Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Черкаський національний університет імені

Богдана Хмельницького

Реферат

«Українська культура та основні етапи її розвитку»

Студента 1-Д групи

Білоуса Антона

Викладач: кандидат історичних наук, доцент

Сухушина ОленаВікторівна

Черкаси-2012

План

Вступ

1. Історичний нарис. Витоки (культура 9-16ст.)

2. Культура 16-18ст.

3. Культура 19ст.

4. Культура 20ст.

Висновки

Список використаної літератури.



Вступ

Для української національної культури основоположною і базовою є народна культура, на основі якої поступово сформувалися професійні наука, література, мистецтво. Своєрідність української культури визначили також впливи географічних умов, особливості історичного шляху, а також взаємодія з іншими етнокультурами. Важливим історичним етапом розвитку культури стало прийняття християнства у X столітті.

Внаслідок труднощів історичного шляху України (монголо-татарське завоювання в XIII ст., польсько-литовська експансія в XIV -- XVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в XIX -- ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. Це сталося, тому що в XVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця XVIII ст., коли верхівку козацької старшини було зрусифіковано, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної національної культурної еліти.

Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися широкі маси суспільства - селяни, козаки, ремісники. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві -- народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в XVI -- XVII ст., і культурне відродження в XIX ст.

У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською та іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній. український національний культура

Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників -- Костянтином Острозьким, Петром Конашевичем-Сагайдачним, Іваном Мазепою та ін. -- все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, літератури, досягти значних успіхів у науці.

Відомий дослідник української культури Іван Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (XVII -- XIX ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Григорія Сковороди, Феофана Прокоповича, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування.

На відміну від суспільної думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликають до іншого. «Споріднена праця» і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним -- ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі у дусі більш пізнього європейського екзистенціалізму. Сьогодні такі підходи мають особливе значення для всього людства.

Український народ прожив багату і бурхливу історію. Жити йому довелось на роздоріжжі, через яке проходило багато різних народів і племен. Майже кожен з них зазіхав на українську землю. У таких тяжких, складних умовах доводилось віковічно захищати свою волю від ворогів, доводилось бути й поневоленим. Ця боротьба виховала у українців найяскравішу, найхарактернішу рису - волелюбність. Саме вона спричинилася до того, що вже в кінці XVI ст. в Україні здійснювалась найперша в той час демократія. Запорізька Січ стала найміцнішим бастіоном демократії та свободи не тільки в себе, але й для сусідніх народів. Тому і вся творчість народу пронизана волелюбним характером. Не раз втрачаючи волю, незалежність, українці тужили за нею, і цю тугу та боротьбу за волю відтворили у всіх проявах своєї творчості - у безмежному морі задушевних пісень, дум, легенд; у малярстві, вишивці, гончарстві, ткацтві тощо. Особливо любовно оспівав народ своїх , на яких так багата Україна.



1. Історичний нарис. Витоки

На території сучасної України археологами знайдені численна кількість культур, що охоплює весь історичний період розвитку людства - періоди палеоліту, мезоліту та неоліту. Залізна доба на території України представлена Черняхівською культурою, а мідна доба - трипільською та ямною культурами.

Що стосується витоків української культури, то на сьогодні існує декілька гіпотез етногенезу українців:

теорія «споконвічності» -- українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн. років;

теорія автохтонності (М. Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців складало населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;

теорія «єдиної колиски» (яка була загальноприйнятою в СРСР): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;

теорія «незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів», тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

Культура Русі. У IX столітті у Східній Європі постала монархічна держава Русь, центром якої став Київ. Основою культури Русі стала самобутня культура східнослов'янських племен. На момент її виникнення у господарському укладі слов'ян давно вже переважало землеробство, важливими промислами стали скотарство, полювання, рибальство і бортництво. Досить високого рівня досягло до Х віку і ремесло - виготовлялися вироби з заліза і кольорових металів, розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й обробка шкіри, різьблення на камені й дереві.

Рубіжною подією стало проникнення християнства, що приходило на зміну язичницьким віруванням руських племен і було офіційно прийнято Володимиром Великим 988 року. Введення християнства значно прискорило розвиток писемності (певний час співіснували кирилиця та глаголиця), а також літератури, давні пам'ятки якої написані церковнослов'янською мовою. Важливими стали впливи Візантійської культури, зокрема поширився візантійський стиль в архітектурі, в духовній музиці поширився знаменний розспів.

XIII-XV століття. Татаро-монгольська навала середини XIII століття стала причиною затяжного економічного занепаду. У ряді виробництв спостерігалося падіння або забуття складної техніки, спрощувалася реміснича промисловість. На тривалий час було припинено будівництво. Центром духовної культури залишалися однак православна церква, яка залишалася володарями Орди недоторканою.

Із занепадом Київського і Чернігівського князівств головним осередком розвитку української культури Галицько-Волинське князівство, що перебувало у більш сприятливому геополітичному становищі. Ситуація стала поступово змінюватися із входженням українських земель до складу Великого князівства Литовського. В культурі стає помітним західноєвропейський вплив, Його поєднання з місцевими традиціями визначило культурний зміст епохи. Значних висот досягли наукові знання в гуманітарних галузях: філософії, історії. Розвивалися світські мотиви в літературі. Архітектура храмів набуває рис готичного стилю, поширеного в міському будівництві Європи. Продовжувався розвиток різних жанрів народного мистецтва: декоративно-прикладного, музичного, театрального. Народна творчість збагачувалася героїчними, визвольними мотивами.

XVI-XVIII століття. У XVI столітті триває стабілізація і пожвавлення економічного життя, зростання міст. На Волині і в Галичині все ширше практикувалося будівництво світських споруд не з дерева, а з каменю і цегли, у XV столітті у Львові було побудовано водопровід.

Із заключенням Люблінської унії у 1569 році українські землі опинилися під володінням Речі Посполитої. Позиція соціальної еліти в нових умовах була неоднозначною. Своєю меценатською діяльністю прославилися князь Костянтин (Василь) Острозький, князь Юрій Слуцький, Єлизавета (Галшка) Гулечівна. Однак більшість українських феодалів, верхівка духовенства в умовах панування Речі Посполитої віддалялися від національної культури -- мови, традицій, православної віри і сприймали польську.

У цій історичній ситуації роль духовного лідера народу взяло на себе козацтво -- самобутній суспільний стан, який сформувався в XV--XVI століттях. Саме козацтво підхопило традицію національної державності, виступило захисником православної церкви, української мови.

2. Культура XVI--XVIII ст.

XVI--XVIII століття -- виключно складний і важливий період в житті українського народу. У політичній історії він охоплює такі процеси, як перехід всіх українських земель під владу Речі Посполитої, наростання визвольної боротьби, створення національної державності в ході Хмельниччини, подальша втрата завоювань. У вітчизняній культурі це була яскрава, плідна епоха, принципова для подальшого розвитку. Можна виділити цілий ряд причин, які пояснюють культурне піднесення в Україні у XVI--XVIII століття

Передусім треба підкреслити, що тоді ще були живі традиції Русі. Найкраще вони збереглися у західноукраїнських землях, менш потерпілих від монголо-татарського нашестя. Крім того, у великому князівстві Литовському культурна спадщина Русі була сприйнята на державному рівні.

У XVI столітті триває стабілізація і пожвавлення економічного життя, зростання міст. Нараховувалося до 20 великих українських міст з населенням понад 10--15 тисяч жителів. У Львові, Києві кількість ремісничих спеціальностей досягала 300. Розвитку товарно-грошових відносин сприяло магдебурзьке право (правова система, яка закріплювала самоврядування городян). На Волині і в Галичині все ширше практикувалося будівництво світських споруд не з дерева, а з каменю і цегли, у XV столітті у Львові було побудовано водопровід.

Свою роль відіграв і вплив західноєвропейського Відродження та Реформації. В містах України, як і в ряді інших європейських країн, проживало етнічно різнорідне населення: крім українців -- поляки, німці, жиди, вірмени, угорці, греки, що сприяло взаємопроникненню різних культур. У XV столітті, коли під ударами Туреччини прийшли до занепаду італійські колонії у Криму, частина генуезьких купців переселилася до Львова і Києва. З іншого боку, діти українських вельмож навчалися в університетах Праги, Кракова, Болоньї. Варто пригадати імена українського поета XV століття Павла Русина, професора медицини й астрономії з Дрогобича Юрія Котермака. Гуманістичні настрої та ідеї, європейські художні стилі набували на українському культурному ґрунті нових форм.

Найважливішим чинником, який впливав на розвиток культури в Україні в цей період, була національно-визвольна боротьба українського народу. Утворення Речі Посполитої внаслідок Люблінської унії у 1569 призвело до концентрації практично всіх українських земель у єдиних державних кордонах, поставило їх населення у найважчі політичні, соціально-економічні умови. У зв'язку зі зростанням міст в Європі зріс попит на продукцію сільського господарства, а Іспанія, яка досі була «житницею Європи», не справлялася з цим завданням. Потрібні були нові постачальники, і на цю роль претендувала Польща. Польські феодали захопили землю, закріпачили селян, витискали з України максимум прибутку, але в той же час захистити її від набігів турок і татар виявилися неспроможними. У цих умовах всі культурні процеси перепліталися як з боротьбою проти польського засилля, так і з обороною рубежів від натиску Кримського ханства й Османської Туреччини.

Неоднозначною у розвиткові української культури в XVI століття -- першій половині XVIII століття була позиція соціальної еліти. Своєю меценатською діяльністю прославилися князь Костянтин (Василь) Острозький, князь Юрій Слуцький, Єлизавета (Галшка) Гулечівна. Однак більшість українських феодалів, верхівка духовенства в умовах панування Речі Посполитої віддалялися від національної культури -- мови, традицій, православної віри і сприймали польську. Один з українських публіцистів -- Мелетій Смотрицький в полемічному трактаті «Тренос» («Плач») відобразив скорботу православної церкви за династіями, які раніше були віддані вірі своїх предків, а зараз її покинули:

У цій історичній ситуації роль духовного лідера народу взяло на себе козацтво -- самобутній суспільний стан, який сформувався в XV--XVI століттях. Саме козацтво підхопило традицію національної державності, виступило захисником православної церкви, української мови.

Всенародна війна за свободу України 1648--1657 рр. безпосередньо відбилася і на культурному житті. Патріотичні почуття, спільні походи, масове переселення -- все це сприяло культурній інтеграції різних регіонів. У ході війни міцніла нова українська державність, що спиралася на козацькі традиції. Хоч Гетьманщина включала тільки частину національної території, але саме її існування вело до зростання національної самосвідомості.

Кризова ситуація в культурі України виникла в кінці XVIII століття після того, як внаслідок трьох поділів Польщі українська територія виявилася у складі двох імперій -- Російської та Австрійської, в яких проводився антиукраїнський політичний курс. У Російській імперії по суті повторилася ситуація попереднього сторіччя, тільки тепер козацька старшина стала частиною дворянства, сприйняла російську культуру. Єдиними носіями і творцями української культури в цій ситуації залишилися низи суспільства, простий народ.

Література. Розвиток книжкової справи був поштовхом для розвитку літератури. Ця сфера культури повною мірою відбивала перехідний характер епохи, той час, коли відбувалося формування національної мови, нових стилів і жанрів, піднімалися нові теми, які у попередні сторіччя вважалися забороненими або непотрібними. Найбільш яскраво нові тенденції відображала перекладна література. У XVI столітті були перекладені й опубліковані різні наукові трактати і довідники, наприклад, медичний довідник "Аристотелеві врата». Поширюються переклади Святого письма, які представляли такий жанр, як агіографія. Одним з найбільш цінних вважається «Пересопницьке Євангеліє», створене у 1561. Переклад з болгарської мови і підготовка тексту були зроблені ченцями Пересопницького монастиря на Волині. Причому переклад Святого письма вперше зроблено на «просту» українську тогочасну мову «для лепшого виразуміння люду христіанського посполитого».

Поряд з перекладною літературою з'являються оригінальні твори. У XVI столітті відмічається розквіт українського епосу -- створюються думи, балади, історичні пісні, які Т. Шевченко ставив вище гомерівських поем. Наприклад, популярними були цикли дум «Маруся Богуславка», «Самійло Кішка»,"Іван Богун", "Корсунська перемога", народний епос "Хмельницький та Барабаш" та інші. Епічні твори присвячені визвольній тематиці, в них оспівуються лицарство і героїзм, братство і вірність православ'ю.

Освіта. Однією з характерних рис української культури XVI--XVIII століття є особливий інтерес, який виявляло суспільство до питань освіти.

Оскільки культура розвивалася в умовах польської експансії та зіткнення католицької і православної церков, то кожна з сторін прагнула використати всі засоби для посилення свого впливу. Своєрідним результатом такого протистояння стала широка мережа різноманітних шкіл.

Тривалий час основним типом навчальних закладів були початкові, парафіяльні (приходські) школи при православних монастирях і церквах. Рівень та форми навчання в них вже не відповідали вимогам часу. Після утворення Речі Посполиту у 1569 році в Україні з'явилися єзуїтські колегіуми -- по суті вищі школи, які були добре організовані і фінансово забезпечені. Головною умовою прийому до єзуїтського коледжу було сповідування католицизму. Ці навчальні заклади виконували функцію окатоличування і ополячення українського населення.

Незважаючи на те, що багато з представників української еліти орієнтувалися, як вже говорилося, на чужу культуру і мову, знайшлися все ж патріотично настроєні багаті феодали, які виступили ініціаторами створення православних шкіл, які б не поступалися єзуїтським. Взагалі традиції меценатства були в цей період яскраво вираженими. Можна назвати імена князя Андрія Курбського, який втік від немилості Івана Грозного і в містечку Міляновичі на Волині створив цілий культурний гурток, князя Юрія Слуцького, який у своєму маєтку зібрав багатьох діячів культури України, Білорусії та інші. Одним з найбільш відданих українській культурі людей був князь Костянтин Василь Острозький. У 1576 р. у своєму маєтку він відкрив перший православний колегіум, куди для роботи були запрошені фахівці з ряду європейських країн. У колегіумі вивчалися давньослов'янська, грецька і латинська мови, а також цикл дисциплін, який називався за традицією «сім вільних наук»: граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика.

Ініціатива князя Острозького знайшла багатьох послідовників. Найбільш активними з них стають братства, і, треба сказати, шкільна справа входить до числа їх головних турбот. У 1584 році був отриманий дозвіл на цю діяльність, а у 1586 була відкрита перша братська школа у Львові. Тільки на Правобережжі було створено біля 30 подібних шкіл.

Наука. Як вже говорилося, українська культура довго розвивалася без державної підтримки, за слабкої участі соціальної верхівки. Це призводило до відставання такої сфери культури, як наука. Особливо це стосується природничих наук, для розвитку яких завжди були необхідні спеціальне обладнання, фінансове забезпечення.

Що стосується гуманітарних наук, то тут успіхи були вагомішими. Зокрема у самостійну галузь виділилася філософія, хоча і досить пізно за європейськими мірками -- у XVIII столітті. У Західній Європі в цей час утверджується ідеологія Просвітництва, яка висуває такі цінності, як раціоналізм, демократизація різних сфер життя, пантеїзм у філософії. Люди схилялися перед можливостями науки й освіти, вважаючи їх безмежними. Але для світогляду епохи був характерний спрощений, механістичний погляд на методи наукового дослідження. Так, французький вчений П. Лаплас вважав, якщо відомий початковий стан тіл, то можна обчислити, що буде завтра і через 100 років, оскільки закони руху є незмінними. Приблизно так само міркував і М. В. Ломоносов.

Ідеї Просвітництва розвиває такий філософ, як Феофан Прокопович, вихованець, а надалі професор і ректор Києво-Могилянської академії. У своїх головних роботах «Правда волі монаршої», «Слово в неделю цветную о власти и чести царской» Прокопович виклав свою концепцію «просвіченого абсолютизму». Державна влада, на думку філософа, має божественний характер, а монарх є по суті батьком для своїх підданих. Подібно Т. Гоббсу, Прокопович стверджує, що люди, побоюючись «війни всіх проти всіх», створюють державу, яка захищає їх від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Однак, на відміну від Джона Локка і Шарль Монтеск'є, він вважав, що люди передають турботи про дотримання своїх прав державі назавжди. Народна маса повинна підкорятися монарху, тим більше що освічений правитель не буде ні злим, ні несправедливим. Але народ володіє в деяких випадках і активними функціями -- він може висловлювати свою думку, критикувати політику монарха і навіть вибирати його, якщо спадкоємця престолу за тими або іншими причинами не виявиться.

Досить ідеалістична логіка Прокоповича базувалася на його поглядах на людину. Природа заклала у людину добро, зло ж з'являється з суспільства, від бідності. Зло, вважав Прокопович, можна перемогти за допомогою освіти. Визнання у народу активної функції, про яку писав Прокопович, є одним з істотних завоювань вітчизняної суспільної думки.

Особливе місце в історії як української, так і світової філософії займає Григорій Сковорода. Подібно європейським просвітникам, він схилявся перед розумом, наукою. Але осягнення людиною світу з його жорстокістю й егоїзмом не зробить людину щасливою. Щастя дає людині свобода, самопізнання і «сродний» труд, тобто творча праця, характер якої різний для кожної конкретної людини. Вільна творча праця і просвітництво розвивають в людині добрі начала, закладені природою, -- так міркує Сковорода в творах «Благородний Еродій», «Убогий жайворонок», «Бджола і Шершень» та ін.

Сковорода однозначно відкидає світоглядні положення епохи Відродження про «сильну особистість», яка багато бажає і багато досягає. У надмірній соціальній активності, прагненні оволодіти світом за допомогою розуму, знань, волі, зброї філософ вбачає одну з головних причин всіх бід сучасного йому життя. Бажання багатства, слави і влади вселяють в душу злобу, заздрість, жорстокість, вічне невдоволення собою і всім. Вихід з суперечності людського буття один -- зречення зайвих бажань, в тому числі прагнення слави і влади, а також обмеження потреб людини шматком хліба і водою. Бог зробив важке непотрібним, а потрібне неважким -- стверджує філософ.

3. Культура 19ст.

У кінці XVIII століття територія України була розділена між Австрійською (увійшло 20 % площі) і Російською (80 %) імперіями. До цього часу завершилася ліквідація української державності. В обох імперіях розгалужений бюрократичний апарат повністю контролював всі сторони життя суспільства. У Росії у XIX столітті особливу роль починає відігравати поліція, 3-є відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії, жандармерія. Широкими правами наділяється цензура. Вживання української мови зберігається виключно у народному середовищі. Тобто на рубежі XVIII--XIX століть у розвитку української культури склалася кризова, критична ситуація. Власне стояло питання про саме її існування. Тут можлива історична аналогія зі станом української культури у XVI столітті, коли значна частина найбільш освічених вищих феодальних шарів українського суспільства відмовилася від національної культури, православ'я, ополячилася. В тих умовах роль духовного лідера українського суспільства взяло на себе козацтво. Однак до кінця XVIII століття козацька старшина стала частиною російського дворянства і втратила колишню роль. У XIX столітті в Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства -- національна інтелігенція. Поява в її особі культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне відродження.

Освіта. Вирішальною передумовою формування української національної різночинної інтелігенції став розвиток освіти. У XIX столітті нові потреби управління й економічного розвитку, особливо з появою капіталістичних відносин, примусили уряд спеціально займатися питаннями освіти. Що стосується України, то на її території власна традиція широкої шкільної освіти була перервана. Якщо на початку XVIII століття практично кожне українське село мало початкову школу, то до його кінця, після закріпачення селян, вціліли лише одиничні школи, які утримувалися на кошти батьків. У XIX столітті система освіти почала розвиватися у рамках загальнодержавної російської політики. У 1804 році відкрилася перша в Україні Одеська комерційна гімназія. У 1805 - Харківський університет. Всього в Україні у першій половині століття діяло 1320 парафіяльних і повітових шкіл та училищ, відкрито 19 гімназій, навчалося близько 4 тис. учнів. У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Україні. Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. У Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині -- німецькою і польською, на Буковині -- німецькою і румунською. Формально у 1869 р. тут було введене обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років, однак переважна частина населення (від 55 до 75 %) залишалася неписьменною.

У 1834 був відкритий Київський університет, першим ректором якого став відомий український вчений;-- Михайло Максимович. Він заохочував і особисто брав участь у збиранні українського фольклору, вивченні пам'яток старовини. У 1865 відкрився університет у Одесі, у 1898 -- Київський політехнічний інститут, 1899 -- Катеринославське вище гірниче училище (нині Національна гірнича академія України). На західноукраїнських землях основними центрами науки були Львівський університет, 1661 року заснування, і Чернівецький університет, 1875 року заснування, заняття в яких велися польською і німецькою мовами.

Наука. Природничі науки. І. Мечников -- викладач Новоросійського університету в Одесі. Заснував разом із мікробіологом М. Гамалією першу в країні й другу у світі бактеріологічну станцію. Творець учення про імунітет. М. Бекетов -- професор Харківського університету, який створив при фізико-математичному факультеті фізико-хімічне відділення та лабораторію фізичної хімії. Один із засновників нової науки -- фізичної хімії.

Гуманітарні науки. У багатьох європейських країнах в кінці XVIII -- на початку XIX ст. починає зростати інтерес до національної історії. В Україні в уже сформованому тоді середовищі різночинської інтелігенції ця тенденція знайшла широкий відгук. Першу збірку українських народних пісень видав князь М. Церетелі у 1819 р. -- «Досвід збирання старовинних малоросійських пісень». Три збірки підготував і видав ректор Київського університету М. Максимович. І. Срезневський, крім збирання фольклору, почав активні публічні виступи з обґрунтуванням самостійності, повноправності української мови. Він писав, що українська мова не поступається чеській своїм багатством, польській -- мальовничістю, сербській -- милозвучністю.

У цей же час починають з'являтися й історичні роботи. Перші узагальнюючі праці з історії України були ще пов'язані з російською історіографією. Так, Дмитро Миколайович Бантиш-Каменський -- автор «Истории Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства» -- походив з сім'ї, яка належала до вищого чиновництва імперії. Вихід української історичної науки і всього українознавства на якісно новий рівень пов'язаний з ім'ям професора Київського університету В. Б. Антоновича. По-перше, він розгорнув небувалу джерелознавчу діяльність: проводилися етнографічні експедиції, публікувалися фольклорні збірки, організовувалися археологічні розкопки, збиралися статистичні дані. Центром цієї роботи стало створене у 1872 р. Південно-Західне відділення Російського географічного товариства. У 1874 р. у Києві мав великий успіх Археологічний з'їзд. По-друге, В. Антонович у власних наукових роботах поглиблює й ускладнює проблематику досліджень. Роль народної маси в історії (одне з досліджень присвячене гайдамакам), проблеми церкви, становлення міст -- спектр його інтересів був дуже широким. І, по-третє, Антонович виховав плеяду українознавців, створив цілу наукову школу. Так, учнем Антоновича був М. С. Грушевський.

Михайло Сергійович Грушевський до сьогодні є найвизначнішою фігурою в українській історіографії. Він народився у місті Холм у Західній Україні, гімназію закінчував у Тифлісі, навчатися в університеті приїхав до Києва. У 1894 р. за рекомендацією В. Антоновича Грушевський отримав кафедру всесвітньої історії у Львівському університеті. Тут він бере активну участь не тільки в педагогічній, науковій (в 1897 р. він очолив Наукове товариство імені Шевченка -- першу наукову українську організацію академічного типу), але і в суспільному житті. Грушевський -- один з організаторів Національно-демократичної партії Галичини, пізніше -- «Товариства українських поступовців». Головні події політичної долі Грушевського розгорнуться у ХХ столітті: арешт і заслання у Росії під час Першої світової війни, обрання головою Центральної Ради у 1917 році, еміграція, повернення до СРСР, робота в академічних дослідницьких інститутах. Величезна наукова спадщина М. С. Грушевського, яка з кінця 30-х років зазнала гоніння і стала практично недоступною, повернулася до читачів вже за наших днів і з кінця 80-х років суттєвим чином вплинула на сучасну українську історичну науку. Його багатотомна «Історія України-Руси» -- фундаментальний узагальнюючий систематичний курс історії України, який базується на власній періодизації і концепції.

На рубежі XIX--XX століть в українській історіографії працюють вже не одиночки, висувається ціла плеяда талановитих вчених.

Визначною подією в українському науковому житті ХІХ ст. стає заснування завдяки спільним зусиллям інтелігенції Наддніпрянщини та Галичини у 1873 році «Літературного товариства імені Шевченка», яке через кілька років під назвою «Наукове товариство імені Шевченка» по суті перетворилося у першу вітчизняну академічну наукову організацію. З 1892 р. почав виходити головний друкований орган Товариства -- «Записки Наукового товариства імені Шевченка». З 1895 року Михайло Грушевський став редактором «Записок Наукового товариства ім. Шевченка», а з 1897 р. -- головою Наукового товариства імені Шевченка. За час його головування було видано близько 800 томів наукових праць, зокрема 112 томів «Записок». Про масштабність та авторитетність роботи Товариства говорить плеяда вчених, які працювали в його рамках, мали за честь бути його членами: Михайло Грушевський, Іван Франко, Іван Крип'якевич, а згодом видатні постаті світової науки -- Альберт Ейнштейн, Макс Планк, А. Мазон, Давид Гільберт.

Особливе місце і в українській історії, і в українській історіографії належить Михайлу Петровичу Драгоманову. Великий політичний діяч, просвітник, філософ, Драгоманов як історик головну увагу приділяв питанням новітньої історії. Багато років він провів у політичній еміграції. З 1877 року під його керівництвом друкарня «Громада» у Женеві була єдиним центром видання літератури українською мовою. На основі історичного аналізу Драгоманов приходить до найважливішого висновку -- національні проблеми українці можуть вирішити тільки разом з соціальними. Драгоманов багато зробив для залучення до історії України уваги західноєвропейських вчених. Він був членом Паризького етнографічного товариства, почесним членом Британського наукового і багатьох інших товариств. Останні роки життя працював у Болгарії

Підводячи підсумки, можна сказати, що за сторіччя вітчизняна історична наука пройшла шлях від поодиноких досліджень у рамках історії Росії до самостійної повнокровної наукової дисципліни. Осмислення минулого -- обов'язкова умова і складова становлення національної самосвідомості.

Література. У ситуації рубежу, яка вище вже була охарактеризована, коли українська мова зберігалася тільки в усному мовленні, і пізніше -- в умовах урядових заборон і переслідування -- процес становлення української літературної мови набув особливої важливості і особливої складності. М. Грушевський писав: «Мова вирішила долю українського відродження, відновивши розірваний зв'язок між інтелігенцією і народом…»Звідси -- й особливості української літератури XIX ст. -- народні теми творчості, реалізм і демократизм.

Першим твором народною мовою, який почав процес її оформлення у сучасну літературну мову, стала «Енеїда» І. Котляревського.

Пародія на поему Вергілія, де троянський герой Еней показаний козацьким ватажком, була опублікована у Петербурзі у 1798 без відома автора. Вже після її успіху Котляревський доповнив, розширив свою поему, написав музичні комедії «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник».

Гумористичний і сатиричний тон творів Котляревського був підхоплений іншими письменниками, передусім гуртка, центром якого був Харківський університет. Його ректор Петро Гулак-Артемовський писав вірші українською мовою.

Отримали популярність байки Євгена Гребінки. Він брав класичні сюжети і додавав їм виразного українського колориту. Пізніше Євген Гребінка переїхав до Петербурга, писав повісті російською мовою, був серед друзів молодого Тараса Шевченка. У 1841 році видав альманах "Ластівка". З цим періодом пов'язана діяльність Левка Боровиковського (1808-1889) - поета-романтика, байкаря.

До харківського гуртка належав також Григорій Квітка-Основ'яненко -- основоположник української художньої прози. Його повісті різноманітні: одні -- написані з гумором, другі -- сентиментальні, треті -- дають реалістичні картини (краща -- «Сердешна Оксана»), інші просякнуті народними віруваннями і переказами («Конотопська відьма»). Квітка-Основ'яненко перервав традицію використання української мови тільки в комічних жанрах.

Безумовно, переломною в становленні української літературної мови і суспільному визнанні української літератури стала творчість Тараса Григоровича Шевченка. «Його творчість, -- писав Михайло Грушевський, -- це творчість народу, що досягає відразу, без наступних ступенів, високого інтелектуального розвитку й індивідуальної свідомості і поєднує в своїх творіннях безпосередність народної поезії зі свідомістю літературної творчості».

Широко відомі основні віхи життєвого шляху Шевченка: народження у сім'ї кріпаків пана Енгельгарда, рання смерть батьків, робота «в наймах» і у пана козачком, переїзд до Петербурга, знайомство з земляком -- художником Іваном Сошенком, викуп з неволі на гроші, виручені від продажу портрета В. Жуковського роботи Карла Брюллова, навчання в Академії мистецтв, участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, арешт і 10-літня рекрутчина з забороною писати і малювати, смерть незабаром після повернення з заслання. Перший «Кобзар» виходить у 1840 році у Петербурзі, через рік -- «Гайдамаки». Геніальний поет, Шевченко вніс в українську літературу новий зміст: рішучий протест проти кріпацтва, захист свободи і гідності особистості, захоплення народними і національно-визвольними рухами, заклик до суспільної справедливості. Особистість і творчість Шевченка -- символ всієї української культури.



4. Культура ХХ ст.

Розвиток української культури ХХ ст. можна позначити як період національного відродження, що має 4 етапи:

Національне відродження (1917-1933).

Тоталітарне панування соцреалізму (1933-1956).

Стихійне піднесення духу національного опору (1956-1987).

Національно-духовне оновлення (з 1987).

Під час I етапу національного відродження було проголошено національну суверенну державу при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу і тих народів, що населяли Україну. З 1923 р. починається хвиля так званої “українізації". Закінчився цей період трагічно: у 1926 р. сталінський уряд почав в Україні наступ на українську культуру, переслідування, а далі й знищення творчої інтелігенції. Цей етап увійшов в історію національної культури як “розстріляне відродження".

Для II етапу характерний монопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до морального занепаду духовної культури у всіх її формах. Основний наслідок цієї доби - фізичне і духовне знищення представників національної інтелігенції (1934-1938).

В III період відродження - політичної “відлиги” (1956-1961) - відбулася відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур. Сталося деяке поліпшення мовної ситуації, зокрема був перевиданий “Словник української мови” Б. Грінченка, зроблені перші кроки в українізації вищої та середньо спеціальної освіти.

Головним наслідком цієї доби було формування нового покоління митців, так званих “шестидесятників", які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися проти тоталітарної системи. “Відлига” закінчилася трагічно: більшість з “шестидесятників” були репресовані, а В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин загинули в ув'язненні.
У другій половині 80-х рр. відбувається значне оновлення національної культури, зорієнтоване на загальнолюдські вартості світової культури. Розпочинається

IV етап відродження як заперечення штучних догм соцреалізму і вартостей комерційної поп-культури. Існує також періодизація української культури XX ст. по десятиліттях.

20-30-ті рр. Для культурного будівництва в Україні цього періоду було характерне певне українське відродження (20-ті) і крайня ідеологізація культурного життя (30-ті рр.). Держава турбувалася про розвиток освіти. Був прийнятий декрет, за яким усе письменне населення від 8 до 50 років повинно було навчатися грамоти. Швидкими темпами неграмотність ліквідувалась. З 1923 р. проводилася політика коренізації з метою забезпечення підтримки з боку населення. На 1927 р. майже всі школи, половина технікумів і чверть інститутів використовували українську мову навчання. Проте справжнє вирішення національного питання не відповідало інтересам Сталіна: на початку 30-х політику коренізації було припинено.

20-ті рр. - це процес творчого злету української науки. Розгорнули свою діяльність математики Д. Граве, фізики М. Крилов та М. Боголюбов. Л. Ландау став ініціатором досліджень з термоядерного синтезу. Значний внесок у теорію освоєння космосу зробив Ю. Кондратюк (О. Шаргей). Видатним конструктором став І. Сікорський, який емігрував до США.

Значні досягнення відбулися в медицині (епідеміологи М. Гамалея та Д. Заболотний, медики та біологи О. Богомолець, О. Палладін) та генетиці (М. Холодний, А. Сапєгін, В. Юр'єв). На терені суспільних наук активно працювали історики Д. Яворницький, М. Грушевський.

У 1928 р. в Україні працювало 37 тис. науковців. Проте зразу ж почалося і переслідування вчених. У 1930 р. з 45 засуджених науковців були 2 академіки, 11 професорів, 2 письменники. Був заарештований Л. Ландау, якого згодом врятував Петро Капиця.

На середину 30-х, після припинення українізації, прийшлася хвиля репресій проти майстрів слова. Жертвами стали Остап Вишня (П. Губенко), М. Хвильовий (доведений до самогубства). Загинули багато письменників, проте декому вдалося врятуватись: Максима Рильського звільнили завдяки віршу “Пісня про Сталіна".

Незважаючи на утиски і репресії, література 30-х мала вагомі творчі доробки: “Голубі ешелони" П. Панча, “Бур'ян” А. Головка, “Дитинство” Ю. Смолича. Водночас талант багатьох літераторів був деформований в тих умовах. Це торкнулося М. Рильського, П. Тичини, М. Бажана.

У 20-х рр. завдяки процесу українізації бурхливо почали розвиватися музика й театр. Виникають професійні музичні колективи: капела “Думка”, Київський симфонічний ансамбль. Плідно працюють композитори Г. Верьовка, П. Козицький, Л. Ревуцький, а пізніше - Б. Лятошинський, М. Вериківський, В. Косенко, К. Данькевич. У 30-х рр. - були відкриті консерваторії Київська, Харківська, Одеська. Проте музичні кадри також зазнали репресій: було заарештовано В. Верховинця, а в застінках режиму загинуло багато молодих композиторів.

Становлення українського театру зв'язано з іменами Л. Курбаса, Г. Юри, А. Бучми, Ю. Шумського. Але й тут стали жертвами репресій Лесь Курбас - автор і керівник театру “Березіль" у Харкові, Ф. Лопатинський. Проти них і багатьох інших виступили майстри сцени М. Донець, З. Гайдай, драматург О. Корнійчук.

Незважаючи на негативні явища розвою, театральна справа набуває поступу: у 30-ті рр. існує вже 80 театрів.

Образотворче мистецтво в ті роки представлене М. Дерегусом, Б. Івановим, А. Петрицьким та ін., які разом з майстрами старшого покоління М. Бойчуком, І. Їжакевичем поповнили українську культуру новими творами. Художники творили за складних умов: звинувачено М. Бойчука і його учнів. Пізніше його, В. Седляра, І. Падалку розстріляли.

В кінематографі працює режисер О. Довженко. Він виступив 1928 р. з першим своїм значним фільмом “Звенигора", невдовзі поставив картини “Арсенал", “Земля", потім “Щорс". В останньому він яскраво вивів постаті героїв громадянської війни М. Щорса та В. Боженка. В той час режисер не знав, що Щорса було підступно вбито, а Боженка отруєно прихильниками Троцького в армії. Усього за період 1929-1934 рр. в Україні було знято 180 фільмів різних жанрів.

Українська культура несла і втрати, пов'язані з її історичним минулим. Йдеться про знищення культурних пам'яток, насамперед церков. У Києві були зруйновані Михайлівський Златоверхий собор XI - XII ст., церква Богородиці Пирогощі XII ст., яка згадується в “Слові о полку Ігоревім". В Харкові зруйновано Миколаївську церкву, в Сумах - Покровську XVII ст. Було ліквідовано дев'ять з десяти монастирів, шість церков XVII ст., шістнадцять церков XVIII ст., чотирнадцять XIX ст., Чернігівський Преображенський собор XV ст., в якому поховано князя Ігоря, церкву Св. Бориса Х ст. перетворено на м'ясопереробний цех. До кінця 1939 р. перестало існувати 70% діючих церков. Ініціаторами закриття і знищення храмів були українські урядовці В. Затонський, П. Постишев, С. Косіор, Л. Каганович, Г. Петровський та інші.

40-50-ті рр. Культурне життя 1945-1955 рр. було невід'ємною частиною післявоєнного відродження. У важкому стані опинилися заклади освіти, і все ж у 1953 р. в Україні здійснено перехід до обов'язкової 7-річної освіти. Почали діяти університети.

У 1948 р. було відновлено науково-технічну базу АН УРСР. Проте в обстановці нового витка репресій в наукових колах склалася напружена обстановка.

Значним досягненням української прози став цикл романів “Велика рідня", “Кров людська - не водиця”, “Хліб і сіль” М. Стельмаха, “Хазяї” С. Скляренка.

Тема минулої війни була домінуючою у творчості художників: “Бабин Яр” В. Овчинникова, “Визволителі Києва" С. Бесєдіна.

В Україні діяли три кіностудії - Київська, Одеська, Ялтинська. Популярності набули фільми “Сільська вчителька”, “Педагогічна тема", “Весна на Заречній вулиці”; у 1950 вийшов шедевр українського кіно - фільм “Тарас Шевченко” режисера І. Савченка з С. Бондарчуком у головній ролі.

50-60-ті рр. У період з середини 50-х до середини 60-х рр. розвиток культурного життя в Україні теж носив суперечливий характер.

Певних успіхів досягла українська наука. Розвиток кібернетики зв'язаний з ім'ям В. Глушкова. Проте в розвитку точних наук були і нерозв'язані проблеми з вини керівництва України. Вчені Інституту теоретичної фізики АН УРСР так і не змогли досягти міжнародного рівня обміну результатами досліджень. Керівництво АН не змогло відстояти думку про недоцільність обраного місця для будівництва Чорнобильської АЕС, що реактори академіків О. Александрова та М. Доллежаля недосконалі за конструкцією.

У літературі червоною ниткою проходили теми Жовтневої революції та Великої Вітчизняної війни. Проте з'являлися неординарні твори: роман “Собор” О. Гончара, “Дума про тебе” М. Стельмаха, поезії І. Драча, Б. Олійника, Д. Павличка.

Ідеологічний апарат знов завдав шкоди розвою творчої думки: зазнав утисків О. Гончар, зі Спілки письменників були виключені І. Дзюба, Г. Кочур, М. Лукош, заарештований фантаст О. Бердник і багато ін.

У музичному мистецтві працювали Г. Майборода, В. Губаренко, І. Шамо. Стало помітним зникнення інтересу до національної музики. Її традиції намагалися зберегти капела “Думка”, Державний заслужений академічний український народний хор ім.Г. Верьовки.

В образотворчому мистецтві багато уваги приділялося образу Леніна, темі народа-творця. Твори новаторів просто знищували (композиція скульптурних рельєфів на Байковій горі “Стіна пам'яті" А. Рибачука та В. Мельниченка).

У 70-ті вийшли на екран визначні твори кінематографії: “В бій ідуть тільки старики", “Ати-бати, йшли солдати" режисера Л. Бикова, “Тривожний місяць вересень” Л. Осики, “Вавілон - ХХ” І. Миколайчука, “Високий перевал" В. Денисенка. В той же час зазнали гонінь С. Параджанов, І. Миколайчук; у надзвичайно важких умовах працював Л. Биков.

80-90-ті рр. Однією з найважливіших проблем розвитку культури незалежної України є спрямування її на утвердження національної самосвідомості, національного відродження і українців, і кожної зі 110 національностей, що проживають на її території.

Велике значення мало прийняття Закону “Про мови в Українській РСР" (1989). Вже 1991 р. було відкрито 400 українських шкіл, й чисельність їх зараз дорівнює 50% від загальної кількості шкіл.

Значні досягнення українських науковців, проте 90% нових технологічних розробок не впроваджується у виробництво. Знизився рівень винахідництва порівняно з країнами Заходу.

Національна література відгукнулася на проблеми часу творами “Вибух” С. Йовенко, “Чорнобиль” Ю. Щербака, “Марія з полином у кінці століття” В. Яворівського - на тему Чорнобильської трагедії. Не минали теми Афганістану, голодомору 1932-1933 рр.

Певні здобутки мало кіно. Так, подіям початку 30-х рр. присвячений фільм О. Янчука “Голод-33”. В той же час відбувається процес відторгнення українського кіно від національних проблем: екран України заполонила низькопробна продукція кіно Заходу, зокрема США, на якій сучасна молодь вчиться насильству і бездуховності.

Це ж стосується і музики. Художні смаки молоді формуються насамперед під впливом масових західних і вітчизняних музичних жанрів.

В культурі України поряд з досягненнями залишається багато нерозв'язаних проблем, що гальмують їх подальший розвиток. Брак уваги до освіти, науки, культури, залишковий принцип їх фінансування ведуть до зниження інтелектуального і духовного потенціалу народу, а з цим - до уповільнення суспільного прогресу. Щоб запобігти цьому, державі потрібно проводити особливу політику у сфері культури.

Питання про державну підтримку розвитку культури, про використання культурної політики як ефективного інструменту оновлення суспільства надзвичайно гостро постало в Україні після проголошення незалежності. Адже саме з цього моменту дедалі більшої сили й розмаху в духовно-культурному житті набули три складні, суперечливі та неоднозначні процеси:

1. Перегляд, переосмислення та переоцінка донедавна панівних поглядів, орієнтирів, настанов поведінки.

2. Повернення традиційних цінностей національної культури, відтворення релігійних та національних форм світосприйняття.

3. Проникнення і адаптація на національному ґрунті нової системи цінностей, які характерні для духовно-культурного життя західної цивілізації.

Зіткнення цих різновекторних культуротворчих потоків призвело до своєрідного руйнівного вибуху у свідомості як на рівні окремої людини, так і на рівні суспільства, кризи національної ідентичності, втрати почуття історичної перспективи і зниження рівня самооцінки нації. Дослідники назвали цей феномен "культурним шоком в посткомуністичних суспільствах". Його загальними рисами, характерними для більшості країн перехідного періоду, є ерозія системи соціальної мотивації, зростання стресу, моральної перевтоми, розчарування та невдоволення серед широких верств населення, підвищена конфронтаційність суспільства і помітна ностальгія за тоталітарним "порядком".

Закономірно, що відмова, бодай навіть часткова, від старої шкали цінностей вивела суспільство із рівноваги, а відсутність чіткої нової системи цінностей не давала йому змоги стабілізуватися. За цих умов гасло духовного відродження абсолютно логічно було висунуто на перший план. Суть його полягала в пошуку в глибинах історії та національної традиції надійної та стабільної світоглядної опори, яка була вкрай необхідна в умовах перехідного періоду.

За останні роки було зроблено чимало для адаптації сфери культури до нових соціально-економічних умов. З цією метою розроблено й прийнято ряд нових законів, створено відповідні умови для функціонування закладів культури, підприємств, установ та організацій у цій сфері, відбулися помітні зміни в системі підготовки кадрів. Зараз, кадри для сфери культури готують такі навчальні заклади як Київський національний університет культури і мистецтв, Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, Національна музична академія ім. Чайковського, Академія образотворчого мистецтва та архітектури, Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва, інститут театрального мистецтва ім. І.К. Карпенка-Kapoгo та інші. Розширилося міжнародне культурне співробітництво, повніше стали задовольнятися духовні потреби національних меншин. Були прийняті "Декларація прав національностей України", закон "Про національні меншини в Україні".

Однак сфера культури в Україні перебуває в стані, що неповною мірою задовольняє потреби культурного та духовного відродження українського народу.

Кризові явища в економіці протягом останнього десятиріччя негативно позначилися насамперед на стані матеріально-технічної бази у сфері культури. Потребує реформування законодавча база у сфері культури, вимагають удосконалення механізми фінансування та оподаткування закладів культури, необхідним є залучення інвестицій та підтримка організацій культури усіх видів і форм власності.

Порівняно із законодавством інших країн законодавство України в галузі культури є досить широким і специфікованим по різних сферах. Загалом Верховною Радою України ухвалено понад 300 нормативно-правових актів, що стосуються питань культури. Такий широкий масив законодавчих актів з об'єктивних причин має непослідовний і в багатьох випадках неузгоджений та суперечливий характер. Зокрема у законодавчих актах положення щодо ринкових відносин співіснують поряд з елементами державного монополізму в галузі культури.

Основними причинами, що зумовили існуючий незадовільний стан у сфері культури є: