Історичний розвиток українського костюму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

ФАКУЛЬТЕТ ІСТОРІЇ, ПОЛІТОЛОГІЇ ТА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Реферат

Історичний розвиток українського народного костюму

Виконала:

Решетнікова В.Є.

Науковий керівник:

Кожолянко О.

Чернівці - 2013

План

Вступ

1. Історія дослідження українського костюма

2. Класифікація традиційного одягу та його етнографічні ознаки

3. Естетичні властивості матеріалів для одягу: колір та його символіка, барвники, способи фарбування

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

український костюм одяг

Духовний і творчий потенціал народу завжди нерозривно пов'язаний із всебічним знанням своєї історії, її місця і ролі у світовій культурі. Ретроспектива традиційного побуту, творчого досвіду, духовної культури -- всього комплексу проблем, що розкривають етнічну самобутність,-- не тільки нагадує нам історію, наше минуле, але й звернена, спрямована до сучасного та майбутнього. Національні риси характеру: психологія, погляди, уявлення та уподобання, практичні навички, рівень майстерності та естетичної вимогливості, зафіксовані у традиційній культурі, збагачені сучасними досягненнями,-- дають усвідомлення потреб і запитів свого народу, сприяють збереженню етнічної самобутності, неповторності у світовій культурі. Саме тому особливої актуальності в наш час набувають дослідження етногенезу, історичного розвитку, різних напрямків життєдіяльності та світогляду народу.

Однією із невід'ємних ознак етносу в цілому і кожної особистості зокрема є костюм. Порівняно з іншими видами мистецтва і творчої діяльності людини -- архітектурою, живописом, літературою безпосередньо пов'язаний з людиною костюм значно швидше і активніше реагує на події в країні, зовнішні впливи, зміни в естетичних поглядах та духовному житті народу. Історія костюма розкриває соціальну структуру суспільства кожного періоду, взаємодію людини і суспільства. Традиційний костюм, його походження та еволюція, формування локальних і національних ознак, практичний досвід підкреслюють специфіку конкретного етносу і є важливим історичним джерелом, яке відображає матеріальну, духовну і художню сфери культури народу. Він допомагає виявити початкові, етногенетичні витоки, розкриває різночасові нашарування в культурі, етнокультурні взаємодії, взаємопроникнення в процесі історичного розвитку. Костюм як важлива етнодиференціююча позначка з притаманними йому специфічними способами відбиває національний характер, саму психологію народу. Якщо історичний костюм об'ємно відтворює, віддзеркалює стан культури кожного етносу в минулому, то і сучасний одяг є продовженням цієї історії, розкриває своєю художньою різноманітністю особливості етики і культури народу сьогодні.

Обличчя людини, її вбрання і загалом зовнішність, так само як і мова, правила поведінки, манери і звички,-- відбивали не тільки людську індивідуальність, але й передавали характер нації, до якої вона належить. На своєрідність характеру, спосіб мислення, поведінку, творчі можливості людини, окрім клімату, природи, місцезнаходження даного народу та країни, впливали такі зовнішні обставини, як державні інституції, форми правління, виховання. Вищих культурних цінностей досягав той народ і той етап у його розвитку, коли сприятливі для життя людини природні умови гармонійно поєднувалися з демократичним державним правлінням, в основу якого закладені потреби людини, звернення до культурних, духовних і художніх цінностей.

Із часу появи перших прототипів одягу і впродовж історичного розвитку кожного народу костюм стає не тільки захистом людини від кліматичних негараздів, а й постійним прагненням самоствердження, віднаходження свого місця в суспільстві. Природні умови впливають на культуру через спілкування між людьми в суспільстві: костюм стає знаком, символом, який передає, по-перше, реальне місце людини в соціальному житті, по-друге -- її внутрішній, психологічний, духовний світ; свідоме та підсвідоме, реальне та фантастичне розуміння дійсності, свого існування в оточуючому світі, земного та потойбічного життя, асоціативні зв'язки між дійсністю і уявою. Костюм стає посередником між людиною і суспільством, знаком, символом, який висловлює складні явища соціального життя, відрізняє один народ від іншого. В кожну історичну епоху народ виробляв систему знаків, символів, які з часом еволюціонували під впливом розвитку суспільства, культурних контактів, удосконалення техніки створення костюма.

Для кожного народу характерні типові мотиви орнаменту з їх змістовним семантичним значенням, символіка улюблених кольорів та їх сполучень, обов'язковий набір компонентів, спосіб поєднання і носіння яких відповідає виробленим естетичним та етичним нормам, а також ритуальним, культовим та обрядовим місцевим традиціям. За допомогою кольору, орнаменту, якості матеріалів, форми одягу, наявності окремих деталей, способів носіння -- костюм передавав інформацію про сімейний або соціальний статус людини (засватана дівчина, наречена чи заміжня жінка), підкреслював майновий стан тощо. Особливе етнічне забарвлення і наповненість національними символами мав святковий (пов'язаний з релігійними, календарними та сімейними святами) та обрядовий (весільний, жалобний, хрестинний) народний костюм. Довше за все національні риси і естетичні ідеали, символіка зберігаються в жіночому вбранні (більша залежність жінки від домашнього господарства та побуту). Чоловіче вбрання з розвитком промисловості і можливих зовнішніх заробітків з кінця XIX ст. наближається до міського одягу, втрачаючи етнічну, національну самобутність.

З огляду на функціональну трансформацію, семіотика (система знаків і символів) історичного костюма в наш час привертає особливу увагу і інтерес дослідників, оскільки матеріальні речі, зокрема безпосередньо пов'язаний з людиною одяг, зберігають рудименти духовної культури, розкриваючи внутрішній світ і психологію окремої людини і взагалі народу.

1. Історія дослідження українського костюма

Джерелознавчу базу дослідження найбільш ранніх періодів історії українського костюма складають іконографічні, літописні, археологічні, архівні матеріали, значну кількість яких знаходимо на території України. Величезну спадщину з питань історії української традиційної культури (в тому числі і одягу) залишили наші попередники: вчені -- історики, етнографи, археологи, антропологи, художники, фольклористи, письменники. Багато відомостей та досліджень збереглося у стародавніх рідкісних виданнях, у архівах та фондах у вигляді рукописів або живописних та графічних робіт, що й досі недоступні для масового читача. Значні матеріальні цінності зберігаються в музейних колекціях та фотоархівах.

Початок ґрунтовного наукового дослідження українського традиційного костюма співпадає із розвитком капіталізму та пов'язаним із ним стиранням архаїчних рис у вбранні та в усіх інших галузях традиційної культури. До середини XIX ст., увага дослідників значною мірою була зосереджена на духовній культурі українців, на описуванні їхніх звичаїв, обрядів, вірувань, уснопоетичної творчості тощо. І тільки в другій половині XIX ст. дедалі більше зростає інтерес до матеріальної культури народу, в тому числі і до одягу. Археологічними, іконографічними матеріалами, іконами, книжковими мініатюрами костюм українців генетично пов'язаний із ранніми періодами слов'янської історії.

До найдавніших праць, у яких висвітлюється культура і побут українців, зокрема і одяг, належать пам'ятки давньоруської писемності, описи іноземців, серед яких -- відомості мусульманських письменників, спостереження і малюнки інженера Боплана, подорожні нотатки Алепського, опис подорожі Ібн-Фадлана. У останніх описується одяг козаків, «шляхти», монашок, особливості традиційного вбрання нареченої і молодої тощо. Ці праці збагачені і доповнені археологічними, іконографічними обрядотворчими матеріалами. Вони неодноразово були предметом спеціального вивчення під кутом зору історії костюма.

Етнографічному вивченню культури українців, в тому числі і народного одягу, сприяла перша історико-етнографічна програма опису краю, розроблена у 1779 р. Ф. Туманським. Програмою Туманського користувався О. Шафонський, який виконав замальовки костюма різних суспільних верств українців. Цінними джерелами вивчення народного одягу кінця XVII-- початку XIX ст. є праці О. Рігельмана, Я. Марковича, І. Георги, в яких дається фрагментарна характеристика чоловічого, жіночого та дівочого одягу «благородних» і «простих» українців.

Український народний костюм Київської губернії першої половини XIX ст. знайшов своє відображення в етнографічних малюнках та описах службовця при палаті державного майна Київської губернії Д.П. Де ля Фліза. Ці замальовки, які становлять науковий інтерес і сьогодні, дають уявлення про значну різноманітність видів і форм українського одягу ряду сіл різних повітів Київської губернії. Праця Д.П. Де ля Фліза -- унікальне явище в етнографічній науці середини XIX ст.

Значний внесок у вивчення українського народного одягу зробили дослідники кінця XIX -- початку XX ст. вчений Ф. Волков, польський етнограф К. Мошинський. Ці вчені узагальнили те, що було зроблено їхніми попередниками, і, зібравши величезний новий матеріал, почали вивчати на широкому порівняльному тлі одяг одного народу з одягом інших народів та інших явищ культури. Обидва дослідники аналізують окремі форми українського традиційного вбрання в їх історичному розвитку, виділяючи при цьому головні його класифікаційні ознаки. На основі цих класифікаційних ознак кожен з них створив свою типологію, яка стає базою подальших пошуків і теоретичних розробок.

Перші десятиріччя радянського періоду характеризуються продовженням розвитку краєзнавчого руху, створенням і зростанням кількості музеїв. Одночасно з накопичуванням фактичного документального матеріалу поглиблюється розробка питань теорії, особливо у працях таких вчених, як Д.К. Зеленін, Б.А. Куфтін, Б.А. Білецька та ін. Теоретичні обґрунтування важливих проблем матеріальної культури, етнічної історії, культурно-побутових взаємозв'язків різних народів знаходять висвітлення в наукових дослідженнях вчених-етнографів в узагальнюючих виданнях Інституту етнографії ім. М.М. Миклухо-Маклая HAH України, ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України. У найбільш фундаментальних дослідженнях цього періоду, що присвячені безпосередньо проблемам одягу, використовуються порівняльно-етнографічні матеріали. Одяг розглядається як джерело дослідження етногенезу, етнічної історії, культурної взаємодії східнослов'янських та інших народів на різних етапах їх розвитку.

Важливим джерелом для виконання авторських реконструкцій стали речові колекції, архівні та музейні фотоматеріали, які зібрані в різні часи. Були обстежені, замальовані або зафотографовані зразки одягу у Державному музеї етнографії народів Росії (Санкт-Петербург), Музеї народної архітектури та побуту України (Київ, Переяслав-Хмельницький, Львів, Чернівці), Музеї етнографії та художнього промислу НАН України (Львів), Музеї українського народного одягу (Переяслав-Хмельницький), історичному музеї ім. Д.І. Яворницького (Дніпропетровськ), Історико-культурному музеї-заповіднику (Чернівці, Кам'янець-ПодільськиЙ, Керч), Державному музеї українського народного декоративного, а також образотворчого мистецтва (Київ), Музеї народного-мистецтва Гуцульщини (Коломия), а також Полтавському, Донецькому, Запорізькому, Ямпільському (Вінницька обл.), Івано-Франківському, Чернівецькому, Закарпатському, Тернопільському, Заліщицькому, Борщівському, Чортківському краєзнавчих музеях.

Велику галерею українських образів XIX ст. у вигляді витончених акварелей селян Полтавщини написав з натури художник О.Г. Сластіон. У своїй індивідуальній манері художник-етнограф Ю.Ю. Павлович виконав з натури розгорнуті таблиці з постатями селянок Київщини кінця XIX -- початку XX ст. За допомогою точних графічних та живописних засобів він наочно ілюструє локальні особливості елементів костюма, їх способи та манеру носіння, простежує перехід від силуета одної місцевості до іншої, зміну кольорової гами.

Одним із важливих джерел у вивченні традиційного одягу західних областей України є альбом документованих малюнків костюма, виконаний О.Л. Кульчицькою.

Із числа українських письменників XIX ст., котрі, реалістично відтворюючи життя українського народу, приділяли особливо велику увагу опису народного одягу, традиційної культури, звичаям, обрядам, одягу, слід передусім назвати: І.П. Котляревського, Т.Г. Шевченка, А.П. Свидницького, І.Я. Франка, І.С. Нечуя-Левицького, Г.Ф. Квітку-Основ'яненка.

Твори художників і письменників збагачують наше уявлення про образність українців, історію їхнього традиційного костюма, манеру і способи його носіння; загальний силует, формулі пропорції одягу, його колорит і орнаментику.

2. Класифікація традиційного одягу та його етнографічні ознаки

З огляду на загальнолюдські функції одягу, що виникають і звиваються протягом еволюції людського суспільства, а також той факт, що одяг безпосередньо пов'язаний із будовою та пропорціями людського тіла з'явилося узагальнення великої різноманітності форм, видів і типів вбрання, виникла їхня класифікація.

В основі найзагальнішого класифікаційного розподілу одягу лежить його розрізнення від статі людини -- на чоловічий та жіночий одяг. Кожна із них груп у свою чергу поділяється залежно від віку людини. Наприклад, жіночий одяг розподіляється на дівочий, вбрання для молодих (молодиць) та літніх жінок. Чоловічий -- так само. Умови помірно-континентального клімату з його досить різкими перепадами температури, в зоні якого розташована Україна, створили умови для розвитку великої кількості видів одягу та різноманітності його форм.

Перш за все, тут варто виділити групу натільного одягу. До кінця XX ст. в Україні до складу цього виду вбрання, як v жінок, так і чоловіків, належала тільки сорочка. Наступну групу вбрання, що прикривало і захищало стегна людини, можна назвати поясним або настегновим одягом. До складу поясного або настегнового жіночого традиційного вбрання належали розпашні -- плахти, запаски, дери та глухі спідниці, що складали групи зшитого та незшитого одягу. У чоловіків-українців поясним одягом були штани. Обидві ці групи складали те, що умовно називалось основним комплексом костюма.

Основний комплекс одягу у народів помірно-континентального клімату вживався тільки влітку, або як кімнатний одяг, хоча і не завжди. Побутували дві основні форми цієї групи одягу -- з рукавами та без рукавів, тобто група безрукавок та кофт або курток із рукавами. Розвиток цих форм залежав від місцевих традицій, призначення. Вони могли бути з хутра або із тканини, зовсім короткими або дуже довгими, легкими або утепленими, прямоспинними або під стан. Це здебільшого одяг весняно-осіннього періоду.

Для захисту тіла в осінньо-зимовий період від холоду та різних атмосферних опадів в умовах помірно-континентального клімату отримали свій розвиток різні види теплого, щільного одягу, що захищали від холоду ввесь тулуб людини. Ця група одягається поверх «основного комплексу» вбрання і тому називається верхнім, або настегновим. Вона ділиться на осінньо-весняний одяг, що носився в негоду (плащоподібний), та хутряний зимовий.

Безпосередньо з кліматичними умовами пов'язане взуття, яке виконує необхідні захисні функції та зумовлює певні потрібні умови для людського існування В Україні в народному вбранні здебільшого побутує взуття, що прикриває стопу ноги. Воно мало бути плетеним (личаки), стягнутим (постоли, ходаки, моршні), шитим (черевики, ботинки тощо). Було і взуття, що прикриває стопу та гомілку. Це взуття зшите (чоботи, шиті валянки) або валяне. До групи взуття можна віднести і різні допоміжні види утеплення, захисту ноги.

В основі виокремлення різних класифікаційних підтипів кожної складової частини одягу лежить також його крій (форма окремих шматків матерії), конструкція (способи з'єднання деталей крою), техніка пошиву (ручна або машинна), технологія шиття тощо.

Кожна із перерахованих груп одягу має своє походження, шлях розвитку та значну кількість місцевих варіантів, які пов'язані з такими етнографічними ознаками, як матеріал, з якого вироблявся даний вид одягу, форма, що утворювалася кроєм, колорит, орнаментика та опорядження, характер поєднання в комплекс та способи носіння, а також назвами вбрання, які часто краще від інших етнографічних ознак вказують на походження даного елементу вбрання. Найдавнішим матеріалом для одягу в країнах з багатою тропічною рослинністю були кора, листя і волокна рослин, а в смузі суворішого клімату, де рослинність бідніша, а людина займалася мисливством і рибальством,-- шкіри звірів, пір'я птахів та риб'яча шкіра. Скотарство та землеробство (що виникли в Україні в епоху неоліту) дали змогу використовувати рослинні волокна та вовну тварин. Початковим способом одержання складніших матеріалів для одягу було плетіння.

Перші форми одягу зустрічаються у вигляді шматка тканини або шкіри тварини, що накидалися на тіло людини та з'єднувалися (трималися) за допомогою різних зав'язок, шпильок та інших застібок. Це перш за все накидки, що кріпилися на плечах або шиї людини, наприклад, шкіри-на-кидки первісної людини, різні види пізнішого плащоподібного одягу, а також шматки тканини, які обгортали стегна і трималися на талії, зокрема стародавні настегнові пов'язки та пізніші види незшитого настегнового одягу.

У процесі подальшої еволюції одягу спостерігається значне ускладнення його форм за рахунок освоєння техніки крою тканини. При зшиванні розкроєних за певною формою шматків матерії створювалася необхідна форма одягу. Найвищим ступенем розвитку крою вважається створення таких його деталей, які лежать в основі форм одягу, що найточніше повторює натуральні пропорції людського тіла, зберігаючи максимальну можливість для руху.

3. Естетичні властивості матеріалів для одягу: колір та його символіка, барвники, способи фарбування

Важливою етнічною, соціальною, етичною ознакою був колір матеріалів, котрі використовувалися для народного одягу. Виконуючи декоративну функцію, колір, як і орнамент, виступав засобом вираження народного світогляду, його психології, смаку. А також він підкреслював його буденність, адже святковість визначалася обрядовим одягом Він передавав і статево-вікові градації. Колір був своєрідною образною мовою, втілював поняття чистоти, благородства, сили, довголіття, родючості, символізував людські почуття -- радість, сум, кохання. Колір народного одягу перебував у гармонії з навколишньою природою, відбиваючи таю усталені уявлення, пов'язані з нею, як білий світ, червоне сонце, чорна ніч і т. ін.

Колористика в одязі була найтривкішою. Тому колір матеріалів має важливе значення для висвітлення питань етногенезу, етнічної історії, етнокультурних взаємовпливів. У давньослов'янському одязі найчастіше вживався білий колір і різні відтінки червоного -- червлений, багряний. Саме білий і червоний кольори переважали у традиційних однотонних та орнаментованих тканинах східних слов'ян до кінця XIX -- початку XX ст. Основне тло у традиційному українському костюмі -- натуральні кольори саморобних матеріалів. Кольорову тканину та прядиво селяни одержували або самі, фарбуючи їх у домашніх умовах, або ж віддаючи ремісникам (красильникам, синильникам, вибійникам, дубильникам). Із домотканого валяного сукна -- натурального

білого, сірого або чорного кольорів шили верхній одяг. Колір сукна визначався місцевими традиціями, залежав від призначення одягу, добробуту хазяїна та певною мірою зумовлювався породою овець. Найціннішим вважалося сукно з білої спеціально митої вовни. З такого сукна шили розкішні жіночі свити на всій території середньої Наддніпрянщини, юпки на Лівобережжі, куцини і латухи на Поліссі, гуглі в західних областях. Чорний колір нового пояркового сукна мав коричневий відтінок, а після недовгого носіння поступово світлішав. Таке сукно використовувалося для такого чоловічого верхнього одягу, як свити, гуньки, манти, чути. Сукно, пофарбоване у червоний колір, збереглося у гуцульських сердаках та штанах-крашеницях.

У народних майстрів існувало багато методів і рецептів фарбування, завдяки чому їхні тканини мали широку гаму кольорів та відтінків. Особлива роль належала червоному кольору. Слово «красний» було синонімом понять красивий, кращий, нарядний, цінний, дорогий. Червоний колір часто виступав основним тлом в узорних тканинах, переважав у

вишивках, був обов'язковим у таких деталях, як пояс, дівочі стрічки, вінки, намиста тощо. Багато червоного використовували у молодіжному святковому та весільному костюмах. «Молодиця іде у червоному очіпку -- як маківка цвіте». Про дівчину ж, яка вийшла на вулицю у синіх та зелених стрічках, казали «пісна дівчина». Плахту, в якій був відсутній червоний колір, також називали пісною. Яскраво червоний колір одержували з товченої на борошно кошенилі, з'єднаної з цинком, нашатирем, селітрою. Для здобуття темно-малинового кольору висушували і подрібнювали листя дикої яблуні (кислиці) навпіл із коноплями (материнкою), додаючи квасці (галун) та хлібний квас.

Починаючи з другої половини XIX ст. натуральні природні фарбники поступово замінюються аніліновими, що суттєво вплинуло на кольори однотонних та узорних тканин і вишивок. Проте з переходом на фабричні матеріали колір залишається важливою етнолокальною ознакою. І до сьогодні селяни використовують в одязі матеріали, що зберегли традиційний місцевий колорит.

Способи орнаментації тканини (художнє ткання, вишивка, вибійка).

Колір і фактура саморобних матеріалів були виразним тлом для різних видів, технік і прийомів народного декорування. Однотонні тканини органічно сполучалися з орнаментованими. Матеріали, мотиви, колористика, техніка виконання, розташування орнаменту нерозривно пов'язані з елементами одягу, що прикрашався, його функціональним призначенням тощо.

Український одяг декорувався різноманітними способами: тканням, вибійкою, вишивкою, нашивками. Три перші способи пов'язані з нанесенням орнаменту на тканину, тому розглянемо саме їх. Щодо нашивок, то вони розташовуються безпосередньо на готовому одязі, тож про них буде сказано окремо.

Важливе місце в декоруванні вбрання належало узорним тканинам. Особливою красою візерунку, багатством колориту визначалися плахти, які слугували святковим поясним одягом для жінок середньої Наддніпрянщини протягом кількох століть, їх ткали з тонкого саморобного вовняного прядива, яке йшло на основу й піткання. Для складніших узорів уживали покупний гарус, шовк і бавовняні фабричні нитки -- біль.

Клітчастий узор плахти добувався внаслідок переплетення поздовжніх смуг основи і поперечних-- утка. Клітини (карти) відділялися одна від одної кількома рядами вузьких смуг. Як правило, основу плахти робили на 8--10 поздовжніх смугах.

Плахти ткали двома основними способами: човниковою технікою (Чернігівщина) і перебором (Київщина та Полтавщина). Орнаментування клітин плахти виконувалося під дошку за допомогою додаткового різнокольорового перебору. Орнаментальні мотиви завжди були геометричні: ромб (часто з чотирма вписаними в нього маленькими ромбиками), восьмипелюсткова зірка, трикутники, геометризована восьмипелюсткова розетка і т.п. За формою орнаментального мотиву плахти називалися: мудра, коропова луска, в дамку, зіркова, хрещатка, крижева, рогатка, копитаха, реп'яхівка, слив'янка, мотилівка, рожева, кривуляста, стовпата, тричі рябенька, картата, леліткова тощо. У плахтах із крилами орнаментальні мотиви станка і крил часто були різними, чим досягалася ще більша декоративність одягу.

Найпоширенішою технікою узорного ткацтва в Україні була підніжково-ремізкова. Нею виготовлялися тканини чинуватого переплетення на 3-4-6 ремізках. Внаслідок ритмічного чергування ниток основи і поробку утворювався дрібнорапортний малюнок із похилих або ламаних ліній, малих квадратів, ромбів, стовпчиків. Краса однотонних тканин чинуватого переплетення полягала в їхній фактурі, яка творила своєрідні світлотіньові ефекти.

Серед узорних тканин особливе місце належало вибійці, яка була поширена в Україні у XVIII -- першій чверті XX ст. Вибійчані тканини виготовляли вдома, на ярмарках чи в селах майстри-вибійники. У західних областях їх називали малярі, мальовники, димкарі, друкарі, друкарі полотен. Вибійка виконувалася двома техніками: верхнього і резервного (кубового) вибивання. Іноді застосовували комбінації обох технік. Для виготовлення вибійки необхідні були різьблені з обох боків дошки, шкіряні подушечки (грибки, толочки), якими наносили фарбу, розтерту на олії, а також валок чи

палиця. Дрібні мотиви орнаменту вибивали за допомогою металевих пластинок чи цвяшків, які вставляли в дошку.

Орнамент вибійок був геометричний і рослинний, рідше -- анімалістичний. Геометричний орнамент складався з поздовжніх смуг (рівних, ламаних, хвилястих), ромбів, овалів, зубців, коліщат, шестикутних зірок, квадратів і т.п. Ці мотиви мали назви: полосатка, полосатка у дві смужки, зернятка, горошок, баньки, вовчі зуби, клинці з кривулькою.

Вибійка мала широке застосування як одягова тканина в усій Україні (за винятком закарпатських бойків та гуцулів). Із смугастої та клітчастої вибійки шили штани і верхній полотняний одяг -- кабати, полотнянки. Вибійку з рослинним орнаментом використовували у пошитті жіночих спідниць -- димок, мальованок, друкованиць. Із розвитком текстильного виробництва ремесло вибійників поступово занепадає. Дешеві фабричні тканини майже зовсім витіснили вибійку, але вона надовго зберігала кращі традиції цього своєрідного народного промислу.

Регіональні особливості були характерні і для численних технік вишивки, які здавна були поширені в Україні. Одяг оздоблювали головним чином лічильними техніками, які передбачали точний підрахунок ниток. Такими були занизування, настилування, низинка, набирування, мережка та ін.

Однією з найдавніших технік вишивки було занизування (інші назви -- напротяганки, заволікання, заволокане, підволікання), яке повністю імітувало узорне перебірне ткацтво. Особливість цієї техніки полягала в тому, що узор вишивався справа наліво відразу по всій ширині полотна і був двостороннім (якщо з одного боку він виходив червоним, то з другого -- білим). Для занизування характерна графічна чіткість. Нитки використовували в основному червоного кольору, іноді його доповнювали чорний та синій. Узори, вишиті занизуванням, суворо геометричні: ромби, хрести, ламані лінії, восьмипелюсткові розетки та ін. Ареал поширення занизування -- Волинь і Полісся, ним оздоблювали вставки, рукави, коміри і переди жіночих сорочок.

В арсеналі народної вишивки було багато додаткових технік, які виступали поруч з основними й слугували для об'єднання всієї композиції. Такими були стебнівка, позаголковий стіб, ланцюжок, косичка, решітка та ін. Деякі з додаткових технік у певних місцевостях несли головне декоративне навантаження. Позаголковий стіб на Покутті, виконаний одноколірними нитками, всуціль заповнював певну частину одягу. Стібки клали в різних напрямках, і внаслідок світлового заломлення на повністю зашитому фоні

виступав ромбоподібний узор. Цією технікою вишивали також невеликі «коліщата», які наносилися вертикальними смугами на спині та грудях жіночих сорочок або в шаховому порядку густо вкривали рукави. Як правило, це робили товстою вовняною ниткою, завдяки чому візерунок рельєфно виступав над полотном. Стебнівкою (штапівкою), яка давала легкий, майже прозорий контур, оздоблювали жіночі сорочки на Поділлі. Стебнівка побутувала і на півночі Львівщини, де нею прикрашали чоловічі сорочки та полотняний рукавний одяг -- кабати. Виконувалася вона лляними біленими чи сірими воскованими нитками. В сорочках Буковини стебнівка полегшувала дещо важку суцільну вишивку, об'єднувала всю композицію декору. Стебнівка півдня Тернопільщини мала зовсім інший характер. Застосування товстих вовняних ниток давало рельєфний і густий узор, що покривав уставки і рукави жіночих сорочок. Хоч вишивка виконувалася одним кольором (чорним, коричневим, темно-синім), геометричний орнамент із мотивом ламаної кривої робив певний світлотіньовий ефект.

Характерною рисою української вишивки було поєднання кількох технік одночасно. Це свідчить про те, що народні майстрині добре знали і вміло використовували особливості тієї чи іншої техніки, а також властивості вовняних чи бавовняних ниток.

Висновок

Старовинне мистецтво вишивки вже багато століть іде від покоління до покоління, чаруючи глибинним змістом та поетичною красою душі людей. Не втратила вона свого значення і в наш час. Про це свідчить популярність виставок народного декоративного мистецтва, де вишивці, а особливо моделям одягу за народними мотивами, відводиться значне місце.

У своїх творах майстрині вірно й повно передають естетичні уподобання народу, провідне в світорозумінні багатьох поколінь. Це - гармонія і вишуканість, багатобарвність і водночас природність, це традиційність орнаментального рисунка і його композиції, що веде від дідів-прадідів. Орнаментальні мотиви являють собою комплекс образів, джерелом виникнення яких є реальний навколишній світ. Саме тому створеними в орнаментах образам властива своєрідна умовність і узагальненість форм, як і взагалі народному мистецтву. Навіть не замислюючись, не прагнучи того свідомо, майстри у своїй творчості розкривають глибини й підвалини народних традицій.

Давня, вже майже забута, символіка стає співзвучною сучасної людини. Завдяки широким асоціаціям і невимірній фантазії, образи їхніх вишивок поєднують нас з природою, занурюють у світ поезій, фольклору, звертають до глибини народного мистецтва, народної мудрості. А все це йде від щирого серця, відкритої поетичної душі, палких почуттів до своїх традицій і живої неординарної людської думки.

Саме традиції нашого народу надихають на створення чогось нового, але з певним використанням глибоких корінь. В наш час, будуть дуже актуальними вироби, які перегукуються з сивою давниною.

Список використаної літератури

1. Бушина Т.І. Декоративно-прикладне мистецтво Радянської Буковини. - Київ, 1986.

2. Головацький Я. О народной одежде и убранстве русинов или русских в Галичине и Северо-Восточной Венгрии. - СПб., 1877.

3. Горленко В.Ф. Матеріальна культура українців в контексті порівняльно-етнографічного вивчення слов'ян // Народна творчість та етнографія. - 1983. - № 3.

4. Захарчук-Чугай Р.В. Українська народна вишивка. Західні області УРСР. - Київ, 1987.

5. Кожолянко Г.К. Матеріальна культура населення Північної Буковини в кінці XVIII - на початку XX ст. - Київ, 1989.

6. Кожолянко Я.І. Традиційний народний одяг українців Північної Буковини // Народна творчість та етнографія. - 1988.-№5.

7. Кульчицька О. Народний одяг західних областей УРСР. - Київ, 1959.

8. Матейко К.І., Полянська О.В. Одяг. У кн. Гуцульщина. - Київ, 1987.

9. Ніколаєва Т.О., Кара-Васильєва Т.В. Особливості народного вбрання та вишивка Українського Прикарпаття // Народна творчість та етнографія. - 1988. - № 3.

10. Стамеров К.К. Нариси з історії костюмів. - Київ, 1978.

11. Шухевич В. Гуцульщина. - Ч. І.-Львів, 1899, ЧИ. 1901.

Размещено на Allbest.ru