Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

курбас театр режисер постановка

1. Початок театральної діяльності Курбаса

2. Створення «Молодого театру»

3. Одеський період

4. Театр в часи революції

5. «Березіль»

Видатний режисер, актор, драматург, публіцист, перекладач Олександр Степанович (Лесь) Курбас жив і працював у Харкові з 1926 по 1933 роки. Саме тут розквіт його талант режисера - новатора, теоретика і педагога. Він створив свій театр «Березіль» (зі старослов`янської - «Березень»), що зараз відомий всьому світу, як початок весни сучасного театру. А самого Курбаса вважають, і не випадково, чи не першим театральним авангардистом. Його ювілейні дати відзначаються, за рішенням ЮНЕСКО в усьому світі.

На сцені «Березіля» Курбасом були відтворені оригінальні постанови п`єс, що викликали гарячий інтерес у глядачів, та гострі дискусії в театральних колах. Курбас приймав активну участь у культурному житті: викладав у музично-драматичному театрі, виступав, як театральний критик і публіцист в газетах і журналах. У жовтні 1933 його було звинувачено у ідеологічних помилках і відсторонено від художнього керівництва театром. Незабаром його заарештували. І у 1937 році розстріляли. Його могила на Соловках невідома і до сьогодні.

На фасаді будівлі Харківського театру імені Шевченка декілька років тому було відкрито меморіальну дошку із вказівкою, що тут працював видатний діяч української культури Лесь Курбас.

На початку 1916 року до прибічників ідеї створення нового українського театру в Києві дійшли чутки, що М.К. Садовський запросив у свою тупу молодого західноукраїнського актора з Галичини Олександра Курбаса, щоб замінити І.О. Мар`яненка, який збирався залишити трупу. Уважно та прискіпливо слідкували вони за дебютами Курбаса з 18 березня 1916 року: якщо селянські образи у виконанні Курбаса стали причиною зіткнення думок, то Збігнєв (в Мазепі Ю. Словацького), та Хлєстаков (у «Ревізорі» М. Гоголя) були визнані бездоганними.

Шукачі новаторського театрального мистецтва відчули ц ньому саме такого актора, у якого є чому повчитись, та на якого слід рівнятись. Крім того вони довідались, що він родом зі знатної галицької родини акторів Яновичей, закінчив тернопільську гімназію, а вищу історико - філологічну освіту отримав у Віденському і Львівському університетах , знає вісім мов і добре грає на роялі. Також стало відомо, що він має досвід акторської та режисерської роботи, працював у Львівському театрі «Русская беседа» і у славетному театрі Гната Хоткевича, заснував спілку українських акторів «Тернопільські театральні вечори». Проте найважливішим було те, що він вивчав історію і теорію світового театрального мистецтва, бачив чимало постанов у німецьких, польських, австрійських та багатьох інших театрах.

Початок зустрічей з Курбасом було покладено молодою ентузіасткою з вибуховим темпераментом Поліною Самойленко. Вона запросила його на чергове засідання «дванадцятки» піонерів студійних починань, ядро якої складали студенти та випускники музично - драматичної школи М.В. Лисенка. Перша зустріч (16 травня 1916 року) затягнулась далеко за північ, фактично перетворившись у дружню взаємосповідь, взаємоперевірку і взаємовипробування. Вона була наповнена відвертою симпатією, молодіжним азартом, веселощами, шпильками, гумором, а головне - глибоким змістом. Недозріла студія молодих ентузіастів з нерозтраченим потенціалом творчих пошуків, що не мала ще ані організаційної, ані матеріальної основи, знайшла головне: свого керівника.

Почались щовечірні зустрічі, і напружена студійна робота. Спочатку на квартирі чети Мануйлович - Бондарчук (вул.. Маріїно - Благовіщинська, 34), потім в орендованому приміщені шорної майстерні на Караваєвській 29, яка щовечора перетворювалась на храм Мельпомени: відсувались машини до мокрих стін, виносилось сміття, вимивалась підлога, ставився величезний самовар. Кожен студієць поспішаючи на заняття після роботи, приносив до загальної вечері шматок хліба та кілька шматочків цукру. Матеріалом для спільної роботи стала трагедія «Цар Едіп» Софокла в перекладі Івана Франка. У перервах занять Лесь (як одразу почали звати його студійці) знайомив товаришів із галицькими піснями, щедро ділився своїми думками і знаннями: про овіяну всесвітньою славою Соломію Крушельницьку, про Модеста Менцинського, про скарби культурних досягнень інших народів. Лесь розповідав про життя і творчість великого Калідаси, Рабіндраната Тагора, Мікалоюса Чурльоніса та інших видатних майстрів всього світу.

Загальна робота перейшла в спільність життєвих, щоденних інтересів. Колектив став єдиною творчою сім`єю: користуючись кожним зручним випадком і вільним часом, студійці разом відвідують музеї, виставки, околиці Києва. Здійснюють подорожі до Канева, на Шевченкову гору. Вчаться слухати і любити природу, мову рідної землі. Занурюються в стихію стародавньої Еллади, вивчаючи музейні експозиції. І скрізь із ними - Лесь Курбас.

1917 рік - бурхливий і багатий на події - змусив студійців прилаштовуватися до обставин. Матеріальні і побутові умови складались так, що довелось разом зі студійною роботою та творчим процесом над «Царем Едіпом», зайнятися «репертуарною», «касовою» п`єсою, яку також у студійному порядку можна було би швидко підготувати і, демонструючи її заробляти на життя. Вибрали «Базар» В. Вінниченка. Оформити постанову сердечно допоміг реквізитор театру М.К. Садовського, справжній «енциклопедист куліс» Казимір Домбровський. Перша вистава з успіхом пройшла у Святошині. Проте молодому колективу нічого не заплатили. Починаючий театр зрозумів, що необхідно взяти на свої плечі весь вантаж адміністративної роботи та господарювання: з того часу Степан Бондарчук став уповноваженим колективу в цих питаннях. З сумом актори усвідомлювали, що доведеться дещо звернути із запланованого шляху довгої студійної роботи і піти на компроміс. Уже намічені кроки на цьому шляху («Цар Едіп», «Горе брехуну», «Вертеп» та «Шевченківський вечір») довелось на деякий час відкласти, та все одно, «хлібний» репертуар розглядався тільки як засіб, який дасть можливість новому українському театру, котрий вже отримав назву «Молодий театр» продовжувати підготовку високохудожніх вистав і нарешті заявити про себе.

Перший сезон «Молодого театру» починався з пошуків театрального приміщення. Вдалось укласти угоду з орендатором будівля під театр «Бергоньє» П.М. Мілорадовичем (цьому посприяло його українофільство). За угодою «Молодий театр» мав право щотижня давати дві ранкові вистави. Пізніше ранки змінились вечорами, а влаштувався театр на Фундукліївській, 5. Знову колектив був змушений звернутися до «касової» п`єси: вибрали драму В. Вінниченка «Чорна Пантера і Білий Ведмідь». Задача була складною, так як довелось конкурувати з іншими постановами та виконавцями. Проте, Курбас знайшов спосіб, як змусити п`єсу звучати по-новому: він відмовився від «богемного» відтінку, на який провокував матеріал п`єси, а спробував показати страшне підґрунтя капіталізму, коли все йде на продаж: поцілунки, дружба, кохання, твори художника. І визнання прийшло. Його удостоїлись і особисто виконавці: П. Самойленко, Л. Курбас і талановита режисура. Фінансовий успіх постанови також був значним. Вистава викликала творче піднесення в колективі і великий резонанс у місті. Потім були ще прем`єри: «Молодість» М. Гальбе, «Театр О. Олеся» - постанова, в якій було реалізовано такі етюди, як «Осінь», «Танець життя», «При світлі багаття», «Тихий вечір». В них мали успіх виконавці Надія Рєпніна, Володимир Леонтович, Гнат Юра. Після відвертої невдачі, яка прийшлась на долю «Етюдів» О. Олеся в театрі М. Садовського (1913 - 1915), у «Молодому театрі» вони засяяли новими барвами. Останньою прем'єрою 1917 року була вистава «Доктор Кєрженцев» за мотивами оповідання Л. Андрєєва «Думка», постановку якого здійснив Г.П. Юра, що виконав у ній головну роль. Вона не мала успіху у глядачів, і поставив багато питань перед молодотеатрівцями: у чому причина? Куди йти далі?

Тим часом Лесь Курбас наполегливо перекладав романтичну мелодраму Єжи Жулавського «Йоля». Він відчував повнокровність і яскравість образів, гостроту конфліктів, виразне соціальне звучання у цьому творі, і переконав колектив включити «Йолю» в репертуар. У цій постановці, ще більш значною мірою, ніж у попередніх, було позначено режисерський почерк Леся Курбаса: сценічним матеріалом актора Курбас вважав як його духовні, так і фізичні дані. «Думка, уява, дотепність, винахідливість, - говорив він, - необхідно вправляти так само, як і тіло». Якщо у попередніх постановках Курбаса основою була його майстерність компонувати ритміку вистави, то в роботі над «Йолею» актори вчилися вмінню вибудовувати пластичні створюваного образу, наполегливо працювати над ритмом вірша, музичністю віршованої мови. Прем`єра «Йолі» 1918 року знайшла гармонійне звучання і свідчила про неухильний творчий ріст «Молодого театру».

1918 рік - час блискавичних змін політичної обстановки в Україні. Спочатку володарювала Центральна Рада… Вистави починались і закінчувались рано, тому що вечорами вулиці пустіли, то тут, то там лунали постріли, наростала напружена тривога. Повстання заводу «Арсенал» відкриває короткочасний період боротьби об`єднань Центральної Ради з червоними з середини січня приблизно до середини лютого. В середині січня червоні війська зайняли майже всю Україну, окрім Волині та Подолу, де розмістились формування Центральної Ради. Але в другій половині лютого німецький чобіт починає топтати українську землю. 1 березня німці захоплюють Київ, їх «наймач» - Центральна Рада повертається у вигляді Української Народної Республіки. В кінці квітня «з'їзд хліборобів» обирає Павла Скоропадського «гетьманом всія України». Він намагається упорядкувати життя молодої держави, позначити її суверенітет, але розграбування німцями української землі та вир різних політичних течій йому подолати не вдається.

У таких суперечливих обставинах і умовах, борючись із найрізноманітнішими умовами, «Молодий театр» продовжував жити і творити. 21 травня 1918 року сталась немаловажна подія в українському театральному житті - прийняття уставу Спілки на довірі «Молодий театр в Києві». Це був документ, який не лише послугував юридичною основою для того, щоб узаконити існування «Молодого театру», але й висвітлював головну мету, яку колектив ставив перед собою в мистецтві, шляхи здійснення його планів і організаційну структуру Суспільства. До того часу подібного уставу не мав жоден український театр. На державну підтримку незалежному колективу розраховувати не доводилось, тому молодотеатрівці звернулись до широких кіл громадськості через «Робочу газету» з «Відозвою до суспільства». Відозва знайшла широкий відгук і принесла добрі плоди: робітники, трудова інтелігенція почали набувати паї Суспільства, це дозволило колективу орендувати триповерхову будівлю на Прорізній, № 17. Плани на майбутнє були такі: за рахунок здачі в оренду перших двох поверхів отримати кошти, на які планувалось відремонтувати будівлю, перетворити третій поверх на театральне приміщення, виготовити декорації, реквізит, костюми. А тим часом відрядити весь творчий склад театру до Одеси, і там в нормальних умовах готувати репертуар.

І ось, починається пора «одеської комуни» молодотеатрівців. Поселились в районі Великого Фонтану в школі, на подвір'ї якої, серед дерев розташувались столи на тридцятеро людей. Харчувались з одного котла, котрий приладнали там же, на камінні. Зарплату не отримував ніхто. Репетирували одразу «у декілька рук». Курбас працює поперемінно одразу над трьома постановками: «В пущі» Лесі Українки, «Горе брехуну» Ф. Грильпарцера, «Цар Едіп». Гнат Юра готує «Затонулий дзвін» Г. Гауптмана, С. Семдор - драму «Доктор Штокман» Г. Ібсена, а Щепанський мучиться над «Розбійниками» Ф. Шиллера, В. Васильєв приміряється до «Тартюфа» Ж.Б. Мольєра. У вільний час - спільний спів, купання в морі, гра в городки, читання, видавництво гумористичного журналу «Брат Джошуа» (ім'я навіяно драматичною поемою Лесі Українки «В пущі»), розіграші з приводу того ж Джошуа, котрий набуває рис реально діючої особи. Йому навіть виділяли порцію їжі. Життя було достатньо важким: грошей не вистачало, не дивлячись на дружнє ставлення кредиторів. До того ж репетиції добігали кінця.

Тому в Одесі молодотеатрівці дали сім вистав: свіжоспечений «Доктор Штокман», «В пущі», «Горе брехуну» та чотири п'єси минулого сезону 1917 року (одеситам вони все одно не були знайомі). Вистави пройшли із успіхом.

В кінці серпня 1918 року молодотеатрівці повертаються додому, в Київ, із випробуваними на глядачах трьома прем'єрами. Крім того були майже готові «Цар Едіп», та «Затонулий дзвін». Отже, репертуар було доповнено. Та що ж із приміщенням? Тут справи були кепські: відсутність досвіду призвела до невдалої згоди про здачу в оренду. Шахрай, скориставшись цим, зайняв і третій поверх, не дозволяючи його ремонтувати, не розраховувався за оренду вперед. Молодотеатрівці, за порадою юриста, негайно розпочали ремонт своїми силами (що допускалось юридичною угодою), власноруч викинувши шахраїв на вулицю. Невдовзі було знайдено нового орендатора першого і другого поверхів, що погодився відремонтувати ці поверхи, опалювати всю будівлю і одразу ж розрахувався за оренду. Ремонт третього театрально поверху було швидко завершено, усі готувались до прем'єри. Аж тут… німці, що господарювали в Києві одразу зорієнтувались і реквізували оновлене приміщення під свою головну комендатуру. Відвойовувати театр довелося довго: звертались і до Скоропадського, і до вищого німецького керівництва. Курбас навіть надрукував у віденській пресі статтю про німецькі безчинства в Києві. І хто - зна чим би це все скінчилось, якби саме життя не втрутилось у долю «Молодого театру». В самій Німеччині грянула революція, а на Україні спалахнула з новою силою боротьба за владу Совітів. Окупантів гнали в три шиї, і молодотеатрівці знову стали господарями у власному приміщенні. Якось зранку, прийшовши до театру, вони побачили на готову завісу із намальованим на ньому чудовим глечиком із квіткою, а на сцені, посеред банок із фарбою і пензлем у руці спав художник. Це був А. Петрицький, який усю ніч готував товаришам сюрприз.

Новий сезон 1918/19 рр., було вирішено провести відповідно з метою і правами суспільства, зазначеними в уставі. Із натхненням, власними силами, молодотеатрівці завершують технічне оформлення сцени, виготовляють декорації, костюми, доводять до кінця роботу над постановкою «Цар Едіп». Поновлюється студійна робота - тренаж. В жовтні 1918 року було оголошено набір молоді у «Незалежну студію при Молодому театрі», викладачами якої стали відомі педагоги Вищого музично - драматичного інституту ім. В.М. Лисенка та видатні діячі сцени: В. Василько, Марко Терещенко та інші. Студія приймала активну участь у постановці української опери - казки «Коза - дереза» на сцені «Молодого театру» у сезоні, що настав. Сезон розпочався 16 листопада 1918 року античною трагедією «Цар Едіп», ця вистава стала її першим сценічним втіленням в історії українського театру. Головним героєм і основною діючою силою, за версією Курбаса, був хор, своєрідний колективний персонаж, що виявляв суспільні переконання щодо того, що відбувається, етично - філософські думки самого Софокла. Він вражав багатством форм як пластично - просторових, так і ритмічно - декламаційних.

Другою прем'єрою сезону стає драматична поема «В пущі», яку автор Леся Українка присвятила глибоким роздумам про творчість, про положення й долю художника в антагоністичному суспільстві, про його місце і борг в боротьбі проти реакції на вищі світлі ідеали. Немає потреби говорити, як це співпадало із роздумами Курбаса та його прибічників в той переломний час, в перше революційне дворіччя. Матеріалом для поеми Леся Українка вибрала внутрішнє протиріччя у взаєминах і поглядах пуритан - переселенців з Англії у Північну Америку. Головний герой - трагічна фігура, скульптор Річард Айрон, котрий не знаходить відгуку своїй спраглості любові, правди, свободи у середовищі фарисеїв, сектантів, обмежених людей. Але Курбас намагається зробити цю виставу, як життєстверджуючу реалістичну психодраму, не надаючи їй відтінку трагічної безнадійності. В той самий час він дав можливість розкритись усім виконавцям. На сцені не було жодного безликого персонажу. Колектив досяг у цій постановці високої ансамблевої узгодженості, що вірно доносить до глядача глибоку філософську ідею поетичного витвору Українки. Бурхливими оваціями вітала публіка Курбаса - режисера і Курбаса - актора (у ролі Річарда).

Зовсім іншою виявилась наступна постановка «Горе брехуну» - комедія від якої глядач був просто у захваті, дивуючись багатству нових театральних прийомів та засобів. Сюжет із середньовічної хроніки «Історія франків» набирає у Ф. Грильпарцера гостроту завдяки тому, що дія відбувається на фоні протиставлення двох культур: романської (порядок, цивілізація, християнство) та германської (дикунство, свавілля, жорстокість, язичництво). Курбас - режисер вважав, що така комедія може вести діалог із глядачем лише мовою неприкритої театральності, як художній карнавал, де є місце і романтиці, і гротеску, і навіть буфонаді. До цього ніби змушував сам автор: перша і остання сцени комедії - діалоги про правду і брехню - створюють живописне обрамлення, в якому розгортаються майже казкові події у дикунському оточенні. 12 грудня 1918 року вистава заграла красою усіх кольорів веселки. Не лише глядач отримав величезне естетичне задоволення. Навіть дехто з акторів - молодотеатрівців, хто не був зайнятий у «Горі брехуну», не пропускали жодної репетиції вистави, насолоджуючись процесом народження новаторського сценічного твору, а згодом усі ці актори дивились ці виставу з першої дії до останньої, активно сприймаючи її разом із глядачами.

На початку січня 1919 року молодотеатровці показали ще одну прем'єру «Різдвяний вертеп». В 1918 році Курбас, за підтримки колективу театру, надумав створити широкий сатиричний огляд злободенних подій того часу, використовуючи для цього принцип старовинного українського народного лялькового театру XVII - XVIII століть - вертепу. Таке театральне дійство відкривало широкий простір для режисури, давало можливість в гострій і яскравій сценічній формі, у вигляді різноманітних стилізованих сценок і мініатюр, показувати героїв і події дня. Потреба у добротному і цікавому літературному тексті змусила керівництво оголосити відповідний конкурс для письменників, але ніхто з них не відгукнувся. Тоді, щоб даремно не пропала підготовлена до постановки декоративно - матеріальна частина (також роботи А. Петрицького, що створив справжню «вертепну хоромину» XVIII століття), Курбас запропонував відтворити класичну традиційну вертепну виставу. Вона була досить театралізованою, навіть костюми акторів було виготовлено із марлі і паперу, вони розмовляли механічно - монотонно, як ляльки, за виключенням персонажів - людей, що оточували вертеп: Запорожець, Селянин, Циган висловлювались звичайною мовою, а з обох боків хоромини співаючі бурсаки роз'яснювали, що в ній відбувається. «Різдвяний вертеп» був сприйнятий молодотеатрівцями неоднозначно. Деякі відчували в ньому загрозу репертуарному театру, прибічниками якого вони були. Проте конфлікту у колективі не було дано розпочатися, завдяки відкритому і чесному обговоренню під час загальної зустрічі; і взаєморозуміння знову повернулось у театр. Окрім перелічених програмних постановок, показали свої прем'єри і молоді режисери: Семен Семдор - «Доктора Штокмана» Г. Іпсена, Валерій Васильєв - «Тартюфа» Жана Батіста Мольєра, а Гнат Юра - аж три вистави: «Затонулий дзвін» Г. Гауптмана, «Кандида» Б. Шоу і «Гріх» В. Вінниченка. Якби не живі свідки і документи, декому могло б здатися дивом, що в умовах громадянської війни і надзвичайного матеріального неблагополуччя, на приватних квартирах і у чужих театральних приміщеннях, протягом неповних двох років можна було створити зовсім новий за змістом, формі та ідейно - художньому напрямку театр - студію, колектив однодумців, котрому вдалося поставити одинадцять (у більшості новаторських) вистав, і заслужити любов та повагу публіки.

Молодотеатрівці створили дружній колектив і продовжували жити єдиною творчою сім'єю. Було багато різних традицій: спільне відвідування вистав, концертів, музеїв, лекцій, виставок; загальне захоплення поезією Шевченка, Франка, Українки, Олеся, Савченка, Ярошенка, обмін книжками; жага до знань і обмін думками з приводу побаченого, прочитаного, почутого; прогулянки до Канева, Межигір'я, Дніпра, активний відпочинок і іграми, танцями, спортивними змаганнями. Також доброю традицією серед молодеатрівців стало привітання «Доброї праці!», встановилася традиція відзначати разом особисті та колективні свята і пам'ятні дати. Незмінно урочисто відзначали Шевченківські дні, святкували кожну прем'єру, відкриття та закриття сезонів, бенефіс Курбаса, дні народження. Радісно, весело, та, звичайно, без алкоголю! Члени колективу не замикались у власному колі, відверто й радісно шукали дружніх зв'язків з іншими творчими працівниками, художниками й письменниками. Врешті - решт народився власний клуб «Молодого театру» під назвою «Мистецький льох», в якому часто влаштовувались імпровізаційні вечори гумору та сатири, творчі вечори - зустрічі музик, поетів, письменників з артистами.

Рання весна 1919 року була весною не лише у природі, але й суспільно - політичною, у театрально - художньому житті Києва, у свій Україні. Червона Армія визволила Київ і переможно просувалася на Захід. Постанова Радянської влади про націоналізацію п відношенню до творчих працівників продемонструвало її турботу про театр і його творців. У квітні 1919 року відбулось об'єднання Першого театру Української радянської республіки імені Т.Г. Шевченка і «Молодого театру». Оскільки молода республіка не мала фінансових можливостей підтримувати три театри в Києві. Лесь Курбас був призначений головним режисером об'єднаного колективу. Органічного злиття двох театрів не відбулося, хоча ворожнечі між акторами не було. Кожен колектив виступав зі своїм, раніше підготованим репертуаром. Окрім того, молодотеатрівці були активно залучені до організації «Музичної драми» - театру, що мав би забезпечити революційні зміни на оперній та балетній сценах за рахунок оновлення драматургії. Зокрема Лесь Курбас здійснив постановку опер «Тарас Бульба» М.В. Лисенка і «Галька» С. Манюшко. Але прем'єра «Гальки», що очікувалась 30 серпня 1919 року не відбулась. Саме в той день через Дніпро почала наступ на місто денікінщина, а з півдня - петлюрівська Директорія. Пожежа від запального снаряду знищила приміщення об'єднаного театру шевченківців і молодотеатрівців, все майно театру, особисті речі акторів згоріли у вогні. Знищено було і театр «Музичної драми».

16 грудня 1919 року Червона Армія розгромила білогвардійців і визволила Київ. В місто почали стікатись розрізнені акторські сили. Збирались у колишньому приміщені «Молодого театру» на Прорізній. Тут відбулось справжнє злиття в один творчий колектив, в якому не було розділення на шевченківців та молодотеатрівців. Режисер Олександр Загаров взявся готувати «Ревізора», а Курбас прийнявся за інсценування «Гайдамаків».

З моменту свого заснування погляди «Молодого театру» формувались під значним впливом творчості Шевченка. Ще в перші дні студійної праці, усім, щойно сформованим колективом, відвідали могилу Кобзаря, схиливши голови перед українським генієм. З 1916 року заповітною мрією Курбаса було здійснити постановку за мотивами творів Тараса Шевченка. Найбільш співзвучною з подіями останніх років, а саме 1919 року, була тема боротьби українського народу за своє визволення, тобто до постановки просилась поема «Гайдамаки». Курбас не одразу почав працю над її втіленням. Згідно Степану Бондарчуку, слід вважати, що більшість вистав «Молодого театру» («Йоля», «Цар Єдіп», «В пущі», ювілейна «Шевченківська вистава», а також поема «Єретик», містерія «Великий льох» за Шевченком та іншими) - були лабораторними дослідами, кроками до майбутнього монументального сценічного полотна «Гайдамаки». «Шевченківська вистава», прем'єра якої відбулася 11 березня 1919 року, містила багато ескізних нарисів за поетичними творами Кобзаря, які були одночасно й етюдами до майбутньої великої постановки Курбаса.

Антична трагедія спирається на хор, як на виразника дум і сподівань суспільства. Лесь Курбас вирішив використати цей засіб у «Гайдамаках». Він ввів у інсценування так звані «Десять слів поета», яким надавались різноманітні функції: в одному місці хор - це душевний біль і мука народу, в іншому - надія, його радість, в третьому - жива сцена, що затуляє сцени знущань, що терпить народ від польської шляхти. Постановку Лесь побудував на синтезі світла, музики, пластично - скульптурних композицій і слова, подібного до музичного інструменту: можна сказати, що кожен виконавець нібито мав власну відпрацьовану партитуру. 10 березня 1920 року «Гайдамаки» вперше були зіграні на сцені Оперного театру ім.. К. Лібкнехта, і неодноразово згодом були показані широкому загалу. Ця епохальна вистава, що вже не була внеском колективу «Молодого театру», з формальної точки зору, став вінцем молодотеатрівських ідей і блискучим завершенням першого періоду творчості Курбаса - режисера. Зі слів великого актора Івана Мар'яненка, «Назвати «Гайдамаків» лише найкращою постановкою О.С. Курбаса було б невірно. Це одна з найвидатніших вистав українського радянського театру на початку його розвитку. Це етапний твір в історії нашого театру». Невдовзі почалась харківська пора творчості Курбаса.

«Березіль» було створено видатним режисером - новатором Лесем Курбасом у 1922 році. А у 1926 році театр було переведено з Києва до Харкова, тобто він отримав статус столичного, і зайняв приміщення колишнього театру Синельникова, яке відремонтували та модернізували, вдосконаливши сцену і надбудувавши на глядацькою залою залу декорацій. До трупи театру входили тоді видатні актори: А.М. Бучма, М.М. Крушельницький, В.М. Чистякова, Л.М. Гаккебуш, М.М. Ужвій, Д.І. Антонович, Л.Ф. Дубовик, І.І. Гірняк та інші. В Харкові навколо театру одразу почав збиратись цвіт української культури - П.Г. Тичина, М. Семенко, Остап Вишня, М.Г. Кулиш, Ю.І. Яновський, Ю.К. Смолич, М.П. Бажан, В.Г. Меллер та інші.

Сформована театральна естетика Леся Курбаса заперечувала прийоми українського побутового театру, протиставляла їм метафоричність, гостроту та філософську спрямованість постановок. Це була особлива, карнавальна умовність, що поєднувала елементи балагану, гротеску з високою психологічною достовірністю акторського виконання. Вистави Курбаса відрізнялись яскравістю, барвистістю, винахідливістю художнього оформлення, над яким працювали такі видатні художники, як А.Г. Петрицький і В.Г. Меллер. На сцені йшли п'єси українських і зарубіжних авторів.

Але справжній розквіт театру пов'язаний із поставленими Курбасом творами Куліша. Театр знайшов у його особі «власного» автора. Вистави «Мина Мазайло», «Маклена Граса», «Народний Малахій» назавжди увійшли у скарбницю українського театрального мистецтва. Однак гострі, суперечливі постановки Леся Курбаса викликали різке несприйняття з боку ортодоксально налаштованих критиків, і, оскільки будь - які дискусії з питань мистецтва одразу переводились в ідеологічну площину, Курбаса звинуватили у розповсюдженні ворожих поглядів, у політичних помилках, та у 1933 році його було відсторонено від керівництва театром і репресовано. Він загинув у таборі, а «Березіль» фактично розпався. Вціліла частина трупи, яку очолювали М.М. Крушельницький та І.О. Мар'яненко, і намагалася всіма силами зберегти творчий спадок Курбаса, продовжити його традиції.

У 1935 році театр почав називатись Харківським українським драматичним театром імені Т.Г. Шевченка, а у 1989 році на фасаді приміщення встановили меморіальну дошку пам'яті Леся Курбаса праці скульптора С.А. Якубович.

У післявоєнні роки будівля театру піддалась подальшим перебудовам, під час яких на зміну старому було зведено новий корпус артистичних приміщень з боку Римарської вулиці (архітектори Б.Г. Клейн та Є.А. Святченко). Надбудована та переобладнана сцена, облаштовано новий гардероб, реконструйовано глядацьку залу, над якою прибрали надбудову декораційної зали (архітектори Б.Г. Клейн та Н.С. Фурманова). Фасад будівлі при цьому в основному збережено в тому вигляді, який надав йому, в кінці XIX століття, Б.Г. Михайловський. Було організовано «Малу сцену» театру, і їй знову повернули славетне ім'я «Березіль». Репертуар «Малої сцени» і до сьогодні входять вистави за п'єсами М. Куліша, що не втрачають і сьогодні гостроти та свіжості, доставляючи величезну насолоду публіці. Це найкращий пам'ятник незабутньому Лесю Курбасу.