ людської особистості й саме в цю епоху найбільший розвиток отримують такі науки як психологія та соціологія. Tак чи інакше, всі модерністи орієнтовані на пошук глибинних основ людської особистості: чи це підсвідомість, яка формує реальне життя у Фройда, чи класова приналежність, яка визначає мислення й поведінку людини у Маркса, віра від якої залежить не лише щастя людини, але й хід історії взагалі у Франка, воля як підстава всякого життя та історії у Ніцше, відчуття та інтуїція як підстава життя у Джеймса. Глибинна сутність людини стає однією з ключових фігур в ідеології модернізму, і в той же час вона наділяється релігійним значенням.

Ідеологія модернізму прагне охопити та описати всі сфери людської активності так, щоб зробити їх частиною власної ідеології, таким чином, убезпечити себе в разі можливої критики. Тому ніцшеанство не боїться критики з боку церкви, що дорікає йому в цинізмі, фрейдизм не лякається гуманізму, який докоряє йому в ницості, система Франка не побоюється оцінок зі сторони лібералізму, що дорікає їй в патріархальності.

Підводячи підсумки дослідження, визначимо наступне: 1)модернізм доречно розглядати як світоглядну парадигму в контексті філософських вимірів Модерну (Нового часу); 2)ключовими ідейно-теоретичними передумовами становлення модернізму є ідеї «філософії життя», психоаналітичні студії, природничо-наукові відкриття, філософські пошуки в просторі діалектичного матеріалізму, які зумовили основні вектори світоглядної ідентичності досліджуваного періоду; 3)неузгодженості в ідейному полі поняття «модернізм» зумовлені ідейно-теоретичними суперечностями між модернізмом як естетично-художнім явищем та модернізмом як теорією і практикою соціокультурного дискурсу.

Ці висновки розкривають нові перспективи дослідження проблеми етичних концепцій модернізму.

Список використаних джерел

модернізм культурний філософія ідеологічний

1. Енциклопедія постмодернізму /За ред. Ч.Вінквіста та В.Тейлора; Пер.з англ. В.Шовкун; Наук. ред. пер. О.Шевченко. K.: Вид-во Соломії Павличко «Основи»,2003. 503с.

2. Малахов В.А. Етика: Курс лекцій: Навчальний посібник / Віктор Аронович Малахов. [5-тє вид.]. K.: Либідь, 2004. 384с.

3. Ницше Ф. О пользе и вреде истории для жизни // Ницше. Ф. Сочинения в 2 т., Т.1. М., 1997.-829с.

4. Новий тлумачний словник української мови: У 3-х томах / Уклад. В.Яременко та О.Сліпушко. К.: Аконіт,. 2007. Т.2.

5. Словник іншомовних слів [Текст]: 23 000 сл. та термінолог. словосполучень / Л.О.Пустовіт, О.І.Скопненко, Г.М.Сюта, Т.В.Цимбалюк; за ред. Л.О.Пустовіт; Київ, міська держ. адмін. K: Довіра: Рідна мова, 2000. 1017с.

6. Українська літературна енциклопедія: в 5-х т. / Редкол.: І.О.Дзеверін (відп. ред.) та ін. K.: «Українська Радянська енциклопедія» ім.. М.П.Бажана, 1985-1994 Т.З.С.591.

7. Федотова В.Г. Модернизация «другой» Европы. М.: ИФ РАН, 1997. 265с.

8. Філософія: Світ людини. Курс лекцій: Навч. посібник / В.Г.Табачковський, М.О.Булатов, Н.В.Хамітов та ін.. К.: Либідь, 2003. 432с.

9. Фёдорова М.М. Модернизм и антимодернизм во французской политической мысли XIX века. М.: ИФ РАН 1997. 204с.

10. Хабермас Ю. Концепции модерна. Ретроспектива двух традиций. // Хабермас Ю. Политические работы. М.: Праксис, 2005. 368с.

11. Хабермас Ю. Философский дискурс о модерне. Двенадцать лекций / Юрген Хабермас; Пер. с нем. 2-е изд., испр. М.: Издательство «Весь Мир», 2008.-416с.

Размещено на Allbest.ru