Взаємодія культур

Размещено на http://www.allbest.ru/

Взаємодія культур

1. Взаємодія культур, її вплив на культурний розвиток

Кожному етносу, нації притаманна самобутність, зокрема, у культурі. Повсюдне утвердження культурних досягнень потрібне задля повноцінного функціонування народу на кожному історичному етапі; це зберігає його, визначає ідентичність поміж іншими народами, що є своєрідною регуляцією соціокультурних процесів. Самобутня ідентичність завжди пов'язана з культурною терпимістю до інших цивілізацій. Однак часто утвердження себе серед інших Має агресивні тенденції, особливо у двох випадках: коли формується свідомість та коли етнос сходить з історичної арени чи його витісняє інший, пропонуючи натомість свою культуру чи продукт субкультури. Нині ця проблема гостро стоїть перед багатьма країнами. ЮНЕСКО наголошує, що життєве ядро культури -- це той динамічний принцип, через який суспільство, базуючись на минулому та спираючись на внутрішні можливості, засвоює зовнішні досягнення, що відповідають його потребам, постійно розвивається. Це дасть змогу зберегти особливості народів, підняти культурні характеристики та свідомість.

Наука, що вивчає історичне походження народів та етносів, дебатує питання про чистоту чи відрубність націй, але, як показує історичний аналіз, "чистих" напій на землі немає і не може бути, оскільки відбувалися великі переселення народів, воєнні походи, міграційні процеси, коли люди невеликими групами або цілими народами переходили з одного місця на інше, освоюючи нові території, змішувались з аборигенним населенням або витісняли його. Мігранти приносили свої культурні цінності, асимілювали корінне населення або асимілювалися самі. Прикладів історія знає багато: еллінізм, який Олександр Македонський запроваджував майже по всьому Середземномор'ю, загальноєвропейська римська експансія, останній приклад Радянського Союзу, американізація значної частини земної кулі. Культурна асиміляція може відбуватися також під впливом релігійної експансії, особливо під час зміни світоглядної домінанти, коли! аборигенна релігія змінюється на "загальноприйняту".

Зазначені процеси мають як негативне, так і позитивне значення, оскільки зумовлюють синтез культурно-мистецького процесу, збагачують національні культури. Так, в європейській культурі завдяки арабському посередництву в західних цивілізацій активізувався інтерес до античної культури. Схід збагатив рицарське середньовіччя Європи. Дантові запозичення образів у відомого мусульманського філософа Мухітдіна ібн-Арабі, візантійські канони в архітектурі визначили особливість стилів Західної Європи. Особливо помітними ці тенденції стали на початку XX ст. Так, до і Європи прийшло мистецтво Індії, Японії, Океанії, а також негритянське мистецтво, під впливом яких європейські митці завдяки культурно-мистецькому синтезу досягли високих результатів, сформувалися такі непересічні творчі особистості, як П. Гоген, П. Пікассо та ін. Взаємовплив Сходу і Заходу позначився на філософській та мистецькій школах Росії, що суттєво збагатило творчість Ф. Достоєвського, М. Бердяєва, В. Соловйова, Вяч. Іванова, О. Скрябіна та ін. У художній творчості з'явились нові виражальні засоби, розширилась світоглядна база.

Проте активне ведення чужих культурних цінностей зумовило конфліктну ситуацію. У світоглядну систему прийшли люди, налаштовані проти традиційних релігій, культур. Поряд із цим виникло багато релігійних об'єднань і новітніх культів: спіритизм, містицизм, окультизм, теософія та ін. Усе це разом з нестабільною економічною та політичною обстановкою кинуло Європу у вир Першої світової війни, революцій. Через це Європу лихоманило близько півстоліття аж до завершення Другої світової війни.

Поступальний розвиток і розвиток на рівні конфлікту прискорюють культурну динаміку, що активізує зміни як усередині самої культури, так і у зв'язках з іншими, формує цілеспрямований характер, визначає зміни, умови та механізми реалізації вироблення нової моделі. Світова наукова думка нагромадила величезний обсяг ідей, уявлень і концепцій, що обґрунтовують динаміку культури, виводять закономірності еволюційних змін історичного розвитку, показують їх спільність на рівні інформаційно-кібернетичного аналізу в мистецько-творчій та управлінській і діяльності.

Динаміці культури притаманна стійка взаємодія її компонентів -- періодичність, спрямованість, поступальність. Все розвивається у своєму часі та просторі. Це зумовлюється системою життєзабезпечення, економічною діяльністю, соціальними інститутами, організацією, нормами діяльності, образним сприйняттям, інформаційною та управлінською активністю, рівнем суспільства чи держави. Але кожен народ долає ці перешкоди і робить свій внесок у загальнокультурний розвиток народів Землі.

Декотрі вчені у XX ст. заперечували зв'язок та наступність культур. Так, А. Тойнбі вважав, що великі цивілізації - єгипетська, греко-римська, європейського Середньовіччя та ін. - народжуються, розквітають та вмирають у своїх власних рамках, не передаючи нічого наступним цивілізаціям. Це відмова від ідеї прогресу людства як об'єднаної спільноти. Навпаки, просвітницько-марксистська думка усіляко підкреслювала, що розвиток культури йде шляхом відмирання "непотрібного" та народження нового, але все життєздатне переходить із старої культури в нову.

ХІХ-ХХ століття в Західній Європі є епохою інтенсивного розвитку секуляризованої культури, яка втрачає обов'язковий зв'язок із цінностями минулих століть та виробленим ними культурним каноном. Планета зробилася меншою; досягнення різних народів та особистостей швидко стають загальним надбанням. Поступово утворюється також планетарна фінансова система; соціальні та міждержавні міграції набагато перевершують те, що в ранньому Середньовіччі називалося Великим переселенням народів. Класи та національні спільноти, які тільки-но склалися після соціальних пертурбацій XVIII ст., видозмінюються на очах. Велика роль у спілкуванні належить "культурному коду", створеному народом або групами народів, певними соціальними групами протягом століть. Скажімо, суспільства християнської Європи не завжди адекватно розуміють мотивацію вчинків та психологію громадян ісламських країн, етику буддійського світу тощо. Стандарті ситуації спілкування дуже відмінні не лише в різних народів, а й на різних шаблях одного й того самого суспільства: наприклад, просте привітання може звучати і сприйматися по-різному різними людьми.

Тенденція до створення наднаціональної культури на початку XIX ст. вважається найперспективнішою: у Франції цього періоду письменник П. Меріме заявляє, що він, передусім, - громадянин світу («космополіт»), а вже потім - громадянин Франції. Мислителі XIX ст. охоче мусують тезу про створення "світової культури" та майбутнє стирання національних особливостей (як, наприклад, К. Маркс і Ф. Енгельс у "Комуністичному маніфесті", використовуючи думку Гьоте про єдину світову літературу).

Але вже XX ст. справедливо іменують "віком націоналізму". Коли стало очевидно, що в міжнародний ужиток широко запроваджуються аж ніяк не рафіновані плоди високої духовності, а культура Старого світу загалом знаходиться у глибокій кризі, що спроби побудувати небачено внеску культуру шляхом штучного й насильницького руйнування того, що ще вціліло; (тоталітарні режими XX ст.), ведуть до прірви, і те, що отримало назву американізму - забезпечує лише сурогат культурності, стало масовим явищем повернення до національних основ і традицій.

Слід ураховувати поняття конгломератна культура, яке означає неоднорідність сучасної культури. У суспільстві водночас і паралельно функціонують, часом пересікаються і взаємно впливають одна на одну, часом ворогують різні системи (співіснування в одному й тому самому суспільстві сільської фольклорної, елітної та міської масової культур - найбільш характерний приклад).

2. Український живопис та скульптура початку ХХ століття

XX століття зі своїми революційними передгроззями, грозами і соціальними потрясіннями позначилось і на розвитку образотворчого, живописного мистецтва. Ряд митців лишилися вірними демократизму, реалізму, народності. У цей час спостерігається об'єднання художніх сил, що виявилося в організації всеукраїнських художніх виставок у Львові (1905) та Києві (1911-13); прогресивна художня громадськість поширювала в народі реалістичне мистецтво (народні виставки в селах і містах).

У пору реакції загострилася боротьба між реалістичним демократичним напрямом і різними декадентськими модерністськими течіями. А починаючи з 1917 р. навис ще план «монументальної пропаганди».

У драматичній боротьбі насильницьки утверджувався метод соціалістичного реалізму; заохочувалися тематичні картини переможного завершення громадянської війни: М. Самокиша «Перехід Червоної Армії через Сиваш» (1935), Ф. Кричевського («Переможці Врангеля»); великих будов соціалізму: О. Шовкуненка (серія «Дніпрельстан»); героїку Великої Вітчизняної війни і Повоєнної відбудови внесли у свою творчість Т. Яблонська («Хліб», «Ворог наближається»), В. Кретецький («Повернення»), О. Пащенко («Нові домни»).

На початку XX ст. український історичний жанр досяг значного розвитку і став характерним явищем національної культури. На історичну тему створили картини Ф. Красицький ("Гість із Запоріжжя", 1901), М. Самокиш ("Запорожці обідають", 1917). Плідно працював в історичному жанрі М. Івасюк (1865--1937). Він здобув високу мистецьку освіту, навчався у Віденській та Мюнхенській Академіях мистецтв. У його творчій спадщині історичні картини "Битва під Хотином" (1903), "В'їзд Богдана Хмельницького в Київ" (1912), "Іван Богун під Берестечком" (1919). Остання стараннями академіка В. Кагіяна знайдена за кордоном і повернена в Україну. Особливо цікавий портрет Миколи Олексійовича Скрипника, створений М. Івасюком 1933 р. Художник талановито передає складний психологічний стан духовно стійкої людини, що прийшла до усвідомлення краху своїх переконань. М. Івасюк розділив трагічну долю "розстріляного відродження".

Символізм та модерн, що склалися на зламі XIX--XX століть, внесли істотні зміни у розуміння проблем художньої творчості. Риси нового стилю визрівають у боротьбі: з еклектикою та академізмом. Для національного модерну властиве звернення до, глибинних традицій народного мистецтва. Розвиток світового авангарду помітний внесок зробили О. Богомазов (1880--1930), М. Бойчук (1882--1939), К. Малевич (1878--1935) та ін. О. Богомазов -- художник-кубофутурист ("В'язниця", 1914), автор трактату "Живопис та елементи", у якому виклав засади авангардного мистецтва. М. Бойчук започаткував новий напрям монументального мистецтва XX ст., так званий неовізантизм, в основі якого лежали конструктивні особливості візантійського та давньоруського живопису (до монгольського періоду). В його творах присутня іконописна традиція ("Плач Ярославни"). Монументальне мистецтво бойчукістів належить до визначних надбань національної культури. К. Малевич -- один із основоположників супрематизму, його мистецтво ґрунтується на фольклорних джерелах. Цікаво, що свій "Червоний квадрат" (1915) він характеризував як "живописний реалізм селянки у двох вимірах", зближуючи у такий спосіб елітарний абстракціонізм "з народним мистецтвом. Новаторські пошуки властиві творчості Петра Холодного (1876--1930), який послідовно розробляв принципи сучасного українського стилю в монументальному мистецтві, вбачаючи цей стиль у новому переосмисленні традицій давньоруського іконопису. Оригінальним творчим мисленням відзначається Олекса Новаківський (1872--1935), якому властиві філософська рефлексія, певний символізм ("фантастичний алегоризм"), міфологізація реальності. Меценатом О. Новаківського і його школи був митрополит Андрей Шептицький. О. Новаківський -- найпослідовніший представник сецесії в українському образотворчому мистецтві того часу. Дослідники підкреслюють також синестезійність мислення художника, особливу "музикальність його творів ("Музика квітів. Каштани і бузок", "Коляда", "Ноктюрн" та ін.). У цьому виявляється спільність творчості Новаківського з такими відомими представниками європейського символізму, як Поль Гоген, Моріс Дені, М. Врубель, М. Чюрльоніс.

Глибока творча еволюція характеризує діяльність Т. Яблонської (народ. 1917). У 40--50-х роках визнання художниці принесли картини "Хліб", "Весна", з яскраво відтвореним сонячним ефектом, Ідеалістично виписаними фігурами людей. Картини були відзначені Сталінською премією. Диктат "соціалістичного реалізму" загрожував обернутися натуралізмом. Талановита художниця на виставці етюдів художників Києва (1965) експонує картину "Травень" як приклад пошуку нових рішень синтетичних образів, за допомогою яких давня традиція українського народного живопису набувала своєрідної трансформації пластичними засобами професійного мистецтва. Звернувшись до фольклору, Т. Яблонська прагнула глибоко осягнути сутність поетики української народної образотворчості. Вона стала однією з перших "шестидесятників", які докорінно змінили зміст і поетику всього радянського мистецтва того часу. "Фольклорна сюїта" (60-і рр.) Т. Яблонської стала своєрідним "проривом" із натурно-життєподібної до узагальнено-умовної (образно-символічної) системи відображення світу.

Загалом радянська епоха в мистецтві дала багато патетики, лакування, фальсифікації дійсності, а для показу страждань народу на полотнах не знаходилося місця. Тон задавали школи і напрями К. Трохименка, О. Шовкуненка, В. Касіяна, М. Лисенка, Та були й професійні митці з симпатіями до кольорово-орнаментного елемента селянського мистецтва та елементів «наївного» провінційного мистецтва, які протистояли принципам соцреалізму з його формально-схематичним раціоналізмом.

Паралельно розвивалася школа провінційно-кітчевого, «наївного» мистецтва (народна станкова картина, базарна килимкова та скульптурна номенклатура), на ґрунті якого були створені непересічні художні цінності таких митців, як К. Білокур, М. Приймаченко, І. Гончар, М. Ковальчук, П. Власенко, Н. Білокінь та інші (про це мова йтиме у наступній спеціальній темі).

Одним із основоположників фольклорного стилю в українському мистецтві 60-х років був Віктор Зарецький. В пошуках власної творчої манери, перш ніж прийти до сецесії, він глибоко вивчав зразки народного мистецтва (Г. Собачко-Шостак, М. Примаченко, К. Білокур). Розвиток сецесійного напряму в Україні В. Зарецький пов'язував з творчістю О. Мурашка, Ф. Кричевського, Г. Нарбута, М. Жука. У тоталітарній державі зазнала утисків творчість багатьох художників, які утверджували самобутність української культури, їх твори не виставлялись або знищувались (Михайло Бойчук, Алла Горська, Опанас Заливаха та ін.).

Для живопису 80--90-х років характерне відродження "фольклорного напряму", основи якого були закладені "шестидесятниками". Хвиля "неофольклоризму" 80-х років зумовлювалась необхідністю подолання кризового стану в духовному житті України.

На початку XX ст. монументально-декоративне-пластичне оздоблення широко використовується в архітектурі модерну та неокласицизму.

Особливо вирізняється творчість скульптора Ф. Балавенського (1864--1943), який разом з учнями виконав рельєфи на античну тематику для фасаду колишнього будинку інженера Ф. Ісерліса по вулиці Олександрівській (тепер Музейний провулок) у Києві (1909). Привертає увагу створене Ф. Балавенським мармурове погруддя Т. Шевченка (1899) та пам'ятник-погруддя. М. Кропивницького на його могилі у Харкові: (1914). У міжнародних конкурсах на створення пам'ятника Т. Шевченку (1910--1914) брали участь поряд з Ф. Балавенським молоді митці М. Гаврилко (1882--1919), І. Кавалерідзе (1887--1978), західноукраїнські скульптори Г. Кузневич, М. Паращук (1878--1963) та ін.

Цікавим пам'ятником був відкритий у Києві 1911 р. монумент княгині Ольги. Автор проекту -- видатний скульптор-монументаліст І. Кавалерідзе. Художнє керівництво роботами здійснював Ф. Балавенський, архітектурне вирішення ансамблю -- В. Риков. У композиції (заввишки 9 метрів) центральною була постать княгині Ольги, ліворуч фланкували її фігури св. Кирила і Мефодія (статуї княгині Ольги і слов'янських просвітителів виконав І. Кавалерідзе), справа -- Андрій Первозванний (скульптуру виконав П. Сніткін). Монумент було розібрано у 20-х роках.

Після жовтневого перевороту 1917 р. образотворче мистецтво перетворюється із агітаційний засіб, особливо після проголошення Ленінсько-Луначарського плану «монументальної пропаганди», до втілення якої були залучені і українські скульптори.

Скульптура, як і образотворче мистецтво взагалі, розвивалася в цей період у гострій боротьбі художніх течій і напрямів. Поряд з творами близькими і зрозумілими народові, з'являлися також витвори футуристичні, формалістичні, автори яких під виглядом пошуків нових форм і засобів часто прикривали свою бездарність і неспроможність за допомогою мистецтва скульптури відобразити життя і страждання трудового і обездоленого народу.

Українській скульптурі 10--20-х років властиві авангардні тенденції. В Парижі в академії Жюльєна та у О. Родена удосконалював майстерність М. Паращук. У 1906--1913 pp. він створює низку скульптурних портретів діячів культури України (В.Стефаника, С.Людкевича, І.Франка, М. Лисенка). Виконані ним погруддя відзначає імпресіоністичне ліплення, багате на світлотіньові ефекти, глибокий психологізм та почуття пластичної форми. У О. Родсна працював П. Мітковіцер (1888--1942), який брав участь у виставках Весняного салону у Парижі ("Портрет матері"). Впливу О. Родена загнав В. Іщенко. Він створив скульптурні композиції символічного змісту, з відчутними мотивами імпресіонізму ("Сон художника", 1911). Риси символізму властиві раннім скульптурним творам В. Климова (композиції "Ясень", 1913--1914; "Декоративна чоловіча голова", 1916). Новаторські пошуки характерні творчості І. Кавалерідзе, Жозсфіни Діндо (1902--1953) та ін.

Паралельно розвивається реалістична пластика. У цьому напрямі особливо відзначився наприкінці 20-х роках скульптор І. Севера (1891--1971). Він здобув високу мистецьку освіту у Петербурзькій, Празькій та Римській Академіях Мистецтв. Викладав у Київському й Харківському художніх інститутах. Став відомим серією творів виняткової внутрішньої експресії ("Пацифікації", "Філософ", "Молодий Шевченко", "Копернік"). І. Севера -- родоначальник нової української високохудожньої пластики, яка нічого спільного не мала із широко пропагованим у той час мистецтвом так званого "соціалістичного реалізму". У 1942 р. І. Севера переїхав до Львова, де займався творчою й педагогічною діяльністю до кінця життя.

Деяке пожвавлення в цей процес вніс конкурс на проекти пам'ятників Т. Шевченкові, проведений 1926-33 р. Великі монументи Кобзарю було споруджено у Харкові за проектом скульптора М. Манізера та архітектора Й. Лангбарда та 1939 р. у Києві і Каневі (скульптор М. Манізер). Тоді ж були встановлені надгробки М. Лисенка та М. Заньковецької у Києві на Байковому кладовищі скульптора Ю. Білостоцького.

По Великій Вітчизняній війні, у часи «відлиги» монументальна та станкова скульптура була позначена воєнною та трудовою героїкою, уславленням «великих» росіян і, за планом «пропорційного інтернаціоналізму», деяких українських постатей (пам'ятник Т. Шевченку в Москві 1964 р. скульпторів М. Грицюка, Ю. Синькевича, А. Фуженка; погруддя І. Франка, П. Тичини, Л. Рсвуцького, О. Кобилянської та ін.).

Одним із творців мистецтва авангардизму у світовій скульптурі став О. Архипенко (1887-- 19І34)39. Його творчість формувалась в умовах певного піднесення національної школи пластики; початку XX ст. Він глибоко вивчав національне мистецтво, традиції пластик Трипілля, активно експериментує, вводить у пластику колір, застосовує сполучення різних за фактурою матеріалів (дерева, металу, скла). Найхарактерніший внесок митця у мову пластики XX ст. -- відкриття пластичних можливостей порожнього простору, створення скульптури, у якій порожній простір є елементом загальної композиції ("Ступаюча жінка", 1912; "Жінка, яка затісується", 1915; "Постать", 1920 та ін.). Плідними здобутками позначені його пошуки у галузі абстрактно-кубістичної скульптури й нового синтезу мистецтв скульптури та живопису. З 1908 р. О. Архипенко жив за кордоном. Заснував школи пластики у Парижі, Берліні, Нью-Йорку. Він належить до плеяди видатних мцтців XX століття і (Ж. Брак, П. Пікассо, Ф. Леже).

Скульптура радянського часу у зв'язку з планом так званої "монументальної пропаганди" набуває виразно політично-агітаційного характеру, що негативно позначилось на художньому рівні творів.

Україна може пишатися видатним скульптором Іваном Гончарем (1911-93), який започаткував свій шлях відомім твором «Гранатометник» (1945), портретними образами А. Малишка (1949) та О. Гончара (1950). У мармуровому трактуванні художника Тарас Шевченко виступає молодим, сповненим запалу і дерзань; кожен штрих душевного стану поета - гнівний вираз його обличчя, жест руки, що стискує борт сюртука, спрямований вперед корпус - все це відображає волю поета-борця. Сильною динамікою насичені й інші його портрети визначних діячів вітчизняної культури.

Вагомий внесок у розвиток мистецтва скульптури зробили українські митці діаспори -- Богдан Мухін (1916--1962), Григорій Крук (1911-1988), Михайло Черешньовський (народ. 1913), Леонід Молодожанин (народ. 1915) та інші.

культура живопис скульптура

Список використаної літератури

1. Бобахо В.А., Левкова С.И. Культурология. - М, 2000.

2. Бокань В. Культурологія. - К., 2000.

3. Історія світової культури / Керів. авт. кол. Л.Левчук. -- К., 1999.

4. Культурологія: теорія та історія культури. Навчальний посібник / За ред. І.І.Тюрменко, О.Д.Горбула. - К., 2004.

5. Світова художня культура / О.Щолокова, ін. - К., 2004.

6. Українська та зарубіжна культура / За ред. М.Заковича. - К., 2000.

7. Шевнюк О. Культурологія. - К., 2004.

Размещено на Allbest.ru