Особливості первісної культури. Міфологія і магія як культурні явища

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ СУЧАСНИХ ЗНАНЬ

КРАСНОАРМІЙСЬКА ФІЛІЯ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни: «Історія світової та вітчизняної культури»

з теми: «Особливості первісної культури. Міфологія і магія як культурні явища»

Виконав: Студент 1 курсу

Групи__РП₁₁-9-08-Б₁П (4.5₃)

Безрук Артем Олександрович

Перевірив викладач:

м. Красноармійськ

Людська природа має складний характер, котра має космічний, біологічний, психічний, соціальний та культурний аспекти. Одночасно людську природу, як би вона не була визначена, слід розглядати як певне ціле, функцією якого є культура. Завдяки цьому висновку можна вважати, що людська культура в основному функціонує однаково в минулому й сучасному. Саме тому й викликає в нас таку цікавість первісна культура.

Однією з особливостей первісної культури є її однорідність (гомогенність). У сучасній культурології вирізняють три типи соціокультурних систем: гетерогенні (не однорідні), гомогенні та гомеостатичні. Першим притаманні аксіологічний (ціннісний) плюралізм та існування численних соціальних груп з диференційованими, часто антагоністичними інтересами. Ці системи, типові для європейського кола культур, є гетерогенними в подвійному розумінні: культурному та соціальному. Більш того, ці гетерогенні структури взаємно підсилюють одна одну, динамізують цілісну соціокультурну систему, сприяють розповсюдженню нових культурних цінностей і стимулюють еволюцію групових інтересів. ритуал магія релігія первісне суспільство

Є такі соціокультурні системи, які в ізоляції постійно відтворюють свій початковий устрій. Це гомогенні системи, в них відсутні аксіологічний плюралізм (культурна гомогенність) та соціальні групи з різними інтересами (соціальна гомогенність). У таких системах недиференційовані інтереси виключають плюралізм цінностей, а від сутність плюралізму цінностей блокує формування нових інтересів. Подібні процеси консервують цілісну соціокультурну систему.

Між гетерогенною системою, характерною для європейського кола культур, та гомогенною, типовою для пер вісних культур, знаходиться невелика група проміжних соціокультурних систем, ілюстрацією котрих є стародавня Греція та імператорський Китай. З першою системою їх єднає диференціація інтересів окремих соціокультурних груп, які переходять в окремих випадках до відкритого антагонізму, а також існування монолітної, повсюдно встановленої сукупності основних цінностей.

Первісна соціокультурна система володіє власною динамікою розвитку, яка служить відтворенню існуючої структури. Ця система за відсутністю дії зовнішніх факторів не під власна ніяким істотним змінам, що періодично повторюють ритуали оновлення, дозволяють уник нути нагромадження напруги та регенерують свій соціальний склад за допомогою церемоній ініціації. Опис та аналіз первісної культури доводять, що в поведінці людини здобуття їжі, розмноження та самозахист нероздільно пов'язані. Життя збирача й мисливця було примусовою грою із жорстокими правилами, яка регулювалася цими трьома основними функціями людської поведінки. Саме в цих рамках людина, чий інформаційний розвиток (сприйняття чуттєвими органами різних подразників, їх оцінка та використання) був орієнтований переважно на зовнішнє середовище, тобто на природу, за допомогою розумових здібностей цілеспрямовано вдосконалювала свою поведінку.

Іншою особливістю первісної культури є її синкретичний характер, який втілився в тотемізмі. Справжня фундаментальна риса цієї культури полягає в тому, що вона ідентифікує общину та її членів із тваринами, які потрібні для харчування, з тотемними тваринами. Фундаментальне положення тотемістичного світогляду за своєю суттю грубо натуралістичне («людина є тим, що вона з'їдає»), являє собою закон тотемізму, що виявляється і в класовому суспільстві. Можна сказати, що «ідеологічна» ідентифікація з тотемними тваринами є виразником факту нездатності первісних людей за допомогою раціональних засобів праці визначити ірраціональну поведінку об'єкта праці й тварин, тому вони намагалися компенсувати це ілюзорно-магічними засобами. Грубий натуралістичний зміст цієї форми такий: перетворення тварини в людину й наступна трансформація людини у релігійний фетишизм на значно вищому рівні.

Дійсно, магічний тотемізм як ідеологічний виразник обмеженості практики (котра лише спонтанно породжу вала стихійно-матеріалістичну орієнтацію свідомості) та нерозвинутість суспільних відносин є ілюзорно-компенсаторними засобами освоєння дійсності, «опіумом» суспільства, попередньою стадією релігії. Можна зробити такий висновок: на початку магічний тотемізм був недиференційованим середовищем культури, містив у собі не лише науку, а й мораль, мистецтво слова, а також магію зображення, що існує завдяки естетичному, потім відбувається його перетворення в ряд відносно самостійних, буденних і спеціалізованих сфер культури.

Третя особливість первісної культури полягає в тому, що вона є культурою табу (заборонив). Звичай табу виник одночасно з тотемізмом і являв собою важливий механізм контролю та регулювання соціальних стосунків. Статево вікове табу регулювало статеві зв'язки в колективі, харчове табу визначало характер їжі, призначеної, вождю, воїну, жінці, дітям. Інші табу були пов'язані з недоторканістю житла, джерела вогню, з правами та обов'язками окремих категорій членів племені. Певні речі, в тому числі й їжа, що належали вождю, також були піддані табу. Досліджувані наводять приклади, як сприймалося порушення табу.

Так, один з новозеландських вождів високого рангу й великої святості покинув край дороги залишки обіду, які підібрав і з'їв член його племені. Коли простолюдина повідомили, що він з'їв залишки трапези вождя, він помер в муках і стражданні. Подібних прикладів можна навести немало, і всі свідчать про те, що порушення священних табу призводило до смерті порушника.

Окрім вищезгаданих, діяло ще одне табу -- табу на прогрес, новації, розвиток. На це слід звернути особливу увагу, адже з подібними табу пов'язані явища альтернативності та багатоваріантності світової історії, різноманітність культур. Таким чином, табу блокують найсильніший інстинкт самозбереження і паралізують потребу людини в новаціях соціально-економічної сфери. Це з найбільшою «класичною» ясністю проявляється на стадії первісного розвитку людства.

Значущість культури в життєдіяльності людини визначається її нерозривним зв'язком з такою фундаментальною проблемою людського буття, як смисл життя. Адже людина, на противагу іншим живим істотам, знає, що вона смертна, і цьому знанню зобов'язана культурі. Саме культура завдяки об'єктивації усвідомлення смерті є джерелом екзистенціального страху перед небуттям. Однак це ще не все, бо ж культура не лише породжує екзистенціальний страх, а й намагається його нейтралізувати одним із засобів нейтралізації є релігійно міфологічне світорозуміння. Поняття вічності й напевне залежне від нього поняття сакрального (священного) осмислення (надання смислу) смерті - це основні засоби подолання почуті страху перед небуттям. Кожна культура має церемонії поховання, ідеї вічного існування, пов'язані між собою. Людське життя уявляється як епізод, а ритуал поховання - як вікно у нескінченність. Трансформувавши похорони людини в сакральну церемонію, культура інститут екзистенціальний страх, об'єктивує його. Засвоєння індивідом невідхильності смерті, як правило, починається, вже з дитинства: процес поступового введення, смерті до структури життя є одночасно й процесом каналізації - страху перед небуттям.

Археологія твердинь, що похоронні церемонії були притаманні вже неандертальцю. Навіть йому -- зовсім примітивній людині -- були знайомі прояви «фундаментальної турботи» про посмертне існування. Тому неандерталець розміщує своє існування у плані кінцевості й вічності, тобто в плині часу. Релігія виникла завдяки усвідомленню часу людиною, що її реакція на час ґрунтувалася на різних типах сприйняття, в тому числі й обожненні часу. Адже релігія допомагає людині подолати почуття страху перед смертю, впоратися з емоційним переживанням незворотності реального часу. Таким чином, релігія зі своїми ритуалами, обрядами й картиною світу пропонує людині вічне життя в «іншому» світі, пояснюючи смерть як перехід до безсмертя, надаючи сенсу життю й формуючи цим почуття безпеки в перипетіях швидкоплинного часу.

Альфою і омегою міфолога сакрального світогляду, притаманного первісним, архаїчними суспільствам, є ритуал. Через його призму розглядується і природа, і соціальне буття, оцінюються ті чи інші об'єкти, а також вчинки та дії людей. Адже ритуал пере живається як безпосередня дійсність, він актуалізує глибинні смисли існування.

Ритуал домінує в міфологічну або «космологічну» епоху, в текстах якої головна увага приділяється боротьбі впорядковую чого космічного початку з деструктивною хаотичною стихією. Ритуал був головним засобом оновлення світу, мав на меті забезпечення безперервності його існування, а значіть, гарантій виживання колективу в екстремальних умова їх. Саме ритуал дарує переживання цільності буття й цільності знання про нього, усвідомлення як блага буття й відсилку до ідеї божественного носія цього блага. «Сфера ритуалу це особливий світ, уже не людський, а божественний». Головне, що в основу ритуальної діяльності людини покладено принцип наслідування явищам природи, які відтворювалися шляхом відповідних ритуальних символічних еквівалентів. Ритуал виступав у космологічну епоху основною формою суспільного буття людини їй головним втіленням людської здібності до діяльності. З нього, зрештою, розвинулися виробничо-економічна, духовно-релігійна та суспільна діяльності.

В архаїчному ритуалі тісно переплелися молитва, спів і танок. У танкові людина уподоблювалася різним явищам природи, щоб викликати дощ, ріст рослин, поєднання з божеством. Постійна психічна напруженість, викликана непевністю долі, ставлення до ворога чи божества, при зводила до специфічного збудника руху, що й знаходив вихід у танку. Танцюючі учасники ритуалу були натхненні усвідомленням своїх задач і цілей, наприклад, танок шамана повинен був забезпечити контакт з духом хвороби, танок на честь тотемів мусив приносити родові благополуччя, воїнський танок -- підсилити почуття сили й солідарності членів племені. Не заглиблюючись у до сить цікаву проблему сакрального танку, відзначимо, що в архаїчних культурах його суть полягала не тільки в ритуальному уявленні змісту міфу, а й у розрядженні психофізичної напруженості (досягненні катарсису), викликаної дисгармонією, непевністю життєвої ситуації. Для міфопоетичного світогляду космологічної епохи характерна тотожність макро - та мікрокосмосу, світу й людини. На цей зв'язок указує й знайдений останнім часом найглибший паралелізм між космогонією та ембріогонією, відповідно між ідеями космології та ембріології в різних і численних міфоепічних традиціях.

Загалом істотно те, що в ритуалі брали участь усі члени колективу, він активізував усі засоби, що знаходилися в розпорядженні людини, пізнання, відчуття й переживання світу - зір, слух, нюх, дотик, в кус, почуття й розум. У ритуалі відбувається соціалізація почуттів і ментальних можливостей завдяки внутрішньо-ритуальним «діям» й відповідним їм знаковим про то системам, з яких пізніше виникають мистецтво, наука, філософія як інституалізований світогляд.

Нагромадження знань про первісну та традиційну культури свідчить про важливу роль міфу вжитті людини прадавньої епохи її існування. У живописній творчості людини кам'яного віку значними є дві головні функції давнього міфу -- освоєння простору та часу. Це означає, що від початку існування культури її зміст визначається міфом, що виступає як опис, засіб пізнання світу. Міф органічно пов'язаний з фундаментальним стремлінням людської творчості до оволодіння й подолання простору та часу. Коли давня людина вкривала стіни печери, поверхню скель або глиняних посудин різними зображеннями, вона у своїй свідомості освоювала простір і час.

В даний час виявляється великий інтерес до прадавньої міфології, магії та шаманізму. «Мистецтво» шамана, його лікувальні зілля та й увесь досвід залежать від локальних етнічних та географічних умов. Етимологічне термін «шаман» походить від поняття «знання» в індоєвропейських мовах: шаман -- «той, що знає». Антропологи підкреслюють, що шаман означає «володар духів», релігіознавці пов'язують шаманізм з ідеєю надприродного, з анімізмом і тотемізмом. Світогляд шамана визначається органічним сприйняттям природи. «Він існує не як щось відокремлене, а як динамічна частина біосфери, що ставиться до цілого так, як його власні органи ставляться до його тіла». Але з цього витікає метафоричне уявлення природи як людського тіла, живої істоти, функціонування якої походить від дії кожної його частини. Подібні ідеї можна прослідкувати в індуїстському та буддистському понятті дхарми, даосизмі, «космосі» стародавніх греків. Уявлення про Всесвіт як про космос є тією віссю, навколо якої побудовано весь світогляд шамана. Космос же як упорядковане й збалансоване ціле передбачає джерело організації -- так виникає ідея «Великого духа», перший крок на шляху до монотеїзму. Для досягнення обителі «Великого духа» шаману необхідна ланка, яка з'єднує світ людей та небесну вишину. Такою ланкою й виступає священна гора (Синай, Олімп, месопотамські зиккурати, давньоєгипетські піраміди, ацтекські храми Сонця або світове дерево (Іггдразиль у скандинавів) та ін.).

Для розуміння структури магічного універсаму важливе значення мають магічні числа, наприклад «сім», незалежно від того, стосуються вони зірок чи смертних гріхів, небесних сфер або ж чудес світу. Магічна космологія обумовлювала й розподіл світу людей та потойбічного -- цьому служила, як правило, ріка (наприклад, Стікс у древніх греків), через яку прокладено шлях, часто у вигляді вузького мосту, що скидався на лезо меча. Переправа таким мостом -- випробування віри. І нарешті, співвідношення тіла, духу й душі, здатність до перевтілення та переселення душ (метемпсихоз) характеризує розуміння природи шаманізму. Особливу роль у діяльності шамана відіграє методика магічного трансу. Традиційно цей психічний стан розуміли як форму одержимості демоном, що підкорив шамана своїй волі. Транс -- це засіб «мандрів душі» шамана у потойбічному світі, і даремно у ньому вбачали лише замасковану брехню й невігластво. Нині з'явилися свідчення, що дозволяють зрозуміти магічний транс як своєрідну форму людського існування, є звіти дослідників так званих пара нормальних феноменів, що свідчать про здібність окремих людей до телепатії, ясновидства, біолокації тощо. Тут належить підкреслити, що шаман здатний до екстрасенсорного сприйняття, його здібності розвинуті до незвичайних меж. Головне полягає в тому, що шаман освоює космологію, міфологію та магію свого племені, щоб використовувати їх для своєрідних карт містичної, екстатичної «мандрівки» всіма цими космічними зонами до «інших світів», результати якої знаходять практичне відображення в життєдіяльності племені, дають можливість вирішувати різні реальні проблеми, що мають значення для існування племені. Загалом можна сказати, що шаманізм являє собою суміш реальних знань та умінь, фантазії, некритичної віри, спонтанних реакцій, примітивних помилок, ілюзіоністського та гіпнотичного мистецтва й багато іншого. І не має нічого дивного, що шаманізм увійшов у більшість культур світу як один з фундаментальних елементів, що існує безліч зв'язків між ісламом, християнством, іудаїзмом, з однієї сторони, та індуїзмом, буддизмом і даосизмом -- з іншої. Всі вони витікають з одного джерела -- шаманізму.

Цілком зрозумілий висновок сучасної психології, що в первісної людини не була розвинута здатність до рефлексії. Під останньою слід розуміти високу форму теоретичної думки, самопізнання, осягнення божественності буття, що були досягнуті давньогрецькою та римською філософією (від Сократа, Платона та Арістотеля до Платіна й неоплатоніків). Поняття рефлексії не застосовне до мислення людини кам'яного віку. Однак мислення, хомосапієнс створило образотворчість -- механізм, що не лише регулює поведінку людини, а й розвиває здібність до членороздільної мови, графічної діяльності, узагальнення та образно-символічного відображення світу, завдяки чому людина осмислює й виділяє свою причетність до навколишнього світу і своє місце в ньому. Образотворчість -- вершина первісного синтезу людської діяльності. Уявлення людини про цільність природи, її «оптимальність» чи «економність», які в сучасних науках зафіксовані загальними законами, уперед час появи науки були висловлені своєрідно в образотворчій діяльності. Ця образотворча діяльність являє собою досить складену й глибоку специфічну форму «подвоєння світу» в історичних умовах давньокам'яного віку, коли навколишнє середовище осягалося за допомогою символічного використання об'єму, лінії та кольору. Слід відзначити, що наукою до цих пір остаточно не вирішено питання походження образотворчої діяльності, про шляхи її виникнення. Аналіз так званих «ведмежих печер», де знаходяться зібрані неандертальцями черепи та кінцівки ведмедя, показує на образотворчу природу, символічний характер цих комплексів. Розвиток образотворчої діяльності відбувався за схемою: від натурального макета тварини через скульптуру, що передавала образ звіра, до площин них малюнків на глині, що відповідали образно-абстрактному аспекту первісного мислення. Важливо не тільки те, що образотворча діяльність дала можливість здійснити перехід від конкретно-образного типу мислення, а й те, що в її основі полягає принцип пропорції, принцип рівної переміни та геометричної подоби -- відображення й повторення загального принципу природи, який став одночасно принципом пізнання й творчості.

Питання про походження мистецтва до цих пір вирішується неоднозначно. Так, існує магічна концепція генезису мистецтва, згідно якої джерелом мистецтва є магічні вірування та обряди. Істотним є те, що джерелом естетичного відношення до світу, сконцентрованого в образотворчій діяльності, танках, музиці та іншому, служить трудова діяльність. Однак виникнення мистецтва пов'язане не лише з трудовою діяльністю, а й з розвитком спілкування індивідів. Членороздільна звукова мова -- форма висловлення логічного понятійного мислення, але спілкування може існувати завдяки малюнку, жесту та співу, які часто виступають елементами ритуалу. До того ж слід враховувати той важливий емпіричний факт, що мистецтво є сугестивною формою існування соціальне значимої інформації, що існує в суспільстві, а також системи естетичних цінностей. Цей факт відігравав колосальну роль у життєдіяльності первісного колективу, адже інформація, виражена в системі естетичних кодів, була необхідна для здійснення практичних колективних дій, що забезпечували кінець кінцем існування племені. В основі творів мистецтва дописемної й особливо перед писемної епохи лежить пластична ідеограма. Риту альні маски, статуетки, натільні та наскальні малюнки й інші образотворчі форми та художні предмети, які використовувалися під час здійснення таких обрядів ініціації, як ігри, танки, театральні вистави, становлять один із зв'язків, що поєднує різні покоління і служить для передачі культурних надбань з роду в рід. Символічний характер первісного та традиційного мистецтва, його умовна образотворча мова, ідеопластичні форми покликані висловлювати складні ідеї й поняття, які неможливо відтворити натурально. У первісному та традиційному мистецтві соціокультурні функції тісно переплітаються з магіко-релігійними. На приклад, статуетки містили, душі померлих, вони були призначені для культу предків й відігравали певну соціальну роль, адже в них відбивалася реально існуюча структура суспільства, бо ієрархія у царині духів відпо відала земній.

Первісний та традиційний релігійно-художній комплекс можна розглядати як гіпотетичну картину світо будови, що задовольняє людину своєю вивершеністю й різноманітністю, тобто мова йде про його пізнавальні функції. Різного роду магія мусила впливати на певний об'єкт, у випадку, наприклад, мисливської магії -- на оволодіння твариною. В процесі магічних дій людина відтворює образ, який постає в її уяві, що само собою є актом абстрагування. Рука допомагає думці, образ фіксується, стає доступним сприйняттю, дослідженню. Зображення дає можливість групувати предмети, акцентуватися на деталях, виявляючи призначення й сутність того чи іншого предмета. Ця особлива форма пізнання, що відрізняється від власне наукового вже тим, що «істини від мистецтва» дані нам у безпосередньому сприйнятті, пов'язані з ефективними актами людського духу.

На завершення необхідно відзначити наступне. У первісному суспільстві функціонує тріада -- родовий устрій, міф та образотворча діяльність. Під час розпаду первісного суспільства й зародження класового на зміну цій тріаді приходить нова -- держава, релігія та писемність, відбувається заміна міфу релігією, що містить у собі й моральний момент. Однак у всіх релігій них системах, породжених міфом кам'яного віку, зберігаються ідеї прадавнього міфу. Так, ідея безсмертя душі походить від найстародавнішого в історії людства сюжету про життя й смерть, відображеного в розписах палеолітичної печери Ляско. Загалом можна сказати, що первіснообщинна соціокультурна система характеризується, наскільки про це можна гадати на сучасному рівні знань, дивовижною однорідністю соціальних структур, однаковим набором типів діяльності, високим ступенем «схожості» духовної культури різних людських стосунків.

Література

1. Кликс Ф. Пробуждение мышления. М., 1983;

2. Кууси П. Этот человеческий мир, М., 1988; Магический кристалл: Магия глазами ученых и чародеев. М., 1992;

3. Мириманов В. Б. Первобьітное и традиционное искусство.' М., 1973;

4. Симонов П. В., Ершов П. М;Вязємский Ю. П. Происхождение духовности. М., 1989;

5. Топоров В. М. Епоха світового дерева//Всесвіт. 1977. № 6;

6. Тайлор Е. Первобытная культура. М., 1989.

Размещено на Allbest.ru