Духовна культура давніх слов’ян

1. Релігія древніх слов'ян

Древні слов'яни були язичниками, що обожнювали сили природи. Головним богом був, мабуть, Род, бог піднебіння і землі. Важливу роль грали також божества, пов'язані з тими силами природи, які особливо важливі для землеробства: Ярило -- бог сонця (в деяких слов'янських племен він називався Ярило, Хорс) і Перун -- бог грому і блискавки. Перун був також богом війни і зброї, а тому його культ згодом був особливо значителен в дружинному середовищі. Кумир його стояв в Києві на горбі, поза двором Володимира, а в Новгороді над річкою Волховом був дерев'яний, з срібною головою і із золотими вусами. Відомі також «скотий бог» Волосся, або Біліше, Дажбог, Самаргл, Сварог (бог вогню) Мокоша (богиня землі і родючості) і ін. Язичеський культ вирушав в спеціально влаштованих капіщах, де поміщався ідол. Князі виступали в ролі первосвящеників, але були і особливі жерці -- волхви і чарівники. Язичество зберігалося до 988 року, до вторгнення християнської віри згадується ще про Волос, якого ім'ям і Перуновим клялися росичи у вірності, маючи до нього особливу пошану, оскільки він вважався заступником худоби, головного їх багатства. Бог веселості, любові, згоди і всякого благополуччя іменувався Ладо; йому жертвували вступаючі в шлюбний союз. Купалу, богові земних плодів, почитали перед збиранням хліба, 23 червня. Молоді люди прикрашалися вінками, розкладали ввечері вогонь, танцювали біля його і оспівували Купала. 24 грудня славимо Коляду, бога торжества і договорі Олега з греками і миру. У слов'ян існував річний цикл землеробських свят на честь сонця і зміни пір року. Язичеські обряди повинні були забезпечити високий урожай, здоров'я людей і худоби.

2. Походження Слов'ян

На початку І тис. до н.е. (ранній залізний вік) у лісостеповій зоні України продовжували жити місцеві землеробсько-скотарські племена. Дніпровське Правобережжя населяли носії чорноліської культури. Постійна загроза нападу кіммерійців спонукала чорнолісців будувати величезні укріплення. Одне з них, досліджене О.Тереножкіним у Чорному лісі на Кіровоградщині, дало назву культурі. Густа мережа поселень засвідчує відповідно велику густоту населення. Чорнолісці займалися землеробством, менш інтенсивно -- бронзоливарним і залізообробним виробництвом. Під натиском кіммерійців окремі групи цього народу переселилися в IX ст. до н.е. на Лівобережжя Дніпра в басейни Ворскли, Орелі й Самари.

На території Західної України з кінця II тис. до н.е. розселилися фракійці, а також племена лужицької археологічної культури. На Волині в перших століттях І тис. до н.е. мешкали племена милоградської культури, які в VI ст. до н.е. перемістилися на сучасну територію Південної Білорусі. Середнє Подесення і Посейм'я населяли в цей час юхнівські племена. В Гірському Криму та на кримському узбережжі Чорного моря з IX ст. до н.е. відомі племена кизил-кобинської археологічної культури (ототожнюються з таврами).

Найдавніші писемні джерела, в яких слов'яни виступають під своїм власним ім'ям (етнонімом), належать до VI ст. н.е. (твори візантійських авторів-Йордана, Прокопія Кесарійського, Псевдо-Кесарія, Іоана Ефеського, Менандра Протиктора, Феофілакта Сімокатти). Більш-менш вірогідно етнічна присутність слов'ян може бути реконструйована в творах римських авторів рубежу перших століть н.е. (Плінія Старшого, Тацита, Птолемея). Що ж до більш ранніх періодів, то виділення слов'янського компоненту в Скіфії Геродота чи в етнографічних описах Східної Європи Страбона не виходить поки що за межі гіпотез.

Йорданові свідчення про слов'ян важливі за своєю конкретністю. Він дає уявлення про окремі етапи їхньої історії, достатньо точно визначає географічне розселення окремих груп. За "Гети-кою", в VI ст. було три групи слов'ян: венеди -- у басейні Вісли, анти -- в Подніпров'ї, слов'яни (склавіни) -- у Подунав'ї. Колись у них було одне ім'я -- венеди, але з часом, коли останні розселилися, змінилися й назви. У часи Йордана ще зберігалася мовна спорідненість цих племен. Отже, візантійський хроніст фіксує певний етап етногенезу: розпад етнічної спільності венедів. Деякі дослідники вважають, що йдеться про перший поділ слов'ян на західних, південних і східних. Для розуміння етнічного розвитку слов'янства важливі свідчення Йордана про "державу Германариха" і готське панування над Східною Європою. Це місце з "Гетики" стало основою для гіпотези про історичну та культурну місію готів, однак Йордан наголошував, що готське владарювання над іншими народами "Скіфії та Германії" було нетривким й існувало до навали гуннів, тобто до 375 p., коли помер Германарих. За його наступника Вінітарія відбулася готсько-антська війна, під час якої загинули антський "цар" Бож і його принципати. Однак анти дістали підтримку від гуннів. Вінітарій загинув від стріли короля гуннів Баламбера. Але географічні координати всіх цих подій невідомі, тому питання про локалізацію антів у часи Германариха теж залишається нез'ясованим. Сучасник Йордана Прокопій Кесарійський підтверджує поділ слов'ян у VI ст. на антів і склавінів, зазначаючи про мовну й етнічну спорідненість. Проте, засвідчуючи їхнє походження від одного кореня, він не називає венедів, а як спільного для антів і склавінів предка -- спорів. Ця назва ніде більше не зустрічається. Паралелі їй вбачають у спалах Йордана й паралатах Геродота. За Йорданом, склавіни і анти жили на етнічній території, де потерпали від нападів ромеїв (візантійців) і йшли до них у рабство. Та після перемоги над римським воєначальником з Фракії з Хільбудієм склавіни самі почали переправлятись на південний берег Дунаю (527, 534 pp.) за здобиччю. Про цей період ідеться в Прокопія, коли він розповідає про землеробське господарство слов'ян, їхні вірування.

Держава антів проіснувала з кінця IV до початку VII ст. Вона впала під навалою тюркських племен аварів (обрів). Після 602 р. назва "анти" зникає з історичних хронік. Однак у середині VII ст. слов'яни звільнилися з-під влади завойовників. У процесі розселення на Балкани анти змішуються зі склавінами і надалі вже відомі під загальною назвою слов'ян. У процесі розпаду первіснообщинного ладу серед східних слов'ян формуються племінні союзи. Автор "Повісті временних літ" називає такі племена, від яких походять українці: поляни жили на правому березі Дніпра, біля Києва; сіверяни -- над Десною і Сеймом; древляни -- між Тетеревом і Прип'яттю, дуліби, або бужани (їх називали також волинянами) -- вздовж Західного Бугу; уличі -- між Дністром і Південним Бугом; тиверці -- між Південним Бугом і Прутом; білі хорвати -- на Підкарпатті. Серед усіх українських племен провідне значення набувають поляни з центром у Києві, на яких у VII ст. вперше поширюється назва "Русь".

У питанні походження етноніма "Русь" існує багато гіпотез. З них найважливіші дві: варязька і автохтонна. Перша ґрунтується на припущенні, що "руссю" фінни називали одне з племен норманів-шведів. Однак М. Грушевський довів, що у Скандинавії ніколи не ототожнювали варягів з ''руссю". Русь для них була чужою землею. Навпаки, існує багато підстав, щоб вважати, що назва "Русь" -- місцевого походження. Це доводять арабські джерела. Зокрема, сирійський письменник "псевдо-Захарій" вже 555 р. згадує про "русь" як "рослий могутній народ", що жив приблизно в Придніпров'ї. Жодне східне джерело не ототожнювало русів із скандинавами. І в грецьких джерелах, з приводу нападу Русі на Царгород у 860 p., їх названо росами або скіфами, а не варягами, яких греки добре знали. Назви річок в Україні (Рось, Роска та ін.) також засвідчують, Що назва "Рось" -- місцевого походження. Пізніше, в XI --XII ст., термін "Русь" був синонімом Київського князівства.

Зарубинецька і черняхівська культури

Впродовж усього І тис. н.е. праукраїнські землі продовжували залишатися ареною Великого переселення народів. Нищівними для місцевої культури лавами прокочувалися ЇЇ теренами навали аланів, готів, гуннів, аварів (літописних обрів), булгарів, угрів. Вони змушували багатьох тубільців до переселення в менш придатні для землеробства лісові райони, де разом із землеробством доводилося займатися мисливством, бджільництвом, рибальством і збиральництвом. При цьому найактивніша частина населення часто втягувалася у міграційний потік і спільні грабіжницькі походи разом із різноманітними завойовниками. "Степові імперії" швидко створювалися і ще швидше розпадалися після смерті харизматичного вождя. Місцеві племена перебували вже на стадії готовності до утворення ранніх держав, аналогічних "варварським королівствам" Західної Європи, що засвідчують знахідки під час розкопок слов'янських поселень так званої зарубинецької (II ст. до н.е. -- II ст. н.е.), а особливо черняхівської (II --V ст.) та київської (VI --VIII ст.) археологічних культур. Однак численні спроби утворити стійкий державний організм на українських землях постійно закінчувалися черговою поразкою від дружин "степових імперій", протистояти яким у племінних і міжплемінних князівств не вистачало сил.

На схід від пшеворського ареалу в районах Полісся і Середнього Подніпровця розповсюджені старожитності зарубинецької культури. Вони стали відомими після відкриття і розкопок В.Хвойкою біля с.Зарубинці на Київщині 1899 р. ґрунтового могильника з трупоспаленнями. Нині відомо близько 500 поселень і 1 тис. поховань зарубинецької культури. Виділяють п'ять її локальних варіантів: середньодніпровський, поліський, верхньодніпровський, південнобузький і деснянський.

Стосовно походження населення зарубинецької культури, то, як засвідчують дослідження, у ньому брало участь місцеве населення Середнього Подніпров'я і Полісся (нащадки скіфської лісостепової та милоградсько-підгірцівської культур), а також деякі середньоєвропейські племена (поморська культура і культура підкльошевих поховань). Певна роль належала також кельтським впливам.

Зарубинецька культура -- нове історико-культурне явище, етнічна інтерпретація якого пов'язана з певними труднощами: у писемних джерелах ці племена не описані, тому важко визначити, чи належала зарубинецька культура відомому племені й чи далеко простягалась на схід слов'янська територія. Існує спроба визначити її як культуру слов'ян-венедів, хоча деякі дослідники вбачають у ній германців, інші -- балтів. Поширення північно-західних елементів у першій чверті І тис.н.е. (насамперед пше-ворських) засвідчує, що східна межа розселення венедів сягає Подніпров'я значно пізніше, ніж зарубинецькі пам'ятки з'являються на цій території. Водночас зіставлення з даними лінгвістики дає змогу дійти висновку, що на території Середнього Подніпров'я і Полісся концентруються слов'янські гідроніми і невелика кількість фракійських. Основним аргументом на користь того, що зарубинецька культура має безпосереднє відношення до етногенезу середньопридніпровських слов'ян, може слугувати її зв'язок з пізнішою київською культурою.

Зарубинецькі поселення, розташовані по краях берегових терас, групувалися в кількості 10--15. Розміри поселень невеликі (до 2 га). В Подніпров'ї поселення мали оборонні споруди -- земляні вали. Житла трохи заглиблені, квадратної форми, з каркасноглинобитними стінами, вогнищем у центральній частині. У Верхньому Подніпров'ї будували наземні житла зі стовбовою конструкцією. На Прип'яті відомі напівземлянки з дерев'яною обшивкою стін. Біля жител споруджувались і ями-погреби. Житла належали невеликій родині з самостійним господарством. Поширеним був обряд трупоспалення (ямні й урнові). Поховальний інвентар небагатий і одноманітний (кераміка, предмети особистого вжитку, прикраси).

З III ст. н.е. на Нижньому і Середньому Дніпрі, Південному Бузі, Дністрі поширювалася нова культура -- черняхівська. Перші пам'ятки черняхівської культури виявлені та досліджені 1900 -- 1901 pp. у Середньому Подніпров'ї (с. Черняхів на Київщині) В. Хвойкою, а в Подністров'ї -- К. Гадачеком. Нині відомо понад 5 тис. черняхівських пам'яток, розкопки проведено на 150 -- 200 поселеннях і могильниках. В етнічній інтерпретації черняхівської культури існують кардинальні розбіжності між прихильниками слов'янської (антської) та германської (готської) концепцій. Однак найвпливішою є концепція поліетнічного характеру згаданої культури стосовно її походження та складу носіїв.

Черняхівська культура -- це своєрідний місцевий варіант провінційно-римської культури, субстратом якої були пізньоскіфська культура Нижнього Подніпров'я, пізньозарубинецька, пшеворська, гето-дакійська культури. Черняхівські поселення відрізняються від поселень попередньої доби топографією і розмірами, характером планування. З-поміж них трапляються достатньо великі поселення, довжиною 1,5--2 км. Зазвичай, вони розташовувалися вдалині від берегових терас, у глибині плато, на схилах ярів, поблизу чорноземів і луків. На поселеннях відкривають рештки різнотипних жител -- наземних, одно- і двокамерних, з глинобитними стінами; заглиблених. Поблизу розміщувалися господарські споруди (повітки, ями, погреби), виробничі комплекси (гончарні горни, залізоплавильні печі, різноманітні майстерні). Черняхівські поселення не мали жодних укріплень.

Безперечно, це засвідчувало відсутність безпосередньої небезпеки з боку найближчих сусідів. Могильники були зазвичай великі, біритуальні -- з обрядами інгумації та кремації. Характерною ознакою перших є поховання3 північною і західною орієнтацією. Других -- ямні й урнові трупоспалення. Структура черняхівських могильників характерна наявністю декількох (трьох і більше) груп поховань, що мали власні "центри" -- поховання з багатим набором поховального інвентаря. Відмінності в поховальних обрядах засвідчують надзвичайно різноманітні коріння цих обрядів. У них відбились і багатоетнічні корені походження носіїв черняхівської культури.

З черняхівською культурою відбулися суттєві зміни у виробництві та економіці. Більшість знахідок, які становлять матерільний комплекс черняхівської культури, -- вироби ремісників. Провідною галуззю виробництва стало залізоробне ремесло. Відомо понад 57 найменувань різних виробів із заліза. Окремі речі виготовлялись за допомогою термічної обробки, зварювання та інших прийомів. Половина виробів виготовлена зі сталі. Широко використовувались вироби з кольорових металів. Більшість предметів з бронзи -- це прикраси і деталі одягу: фібули, пряжки, підвіски, шпильки тощо. Бронзу використовували також для виготовлення проколок, голок, пінцетів, хірургічних ножів; відомі й знахідки ливарних форм. Черняхівські бронзоливарники були зв'язані з двома центрами кольорової металургії -- прибалтійською і причорноморською.

русь язичництво зарубинецький черняхівський

3. Культура давніх Слов'ян

Про високий рівень розвитку гончарства засвідчує велика кількість керамічних виробів (горщиків, мисок, глечиків, ваз, кухлів, піфосів), виготовлених на гончарному крузі. Характерною ознакою столової кераміки є сірий колір і лискована поверхня. З домашніх виробництв вирізняються й інші ремесла: косторізне (виготовлення гребенів), каменерізне. У черняхівців з'явилася нова галузь виробництва -- виготовлення ротаційних жорен. З твердих порід каменю робили точильні бруски. Відомі сакральні скульптури малих і великих форм. До останніх належать антропоморфні стели, ідоли. Деякі види виробництва мали домашній характер. Це -- прядіння, ткацтво, деревообробка та ін.

Головною галуззю економіки було сільське господарство. Серед злаків -- це пшениця різних видів, ячмінь, просо, овес, жито; бобові -- горох, чечевиця; технічні культури -- коноплі, чина. Переважала двопільна система землеробства. Розвиток скотарства підтверджують знахідки кісток домашніх тварин, серед яких переважають кістки великої рогатої худоби. Однак черняхівці розводили свиней, кіз, овець, а також коней. Кісток диких тварин виявлено зовсім мало, що засвідчує незначну роль полювання в господарстві.

Високий рівень розвитку ремесел сприяв піднесенню обміну й торгівлі. Загалом ремісники працювали на замовлення для своєї общини чи групи сусідніх общин. Про зовнішню торгівлю черняхівських племен з провінційно-римським світом засвідчують привозні речі, знахідки римських монет.

Крім того, кольорові сплави, бурштин місцеві племена отримували з Прибалтики. Окрему категорію знахідок становлять амфори провінційно-римського зразка. Кількість цих знахідок підтверджує широкі економічні зв'язки лісостепових племен з містами Північного Причорномор'я, зокрема -- Тірою, Боспором, Ольвією, містами Західного Причорномор'я. Особливий інтерес дослідників викликають знахідки римських монет. Географія скарбів збігається з ареалом черняхівсьої культури.

Соціальна структура черняхівських племен вивчена ще недостатньо. Можна вважати, що це було ранньокласове суспільство зі складною ієрархічною структурою влади, племінних стосунків. Мав місце складний етнополітичний конгломерат: великі союзи племен часів Сарматії Птолемея, окремі племена і нові політичні об'єднання на зразок "держави Германариха". Однак політична (потестарна) організація черняхівських племен не виходила ще за межі первісної організації ранньокласового суспільства з його ранніми політичними формами і ранніми формами експлуатації (обкладення даниною, воєнний примус, рабство).

Коли в усій Європі панувала римська експансія і було ліквідовно всі народні мови, черняхівці зберегли свою мову, міфологію, систему вірувань, тобто зберегли свою культуру. Релігія слов'янських племен та особливості язичницьких вірувань і пантеону божеств Світосприймання слов'ян було своєрідним. Воно формувалося під впливом власної релігійної системи, соціального розвитку суспільства, зовнішніх зв'язків, військових походів. Ігумен Данило, сучасник Володимира Мономаха, уклав періодизацію слов'янського язичництва та зробив спробу дати її системний виклад:

1. Культ "упирів" та "берегинь" -- дуалістичний аналіз злих і добрих духів.

2. Культ землеробських богів "Рода" і "Рожаниць". У них уособлюється поєднання первинної форми матерії, "небесної" (Сва-рога) та "земної" (Рожаниць, матері-землі).

3. Культ Перуна, бога грому і блискавок, бога війни, покровителя воїнів та князів.

Із середини II тис. до н.е., пройшовши кілька стадій, оформився слов'янський етнічний масив -- від першої віри в жіночі божества Сварога-Рода до вищої фази -- сформованої віри. Цей період так званої воєнної демократії характерний високим рівнем розвитку суспільства та соціальними потрясіннями. Однак при цьому не переривалися, а навіть активізувалися торгові зв'язки, спостерігалося культурне піднесення. У степах на курганах встановлювалося чимало кам'яних фігур, що зображали воїна як охоронця роду, племені з турячим рогом у руці, гривною на шиї, зброєю біля пояса. Ці зображення, вірогідно, були присвячені Велесу, богу достатку, а, можливо, Дажбогу, богу Сонця та врожаю, адже в більшості скульптур обличчя нагадують коло, схоже на Сонце. Вироблялася світоглядна дуалістична система, побудована на одночасному баченні "свого видихмого -- чужого -- невидимого", пов'язана з понятям вічного і нескінченного.

Удосконалювалася система землеробства -- від підсічного до орного. Волхви почали розробляти аграрно-магічні календарі, де узагальнювали великий досвід поколінь, визначали найоптимальніші терміни сільськогосподарських робіт, брали до уваги періоди дощів, максимально корисні для ярових.

Зазвичай ці природні явища зумовлювали певні свята: 2 травня -- свято перших сходів; 4 червня -- день Ярила; 24 червня -- Івана Купала; 12 липня -- вибір жертви Перуну; 20 липня -- день Перуна; 7 серпня -- жнива. На цьому етапі формуються космологічні уявлення про світ, що складався з чотирьох частин -- землі, двох небесних Сфер і підземно-водної частини. Земля мала первинне значення для слов'ян. "Матері-землі" -- годувальниці присвячено низку звичаїв та обрядів.

Хід зірок по небосхилу привернув увагу мисливців. Вони визначили, що всі зірки, крім однієї -- Полярної, перебували в русі. Була визначена вісь зоряного неба, вісь "світу". Сузір'я дістали назви звірів: Лосихи, Олениці, Великої та Малої Ведмедиці та ін. Щодо підземного світу, то це загальнолюдська концепція підземного океану, по якому вночі подорожує Сонце до іншого кінця Землі. Після хрещення Русі між адептами християнства та язичництва довго тривали дебати про те, хто володіє світом -- язичницький Рід чи християнський Саваоф.

Язичництво як світоглядна система широко подана в усній народній творчості та декоративно-ужитковому мистецтві: символи Сонця, фантастичні звірі, рагальнюючі фігури воїнів, стилізовані хвилі тощо. На язичницьких арках роботи майстра Костянтина (XII ст.) зображено три позиції руху Сонця по небосхилу: схід, зеніт, захід. На рівні землі розміщена фігура язичницького бога рослин Семаргла, а знизу -- величезна голова ящура, що уособлює підземний світ. Такою бачили систему світобудови наші предки.

У народі широко побутували амулети, обереги. Кожне поселення мало своє святилище -- капище. Воно вписувалось у форму кола (по-старослов'янськи коло -- хоро, звідси святилища -- хороми, і, напевно, танці, які виконувалися по колу, -- хороводи). Слов'янське язичництво як сформована релігія вийшло на найвищі рівні сприйняття суспільством. Воно відповідало особливостям світогляду народу, тому посіло у IX -- X ст. місце державної релігії Київської Русі.

У народній поетичній творчості вищі сили -- боги -- мали людську подобу, проте були наділені більшою силою, вмінням, можливостями і розумом. Ці образи узагальнювали уявлення про силу та мудрість народу. Поряд із позитивними героями як їхня антитеза жили герої негативні. Вони доповнювали перших, відтіняючи їхні кращі якості. Це своєрідний дуалізм світобачення.

Пантеон язичницьких богів формувався на основі матеріалістичних уявлень, підкреслюючі зв'язок людини з довкіллям. Так, на першому місці стояв Вседержитель, узагальнюючий Бог, він же Батько природи і Владика світу, волею якого утримувалося все і здійснювалося управління долею всіх. Друге місце посідали бог світла Сварог та його син Дажбог, Хоре, або Сонце, особливо шанований на Русі. Це зумовлено тим, що сонце було життєдайною силою всього живого на Землі. Різновидами Сварога були Яровіт, Руєвіт, Поревіт і Поренут. Вони уособлювали яр -- весну, тобто ярість, мужність, молодість, свіжість -- відновлення життя після зими.

Чільне місце після Вседержителя посідав Перун; ім'я його в перекладі зі старослов'янської означає "грім", із грецької -- "вогонь". За віруваннями слов'ян, це був володар грому і блискавок. Вирази "Перун убив", "Перунова стріла" говорили про його необмежену силу. Дві сили йшли по обидва боки людини -- Білобог і Чорнобог, що уособлювали добро і зло. Один був народжений світлом, інший -- пітьмою; перший будував, другий руйнував.

Особливо вшановувалися жіночі божества. Слов'янські богині, починаючи від Матері-Землі, були дуже популярні у віруваннях і відбивали природну першість усього живого на Землі. Поряд із чоловічим Ладом -- Живом завжди стояло жіноче божество Лада-Жива; зображення їх було символом продовження життя: немовля, повний колос, виноград або яблуко.

Основний пантеон супроводжувала низка божеств: Лель, Леля, Діванія, Дана, русалії, домовики, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали небесної мудрості, зверталися за щастям, ворожили, приносили жертви, кожний був покровителем певного виду діяльності, роду, сім'ї. Для слов'ян нехарактерно було принесення людей у жертву богам.

Разом із віруванням в істот, які, на думку слов'ян, були максимально наближені до них самих, вони обожнювали духи і сили природи: Сонця, Місяця, зірок, граду, повітря, вітру, води... Та особливу шану надавали деревам: кожне символізувало той чи інший рід, плем'я і свято оберігалося всіма, вирубування заборонялося. Цього правила суворо дотримувалися. Найсильніше вшановувався дуб, особливо старий, -- символ міцності; ясен присвячувався Перуну; клен і липа -- символи подружжя; береза -- символ чистої матері-природи. Священними вважалися також птахи і тварини, зокрема, зозуля -- провісниця майбутнього; голуб -- символ кохання; ластівка -- доля людини; ворони -- священні птахи; сова -- символ смерті та пітьми. Багатьом птахам приписувався дар пророцтва. Серед тварин священними вважалися віл і кінь, а серед комах -- бджола та сонечко.

Слов'яни вірили не лише у матеріалізовані уособлення божої суті, а й у присутність особливої сутності -- душі, яка, в їх розумінні, продовжувала існування після смерті небіжчика і, залежно від його чеснот, ставала або рабом, або добрим духом дерева, птаха, відгукувалася добром на поклик людини. Поетична творчість слов'ян була максимально наближеною до життєвих реалій і в поетичній формі відбивала прагнення до єднання із довкіллям, оберігаючи його. Вона передавала у спадок наступним поколінням думку про те, що добрі сили завжди мають перевагу над злими, що тільки мир і злагода уможливлять гідне продовження роду.

Отже, наприкінці І тис. н.е. процес консолідації східних слов'ян відбувається майже на всій території сучасної України. Пам'ятки східнослов'янських культур VIII -- IX ст. засвідчують, що в останніх склалися передумови для переходу до феодальної держави. Язичницька релігія східних слов'ян із розвиненими культами, міфологією також характеризує суспільство, яке вже вийшло за межі первісної ідеології і в якому язичництво було не лише релігією, а й цілісною системою уявлень про навколишній світ, основні явища природи, космос, тобто містило в собі й позитивні знання.

Підтримуючи різноманітні зв'язки із сусідами, праукраїнські східнослов'янські племена в соціально-політичному, економічному, етнічному та культурному планах у цей час становили спільність, здатну протистояти будь-якій експансії ззовні. Наголошуючи на цьому, писемні джерела згадують і про політичні центри цієї спільності -- Куявію, Славію, Артанію, пізніше -- про могутнє політичне об'єднання -- "Руську землю" в Подніпров'ї, відоме далеко за межами тогочасного східнослов'янського світу.

Досягнення східнослов'янських народів у господарській діяльності, багата і різнопланова народна творчість, мораль, героїчна боротьба за незалежність з кочівниками, поступове об'єднання в єдиній державі -- Київській Русі -- сприяли розвитку своєрідної, неповторної матеріальної та духовної культури.

ВИСНОВОК

Після прийняття християнства у словґян новий рік збігся з Різдвом і Святками. Люди складали колядки - пісні-побажання, ворожили про майбутній врожай і долю, дівчата мріяли дізнатися імґя свого судженого. Давні словґянські свята дійшли й до наших днів - Коляда, Івана Купала, зустріч весни.

У складних історичних умовах словґянські народи створили самобутню культуру, що стала основою їх консолідації, виникнення державності, збереження і примноження духовних традицій. Стародавня словґянська культура на українських землях формувалася протягом тривалого часу; у цьому процесі значну роль відігравали, з одного боку, традиції автохтонних народів, передусім антів, з іншого, - культурні звґязки із сусідніми народами. Ця культура характеризується цілісністю і самобутністю. На її основі виникла культура Київської Русі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Даншіенко В.М. Кам'яна могила. - К., 1985.

2. Даниленко В.Н. Неолит Украйни. - К., 1974.

3. Павленко Ю.В. Передісторія давніх рурів у світовому контексті. - К., 1994.

4. Попович М.В. Нарис історії культури України. - К., 1998. - С.7 - 55.

5. Пріцак О, Походження русі: у 6 т. / Пер. з англ. Т.1. - К., 1999.

6. Рибаков Б.А, Язичество древних славян. - М, 1981.

7. Січинськцй Чужинці про Україну. - Львів, 1991.

8. Славяне и русь: Концепции и идеи: Хрестоматия. - М., 1998,

9. Теорія та історія світової і вітчизняної культури. - К., 1993.

10. Чмихов М-О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія України. - К., 1992.

Размещено на Allbest.ru