Размещено на http://www.allbest.ru/

• Культура народів Київської Русі
• План
• Культура народів стародавнього Єгипту
• Культура народів Київської Русі
• Живопис. Декоративно-ожиткове мистецтво
• Використана література

Культура народів стародавнього Єгипту

Близько 450 р. до н.е. Єгипет відвідав давньогрецький історик Геродот. Ця країна справила на вченого сильне враження, сильніше, ніж будь-яка інша країна, по яких він подорожував раніше. Геродот захоплювався стародавньою культурою Єгипту, яка проявлялася буквально у всьому: старанно обробленими полями з безліччю зрошувальних каналів, великою нільською флотилією, багатством звірини й риби, здоровим кліматом, охайністю жителів. Він ні разу не назвав єгиптян варварами, а висловлювався про них так: «Єгиптяни - найрозумніші з усіх людей... Щодо самих єгиптян, то жителі придатної для землеробства частини країни найкраще зберігають пам'ять й через те знаються на історії своєї країни краще за всіх людей, з якими мені будь-коли доводилося стикатись у моїх мандрівках».

Єгиптяни залишили людству винайдений ними матеріал для письма - папірус. Цим він став відомий всьому світу. Цікаво, що саме слово «папір» (по-англійськи «paper») на мовах багатьох народів схоже за звучанням із словом «папірус».

Єгиптяни створили одну з найдавніших систем письма у світі, перші зразки якого відносяться до періоду 3300-3100 pp. до н.е. Ця писемність відома під назвою ієрогліфів. їх нараховується понад 700. Більшість з них зображають предмети і тварин. Пізніше вони стали означати також звуки. Тим самим з'явилась можливість виражати абстрактні поняття. Останній зразок ієрогліфічного напису відноситься до 394 р. н.е.

Дуже довго ніхто не міг розшифрувати египетські ієрогліфи. Першим, хто це зробив, був французький вчений-лінгвіст Франсуа Шампольйон (1790-1832). У цьому йому допоміг двомовний (греко-єгипетський) напис на Розеттському камені, що був знайдений під час походу Наполеона Бонапарта до Єгипту у 1799 р. Результати своїх дослідів він опублікував у 1822 p., а дата його доповіді перед членами Французької Академії наук 23 вересня того ж року вважається за день народження нової науки - єгиптології.

Найдавніший із зразків письма, що зберігся до наших часів, - папірус Пісса. На думку вчених, йому понад шість тисяч років. Але не тільки поважний вік цікавий, а й те, що на ньому написано. Папірус починався такими словами: «На жаль, світ тепер не той, що був раніше. Кожний хоче писати книжки, а діти не слухають батьків».

На досить високому рівні у єгиптян була грамотність. Вони вважали, що знання наближають людину до краси. Так, автор одного «Повчання» говорив: «Заглибся в писання і вклади їх в своє серце і тоді все, що ти скажеш, стане прекрасним».

Люди, які спеціально опановували мистецтво читання та письма, називалися писцями. Це була одна з найшанованіших професій в Єгипті. Вона забезпечувала їм високе становище в суспільстві. Писці могли одержати високооплачувану роботу в храмах або на державній службі. Ставши великими чиновниками, вони часто звільнялися від сплати податків.

Культура писців засвідчена в епоху двох перших єгипетських династій печатками чиновників, які носили характерні титули «канцлера всіх письмових справ Півдня» або «начальника печаті всіх письмових справ».

Перші школи з'явились при дворі фараона (правителя Єгипту) в III тис. до н.е. В них навчали майбутніх писців. Пізніше школи почали створюватись при храмах, а з II тис. до н.е. - при великих державних закладах. В школах навчали хлопчиків у віці від 5 до 16 років. їх учили читанню, письму, рахунку, гімнастичним вправам, плаванню, хорошим манерам. Обов'язковим було запам'ятовування напам'ять відомих художніх і релігійних творів. Учителів з окремих предметів тоді не було. Учили в основному писці.

Були в Єгипті і школи другого ступеня. В них навчали, як правильно-складати листи та інші офіційні документи. Хлопчики вивчали тут цілий ряд предметів, в тому числі історію, літературу, географію, релігію, мови, земельну справу, будівельне мистецтво, діловодство і облік, астрономію, математику і медицину. Є дані, які свідчать, що в школах учні складали екзамени. Ті, хто їх витримував, одержували можливість спеціалізуватися на одному або двох предметах.

Єгипетські школи підтримували зв'язок з «Будинком життя». Він являв собою комплекс споруд, де зберігались, записувались та переписувались релігійно-магічні, літературні, медичні та інші тексти.

Важливою частиною єгипетської культури була наука. Без наукових знань неможливо було нормально вести господарство, будівництво, військову справу, управляти країною. В математиці єгиптяни знали додавання та віднімання, множення та ділення, могли вирахувати місткість корзини, величину купи зерна, площу кола, об'єм піраміди.

Єгиптяни створили точний календар, в основу якого поклали спостереження за небесними світилами. Рік у них складався з 365 днів. Він ділився на три сезони по чотири місяці в кожному.

Відбувався процес накопичення історичних знань, починались перші спроби оволодіти часом. В Єгипті вівся список фараонів із зазначенням точної дати їх правління та детальним описом подій, які відбувались в роки їхнього царювання.

Значних успіхів у Стародавньому Єгипті досягла медицина. Давньоєгипетські лікарі користувались таким високим авторитетом на Середньому Сході, що інколи відправлялися в сусідні країни за запрошеннями їх володарів. Лікарі проходили навчання у своїх старших і досвідчених колег, живучи якийсь час у їхніх сім'ях. Очевидно, в Єгипті існували і медичні школи. Так, є свідчення про існування спеціальної школи для акушерок. Кращі лікарі ставали придворними медиками фараона та його сім'ї.

Давньоєгипетські лікарі добре розбирались в тому, як улаштоване людське тіло. Вони мали дані про нервову систему і про наслідки травм головного мозку. Вони знали, наприклад, що травма правої сторони черепа викликає параліч лівої сторони тіла, і навпаки. Лікарі знали, що серце забезпечує циркуляцію крові в організмі. Пульс вони називали «таким, що передає повідомлення серця».

Інколи єгипетські лікарі робили хірургічні операції. Про це свідчать знайдені при розкопках гробниць різноманітні хірургічні інструменти. Хірурги прожарювали свої інструменти на вогні перед операцією та намагалися тримати в максимальній чистоті хворого і все, що його оточує. Деяким хворим, яких оперували, давали обезболюючі засоби, наприклад, опіум. Його привозили з Кіпру в спеціальному посуді.

Свої знання в галузі медицини єгиптяни узагальнювали і систематизовували, виробляючи раціональні рецепти. Створювались спеціальні медичні довідники з діагностики, лікування та застосування лікарських засобів, з анатомії, жіночих хвороб, книги для дантистів, хірургів і ветеринарів. Збереглися фрагменти копій цих текстів. Вони містять детальні інструкції, як лікувати рани, переломи (мова йде про II тис. до н.е.). Вживались такі ліки, як товчене копито осла, «молоко жінки, яка народила хлопчика».

Як і в Месопотамії, у Стародавньому Єгипті наукові знання мали суто прикладний характер. Вони, за словами відомого сходознавця І.М.Дьяконова, «були донауковими в тому плані, що в їх основі лежали тільки опис і зовнішня класифікація, питання ж «чому», з якого, власне, й починається наука, не ставилося...».

Єгиптяни створили монументальну кам'яну архітектуру - піраміди. Це одне з небагатьох чудес світу, що збереглося до наших днів. Про піраміди єгипетське прислів'я стверджує: «Все у світі боїться часу, а час боїться пірамід». В пірамідах відобразились характерні особливості світогляду і релігії єгиптян. Вони вірили у можливість вічного життя душі і обожнювали фараонів, намагаючись зберегти їхні тіла після фізичної смерті.

Піраміди в Єгипті будувались починаючи з XXVIII ст. до н.е. Перша східчаста піраміда була побудована в Саккарі для фараона III династії Джосера, який правив в епоху Давнього царства (близько 2630-2611 pp. до н.е.). Це - найстародавніша монументальна будівля з каменю у Старому Світі. У Новому Світі старішою є, може, па тисячу, може, на дві тисячі, а може, й на три тисячі років піраміда митрополія, яка аж до 1448 р. входила до складу Константинопольської церкви.

Піраміда Джосера була спроектована архітектором Імхотепом, першим міністром Джосера. Імхотеп також був лікарем і верховним жрецем. Пізніше єгиптяни обожнили його, а греки ототожнювали його зі своїм богом лікування Асклепієм, культ якого виник в Афінах до 420 р. до н.е. Там на його честь раз на чотири роки проводилось свято Асклепії.

Одна з найвідоміших пірамід - піраміда в Пзі (південне передмістя Каїра) фараона IV династії епохи Давнього царства Хуфу, або Хеопса, як називали його греки. Він правив близько 2551-2528 pp. до н.е. Ця піраміда, яку ще нерідко називали Біблією в камені, -найбільша з усіх побудованих і відноситься до семи чудес світу. її висота - 146 м, а довжина сторони основи - 230 м, тобто в ній вільно міг би поміститися будь-який європейський собор, крім Кельнського, вежі якого перевершують висоту піраміди Хеопса. На її спорудження використано 2 млн. 300 тис. кам'яних блоків, вага кожного з них приблизно 2-3 тонни. Причому точність підгонки блоків і сьогодні вражає уяву - між ними неможливо просунути навіть голку, шви ледве можна розпізнати,

Як підрахували дослідники, для того, щоб перевезти блоки цієї піраміди, потрібно було б 20 тисяч товарних поїздів по ЗО вагонів ; кожний. Відомо, що тільки дорогу для доставки кам'яних брил із каменоломень на берегах Нілу до майбутнього місця будівництва прокладали 10 років, а саму піраміду будували понад 20 років, тобто щоденно встановлювали понад 300 кам'яних блоків.

У Стародавньому Єгипті було понад 2000 богів і богинь. Головним вважався бог Сонця - Ра, цар богів, творець богів і людей, світу в цілому і всього, що є на землі. Він щоденно подорожує у човні небосхилом. Вночі ж Ра перепливає підземний світ. З часів V династії Ра одержує офіційне визнання, і його ім'я стає складовою частиною титулів єгипетських царів. Одним з важливих богів був Осіріс, культ якого мав широке розповсюдження в Єгипті. Він об'єднував у собі функції правителя, бога природи і владики царства мертвих.

За традицією, Осіріс - перший правитель Єгипту, він навчив людей обробляти землю, створив перші закони. У «Книзі мертвих»* його і

названо зерном, а в «Текстах пірамід»* - богом виноградної лози. Осіріс - бог родючості, в його образі втілювалися поняття смерті та відродження, у міфах про нього відображена природна зміна пір року, осіннє в'янення та весняне відродження природи.

З Осірісом пов'язували надії на безсмертя. Найчастіше його ім'я супроводжував епітет Уннефер, тобто «той, що перебуває у стані благості». Саме від цього епітета виникло й поширилося серед східних слов'ян після прийняття християнства ім'я Онуфрій. З Єгипту походять також імена Таїса, Пахом, Сусана, Пафнутій.

Важливою богинею була Ісіда, жінка та сестра Осіріса, покровителька родючості і материнства, символ подружньої вірності. Вона навчила людей ремеслам. її шанували як велику чаклунку. У греко-римський період культ Ісіди як великої богині-матері поширився далеко за межі Єгипту. Предмети ЇЇ культу знайдені на території римської провінції Паннонія (нинішні Австрія та Угорщина).

У Стародавньому Єгипті під іменем Хапі була обожнена головна річка країни - Ніл. Джерела цієї великої річки вважались воротами в потойбічний світ. Недаремно Геродот назвав Єгипет даром Нілу.

Єгипет став місцем першої в історії спроби запровадження монотеїстичної релігії. Цю релігійну реформу впровадив фараон XVIII династії Аменхотеп IV, який правив близько 17 років в 1364-1347 pp. до н.е., в епоху Нового царства. Це перша людина в світовій історії, про яку можна з впевненістю сказати, що вона поклонялась тільки одному богу. Фараон-реформатор замінив культ Амона - Ра і цілий пантеон богів культом єдиного бога Сонця - Атона. Аменхотеп IV ліквідував старі храми, визнав можливість спілкування людини з Богом без посередників, заборонив персоніфікацію божества. Він змінив навіть своє ім'я, назвавшись Ехнатоном (що означає корисний для Атона), переніс столицю на північ від Фів у новозбудоване місто Ахетатон (тобто Горизонт Атона).

Але релігійно-політичні реформи Ехнатона були занадто революційними, щоб стати довговічними. Поклоніння єдиному богу в Єгипті було нетривалим. Відразу ж після смерті Ехнатона культ Атона був заборонений, всі зміни скасовані, а столиця покинута жителями.

Культура народів Київської Русі

Православ'я на Русі мало свої особливості. Так, на зразок візантійської церкви храми не мали скульптурних композицій. їхня наявність вважалася відгуком язичництва. В православній церкві богослужіння велося рідною, національною мовою, тоді як католицизм визнавав церковною лише латинь.

У справі поширення християнства та втілення його в народні маси величезне значення мало християнське богослужіння. Християнська церква добре розуміла силу психологічного впливу на людину монументального мистецтва, зокрема величних архітектурних споруд, оздоблених, за словами літописця, всілякою красою. Тому й сам князь Володимир і його наступники виявили жваву будівничу діяльність. Вони старанно будували церкви.

У літописі Нестора «Повість минулих літ» під 988 роком читаємо: «Наказав (Володимир) будувати церкви і ставити їх на тих місцях, де раніше стояли кумири. І поставив церкву на честь святого Василія (свого християнського патрона) на горбі, де стояв ідол Перуна й інші».

При зведенні будов у Х-ХП ст. застосовувалася стародавня цегла - плінфа та камінь. Початок кам'яного культового будівництва пов'язується з побудовою князем Володимиром у Києві в 989-996 pp. церкви Богородиці, або як її називали в народі - Десятинної. Назва зумовлена тим, що на її утримання виділялася десята частина великокнязівських прибутків. До нашого часу Десятинна церква не збереглася, вціліли частково лише її фундаменти. 6 грудня 1240 р. її зруйнували монголо-татари.

Риси самобутнього древньоруського мистецтва яскраво проявилися у Софійському соборі у Києві, який збудував другий син Володимира - Ярослав. Софія Київська або Софійський собор - це головний (митрополичий) храм Давньоруської держави, присвячений Мудрості Господній. Софія - слово грецьке, що означає мудрість. Софійський собор - найвидатніша архітектурна споруда Русі, що збереглася до нашого часу. Впродовж кількох століть собор був осередком політичного і культурного життя країни. В ньому відбувалися собори руських єпископів, в ньому ставили на велике княжіння та приймали іноземних послів, правили молебні на честь перемог руських дружин і присягалися на вірність. Згідно з «Повістю минулих літ», він зведений в центрі верхнього міста в 1037 р. на честь перемоги над одним з найзапекліших ворогів Русі - печенігами. Собор являє собою розкішну 13-банну споруду, що символізує Христа та його 12 апостолів. При храмі у давнину був чоловічий монастир, який заснував київський митрополит Петро Могила.

За величчю художнього образу, досконалістю архітектурних форм, внутрішнім оздобленням «руська митрополія» належить до видатних мистецьких пам'яток стародавності, перлин європейської середньовічної архітектури. Він мав звеличити художньою довершеністю східнословенську державу. За розмірами (довжина - 37 м, ширина - 35 м, висота - 29 м) собор перевищував візантійські храми, його мозаїка мала 177 відтінків. До нашого часу собор порівняно добре зберігся, але у зміненому ззовні вигляді. В XVII та XVIII ст. його оновили митрополит Петро Могила і гетьман Іван Мазепа. Останній збудував дзвіницю собору. Рішенням ЮНЕСКО Софія Київська в 1990 р. зарахована до світової культурної спадщини.

Будівнича діяльність Ярослава Мудрого привела до значного збільшення території Києва. її обнесли величезним земляним валом довжиною 3,5 км, висотою 14 м, товщиною в основі близько 30 м. На ньому знаходилися міцні дубові стіни. З південного боку вал прорізав головний парадний в'їзд до Києва - урочисті Золоті ворота. Ця велична кам'яна будова, яка вперше згадується в літописі у 1037 p., поєднувала в собі функції оборонної споруди та парадної міської брами. Ворота являли собою прямокутну у плані башту, до якої з обох боків прилягати земляні вали. Висота проїзду сягала 12 м, ширина - 6,4 м. Над проїздом височіла церква Благовіщення, близька за архітектурними особливостями до Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерського монастиря. Церква мала позолочений купол. Вірогідно, звідси й назва - Золоті ворота. Зруйновані вони ханом Батиєм в XIII ст. В 1982 р. над руїнами Золотих воріт споруджено павільйон, який відтворює їх в імовірному вигляді.

Підсумовуючи будівничу діяльність Ярослава, Нестор-літописець у 1037 р. записав: «Заклав Ярослав місто велике, у якому тепер Золоті ворота, заклав і церкву святої Софії митрополичу, і далі церкву святої Богородиці Благовіщення на Золотих воротах, потім монастирі святого Георгія та святої Ірини».

Із поширенням християнства в Київській Русі разом з церквами почали виникати й монастирі - чоловічі та жіночі. У XIII ст. на Русі з запровадженням християнства літературною мовою стала церковно-слов'янська, що прийшла разом із церковними книгами з Болгарії. Цією ж мовою перекладалася й іноземна література. Християнська церква принесла на Русь не лише перекладну богослужбову візантійську літературу та її різні жанри, а й відповідну систему європейської світської літератури (хроніки, історичні повісті, житія, патерики, повчання, слова). Найдавнішою точно датованою книгою, що збереглася до наших днів, є «Остромирове Євангеліє», виконане в 1056-1057 pp. на замовлення новгородського посадника Остромира -свояка київського князя Ізяслава. Звідси і назва - «Остромирове Євангеліє». Втім, більшість дослідників вважає, що манускрипт з самого початку призначався не для Остромира, а для Софійського собору в Новгороді, можливо, як дарунок від Софії Київської. Книга написана кириличним уставом на найкращому пергаменті, багато оздоблена орнаментами та мініатюрами. Переписав її зі староболгарського оригіналу та оформив київський каліграф диякон Григорій. Цьому унікальному рукописному витвору судилося посісти почесне місце у скарбниці найвизначніших творів світової культури.

Дійшла до нас й інша книга - Ізборник Святослава, укладений в 1073 та 1076 pp. для князя Святослава Ярославича, звідси і його назва. Ізборник має енциклопедичний характер. Це фактично перша давньоруська енциклопедія. Він складається з «Відповідей Анастасія Синаїта» - зведення виписок із біблійних книг і творів візантійських богословів Василія Великого, Іоанна Златоуста та ін. До нього входить також перелік книжок, що не рекомендуються для читання благовірним християнам. Всього в Ізборнику міститься 380 творів, що належать 25 авторам. Рукопис щедро прикрашений мініатюрами, є Навколо Ярослава Мудрого склався гурток з представників давньоруської інтелектуальної еліти. До нього входив славетний книжник і філософ, письменник-публіцист і громадський діяч, перший митрополит з руських Іларіон (? - близько 1088 p.). Він був першим митрополитом з руських, введених у сан без згоди візантійського патріарха. Обрання його знаменувало проголошення незалежності Київської церкви від Константинопольської.

Він є автором визначної пам'ятки вітчизняної писемності, першого давньоруського релігійно-філософського твору «Слово про закон і благодать» (близько 1037 p.), тобто похвала «великому каганові нашої землі Володимирові» за запровадження християнства на Русі, возвеличення рідної землі та церкви, незалежність якої від Візантії відстоював Іларіон. Термін «Закон» для стародавніх письменників означав Старий Завіт - першу частину Біблії (іудаїзм), а під «Благодаттю» розуміли Новий Завіт - другу частину Біблії (християнство). Перу Іларіона належать й інші праці: «Молитва до Бога від усієї землі нашої», «Сповідання віри». Всі вони сповнені глибокого світоглядного змісту, свідчать про велику ерудицію Іларіона, його добру обізнаність з пам'ятками не лише візантійської, болгарської та чеської, а й усієї західноєвропейської культури.

У «Слові про закон і благодать» Іларіон славить християнство, звертає увагу на вільний та самостійний вибір цієї релігії князем Володимиром. В особі останнього митрополит створює образ ідеального князя - «правдивого, славного та мужнього», ставить його врівень з апостолами, Іларіон першим на Русі обґрунтовує ідею князівської влади, яка дана від Бога, відстоює принцип прямого престолонаслідування. Автор намагається довести ідею рівності всіх народів, включення давньоруського народу у всесвітню історію. Оцінюючи язичницьке минуле русів, Іларіон висловлювався про нього як про «ідольський морок» і водночас як про визначну сходинку до наступного («спершу тінь - потім істина») - до християнської благодаті, але уже на цій сходинці земля Ігоря, Святослава й Володимира була не безвісна, а «знана й чувана в усіх чотирьох кінцях світу». Позиція Іларіона спрямовувалась проти «візантизації» Київської церкви.

Виникала історична література, зокрема такий самобутній жанр давньоруської літератури, як літописання, яке розпочалося на Русі в XI ст. Літописи - це не лише історичні, а й видатні літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки, легенди. До нашого часу збереглося близько 1500 літописних списків, які є величезним надбанням культури східнослов'янських народів. Літописання як жанр, а не звичайні історичні записи, не було відоме ні візантійській, ні болгарській, ні будь-якій іншій європейській літературі.

У Київський Русі було близько 50 монастирів, 17 - тільки в одному Києві. Серед них перше місце належить Києво-Печерському монастирю, заснованому в 1051 р. Назву «Печерський» монастир дістав від печер, де мешкали його перші поселенці. Засновниками монастиря вважаються ченці Антоній та Феодосій. Монастир зіграв велику роль у розвитку давньоруської культури, став свого роду освітнім центром і центром літописання, дав багато церковних діячів.

Визначною архітектурною спорудою був Успенський собор Києво-Печерського монастиря, споруджений в 1073-1089 pp. на замовлення Святослава Ярославича. Це - головна споруда монастиря (Лаври). Знищений 3 листопада 1941 р. під час німецької окупації Києва. В середині собор прикрашали мозаїка, фрески, різьблені, шиферні плити. За даними «Києво-Печерського патерика», у виконанні мозаїк собору з 1084 р. брав участь патріарх українського малярства, відомий давньоруський художник Аліпій (Алімпій - близько 1050-- 17.08.1114 pp.) - монах Києво-Печерського монастиря. Крім того, існує припущення, що він є автором фресок та мозаїк Михайлівського Золотоверхого собору в Києві (зруйнований у 1934 р.). В Успенському соборі були високохудожні скульптурні мармурові надмогильні пам'ятники КЛ. Острозькому і фельдмаршалу П.О. Румянцеву. В храмі також знаходились поховання церковних та культурних діячів України: І. Пзеля, З. Копистенського, П. Могили.

В оздобленні давньоруських храмів, крім монументального живопису, який виступав в найтіснішому зв'язку з архітектурою, важливе місце займали ікони. Це був один з найпоширеніших видів образотворчого мистецтва на Русі. Але до нашого часу дійшла тільки невелика кількість ікон. Одна з найбільших на Русі іконописних майстерень ХІ-ХИ ст. знаходилася у Києво-Печерському монастирі. Тут творили перші вітчизняні живописці - ченці - уже згадуваний Аліпій і Григорій, які навчалися іконописному мистецтву у візантійських майстрів. Особливо славилися роботи ікономаляра Аліпія, про якого у «Києво-Печерському патерику» сказано: «Ікони писать був він великий майстер». В кінці XI ст. склалася київська іконописна школа.

В 1108 р. в Києво-Печерському монастирі була побудована Троїцька надбрамна церква. З часів Київської Русі зберігся ще один архітектурний пам'ятник - церква Спаса на Бересті. В ній похований засновник Москви - князь Юрій Долгорукий.

Пам'ятник XII ст. був і на Житомирщині. Це - церква Василя в Овручі. Вона побудована в 1190 р., у XIII ст. знищена монголо-татарами, а в XVI ст. зруйнована литовським князем Гедиміном. На її руїнах архітектор В.О. Щусев (1873-1949) в 1904-1911 pp. збудував нову церкву, яка відтворює її первісні форми з княжих часів.

У Київській Русі розвивалося прикладне мистецтво. До нього належать ювелірні вироби з коштовних металів, різні прикраси: весільні сережки, каблучки, персні, хрести, браслети, коралові намиста, чари, кубки. Давньоруські ювеліри досконало володіли різними способами обробки дорогоцінних металів: сканню, зерню, черню, інкрустацією, чеканкою, художнім литвом. Витвори давньоруських майстрів славились далеко за межами Київської Русі - в Скандинавії, Болгарії, Візантії.

Набули поширення й інші види ремісничої діяльності. Всього на Київській Русі існувало понад 40 ремісничих спеціальностей. Серед них важливе місце займала ковальська справа. Вироблялось понад 150 видів виробів із заліза, сталі. На Русі були зроблені науково-технічні відкриття, в тому числі створення циліндричного замка, який з успіхом продавався в Європі.

Значного поширення на Русі набула музика. Вже тоді існували професіональні виконавці. Серед них були співці билин та переказів, які співали героїчно-епічні пісні. Найбільш яскравий представник цих виконавців - Боян - співець й музикант XI ст., який жив при дворі Святослава Ярославича. Його згадує автор «Слова о полку Ігоревім». Боян співав, акомпануючи собі на музичному інструменті, - гуслях. Музична майстерність Бояна була така висока, що слухачам здавалося, ніби струни на гуслях самі собою звучали під його пальцями.

Серед професіональних музик і акторів важливе місце займали скоморохи-витівники, згадки про яких зустрічаються в літературних пам'ятках з XI ст. Вони мандрували по містах і селах. Скоморохи майстерно володіли різноманітними музично-виконавськими жанрами - були танцюристами, фокусниками, акторами, водили ведмедів, грали на гуслях, трубах, флейтах, гудках та бубнах. Скоморохів зображено на широко відомій фресці в Софійському соборі. Фреска зафіксувала оркестр, що складається з семи музикантів.

8 Київська Русь мала літературу. Основними її темами були княжі суперечки, боротьба з кочівниками, прийняття нової релігійної системи. Від XI--XII ст. дійшло понад 80 духовних і світських книг. Із початком давньоруського літописання стало укладання при київській митрополії «Сказання про поширення християнства на Русі». Значним центром культури, літописання став у XI - першій половині XIII ст. Києво-Печерський монастир. У 1093-1096 pp. виник Києво-Печерський літописний звід, складений за розпорядженням ігумена Іоанна. У ньому знайшли своє відображення зростання між князівських усобиць та боротьба Русі з половцями.

У монастирі творив письменник, видатний літописець - інок Нестор (липень 1056 р. -~7), який став ченцем у 70-х роках XI ст. У 1110 р. він взявся за написання нового літописного зводу, названого ним «Повість минулих літ», вершини свого творіння, найвидатнішого вітчизняного літопису серед збережених часом, написаного в 1113 р. До літопису увійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені як самим Нестором, так і його попередниками.

«Повість минулих літ» дійшла до нас у складі більш пізніших літописних зводів (XIV-XV ст.). Твір є головним і в багатьох випадках єдиним джерелом з історії східного слов'янства і Київської Русі з перших століть н.е. і до 1110 р. Дослідники одноголосно вважають «Повість» видатною історико-літературною пам'яткою. Вона увібрала в себе не лише весь досвід історичної писемності попереднього часу, а й досягнення європейської думки, традиції візантійської культури.

Висока освіченість автора, його широка ерудиція, копітка праця з першоджерелами -- великокнязівськими архівами, усними переказами феодальних родин, народними переказами і легендами дали змогу створити широке історичне полотно. Для літопису характерна глибина думки, філософських узагальнень, стрункість побудови історичної концепції. Заголовок Несторового літопису такий: «Це повість минулих літ, або звідки почалася Руська земля, хто в Києві перший став князювати і звідки Руська земля стала буть». В літописі мова йде про започаткування християнства на Наддніпрянщині апостолом Андрієм Первозванним. До літопису увійшли перекази про заснування Києм, Щеком, Хоривом та їх сестрою Либіддю Києва, про воєнні походи на Царград, про смерть віщого Олега - від коня свого, помсту княгині Ольги древлянам за вбивство Ігоря, про подорож її до Царграда. Крім того літопис Нестора знайомить з важливими подіями церковної історії.

Історична заслуга літописця Нестора полягає в тому, що він створив другу, після Іларіона, концепцію осмислення давньоруської історії, зробив спробу визначити місце Київської Русі в загальноісторичному процесі, в системі тодішнього світу, поставив питання про включення її історії у світову, ствердив прогресивну філософську ідею взаємозв'язку і взаємообумовленості історії всіх народів. У творі послідовно проводиться ідея збереження та захисту Руської землі, засуджуються між князівські чвари.

«Повість минулих літ» сприймається не тільки як твір історичний, а й як твір високохудожній. Це ще одне свідчення обдарованості автора та його яскравої творчої індивідуальності. «Повість» переткана зворотами з живої народної мови, афоризмами, приказками: «коли вовк повадився до овець, то виносить усю отару», «смерть спільна всім», «мертві сорому не мають», «поки камінь почне плавати, а хміль тонути».

Деякі вчені, зокрема, такий відомий фахівець з давньої історії України, як М. Котляр, висловлюють певні сумніви щодо, того, чи був Нестор літописцем і автором «Повісті минулих літ».

Високого рівня досягло законодавство Київської Русі. Видатною пам'яткою клезидичної літератури є «Руська правда» - збірник законів, складений у XI--XIII ст. на основі звичаєвого права східних слов'ян. Термін «правда» тут означає «закон». Це - перший відомий нам давньоруський юридичний кодекс, основне джерело пізнання суспільного ладу, держави і права Київської Русі. Він вражає розвинутою для свого часу правовою культурою. За характеристикою академіка Б.Грекова, «Руська правда» «є перлиною в історії руської культури». Оригінал «Руської правди» не зберігся. До наших днів дійшли численні її списки, складені у XI--XIII ст.

«Руська правда» в цілому репрезентує право українське. Вона відрізняється лагідністю покарань, не передбачала смертної кари за злочини. В цьому плані право Київської Русі було прогресивнішим порівняно з тогочасним західноєвропейським правом. Вбивство каралося гривнею, частина якої йшла князеві, а частина замість помсти - родині вбитого. Не знала «Руська правда» і тілесних покарань. за винятком кари для холопів за побиття вільної людини. Ця збірка законів князя Ярослава Мудрого та його наступників лягла в основу Литовського статуту і законодавства гетьманської доби.

Живопис. Декоративно-ожиткове мистецтво

Живопис - це зображення на площині картин реального світу, які 11 переформовуються у творчій уяві художника.

Перші живописні роботи можна віднайти вже у пору первісності, хоча метою "художника" тоді було бажання передати не стільки реальне зображення, скільки смисл побаченого. Довершені зразки живопису залишили культури Стародавнього Єгипту, Греції, доби Середньовіччя. Але переломним етапом у розвитку живопису стала епоха Відродження, коли повною мірою виявилися найголовніші переваги живопису у вивченні та фіксації живого людського образу у багатоманітності його проявів. Якщо поет служить розуму шляхом вуха, то художник ~ шляхом ока, найбільш достойного почуття. Картина більш доступна і прекрасна, і може сподобатися більше. Обери поета, який би описав красу жінки тому, хто в неї закоханий, та обери маляра, який може зобразити її, і ти побачиш, куди природа схилить закоханого".

Сьогодні живопис у своєму арсеналі має безліч засобів для відтворення творчої фантазії художника. Використовується живопис:

- монохромний (одноколірним тоном чи відтінками одного тону) і система взаємозалежних колірних тонів (барвиста гама);

- незмінний локальний колір і зміни кольору (півтони, переходи, відтінки), що показують розходження у висвітленні предметів і в їхньому положенні в просторі;

- рефлекси, що показують взаємодію фарб;

- загальний тон дозволяє зобразити предмети в єдності з навколишнім

- середовищем, вальори утворять найтонші градації тону;

- на безпосередньому вивченні натури засноване відтворення природного висвітлення і повітряного середовища (пленер).

Виразність живопису визначається і характером мазка, обробкою барвистої поверхні (фактура). Передача обсягу і простору зв'язана з лінійною і повітряною перспективою, світлотіньовим моделюванням, використанням тональних градацій і просторових якостей теплих і холодних кольорів. Живопис може бути одношаровим (Алла прима) і багатошаровим, що має підмальовок і лесіровки.

Основою живопису, як і інших образотворчих мистецтв, є рисунок (лінія). Але вже у XIX ст. остаточно відбулося розмежування живопису і графіки. Живопис, залишивши рисунок помічним компонентом, узаконив перелік основних виражальних засобів. Ось вони:

- колорит - гармонійне поєднання кольорів, їх спільне звучання;

- композиція - поєднання всіх елементів картини у єдине ціле;

- світлотінь;

- фактура, спосіб накладання фарб.

Колорит - це система кольорових співставлень, яка будується за законами гармонії, доповнення та контрасту.

Композиція. В основі - латинське слово, що означає поєднання, складення. Види композиції різноманітні і поширюються на всі форми організації художнього твору. Композиція виступає основою будь-якого твору мистецтва, вона надає йому єдності і цілісності. З її допомогою погляди художника, його переконання отримують гармонійне і зрозуміле втілення. У композиції свої закони, що складаються у процесі художньої практики, свої прийоми, які залежать від особливості художньої мови. Якщо композиція формується прямими горизонтальними або злегка нахиленими лініями, створюється відчуття спокою, розміреності. Поєднання ж різких вертикальних та округлих ліній надає картині динамічності. Так звана діагональна композиція допомагає відчути Фнатиск, рух, Шсилу, експресію.

Іноді художники користуються "круговою побудовою композиції"", коли компонують велику кількість людей в деякому порядку. Цей прийом особливо вдається, коли є потреба привернути увагу до кожного персонажу зокрема. Якщо хаотично розмістити на площині фігури, око буде сприймати їх як загальну масу, не затримуючись на жодній. Якщо ж розташувати їх по більш-менш замкнутим кривим, наш погляд організується, замкнута лінія буде вести погляд за собою, акцентуючи увагу на потрібному. Згадайте хоча б "Мадонну в скелях" Леонардо да Вінчі - яскравий приклад кругової композиції.

Розповсюджені в живописі і ритмічні побудови, коли всі елементи композиції підкоряються тільки ритму. Відповідно, необхідно вирішувати складні проблеми симетрії та асиметрії. Це особливо актуально для сучасного живопису, як правило, безсюжетного, який створює нові форми художньої композиції.

Фактура. Перш за все, необхідно зазначити, що живопис існує у двох видах: станковий та монументальний. Станковим вважається живопис, який виконується на спеціально заготовленій поверхні (полотно, картон тощо) із використанням деяких допоміжних пристроїв, як то мольберт, планшет. Монументальний живопис нерозривно пов'язаний з архітектурою, несе функцію оздоблення. Тому існують різноманітні техніки живопису, і це ще одна можливість для художника підсилити емоційний вплив створеного образу. Основні технічні різновиди - масляний (олійний) живопис, живопис водяними фарбами по штукатурці - сирій (фреска) і сухій (а секко), темпера, клейовий живопис, восковий живопис, емаль, живопис силікатними, синтетичними фарбами, мозаїка, вітраж.

єгипет русь живопис мистецтво письмо

Використана література

1 Попович М.В. “Нарис історії культури України” - К., 1998

2 Попович М.В. “Національна культура і культура нації” - К., Знання, 1991.

3 Греченко, Чорний “Історія світової і української культури” - К., 2000р.

Размещено на Allbest.ru