Олександр Барвінський

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Родина Барвінських

українська культура барвінський

З давніх українських родів винятково великі заслуги для української культури мають Барвінські. Хроніка їх роду сягає XIV ст. І стверджує шляхетське походження. Вони працювали на ниві освіти, церковнослужителями і водночас важко працювали на землі.

Мартин Барвінський був спалахом тої провідної ролі, яку відіграли наступні покоління роду у піднесенні освіченості українців. Доктор теології, професор і духовник високого сану, він відігравав важливу роль у політиці і культури. Будучи ректором університету і членом Галицького сейму, впливав на вирішення важливих справ, зокрема вивчення української мови. У нього виховувався син брата Григорій Барвінський.

З 1830 по 1880 роки Григорій проживав у селі Шляхтенці, Тернопільського району. Навчався у Золочеві 2 роки потім у Львівській гімназії. 1830 року одружився з Домінікою - дочкою священика Д. Білинського із села Козівка Тернопільського повіту. Він мав 3 дочки, які вийшли заміж за священників і 5 синів, які стали священиками і громадськими діячами. Григорій Барвінський належав до вищого рангу священників. Його погляди на життя і народ були взяті не з книжок і не з школи, а виходили з тодішнього життя. Він переймався долею парафіян, розeмів їх нужду, милосердився над їхньою бідою. Тож селяни відчували це батьківське ставлення і горнулися до свого панотця. Помер Григорій на Новий рік1880 року, перед тим ще відправляв на Різдво богослужіння. Похований біля церкви.

Домініка Барвінська була вельми чутливою і лагідною. Вона від вдосвіта до пізньої ночі поралася коло домашнього господарства, бо доходи з парафії не були великими. Проживши 50 років у селі Шляхтенцях не могла перенести жалю по втраті чоловіка, переїхала на деякий час до міста Тернополя до свого сина, а потім до найстаршого Іполіта в Лестерівці. Померла у 1881 року, а через 2 роки помер Іполіт.

Осип Барвінський (1845-1883) прийняв сан священика. В наступні роки був парохом у селах Острові, тепер Тернопільського, Вижниці Яворівського на Львівщині, Пліснянах і Гарбузові Зборівського районів. Поряд із виконанням душпастирських обов'язків О. Барвінський чимало часу приділяв красному письменству. Основними напрямками його літературної діяльності були драматургія, історична проза, переклади із сербської. Перші публікації побачили світ на сторінках журналу “Правда” - під псевдонімами М. Нетяга та І. Григорович. Згодом у видавництві “Просвіта” побачили світ популярні книжечки для селян, зокрема, “Наша душа в господарстві” (1880 рок) “Рогата худоба” (1882 рок), “Дрібна птиця”, “Життя св. Євстахія” (обидві 1885 рок). У сімдесяті роки О. Барвінський звернувся до сербохорватського народного епосу - створив українські переспіви пісень “Косове поле” (1873рік) та “Сон цариці Милиці” (1875 рік). У 1877 році в першому числі часопису “Правда” під псевдонімом І. Григорович опублікував свій науковий реферат “Дунав-Дунай в слов'янській поезії народній”, через рік на сторінках цієї ж “Правди” надрукував ще одну працю, присвячену проблемам слов'янознавства. 1882 році вмістив у газеті “Діло” некролог із сербських джерел “Юрій Данічіч”. Щодо драматичних творів нашого земляка, то найбільший успіх випав на долю його трагедії “Павло Полуботок, наказний гетьман України” (1887 рік) та драми “Чернігівка” (за повістю М. Костомарова). Їх поставив мандрівне Львівське театральне товариство “Руська бесіда” у 1887, 1888, 1889 роках (у Перемишлі, Львові). Спектаклі отримали широкий резонанс як у літературних колах, так і серед простого народу. 3 листопада 1888 року Іван Франко у газеті “Kurier Lwowski” написав: “Незважаючи на численні скорочення, яких зазнала сама п'єса, вона справила на слухачів, що зібралися у великій кількості, глибоке і сильне враження не стільки самим сюжетом, скільки скоріш чудовою патріотичною тенденцією, текучою і плавною мовою, доброю режисурою. “Полуботок” належить, безперечно, до найбільш вдалих творів галицької драматичної літератури”. Були в п'єсі й відверто слабкі місця, й історичні огріхи, невиправдана патетика, однак факт появи цієї драми та її популярність свідчили не лише про талант Осипа Барвінського, а й про те, що він тонко відчув необхідність творів історичного плану. До речі, у 1917 - 1918 роках письменниця Людмила Старицька-Черняхівська переробила цю п'єсу для постановки на сценах сучасних їй театрів. Незавершеними залишилися ще одна драма О. Барвінського на історичну тематику “Тиміш Хмельницький”, трилогія “Іван Виговський”, у рукописах - історичні повісті “За правду і волю”, “Переяслав”; оповідання “Сирітська доля”, “Бабині гроші”, “Сон чи наяву”, “Сахно Черняк”, “Правда в морі не втоне”; поема “Гаврилова рада”.

Завершити ці праці завадила смерть 8 лютого 1889 року у селі Сироварах на Зборівщині, де Осипа Барвінського і поховали, а вдячна громада села з допомогою родини спорудила йому пам'ятник.

Володимир Барвінський - український публіцист, історик, соціолог, літературний критик, перекладач.

В українському громадсько-політичному, літературному житті 70-х початку 80-х років XIX століття йому належить одне з помітних місць. Пробував свої сили на ниві художнього слова. Одначе сталося так, що впродовж багатьох десятиліть його ім'я несправедливо замовчували, його творчість тенденційно критикували, показували у викривленому, сфальсифікованому світлі.

Володимир Барвінський народився 25 лютого 1850 року в селі Шляхтинці. Вчився у народній школі рідного села, а згодом у Тернопільській гімназії (1861 - 1867 роках). Нещасливий випадок, що трапився в 14-річному віці, підірвав його здоров'я і ізолював від ровесників. З того часу Володимир усамітнився біля книжок.

Дитинство хлопця правдиво змальоване в автобіографічній повісті “Скошений цвіт” (1877 рік).

У 1869 році Володимир Барвінський вступив на правничий факультет Львівського університету. Він засновник і редактор “Діла”, найбільшої української газети в Галичині, що майже безперервно виходила від 1880 до 1939 року, а наприкінці 1860-х років належав до засновників товариства “Просвіта” та Руського товариства педагогічного. З 1872 року Володимир Барвінський служив у Львівських адвокатських канцеляріях, водночас працював на громадській ниві.

Під псевдонімом Василь Барвінок він опублікував повісті “Скошений цвіт” і “Сонні мари молодого питомця” (1879 рік). У цих творах автор порушив проблеми життя українців Галичини, торкнув болючих питань суспільного й національного розвитку, намагався вказати шляхи виходу з неволі.

Автор виходив за межі традиційної “селянської” теми своїх попередників і сучасників та робить прорив до зображення життя інших суспільних верств.

У середині 1870-х років Володимир Барвінський написав повість “Безталанне сватання”, де зумів висвітлити характерні подробиці з життя вчительства, чиновництва, попівства, селянства, польської шляхти, в окремих епізодах, зокрема, в описах панського бенкету, він вдало користувався сатиричними засобами викриття.

Повісті Володимира Барвінського, як і ранні оповідання “Тридцять літ тверезості”, “Мужик і пан” та “Химерні любощі” розширюють наші уявлення про західноукраїнську прозу 70-х років ХІХ століття.

У творчому доробку письменника переспіви сербсько-хорватських народних пісень “Косове поле” і “Сон цариці Милиці”. Виступав із статтями на політичні, суспільні, культурно-освітні й літературні теми в часописах “Діло”, “Правда” та з популярними книжками “Просвіти” для селян, у яких сміливо й наполегливо боровся за визнання та ствердження своєї нації, захищаючи знедолений український люд. Видав у Львові “Бібліотеку найзнаменитіших повістей”, в якій вийшли перші переклади українською мовою Ч. Діккенса, Е. Золя, Г. Флобера, Е. Ожешко, І. Тургенєва (“Дим”), М. Гоголя («Мертві душі»)

30 листопада 1880 року організував перше українське народне віче у Львові, учасники якого вимагали від австрійських властей поліпшення державно-економічного становища галицьких українців, надання їм політичних, економічних, культурних прав.

Володимира Барвінського, хоч був ще молодий, вважали провідником партії народовців у Галичині. Працював і мешкав у редакції.

Життя Володимира Барвінського обірвалося 3 лютого 1883 року. Не дивно, що на його смерть відгукнулися найвизначніші галицькі поети того часу Іван Франко і Корнило Устиянович. І.Франко написав вірш “На смерть Володимира Барвінського дня 22 січня (3 лютого) 1883року”

Передчасна кончина сколихнула весь Львів. Володимир Барвінського поховали на центральній алеї Личаківського цвинтаря, поряд з родинною гробницею Олександра Барвінського та М. Шашкевича. В сучасній історичній науці великого значення надається вивченню Життя, діяльності та наукової спадщини громадсько-політичних та культурних діячів, які зробили великий внесок у розвиток української наукової думи та піднесення освітнього рівня українського населення наприкінці ХІХ століття. Провідну роль відводять вченні українській еліті у процесі творення української нації та розбудови власної держави , особливо в часи національного відродження.

Дитячі та юнацькі роки Олександра

Серед цілої плеяди західноукраїнської інтелігенції другої половини ХІХ століття неможливо не виділити багаторічну особливість Олександра Барвінського українського політика, історика, педагога. Він народився 8 червня 1847 року у селі Шляхтинцях. Початкову освіту здобув у родинному селі, де вчителем був Яким Гамулк. В вересні 1857--1865 роках вчився у Тернопільській гімназії. Весени 1864 Михайло Чайковський заснував таємне студентське товариство “Громада”, яке співпрацювало з українськими періодичними виданнями “Правда”, “Мета”, “Русь”, “Русалка”. Ідея гуртка належить Данилу Танячкевичу, один із активних діячів львівської Громади який листувався з старшокласниками гімназії. На зборах “Громади”, які зазвичай відбувалися в суботу, а іноді у неділю та свята, виголошували промови з нагоди свят, доповіді на літературні і історичні теми, відбувалося читання творів визначних поетів. У гімназії Олександр познайомився з Іваном Полюєм, майбутнім винахідником полюївської премії, відомий у світі від прізвища німецького фізика Ренгена. Іван Полюй рекомендував Барвінському, тодішнього учня 7 класу, вступити у члени товариства “Громади”. До речі, членами цого товариства були майже всі учні старших класів. “Громада” була у той час справжньою школою українознавства. Члени товариства вчилися літературної української мови, читали книжки з української мови і Історії України. Ще вони організовували концерти в річниці Тараса Шевченка та інші масові заходи.

На зборах “Громади” відбувалися читання творів визначних поетів. Члени товариства вивчали твори П.Куліша, М.Костомарова, оповідання М.Вовчка, І.Котляревського, Г.Квітки-Основ`яненка, читали окремі номери журналу “Основа”. Найбільшу цінність для них складали твори Тараса Григоровича Шевченка, що за браком друкованих видань, переписувались, заучувались та читали на зборах.

Після закінчення гімназії у 1865 році батьки наполягали, щоб Олександр пішов за прикладом батька і старших братів у священики. Однак він обрав шлях педагогічної ниви.

У жовтні 1865 року Олександр Барвінський поступив на філософський факультет Львівського університету, де вибрав головними предметами історію, українську і польську мову.

Навчаючись у університеті, він одразу поринув в культурне і наукове життя тодішнього Львова. Відвідував і став активним читачем відомих тоді бібліотек Оссолінських і Дідушицьких, де знаходив цінні матеріали з історії нашого краю, України. Там він познайомився з Володимиром Шашкевичем, сином Маркія Шашкевича;галицьким письменником і журналістом Федором Заревичом (псевдонім Юрко Ворона), поетом Ксенофонтом Климовичем (псевдонім Іван Хмара), письменником Володимиром Левицьким, Логином Лукашевичем, Костем Горбалем, Володимиром Ясеницьким. Усі ці молоді люди були об`єднані спільною національною ідеєю, вони відновили львівську “Громаду”. До товариства активно включилися Тит Заячківських, який пізніше став управителем львівської митниці та послом до Галицького сейму та з яким Олександр Барвінський підтримував дружні стосунки протягом усього свого життя; Євген Желехівський, пізніше автор «Малорусько-німецького словника», Огоновський, пізніше професор Львівського університету;Тит Ревакович (став адвокатом і громадським-політичним діячем; Максим Михайляе, Іван Верхраський , Володимир Ганкевич, Осип Барвінський, Володимир Навроцький. Головою «Громади» спочатку було обрано А.Сільчинського, але пізніше він відмовився від цієї посади, і його місце посів Олександр Барвінський. Відновлена “Громада”, з огляду на переважну її більшість, була молодіжним товариством, членами якої в основному були студенти Львівського університету та українцями за національною приналежністю. Вони склали основу народного руху, що виник ще у 60-х роках ХІХ столітті в Галичині. Вони виступали за єдність усіх українських земель, прагнули пробудити національну самосвідомість в українській молоді. Основною метою народовців став розвиток літератури на народній основі, створення єдиної літературної мови, піднесення культурного рівня народу західноукраїнського краю, згуртування національно-інтелектуальних сил. Саме тому свою активність вони виявили насамперед у культурні сфері.

Силами молодої “Громади” у Львові започатковується відзначення Шевченківських свят - роковин. У цей час Олександр познайомився з Миколою Лисенком, який у 1867 році проїздом опинився у Львові і надихнув його на створення відомого «Заповіту» Тараса Шевченка. Враховуючи брак галицьких видань Шевченківських творів, Олександр Барвінський разом із товаришами розпочали підготовку до друку поезії Тараса Шевченка» що мали включати твори друковані у “Вечерницях”, “Меті” і в петербурзькій “Основі”, а також весь рукописний “Кобзар”, поширений серед молоді. Таким чином протягом 1866-1868 років, з`являється перший найповніший на той час збірник Шевченківських творів у Галичині під заголовком «Поезії Тараса Шевченка» у двох томах.

Майже всі члени Львівської студентської “Громади” в подальшому стали видатними культурними та Громадсько-політичними діячами Західної України та зайняли чинне місце в національному відродженні держави наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття.

Уже під час навчання Барвінський проявив себе людиною правдивого патріотизму, невичерпаної енергії, ініціативи та надзвичайної працьовитості, таким він був усе своє життя.

У 1867 році Барвінський задумав відзначити сьомі роковини від дня смерті Тараса Шевченка. Він звернувся до Миколи Лисенка, щоб композитор написав музику до Заповіту. Лисинко радо виконав пропозицію, і коли їхав до Лейпцигу зупинився у Львові і передав свій твір Олександру. Свою композицію до слів Заповіту прислав також Михайло Вербицький. Концерт пройшов з великим успіхом, викликав велике патріотичне піднесення. Він започаткував щорічне святкування роковин Шевченка у Львові, а згодом у всій Галичині.

Олександер Барвінський - вчитель

Закінчивши університет влітку 1869 року Барвінський був назначений заступником вчителя гімназії у Бережанах. Тут він як і Львові, крім своєї основної роботи вчителя, займався науковою працею, видає у 1870 році підручник “Усна словесність” , через рік “Писана словесність” у двох частинах. Велику допомогу надав Олександру у підготовці згаданих книг Пантелеймон Куліш, з яким Олександра познайомив, Микола Лисенко. Куліш дав матеріали про надніпрянських письменників. До речі, він двічі відвідував Барвінського у Шляхтинцях і Тернополі.

У Бережанах через відсутність архівів , бібліотек, музеїв не було можливості плідно займатися науковою працею і тому він намагався переїхати у Львів. В той час йому не вдалося це зробити, бо шкільні власті переводять його у 1871 році на посаду старшого вчителя державної семінарії у Тернополі. Тут він чимало приділяв вивченню праць з педагогіки, дидактик, методики. Завдяки його наполегливості і працьовитості Олександр стає одним із кращих фахівців-педагогів згаданих наук.

В Тернополі як і у Львові та Бережанах, він одразу розгорнув широку культурно-освітню роботу. Завдяки його старанням у червні 1876 року в Тернополі було засновано філію товариства “Просвіта”. І хоча її головою було вибрано адвоката Володимира Лучаківського, але основний тягар праці лягав на плечі Барвінського, який був секретарем правління Товариства. До тернопільської філії “Просвіта” належили не лише тернопільський повіт і місто Тернопіль, але також Збараж, Скалат, Теребовля, Гусятин і навіть Чортків. В члени філії вступали навіть декілька визначних тернопільських міщан. Піднесенню їх національної свідомості сприяли книжки “Просвіти”. Він для мешканців Тернополя заснував “Міщанську Читальню”, що згодом стала ”Міщанським Братством” і вдіграла важливу роль у громадському житті тодішнього Тернополя. При допомозі старости Гринецького, адвоката Володимира Лучаківського та радника суду Струмітського знайдено статут фундації князя Констянтина Островського від 3 вересня 1593 року на приют при церкві Різдва Христового для підупавших, убогих і скалічених міщан. У головному відділі правління “Просвіти” у Львові звернули увагу на необхідність поширення освіти серед широких мас не лише за допомогою книжок і письм “Просвіти”, але також живим словом під час поїздок по селах з лекціями та заснування нових читалень. Тернопільська філія уже в 1883 році, застосовуючи досвід львів`ян пішла таким же шляхом Олександр Барвінський залучив членів правління філії Юрія Гецева, Івана Лошньєва, професора Льва Рудницького, Петра Левицького то багатьох інших. Розпочали систематичні поїздки по селах Тернопільщини. Особисто Олександр відвідав Курівці, Бірки Великі, Цебрів, Голубичок Великий, Білу, Чистилів, Кутківці, Довжанку і містечко Микулин, де виступав перед широкими сходами жителів, пояснюючи їм мету і значення створення читалень ”Просвіти” та їх роль у національному пробуджені українців. Поїздки були успішними і число читалень “Просвіти” зростало швидкими темпами. Діяльність Барвінського була високо оцінена і Головний відділ у Львові нагородив 14 лютого 1884 року письмовою подякою.

Крім виступів на культурно-освітні теми Барвінський почав вивчати народну економію, зокрема німецьку, де існували ощадні і промислові спілки. Це дало йому можливість виголосити доповідь на засіданні правління філії «Просвіта» на тему» Про упадок нашого хліборобства і спосіб його подвинення» (25 березня 1885 року). В 1884 році з перших при активній праці Олександра створено «Руську Бесіду», яка з перших днів своєї діяльності стала вогнищем товариського життя тоді ще малочисельної української інтелігенції Тернополя й його малого повіту.

Громадська діяльність

У 1885 році Барвінського обрано радником (депутатом) до Тернопільської міської Ради. З його ініціативи українці-радники почали виступати українською мовою на засіданнях. У 1887 році Олександра було введено до складу комісії секретарем по зустрічі у Тернополі престолонаслідника австрійського імператора архікнязя Рудольфа. Головою комітету було обрано Владислава Федоровича, великого землевласника із села Вікна. У програмі привітання архікнязя і відкриття виставки брав участь зведений хор із 122 співаків навколишніх сіл Тернополя. Основу хору складав хор із сіл Денисова, Купчинець і Городище. Керував цим хором Йосип Вітошинський, парох села Денисова. Хор співав гімн австрійської імперії та кантату Анатолія Вахнянина, спеціально написана на честь приїзду архікнязя Рудольфа у Тернопіль. У міському парку було збудовано селянські хати, біля яких аматори з навколишніх сіл Тернополя виконували різні обрядові танці та хороводи.

Сімейні обставини і турбота Олександра про освіту своїх дітей та брак у Тернополі науково-історичних бібліотек змусив його переїхати у Львів.4 листопада 1888 року міністр освіти Австрійської імперії призначив його учителем учительської семінарії. Міщани, представники інтелігенції та селяни прощалися щиро з своїм просвітителем і провідником.

Великою заслугою Барвінського є те, що він започаткував видання педагогічної бібліотеки «Руську Історичну Бібліотеку» і з 1886 до 1893 років вийшло із друку 20 томів. Його великою заслугою було те, що він при виданні підручників з української літератури для середніх шкіл, вперше використав український фонетичний правопис замість так званого етимологічного, якого вживали москофіли. Цей новий правопис прийняла і застосувала вся тодішня преса і всі українські видавництва.

Заходами Олександра у 1892 році “Товариство імені Тараса Григоровича Шевченка”з літературного з літературного перейменовано на наукове товариство. Його численні саті друкувалися у різних українських і німецьких газетах і журналах, зокрема в “Ділі”, “Правді”, “Зорі”, “Учителі” та інших. Він у 1897 році заснував щоденник “Руслан”. Орган створення ним Християнсько-суспільної партії, який видавався до початку першої світової війни. З 1893 року був членом Крайової Шкільної Ради і наполегливо відстоював інтереси українського шкільництва. Він плідно працював також у “Руськім Товаристві Педагогічнім”, назву якого змінив на “Українське Педагогічне товариство” і навіть був його головою 1891-1895 років.

Як політичний діяч він був творцем так званої “Нової ери”. Це була спроба порозумітися з поляками, тому що два слов'янські народи мали велику загрозу з боку Московщини. Проти “Нової ери” виступили радикали, москофіли. Осуджував її також Михайло Драгоманів. Основною метою Олександра було нав`язати контакт з польськими колами, щоб вибороти як найбільше користі для українців. Проте, порозумітися не вдалося досягти через короткозорість і тупість польського політичного проводу, очолювання графом Бадені, який не мав жодного зрозуміння для польсько-українських історичних взаємовідносин.

Барвінський був послом до австрійського парламенту з 1891-1900 років та Галицького Сейму з 1894-1904 років.

Завдяки його старанням у Львівському університеті створено кафедру історії України запрошено викладати відомого історика Михайла Грушевського. Ще він домігся створення кафедри української мови та літератури, а Науковому Товариству імені Тараса Шевченка признано державне фінансування і воно розвинулось у справжню академію наук. Заснування декількох гімназій, в тому числі і в Тернополі утраквізація (домовленість) учительських семінарій, розвиток народного шкільництва - все це результат терплячих і послідовних заходів Олександра. Вони мали чимале значення не лише для Галичини, але й для цілої України.

Коли Барвінський переконався що наладнання українсько-польських взаємин неможливе, тоді він перейшов у опозицію. В 1901 році українські посли сейму на знак протесту проти екстермінаційної польської політики зреклися своїх мандатів. Їх підтримав Олександр і зробив з цього приводу відповідну заяву. Те саме він зробив вдруге коли українські посли в 1903 році знову залишили сейм. У Австрійському парламенті він тісно співпрацював з послом Юліаном Романчуком.

25 грудня 1926 року помер Олександр Барвінський. Його було поховано на Личаківському цвинтарі в родинному гробівці, який розташований поблизу могили його брата Володимира.

Ciм'я Олександра

Богдан Барвінський.

Олександр мешкав з своєю дружиною Євгенією, трьома синами: Богданом, Василем та Олександром Романом і з дочкою Ольгою на Високому замку - на вулиці, що нині носить ім'я його родини.

Найстарший син Богдан народився 15 липня 1880 року. Домашня обстановка була найважливішим чинником майбутніх уподобань нашого земляка. Богдан здобув прекрасну освіту, навчаючись в Тернопiльськiй, згодом у Львiвськiй Академiчнiй гiмназiї, на фiлософському факультетi Львiвського унiверситету (1898 - 1901 роках). Згодом продовжив навчання у Вiднi (1902) та Берлiнi (1907 - 1908 роках). У 1902 - 1903 роках працював аплікантом крайового архіву городських і земських актів у Львові. Друкував свої дослідження у “Записках НТШ” та польських історичних журналах. За працю “Жигмонт Кейстутович, великий князь литовсько-руський, 1432 -1440”.У 1907 році здобув ступінь доктора фiлософiї. У 1914 році Богдана Барвінського обирали дiйсним членом НТШ. Богдан Барвінський - автор багатьох праць з iсторiї України та Польщi, зокрема: “Історичні причинки. “Розвідки, замітки і матеріали до історії України-Руси” (2 томи; 1908 -1909 роках), “Історичний розвій імені українсько-руського народу” (1909 рік), “Оповідання з рідної історії” (1911 рік), “Звідки пішло ім'я Україна “ (1916 рік), “Крайовий архів актів городських і земських у Львові” (1917 рік), “Коротка історія українського народу” (1922 рік), “Історія українського народу” (1922 рік), перевидана в Тернополі у 1991 р., “Коротка iсторiя Галичини впродовж тисячолiття 907 - 1941 років” (1941 рік). У 1927 році на замовлення історико-філософської секції НТШ підготував огляд наукової діяльності українського історика Юліана Целевича. Книга вийшла під назвою “Юліан Целевич”. Б. Барвінський - автор низки досліджень з історії опришківського руху: “Опришки (Як вони виглядали в XVІІ-му та XVІІІ-му столітті)“, “Покутські опришки на ритовинах ХVІІ ст.”, “Опришки в шляхетській поезії ХVІІ ст.”. Під час німецької окупації активно дописував до газети “Краківські Вісті”. У радянський час зазнав переслідувань і практично був відлучений від наукової діяльності. Помер 1962 р. у Львовi.

Барвінський Василь.

Барвінський Василь Олександрович (20.02.1888, Тернопіль - 9.06.1963, Львів) - видатний український композитор, піаніст, педагог, музичний критик, організатор музичного життя Галичини. Першою вчителькою музики була мати - Євгенія Любович, співачка і педагог. Професійну музичну освіту В. Барвінський здобув у Львівській консерваторії в класі відомого педагога-піаніста Вілема Курца. Удосконалював свою майстерність у Празькій консерваторії як піаніст (клас професора І. Гольфельда) і композитор (клас професора В. Новака). Навчався на філософському факультеті Празького університету (слухав лекції З. Неєдли). У Празі відбувся перший авторський концерт Василя Барвінського. З 1915 по 1948 років творча та педагогічна діяльність Василя Барвінського пов'язана зі Львовом. У 1915-1939 років - він директор Вищого музичного інституту ім. Миколи Лисенка, у 1936-1939 роках - голова Союзу українських професійних митців, 1939-1941 - голова Львівської організації Спілки композиторів України, 1937-1939- член редколегії журналу "Українська музика". Його рецензії та музично-критичні замітки друкувалися у кількох десятках газет і журналів протягом 1914-1958 роках. У 1939-1941 і 1944-1948 роках - професор і директор Львівської державної консерваторії ім. М. Лисенка. У 1948 р. Василь Барвінського заарештували, він відбував покарання в одному з концтаборів Мордовської АРСР. Навіть там композитор активно трудився, організовуючи самодіяльні колективи, навчаючи музичної грамоти всіх бажаючих. До Львова повернувся у 1958 року без права викладати у навчальних закладах. До останніх днів життя Василь Барвінський активно працював: відновлював по пам'яті свої знищені під час арешту твори, безкоштовно консультував піаністів, брав участь у роботі Спілки композиторів. У 1964 року, вже після смерті, Василя Барвінського було реабілітовано. Його творчість стала поворотним пунктом від суто вокально-хорового до урівноваженого вокально-інструментального напрямку розвитку української музики. Авторські концерти Василя Барвінського відбувалися не лише в Галичині, але й в містах Радянської України: Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську. Його музичні твори друкувалися навіть в далекій Японії. Славетна українська піаністка Любка Колесса виконала фортепіанні мініатюри Василя Барвінського під час першої трансляції Лондонського телебачення у 1937 року У 1993 році дивом віднайшовся фортепіанний концерт Василя Барвінського, який вважався втраченим. Творча і музично-критична спадщина Василя Барвінського поступово повертається до нас. Але сучасне покоління повинно ще багато зробити для того, щоби постать великого сина українського народу посіла гідне місце не лише в українській, а й у світовій музичній культурі. Основні твори: кантата "Заповіт" (слова Тараса Григоровича Шевченка, 1917 році), "Наша пісня, наша туга" (слова С. Черкасенка, 1933 рік); "Сонет" і "Ноктюрн" для голосу з оркестром (слова Івана Франка, 1933 рік); "Українська рапсодія" для симфонічного оркестру (1911 рік), Концерт для фортепіано з оркестром (1937, рукопис втрачено, копію віднайдено 1993 року в Аргентині), Фортепіанний секстет (1915 рік), Фортепіанний квінтет (1953-1963 роках), два фортепіанні тріо (1910, 1911 роках), два струнні квартети (1912, 1935 роках); фортепіанні цикли - 8 прелюдій (1908 рік), "Пісня, Серенада, Імпровізація "Любов" (1913-1915 роках); твори для віолончелі і фортепіано - Соната (1926 рік), Концерт (1956 рік).

Олександр Олександрович Барвінський

Наймолодший син Олександр (1890-1957) початківець медичної професії у родині Барвінських. Він належав до трьох найвизначніших лікарів Львова. Є автором наукових розробок з проблем педіатрії, інфекційних захворювань. Він був професором таємного українського університету до 1939 року у Львові. У 1941 році організував відділ охорони здоров'я в уряді Стецька, особистий лікар А.Шептицького(підписав довідку про його смерть).У 1947 році був арештований і засланий на 10 років до таборів. Після повернення до Львова, незважаючи на підірване здоров'я, кілька місяців ще працював у протитуберкульозному диспансері.

Размещено на Allbest.ru