Палацево-паркові комплекси

Размещено на http://www.allbest.ru/

Одеська Маріїнська гімназія

Реферат

з художньої культури

Українська художня культура ХІХ століття.

Палацево-паркові комплекси.

Виконала

Ярошук Дар'я

Учениця 6(10)-А класу

Одеса,2011

Зміст

Вступ до теми

1. «Сокиринський архітектурно-парковий комплекс»

2. Історико-культурний заповідник «Качанівка»

3. Парк «Софіївка»

Список використаної літератури

Додаток

Вступ до теми

В Україні дуже мало зразків палацево-паркових комплексів.

В архітектурі XIX століття на зміну пишноті і розкутості українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. За будівництвом міст наглядали спеціальні комісії і комітети. Громадські споруди будувалися з урахуванням їх призначення -- головною метою архітектора стало не створення зовнішньої привабливості, а внутрішній комфорт (висока стеля, вентиляція, освітлення).

Перехід від бароко до класицизму відбився і на плануванні міст. Обов'язково виділяється адміністративний центр з площею, на якій розміщувалися помпезні будівлі урядових установ, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів, палацово-паркового ландшафту носили відкритий характер.

Майстерність і талант українського народу виявилися у створенні палацово-паркових ансамблів. Їх автори, як правило, нам невідомі. Народні майстри створили видатні шедеври архітектурного зодчества: палац Розумовського у Батурині в живописній місцевості над Сеймом, палац Галаґана в Сокирницях на Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею 600 десятин, парк «Олександрія» на березі Росі в Білій Церкві, знаменита «Софіївка» в Умані, де руками кріпаків, без використання якої-небудь техніки були насипані гори, викопані ставки.

У цей час активно забудовуються нові міста на півдні України і в Криму -- Маріуполь, Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Миколаїв, Одеса. В Одесі за проектом петербурзького архітектора Тома де Томона в 1809 було споруджено оперний театр. Одночасно відбувалася реконструкція старих міст Слобожанщини і Подніпров'я. Кінець ХVІІ - поч.. ХІХ ст. характеризується в українській архітектурі значним зростанням обсягу будівництва, поширенням нового стилю - класицизму. В розвитку класицизму можна визначити три етапи: становлення стилю, зрілість і занепад. Класицизм надавав усім містобудівельним заходам державного офіційного характеру. З другого боку в межах цього стилю якоюсь мірою виявились історично-прогресивні будівельно-архітектурні тенденції часу. Крім того, весь пластично-образний арсенал засобів класицизму ніс на собі відлиски античності й епохи Відродження, інтерес до яких знову посилився в епоху просвітительства. У своїх кращих зразках мистецтво класицизму несло важливі естетичні і виховні функції. Урочиста простота будинків, площ, вулиць зовні ніби підпорядковані, геометрії, несла в собі глибокі емоційні імпульси. Розвиток архітектури великою мірою зумовлюється прогресом будівельної техніки.

Продовжувало розвиватися культове будівництво. У містах і селах церкви зводяться не лише дерев'яні, а й з довговічнішого матеріалу. Зовнішній і внутрішній вигляд таких споруд відзначався пишністю, урочистістю. Майстерність і талант українського народу виявилися також у створенні палацово-паркової архітектури.

Відомі зодчі першої половини ХІХ ст.. такі як Андрій Воронихін, Андріян Захаров, Олександр Брюллов, Василь Стасо, Вікентій Беретті доповнили основну формулу класицизму, положенням про цілісність і ансамблю та його синтез із давньою забудовою. Виняткову увагу вони приділяти єдності архітектурних споруд.

Найвеличнішій будівлі за їхнім задумом, мали відповідати вимогам кругового або секторально-панорамного огляду і мати ідеальні пропорції з різних точок зору. На них мав триматися ансамбль вулиці, площ, кварталів. Одним з найбільших досягнень зрілого класицизму було втілення в практику синтезу архітектури й скульптури. В першій пол. ХІХ ст.. співдружність цих двох мистецтв досягла небувалої досконалості.

Вплив класицизму й певною мірою позначився й на народній архітектурі. Його формальні елементи проявилися при плануванні сіл, містечок, будівництві церков. Проникнення елементів класицизму в народну архітектуру пов'язане з характером місцевого будівельного матеріалу, яким на більшій частині було дерево.

Класицизм в архітектурі закінчився в 60-х роках ХІХ ст.. Але цей рубіж дуже умовний, бо традиції, здобутки в містобудуванні справляли вплив і на архітектурну практику наступних часів. Регулярна система планування міста, видатні палацово паркові комплекси розкривають багатства будівельної і художньої культури тих часів і займають значне місце в загальній культурній спадщині українського народу.

архітектурний парковий палацевий заповідник

1. «Сокиринський архітектурно-парковий комплекс»

Сокиринський архітектурно-парковий комплекс -- палацово-парковий комплекс створений на початку 19 століття у селі Сокиринці (нині Срібнянського району Чернігівської області).

У 1823--1829 роках прилуцький полковник Павло Галаган спорудив в Сокиринцях за проектом архітектора Павла Дубровського величний мурований палац на 60 кімнат в стилі ампір з високим декоративним куполом. Водночас садівник-австрієць Бістерфельд розбив навколо палацу великий ландшафтний парк з альтанками, церквою і каплицею, греблею і двома мостами. У палаці була велика мистецька галерея (вона стала основою для заснування Чернігівського художнього музею), унікальна коштовна колекція посуду і зброї. Тут діяв кріпацький театр і хор. Через це Сокиринці колись називали «українським Парнасом».

Палац мурований, двоповерховий, прямокутний в плані, з великим декоративним куполом у центрі. Гол. фасад прикрашено восьмиколонним портиком іонічного ордера, поставленим на аркаду. Парковий фасад має шестиколонний портик, від якого на рівні парадних кімнат 2-го поверху відходить пандус, який розширюється до низу й плавно сполучається з Сокиринським парком.

Обабіч у кін. 19 ст. встановлено дві мармурові копії античних скульптур та декоративні вази.

У будинку налічувалося 60 кімнат, які були сполучені між собою здебільшого за анфіладною системою.

Критими переходами палац поєднується з двоповерховими флігелями (загальна довж. палацу 105 м). Гол. фасад орієнтовано на Пн. Сх. у бік парадного в'їзду, до якого веде широка алея довж. 400 м.

Палац, ворота з огорожею, алея із службовими флігелями обабіч неї утворюють парадну частину садиби. На Пн. містяться госп. двори з приміщеннями для худоби, стайнею, сараями. У сх. напрямі від палацу до села вела пряма алея, на якій були розташ. дві ц-ви та звіниця (не збереглися). У парку збереглася оранжерея з теплицями - єдиний на Лівобережжі комплекс споруд цього типу, що зберігся, альтанка, місток.

Сокиринський парк - пам'ятка садово-паркового мистецтв а держ. значення (з 1972). Міститься за 5 км від автодороги Київ - Суми поблизу села Сокиринці Срібнянського р-ну. Перебуває у віданні СПТУ №36. Частина палацово-паркового комплексу.

Основою парку був ліс з віковими деревами. Нині до складу паркової рослинності входить біля 40 порід. Первісне планування створене 1823-25 садівником І. Є. Бістерфельдом за участю арх. П.А. Дубровського. У 1826-31 роботами керував Редель, з 1834-- К. Христіані, у кін. 19 ст. - на поч. 20 ст. - К. Ф. Яничек. Площа 427 га.

Складається з регулярної частини (комплекс споруд біля входу, гол. алея, Сокиринський палац, службові будівлі) і пейзажної зх. частини (пл. 60 га), що відкривається за палацом і по схилу спускається до ставу (пл. 10 га).

Рослинність - дуб, береза, берест, липа, тополя біла, граб, клен гостролистий, модрина, ялина, сосна звичайна і чорна, каштан. З чагарників найбільше таволги. Збереглися сторічні платан, три дерева зх. буку. Шевченківський явір - найстаріше дерево парку.

Ландшафт доповнювали паркові споруди: дві альтанки (одна з них - ротонда ; 1829, збереглася) , ц-ва з дзвіницею, каплиця (не збереглися), колодязь, гребля, містки (Красний та Готичний), скульптури. Головна алея, центральна поляна з мережею паркових доріг забезпечують зв'язок палацу з усіма ділянками території. На брівці насипної тераси, схили якої спадають до ставка, побудована кругла ротонда. Вона складається з восьми колон, їх покриває фриз і купол. До них ведуть 12 сходинок, обрамлених ступінчастими пілонами. У готичному стилі побудований місток через яр. Три стрімкі арки, з трьохярусними баштами, прикрашені тоненькими колонами і поясом зубців.

Композиційними складовими парку є ставок, викопаний по течії річки Утки, «Свята долина» -- видовжена поляна з крутими схилами, порослими щільною деревною рослинністю.

Тепер територія парку частково забудована другорядними спорудами, окремі паркові дільниці засаджені регулярними лісомеліорати вними насадженнями, що порушу є структуру й об'ємно-просторову композицію парку.

На знак великої народної любові до славного земляка у 1959 році до 150-річчя з дня народження кобзаря створено історико-етнографічну кімнату-музей. За роки роботи пошуковцями, що працювали при кімнаті-музеї, зібрано багато цікавих матеріалів, експонатів з життя як села Сокиринці, так і Остапа Вересая. Ці матеріали поповнили фонди, що дало змогу перереєструвати з часом кімнату-музей в історико-етнографічний музей при закладі освіти.

Експозиції музею знайомлять відвідувачів з різними періодами життя краю:

знаряддя праці: прядка, гребінь, начиння, наконечники з металу для лопати, рало, ціп та інші;

зразки національного одягу;

фрагмент інтер'єру хати, як колиски української культури;

матеріали історії дружби М.В. Лисенка і О.М. Вересая та поїздки кобзаря до Петербургу з концертом;

фоторепродукції робіт російського художника А.М. Жемчужникова, яки перебував у Сокиринцях 1852-1856 роках, із зображенням О.М. Вересая;

У 1971 році М.І.Харченко, уродженець села Сокиринці, за графічним малюнком А.М. Жемчужникова створив скульптуру Остапа Вересая, яка потім лягла в основу пам'ятника (висота 3,4 м ), Встановлений на території Сокиринського парку. Час, події у навколишньому житті, накопичений досвід, основні завдання виховного процесу в училищі постійно знаходять відгук та пошук нових творчих форм діяльності музею.На базі музею часто проводяться масові заходи, зустрічі, зльоти, конференції, тематичні вечори тощо.

2. Історико-культурний заповідник «Качанівка»

Державний історико-культурний заповідник «Качанівка» створено в 1981 році на основі палацового ансамблю і парку дворянської садиби, яка була заснована в 1770-х роках і яка на сьогодні є єдиною серед українських садиб, що збереглася в комплексі.

Качанівський ансамбль -- один з найбільших, найяскравіших взірців садибної архітектури, суголосний найкращим традиціям світового палацово-паркового мистецтва. Ця окраса України розташована на південному сході Чернігівщини в Ічнянському районі, на берегах чарівної річки Смош.

Садиба була заснована відомим російським полководцем, графом П.О.Рум'янцевим-Задунайським (1725-1796) як одна із резиденцій президента Малоросійської колегії і генерал-губернатора Малоросії. Тоді ж, за проектом російського архітектора Карла Бланка, український зодчий Максим Мосцепанов вибудував розкішний палац у романтичному стилі та спланував регулярний парк при ньому.

Другий будівельний період садиба переживає у 1808-1824 роках за нових власників -- українського поміщика Григорія Почеки (1765-1816) і його дружини Параски Андріївни (за першим шлюбом Тарновської). Розширюється територія садиби, палац перебудовується в стилі російського класицизму, зводяться нові будівлі різного призначення, закладається пейзажний парк.

Після вступу 1824 року у володіння Качанівкою поміщиків-меценатів Тарновських, починається найбільш цікавий період, що продовжувався більше 70-ти років і приніс славу цьому чарівному куточку малоросійського краю як своєрідному культурно-мистецькому осередку, який приваблював кращих представників творчої інтелігенції. Цьому сприяло архітектурно-художнє середовище, привітлива гостинність господарів і чарівна неповторність української природи, уособленої у величезному садибному парку площею понад 600 га.

Свого розквіту Качанівка досягає в період господарювання Василя Тарновського-молодшого (1837-1899). Відомий ліберально-громадський діяч, фанатичний колекціонер українських старожитностей, істинний меценат і патріот України Василь Васильович перетворив садибу у справжню архітектурно-художню перлину, яка і сьогодні вражає відвідувачів своєю величчю і чарівністю. Дві пристрасті жили в ньому -- садибний пейзажний парк і колекціонування. Обидві справи він виконав у повній мірі, чим заслужив вдячність нащадків.

Качанівський парк, виплеканий трьома поколіннями Тарновських, є одним з найбільших пейзажних садів в Україні і Європі. Та не в розмірах його унікальність, а в тому, що він увібрав в себе все найкраще, чим багате світове паркове мистецтво і українська природа. В різномаїтті кольорів і пахощів, в кришталевій чистоті джерел, в дзеркальній гладі великих і малих ставків (площею 125,63 га) зачаровує парк своєю неповторною красою. Тут збереглись паркові мости, овіяні легендами гірки Кохання і Вірності, «Романтичні» руїни на березі Великого ставу, які є унікальною пам'яткою садово-паркового мистецтва XVIII ст. В парковому масиві нараховується понад 50 порід дерев і 30 видів кущових. У формуванні художнього образу парку особливу роль відіграють хвойні породи, акліматизовані в лісостепу -- ялина, сосна кедрова, сосна Веймутова, модрина, ялиця сибірська, кипарисовик горіхоплідний. З порід екзотів привертають увагу бархат амурський, лох вузьколистий, птелея, катальпа.

Значні витрати на благодійництво й колекціонування, широкий спосіб життя, прийнятий в Качанівці, поставили Тарновського на межу розорення. 1897 року він змушений був продати викохану садибу мільйонеру-цукрозаводчику, теж відомому колекціонеру-меценату, Павлу Харитоненку (1852-1914). Новий господар розгорнув у помісті великі будівельні роботи. Був капітально відремонтований і частково перебудований палац, який набув сучасного вигляду: з'являються нові садибні будівлі, більшість із яких збереглась до наших днів. За рахунок придбання сусідніх лісових ділянок розширився парк. Садиба була електрифікована і телефонізована.

Останніми господарями садиби протягом 1914-1918 років була старша донька «цукрового короля» Олена та її чоловік Михайло Олів. При них садиба, як і раніше, процвітала. Тут розміщалась картинна галерея, велика бібліотека, зберігались кращі традиції минулого, гостювали цікаві люди, зокрема художники М.Добужинський і Петров-Водкін. Але культурне життя Качанівки поступово завмирало.

1918 року садиба була націоналізована Радянською владою. З 1925 по 1933 роки в Качанівці розміщувалась дитяча комуна ім.Воровського.

Надалі садибний комплекс використовувався в оздоровчо-лікувальних цілях.

І тільки після оголошення його заповідником слава Качанівки починає відроджуватись. її високі естетичні якості гідно поціновані вітчизняними та іноземними спеціалістами. Садиба не втратила своєї чарівності. Як і раніше, вона приваблює, захоплює, іноді навіює смуток і завжди дарує щастя від спілкування з прекрасним.

Палацово-парковий ансамбль Качанівки включено в Державний реєстр національного культурного надбання, до національної системи туристичного маршруту «Намисто Славутича». Екскурсійно-туристичне значення Качанівки підсилюють розташовані неподалік інші цікаві пам'ятки садибної культури XIX ст. -- знаменитий дендропарк «Тростянець», палацово-паркові ансамблі в Сокиринцях і Дігтярях. Враховуючи велике значення Качанівки у справі збереження особливо цінних об'єктів історії, культури, архітектури, що унікально поєднані з ландшафтом, Указом Президента України від 27 лютого 2001 року заповіднику надано статус Національного.

3. Парк «Софіївка»

Парк «Софіївка» заснований у 1796 році власником міста Умані, руським воєводою Станіславом Щесним Потоцьким та названий на честь його дружини Софії Вітт-Потоцької Автором топографічного й архітектурного проекту і керівником будівництва парку було призначено військового інженера Людвіга Метцеля.

Парк був створений у майже безлісій місцевості, розчленованій річкою Кам'янкою, балками та ярами, які врізалися в гранітове підложжя, що часто виходило на поверхню. При створенні парку вдало використано рельєф, але без заздалегідь наміченого плану. У процесі завершення робіт на окремих ділянках були висаджені місцеві та екзотичні деревно-чагарникові рослини, тоді ж були збудовані перші архітектурні споруди та прикрашено «Софіївку» скульптурою, переважно античною.

Головна композиційна вісь парку проходить по річищу Кам'янки, де споруджено ряд штучних басейнів та ставів: Верхній -- понад 8 га, Нижній -- близько 1,5 га та інші, водоспади (один з них 14 м висотою), шлюзи, каскади, підземну ріку Ахеронт (завдовжки 224 м), водограї (найбільший -- до 20 м) тощо.

Парк прикрашають штучні скелі (Левкадська (Бельведерська), Тарпейська й інші), ґроти (Венери, «Горішок», «Страху і сумнівів» та інші), павільйони (Флори, Рожевий), альтанки, скульптура.

Завдяки компонуванню різних деревних порід, поєднанню їх з водоймами, скелями й архітектурними спорудами, створено види й перспективи різних планів (Головна алея, Англійський парк, Єлісейські поля та інші).

Коли Людвіг Метцель закінчив будівництво, в'їзд до парку був з боку оранжерей (тобто, з двору сільськогосподарської академії). Тоді приїздили в «Софіївку» на конях по теперішніх вулицях Тищика і Київській.

Польський письменник Станіслав Трембецький у 1806 році присвятив парку поему «Zofiowka», яку пізніше було перекладено на кілька інших мов.

У 1832 році, після польського повстання, частина правобережних володінь родини Потоцьких, а серед них і Уманські землі з парком «Софіївкою», були конфісковані й передані Київській казенній палаті. Того ж року Микола І подарував Уманський парк своїй дружині -- Олександрі Федорівні.

В 1836 -- 1859 роках «Софіївка» перебувала у віданні Управління військових поселень. Протягом цього часу парк зазнає значних змін, порівняно з тим, що зробив у ньому Людвіг Метцель з самого початку:

В 1838 році виникла вулиця Садова. Вона з'єднала парк з містом.

Розширилася і була викладена бруківкою Головна алея, одночасно виводиться вода з центру парку до Головного входу.

1844 року тут будуються дві башти в готичному стилі, які за вказівкою Миколи I, який побував тут у 1847 році, були знесені, а замість них під керівництвом уманського архітекта Макутіна за проектом архітектора А. І. Штакеншнейдера спорудили в 1850--1852 роках башти в античному стилі.

На терасі Муз засипають грот Аполлона і встановлюють обеліск «Орел».

В 1841 році побудовано альтанку «Грибок» та Китайську альтанку.

У 1842 -- 1845 роках за проектом архітектора Раппонета будується Павільйон Флори.

В 1843 -- 1845 роках на острові Анти-Цирцеї будується Рожевий павільйон.

Протягом цього часу з парку вилучають бюст Тадеуша Костюшка та скульптуру Юзефа Понятовського. У цей період Софіївка називається «Царициним садом».

Садівниками на той час були П. Ферре, який створив терасу на березі Нижнього ставу в 1840 році і терасу Муз на північному березі біля джерела Гіппокрени, і Босеє, який відкрив дальню перспективу з амфітеатру на Нижній став, зрізавши верхівки кількох дерев.

30 березня 1859 року царським указом «Софіївку» передано у відання Головного училища садівництва Росії, переведеного з Одеси до Умані. Парк продовжував називатися «Царициним садом», хоч указом царя його названо «Уманським садом Головного училища садівництва».

З 1899 року, під керівництвом професора В. В. Пашкевича, парк поповнився новими насадженнями (Англійський парк), де було зібрано понад сто видів і форм рідкісних дерев і чагарників. В цей час проводяться вирубки догляду та санітарні вирубки рослинності.

Оранжерея, парники і, відповідно, частина території парку залишилися в підпорядкуванні сільськогосподарського університету. Парку надається самостійний статус і він аж до 1955 року перепідпорядковується кілька разів різним відомствам, таким як Наркомос, Наркомзем, управлінню заповідників, управлінню у справах архітектури, які були створені при Раді народних комісарів тодішньої УРСР.

1945 року -- парку дано повну назву: «Уманський державний заповідник «Софіївка»».

У 1946 році Рада Міністрів УРСР прийняла спеціальну постанову «Про відновлення і благоустрій Уманського державного заповідника «Софіївка»». На ремонт і реставрацію парку виділяється 1 мільйон карбованців.

1948 року -- затверджується генеральний план відновлення і розвитку заповідника «Софіївка».

1949 року -- створюється декоративний розсадник на площі 20 га. Активно проводяться роботи з ремонту і реставрації малих архітектурних форм, дорожно-алейної системи, скульптур парку. Проводиться інвентаризація деревних і чагарникових порід, з'являються наукові праці з історії парку, його дендрофлори, про скульптури, малі архітектурні форми. В цей же період втрачено оригінали мармурових скульптур Аполлона Бельведерського, Венери-купальниці, Меркурія, з яких залишилися копії в органічному склі, а статуя Амура, як і бюст Станіслава Трембецького, безслідно зникли, хоч пізніше знайдено мармурові крильця від статуї Амура, які зараз знаходяться в музеї.

Список використаної літератури

1. Матеріал з Вікіпедії -- вільної енциклопедії. Сокиринський архітектурно-парковий комплекс

2. Сокиринський палац// Шкоропад Д.О., Савон О.А. Прилуччина: Енциклопедичний довідник/ За ред. Г.Ф. Гайдая. - Ніжин: ТОВ „Видавництво „Аспект-Поліграф”, 2007. - С. 438-439.

3. Сокиринський парк // Шкоропад Д.О., Савон О.А. Прилуччина: Енциклопедичний довідник/ За ред. Г.Ф. Гайдая. - Ніжин: ТОВ „Видавництво „Аспект-Поліграф”, 2007. - С. 439.

4 Матеріали опубліковані на сайтах:

1) http://info-works.com.ua/referats/kulturologia/1126.html

2) http://ridna-ukraina.com.ua/cherkassofi

3) http://velopohodi.org.ua/place/view/175

4) http://yandex.ua

Додаток

В Україні дуже мало зразків палацево-паркових комплексів.В архітектурі XIX століття на зміну пишноті і розкутості українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. За будівництвом міст наглядали спеціальні комісії і комітети. Громадські споруди будувалися з урахуванням їх призначення -- головною метою архітектора стало не створення зовнішньої привабливості, а внутрішній комфорт (висока стеля, вентиляція, освітлення).Перехід від бароко до класицизму відбився і на плануванні міст. Обов'язково виділяється адміністративний центр з площею, на якій розміщувалися помпезні будівлі урядових установ, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів, палацово-паркового ландшафту носили відкритий характер.Майстерність і талант українського народу виявилися у створенні палацово-паркових ансамблів. Їх автори, як правило, нам невідомі. Народні майстри створили видатні шедеври архітектурного зодчества: палац Розумовського у Батурині в живописній місцевості над Сеймом, палац Галаґана в Сокирницях на Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею 600 десятин, парк «Олександрія» на березі Росі в Білій Церкві, знаменита «Софіївка» в Умані, де руками кріпаків, без використання якої-небудь техніки були насипані гори, викопані ставки.У цей час активно забудовуються нові міста на півдні України і в Криму -- Маріуполь, Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Миколаїв, Одеса. В Одесі за проектом петербурзького архітектора Тома де Томона в 1809 було споруджено оперний театр. Одночасно відбувалася реконструкція старих міст Слобожанщини і Подніпров'я. Кінець ХVІІ - поч.. ХІХ ст. характеризується в українській архітектурі значним зростанням обсягу будівництва, поширенням нового стилю - класицизму. В розвитку класицизму можна визначити три етапи: становлення стилю, зрілість і занепад. Класицизм надавав усім містобудівельним заходам державного офіційного характеру. З другого боку в межах цього стилю якоюсь мірою виявились історично-прогресивні будівельно-архітектурні тенденції часу. Крім того, весь пластично-образний арсенал засобів класицизму ніс на собі відлиски античності й епохи Відродження, інтерес до яких знову посилився в епоху просвітительства. У своїх кращих зразках мистецтво класицизму несло важливі естетичні і виховні функції. Урочиста простота будинків, площ, вулиць зовні ніби підпорядковані, геометрії, несла в собі глибокі емоційні імпульси. Розвиток архітектури великою мірою зумовлюється прогресом будівельної техніки. Продовжувало розвиватися культове будівництво. У містах і селах церкви зводяться не лише дерев'яні, а й з довговічнішого матеріалу. Зовнішній і внутрішній вигляд таких споруд відзначався пишністю, урочистістю. Майстерність і талант українського народу виявилися також у створенні палацово-паркової архітектури.

!!! Парк «Софіївка» заснований у 1796 році власником міста Умані, руським воєводою Станіславом Щесним Потоцьким та названий на честь його дружини Софії Вітт-Потоцької Автором топографічного й архітектурного проекту і керівником будівництва парку було призначено військового інженера Людвіга Метцеля. !!! «Сокиринський архітектурно-парковий комплекс» -- палацово-парковий комплекс створений на початку 19 століття у селі Сокиринці (нині Срібнянського району Чернігівської області). У 1823--1829 роках прилуцький полковник Павло Галаган спорудив в Сокиринцях за проектом архітектора Павла Дубровського величний мурований палац на 60 кімнат в стилі ампір з високим декоративним куполом. Водночас садівник-австрієць Бістерфельд розбив навколо палацу великий ландшафтний парк з альтанками, церквою і каплицею, греблею і двома мостами. У палаці була велика мистецька галерея. !!!Державний історико-культурний заповідник «Качанівка» створено в 1981 році на основі палацового ансамблю і парку дворянської садиби, яка була заснована в 1770-х роках і яка на сьогодні є єдиною серед українських садиб, що збереглася в комплексі.Качанівський ансамбль -- один з найбільших, найяскравіших взірців садибної архітектури, суголосний найкращим традиціям світового палацово-паркового мистецтва. Ця окраса України розташована на південному сході Чернігівщини в Ічнянському районі, на берегах чарівної річки Смош.Садиба була заснована відомим російським полководцем, графом П.О.Рум'янцевим-Задунайським (1725-1796) як одна із резиденцій президента Малоросійської колегії і генерал-губернатора Малоросії. Тоді ж, за проектом російського архітектора Карла Бланка, український зодчий Максим Мосцепанов вибудував розкішний палац у романтичному стилі та спланував регулярний парк при ньому.

Размещено на Allbest.ru