Культура українцев
Поняття "матеріальної культури" українського народу. Відомості про землеробство в Київській Русі. Панівне знаряддя обробітку ґрунту. Скотарство в Україні. Допоміжні види господарської діяльності: збиральництво, рибальство, бджільництво та мисливство.
| Рубрика | Культура и искусство |
| Вид | контрольная работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 21.10.2012 |
| Размер файла | 25,9 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
1. Поняття "матеріальної культури" народу
Галузі господарювання і заняття українців. А) землеробство, б) тваринництво.
Поняття «культура» охоплює як духовні, так і матеріальні цінності, вироблені народом упродовж його історії. До духовної культури належать досягнення в галузі науки, мистецтва, літератури, філософії, моралі, освіти тощо.
Матеріальна культура охоплює всі матеріальні цінності, створені народом. Часом не можна провести чіткої межі між духовними і матеріальними цінностями: скажімо, книги, картини, скульптура чи ювелірні вироби - це водночас пам'ятки і матеріальної, і духовної культури, тому часто вони розглядаються у взаємозв'язку.
Враховуючи багатоплановість і невичерпність теми, доцільно спинитися лише на деяких загальних аспектах української матеріальної культури, починаючи з господарської діяльності, оскільки вона була тим ґрунтом, на якому формувались основні види матеріальної культури українців.
Відомості про найпоширенішу галузь господарської діяльності в Київській Русі дають також літописи. З них довідуємося, що наші предки сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо, гречку, горох, льон, боби, коноплі. На городах вирощували овочі: капусту, ріпу, огірки, цибулю, хміль, мак, гірчицю; у садах - плодові дерева: яблуні, груші, сливи, вишні.
Землеробство поділяється на три основні напрямки: рільництво, городництво, і садівництво, які однаковою мірою притаманні українському народові. В садах і на городах вирощували в основному ті ж культури, що і нині поширені на українській землі. В Київській Русі сади вирощувалися в селах, у густонаселених містах біля кожного будинку був свій садок. З виникнення монастирів увійшло в звичай вирощувати великі сади на монастирських землях.
В Україні найулюбленішими фруктами були вишні, сливи, яблука, груші, малина, порічка, агрус; на півдні - абрикоси, персики, черешні, виноград. Нині важко встановити, коли почалося культивування кожної з цих культур. Та уже в ІІІ ст. н.е. було відомо кілька десятків сортів груш, а сливи культивувалися вже в IV-VI ст. до н.е. Українці здавна вміли прищеплювати дерева, виводити нові сорти яблук і груш. Садівництвом традиційно займалися чоловіки, городництво з непам'ятних часів було заняттям жінок. Серед найдавніших городніх культур в Україні слід назвати моркву, огірки, капусту, буряк, часник, цибулю. Деякі з них довгий час вживалися як дикі рослини (огірок, буряк, морква), культивуватися вони почали в античні часи. Найпізніше в Україну потрапили картопля та помідори.
На особливу увагу заслуговує дослідження традиційних знарядь обробітку ґрунту, оскільки без нього уявлення про землеробські традиції наших предків було б неповним. Крім того, знайдені археологами, зібрані етнографами зразки цих знарядь є саме матеріальними, речовими доказами давності хліборобських традицій в Україні. До появи залізних частин рало виготовлялося з твердих порід дерева, отже, можна гадати, що воно виникло значно раніше. В Сумському краєзнавчому музеї зберігається рало, яке датується другою половиною І тисячоліття н.е. Рало - знаряддя, що не перевертає грунт при оранці, а лише розриває і робить борозну
Панівним знаряддям обробітку ґрунту поруч із ралом став плуг. Дерев'яний, із залізним лемешем і череслом плуг побутував у Київській Русі. Орачі віддавали перевагу плугові перед іншими знаряддями, про що може свідчити давня приказка: «Де оре соха, там трава висиха, а де плуг ходить, там і хліб родить».
Плуг складався з кількох деталей, які у різних етнографічних районах України мали різні назви. «До робочої частини належала підошва (полоз, повзун, плаха), леміш (залізо, плита), полиця (дошка), стовпа (підойма), чересло (ніж, різак). Гряділь (стріла, вал, придолиб) служив для з'єднання робочої частини з передком. Направляли плуг за допомогою двох ручок (чепіг).
У плуг запрягали переважно дві-три пари волів. Для такої оранки треба було плугатаря і двох погоничів. При якісній оранці знизувалися бур'яни, адже вони підрізалися плугом і загорталися скибою землі.
Також в Україні була Соха але вона не набула такого поширення, як у Росії та Білорусі, де вона була основним знаряддям обробітку землі. Найбільше вона поширилася на Поліссі, проте часто використовувалася поряд з плугом. Соха також виготовлялася з дерева і мала залізні сошники.
В Конотопському повіті відомий варіант перехідного знаряддя від сохи до плуга. Можливості сохи в порівнянні з плугом були обмежені: глибина і якість оранки сохою значно нижчі. Крім того, соха була для орача важчою в роботі, бо її треба було тримати на руках і натискувати на неї від час оранки. Але для убогого селянина соха була зручнішою тим, що не потребувала волів, можна було орати одним конем. Тому й з'явилася приказка: «Соху завела нужда».
Існували ще й інші ручні знаряддя обробітку землі: мотики, сапи, заступи (лопати), вила, граблі й борони (для розпушування).
Зерно мололи ручними млинами, які відомі ще за часів трипільської культури під назвою жорна (на думку мовознавців назва походить від давньоіндійського жраван - «камінь для вичавлювання соми», тобто ритуального напою з соку рослини). Камені для жорен ускладнювалися, чим полегшувалося користування ними. В епоху середньовіччя набули поширення водяні млини та вітряки, які діяли подекуди і в першій половині ХХ ст. відбулися значні зміни.
Хліб українців споконвіку вважають святим, а землю матір'ю-годувальницею. Кілька тисячолітня традиція догляду за нивами виробила силу-силенну звичаїв, обрядів, забобонів, пов'язаних з майбутнім урожаєм. Так перед початком оранки не можна нікому нічого давати чи позичати, щоб не позбуватися щастя, котре необхідне в цій відповідальній роботі. День для оранки вибирався на повному місяці, найкраще вівторок, четвер або субота. Однак це не має бути день, в який цього року випало Благовіщення. Починати оранку або сівбу годилося обов'язково на світанку, щоб не зустріти нікого перед роботою. Якщо зустрічали когось, то не розмовляли, навіть не віталися, хіба що кивали головою. Слід було не тільки дотримуватися мовчанки, але й особливої чистоти, щоб хліб був чистим. Тому напередодні часто молилися, а вранці вдягалися в святкову сорочку, іноді весільну. Перед початком оранки не можна забивати в землю кілки, бо вона в цей час свята, не можна свистіти, щоб не викликати злих духів. Зерно, яке збирають його з тим зерном, яким засіяли засівальники на Новий рік, а також зернами з Дідуга або обжинкового вікна. Жнивами найчастіше керує жінка: господиня дому або найдосвідченіша жниця. Кінець жнив - обжинки - супроводжуються обрядовим обідом, який готують господарі для женців. Ритуальними справами в цей час обов'язково має бути каша з салом чи маслом, пироги, яєчня, млинці, вино, мед. Обід відбувається в хаті, де господарю підносять вінок із колосся.
Шанувалися всі звичаї, пов'язані з хлібом. Вдома не слід бути без хліба жодної ночі, бо обсядуть злидні. На ніч хліб треба накривати рушником, бо він теж спить. Хліб чистий і святий, тому його можна брати в будь-якого - він не передає зла. Навіть якщо знайшов хліб, можна їсти, бо це дар Божий, над ним не владний ніякий злий дух. Хліб і сіль кладуть дитині в колиску, щоб уберегти від злих очей.
2. Тваринництво
Тваринництво - галузь сільського господарства, основним завданням якої є розведення сільськогосподарських тварин для потреб людини. Продукти тваринництва йдуть у харчову промисловість (молоко, масло, яйця, м'ясо та інші) та легку (сировина для промислових виробів: вовна, шкіра тощо). Тваринництво прийнято поділяти на такі галузі: м'ясне і молочне скотарство, вівчарство, свинарство, конярство, козівництво, кролівництво, птахівництво та ін.
Скотарство в Україні було відоме вже у трипільській культурі IV-ІІІ тисячоліття до н.е. Проте провідною галуззю господарства воно стало в ІІ тисячолітті до н.е., коли тут з'явилися представники культури шнурової кераміки. Хліборобство в цей час не зникає зовсім, проте втрачає свою провідну роль. З'являються власники великий табунів коней, отар овець, корів, які потребують великих лугів, пасовиськ, і тому частково змінюють спосіб життя, віддаючи перевагу кочівництву. Скотарство розвивається і в І тис. до н.е. племенами скіфів. Вже Геродот згадує скіфські племена кочівників (скотарів) і племена землеробів (орачів). Отже, скіфська людність поділяється на два прошарки: скотарів-вершників і безхудобних або з невеликою кількістю худоби хліборобів, що вели осілий спосіб життя.
В античні часи співвідношення між землеробством і скотарством урівноважується. Знову відбувається відношення давніх хліборобських традицій, які так тісно єднали Україну з античним світом: Україна експортує хліб до Греції та інших південних країн.
Багатовікова традиція догляду за худобою зберегла деякі архаїчні ритуали вигону на пасовище, утримування та лікування тварин тощо. Так перший вигін тварин на пасовище, залежно від кліматичних умов регіону, відбувався в кінці квітня (давнє свято Велеса), або до Ярилиного дня (23 квітня). При цьому здійснюється такий ритуал. Господар одягнутий у святкове вбрання бере в торбину магічні речі, серед яких обов'язково є хліб, яйця, сіль, ніж, сокира, свічка тощо. Без шапки йде до хліва, виганяє всю худобу на подвір'я, висмикує зі стріхи хліва пучок соломи, набирає з криниці відро води. Обходить по колу (за сонцем) всіх тварин тричі, окроплюючи їх водою. Потім закопує в землю магічні речі (в різних регіонах свої, але яйце обов'язкове в усіх). На цьому місці розводить вогонь запалений з віхтя і соломи, і переганяє через це вогнище тварин, яких доручає пастухові. Іноді господар сам супроводжує череду на пасовисько.
Магічні речі цього ритуалу мають конкретне значення. В деяких регіонах виганяють худобу обов'язково вербовою гілкою, освяченою на Вербну неділю. На Поліссі часом обкурюють тварин свяченою травою або ладаном. Магічні речі мають захистити худобу від вовків, хвороб, відьом тощо (особливо залізні: ніж, сокира, замок, ключ). Якщо зарите в землю яйце (подекуди писанка або крашанка) виявляється цілим - це добрий знак: значить, усі тварини залишаються влітку здоровими і неушкодженими. Як бачите, обряди першого вигону на пасовисько складні й мають багато варіантів, проте загальним є магічний обхід худоби, окроплення водою, перегін через очисне вогнище. Обов'язковими також є хліб, яйце і свічка.
Важливу роль у скотарстві відіграє кормова база. Утримання худоби взимку значною мірою залежало від наявності сіна, кукурудзи, кормових бобів, коренеплодів та кормових баштанних культур.
Здавна кормові рослини вирощувалися для годівлі худоби. На Поліссі це переважно озиме жито й пшениця, люпин, кукурудза, вика (горошок родини бобових). В лісостеповій зоні на корм вирощують ще й сою, суданку. В степу - переважно кукурудзу, суданку, сою, сорго (трав'янисту кормову рослину).
3. Допоміжні види господарської діяльності: збиральництво, рибальство, бджільництво, мисливство
Збиральництво передувало усім іншим заняттям наших далеких пращурів. Коли ще людина не володіла жодними звичками виготовлення знарядь праці для здобування їжі, вона знаходила її готовою у природі: збирала ягоди, трави, горіхи, гриби та інші дари лісів і степів. З розвитком хліборобства й тваринництва збирання природних продуктів харчування та лікарських рослин в Україні відійшло на другий план і стало додатковим заняттям, а в окремих місцевостях набрало форми промислу.
В Україні збирали плоди, листя, цвіт чи коріння кущів і дерев, найчастіше ягоди: суниці, малину, чорниці, брусницю журавлину (залежно від конкретної місцевості). Найбільше заготовляли малини та чорниці, які вживали свіжими або у вигляді соку; чорниці ще й сушили на зиму. У лісових і лісостепових районах особливо поширеним був збір багатих на вітаміни шипшини, калини, глоду, терену, горобини, а також диких яблук і груш, горіхів ліщини, березового соку.
Окремі види дикорослих рослин використовували як приправу до їжі (кмин, щавель, хрін), а також спорадично вживали як страву, особливо в бідних сім'ях навесні, коли закінчувалися основні припаси їжі або в роки неврожаїв. У страшні 1933 і 1947 роки штучно організованого голодомору для багатьох сімей східних областей України лобода, щавель, кропива, лопух, підбіл ставали порятунком від голодної смерті. При потребі листя лободи, вересу, липи, кору й коріння дерев, жолуді селяни додавали до розчину, з якого пекли хліб.
Букові горіхи й жолуді збирали для годівлі свиней; окремі рослини - для різних господарських занять: дикі коноплі й кропиву (лико старих стебел) - для ткацтва; лепеху, кору й коріння дерев - для плетення кошиків, личаків; смерекові, ліщинові чи березові гілки - для обручів до дерев'яного посуду; мох - для утеплення стін; хвою - для підстилки худобі.
Майже вся територія України багата на гриби, тому їх збір був дуже поширеним; збирали білі («правдиві») гриби, підберезники, підосичники, опеньки, лисички, сироїжки, сморжі, печериці та багато інших, назви і види яких по всій Україні досить різноманітні. Їх варили для щоденного споживання, заготовляли на зиму чи на продаж. Існували різноманітні поради щодо збирання грибів: скажімо, як відбирати їстівні гриби і як знаходити грибні місця. У багатьох селах Прикарпаття навіть не всі їстівні гриби збирали для їжі, а окремі отруйні гриби заготовляли для господарських потреб; мухомор - для знищення мух, губку - для кресал.
Природні умови різних регіонів України зумовили певні місцеві риси в збиральництві трав, ягід, плодів. Це стосувалося різновиду рослин, до певної міри часу їх збирання. Збиральництвом займалися з урахуванням вегетації рослин, їх смакових чи експлуатаційних якостей під впливом температурного режиму, інших чинників. Наприклад, тільки на Поліссі збирали журавлину і дикий часник, у Карпатах і на Поліссі - чорниці, у Карпатах - букові горішки, живицю. Рослини, з яких для лікування використовували корінь, найчастіше збирали ранньої осені (лопух, арніку). З лікувальною метою заготовляли також плоди, листя та цвіт кущів і дерев: шипшини, глоду, калини, сосни, вільхи, берези, бузини, липи, цілющі властивості яких були відомими ще в древньоруський період.
Окремі ягоди (терен, шипшину) збирали пізньої осені, після приморозків; журавлину - зимою й напровесні, бо вона добре зберігалася під снігом. Дуже важливим було не допустити перезрівання рослин, особливо при зборі лікарських трав.
Велика увага приділялася збору та заготівлі лікарських рослин, таких як рум'янок, бузина, папороть, ялівець, полин, материнка тощо, тобто тих, що росли поблизу осель, на сінокосах, а також у степах, лісах та гірських пущах. їм приписували, крім усього, ще й магічну силу. На Гуцульщині до лікарських зараховували понад 350 видів рослин, отже, збір їх мав велике значення, передусім, для тих, хто займався народним лікуванням. Певні відвари, настої, мазі з лікарських рослин уміла готувати майже кожна господиня, і тому вузлики чи віночки висушених квітів можна було побачити практично в кожній хаті.
Збиральництвом повсюдно займалися насамперед жінки й підлітки які літньою порою були досить вільні від інших господарських занять. Вони майже цілими днями збирали в лісах їстівні ягоди й гриби, збагачуючи і урізноманітнюючи цим харчовий раціон сім'ї. І все це - попри існуючі обмеження для селян у зборі лісових дарів у поміщицьких лісах. На Поліссі за збирання в лісі ягід або грибів селяни були змушені платити або відробляти; за самовільний збір накладався штраф. Щоправда, люди не визнавали цих заборон, пояснюючи: «Пан лісу не садив, щоби міг іншим заборонити»; «Ліс - Божий та людський». Народне розуміння було таке: все те, на що не затрачена праця, не є індивідуальною власністю, и належить усім.
Зібрані дари природи в заможних родинах були ласощами, в бідніших - доповненням до щоденного раціону, а в найбідніших, коли закінчувалися харчові запаси, становили основну страву.
Збирання живиці, коріння й кори дерев, жолудів належало до занять пастухів та літніх чоловіків. Заготівля березового соку в XX ст. набула форми промислу і відбувалася організовано, певними виробничими гуртами. У степовій частині України уже в повоєнний час поширеним заняттям сільських підлітків під час шкільних канікул було збирання на колгоспних полях бур'янів для годівлі домашньої худоби. Важливу статтю поповнення сімейного бюджету становили лісові ягоди і особливо гриби, їх продавали у найближчих містах і містечках, а також на місці приїжджим на літній відпочинок.
4. Рибальство
Рибальство в Україні було відоме віддавна. Це підтверджують археологічні знахідки - глиняні та кам'яні грузила для риболовних сітей, різноманітні гачки тощо, які належать до черняхівської культури. Поширенню цього заняття сприяла велика кількість річок та інших водоймищ, а також прадавня традиція використання риби у харчуванні.
У період феодалізму вилов риби належав до панщизняних повинностей кріпаків. Крім того, у деяких районах України селяни зобов'язані були поставляти своїм поміщикам прядиво для риболовних снастей, підводи для транспортування риби.
Джерела свідчать, що вже у XVI ст. в Україні статутом регламентувалися терміни риболовства, зазначалися види снастей, якими можна було виловлювати рибу.
Рибальство - це переважно додаткове заняття, яке було доступне у будь-яку пору року людям різного віку, не вимагало складних знарядь праці та ін. Вільною ловлею риби користувалися, насамперед, привілейовані класи та дрібні підприємці, а також чиновники, які це право купували. Селяни рибу для власних потреб ловили потай, у вільний від сільськогосподарських робіт час. Малі хлопці й підлітки мали дещо більшу свободу щодо вилову риби. На берегах великих рік чи озер були відомі окремі села, де рибалили майже усі чоловіки з діда - прадіда, починаючи з п'яти-семирічного віку. Жінки брали участь у допоміжних роботах - ремонтували сіті, допомагали переробляти й продавати рибу, а інколи в мілководних ріках самі виловлювали рибу руками.
Для селян риболовля була певною підмогою в їх господарстві. Там, де було більше водних угідь, риба входила у їх щоденний раціон, в інших районах її споживали передовсім у дні посту, на певні релігійні свята. Отже, рибною ловлею селяни прагнули поповнити чи покращити своє харчування. Риба була також предметом продажу й обміну на інші продукти й побутові речі (льон, хліб, сіль).
Найбільшими районами рибальства в Україні були: пониззя Дніпра, Південного Бугу, Дністра, Пруту, Прип'яті, Десни, узбережжя Чорного й Азовського морів. Тут рибальство вважалося основним заняттям певної частини мешканців, яке переросло у промисел.
Хоча професійне рибальство в Україні було досить обмеженим, все ж у південних районах промисел часто вели професійні рибалки, що об'єднувалися в артілі. Вони володіли досконалими знаряддями праці, човнами, спеціальними пристосуваннями для переробки чи зберігання риби.
У кінці XIX ст. - на початку XX ст. рибні промисли значно скоротилися, натомість набула поширення форма орендування водоймищ (або певних ділянок) у багатих поміщиків, інколи - у сільських громад. Форми організації і способи ведення рибальства безпосередньо залежали від характеру водних угідь, видів риб, сезону риболовлі, врешті, від місцевих традицій. Наприклад, рибопромисловці узбережжя Азовського й Чорного морів найчастіше ловили скумбрію, оселедців, кефаль, сомів, сазанів, бичків, білугу, севрюгу, осетрів, у той час як при індивідуальній риболовлі перелік видів річкової та морської риби був значно менший. В Україні найбільш поширеними видами річкових риб були карась, сазан, судак, щука, лин, лящ, сом, в'юн. На Поліссі й Волині, а також у прибережних стоячих водах рік Вислок та Сян (на Лемківщині) Водилися чорні вугри, яких можна було ловити від пізнього літа до початку зими; у чистих високогірних потоках Карпат - форель (пструги); при берегах рік, під каменями, кишіло раками. Загалом в Україні екологічно чисті, впорядковані громадами ставки та озера, русла рік до кінця XIX ст. були дуже багатими на рибу. У народній культурі українців витворилася досить велика різноманітність способів та знарядь вилову риби, які значною мірою зумовлювалися характером та питомою вагою цього заняття, а також особливостями певного водоймища (глибиною, характером течії тощо). Традиційні засоби риболовлі умовно поділяються на: вудкові (гачкові), ударні, черпальні пастки, перепони.
До найпоширеніших примітивних засобів рибної ловлі належали вудки («вудиці») із саморобними, а з кінця XIX ст. фабричними гачками. Вудками користувалися, насамперед, підлітки, а також дорослі рибалки у тому випадку, коли розраховували на невеликий улов. У гирлах великих рік рибалки застосовували перемети - довгі шнурки з підвішеними до них десятками гачків з наживкою. Шнур перетягували поперек ріки і закріплювали на берегах, а підвішені гачки занурювали у воду на потрібну глибину. Кілька зв'язаних між собою переметів, які мали понад 400 гачків, називали «кармаком». Їх ставили на лиманах або у морі на мілині. Загалом ловля переметами заборонялась, тому відбувалась потай, у нічний час.
До архаїчних засобів риболовлі належали відомі багатьом народам ості («сандова», «сандоля») - дво - або тризубі вила, якими користувалися на мілководних річках при штучному освітленні в нічну пору. Рибалка остями бив рибу і викидав її на берег. У Карпатах це була інколи колективна риболовля: одні спрямовували рибу в потрібне русло, інші били її.
Саки («сачок», «хватка», «підсадка») - снасті, якими рибалка черпав рибу. Їх плели з ниток у формі конічного мішка і прикріплювали на дерев'яному ободі з ручкою, довжина якої залежала від того, яким способом ловили рибу - з берега, човна чи вбрід.
В Україні рибалки користувалися снастями - пастками, з яких найпоширенішими були ятері - циліндричної форми сіті з кількома обручами. Найчастіше ятері складалися з двох сіток: кінець довшої сітки зав'язувався наглухо, другої - меншої, що була вставлена у першу, - мав вузький отвір, через який риба потрапляла і назад уже не могла вибратися. Інколи по боках ятера прикріплювались додаткові полотнища сіток («ятір на крилах»), які спрямовували рибу до отвору.
Подібними до ятерів були верші, виплетені з лози. Ятері чи верші за допомогою грузил опускали на дно водоймища, залишаючи на ніч (інколи - з приманкою), а зранку забирали улов.
Відомі також пастки-сітки. На прибережних водах морів для вилову кефалі користувалися матами - довгими виплетеними з очерету доріжками, які розстеляли на ніч на водному плесі. Кефаль, лякаючись тіні, намагалася перескочити її і потрапляла на мати, з яких уже не могла вибратися. На Дніпрі, Південному Бузі, у протоках гирла Дунаю для вилову риби у великих кількостях обладнували системи глухих перегородок з вузькими проходами. У ці лабіринти заходила риба і її виловлювали саками чи іншими засобами. Остями, гачками, саками, хватками, вудками користувалися найбідніші селяни, а ті, хто володів човнами, мали досконаліші снасті - сіті, ятері, неводи, волоки тощо.
Найчастіше практикувалась ловля риби поодинці чи вдвох, гуртом - лише у промислі. Так, колективним був вилов риби на великих ріках сіткою - «волоком», що мав близько 80-100 м довжини і 3 м ширини. Таку риболовлю вели 6- 8 осіб на двох човнах. Вилов риби неводом також вимагав кооперування сил. Вибір снастей, характер риболовлі зумовлювалися також сезоном та порою доби (літня чи зимова, денна чи нічна рибалка), до певної міри - видом риби.
Загалом рибальство в Україні ґрунтувалося на уважному й дбайливому ставленні до природи. Про це свідчить, зокрема, той факт, що українці, на відміну від деяких сусідніх народів, ніколи не глушили риби. У зимовий період, коли крига сковувала ріки, громадським обов'язком було прорубування невеличких ополонок, щоб риба не задихалася від браку повітря. Цими та іншими способами намагалися зберегти мальків, відновлювати природу.
культура землеробство скотарство український
Размещено на Allbest.ru
Подобные документы
Поняття "етнічна культура". Деякі проблеми і особливості етногенезу українського народу. Формування етнічної культури з формуванням народу (етногенез). Своєрідність регіонів, культурно-історичні зони України. Становлення української літературної мови.
реферат [13,1 K], добавлен 02.12.2010Генезис писемної справи в Київській Русі. "Світ як книга" як культ премудрості. Освіта в Київській Русі під знаком візантійської цивілізації. Філософська думка в межах духовної культури Київської Русі. Символіка як частина філософського світобачення.
курсовая работа [48,6 K], добавлен 18.12.2012Вплив християнства на розвиток писемності і освіти в Київській Русі. Пам’ятки давньоруського письма. Культурно-історичне значення літератури і літописання. Музика і театр як складова частина духовної культури. Архітектура й образотворче мистецтво Русі.
реферат [31,5 K], добавлен 11.10.2011Умови розвитку культури українського народу в другій половині XVII – кінці XVIII ст., вплив на неї національно-визвольної боротьби. Становлення літератури, театральної та музичної творчості. Розвиток архітектури та образотворчого мистецтва України.
лекция [17,4 K], добавлен 01.07.2009Культура українського народу. Національні особливості української культури. Здобуття Україною незалежності, розбудова самостійної держави, зростання самосвідомості нації. Проблема систематизації культури і розкриття її структури. Сучасна теорія культури.
реферат [22,6 K], добавлен 17.03.2009Предмет і метод культурології. Культурологія як тип соціальної теорії. Людина, культура, взаємодія матеріальної і духовної культури. Функції культури в людській діяльності. Культура і цивілізованість. Культура і суспільство. НТР і доля культури.
реферат [26,3 K], добавлен 27.10.2007Побут, звичаї, релігія у давніх слов’ян. Християнство і розвиток просвітництва у Київській Русі. Суспільно-політичні й історичні обставини розвитку української культури XIV-ХХ ст. Ідеї ренессансу в Україні, музика та театр. Кирило-Мефодіївське товариство.
шпаргалка [348,4 K], добавлен 02.01.2012Вплив християнства на розвиток науки й культури Київської Русі, особливості культури Галицько-Волинського князівства. Особливості європейської середньовічної культури. Мистецтво, освіта та наука середньовіччя, лицарство як явище європейської культури.
реферат [25,9 K], добавлен 09.05.2010Культура як сукупність способів і методів матеріальної та духовної людської діяльності. Матеріальні та духовні носії, які передаються наступним поколінням. Соціологія культури: історія виникнення та предмет. Структура й принципи, функції й форми культури.
реферат [23,0 K], добавлен 06.12.2010Роль мови та культури різних етносів, особливості їх менталітету. Аналіз змісту рядка із пісні сучасного автора і співака Тараса Чубая. Русифікація українського міста як феномен української культури. Характерні риси українського бароко, поняття щедрівки.
контрольная работа [32,4 K], добавлен 08.03.2013
