Антична культура. Історико-культурний феномен: теоретичні аспекти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Харківський патентно-комп'ютерний коледж

на тему: "Антична культура. Історико-культурний феномен: теоретичні аспекти"

Виконав: студент

Шкарпітко В. А.

Перевірив: викладач

Корнілова Т. І.

2012

Що ж це за феномен -- антична культура? Під античністю мають на увазі греко-римську культуру. Стародавня Еллада та Рим -- дві взаємопов'язані частини одного цілого, але не тотожні.

Не слід забувати про те, що античність майже тисячу років не привертала до себе уваги. В Європі її "відкрили" гуманісти епохи Відродження. З тих пір усе античне стало еталоном краси. Наукове ж її осмислення відбулося пізніше -- у XVIII ст. Термін "античність" (від лат. antiquus -- давній) вперше з'явився у французькій мові і спочатку означав особливий вид мистецтва, що належав до ранніх історичних періодів. У подальшому вживанні цей термін було звужено до рамок тільки греко-римської давнини.

Культури -- це нібито живі організми, що переживають різні періоди: юність, зрілість, старість, смерть. Історія культури є її біографією. Кінець конкретної культури не означає загальний кінець, тому що на грунті тих культур, що віджили, виникають нові, що у майбутньому проходять той самий шлях, що й попередні. Поки існує людство, культура невичерпна, вона тільки набуває нових форм. Вік культур (які штучно не припинялися) -- 1000--1500 років. Подібний життєвий шлях пройшла й антична культура. Вона зародилася з первіснодушевного стану природної дикості і пройшла шлях доленосних відкриттів і зізнань, визначила місце людини як міри всіх речей, створила великі пам'ятки слова, архітектури, скульптури, винайшла форми соціального та політичного устрою, створила закони та етнічні норми, дійшла до логічного згасання та кінця Римської імперії. На зміну античності прийшла нова культура, в основу якої покладено християнство, що зародилося у надрах античності.

Отже, спробуємо поглянути на античну культуру як на організм, що розвивається, як на складну єдність, що складається з пластів різної швидкості розвитку із вибуховими ефектами, де є новаторство та спадкоємність; вивчити культуру минулого як структуру, зрозуміти стиль та світогляд її і зробити спробу об'єднати їх.

Антична культура, як і будь-яка інша, перебуває у глибоко символічному зв'язку з матерією та простором, в якому і через який вона прагне реалізуватися. Антична культура -- це середземноморський простір з м'яким кліматом, складним ландшафтом і, нарешті, морем. Гори захищають і роз'єднують, море ж об'єднує. Море вабило і кликало до себе. У прозорому повітрі око мореплавця обов'язково розрізняло гористий острівець на відстані 150 км. Він ввижався йому "щитом, покладеним на море". В давньогрецькій мові одна з назв моря означає дорогу. Егейське море -- дорога від острова до острова, земля не зникає з поля зору. В Егейському морі немає точки, яка була б віддалена від суші більше ніж на 60 км, і немає точки на суші в усій Греції, яка була б віддалена більше ніж на 90 км від морського узбережжя. Море окультурило еллінів. Вони стали мореплавцями за потребою. Голод покликав їх у дорогу. Геродот стверджував, що Еллада пройшла школу жебрацтва. Так, це була бідна країна -- грунти убогі, кам'янисті, засушливі. Природа визначила цю землю для скульптури, кераміки й бідності. На цих землях завдяки величезній праці закріпилася середземноморська сільськогосподарська тріада -- оливкове дерево, виноградна лоза та ячмінь. Олія та вино -- "розмінна монета" та предмет гордості античного світу. Елліни стримані -- цього потребує клімат і бідність. Ячмінний хлібець, багато овочів і фруктів, сир і козяче молоко, багато часнику та вино, яке розбавляли джерельною водою один до семи, -- ось раціон елліна. М'ясо тільки на свята, коли відбувалося жертвоприношення.

Бідність посилювалася нерівномірним розподілом землі між населенням. А це, в свою чергу, призводило до боргового рабства членів племені. Це патріархальне рабство, як іржа, роз'їдало еллінське суспільство в добу архаїки і висувало проблему альтернатив: з одного боку, перехід до класичного рабства (рабства чужоземців); з іншого -- відбувався поступовий вихід населення з сільської общини. Це привело до виникнення на основі міста та міського населення суверенної громадської общини -- полісу. Полісу, внаслідок його дивовижної життєстійкості, випала доля стати головною структуроутворюючою ланкою античного суспільства -- у формі незалежного міста-держави у класичний період, у вигляді автономного полісу в складі територіально-державної країни у більш пізній елліністичний та римський час.

Своєрідність шляху формування нового громадського суспільства, винайденого еллінами на початку архаїчного періоду, відбилася у вирішенні труднощів за рахунок сусідів, за допомогою колонізації, яка вивела надлишок аграрного населення за межі Еллади. Це відкрило нові можливості для постачання сировиною зростаюче ремісниче виробництво еллінів і збуту його продукції за морем, що зумовило появу нееквівалентного обміну, коли за предмети розкоші елліни отримували зерно та іншу сировину, а також сприяло широкому ввезенню рабів-чужоземців.

Велика грецька колонізація безпосередньо пов'язана з історією України, елліни вийшли із Босфору і почали обживати Чорне море. Цей процес відбувався важко. Бурхливе без островів Чорне море створювало труднощі, тому елліни назвали його Понтом Аксінським -- тобто негостинним, і лише пізніше морю дали назву Понт Евксінський -- гостинне.

Перші колонії з'явилися на Західному узбережжі, а наприкінці VII ст. до н. е. виникли і на Північному узбережжі Чорного моря на острові Березань проти Дніпровського лиману.

Вихідці з Мілету опанували береги Бугу і заснували місто Ольвію -- найважливіший форпост грецьких колоній у Північному Причорномор'ї. Мілетяни ж заснували в Криму місто Феодосію, а на березі Боспору Кіммерійського (Керченської протоки), на території сучасної Керчі -- місто Пантікапей, яке в подальшому стало великим центром Північного Причорномор'я і столицею Боспорської держави. У V ст. до н. е. у районі сучасного Севастополя був заснований Херсонес.

На початковому етапі стосунки еллінів з місцевими племенами обмежувалися торгово-культурними контактами, що привело до розквіту античних міст у IV -- III ст. до н. е.

Культура античних міст-держав вплинула на всі сторони життя скіфів, залишивши глибокий слід в українській культурі в цілому. Існувала глибока обумовленість античного світогляду ладом соціального життя. В історичному плані можна простежити два найголовніші етапи в історії давньогрецького народу: стародавній, мікенський, якому притаманні ієрархічна система суспільства, з царем-анаксом на чолі соціальної піраміди, та міфологічна сутність думки; пізніший, полісний, коли суспільна структура почала визначатися принципом громадської рівності еллінів, а думка -- раціоналізмом.

Бурхливе зростання та розквіт античної культури взаємопов'язані з рабовласництвом, яке вперше зумовило розподіл фізичної та розумової праці. Рабовласництво, яке б воно не було жахливим, перебуває у повній єдності з народженою на його грунті культурою. Така невблаганна й жорстока діалектика історії. Потворний, нелюдський грунт, на якому коли-не-коли зросли наивеличніші твори філософії, науки, мистецтва, не стає від цього більш людяним і тому прекраснішим. Однак і прекрасні твори культури, що зросли на такому грунті, теж повинні бути безперечно визнаними у своїй красі, глибині та загальнолюдській вагомості.

Рабська праця робила існування одних жахливим, а інших комфор-, тним. Раб в античності не існував без рабовласника, а рабовласник без раба. Вони об'єднані в одну нерозривну й органічну єдність. Раб -- це жива істота, що здатна виробляти щось доцільне, але позбавлена особистої ініціативи, яка є результатом діяльності не раба, а рабовласника. Це відкривало можливості активної інтелектуальної діяльності вільних громадян полісу. Якістю, що відрізняла елліна від інших народів, вважалося вміння організовувати дозвілля. Античність -- це суспільство дозвілля. У давньогрецькій мові це поняття визначалося словом "схо-ле". Це й вільний час, й інтелектуальні заняття (звідси наше слово "школа"). Все це створювало можливість активної творчої праці вільних людей, стало передумовою розвитку культури.

Античний світ мав особливий рівень сприйняття краси. Насамперед античність грунтується на принципі об'єктивізму. В античності є свій абсолют -- почуттєво-матеріальний космос. Космос -- це і є абсолютне божество. Античні боги -- це ідеї, що втілюються у космосі, закони природи, які ним управляють. Звідси й античний пантеїзм. Те, що "наказує" космос, те й буде. Необхідність -- це доля, поєднання фаталістичного і героїчного.

Космос -- це лад, порядок, краса, витвір мистецтва, а людське мистецтво тільки наслідування йому. Античність скульптурна, їй властиві симетрія, гармонія, ритміка, міра. Тілесна скульптура була статичною. Давньогрецьке мистецтво не знало портрета, тому що не знало про існування особистості. Особистість для еллінів -- це лише добре організоване живе тіло, а космос -- це "що", а не "хто". В цьому і була безвихідність, яка, нарешті, спіткала античність.

Східний і західний шляхи соціокультурного розвитку виокремлюються ще на етапі первісності, принаймні з кінця неоліту. Як зазначає Ю. Павленко, в основі західного культурно-господарського типу лежить автономне сімейне господарство, що стимулювало процеси індивідуалізації особистості. Відокремлення східних культур пов'язане з відношеннями редистрибуцїї, що спираються на феномен "влади-власності". Тут провідним суб'єктом економічної діяльності виступає держава, а приватновласницькі відносини відіграють підпорядковану роль.

Захід і Схід -- це парна категорія, що виражає амбівалентність цілого світової культури. В ній відображені протилежність і взаємозв'язок смислів, які лежать в основі системи культурних цінностей. На думку І. Кондакова, антиномічність первинних шляхів полілінійного соціокультурного розвитку людства віддзеркалює бінарну організацію світового простору, покладену в основу міфологічної моделі світу. Космогонічні мотиви цієї антиномії мають своїми витоками схід і захід сонця, коловорот природних процесів у народженні й загибелі всього існуючого в цій системі координат Схід символізує початок творіння, відлік історичного часу, весну, оновлення, спасіння, воскресіння, є провісником майбуття; Захід асоціюється з кінцем життєвого шляху, есхатологічним завершенням історичного часу, осінню, зрілістю, завершеністю, підведенням підсумків.

Загальним місцем при аналізі проблеми Сходу і Заходу стало згадування категоричного імперативу англійського письменника р. Кіплінга: "Захід є Захід, Схід є Схід, їм не зійтись ніколи". Дійсно, якщо західна культура демонструє цілеспрямований поступ до демократичних цінностей, то східна -- багато в чому зберігає свою прихильність авторитарному деспотизму. Якщо західна культура орієнтована на цінності технологічного розвитку, на активне перетворення навколишнього середовища, то східна -- тяжіє до гармонії з природним довкіллям, пристосування людського буття до його ритмів і законів.

Якщо західна культура декларує динамічний образ життя, то на Сході цінують стабільність, постійне повернення до традицій. Відповідно, соціокультурна динаміка Заходу характеризується запереченням застарілих форм, їх революційним знищенням, нерівномірністю, технологічними і соціально-політичними ривками і вибухами. Історія Сходу ґрунтується на органічному взаємопроникненні старого і нового, поступовості, помірній еволюційності. На Заході мірилом руху стає модернізація, інновативність, на Сході -- вірність традиції, ритуальність. Тому для східної культури світ постає в невпинному коловороті, безкінечному поверненні до витоків і вже знайомого, для західної культури -- він розгортається як лінійно спрямований процес від початку творення до його кінця. На Заході завжди говорять "я" і вчиняють від власного імені, на Сході -- говорять "ми" і намагаються жити заради сім'ї, колективного цілого, а не заради себе. Західна людина культивує в собі персоналізм, неповторну унікальність власного способу життя, східна -- контекстуальну поведінку, волю до подолання самості, прагнення реалізувати себе в суспільній практиці, належність державному цілому. Останнє певною мірою позбавляє людину на Сході відчуття екзистенційної відчуженості, самотності, що так болюче сприймаються західним індивідуалістом. Східна людина в усьому відчуває підтримку соціальної групи, хоча це і вимагає від неї відмови від власного обличчя. Не випадково на Сході говорять: "Той, хто має обличчя, робить не те, що бажає, а що наказують".

Характерні особливості мистецтва античності:

Творцями античної культури були древні греки, які називали себе еллінами, а свою країну Елладою. Грецьке мистецтво розвивалось під впливом трьох дуже різних культурних напрямків:

Егейського, яке ще зберігало життєву силу у Малій Азії, і його вплив відповідав душевним потребам древнього елліна у всі періоди його розвитку;

Дорійського, завойовницького (породженого хвилею північно-дорійської навали), спроможної вносити чіткі корективи у традиції стилю, який виник на Крит;

Східного, яке принесло в молоду Елладу зразки художньої творчості Єгипту і Месопотамії.

Але це був лише підготовчий етап грецького мистецтва, який демонстрував якусь норму, якусь основу. Повністю ідеал цього мистецтва розпочав виявлятися пізніше, на новому етапі розвитку давньогрецького суспільства.

Основою грецького мистецтва була міфологія. Докорінне відмінність античної культури від культури Єгипту, Месопотамії чи Скіфії випливає зі самого характеру грецької міфології, яку потім лише перейменувавши на свій лад, запозичили римляни.

Як будь-яка інша, грецька міфологія становлять докорінно художню творчість народу, вона втілювала в конкретні образи таємничі сили природи. Грецька поезія, і в першу чергу гомерівський епос, надали народним легендам закінчений розповідний характер.

Міфологічні легенди Еллади, на основі яких розвивалось грецьке мистецтво, зовсім по-іншому, аніж міфи, які виникали в інших краях, представляли людину у боротьбі за торжество над природою, Грецька міфологія знаменує кінець сил, стихій природи, які мають владу над людиною. Вона, людина, приймає природу, такою, якою вона є - з її таємницями і небезпеками, які уже не принижують її. Вона уже бореться з ними як вміє, але не намагається перемогти ці сили чаклунством, магією, рабським обожненням ідолів.

Характерні особливості середньовічного мистецтва:

-Середньовічне мистецтво майже повністю було підпорядковано релігії, звідси його спірітуалізм (від лат. - духовний) -об'єктивно-ідеалістичне вчення, у відповідності з яким дух (душа) є першоосновою світу.

- Церква була головним замовником творів мистецтва. Розвивалось мистецтво іконопису, в живописі і скульптурі домінували біблійські сюжети. Високої досконалості досягла духовна музика. Склалися канони урочистого і величавого співу, виникли такі музичні форми, як хорал, меса, реквієм

- Мистецтво уже не намагається зображувати природу, її реальні форми, воно перетворюється у символ потойбічного. Віднаходиться інша система пластичної мови, виразних засобів (обернена перспектива, декоративність використання золота, площинний характер людських постатей, порушення їх пропорцій тощо)

- Мрію про розумний устрій світу середньовічне мистецтво відобразило завуальовано, своєю більш умовною мовою (хоч все мистецтво має умовний характер)

- Церква завжди розуміла силу мистецтва, його великий вплив на маси і ставилась до нього як до священного писання для неграмотних, головне завдання якого було залучати до віри

-Близькість до народної творчості (поезія, гумор, народні звичаї) відобразилась на характері середньовічного мистецтва - створювалось воно руками ремісників - представників народу

- Середньовічне мистецтво багато у чому втратило те цінне, що було досягнуто художниками античності. Воно відкинуло ідеал гармонійно розвинутої людини, прекрасна зовнішність якої вміщувала у собі мужність і силу духу, ясний і світлий внутрішній світ. Але у той же час середньовічні майстри відобразили у людині велике багатство внутрішнього світу, пристрасні душевні поривання. Воно збагатило уявлення людей, звернувши їх увагу на велике різноманіття почуттів і переживань, відображених інколи у зворушливій драматичній формі.

Духовною основою європейської культури є християнство, яке заклало радикально нові підвалини уявлення про місце людини у світі. Християнство, що сформувалось у І ст. н. е., поклало початок культурі, яка визнавала в людині особистість, дивилась на неї як на уособлення божественного начала. Догмат Боговтілення вплинув на усвідомлення самоцінності людини, на яку падає відблиск божественного Абсолюту. В основі духовного універсалізму християнства лежить виправдання свободи людини, ідея невід'ємності її індивідуальних прав. Реальна земна людина в усій неповторності її особистих рис розглядається в християнстві як виняткова і незаперечна цінність. У цьому сенсі феномен європейської культури є невіддільним від християнського світогляду.

Втім підґрунтя європейського індивідуалізму було закладене ще в добу неолітичної революції. Особливості геокультурного простору Південно-Східної Європи не викликали необхідності ведення колективного господарства і перерозподілу продукції, уможливлюючи досить ефективне існування кожної конкретної автономної сім'ї. Як зазначає Ю. Павленко, величезне значення мала також індоєвропеїзація прадавньої Європи скотарськими племенами північнопричорноморських степів: оскільки худоба завжди була власністю окремих сімей, то досвід скотарства суттєво підвищував міру індивідуалізації економічного життя спільноти, сприяв укоріненню персоналістичних основ соціокультурного буття.

У результаті, варварський світ Європи активно демонстрував індивідуальну свободу основної маси населення, яке спиралося на власні домогосподарства і брало участь у громадському житті своїх соціальних утворень. Відносини у варварському світі первинно індивідуальні. Поселення германців, кельтів, норманів утворювались відмежованими одне від одного подвір'ями: розбрати між сімействами-дворами становлять чи не основний мотив ірландських саг. Воїни тут виявляли свою мужність у міжусобних звадах. Навіть у військових походах вони намагались самостверджуватись відчайдушними індивідуальними подвигами, мало озираючись на спільний план дій. Харизма вождів ґрунтувалась не на їх сакралізації, а на власній гідності, мужності, рішучості, готовності завжди бути попереду. Служіння у варварському світі передбачало обов'язок не перед державою, а перед вождем, тобто спрямовувалось на індивіда. Це, як стверджує П. Сапронов, пов'язувало людей відносинами вірності, що стала вищою цінністю європейського рицарства і визначила взаємини васала і сеньйора, чоловіка і жінки, рицаря і Прекрасної Дами, людини і Бога.

Міфологія європейської людини також віддзеркалює амбівалентність і розумову дію. Раціоналізм як схильність вирішувати життєві проблеми за допомогою формально-логічних операцій Захід успадкував від класичного античного світу. М. Вебер розглядав раціональність як історичну долю європейської цивілізації: розум тут сприяє орієнтації у світі, його організації відповідно до законів природи. Розумна впорядкованість світу передбачає і розумність людини, здатної осягати цей світ. Імпульс раціоналізації мислення був наданий також християнською ідеєю про невіддільність істинної віри від роботи розуму, оскільки воля Бога виявляється в його слові, що вимагає тлумачення і розуміння. Світ як творіння Бога мусить пізнаватись шляхом перетворення, раціонального осмислення, експериментального пошуку. Це витворило апологетичну концепцію науки як оптимального засобу вирішення людських проблем і досягнення соціальної гармонії просвітницьким шляхом раціонального впорядкування світобудови.

З одного боку, це стимулювало високотехнологічний розвиток західнохристиянської цивілізації, з іншого -- породило хижацьке споживацьке ставлення до природного середовища, десакралізацію природи у механістичній картині світу. "Що краще ми знаємо окремі предмети, то краще пізнаємо Бога", -- казав Б. Спіноза. І європеєць шукає повноти буття в кожному окремому предметі чи явищі світу, в той час як Схід пізнає шляхом поступового нищення розмаїття предметів і явищ, занурення в їх сутнісний стан. В результаті, європейська людина втрачає відчуття органічного і підтримуючого її зв'язку з довкіллям, що призводить до руйнування цілісності особистості, символічним означенням чого став мотив осліплення Фауста як покари за всевладдя розуму. Так "фаустівська" культура самозаперечує одну зі своїх численних ілюзій.

Як бачимо, складний і суперечливий феномен західноєвропейської культури в персоналістичній дієвості особистості, її незалежності від влади, раціоналізмі епістемологічної моделі та драматичному історизмі формується на перехресті варварського світу прадавньої Європи, класичної греко-римської спадщини та релігійно-філософських настанов християнського світогляду. Його світоглядні універсалії живлять також Північноамериканський культурний світ, утворюючи в сучасній цивілізації могутній полюс Північноатлантичної культури.

Паралельно зі змінами у діяльності відбувались зміни у суспільних стосунках: розриваються колишні зв'язки особистої залежності людини від людини, зникає "велика сім'я", а натомість з'являється вільний, автономний індивід, що є засадою явища під назвою "буржуазний індивідуалізм". Все це спричиняє шалене прискорення темпів життя, зростання масштабів соціальної динаміки.

Відбуваються величезні зміни у розвитку наукового природознавства і філософії. Галілей вперше звернув увагу на розробку методології науки. Йому належить думка, що наука має спиратися на спостереження та експерименти і користування математичною мовою. Саме на цій основі Ньютон створив класичну механіку. Видатні філософи XVII ст. - Ф. Бекон, Т. Гобс, Ф. Де-карт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц та інші -- звільнили філософію від схоластики і повернули її обличчям до науки. Основою філософського пізнання для них стала не сліпа віра, а розум, що спирається на логіку і факти.

Відбулись суттєві зрушення і в інших сферах духовного життя:

- з'являється мистецтво в його розумінні, тобто мистецтво світське, автономне у своєму розвитку;

- народжується роман як літературний жанр, опера, сучасний театр, архітектура масових забудов, промислова архітектура;

- виникають національні академії наук, з'являються перші газети та часописи, у тому числі і наукові, з'являється міський транспорт.

Нарешті все це знайшло своє виявлення у новому світогляді:

· світ тепер розглядається як об'єкт, на який спрямовується людська активність, а сама людина - як суб'єкт, тобто вихідний автономний пункт активності;

· світ постає в якості нескладного механізму, типовим взірцем якого був механічний годинник;

· людина повинна пізнати цей механізм та опанувати його (гасло "Знання є сила" стає показовим у цьому плані);

· природа тепер поділяється на живу та неживу, але й та, й інша є лише основою для росту людської могутності;

· нарешті, вважається, що людина, спираючись на свій розум, повинна перетворити середовище своєї життєдіяльності, зробивши його оптимальним.

Історія античного театру містить немало суперечностей, певних неточностей. Не дивно, що деякі її питання викликають і в школярів, і навіть в студентів-філологів труднощі при вивченні. Тому не буде зайвим ще раз звернутися до цієї теми і зробити акцент на так званих "проблемних" питаннях.

Антична драма, як відомо, з'явилася в VI ст. до н. е., коли на зміну первісному ладу вже остаточно прийшов рабовласницький устрій, і особистість почала активно стверджувати власну позицію в суспільстві. Людина як індивід більше не хоче ототожнювати, зливати себе з колективом, з "натовпом", вона хоче мати і відстоювати власне "я". Вона формує особистісний погляд на оточуючий світ, на природу, навіть на богів. Людина не хоче приймати загальноприйняті норми і закони, вона хоче сама будувати стосунки зі світом через власні емоції і відчуття.

Цей процес є абсолютно закономірним, адже людина пізнає світ, вона намагається всі предмети і явища навколишнього світу упорядкувати, проникнути в їхню будову, зрозуміти їхнє призначення не посередництвом чиїхось нав'язливих оповідей, можливо навіть цікавих і логічних, а за допомогою власного ознайомлення. Сприйняття людиною навколишнього світу є дуже індивідуальним, тому що, як відомо, кожна людина має особливий емоційно-психічний склад, смак, темперамент, виховання, досвід, які в сукупності і зумовлюють взаємини людини з природою.

Ось ми і підійшли до одного з найважливіших моментів досліджуваної проблеми. Індивідуальність сприйняття навколишнього світу є причиною виникнення непорозумінь, суперечностей між особистістю і природою, між особистістю і іншими людьми (суспільством), інколи навіть між особистістю і богами (зокрема божественними законами і традиціями, які боги дали людям для життя). Непорозуміння, суперечності, розбіжності становлять конфлікт, що лежить в основі драми. Отже, поява драми зумовлена намаганнями особистості виголосити своє власне "я", показати свою несхожість з іншими людьми, протиставити себе суспільству, світу, богам. Саме за таких обставин і виникає конфлікт - зіткнення протилежних позицій, неприйняття одного світогляду іншим, однієї моралі протилежною.

Таким чином, витоки античної драми тісно пов'язані із суспільно-історичними процесами, які переживала антична цивілізація у VI-V ст. до н. е., а саме з розквітом рабовласницької формації і утвердженням в ній особистості.

Але не тільки суспільно-історичні, тобто зовнішньо-культурні фактори спричинили появу драми. Були і внутрішньо-культурні детермінанти її виникнення. Антична драма з'явилась на стику епосу і лірики, вона органічно поєднала у собі загострену чуттєвість, прагнення до само-виразності, яскраве емоційне начало, що символізує лірика, і наявність життєвого матеріалу, об'єктивних обставин, які становлять основу епічних творів. Таким чином, для виникнення драми було підготовлене певне поетичне підґрунтя, тобто необхідний теоретичний і змістовний базис, що і зумовив подальший розвиток літературного мистецтва.

Як справедливо зазначають В. І. та Н. І. Пащенки, "…драма виникла, коли давно вже відбувся перехід від знеособленої, тобто народної, форми творчості до індивідуальної. Свідчення цьому велика кількість ліричних жанрів і поява багатьох видатних поетів. Проте в нових умовах становлення рабовласницької демократії лірика вже не могла відповісти на запити епохи, певною мірою вона себе вичерпала. Потрібні були нові види мистецтва, які могли б виховувати у громадян почуття патріотизму і відповідальності за свою державу. Ними й стали драматичні жанри" [4; 197]. Вищенаведена цитата яскраво свідчить про синтез суспільно-історичних та суто літературних факторів, спричинивших появу драми.

Античний театр має велике загальнокультурне значення. За доби античності різні види мистецтв були в тісному взаємозв'язку. Первісний мистецький синкретизм з особливою силою проявився саме у театральному мистецтві, яке поєднало у собі живопис і архітектуру, хореографію і музику, міміку і декламацію. Отже, театральне мистецтво - результат спільних творчих зусиль драматурга, актора, режисера, художника-декоратора, музиканта. У тому, що драма демонструє закладені в ній великі можливості емоційного та естетичного впливу тільки в синтезі з іншими видами мистецтва, полягає найважливіша особливість її як літературного роду. З плином часу всі ці види мистецтв диференціювались і утворили окремі мистецтва.

Однак особливо органічне поєднання демонструють античний театр з поетичним словом - літературою. Без перебільшення можна стверджувати, що без літератури античний театр не міг би існувати. В основу всіх театральних постанов покладені літературні тексти досить високого як на той час художнього рівня. Від художньої якості тексту драматичного твору залежав успіх театрального дійства. Таким чином, античне театральне мистецтво розвивалось прямо-пропорційно розвиткові літератури.

Як відомо, грецький театр виник на культовій основі і завжди був пов'язаний з релігією. В свою чергу, релігійні обряди греків були досить видовищними, вони супроводжувалися музикою, піснями, танцями, поезією, святині прикрашалися квітами, предметами прикладного мистецтва. "Всеохоплююча любов греків до краси стала релігією краси".

"Драма" по-грецькому означає "перебіг дій", але найбільше здивує сьогоднішнього читача фактична відсутність дії у грецькій трагедії. Заледве намітившись у діалозі, вона, здається, навмисне гальмується просторим монологом або стилістично ускладненою піснею хору. І справді, античний автор зовсім не дбав про те, щоб на оркестрі зображувати саме дію (навіть убивство не виставляється на очі глядачів). Не чекав і глядач на розгортання дії, адже афінський глядач був обізнаний з міфом, він знав, що спіткає того чи іншого героя. За таких умов нелегко було тримати глядача в напруженні. Успіх драматичного поета залежав від того, як він зуміє подати матеріал. Тож основні зусилля автора-постановника йшли на те, як інтерпретувати міф, як розставити акценти.

Першим, як відомо, порушив проблему походження грецької драми Аристотель, який вважав, що вона була представлена трьома жанрами:

· трагедія,

· комедія,

· сатирівська драма.

Назва "трагедія" походить від двох грецьких слів - "трагос" - цап, козел і "оде" - пісня, таким чином, трагедія - це пісня цапів або пісня про цапів. культура античний мистецтво давньогрецький

Навіть у періоди свого вищого розквіту трагедія зберігала органічний зв'язок з релігійним культом Діоніса, яким була породжена. Елліни свято вірили, що Діоніс незримо супроводжує виставу і змагання. Тому вистава певною мірою нагадувала ритуальне дійство - яскраве, урочисте, піднесене.

У своїй еволюції трагедійне дійство вдосконалювалося, ускладнювалося і в першій третині V ст. до н. е. досягло "класичного" вигляду. Аристотель дає таке визначення цього жанру: "Трагедія є відтворення прикрашеною мовою… важливою й закінченої дії, що має певний обсяг, відтворення не розповіддю, а дією, яка через співчуття і страх сприяє очищенню подібних почувань" [1]. У наведеному визначенні підкреслюється морально-філософська і народно-виховна настанова трагедії.

Обрядова традиція вагомою мірою визначила композицію трагедії і її стиль. Елементи культового свята Діоніса - урочиста процесія, жертвоприношення, надривні плачі-френоси за загиблим божеством - стали неодмінними елементами трагедії (парод і ексод хору, коммос хору й акторів тощо).

Первісно саме хор був стрижнем усієї трагедії, головним її персонажем. Входом хору на орхестру через два бокові входи (parodoi) й починалась вистава. Звідси й назва структурної частини трагедії - парод, тобто пісня, яку виконував хор, вступаючи на орхестру (пізніше трагедії відкривалися також прологом - "передмовою". Завершував трагедію переважно ексод - урочиста (часто похоронна) процесія хору, що покидав орхестру.

У цих рамках чергувалися мовні й хорові сцени. Саме з діями хору та появою на орхестрі нового актора пов'язані назви всіх інших структурних частин трагедії: епісодій - діалогічна пісня хору та актора, стасим - пісня, яку виконував хор, залишаючись на орхестрі, коммос - жалібна пісня, яку виконував актор, а хор відповідав йому рефреном. Таким чином, композиція трагедії була цілком вмотивована діями хору. Він виконував роль так би мовити колективного актора, що виступав моральним суддею, охоронцем загальнолюдських цінностей, морально-етичних норм і законів, які дали людям боги для обов'язкового дотримання.

Проте, не одразу трагедія мала таку впорядковану і складну структуру. Вона пройшла довгий шлях своєї еволюції перш ніж дістати свого класичного вигляду.

Перше суттєве реформування трагедії належить Феспіду (VI ст. до н. е.). Він поєднав виконання дифірамбу з театральною дією, тобто зробив з народного дифірамба драматичну виставу. Феспід також виокремив із хору одну особу, яка стала першим актором у трагедії. Цей, поки що єдиний актор вів діалог з корифеєм хору, відповідав на запитання хоревта чи всього хору (звідси й саме слово "актор" - "той, хто відповідає").

Молодшим сучасником і учнем Феспіда був Фрініх (друга половина VI ст. - початок Vст.) ("Здобуття Мілета", "Фінікіянки"). Він збагатив трагедію силою поетичного слова, примушуючи глядачів плакати у театрі.

Однак загалом на той час трагедія ще не мала глибокого конфлікту, адже був лише один актор. Вона скоріше нагадувала ораторію.

Якісно нового змісту і форми трагедія набула після появи на театральному горизонті Есхіла (525 - 456 рр. до н. е.). Талановитіший за своїх попередників, він настільки вдосконалив трагедію, що його по праву вважають "батьком трагедії". Саме у його творчості трагедія остаточно оформилася як драматичний жанр. Перш за все слід відзначити введення Есхілом другого актора. Це значно збільшило діалогічну частину п'єси: діалог тепер міг відбуватися не тільки між актором і корифеєм, але й між двома акторами, а також між ними і корифеєм.

Отже трагедія з двома акторами стала спроможною передати конфлікт, який лежить в основі драми. Саме трагедії з двома акторами змогли передати психологічну напругу і драматизм, що неодмінно супроводжують конфлікти, більше того, вони віддзеркалюють суспільно-культурні і ідеологічні зрушення, пов'язані з утвердженням особистості у давньогрецькому рабовласницькому суспільстві.

Величезна заслуга Есхіла полягає у створенні могутніх і величних характерів - монументальних образів, носіїв нечуваних пристрастей, учасників грандіозних конфліктів. Образи Прометея ("Прометей прикутий"), Клітемнестри, Ореста, Кассандри, Електри (трилогія "Орестея") назавжди увійшли до скарбниці світової драматургії. Відповідним є і стиль трагедій Есхіла - монументально-патетичний. Як справедливо зауважує Ю. В. Султанов, "Він має багато спільного з образотворчим мистецтвом Стародавньої Греції у V ст. до н. е.". Ту ж саму думку розвиває дослідниця Г. Підлісна, наголошуючи, що "урочиста застиглість тогочасної грецької скульптури, позбавленої портретних рис, відповідає величним персонажам Есхіла".

Слід також зазначити, що Есхіл надав усім частинам та елементам трагедії досконалої форми, запровадив ряд прийомів, що посилюють драматичний ефект - увів формулу трагічного мовчання, створив атмосферу жаху на сцені, ввів ряд технічних засобів і прийомів - пофарбовані маски, котурни, декорації, костюми, танці й танцювальні фігури, першим почав писати трагічні трилогії. Отже Есхіл розпочав еру нової трагедії.

Продовжив розвивати оформлені Есхілом принципи драматичного мистецтва Софокл (496 - 406 рр. до н. е.). Великим його внеском стало введення третього актора. Це дало можливість значно збільшити діалогічну частину трагедії і зменшити хорові партії. Відтепер діалог у трагедії виходить на перший план, що суттєво розширює можливості драматурга показати конфлікт, більше того - поглибити конфлікт і урізноманітнити його. З того часу хор майже втратив значення колективного актора, його пісні часто вже не пов'язані безпосередньо з розвитком сюжету, цей зв'язок має скоріше ідейний характер.

Зауважимо також, що трагедія Софокла стає більш наближеною до життя, вона втрачає той містично-релігійний характер, що його мала попередня трагедія. На зміну масштабним грандіозним сюжетам приходять суто земні і значно простіші. Цей процес супроводжується повільним проникненням у внутрішній світ людини, більш глибоким змалюванням людських характерів.

Улюбленим художнім засобом Софокла є прийом контрасту. Контрастність дає авторові змогу сильніше підкреслити слабкі й сильні сторони персонажів, щоб глядач міг ясніше зрозуміти їхню внутрішню суть. Контрастними образами постають Едіп і сліпий Тіресій ("Цар Едіп"), Креонт і Тіресій ("Антігона"), Антігона та Ісмена ("Цар Едіп"), Електра і Клітемнестра ("Електра").

Софокла вважають неперевершеним майстром композиції. Аристотель підкреслював у ній наявність перипетії, "зміни подій до протилежного" [1] і пізнавання, пов'язаного з поворотом до несподіваного, з "переходом од незнання до знання" [1]. Ці прийоми сприяють створенню на сцені атмосфери глибокої психологічної напруги, і, відповідно, сильнішого драматичного ефекту. Глядачі цілком поглиналися у світ трагедійних стосунків, глибоко переймаючись болем і долею персонажів. Вони на певній термін повністю вживалися у трагедійні образи, плачучи і радіючи разом з ними. Можливо тому в грецькій трагедії знайшла вираз така естетична категорія як катарсис, тобто очищення, облагородження людини.

За свідченням Аристотеля, Софокл твердив, що зображує людей такими, якими вони мають бути. Митець вважав за необхідне виховувати громадян на прикладі ідеального героя. Тому персонажі Софокла - натури завжди цілісні. Вони лишаються вірними собі протягом усієї дії (Антігона). Як зазначає Ю. В. Султанов, "Цілісність образів Софокла, пластична довершеність його трагедій створили йому славу надзвичайно ясного і внутрішньо гармонійного митця".

Софокл завершив створення грецької трагедії, у його творчості вона досягає своєї вершини.

Організацію театральних видовищ брала на себе держава, і з середини V ст. до н. е. з міської казни виділялися спеціальні театральні субсидії (теориком) для малозабезпечених громадян. Відвідувати театр мали право усі вільні афіняни, а також приїжджі. Жінок і підлітків не допускали на комедії. Важливо підкреслити, що з часів тирана Пісістрата, який започаткував свято Великих Діонісій, театр став державним закладом. Показово, що "…театр сприймався як один з активних факторів виховання (пандейі), який залучав усіх громадян полісу до співпереживання єдиному героїчному минулому і сучасним етичним проблемам".

Аристотель вважав, що мистецтво відбиває реальне буття, дає людям насолоду, вчить думати і багато важить у справі виховання. Трагедія, на його думку, має перевагу над усіма іншими жанрами, бо найсильніше впливає на глядачів.

Вищесказане красномовно свідчить про величезне пізнавальне, морально-етичне, громадянсько-патріотичне та естетичне значення театру і, зокрема, трагедії в духовному житті греків.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.

2. Бокань В. Культурологія : Навч. посіб. для студ. вуз./ Во-лодимир Бокань,; Межрегион. акад. управл. персоналом. -К.: МАУП, 2000. -134 с.

3. Гаврюшенко О. Історія культури : Навчальний посібник/ Олександр Гаврюшенко, Василь Шейко, Любов Тишевська,; Наук. ред. Василь Шейко,. -К.: Кондор, 2004. -763 с.

4. Культурологія: Навчальний посібник/ І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик; За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т хар-чових технологій. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -367 с.

5. Поліщук Є. Історія культури : Короткий довідник/ Євген Поліщук,. -К.: Укр. Центр духовної культури, 2000. -181 с.

Размещено на Allbest.ru